РЕТИЧНА ЛIТЕРАТУРА
РЕТИЧНА ЛIТЕРАТУРА лiт. тв. рел. змiсту, якi виникають на грунтiконцепцiï, шо суперечить ортодоксiï. З
релiгiєзнавчоï т.з. межа мiж поняттям єресь,
секта» i конфесiя, якi часто вживаються майже як синонiми, досить
умовна. .л. виникає як противага ортодоксально-догматичному
поглядовi, причому вона спершу не заперечує той погляд в цiлому, а
лише прагне, як правило, вдосконалити якийсь один чи кiлька постулатiв.
Згодом ие спричиняє вiдокремлення iнаковiруючих та засудження
ïх церк. громадою,- надалi утворюється секта, шо охоче
iменує себе конфесiєю (самостiйною Церквою). Зрозумiло,
основну увагу в подiбних дискусiях має лiт. полемiка, яка
торує шлях вiдокремленню єресi. Ця модель
простежується не лише в христ. свiтi. Так, писання пророка Манi,
творця манiхейства, суть єресь щодо Авести зороастрiйцiв. В iсламi
суннiти в очах шиïтiв суть єретики, бо приховують iсторiю
халiфа Алi, й, навпаки, шиïти, як на сунiтiв, додали до Корану
главу про Алi. В юдаiзмi це, напр., пропаганда вчення лже-Месiï
Франка (розгорталася, зокрема, на Подiллi). Проте найчастiше
єретич. називають тв. саме христ. та псевдохрист. авторiв, котрi
висловлювали незалежнi думки (єресь означає особливе
вiрування). Першою хвилею .л. були тв. гностикiв (П-Ш ст.), котрi
прагнули заперечити авторитет бiблiï, керуючись постулатом про те,
шо єврейство не може мати божественного обявлення. Навпаки, фiлос.
проза Грецiï, халдейська та єгип. окультна мудрiсть, вчення
Заратуштри долучалися до сюжету Христа. На цiй основi гностики
створювали євангелiя-апокрифи, а Ст. Завiт вiдкидали цiлком як
облуду. Бiбл. Ягве був оголошений злим» божеством (варiанти:
невмiлим тощо); називалося навiть справжнє iмя Його Ябалдаоф.
Справжнiй же Бог, на думку гностикiв, вiддiлений численними шарами
грубоï та розрiдженоï матерiï вiд нашого злого свiту, й
сюди потрапляють лише окр. еони Бога. Внутр. близькими гностикам були
павлiкiяни (VII ст.), шо теж сприймали реальнiсть як прокляття, визнаючи
до того ж рiвнiсть Бога й диявола. В обох випадках простежується
вплив перс, (зокрема манiхейського) дуалiзму; цiкаво, шо такий само
умонастрiй в тi часи формується й в iслам, свiтi (вчення карматiв
та iзмаiлiв з ïхнiм шануванням Зла). Далi гностицизм має
розвиток у болг. богомильствi, котре вже твердить, шо матерiю створено
просто сатаною; богомильськi трактати стають основою для мiркувань зх-
європ. альбiгойцiв та катарiв, якi вiдчували моментами справжню
ненависть до Творця свiту й чиï тв. було написано iнколи з
неабиякою лiт. вправнiстю напр., альбiгойське Питання Iоана на Тайнiй
вечерi Царя Небесного (можливо болг. походження; тв. подiбний до знаного
в ст. Русi гностичного апокрифа Питання Iоана Богослова до Господа).
Згодом додалася доктрина тамплiєрiв, котрi буквально, обрядово
плювали на хрест. Пiд час хрестових походiв вони перейнялися настроями
сх. окультизму й, пiд впливом переказу про Соломона та його Храм
висунули iдею храмобудiвництва як символу перебудови Всесвiту. Живило
сер-вiч. єретичну думку вропи й щеплення вавилонського та перс,
окультизму, перейняте через юдаïзм (Каббала) та апокрифи часiв
вавилонського полону, котрi вiдбилися вже в писаннях пророкiв Ст. Завiту
(Варуха та Iсайi). Все це буде синтезоване масонами, мiфологiя яких теж
ставить на метi переробку свiту (теза 11 з Тез про Фейербаха К.Маркса та
«сталiнський план переробки природи» опосередковано
збiгається з доктриною розенкройиерiв). Масонським авторитетом був
Соломон, угодник Божий й водночас начебто окультист маг», перший
будiвник Храму. У ïх-словян. свiтi гностичнi iдеï вiдбилися
почасти
:в сер-вiч. Голубинiй книзi; пiзнiше у рос.
