Бiблiя
БIБЛIЯ вiд лат biblia (мн., книги), яке в свою чергу походить вiд грец.слова biblos (волокно папiрусу), котрому дало життя назва сiрiй, порту
Бiбл, звiдки папiрус ввозився до Грецiï. Це зiбрання свяшенних
текстiв, шо виникли як визнання релiгiï диного Бога (Ягве) в давн-
евр. середовишi. Бiблiя подiляється на Ст. Завiт та Нов. Завiт.
Перша частина є сакральною для юлаïстiв та християн, друга
лише для християн. За Св. Письмо визнає обидвi частини Б. iслам i
ше деякi релiгiï (багаïзм та iн.). Започаткував текст, згiдно
з самою Б., пророк Мойсей (XIV-XII ст. до н.е.), який мав виховуватися в
жерцiв Давн. гипту. Це дає грунт для припущень про гипет, коренi
iдеï монотеïзму (Езотерична л- ра, Псалом). Але, як показують
дослiдження етнографiв та релiгiєзнавцiв, iдея монотеïзму
притаманна вже свiдомостi первiсноï людини, хоча й виникла задовго
до Б. й iснує часом незалежно вiд неï. I за Б., цю релiгiю
визнавало найдавнiше людство, лише праотцевi євр. Авраамовi
судилося поновити ïï. До того ж Мойсей, здається,
спирався на якiсь бiльш давнi євр. джерела (т.зв. ягвiсга та
«елогiста), в яких вiдбилося становлення iдеï єдинобожжя
власне в iзраïльському сусп-твi. Проте Мойсейовi книги»
(Пятикнижжя), хоча й є найдавн. частиною Б., були, видимо, не
цiлком написанi Мойсеєм, але вмiстили фрагменти пiзнiшого
походження, обєднанi з бiльш давн. текстом пiд його iмям. Це не
є фальсифiкацiя, бо в давнину прийнято було приписувати
авторитетам власнi тв. те ж стосується Псалтирi Давидовоï або
книг Соломонових. Як про то свiдчать Кумранськi знахiдки та данi
текстологiï, збереження бiбл. тексту регламентувалося найсуворiшими
правилами переписування й є зразком фiлологiчноï культури. За
свiдченням I.Амусiна, текст Ст. Завiту впродовж 2000 рокiв залишався
незмiнним, шо спростовує просвiтницьку легенду, буцiмто вiн
переписувався шарлатанами-жерцями безлiч разiв. Сьогоднi прийнято
вважати, шо перiод створення корпусу Ст. Завiту ÏХ-V ст. ло н.е..
Нов. I ст. н.е. Мойсейове П ятикнижжя становить кн. Закону, де
переосмислено не лише євр. передання. а й фольклорно-мiфол.
уявлення всього Бл. Сх. в найдавнiшi часи про початок свiту й iсторiю
людства. Саме цим слiд пояснювати в першу чергу певну подiбнiсть лiт.
версiй шумеро-вавилонських мiфiв (бiльш раннiх за походженням, нiж Б.),
з кн. Буття (1-у з кн. Закону). Вплив мiфiв та законодавства вавiлонян
на Б. не слiд перебiльшувати (Вавнлоно-асснрiйсь ка лiтература). Це ж
можна сказати й про давн-єгип. впливи: адже там iдея
єдинобожжя була чiтко сформована досить пiзно. Наступний роздiл
Ст. Завiту кн. Писань, шо створюються почасти теж як запис фольклор,
передань героïчноï епохи повернення євреïв з гипту
в Ханаан (Палестину). Тут спостерiгається певна еволюцiя прийомiв
змалювання життя та людини вiд богатирських постатей типу Iсуса Навiна
або Самсона та повчальностi до цiлком реалiст, iст. прози й вiльноï
лiр. творчостi. Якшо кн. Закону започатковують основний сюжет Б.
вiдпадiння свавiльного творiння вiд Бога та поступовий, болiсний шлях
повернення до Творця з Його волi, то в Писаннях детально розгорнуто
деякi аспекти цього шляху. Тут людина прагне жиги iдеально, за Законом,
але часом низько зривається, вiра мiшається з сумнiвами,
книжна мудрiсть з нар. досвiдом. Власне тодi (ХI-Х ст. до н.е.) й
формується духовний свiт єврейства як народу Божого, котрий
в тi часи сам- один пiднiс вiру в диного Бога на тлi поганських й
розлюдених культур античностi. Це не означало вiдсутностi досить
широкого дiалогу з мудрiстю вавiлонян чи єгиптян, поваги до
iноплеменника (кн. рут' та Йова). Рел. почуття Давн. Iзраïлю часом
спиралося на певнi форми вислову, знайденi в iн. культ, свiтах, але було
принципово вiдмiнним. В останнiх кн. Писань вiдбивається якраз
криза суспiльства, шо втратило власнi духов, коренi й потерпає вiд
розбрату й зовн. ворогiв-поган, Б. розглядає це як кару саме за
хитання в вiрi. Справдi, пiсля золотого вiку iзраïльськоï
культури часiв Давида та Соломона чужi культи заполонили краïну, й
самi тексти Б. часом бувало занедбано. Саме тодi виступають полум'янi
проповiдники вiри в диного, творiння яких утворюють корпус кн. Пророкiв.
