Секуляризацiя

СЕКУЛЯРИЗАЦIЯ вiд лат. saecularis свiтський, не-церковний власне,
юридичний термiн, котрий означає вiдчуження церк. майна - як
правило, на користь держави. Проте дане слово давно широко
вживається й в лiт-знавствi для окреслення iдентичних явиш у сферi
культури й, зокрема, л-ри. Отже, перед нами термiн, який потребує
певноï конкретизацiï. В лiт-знавствi С. означає
вивiльнення письменника вiд церк. свiтогляду й соц. замовлення церкви,
його прагнення до ствердження суто гуманiстичних цiнностей. Типол.
подiбнi явища зустрiчаються в iсторiï культури та л-ри досить
часто, напр., антропоморфiзаиiя богiв та поетизацiя свяшенних мiфiв у
давньогрец. культурi. Проте термiн С. бiльше стосується не стiльки
явиш десакралiзаиiï як таких, скiльки певного моменту в духов,
життi вропи XVII-XX ст. Хоча основнi спрямування С. визначалися досить
виразно вже в Ренесансi, рубежем тут стало складання естетики та поет,
системи класицизму, який устами Н.Буало заборонив поетовi спиратися на
засади Бiблiï й навернув його до вивчення вiльноï»
системи ант. мист-ва. Цьому спрямуванню надала загостреного характеру
iдеологiя Просвiтництва: у XVIII ст. боротьба зi спадщиною христ. Сер.-
вiччя стає в Зх. вропi одним з вирiшальних моментiв у процесi
формування новоï, обмиршеноï культури. Це виливається у
створення мист-ва, шо базується на субєктивних враженнях
митця вiд живого життя. Створюється принципово нова л-ра, яка
грунтується на пiдкреслено природних засадах романно-проа мови,
вивченнi свiту людини (як у соц., так i в психол. вимiрах). Вже на таких
прикладах, як роман ДДiдро «Черниця, боротьба Вольтера проти
клерикалiв, або цiлком десакралiзована постать Векфiльського вiкарiя
О.ґолдсмiта, ми бачимо трiумф чисто людського формула, якою Й.В.Гьоте
визначав основний пафос своєï творчостi. Це повязано зi
становленням не лише самоï розкрiпаченоï худож. мови, а й зi
становленням нов. лiт-знавчоï думки, лiт. критики й у перспективi
нов.теорiï л-ри, вiльноï вiд Арiстотелевих, ант. засад. Мист-
во XIX й почасти XX ст. багато в чому розвиваються пiд знаком С.
Зокрема, розчарування у cep-вiч. спробах створити незримий Ciuis Dei
приводить до захоплення сой. проблематикою, прагнення вивчення реального
стану речей. Паралельно до боротьби радикалiв проти кастовоï
системи, засилля клерикалiв в сусп. життi складається широкий мистецько-
лiт. рух, шо з рiзним ступенем худож. свободи розгортається в
таких напрямах, як сентименталiзм, романтизм та реалiзм. Власне, цi
напрями становлять, попри вiдомi контраверзи, немов-би етапи одного
процесу, який ставить за мету повне зречення дегуманiзуючих моделей
мiфологiï та релiгiï й спрямований на ствердження суто
гуманiстичного свiтогляду. Iн. справа, шо й тут виникають власнi мiфол.
й навiть рел. за суттю концепцiï та естет, догми. Чи не найвищого
розвитку така худож. свiдомiсть набуває в натуралiзмi на зламi ХIХ-
ХХ ст., шо в дусi позитивiзму више за все цiнує голий факт, не
спростерiгаючи власного тяжiння до мiфотворчостi (напр., Нана Е.Золя: ue
натура» чи мiф?). Проте вже в символiзмi, iррацiоанальних напрямах
1-оï пол. XX ст. й у творчостi таких катол. письменникiв, як,
Ш.Пегi, Г.Честертон, Ф.Морiак, Г.Бьолль, Г.Грiн та iн.
спостерiгається зневiра в досягненнях С. й намагання реабiлiтувати
цiнностi Сер.-вiччя. Цiкаво порiвняти ïхнiй пошук з творчiстю
такого абсолютно секуляризованого письменника, як А .Франс, у якого
спадщина Сер.-вiччя використовується лише як матерiал для
блискучих формальних стилiзацiй. Проблематично, Франс чи, скажiмо,
Морiак репрезентує бiльш глибоко духов, пошук зх.-європ. сусп-
ва; проблематично, також, шо С. сказала тут своє останнє
слово. На Сх. вропи С. штучно затримувалася або в умовах тоталiтарних
режимiв на зразок того, шо iснував у Рос. iмперiï, або, як у пд.
