Художнє осмислення загальнолюдських цiнностей у творчостi Лiни Костенко

Їï називають "царицею поезiï в Украïнi". Щира й безкомпромiсна, вона нiколи не продавала свого таланту, вiдстоюючи чеснiсть i високу художнiсть поетичного слова. Вiдлига шiстдесятих рокiв застала Лiну Костенко разом з Василем Симоненком на чолi великоï групи украïнських поетiв i письменникiв, якi боролися за лiтературну свободу. А потiм було багаторiчне мовчання - важка "нiмота слiв", напружене протистояння "невидимому страшному монстру", що намагався обламати вiльнi крила ïï поезiï. Влада боялась ïï творiв, що вiдкидали офiцiйну iдеологiю й будили нацiональну самосвiдомiсть i людську гiднiсть народу. I хоч вiршi поетеси заборонялись, вони все одно знаходили шлях до серця читача. У теперiшньому духовному вiдродженнi украïнськоï нацiï є вагомий внесок i Лiни Костенко. У ïï словi є живий волелюбний дух наших предкiв, драматична доля рiдного краю, пiсенна душа Украïни. Поетеса намагається осмислити й донести до читача невмирущi скарби людського духу. Протягом усiєï своєï творчостi Лiна Костенко постiйно розмiрковує над роллю поетичного слова в життi людини. У ïï розумiннi лiтература - це постiйна боротьба добра i зла, справедливостi й несправедливостi, гуманностi й жорстокостi. Поет несе моральну вiдповiдальнiсть за свою творчiсть, тому вiн завжди має бути щирим i чесним. Його художнє слово тiльки тодi чогось варте, коли воно вражає людськi серця. Ця думка висловлюється у вiршi "Страшнi слова, коли вони мовчать...": Поезiя - це завжди неповторнiсть, Якийсь безсмертний дотик до душi. Доля справжнього поета нелегка, праця його - титанiчна. Адже всi слова були чиïмись, а вiн має сказати ïх уперше, щоб викликати зустрiчний порух людського серця, допомогти йому пiднестись над буденнiстю. Вагомим є для поетеси й питання особистоï свободи в усiх ïï формах - розумовiй, фiзичнiй, свободi слова. Вона заперечує монолiтну систему, яка виховує у своïх громадян моральнi та етичнi норми поведiнки, необхiднi для самозбереження в цiй системi. Драматична поема "Снiг у Флоренцiï" висвiтлює тему "марноти днiв, убитих на спокуси". Твiр нагадує про жорстокий рахунок, що його ставить кожному митцевi час i його життя. Спокуса пiдступна й безжальна для митця. Тiльки той, хто здатний ïï подолати, лишається самим собою. Тiльки вiльна людина може бути творцем своєï долi. Час вносить своï корективи в життя поколiнь, зрушує цiлi пласти свiдомостi. Епоха технiчного прогресу несе людинi загрозу духовного зубожiння. Тож у вiршi "Вже почалося, мабуть, майбутнє" поетеса нагадує про неперехiднiсть справжнiх моральних, мистецьких i життєвих цiнностей. Людина часто буває слiпою, пiдносячи дрiб'язкове i скороминуче до рiвня iдеалу. Найсучаснiша мода i найгучнiша слава - то лише захоплення швидкоплинне: Шукайте посмiшку Джоконди, Вона нiколи не мине, - закликає Лiна Костенко. Бо тiльки справжня краса неминуча, лише вона в усi вiки робить людину людиною. Цiлющим джерелом радостi й натхнення для поетеси завжди була природа. Вона постiйно оживає в ïï думках, спогадах, даруючи душевну рiвновагу, емоцiйне та естетичне задоволення. Часто у своïх творах Лiна Костенко персонiфiкує природу: "шепоче лiс", "хмари бiгли й спотикалися об грiм", "плачуть i моляться бiлi троянди", "засмiялась провесiнь", "гай знiмає золоту перуку". Глибокий зв'язок зi свiтом природи вносить справжню гармонiю в життя людини. Та тiльки невмируще почуття любовi гарантує вiчну тривалiсть життя на землi. Лiна Костенко оспiвала велике таïнство любовi як могутнє джерело й оновлення людськоï душi, втiливши свою душу в народнiй поетесi Марусi Чурай: Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в своï блаженнi сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай i крил не обiтни! Навiть кохання, потьмарене зрадою, невмируще, як пам'ять про найвищий злет душi. Це велике почуття запалило в серцi Марусi Чурай нетлiнний вогонь творчостi. У зображення головноï героïнi iсторичного роману Лiна Костенко майстерно переплiтає особисте, нацiональне й загальнолюдське. Поетеса протиставляє високу духовнiсть мiщанськiй ситостi, яка губить душу людини: Це як, скажiмо, вiрувати в Бога I продавати душу сатанi. Маруся увiчнила своє кохання в пiснях. I тепер вони мандрують вiд поколiння до поколiння, непiдвладнi старiнню i смертi, бо пiсня - то безцiнний скарб людського духу. У романi "Маруся Чурай" ставляться проблеми, актуальнi в усi вiки: митець i суспiльство, вiрнiсть i зрада, батьки i дiти. Поетеса розкриває багатство людських характерiв, а через них - власнi думки про людину i час, в якому вона живе. Уся творчiсть Лiни Костенко є прикладом шляхетного служiння поезiï, мистецтву, духовностi. У нескаламучених водах цього джерела помiтний кожний порух душi. Художнє слово поетеси нерiдко стає афоризмом, який западає в серце: "Воно як маєш серце не з льодини, розп'яття - доля кожноï людини", "В життя приходиш чистий i красивий. З життя iдеш заморений i сивий", "А справжня слава - це прекрасна жiнка, що на могилу квiти принесе". Iз цих досконалих рядкiв нам вiдкриваються вiчнi загальнолюдськi iстини. Чим поет обдарованi -ший, тим вiн сучаснiший. Лiна Костенко своєю творчiстю утверджує благородство вищих мистецьких принципiв, адже поетеса досягла тих високих сфер людського духу, за якими починається безсмертя.