Пророки шукали слова, шо пекло б, мов розплавлене срiбло: так, янгол
вкладає в уста Iсайï розпечену вуглину вiд жертовника Божого,
аби вiн виголошував Слово Боже. Пророки стають в опозицiю до земноï
влади й часто є мучениками за вiру. Духов, багатство Ст.. Завiту
виражається в рiзноманiтностi жанр.-стильових структур. Це
iсторiя, дидактика, героïчний епос, алегорiя та притча, хорова та
iндивiдуальна лiрика. документально-публiцист. тв. та богословський
трактат, полемiка й апокалiпсис. Все це вiдбиває складнiсть бiбл.
концепцiï життя та людини, хоча ця складнiсть не є виразомхаосу, але має свiй центр тяжiння: iдею Бога Живого, до котрого
має повернутися грiховна людина. Це й становить теологiчний аспект
ментального плану Б. Вiдбивши iсторiю не самого лише народу
Iзраïлю, а й його спiлкування з єгиптянами, вавiлонянами,
хеттами, персами, греками, римлянами та iн. народами давнини, Б. є
значною мiрою iст. кн. Установка на iстину, на пiзнання реальностi
перешкоджала потягу до безмiрного фантазування, яке часом притаманне iн.
значним памяткам скаральноï л-ри Давн. свiту (напр.. Ведам.
Iндiйська лiтература). Навiть значна частина чудес Б. може бути легко
вмотивована як реальнi, хоча й винятковi обставини (археологiчнi та iст.
докази потопу», Вавiлон, вежi, чудес часiв Виходу тощо). Хронiки Б.
фiксують стан Давн. Сх. дуже точно, i є надiйним джерелом вивчення
iсторiï регiону. Було б помилкою дослiджувати Б. як суто лiт.
пам'ятку, базуючись на засадах Поетики» Арiстотеля. Хоча елементи
красного слова» в нiй яскравi та сильнi, це кн. переважно iст.-
дидактична. Тому заклик Гердера вивчати естетичний бiк гебрайськоï
поезiï, сам по собi глибоко вiрний, є проте методологiчно
сумнiвним, якшо ним обмежуватися, бо веде до невиправданоï
модернiзацiï Вiчноï Книги. Першоосновою найстарiших текстiв
Ст. Завiту був, як вважали, фольклор, про шо говорив Дж.Фрезер. Але
спроба останнього трактувати ледь не весь Ст. Завiт як продукт фольклор,
свiдомостi й суцiльне запозичення мандрiвних сюжетiв сьогоднi
виглядає дуже непереконливою. Саме вiдмова вiд мiфопоет.
свiдомостi й шлях до точного й суворого стилю дiбрей хайямiм»
(слова днiв, фей. паралiпомен»), тобто документальноï хронiки,
i є основний напрямок еволюцiï бiбл. стилю. Ст. Завiт
включає кн. закону (Буття, Вихiд, Левiт, Числа, Повторення
Закону), писань (iсторичнi: Iсуса Навiна, Суддiв, Рут, Царiв, Хронiк,
Ездри, Неємiï, Естер, повчальнi: Йова, Псалмiв. Соломоновi)
та пророкiв (4-х великих та 12-ти малих). Всього тут 22 кн. (в
юдаïзмi 24). Якшо рахувати тв. кожного малого пророка за окр. кн.,
нараховується 39 кн. Це тв., написанi гебр. мовою й канонiзованi
Ездрою ( V ст. до н.е.) та остаточно упорядкованi масоретами (Vll-Хст.
н.е.). Проте тут не враховано т.зв. неканонiчнi кн. (апокрифи),
вiдкинутi юдейськими канонiзаторами, але присутнi в грец. перекладi I
ст. до н.е. (Септуагiнта). В Кумранi було знайдено 1947 р. i гебр.