словян, в умовах чужоземного мусульман, панування. Проте й тут
спостерiгаються принаймнi ïï паростки. В укр. словесностi
С.позначається певною мiрою в часи Вiдродження (XVI ст.), коли
виникають публiцистика, вiрш, лiрика та драма, iсг. проза, особливо з
поширенням друковноï книги. Загалом, кризовi явиша у
православï пiсля падiння Вiзантiï викликали пожвавлення рел.-
полемiчноï думки (Г. та М.Смотрицькi, Х.Фiлалет, З.Копистенський,
Клiрик Острозький, у XVII ст. Й.Галятовський, Л.Баранович, В.Ясинський
та iн.). У руслi суперечок про католицизм, унiю, протестантизм,
юдаïзм, iслам формувалися такi майбутнi дiячi С., як Ф .Прокопович,
шо, навчаючися на Зх., перейняв чимало протестантських поглядiв шоло
участi Церкви у сусп. життi й згодом проводив ïх в Украïнi та
Росiï за пiдтримки Петра 1. Можна погодитися також з твердженням
Д.Лiхачова, шо бароко на укр. та рос. фунтi виконувало функцiю
Ренесансу, стимулюючи занепад суворих вiзакт. форм та становлення бiльш
свiтського за змiстом мист-ва та л-ри. Проте такi явища гальмувалися
самою структурою сер-вiч. свiдомостi й лiт. етикету. Так, у Росiï
Х^ХЛ ст. розгорнулася справжня боротьба проти неполезных повестей
(Й.Волоцький та iн.), проти люторства та латинства, яка тривала аж до
часiв Петра I та Прокоповича. Тут особлива роля належала Украïнi та
почасти Бiлорусiï, якi протягом XVII- XVIII ст. постачали основний
склад культ, кадрiв до Росiï. С. поступово й невблаганно
пiдточує пiдвалини сер-вiч. свiдомостi в Росiï саме завядки
укр. впливам (навiть реформи Нiкона й одчайдушну проповiдь Аввакума
викликано було саме ними). Хоча митрополiт Фiлiп (Романов) наказував був
палити все, що з укр. книжок до Москви надходило, древлєє
благочестiє було приречене, й православя у Росiï набуло того
ж вигляду, шо в Украïнi пiсля П.Могили. Остаточно було закрiплено
цей процес радикальними реформами Петра I, що до дрiбниць регламентував
у життя зх. форм культури (згадаймо хоча б зречення церк,- словян.
азбуки), В укр. та рос. лiт .-культ, сферi на поч. XVIII ст. ще
розвиваються й суто церк. словеснiсть (Д.Туптало, С.Яворський), й
почасти мист-во. Та бiльш характерними стають постатi на зразок
М.Ломоносова, що, зберiгаючи певну пошану до книг церковных, енергiйно
обмежує сферу словянщини. Характерна постать В.Тре- дiаковського,
який часом роздирається мiж симпатiями до глибокодумноï
словяншинита вiдразою до неï. — Своєрiдною є
позицiя Г.Сковороди, шо, далеко вiдходячи вiд тих, кого йменував
столпами неотесаними, проте був у профамi особистого самовдосконалення
далекий й вiд свiту сього, котрий його ловив, але не спiймав».
Остаточна духовна перемога над церковнiстю й орiєнтацiя на
просвiтництво в Украïнi та Росiï спостерiгається вiд
початку XIX ст., коли вiдверте пародiювання церк. стилю i кепкування над
бiбл. концепцiєю людини й свiту помножено на революцiйне поривання
в дусi байронiзму. Останнiй у ХIХст. спалах антирел. настроïв у
культурi повязаний з хвилею наук, позитивiзму сер. столiття; вiн
позначився на свiтоглядi Лесi Украïнки, почасти I.Франка,
П.Грабовського, багатьох письменникiв Росiï. Але все це не закрило
шляху тому рел. ренесансовi» у рос. думцi та мист-вi, який
спостерiгається на початку XX ст. (М.Бердяев, С.Булгаков,
М.Лосський, П.Флоренський та iн ). Потрiбно було активного
бiльшовицького насильства, аби зруйнувати ui процеси. С.в сх-словян.
краях розгорнулася на повну силу лише в умовах комунiстичного
тоталiтаризму, набувши не стiльки характеру духов, герию, скiльки
фiзичного знищення всього, шо належало християнству, хоча iдеологiя, мист-
во й культура тоï епохи базувалися на перевернутих cep-вiч. засадах
(Соцiалiстичний реалiзм). Укр. культура, прагнучи засновуватися на
власних, в тому числi нерiдко фольклор, основах, стоïть сьогоднi
перед проблемою грунтовного й серйозного осмислення даного явиша. Це ж
можна сказати й про культ, ситуацiï Сх. вропи та й деяких
краïн Азiï, шо будували свою боротьбу з релiгiєю на
подiбних моделях. Семен Абрамович