Епос

ЕПОС (вiд грец. epos оповiдь, оповiдання) 1. Один з основних поряд з
лiрикою i драмою лiт. родiв. Своє походження Е., як i iн. лiт.
роди, веде вiд мiфу, точнiше, вiд ритуалiзованих синкретичних вистав, на
грунтi яких виникло стародавнє мусичне мист-во, внаслiдок
розподiблення якого сформувався Е. Зокрема, на думку Вяч.Iванова, вiн
розвивається з плачу, який, позбавляючись утилiтарноï
функцiï оплакування померлого, трансформується в розповiдь,
що виславляє його дiяння. У процесi довгоï еволюцiï
родова змiстовнiсть Е., його жанр, модифiкацiï та стильовi
можливостi, надто в Нов. час, зазнали змiн, збагачувались, шо зумовлено
в першу чергу iст. рухливiстю мiжродових i мiжжанр. кордонiв. До числа
атрибутивних якостей Е. традицiйно (Арiстотель, Г.ГеГель, Й.-В.Гьоте та
iн.) вiдносять: по-перше, самовiдстороненiсть автора (його удавану
неучасть в тому, шо вiдбувається) та повязану з нею
обєктивованiсть зображуваноï реальностi, шо отримує
максимальний прояв в епiч. сюжетi; у читача створюється iлюзiя
«саморухливостi епiч. свiту, його обєктивноï звязаностi;
по-друге, спрямованiсть епiч. мислення на оповiднiсть, тобто на
дистанцiювання зображуваноï реальностi вiд реальностi зображення,
шо назагал сприяє формуванню в реципiєнта ставлення до епiч.
подiï як до минулоï, незалежно вiд того, в якому граматичному
часi вона вiдбувається. Ця спрямованiсть визначає виняткову
ролю образу оповiдача як субєкта оповiдi в структурi епiч. тв.
Представленi чисельнi типи оповiдача як в змiстовному планi, так i в
планi вираження. Вiн може характеризуватися рiзним ступенем
персонiфiкованостi (розчинений в худож. реальностi тв. або, навпаки,
такий, що бере участь у нiй), обмежуватись реєстрацiєю подiй
i претендувати на всезнання, володiти сюжетною мобiльнiстю i стверднути
у своïй просторово- часовiй позицiï, бути чужинцем» для
автора чи його alter ego, бути монологiчним або полiлогiчним в межах
сюжетного циклу тощо. В цiлому набiр його характеристик зумовлений
худож. задумом автора, однак основна його епiч. функцiя
залишається незмiнною вiн є посередником мiж зображуваним
свiтом i читачем. Залишається принципово таким самим i теор.
розумiння епiч, мислення, сформульоване Арiстотелем у Поетицi»,
розповiдь про подiю, як про шось окр. вiд себе, що притаманне всiм епiч.
жанрам: казиi, героïчному епосу, переказу, епiч. пiснi та поемi,
роману, повiстi, оповiданню, новелi, нарису, проз формам притчi.
2. Героïчна оповiдь про най. минуле. До епiч. зразкiв належать
грец. Iлiада та Одiссея», iсландська Едда-старша, нiм. Пiсня
про Нiбелунгiв, киргиз. Манас, фiн. Калевала», шумеро-
аккадський Тiльгамеш, перекази пiвн.- амер. iндiанцiв про Гайавату,
вiрм . «Сасунцi Давид, (Давид Сасунський), анголо- саксонський
Беовульф, кит. Трицарство», япон. Гендзi-моногатарi, калмицький
Джангар», Нартський (Нартовський) Е. кавк, народiв, тюркомов.
Алпамиш (в узбекiв, Алпамис батир у казах., Алпамис у кара калпакiв,
Алпамиша i Барсин-хилуу» у башкирцiв), серб, та болг. юнаиькi
пiснi, iнд. Магабгарата (iз санскритського Сказання про великi
Бгарати), шо породила аналогiчнi сюжети в л-рах Таïланду, Шрi-
Ланки, Бiрми, Iндонезiï, Лаосу та iн. Значення перших епiч.
зразкiв мають лiро-епiч. за своïм характером сер- вiч. iсп.
Пiсня про мого Сiда, франц. Пiсня про Роланда, давн.-руське
«Слово о полку Iгоревiм, а також укр. думи. Е. зявляється
на переходi вiд мiфол. до iст. типу мислення i акумулює в собi
всю свiдомiсть суспiльства загалом (Г.Гачев) вiд етнологiчних мiфiв
до побутових реалiй, i ця орiєнтацiя на вираження
унiверсального досвiду зумовлює визначальне значення перших
епiч. творiв у розвитку нац. культур. Першоджерелами Е. були
перекази, iст. пiснi (А.Хойслер про Пiсню про Нiбелунгiв»),
богатирська казка (В.Жирмунський про Е. алтайських народiв Алин-
Манаш», .Мелетинський про Калевалу»), лiро-епiч. кантилени
(версiя О.Веселовського) та iн. архаïчнi жанри нар. худож.