теософiв рубежу XIX-XX ст. Другою хвилею .л. стала полемiка навколо
церк. догматiв, що iнтенсивно створювалися з перших вiкiв християнства
й набули закiнченого вигляду у формулах Вселенських Соборiв.
Дискутувались таю питання, як Три Iпостасi Бога, Непорочне Зачаття,
природа Христа тошо. Проблеми на зразок iменування Дiви Марiï
Богородицею чи, як вчив єресiарх Несторiй, Хрисгородицею»,
набували величезноï ваги. На вiдмiну вiд гностикiв, цi
єретики грунтувалися вже виключно на Ст. й Нов. Завiтах, не
розходячись в основi з ортодоксальним вченням. Але оскiльки ядро
догматики поступово складається як соборний погляд, то своє
розумiння» Бiблiï виявляється в очах бiльшостi
помилковим (вже в II ст. н.е. св. Iриней Лiонський написав кн. Проти
єресей «). ресi розповсюджувалися дуже широко. Так, вигнаний
з Константинополя Несторiй мав величезний вплив у кочовикiв Великого
Степу аж до монґ. земель. Цiкавий шлях окр. єрет.
концепцiй. У часи Вселенських Соборiв гаряче обговорювалося питання проприроду Христа: чи Вiн є Боголюдина, шо єднає в Собi
людську й Божественну природи (позицiя єретика Орiгена, яку
Церква проте прийняла), або ж має лише Божественну природу
(монофiзити вiрмен., коптська та ефiопська Церкви). Монофiзитство
надихало монофелiтство визнання у Христа «одноï-
єдиноï волi тощо. В IV ст. єресiарх Арiй
заперечує Божественне єство Христа, трактуючи Його лише як
Творiння й вiдкидаючи поняття Трiйцi. Арiянський образ Бога-Монади, в
основi близький до юдаïстськоï концепцiï, стає
грунтом для численних варiантiв такого образу. Так, арiянство сх.
словяни знали вже в добу Украïни- Русi. Елемент цiєï
єресi вiдбито в Символi вiри», шо вмiшений у Повiстi
временних лiт; К.Туровський вiдзначав, що арiяни бяху бо философи и
книжьнеци горазди. Тому й в сер- вiч. Новгородi не здивувалися
єресi зажидовiлих» (XV ст.), яку принесли сюди, грунтуючися
на фiлософiï Маймонiда, євреi Схарiя, Мойсей Хануш та Иосиф
з оточення лет. князя Михайла Льгердовича. ресь ця теж заперечувала
догмат Трiйцi та Божество Iсуса Христа як Спокутника грiхiв людства. Цi
єретики робили наголос на Ст. Завiтi, вiдкидали церк. л- ру,
культ iкон, мошiв, молитов за померлими (на думку Д.Чижевського в цiй
єресi позначився також вплив гуситства). Пiсля розгрому
єресi iдеï ожидовiлих мали поширення серед селянства,
пiдсилюючись впливами ортодоксального юдаïзму та караïмства
(Закавказзя, Сибiр, пд. Росiï; почасти також Украïна:
Киïвщина, Полтавщина, Херсонщина). На Зх. iдеï Арiя
вiдродилися в добу Реформацiï (рух антитринiтарiïв, поширений
i в Польщi). Вони мають продовження у вченнi свiдкiв гови про
Армагеддон (Есхатологiя). Виразнi паралелi до писань жидiвствуючих
можна спостерiгати й в такiй суто захiднiй сектi, як адвентисти сьомого
дня з ïхнiм прагненням повернутися на грунт юдей. приписiв.
Поняття єресi регулюючий момент усiєï середньовiч.
схоластики Зх., яка мусила балансувати часом на дуже небезпечнiй межi,
напр., у такому животрепетному для монотеïзму питаннi, як природа
зла. Тут Бог проголошений абсолютно благим, а зло, як вчив Августин, не
має власноï природи, є тiнню добра. Одночасно в
Бiблiï Бог є володарем й добра, й зла, навiть
спiлкується з сатаною (Книга Йова). Орiген, а за ним Iриней
Лiонський, вчили, шо сатана був скинутий з неба вказувалося на вiдомий,
в вангелiï цитований, текст про денниию, сина зорi», але ж
там мався на увазi Вавилон як конкретне втiлення сатанiзму. Для
кристалiзацiï погляду на сатану як вiдпалого янгола потрiбна була
негласна опора на апокриф. Книгу Еноха, тобто на визнану єресь:
саме тут докладно розвинуто сюжет про скинутих з неба янголiв- демонiв.
