Мелодрама

М ЕЛОДРАМ А (вiд грец. me/os пiсня та drama дiя).
1. Первiсне значення (XVII XVIII ст.) одна з назв опери (в Iталiï
в цьому значеннi часом вживається й дотепер).
2. Муз-драм. тв. переважно на традицiйнi античнi сюжети, у яких
монологи та дiалоги виконуються пiд муз. акомпанемент. У цьому
значеннi слово М. вперше вжив Ж.Ж.Руссо, теор. обгрунтувавши
поєднання слова й iнструментальноï музики (Лист пановi
Бернею про музику…) i створивши зразок такоï М.
(Пiгмалiон, 1762). Дiйовi особи в М. говорять (декламують) пiд муз.
супровiд. З текстом чергуються муз. реплiки. Часом виконуються
вокальнi (переважно хоровi) номери, пантомiми (теж з муз.
супроводом). Мета використання музики надання емоцiйностi та
виразностi окр. реченням i сцен, дiï назагал. Першим
композитором класиком М. є чех I.А.Бенда автор траг. дуодрам
(п ‘єс, де лише двi дiйовi особи): Арiадна на Наксосi
(1774), Медея (1775), Пiгмалiон (за Руссо). У Росiï приклад М.
Орфей .Фомiна на текст Я.Княжнiна (1792), Кавказький бранець»
та Безумна О.Алябєва (20-тi pp. XIX ст.). У XIX ст. iнтерес до
цього жанру зменшується. Натомiсть розвивається
мелодекламацiя концертна декламацiя пiд фортепiано (балади Р.Шумана,
Ф.Лiста, рос. композитора А.Аренського). У Чехiï з 2-оï
чвертi XIX ст. цей жанр активно функцiонує в обох варiантах:
концертна М. (мелодекламацiï композиторiв З.Фiбiха,
Л.Челенського, 1933; концертна М. Той, шо конає
В.Неєдлого) i сцен. М. (трилогiя Фiбiха на текст Я.Врхлiцького
Iпподамiя, 1890).
3. М, жанр драм. тв. з гострою фабулою, пiдвищеною емоцiйнiстю, морально-
повчальною тенденцiєю. Зацiкавленiсть зосереджується на
гострому конфлiктi й сюжетi. Конфлiкт у М. зовн., напружений, з
багатьма ускладненнями драм, вузла. Часто дiя побудована на
винятковiй ситуацiï: вбивства, отруєння, пожежа i т.iн.
Герой М. найчастiше позитив., але не глибокий. Вiн втiлення
доброчесностi, смiливостi. Як правило, герой рятується, але
його нешастя i порятунок наслiдки низки випадковостей. М.
викликає спiвчуття до страждань персонажiв, доля яких рiзко
змiнюється вiд щастя до нещастя. Дiя тут напружена, багато
перипетiй. Фiнал М. часто щасливий. але несподiваний. Психол.
характеристики персонажiв нерозвинутi, дрiбнi та схематичнi. Дiйовi
особи подiленi- за принципом контрасту на шляхетних героïв й
авантурникiв або безпомiчних цнотливих та злодiïв. Побут чи
iсторiя не розробленi, а залишаються ледве окресленими: Остаточно
оформилась у Францiï наприкiн. XVIII ст. Засновником та
теоретиком жанру М. вважають Ж. де Пiксерекура (1773-1844). автора
бiльше 100 М.. деякi з них витримали до 1000 вистав. Вiн широко
запозичував мотиви та прийоми сюжетоскладання готичного роману.
Надзвичайна популярнiсть Пiксерекура серед демократичноï
публiки здобула йому прiзвисько король бульварiв» У роки
буржуазноï революцiï кiн. XVIII ст. М були спрямованi
проти тиранiï i рел. фанатизму: Монастирськi жертви Ж.Монвеля
(1791), Робер, ватажок розбiйникiв Ламартельєра (1792).
Вiктор, або Дитина лiсу (1797), Селiна. або Дитина
таємницi» (1800) Пiксерекура, ‘Фальшивомонетник,
або Помста» (1797) Кювельє де Трi. де панували iдеï
cou. справедливостi, боротьби проти тиранiï. Згодом М.
втрачає революцiйну забарвленiсть, стає жанром
‘низького' театру, який полюбляє демократичний глядач.