творчостi. Розрiзняють мiфол. Е. (Калевала», билини про
Святогора та iн.), героïчний (Давид Сасунський,
Магабгарата» та iн.), авантюрний (Одiссея, билини про Садка та
iн.). Е. побутував як в уснiй (Манас, Джангар, Алпамиш»), так i
в книжковiй традицiï (Iлiада, Одiссея, Магабгарата, Беовульф,
Трицарство), переважно у вiрш. (Едда- Старша», Гiльгамеш,
Iлiада та Одiссея, Пiсня про Роланда», Алпамиш», Калевала,
естон. Калевiпоег). рiдше в проз (сканд. саги), iнодi в змiшанiй
(нартський Е.) формi. Основними жанрами Е. є епопея та епiчна
пiсня (билини, юнацькi пiснi, вiршi Едди-Старшоï), котрi
нерiдко об'єднувались у цикли (напр., билини киïвського
циклу про Iллю Муромця). Часто в процесi iснування епiч. тв. вони
обростали iн. (напр., до 'Манаса примикають сказання про сина Манаса
Семетея та внука Сейтека, до Магабгарати» Рамаяна», шо
приписується поету Вальмiкi, до Алпамиша» дастан з
прозовими вставками про сина Алпамиша Алi). Попри нац.
своєрiднiсть у Е. рiзних народiв прослiдковуються численнi
типол. збiги як в тематицi, так i в поетицi. Сюжетною основою Е.
є iст. подiя (найчастiше мiжусобнi чвари мiж племенами,
родами, народами за незалежнiсть, справедливiсть та гiднiсть, як,
напр., Троянська вiйна в Iлiадi, битва на Курукшетрi в Магабгаратi,
бiй на Косовому полi в юнацьких пiснях, повстання селян проти
Арабського халiфату в Давидi Сасунському та iн.). Рiдше в основi
епiч. сюжету мiфол. подiя (пошук чарiвного млина достатку Сампо в
Калевалi».). Епiч. подiï розгортаються в мiфологiзованих
просторi i часi, незважаючи на численнiсть хронологiчних та
топографiчних прикмет, шо вiдображають реалiï iст. життя
народiв. Зустрiчаються в Е. i мiфiчнi хронотопи, як. напр., казкова
краïна Бумба в Джангарi». До того ж, героïчний за
фабулою i пафосом сюжет ускладнений статичними вставками, в тому
числi, i жанр., а також церемонiальними дiалогами (.Мелетинський):
напр., сватання i весiлля в Алпамишi, Манасi, в казках i кримсько-
тат. Е. Кобланди-Батирi i Калевалi; зустрiчаються i випадки
деталiзованоï сюжетноï подiбностi (напр., мотив
невпiзнанностi героя на весiльному бенкетi в Одiссеï» та
Алпамишi, мотив невразливостi воïна-богатиря в Манасi»,
Пiснi про Нiбелунгiв» та iн.). Гiперболiчними i навiть фант,
рисами характеру та бiографiчними вчинками вiдзначаються i трад.
епiч. герой (його чудесне народження в Алпамишi та ‘Манасi.
богатирськi подвиги в билинах, Манасi». «Iлiадi та iн.).
Це пояснюється тим, шо колективна память, легендаризуючи
архаïчнi перiоди розвитку етносу, надає герою значення
прародителя, шо втiлює в собi кращi властивостi най.
характеру. Окрiм гол. героя, в коло трад. персонажiв Е. входять:
ворог» (мiфiчний, колективний, персонiфiкований тошо), родичi,
мудра порадниця (Манас, Нартський Е.) та iн. Особливе значення в
системi епiч. образiв має образ оповiдача, в ролi якого
виступає iменований (Вяса в Магабгаратi, Вяйнямьойнен в
Калевалi, Гомер в Iлiадi) або анонiмний поет (ашуг, рапсод, хуглар,
аед, жонглер, шпiльман та iн.). До традицiï авторства
пiдключається i лiт. обробка усних переказiв, як, напр., амер.
поетом Г.Лонґфело фольклор. Е. пн.-амер. iндiанцiв у Пiснi про
Гайавату», шо стала однiєю iз основоположних кн.
оригiнальноï амер. л-ри, або Е.Ленротом карельських, фiн. та
естон. рун (епiчних пiсень), якi складають Калевалу», або
Ф.Крейцвальдом естон. переказiв про богатиря Калевiпоега. Борне
Iванюк