СТАРОЗАВIТНI СЮЖЕТИ

СТАРОЗАВIТНI СЮЖЕТИ група сюжетiв тоï частини Бiблiï, котра
викладає Священну iсторiю до Iсуса Христа. Тут вiдбито перебiг
подiй вiд «поч. свiту» до часiв опору Юдеï
гелленiзацiï пiсля епохи Александра Македонського (книги
Маккавеïв); щоправда, цим закiнчується алексанлрiйський
канон, а палестинський - доводить опис подiй лише до часiв перс,
панування на Бл. Сх. (книга Естер). Подiï Ст. Завiту можна подiлити
на три групи сюжетiв-. 1) творення свiту й людини Богом та первородний
грiх, 2) найдавн. iсторiя людства взагалi (iсторiï праотцiв до
Авраама), 3) видiлення iз зiпсованого поганством свiту гебрейства як
народу, обраного Богом (хоча, природньо. його iсторiя тiсно переплетена
з iсторiєю iн. дав. народiв вавилонян, єгиптян, хетгiв,
персiв, грекiв та iн.). Група поет. кн. (або навчально-поет.) Йова.
Псалтир, кн. Соломоновi грунтується за хронологiєю подiй
навколо епохи Авраама XVIII ст. до н.е. (книга Йова) та осiб царiв
Давида й Соломона (1 тис. до н.е.). Книги пророчi, якi фiксують боротьбу
ïхнiх авторiв за вiру в Ягве в годину занепаду Iзраïльського
царства, охоплюють iст. перiод вiд VIII до IV ст. до н.е. Отже,
переважна кiлькiсть текстiв Ст. Завiту вiдбиває подiï iст.
епохи, якi часто знаходять пiдтвердження в iн. джерелах. Ст. Завiт
заперечує «мiф як такий. Проте iст.-хронiчний первень аж нiяк
не є визначальним. Метасюжет Ст. Завiту втрата людиною зв язку з
Богом через власну сваволю й пошуки шляху до втраченого раю. Але
розвязання цей метасюжет дiстає, власне, лише в Нов. Завiтi: саме
через Христа поновлюється любов i довiра мiж Богом i людством.
Сюжет Христа розпочинається в Ст. Завiтi (кн. пророкiв, що
вiщували про МессiюСпасителя), через шо Нов. Завiт є органiчним
розвитком Ст. У ïхнiй побудовi є певна симетрiя: Ст. Завiт
починається з втрати людиною раю й спiлкування з Богом, Нов.
закiнчується картиною руйнацiï недосконалого свiту й
остаточного торжества Бога й вiрних йому людей в Небесному русалимi.
Своєрiдно розвинуто цей метасюжет у Коранi: тут вся бiбл. iсторiя
розглядається як торування шляху пророковi Мохаммаду, якому лише
передували Муса (Мойсей) та Iса (Iсус), а сама Бiблiя є начебто
передмовою до К ораиу. Рел.-лiт. розвиток ‘ метасюжету спасiння й
Спасителя зустрiчається в писаннях багаï та деяких iн. сект.
В умовах видiлення гебрейства з середовища семiтiв Месопотамiï та
досить тiсних його контактiв з iн. народами не дивує й подiбнiсть
деяких С, с. до мiфол. сюжетiв Дворiччя та гипту. Звичайно, подiбнiсть
такого роду (i в месопотамцiв, i в Бiблiï розповiдається про
творення людей з глини, про потоп тошо) трактують як запозичення
Бiблiєю набагато давнiших iсторiй. Але iдея, буцiмто ледь не весь
Ст. Завiт написано пiсля вавилонського полону (VIV ст. до н.е.) з
використанням вавiлонських джерел у свiтлi сьогоднiшньоï науки не
витримує критики. Зокрема, вже пiсня Дебори (XIII ст. до н.е.)