Вона поєднує спiвчуття до простого люду iз симпатiями до
iдеальних героïв, шо захищають слабких, знедолених. М.
насичується фатальними загадками, таємницями: вел.
фабульноï ваги набугає випадок, що визначає
подальший розвиток дiï. Така М. мала вплив на П.О. де Бомарше,
який створює п'єсу Злочинна мати, або Другий
Тартюф» (1792). Цю п'єсу визначають як сентиментальну
драму. На франц. театрi йдуть також М. Л.Ш.Кеньє Сорока-
злодiйка. або Служниця з Палезо (разом з дОбiньï, 1815). М.
порушувала систему вимог до драм. тв. класицизму i пiдготувала появу
ром античноï драми. У Францiï це М. В.Дюканжа Тридцять
рокiв, або Життя гравця (1827), Ламмермурська наречена (1828):
Дюверьє Iнженер, або Вугiльнi копальнi» (1836); Сувестра
Багатий та бiдний' (1836); Ж.Бошардi ‘Рибалка Гаспардо (1837),
«Пастух Лазар (1840): М.Ф.Сульє ‘Робiтник (1840);
Ф.Пiа Два слюсарi (1841), Паризький ганчiрник» (1847). Пiд
впливом М. в романтичнiй драмi В.Гюго та О.Дiсма-батька (1830 pp.)
з'являється дуже вагомий мелодрам, первень: Ричард
Дарлiнгтон». Антонi, Нельська вежа», Кiн, або Безпугнiсть
та генiй та iн. Деякi лiт-знавцi (В.Волькенштейн) через це вважають
М. тв. Гюго та Дюма-батька. Пiзнiше часто виставлялася М. Двi
сирiтки дннерi й Кормона (1874). Характер М. носили деякi
п'єси О.Е.Скрiба. У XVIII поч. ХIХ ст. М. формується в
Англiï, сюжети для якоï автори брали переважно з готичних
романiв, романiв жаху й таємниць»: М.Г.Льюiс Привид в
замку (1797); Т.Холкрофт Глухий та нiмий» (1801), Оповiдання
про таємницю (1804). Д.У.Джеродд Чорноока Сьюзан» (1829);
Е.Дж.Булвер-Лiттон Герцогиня де Лавальєр» (1836),
Лiонська красуня» (1838). О.Анiсе-Буржуа Кривава черниця
(1935), Господиня Сен-Тропеза» (1844). Елементи М. мали мiсце i
в першiй нiм. мiщанськiй драмi Мiс Сара Сампсон (1755)
Г.Е.Лессiнґа, а також у мiщанськiй драмi Дiтовбивство»
(1776) Г.Вагнера. В Нiмеччинi на поч. 80-х рр. XVIII ст. створилася
своя, вiдмiнна вiд франц., М., шо ïï протиставили
п'єсам, породженим буржуазною революцiєю у Францiï.
Навiть драми Дiдро Батько родини та Побiчний син», шо не
утримались на франц. сиенi, користувалися популярнiстю у глядача.
О.Геммiнґен створив пiд Дiдро» пєсу Нiмецький
батько родини. Увага випадає на долю
A.В.Iффланда та, особливо, барона А. фон Коцебу, шо поєднали
сентиментальну пєсу з повчальним елементом. З часом М. Коиебу
широко гралися на рос. сценi: Ненависть до людей i каяття»
(1786), Син любовi (1790), Бiднiсть й великодушнiсть (1794),
Наклепник» (1795), Iспанцi в Перу». Найчастiше М.
розповiдали про нещасливу любов, в якiй бiдна дiвчина зраджена й
покинута своïм коханцем, лишається з дитиною, яку
втрачає чи гине сама. Конфлiкт будується на зiткненнi
багатого й бiдноï, навiть змiст цих слiв змiнювався на аiий та
добрий пiд впливом ненавистi молодоï буржуазiï до ст.. але
ше сильного панства. Тисячi тв. побудованi на цьому конфлiктi, вiн
лежить i в основi шляхетноï М. Ф.Шiллера Пiдступнiсть та кохання
(1784). В Iталiï дуже популярною була М. П.Джакометтi Громадська
смерть (1868). У Росiï в 1820-40 рр. М. як перекладна, так i
оригiнальна, мала величезний успiх, надто коли у ролях гол.