Це свiдчить про певну неусталенiсть кордонiв мiж ортодаксiєю та
єрессю в першi вiки християнства, та й не лише тодi. Коли Iоан
Скотт Ерiугена (IX ст.) заглибився в питання про природу Бога, то
вдався до думки, шо зло як таке не iснує, а Бог є не
Особою, а всетвiрною субстанцiєю ие був логiчний висновок з
проблеми вiдокремленостi зла, але вiн визнаний був за єресь. Ця
суперечка закiнчилася тим, шо кат. церква прийняла тезу, згiдно
якоï сатана мусить врештi-решт коритися Боговi (православнi ж
уважають, шо тут все залежить вiд свободи волi творiння, залишаючи
питання бiльш вiдкритим й дешо дуалiст.). Так єресь виступала
каталiзатором догмату. Третя хвиля .л. епоха Реформацiï на Зх.,
виникнення протестантських сект та конфесiй. Тут панує дух бiбл.
критики аж до спроб ревiзiï бiбл. канону й проголошення тих чи iн.
канонiчних кн. апокрифами (М.Лютер сумнiвався в канонiчностi Обявлення
Iоанового», iн. напрямки вiдкидають навiть Дiï та Послання
апостольськi). Протестантизм тяжiє до демiфологiзаиiï
Бiблiï, вiдкидаючи чимало догматiв, як i сам авторитет Вселенських
Соборiв, де було визнано святiсть бiбл. та церк. чудес. Проте на погляд
ортодоксальних теологiв (О.Мень, П.Тiллiх, Ж.-Д.Робер та iн ),
природною мовою релiгiï є саме мова мiфа, й усяка
демiфологiзацiя руйнує вiру. Отож вчення, шо оформлюються в деякi
зх. протестантськi доктрини Нов. часу, якi врештi-решт ведуть до
рацiонального витлумачення Бiблiï, по сутi, знищують суть Св.
Письма. Характерне, напр., поняття керiгми (провiшення), висунуте
протестант, теологом Р.Бультманом: вiн вважає, шо все фант.-
чудесне в Бiблiï є просто худож. умовнiстю
архаïчноï епохи й мусить бути перекладене на суч. рацiональну
мову (толстовство). Але це є руйнацiя релiгiйного почуття, так
само, як i лiт. чар бiбл. мови, заперечення ïï специфiки. На
Сх., навпаки, панувало субєктивно- емоцiйне переживання вiри.
Так, варiант рос. протестантизму старообрядництво, котре боялося
змiнити й лiтеру в церк. книгах, було непримиренне до мудрьствуюше
ветренихь. Водночас воно не було осторонь спроб дешо до чудес
Бiблiï долучити, продовживши нiбито тим Священну iсторiю
(розповiдi протопопа Аввакума про видiння йому янгола). Тоï ж
природи були прозрiння фаворського свiтла в грец. й словян, iсiхазмi,
котрий iнспiрував величезну енергiю стилю витiя словес та iконопис
А.Рубльова, але ше на поч. XX ст. сприймався як єресь (напр.,
С.Булгаковим). Було тут й вiдверте глумлiння над церк. вченням (деякi
молитви, написанi Iваном Грозним, якого разом з опричниками пiдозрюють
в сатанiзмi). В Украïнi вплив Реформацiï був вiдчутний в русi
флаґеллянтiв (покутникiв»), шо мало вираз в тв., якi
обороняють св. Недiлю (Епiсголiя о Недьль та Сон Богородицi»),
Отже, тенденцiя до рацiоналiзацiï й демiфологiзаиiï не
є визначальною, зокрема в пiзнiшiй .л. Не менш поширена
протилежна тенденцiя створення власного мiфа (мiфеми, мiфологеми). У II
ст. iснувала єресь Монтана, шо закликав до очищення Церкви й
бузувiрського аскетизму. Святенництво сполучалося з образним
витлумаченням иерк. iсторiï як епохи отроцтва (часи Мойсея),
юностi (епоха Христа) та зрiлостi (епоха самого Монтаиа). Цю
єресь уподобали в Росiï у XIX ст. у формах iванiвшини,
нiкiфоршини, котрi зi спiвом особливих пiсень практикували екстатичне
смiхоридання, вважаючи себе духовно оскопленими; заперечували Непорочне
зачаття, вважаючи, що Дiва не може народити Бога, а шо Бог Саваоф Сам
сходив з неба у плотi, обравви з апостолiв Сина, котрий досi живе серея
праведних (тобто монтанiстiв), якi себе самi iменують янголами та
святими». Рацiональний Зх. давав ще разючiшi приклади
мiфотворчостi. Так, доктрина мормонiв, створена 1830 в Америцi
Дж.Смiтом, базується на Кн. Мормона, яка шанується наряиi з
Бiблiєю. На 500-х сторiнках викладено iсторiю нефритiв та
ламаïтiв, якi буцiмто були нащадками семiтiв й переселилися на
амер. землю в 600-му р. до н.е., утворивши етнос iндiанцiв. Мормон, за
цiєю кн., був останнiй з нефритiв, шо вцiлiв у боротьбi мiж цими
двома племенами, а його ст янгол Моронi написав згадану кн: на золотих
аркушах незрозумiлим письмом. Кн, ш немовби потрапила до рук Дж.Смiта,
який мав магiчнi каменi з одягу юдейських первосвященикiв урiм та
туммiм, крiзь якi змiг прочитати Тi текст. Здебiльшого Кн. Мормона е
стилiзацiєю пiд Ст. та Нов. Завiт. До всього того мормони
долучали вiру в чаклунство, узяту з натуралiстичних релiгiй iдею
метемпсихозу тощо. Цiкавi трансформацiï мормонського мiфа та рос.