найдавнiший фрагмент, шо вцiлiв, безпосередньо змикається з епохою
Мойсея, отже започаткування власного, оригiнального бiбл. тексту цiлком
могло вiдбутися за Мойсеевих часiв (XIV ст. до н.е.), й в основу цього
тексту мiг лягти чи то писаний, чи то фольклор, варiант заг- семiтського
переказу про творення свiту й потоп (котрий, до речi, як довели
археологи, мав мiсце в Месопотамiï не як звичайна повiнь, а
величезна катастрофа). Гебреï, шо проживали кiлькасот лiт вiд часiв
Авраама (теж iст. особи XVIII ст. ло н.е.) iзольовано вiд месопотамських
впливiв у гиптi (земля Гошен), могли мати власний варiант осмислення тих
подiй, що, звичайно, довести неможливо, але таке припушшення цiлком
ймовiрне. Цiкаво, шо критики Бiблiï, навiть припускаючи, шо книгу
Ягвiста створено в IX ст. до н.е. (тобто задовго до вавiлонського
полону), не можуть змиритися з декларацiєю монотеïзму, котрою
вона починається, й вважають за потрiбне оголосити ïï
вставкою VI ст. до н.е. Все це є тенденцiйним приниженням
оригiнальностi бiбл. концепцiï свiту, котра може спиратися на якiсь
спiльнi для всiх давн. семiтiв мотиви й сюжети, але завжди ïх
переосмислює й часто з ними полемiзує. Так, напр., iсторiя
Йова багатостраждального, який є жителем землi Уц (Аравiï),
трактує тi ж питання, що й вавiлонська л-ра або грец. трагедiя: чи
розумний свiт, у якому стiльки страждання, i чи справедлива божественна
воля? Але показуючи, що Бог пiддає бiльшим випробуванням саме тих,
кого бiльше шанує, мажорно завершуючи свою оповiдь, автор бiбл.
сюжету дiаметрально протилежно трактує похмуру iсторiю iноземного
джерела, котре стверджує нерозумнiсть свiту, незбагненнiсть волi
жорстоких та вередливих богiв. Часом те, шо сприймається як
вiдверте запозичення, може бути осмислене в зовсiм протилежному сенсi.
Так, iсторiя Йосипа та дружини Потифара видається запозиченням з
лавньоєгип. казки про двох братiв, але може бути витлумачена й
навпаки. Адже iсторiя Йосипа, котрий займав у гиптi визначну посаду,
припадає саме на той перiод Нов. Царства, коли мала бути складена
казка про братiв, життя вiзiря могло перейти до єгип. словесностi.
Книги Соломоновi з ïхньою цiкавiстю до
«вавiлонськоï» iдеï безсенсовностi життя побудовано
все ж таки не на ствердженнi цiєï iдеï, а на полемiцi з
нею за Екклезiастом йде Книга Премудростi Соломоновоï, в якiй гiркi
тези попереднього тв. заперечуються антитезою в наступному. Бiблiя з
ïï погордою щодо всього поганського просто не могла
запозичувати чужi сюжети без полемiки й внутр. переосмислення. Впливи та
спроби синтезу спостерiгаються в зовсiм iн. галузi апокрифах на зразок
книги Еноха, кабалiстичних тв. й т.п. (Езотерична л-ра). Хоча в самому
Iзраïлi досоломонових та пiслясоломонових часiв були поширенi
поганськi культи та чужi культ, впливи, це нiяк не означає, шо
Бiблiя саме тами джерелами живилася. Про це безперечно свiдчать хоча б
писання пророкiв. Фантастичне» в С.с. теж зустрiчається
досить часто, що, начебто, заперечує ту установку на реалiï
та iсторiю, яку було вiдзначено вище. Але, по-перше, ряд
найфантастичнiших. на побiжний погляд, сюжетiв має пiд собою, як
показують дослiдження, цiлком реальну основу ми маємо справу з наïвно-
поет. сприйняттям таких подiй, як потоп, побудова вавiлонськоï
вежi, неопалима купина (рослина тамариск, шо випаровує ефiрнi
масла, котрi на спецi самi собою займаються, й низка iн. чудес,
повязаних з Мойсеєм тошо). Iнколи фант, в С.с. єлiт.
умовнiстю, як, напр., наказ Iсуса Навiна сонцю зупинитися, або ж та
тисяча фiлiстимлян, котрих Самсон-богатир побив вiслючою шелепою.
