Образ Украïни в поезiï Володимира Сосюри

Поетами славна наша Украïна - всi вони ïï дiти, вiд Шевченка до Стуса, серед них i мужнiй Каменяр, i Леся Украïнка, i Тичина, i Рильський, i Бажан, i Малишко, i нашi сучасники. Всi вони - наша гордiсть, всi вони оспiвували рiдний край, нашу Украïну. Особливо виразно ми бачимо це у творчостi "кароокого солов'я" Володимира Сосюри. "Особливо" , бо тематика його поезiй не така рiзноманiтна, як, скажiмо, у Рильського або Тичини. Вiн - поет Вiтчизни i кохання, що злилися у його душi в одне цiле.
      I в очах твоïх, кохана,
      Мiниться i лине,
      Сонцем щастя осяяна,
      Моя Украïна.
      ("Украïнi") Саме слово "Украïна" лише в одному томi з трьохтомника В. Сосюри вживається понад 150 разiв. А якщо додати слова "Батькiвщина" i "рiдний край"... Проте це не свiдчить про якусь одноманiтнiсть. Для юнака з Донбасу, воïна i поета В. Сосюри, Украïна - це солов'ï i журавлi, золотi жоржини i "васильки у полi", це конвалiï i пролiсок, багрянi маки серед жита i "розривiв грiзнi маки", вишнi у цвiту i навiть "дими вишневi"... Ми знаходимо у поета опис всiх пiр року i часiв доби, "червону зиму", "осiнь златокосу на баскiм конi", "ночi солов'ïнi" та "вiтер молодий свiтання". Стиль Сосюри - акварельна виразнiсть, його улюбленi тропи: епiтети i порiвняння, вiн сприймає i передає свiт через нюанси кольорiв.
      Не зiв'януть квiтки, не погаснуть огнi,
      шле привiт нам весна солов'ïна,
      I як сад навеснi, i як зорi яснi,
      Розцвiтає моя Украïна.
      ("Мрiйний вечiр") Наче символи високого людського духу, змальованi Лавра i злато-глава Софiя. Взагалi, архiтектурнi пам'ятники i просто пам'ятники часто згадуються у вiршах Сосюри.
      Унизу Днiпровi хвилi
      плачуть на зорi...
      На Аскольдовiй могилi
      Сплять богатирi...
      Сплять визвольники Вкраïни
      непробудним сном...
      ("Аскольдова могила") Зворушливi рядки присвячує поет описам природи. Та не лише природа i пам'ятники постають у вiршах поета. Украïна для Сосюри - це й прекраснi ïï дiти. Вiн зображує цiлу галерею синiв та дочок Украïни. Це швець i лiсоруб, ковалi i шахтарi (ïм присвячено навiть десятки вiршiв), мулярка й одкатниця, вчителi, комбайнери... Не забуто й видатних людей, i безiменних, трудiвникiв i воïнiв. Ось як оспiвує Сосюра юнака, що кинувся на ворожий кулемет:
      Сiяли очi, як живi,
      Якоюсь дивною красою.
      I сонце сходило в кровi,
      благословляючи героя. Зрештою, це весь народ Украïни, i для кожноï людини поет намагається знайти тепле поетичне слово. Украïна для Сосюри - це ïï славетна iсторiя, вiн згадує i "воïнiв суворих Святослава", i Богдана Хмельницького, i лицарiв, що "Карла i Наполеона прогнали з рiдноï землi". Не забута i мова - "душа голосна Украïни". Лiрик i патрiот, Сосюра закоханий у "мову матерi своєï", вiн чудово розумiє, що "без мови рiдноï... й народу нашого нема", що людина, яка забула рiдне слово, перетворюється на перекотиполе, на листок "що вiтер з дерева зрива" i несе у безвiсть.
      О мiсячне сяйво i спiв солов'я,
      Пiвонiï, мальви, жоржини!
      Моря брилiантiв - це мова моя,
      Це мова моєï Вкраïни.
      ("О мова моя!") Свiй рiдний край закликає любити Сосюра. Любити всiєю душею, як матiр, як все найдорожче, що має людина у цьому свiтi:
      Любiть Украïну, як сонце, любiть,
      як вiтер, i трави, i води,
      в годину щасливу i в радостi мить,
      любiть у годину негоди... Цей заклик прозвучав у тi роки, коли любов до рiдноï украïнськоï (а не росiйськоï великодержавноï) Вiтчизни вважався трохи не злочином.
Тож хай вiн звучить у наших серцях сьогоднi, а не лишається порожнiм звуком. Бо про нашу вiльну державу йдеться у цьому заклику:
      Для нас вона в свiтi єдина, одна
      в просторiв солодкому чарi...
      Вона у зiрках, i у вербах вона,
      i в кожному серця ударi.
      ("Любiть Украïну")