героïв виступали корифеï сцени ГI.Мочалов (1800-48),
В.Каратигiн (1802-53). М. з дидактично-консервативними тенденцiями
створював Н.Кукольник-. Рука Всевишнього врятувала батькiвщину»
(1834), Князь Михайло Васильович Снопiн-Шуйський (1835), Роксолана
(1835), «Iван Рябов рибалка архангелогородський» (1839),
Князь Данiïл Холмський» (1841). Р.Зотов переклав та створив
бiльше 100 М.. якi користувалися успiхом, але згодом були забутi.
Романт. драму з елементами М. створює юнак М.Лермонтов: Iспанцi
(1830). Проти М. на рос. сценi активно виступали
B.Бєлiнський, М.Гоголь, протиставляючи ïй реал, драму. Проте
навiть у п'єсах О.Островського можна знайти елементи М.:
Бiднiсть не порок» (1854). Лiс» (1870), Пiзня любов (1873),
Без вини виннi (1883). В Украïнi М. створював М.Кропивнииький:
Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863), Доки сонце зiйде роса
очi виïсть (1882); I.Гушалевич: П iд горян и » (186 9); С.Воробкевич-
. Гнат Приблуда» (1875); М Старицький Циганка Аза», Ой, не
ходи Грицю» (1890 p.p.); Л.М анько Неш асне кохання (1890 pp.);
I.Тогобочний Кохайтеся, чорнобривi…» за мотивами поеми
Т.Шевченка Катерина (1897); О.Суходольський Помста, або Загол ен а
доля» (1930 pp.). Разом з тим проти примiтивностi стандартних
тодiшнiх М. виступали [.Франко, Кропивнииький, I.Карпенко- Карий,
П.Саксаганський. Згодом пiд назвою М. виступає п'єса, в
якiй стертi тi риси, шо вiдокремлювали М., мiщанську драму, слiзну
драму», рои ат и ч н у л раи у М. стала ширшою за ознаками,
наблизилася до життєвих страждань людини. Широко розумiючи М.,
Р.Роллан вкн. Народний театр приєднав до неï ЦаряЕувпа
Софокла, багато п'єс В.Шекспiра: Макбет», Гамлет, Король Л
iр . Подiбну позицiю займав А.Луначарський, пiдкреслюючи, шо М.
любимий глядачами жанр. К Станiставалий у репертуар МХАТ доломав М.,
вважаючи, цю вони даюггь вихiд псмуггам глядача. Вiн заперечував
несправжнiй паф ос та ефектнiсть поганоï М., але побутову М.
вважав естет. М. Ч ерез шо вiдкидав драм, спадщину Гюго, за винятком
М арiï Тюдор. З цього погляду естет, вважається М. Засiб
Макропулоса (1922) К. Чапека. Революцiйнi М. було широко
репрезентовано в репертуарi совєтського театру 20-30-х pp.;
Червоне орленятко Слав ямського, Фатальна зустрiч Ф iногенова,
Пiдпалювачi», Отрута, Ведмеже весiлля А.Луначарського. В
творчостi О.Арбузова зявились М. Iркутська iсторiя (1959), Втрачений
син (1961). Жорстокi iгри» (1978) та iн.. в яких теж наявний
мелодрам, пероень: Таня «Старомодна комедiя». В укр. рад.
драматургiï М. створював I.Рачада: Полинь гiрка трава. Суч. М.
привертає до себе увагу глядача як на сценi театру, так i в кiно-
та телемист-вi (мильна оп ера). В он а поєднує рiзнi
явиша, якi несуть мелодрам. свiтосприй няття; д етект и в,
бiографiчний фiльм, комедiю, вестерн, соц. драму, м ю зiкл М. є
одним з найпоширенiших i найпопудярнiших видiв кiнематографiï з
1900-х pp. аж дотепер. Серед постановникiв кiномелолрам такi вiдомi
реж исери як Дж. ф он Штернберг, Д .В .Г р iф ф iт , А .К орд а, Р .К
ап ур. К.Лелуш. Дж.Евiлндсен, .Г оф м ан . У ïх фiльмах
мелодраматичнi ж iночi ролi виконували такi кiнозiрки, як Ф .Б
ертiнi, А.Нiльсен, В.Холодна, ґ.Гарбо, М.Дiтрiх, В Лi. /Ьолммяа
Валкова