Наскрiзний пафос життєствердження в новелi Григорiя Косинки "В житах"

Тривожним, важким i повним нерозв'язних протирiч - саме таким постає перед нами
час революцiйних та пореволюцiйних подiй в Украïнi XXстолiття iз творiв
визначних майстрiв слова, дiяльнiсть яких припала на 20-30-i роки. Новели Г.
Косинки про ту бурхливу добу посiдають одне з чiльних мiсць серед правдивих
iсторiй про людину i час, написаних безпосереднiми свiдками, учасникам тих подiй.

Та попри жахливiсть, нелюдське обличчя часу митцi намагалися у вiдповiдностi зi
своïм свiтоглядом вiднаходити в ньому i позитивнi, або, сказати б, просякнутi
пафосом гуманiзму та життєствердження риси i ïм це вдавалося. Косинчина
заслуга у цьому напрямку неабияка. Адже цiлий ряд його творiв - це гiмн життю, що
проростає на обпаленому вiйною полi наперекiр нищiвнiй силi тваринного в людинi,
це утвердження думки, що навiть, здавалося б, вкрай понiвечена людська душа може i
повинна повернутися у свiй нормальний стан. А цей стан характеризується
наповненiстю серця людини радiстю, людянiстю, любов'ю i закоханiстю в життя.

Мабуть, найглибшого розкриття у творчiй спадщинi Григорiя Косинки дана
проблематика знайшла у невеличкiй новелi "В житах".
Заувага про те, що новела досить коротенька за обсягом має досить суттєве
значення, оскiльки саме ця риса є найхарактернiшою у письмi Косинки: вiн умiв
декiлькома фразами, нюансом свiтлотiней, образом або символом передати найширшу
гаму почуттiв, думок, iдей. Недарма ж класик украïнськоï новелiстики
Василь Стефаник називав Григорiя своïм внуком.
Фабула новели незвичайно простенька: герой, який дезертирував iз царськоï
армiï, вимушений переховуватися в житах, аби не бути розстрiляним. Пiд час
перебування у сховку з ним вiдбуваються двi iсторiï: вiн спостерiгає за
багатiєм та зустрiчається зi своєю колишньою коханою Уляною - це, власне, i все,
про що розповiв нам Косинка у новелi. А далi розпочинається розповiдь Корнiя -
героя новели, яка власне не є розповiддю, а це, радше, череда спогадiв,
асоцiативний ряд, вибудовуваний ним на основi протиставлення мирного i
повстанського життя, це глибоке почуття ненавистi до багатiя i так само глибока
закоханiсть у дiвчину. I все це постiйно переплiтається з образом жита.

Звичайнiсiнький злак у канвi новели набуває яскраво символiчного звучання. Житнє
поле - єдиний свiдок поневiрянь героя, єдиний друг i захисник його -
перетворюється у спогадах, свiдомостi героя у своєрiдного повiреного у всi земнi
таïни, навiть бiльше: житнє поле стає самим життям. Життям, яке байдуже, а,
може, й з бiллю сприймає смерть своïх дiтей, i так само спокiйно дивиться на
ïхнi радощi, Так, наприклад, поряд з тiнню розстрiляного Корнiєвого товариша,
що нiби проходить житами перед очима героя, з'являється i повна сил i краси Уляна.
I вона не лише не тiнь, а плоть i кров, вона самi соки землi, саме жито-життя, якi
здатнi пробудити, повернути до сприйняття земних радостей i мертвих, i живих. А
саме на пограниччi мiж цими двома станами перебуває Корнiй, адже для себе вiн
живий, а для iнших - мертвий, та й песимiстично-притлумлене, ледь не тваринне
iснування його до зустрiчi з Уляною скорiше нагадувало смерть, анiж повноцiнне
життя. Але почуття любовi до Уляни врештi перемагає страх за, хай i
огидно-плазунське, життя. Корнiй забуває про небезпеку, що йому загрожує, i
пiднiмається з землi назустрiч любовi, навперейми справжньому життю. I хоч не
довгим було щастя Корнiя та Уляни, та все ж у героєвому серцi назавжди залишився
дух жита i непереможне прагнення жити.
Жито, жити, любити... - це весь Косинка, це його поезiя. Читаючи його твори, часто
просто-напросто забуваєш, що це проза, а не поезiя. Такi цi новели насиченi
образами, мелодiєю, почуттям. То ж i пишучи про них, несподiвано й сам
спостерiгаєш за собою бажання писати ледь не вiршем, помiчаєш, що Косинчинi
образи, художнi засоби, iдеï знаходять вiдгук в тобi. Та не просто
вiдгукуються, а спонукають тебе до спiвтворчостi, пробуджують думку, почуття i
наснажують на життя наповнене сенсом i гiднiстю...
Часто чуємо фразу: "Вiн - людина епохи Вiдродження". Так говорять про
iнтелектуалiв, тонкi натури, всебiчно обдарованих тощо. Ще одним сенсом фрази,
гадаю, має бути i характеристика людини-митця, творче кредо якоï не
розходиться з власним реальним життям. Такими були бiльшiсть митцiв 20-30-х рокiв,
недарма ж той час i тих людей назвали "Розстрiляним вiдродженням". Серед них i
майстер новели закоханий у жито-життя - Григорiй Косинка.