Епопея

РОМАН-ЕПОПЕЯ епiч. жанр, який структурує в собi ознаки роману та
епопеï i мiстить настанову на всеохоплююче осмислення життя в його
iст. розвитковi. Термiн, поняття та концепцiю Р.-е. увiв у наук, обiг
укр. вчений О.Чичерiн. Як епопея новiтнього часу цей жанр виникає
та перiодично актуалiзується у т.зв. перехiднi перiоди
iсторiï, коли всi усталенi форми нац. спiвжиття розвалюються та
стають надбанням доби минулоï, а змiст доби нинiшньоï ше
тiльки починає формуватися (клас, зразком такого перiоду було
становлення буржуазного свiтопорядку у вропi). Це приводить до
усвiдомлення нацiєю того, що розпався зв'язок часiв (Шекспiр). I
таке iсторизоване самопочуття колективу з неминучiстю формулює
низку проблем, шо повязанi з майбутньою долею нацiï, ïï
здатнiстю до подальшоï життєдiяльностi. Для вирiшення цих
унiверсальних за характером та трудомiстких за масштабнiстю проблем Р.-
е. не може обмежуватись тими чи iн. тематичними зрiзами i повинна
прагнути осягти неосяжне, охопити своєю надмiрною гносеологiчною
iнiцiативою всi сфери людського життя (соц., iдеологiчну,
iнтелектуальну, моральну тощо). У своïй iдеальнiй настановi Р.-е.
зобов'язується продемонструвати всi моделi колективноï
поведiнки (вiд побутовоï до героïчноï), усi варiанто
життєбудiвництва. усi форми людських взаємостосункiв, усi
трад. мотиви та перипетiï людського iснування, усi алгоритми долi,
усi природнi цикли становлення характеру та iн , i це прагнення охопити
все (Л.Толстой) пояснює значний обсяг тв. цього жанру та ïх
невел. кiлькiсть у свiт. л-рi. Але в епоху, коли все перевернулося i
тiльки укладається» (Л.Толстой), синтетичний огляд життя
є не тiльки самометою, а продиктований iст. необхiднiстю пiддати
всi людськi реалiï вартiснiй перевiрцi, розщепити ïх на
рудимент минулого та ген майбутнього. Вирiшення цього надзавдання
вимагає екстремальноï ситуацiï, яка дозволила би виявити
за об єктивною видимiстю iснування стiйкi архетипи людського
спiлкування та життєвоï поведiнки. Найчастiше в ролi
такоï пограничноï ситуацiï виступає вiйна у
прямому, так би мовити, батальному значеннi цього поняття, вiйна, яка
вимiрює все життєве розмаïття двома параметрами —
життям та смертю. Внаслiдок такого експерименту виникає
усвiдомлення того, без чого можна обiйтися, шо є iст. минучим, а
без чого не можна обiйтися, що виявляється визначальною парадигмою
колективного буття. Так актуалi зуються патрiархальнi цiнностi —
вiтчизна, родина, дiм та iн., якi охоплюються єдиним символiчним
поняттям — мир . оскiльки мiстять у собi орiєнтацiю на
загальнолюдську згоду, котра девальвується перехiдним перiодом з
характерним для нього нац., соц., iдеологiчним тошо егоïзмом, що
призводить до вiйни усiх проти всiх. У цьому пiзнаннi ‘величi
повсякденного життя» (О.Чичерiн) i мiститься етико-педагогiчний
пафос Р.-е. як жанру. Патрiархальне ядро життя, яке дозволяє
авторовi дiагнозувати суч. йому дiйснiсть, стає тим аксiологiчним
критерiєм, який пронизує всю сюжетно-образну фактуру Р.-е.,
його, як пише О.Чичерiн, внутрiшнi масштаби». Ця iдея випробування
романного» свiту епiчним, сьогочасноï iсторiï»
(А.Франс) — мiфологiзованою памяттю зумовлює композицiйне
мислення Р.-е.. основоположною фiгурою якого є антитеза. Якшо
«вiдцентровий роман характеризується вiдчуженням, конфлiктом
i навiть бунтом проти патрiархального свiтоустрою, включаючи i мов., у
чому власне i мiститься його iдеальна жанр, суть, то Р.-е., навпаки,
притаманна консервацiя цього свiтоустрою, його леґендаризаиiя аж
до надання йому значення золотого часу, най. утопiï минулого з
ïï вiдгородженнiстю вiд iст. хронотопа. Звичайно, в кожному
конкретному зразку Р.-е. доза романного та епопейного, а також ступiнь
структурноï напруги мiж ними рiзнi, шо у кiнцевому рахунку
пов'язано iз змiстом автор, задуму, але саме ïх єднiсть як
єднiсть протилежностей зумовлює худож. цiлiснiсть Р.-е.
Визначальним жанроугворюючим фактором Р.-е. є образ автора. На
вiдмiну вiд роману, в якому вiн (Чехiя)характеризується
принциповою тенденцiйнiстю. образ автора в Р.-е. деперсонiфiкований, шо
проявляється як у його прагненнi до сюжетного самоусунення, так i
в дистаниiйованому ставленнi до зображуваного, за якого все в життi
— вiд його «вiчних начал до хронотопних деталей —
має рiвноцiнне значення й тому заслуговує на летальну увагу,
яка пояснює неквапливий характер оповiдного темпоритму. З цього
погляду можна квалiфiкувати Р.-е. як найбiльш репрезентативний жанр
епiч. роду. Однак все ж не можна вiдмовити авторовi Р.-е. в iдеологiчнiй
зацiкавленостi, яка мiститься у його патрiархальному поглядi на те. шо
вiдбувається. I це самоототожнення автор, свiтобачення з
загальнонар. надає Р.-е. значення лiт. памятки нац. свiдомостi. Ло
тв., шо безумовно вiдповiдають жанр, концепцiï Р.-е., належать Дон
Кiхот» М.Сервантеса, Гаргантюа i Пантагрюель» Ф .Рабле, Вiйна
i мир Л.Толстого. Тихий Лон» М.Шолохова, Слава i хвала Я.Iвашкевича
та iн. Однак структурна гнучкiсть Р.-е. дозволяє помiчати його
жанровi властивостi i в романах з настановою на унiверсальне охоплення
iст. досвiду людини (напр., Брати Карамазови»
Ф.Достоєвського. Людська комедiя» О.Бальзака, Розгром Е.Золя,
Чарiвна гора» Т.Манна, Жан Крiстоф» Р.Роллана, Сага про
Форсайтiв» Д.Голсуорсi, Пригоди бравого вояка Швейка Я.Гашека,
субєктивна епопея М.Пруста У пошуках втраченого часу, лiрич. епос
Т.Вулфа у 4-х книгах: Поглянь на дiм свiй, янголе, Про час та про Рiку,
Павутиння та скала», «Додому немає вороття, трилогiя
К.Федiна Першi радошi, Незвичайне лiто, Вогнище, трилогiя М.Стельмаха
Велика рiдня, Кров людська не водиця, Хлiб i сiль», трилогiя
У.Самчука Волинь» та iн. Борне Iваиюк