Iронiя
IРОНIЯ (грец. удавання) явно удаване зображення негативного явиша у позитивному виглядi або навпаки лукаве удавання, коли людина прикидається простаком, який не знає того, шо вiн знає (О.Потебня). Має рiзнi словеснi форми та ступенi крит. оцiнки негативних явиш, iст. та жанр, рiзновиди:
1) Вираження тонкоï насмiшки за допомогою алегорiï. У цьому
випадковi I. може бути тропом чи етил, ф iг у р ою (антифразис).
Таким є крилатий вислiв про Росiю, що благоденствує' пiд
царським троном, у поемi Шевченка Кавказ; Од молдованина ло фiнна На
всiх язиках все мовчить. Бо благоденствує!
2) Романтична I. як спосiб пiднесення митця над вiдсталим, зашкарублим
середовищем, становою вузькiстю. Характер такого пiднесення та крит.
пафосу мав рiзнi акценти.
3) Сатир. I. з ïï вищим ступенем сарказмом, властива тв.
Еразма з Роттердаму, Ф .Рабле, Дж.Свiфта, Вольтера, Г.Гайне,
А.Франса, Б.Шоу, Б.Брехта на Зх.; Ю.Словацького, М.Гоголя, М.Салтикова-
Щедрiна, Ц.К.Норвiда, Б.Нушича, Я.Гашека, К.Чапека, М.Булгакова,
В.Маяковського, М.Зошенка, А.Платонова. В укр. л-рi I. цього типу
широко користувалися Г.Квiтка-Основяненко, Т.Шевченко, I.Франко.
М.Коцюбинський. Л.Мартович; у пiсляжовтневий час Остап Вишня. У суч.
л-рi майстрами I. зарекомендували себе Ю.Андрухович, Ю.Винничук,
ВДiброва, Б.Жолдак, О.Iрванець та iн. Сатир. I. розвиває
продуктивнi тенденцiï I., шо йдуть вiд античностi й естетики В
.Ф .Гегеля. У цьому рiзновидi I. проте має певнi вiдмiнностi
вiд звичайноï сатири як форми мист-ва. Вона є чимось
промiжним мiж гумором i сатирою (Л.Тимофеев). Як рiзновид
езоповоï мови I. прагне ло виразiв, якi приховують вiд цензури
викривання пiд виглядом похвали, висловлення добрих намiрiв,
захопленостi, коли безвинна побутова фраза перетворюється у
знущання. Рiзноманiтними є жанр, та структурнi рiзновиди
I. Варто вiдзначити анекдот, укр. усмiш ку. пародiю , антиутопiю.
Стилiстичними прийомами 1, можуть бути гiпербола, гротеск, парадокс.
В iст. розвитку I. слiд вiдзначити раннє фiлос.-єстет.
трактування I. у Сократа, Платона й Арiстотеля як способу вираження
сумнiву i знаходження iстини. Антидогматичну за своєю природою
1. негативно оцiнювали в Сер. вiки, I. випадає з поля уваги
дослiдникiв у епоху Вiдродження, коли естетику цiлком спрямовано на
вивчення гармонiï людини i природи. Лише в XVII ст. криза
гуманiзму загострює iнтерес до вивчення I. ( Нова наука
Дж.Вiко). I отримала розгорнуте теорет. обгрунтування у нiм.
романтикiв А.В.Шлегеля, Л.Тiка. Вони вважали ознаками I.
всезагальнiсть та унiверсальнiсть, що спричиняло не лише iронiчну
посмiшку над убогiстю навколишнього життя, але й усунення вiд
реального втручання у нього. Спочатку романт. дух, звiльнений вiд
канонiв класицизму, виражав гармонiю з волелюбними настроями епохи,
був I, свободи, шо висмiювала ïï супротивникiв
(Дж.Г.Байрон, П.Б.Ше/iлi). Пiзнiше вади вiдсталого середовища, якi
намагалися пiдкорити митця, приводили його до саркастичноï I.
(Г.Гайне), до визнання неминучостi свiт, зла (Е.Т.А.Гофман). Вiн
нерiдко потрапляє у полон суцiльного заперечення. О.Блок
вважав подiбну I. (для якоï все однаково: д об ро i зло) х в
ороб ою особистостi, х в оробою iндивiдуалiзму. Продуктивну ант.
концепцiю I. розкриває Гегель, який п овязував процес
заперечення з аналiтичною та пiзнавальною дiяльнiстю. Зближуючись з
гегелiвською концепцiєю, Т.Манн вбачав рацiональну рису
романт. I. в ïï принципi незацiк^вленого ставлення ло
життя, шо зустрiчаємо у тв. вел. реалiстiв. О .Л осєв
справедливо вважає I, iоднiєю з складних естет,
категорiй, що схильна до модифiкацiй. Втiлюючись у всiх рiзновидах
крит. пафосу, вона мiстить у собi елемент iнакомовлення. хитрощiв,
виражаючи при цьому iстину алегоричним способом. Залишаючись серед
худож. засобiв крит. ставлення до життя, I. рiдко може обiйтися без
використання комiзму, сатири чи сарказму, чим i можна пояснити
характер спiввiдношення цих понять. У дослiдженнi проблемних питань
I. дуже продуктивним видається використання методики порiв.
лiт-зНавства. Микола Н ефьодов
