Моральна краса i духовна велич людини у кiноповiстi Олександра Довженка "Зачарована Десна"

Всi ми родом з дитинства. Вiд того, який свiт i якi люди оточують нас на початку життя, залежить наше духовне багатство чи бiднiсть, моральна краса чи потворнiсть. Саме про своє дитинство згадує Олександр Довженко, змальовуючи образи "Зачарованоï Десни". Звiдти прийшли i чарiвна краса пейзажiв, на тлi яких ми бачимо фiзично i морально красивих людей. Лiрично, схвильовано, з теплим гумором розповiдає письменник про природу й людей, як про єдине цiле. "Жили ми в певнiй гармонiï з природою", - говорить вiн. Тут мишi пiдказували Яремi Бобиревi, що навеснi буде повiнь, погодою "завiдувала ворона", дiд найбiльше в свiтi любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, а мисливець був не здатен пiдняти руку на ту саму ворону. Зрозумiло, чому всi радощi i прикрощi малого Сашка теж пов'язанi з природою. "I приємно обнiмати лоша. Або прокинутись удосвiта й побачити в хатi теля, що найшлося вночi..." - перелiк таких от приємностей займає цiлу сторiнку. Чи не з цiєï гармонiйноï єдностi людей зображених у кiноповiстi з навколишнiм прекрасним свiтом витiкає ïхня моральна краса? Не випадково, що кiлька дiйових осiб, безпосередньо не пов'язаних iз пануючим у селi духом, постають менш привабливими. Учитель не розумiє малого Сашка, пiп, замiсть того, щоб допомагати людям пiд час повiнi, святить паски, полiцай б'є людей тощо. Але таких персонажiв - меншiсть. Бiльшiсть усе ж таки "дiти природи". Це й епiзодичнi героï, як Ярема, що знається на народних прикметах, i старий коваль-рибалка Захарко, i колоритнi старцi Холод i Кулик. Це й Самiйло-косар, що "орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем". Але в центрi повiстi - родина Довженкiв. Про декого з родичiв письменник лише згадує, iнших змальовує дуже детально й образно. Взагалi Довженко добре передавав iндивiдуальнiсть кожноï з осiб, що зображувалися. Наприклад, дiд Семен, що "розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, зi старою грушею i дубом - з усiм живим, що росло i рухалось навколо", i був "схожий на Бога": усе поряд - внутрiшнє, зовнiшнє та метафоричне. А от - бабуся Марусина, що мала "очi такi видющi й гострi, що сховатися вiд неï не могло нiщо в свiтi", яка полюбляла прокльони (саме як рiзновид творчостi, а не справжнє бажання комусь зла), так що без них "не могла прожити й дня". Не менш живим постає батько - в убогому одязi та з великим духовним багатством i високою культурою мислення, якого Сашко i поважав i любив, але часом плакати хотiв, як бачив того у дрантi. "З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiятелiв - вiн годився на все". I коли говорити про духовну велич людини, то важко знайти кращий приклад. Ось серед яких людей зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником - письменником та кiнорежисером. Добре вiдчувається у повiстi й спадкоємнiсть поколiнь, адже "сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє". Батько пояснює малому Сашковi "хто ми", згадуючи козацтво. дiвочi колядки переплiтаються з народними думами про героïчну боротьбу украïнського народу з турками i татарами. Своï моральнi принципи старi передають молодим. Дiд Семен говорить Сашковi, що за кожне пошанування староï людини якийсь грiх з душi знiмається. Батько i дiд беруть хлопця на сiнокiс, помалу привчаючи до працi. "...Ношу дрова до куреня, - згадує Довженко, - розводжу вогонь, картоплю чищу, ожину збираю косарям до горiлки". Символiчно звучить розповiдь про те, як в одну нiч у Сашка померла прабаба i народилася сестричка: на змiну старому приходить нове. Проблему зв'язку поколiнь Довженко з притаманним йому гумором розв'язує навiть у розповiдi про собак - Пiрата старого i Пiрата молодого. Отже, всiєю своєю повiстю, сповненою поетичностi, Довженко нiби кличе нас бути таким само щирим, красивим, духовно багатим i гордим, як нашi предки: як мужнi героï, так i прекраснi у своïй працелюбностi трударi-хлiбороби. Хоч якоïсь "педагогiчноï" мети письменник свiдомо не ставив, прекрасне завжди виховує тих, хто з ним зустрiчається. Зачаровує, як Десна...