Голодомор 1932-33 рр. у романi "Марiя" Уласа Самчука

1933 року свiтову громадськiсть приголомшило нечуване в iсторiï лихолiття, яке спало на голову украïнського народу - органiзований сталiнсько-бiльшовицькою системою СРСР голодомор, що призвiв до зменшення украïнцiв на одну п'яту, - сучаснi дослiдники обчислюють кiлькiсть жертв порядком 7,5-8 мiльйонiв. Психiчнi вiдхилення мертвих канули в небуття разом з ïхнiми виснаженими тiлами. Зранена психiка живих залишилася на все життя. Їï ж вони передають своïм нащадкам, навiть тодi, коли б ïм цього не хотiлося. Улас Самчук належав до лiтератури украïнськоï дiаспори, тому згадаймо визначальнi риси емiграцiйних творiв. Iсторiя украïнськоï дiаспори розподiляється на три основнi перiоди: 1921-40 рр., коли Захiдна Украïна знаходилася пiд владою Польщi: 1941-45 рр., коли дiти перших емiгрантiв поверталися на Украïну, сподiваючись на нацiональне вiдродження пiд фашистською владою, та 1945-54 рр., перiод заснування лiтературного об'єднання "Мистець кий Украïнський Рух" (МУР), яке дало початок систематизованому лiтературному життю в емiграцiï. Головними цiлями дiаспорян було створення "великоï лiтератури", себто творiв свiтового рiвня та органiчного, нацiонального лiтературного стилю. Вони намагалися в повнiй мiрi користуватися перевагами вiльного свiту. Вiдзначалися войовничою вдачею, мужнiстю, азартом боротьби. Дiаспорним письменникам була притаманна глибока релiгiйнiсть. Вони розумiли iсторiю украïнського народу в дусi страдницького шляху Христа на Голгофу, тому, на вiдмiну вiд свiтських iсторико-полiтичних тлумачень поетiв-шiстдесятникiв, Самчук запропонував релiгiйну версiю трагедiï голодомору. "Марiя" - найсенсацiйнiший твiр письменника та перший художнiй документ украïнськоï лiтератури про голодомор. Для розкриття теми автор використав жанр Житiя Святих. Найпопулярнiшi джерела цього жанру - давня поема "Ходiння Богородицi (себто Дiви Марiï) по муках" (про що зазначає й назва роману) та страдницькi подвиги християнських Святих (Зосими, Саватiя та iн.) Початок твору - звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами. Коханого Марiï Корнiя забирають до росiйського флоту, де вiн пробув сiм рокiв, ставши за цей час учасником нещасли воï для Росiï вiйни з Японiєю. Не одержавши вiд свого коханого жодного листа, Марiя подала рушники Гнатовi, парубковi тихоï, але наполегливоï натури, невгамовному хазяïновi. За роки служби Корнiй нахапався того, що стало визначним у характерi його середульшого сина Максима, - зневаги до рiдноï мови, бездумностi та жорстокостi. Але любов Марiï (пiсля повернення Корнiя вона покинула Гната, вийшла замiж вдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землi - повернули його у звичайне селянське русло. Тут сюжет скрiплений таємницею. Коли Корнiй та Марiя сп'ялися на ноги, хтось у Великодню нiч пiдпалив ïх нову хату, клуню, хлiви - усе обiйстя. Перед самою Марiïною смертю приходить до неï старенький чернець, колишнiй ïï чоловiк Гнат, i просить у неï прощення за свiй злочин. Усвiдомлюючи необхiднiсть прозвiтувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат вiдчуває потребу у спокутi. У фiнальнiй сценi вiдбувається досить часте в украïнських творах дiйство: Корнiй рубає сокирою свого сина-вiдступника, котрий пиячить з подiбними до себе в той час, коли його мати помирає з голоду. У вчинковi Корнiя вiдбилася життєва позицiя Самчука, його вiра в людську волю до життя аж до останнього подиху. Таким чином, голодомор в розумiннi письменника - закономiрне звiрство сталiнськоï влади. Вiн є також i розплатою за людськi грiхи: нехтування Марiєю шлюбним обов'язком, зроблений нею аборт, пiдпал Гнатом Корнiєвого хазяйства, а найголовнiше - фатальну прихильнiсть Максима до бiльшовицького ладу. Написаний "по гарячих слiдах", роман не мiстить чiтких рецептiв виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу.