Образи ватажкiв гайдамацького руху в поемi Тараса Шевченка "Гайдамаки"

Поема Тараса Шевченка "Гайдамаки" змальовує картину селянського повстання 1768 року, вiдомого в iсторiï пiд назвою Колiïвщина, приводом до якого були знущання конфедератiв над населенням Правобережноï Украïни. Почавшись у районi Чигирина, воно швидко поширилося майже на всю Киïвщину i частково на Подiлля й докотилося до Уманi. На його чолi спочатку стояв запорожець Максим Залiзняк, але потiм до нього приєднався уманський сотник Iван Гонта. Таким є iсторичне пiдгрунтя шевченкiвськоï поеми. Але не слiд забувати, що письменник зображує iсторичнi подiï iнакше, нiж це роблять iсторики. Замiсть фактiв на перший план виходять художнi узагальнення, те саме стосується й образiв ватажкiв - героïв поеми. Завдання поета не в тому, щоб якнайдостовiрнiше вiдтворити портрети реальних iсторичних осiб, а в тому, щоб з ïх допомогою висловити власнi думки з приводу iсторичноï подiï, хоча вiдомо, що образи Залiзняка i Гонти надихали Шевченка змалку, з тих часiв, коли вiн слухав пiснi кобзарiв, у тому числi присвяченi Колiïвщинi. Зрозумiло, чому вони постають у поемi зромантизованими та у дечому зiдеалiзованими. Лiта орел, лiта сизий Попiд небесами, Гуля Максим, гуля батько Степами, лiсами. I образ, i стиль зображення Шевченко запозичує у народноï пiснi, пiдкреслюючи народнiсть Залiзняка, який: I воює, i гарцює З усiєï сили. Залiзняк змальовується як цiлiсна особистiсть, що живе лише однiєю метою, проте це не заважає йому спiвчувати простим людям (наприклад Яремi) i взагалi бути близьким до них, за що гайдамаки називають його "батьком". Вiн вмiє не лише битися, а й вчасно пiдбадьорити гайдамакiв, пiдтримати ïхнiй бойовий дух. Його образ - образ улюбленця народу, "громади в сiряках". Ярема, виведений в поемi саме як представник цього народу, символiчно стає Залiзняковi за сина: Придбав Максим собi сина На всю Украïну. Хоч нерiдний син Ярема, А щира дитина. та й iншi повстанцi кажуть про Залiзняка: "У нас один старший - батько Максим". Дещо iншими фарбами змальовується образ другого народного ватажка - Iвана Гонти. Вiн суворiший i трагiчнiший, основна риса, що пiдкреслюється в ньому - майже фанатична вiрнiсть присязi та справi помсти. Узявши в руки "священого ножа", щоб рiзати ворогiв, Гонта вже нi перед чим не зупиняється. Вiн сам, власними руками, вбиває навiть своïх дiтей. Поцiлуйте мене, дiти, Бо не я вбиваю, А присяга. - каже Гонта. Але, хоча його рука й не здригнулася, це вбивство вiн переживає дуже тяжко i повертається потiм, щоб поховати своïх дiтей. Iсторичнi джерела, до речi, цього факту не пiдтверджують: цим епiзодом Шевченко пiдкреслює глибину ненавистi украïнського народу до загарбникiв та його готовнiсть пiти на будь-якi жертви в iм'я визвольноï боротьби. Кроком вiд романтизацiï до реалiзму є подання образiв Залiзняка i Гонти саме як "отаманiв... кривавого дiла". Шевченко не зупиняється перед зображенням рiзанини та кривавих розправ. У цьому проявляється його вiрнiсть вiдтворенню духу епохи. Але поет зовсiм не засуджує своïх героïв за жорстокiсть - в його зображеннi вона була єдино можливою i справедливою вiдповiддю не менш жорстоким поневолювачам. Сумно, страшно, а згадаєш - Серце усмiхнеться. Цi два рядки вичерпно характеризують думку Шевченка стосовно зображуваноï епохи. А особисте ставлення поета до ватажкiв народного повстання, що розкривається дуже короткими, але найголовнiшими для шевченкiвсь кого розумiння ïхнiх образiв характеристиками, можна побачити у лiричному вiдступi ("Гомонiла Украïна..."): Гонта для нього насампе ред "мученик праведний", тодi як Залiзняк - "душа щира". Саме такими полюбив цi образи автор, i саме такими вони постають перед читачами. Народ не повинен забувати своïх героïв, як забув, де знаходяться ïхнi могили. Без пам'ятi про минуле годi й сподiватись, що майбутнє буде свiтлiшим за те, що є.