НЕОРИТОРИКА, НОВА РИТОРИКА
НЕОРИТОРИКА, НОВА РИТОРИКА напрямок в лiт-знавствi XX ст.,основоположним постулатом якого є розумiння тв. як вислову. Основи
Н. були закладенi бельг. вченим Х.Перельманом (Теорiя
аргументацiï), який ввiв в обiг термiн нова риторика. Вона народжу
валася у тiснiй спiвпрацi структуралiзму та новоï критики»,
зумовленiй ïх заг. iнтересом до тексту як мiждисциплiнарного
обєкта дослiдження, зокрема, прагматичного аспекту його внутр.
органiзованостi та функцiонування. Виникнувши у 60-тi рр. XX ст. завдяки
спiльним зусиллям теоретикiв л-ри, лiнгвiстiв, фiлософiв та логiкiв
Францiï, Iталiï, США та iн. краïн, Н. твор. переробила
класичну спадщину як ант. (Арi- стотель, Квiнтiлiан, Цiцерон та iн.),
так i най. риторiв рiзних європ. краïн. Однак, на вiдмiну вiд
ст. (нормативноï) ри тори к и як науки красномовства, шо охоплювала
рiзнi жанри ораторського мист-ва, Н. займається теор. осмисленням
та практичним аналiзом умов, форм та засобiв ефективного впливу худож.
(i не тiльки) тексту на адресата (реципiєнта вербалiзованого
повiдомлення), i в цьому планi вона змикається з
лiнгвостилiстикою, поетикою та лiнгвiстикою тексту. Ототожнюючи тв. з
повiдомленням (контакт вiдправника та реципiєнта за допомогою коду
i в звязку з референтом), Н. висуває як домiнуючу риторичну
функцiю мови, шо дає можливiсть практичного вивчення будь-якого
типу вербальноï комунiкацiï. Найбiльш репрезентативних ре
зультатiв досягла франц. (ширше франкомов.) школа Н., яка успiшно
застосувала методологiю та методику структуралiзму в дослiдженнi
мовленнєвого дискурсу худ. тв. (Р.Барт, Ж.Жа- нетт, Ж.Коен,
Цв.Тодоров, А.Греймас та iн.). Серед франц. неориторикiв
видiляється група М» (за початковою лiтерою слова
«метафора»), яка створила оригiнальну концепцiю, класифiкацiю
риторичних фiгур i систему понять Н. (Ж.Дюбуа, Ф.Еделiн. Ж.-
М.Клiнкеберг, Ф.Менґе, Ф.Пiр та А.Трiнон). Л-ра, у розумiннi М, це
перш за все специфiчне використання мови. В цьому вiдношеннi показовою
є поезiя, дослiдженню якоï i присвяченi такi працi, як
Загальна риторика (1970) та Риторика пбезiï» (1977). Поет,
мова (ширше форма) з ïï слабкою можливiстю повiдомлення про
шо-небудь (референцiя), замкнутiстю на собi самiй (внутр.
комунiкацiєю), створює самодостатнiй худож. обєкт,
який, в принципi, не спiввiдноситься зi змiстом позапоет. реальностi
(зразком такоï поезiï у франц. лiт-рi XX ст. були тв.
П.Валерi, теор. судження якого про риторику збудили активну увагу до
неï з боку наук, громадськостi). Одиницею поет, мови є
риторична фiгура (метабола, в термiнологiï М), здатна зробити в
процесi мовленнєвоï реалiзацiï натуральноï мови
вiдхилення вiд його «нульового ступеня (Р.Барт) на будь-якому
рiвнi: морфологiчному (метаплазма), синтаксичному (метасемема) та
смисловому (металогiзм). Цiлеспрямована взаємодiя рiзнорiвневих
метабол зумовлює афективне збудження реципiєнта (етос). Т.
ч. досягається запрограмований результат дiяльностi
риторичноï функцiï тв. Розроблена неориторами концепцiя
цiєï функцiï застосовується i при вивченнi iн.
аспектiв поетики тв., шо входять у компетенцiю таких дисциплiн, як
жанрологiя, ритмологiя, сюжетологiя, стилiстика тошо. Неориторичний
погляд на тв. має вагу при усвiдомленнi мовноï фактури рiзних
мист- в не тiльки вербального походження, включаючи i деякi прикладнi
(напр., музика, архiтектура, реклама, паркове мист-во тошо). Борис
Iванюк