Видiння ж небесних обрiïв, якi вiдкривалися пророкам, напр.,
Iсайï та зекiлiю, можна розумiти як психол. реальнiсть»,
мiстично переживання натур, схильних до вiзiонерства. Вiдверто ж
чудеснi» сюжети, зокрема повязанi з особою пророка Iллi
(воскресiння сина вдови, чудо нескiнченностi олiï i т.п. аж до
взяття пророка живим на небо у вогнянiй колiсницi), трактують дуже
широко, для вiруючого то незаперечна реальнiсть, для трал,
компаративiста вплив сюжету про бога- громовика або чарiвноï казки,
для iн. ие втручання iнопланетян» йт.п. Проте безперечно, шо фiгури
такого гатунку завжди бувають оточенi в народi аурою чудесностi. Отже,
такого роду сюжети є за суттю дбайливими записами фольклор,
переказiв. Перелiк С.с, зайняв би занадто багато мiсця. Пошлемося на
Iсторiю бiблiйну Старого й Нового Завiту», укладену О.В.Бурко, ЧСВВ
(Прудентопiль, 1965), в якiй сума С.с. складає 105. С.с. мали
величезний розвiй та поширення зi зростанням впливу християнства в
свiтi. Незлiченну кiлькiсть разiв ïх використовували в сферi
образотворч. мист-ва. У рамках коментарiв до Бiблiï утворилася цiла
низка сюжетiв супровiдного типу. У юдеïв це Талмуд з його
невимушеною переробкою та варiацiями С.с. (Агада). У християн
подiбноï кн. не виникло, але в практицi проповiдництва й богослiвя
С.с. використовувалися безлiч разiв. Типовий приклад: коли папа Григорiй
Великий, змальовуючи подвижництво св. Бенедикта (593). розповiдає,
як перед святим, шо зруйнував поганське капище, постав диявол, то вiн
вдається до бiбл. стилiстики, хоча в цiлому перед нами суто сер-
вiч. структура образу: …зявився його тiлесним очам страшний та
лютий, здавалося, що вiн хоче своïм вогненим ротом й палаючими
очима розiдрати його на шматки. С.с. ставали для колишнього поганина
базою для осмислення власного мiсця в свiтi й долi свого народу. Так Нестор-
лiтописець, виводячи родовiд сх. словянства, шукає коренiв
власного роду в сюжетi про Ноя, розпочинаючи Повiсть минулих лiт»
як буквальне продовження Бiблiï. По сутi, всi європ., азiй.
й, почасти афр. л-рихристиян, свiту в пору Сер-вiччя мислилися як
розвиток i продовження Св. Письма, через шо бiбл. сюжети в цiлому й С.с.
зокрема мiцно увiйшли в ментальнiсть ряду народiв свiту, як i у фольклор
цих народiв. Вiд Сер-вiч. зх-європ. дiйства про Адама та ву до
постмодернiстського роману Дж.Барнса «Створення свiту за 101'2
глав, у якому переосмислено сюжет про Ноïв ковчег та потоп. такий
дiапазон рiзноманiтних трактувань, пошуку вiдтiнкiв iдеï,
варiацiï сюжетiв та мотивiв. Змалювати якiсь закономiрностi дуже
важко саме через величезну кiлькiсть цiкавого для компаративiстики
матерiалу. Але можна зробити спробу накреслити певну типову модель
використання С.с. По-перше, це дидактична ситуацiя, коли С.с.
сприймається як сакральна корекцiя худож. оповiдi. Поширений цей
тип використання С.с. в л-рах Сер-вiччя. Напр., порiвняння вбивцi князiв
Бориса й Глiба, ïхнього брата Святополка з Каïном у одному з
варiантiв житiй, створених у Киïвськiй Русi. Подiбнi моменти
зустрiчаються й в пiзнiшiй лiт. творчостi, але зрiдка. По-друге, це
полемiчне переосмислення С.с. з богоборчою метою, властиве для л-ри
декаденсу або, скажiмо, наук, фантастики. Так, у незакiнченому романi
В.Брюсова Скляний стовп образ зухвалоï вавилонськоï вежi, яка
дає змогу людинi видертися на небо, використано з пафосом
ствердження, а не негацiï. По-третє, це вiльне худож.
використання С.с. в секуляризованiй л-рi Нов. часу, шо естетизує й
гуманiзує бiбл. iсторiю. Звичайно, це сфера iст. роману вальтер-
скоттiвського типу, хоча тут є монументально мiфологiзованi
варiанти на зразок Йосипа та його братiв Т.Манна. Близькi до цього типу
й старовиннi легенди, шо контамiнують поганський фольклор та С.с.
(iсторiя про Соломона та Кiтовраса). Нарештi., це може бути пародiювання
С.с., як напр., у романi А.Франса Повстання янголiв, у якому оповiдання
про бунт Сатани проти Бога iронiчно змальовано при опорi на гностичнi
апокрифи. Семен Абрамович