фунтi, де до нього долучилися хлистiвавй молоканськi мотиви: керiвник
грома розумiється як живий Бог, iн. ватажки саваофи, христи,
богородиш, руки, ноги», око громади. Це сполучається з
заперечений загробного життя й Страшного Суду (тоб Обявлення Iоана) та
неймовiрними коливаними морального почуття вiд аскези до грубiй
розбещеностi. а ; Найчастiше в .л. помiтно красномовство ï
образнiсть фольклор, типу; напр., в старо вданiй єговiстичнiй кн.
читаємо такий пасаж: сатанiсiiв не визволять никакой папа: ни
Римский; ни Крымский, или ни Греческий, ни Кафолический)., ни
православный, ни левославный, или гiи Григорианский, ни окружной, ни
про- тивуокружной, ни присяжной, ИЛИ ИИ единоверческий (униатский), ни
чудотворный… раскольничий царь… Максим Рудометкин, ни Шейх-
Ислама, ни Брама, ни Далай-Лама и никакая Владычица Сатанинского мира
ни троеручица, ни троецычииа, ни скорбящая и ни свербяшая! Ей истинно!
Аминь!» (автор «Вс. Св. лiєгу (тобто св.Iлля С.Д.),
котрий проживає в Мiтавi, по Писарськiй вул. бул. 15). Характернi
також укр. тв. ХУШст. «Питання и отповеди», описании Франком:
духоборський трактат про творення людини, записаний в Украïнi
iЧ.Сумцовим наприкiнцi XIX ст.: тут створення людини подається як
використання Богом стихiй матерiального свiту (тiло вiд землi, газетi
вiд каменю, жили вiд кореню, кров вiд води, волосся вiл трави, думка
вiл вiтру, благодать вiд хмари тошо). Але iнколи в основi сресi лежить,
навпаки, творчiсть яскравоï культ, i лiт. обдарованоï
особистостi, напр.. Е.Сведенборга, котрий цiлком серйозно описував
своï духовнi мандри в потойбiчний свiт, спiлкування з видатними
людьми минулого, котрi там перебувають, детально подавав вiдмiнностi в
одязi й iнтерєрi тошо (справедливостi заради зауважимо, що
Сведенборговi випало описати й, напр., величезну пожежу, яку вiн
побачив духов, очима за рiк до того). Духов, нашалки Сведенборга
сповiдують вiдсутнiсть меж мiж небесним та земним, духов, та тiлесним,
спираються на вчення окультистiв про тонку матерiю», вiдкидають як
апокрифи ряд фундаментальних кн. Нов Завiту (зокрема Дiï та
Послання апостолiв). Деякi сектанти намагаються будувати свою копиепиiю
па лiтерi Св. Письма. Секта назореïв (Закавказзя) вчить, що
Христос таки втiлився вiл Дiви Марiï, але перед тим перебував у
плотi праведникiв (Авеля, Ноя i т.д.). Пiзнiше Вiн жив у особах
засновникiв секти (Кабiнетов. Уклєïп). Назву секти взято вiд
юдей. «назорей» (аскет). Вчення базується на одному-
единому вiршi з другоканон. кн. Премудростi Соломоновоï (7: 27),
,л. с характерним моментом духов.-лiт. життя сусп-ва впродовж
тисячолiть. Вона не позбавлена певних худож. якостей, зумовлених мiфол.
мисленням, хоча найчастiше панує невпинна суб'єкт,
фантазiя. Iнколи .л. буває поштовхом для митня слова
(«Повстання янголiв» А.Франса спирається на писання
гностикiв; «Майстер i Маргарита» М,Булгакова на зх.
єресi Сер-вiччя). Г.Сковорола використовував певнi езотеричнi
джерела. Семей Абрамович