еквiваленти цих тв. Це кн. Товита, Юдити, 1 й 2 Маккавеïв, Iсуса
Сираха й iн. Вульгата (лат. пер.) ïх включає, так само, як
Сегггуагiнта. Кн. Нов. Завiту писалися, за винятком арамейського
вангелiя вiд Матвiя, одразу ж грец. койне», аби ïх розумiли
всi народи тодiшньоï ойкумени. Вони виникли спочатку як логiï
записи повчань Христа (пор. буддiйську Дхаммападу» йт.п.). Потiм на
ïхнiй основi виникли євангелiя (радiсна звiстка), повiсть про
народження, життя, страждання та трiумф Христа. Тих тв. зявилося з часом
чимало, багато з них були недостовiрними, й Церква згодом канонiзувала
лише 4: Матвiя, Марка, Луки та Iвана. Лука, освiчений на ант. засадах
грек з Антiохiï, написав, подiбно, й Дiяння Апостолiв, що
продовжують полiï вангелiй. Вплив грец. фiлософiчностi
вiдчувається i в вангелiï вiд Iвана, котрий, за переданням,
прожив старiсть в Ефесi, засвоïвши в полемiцi з греками ряд
категорiй та прийомiв геллiнiстичноï л-ри. Послання ж апостолiв,
особливо новонаверненого Павла, свiдчать про швидкий вiдхiд ранньоï
Церкви вiд юдей. засад й прагнення до вироблення нов., наднац. норм
христ. свiтогляду й моралi. Характерно, шо Павло, колишнiй фарисей,
вихований в дусi традицiоналiстичноï юдей. культури, виявляє
певну обiзнанiсть в галузi ант. л-ри та культури. Завершує Нов.
Завiт християн, апокалiпсис Обявлення Iвана, насичений реалiями Риму I
ст. н.е. не менш густо, нiж ремiнiсиениiями зi Ст. Завiту. Нов. Завiт
складається з 4-х євангелiй (кн. законоположнi), 1-ï
дiянь (кн. iст.), 21-го послання апостольського (кн. навчальнi) та
Обявлення Iоанового (кн. пророча). Центр, сюжет Нов. Завiту Христос. З
од. боку, це Син Людський, єдина досконала людина. З iн. боку.
Одвiчний Бог. Син Божий, Котрий став людиною аби власною жертвою смертю
засвiдчити безмежну любов Бога до його творiння, показати, що зло й
смерть не є всесильнi, й перемогти ïх. В словеснiй тканинi
Нов. Завiту ше бiльш послiдовно вiдбито цiлковите зосередження уваги на
iдейному а не естет, моментi, нiж це було в Ст. Завiтi. Автори, люди
переважно малоосвiченi, для яких грец. мова була чужою (лив., напр.,
гебраïзми у єв. Марка), досягають надзвичайноï
експресивностi. Разом з тим, в Нов, Завiтi виразно вiдчуваються вiдлуння
високих лiт. традицiй вропи та Азiï. Так, вiдомо, шо в XX ст.
вислови Христа було перекладено англ. дослiдником з грец. на арамейську
мову, живу мову тих часiв, й вони забринiли як ритм, проза, заграли
всiма барвами гебр. фольклору, засвiдчуючи разом з тим про неабияку
освiченiсть та вдачу iмпровiзатора. Притчi Христа, ‘ проста форма
яких визначена увагою до слухача-простолюдина. є разом з тим
зразком високоï фiлос.-поет. думки. Отже, стиль Нов. Завiту
позначається контамiнацiєю жанр.-етил, канонiв гебр.
книжностi, стихiï живого арамейського мовлення та струменем грец.
риторики, шо вiбрує вiд плебейського «койне до гарного лiт.
стилю. Слов'ян, мовами Б. перекладалася вже з часiв св. Кирила та
Мефодiя. Проте повнiстю Б. було перекладено та надруковано церк,-
слов'ян. лише в XVI ст., турботами кн. Костянтина Острозького, й цей
переклад правив за основу культ, життя не самоï лише Украïни,
але й Росiï та Бiлорусi аж до поч. XIX ст., коли було створено рос.
Синодальний переклад. В ХIХ-ХХ ст. Б. було перекладено (неповнiстю)
живою укр. мовою П.Кулiшем.
I.Пулюєм. I.Нечуєм-Левииьким (1858-97, надрукована 1903).
Другий, повний переклад зробив митрополит Iларiон (I.Огiєнко).
Третiй пiд назвою Святе Письмо I.Хоменко (1953-63). Серед iн.
перекладачiв В.Барка. О.Зеров та I.Костецький. Важливою наук,
проблемою залишається порiвняльний аналiз бiбл, космосу з рел.-
поет. свiтами iн, народiв Землi. До цього часу тим займалися лише
представники єретично- теософських напрямкiв, шо прагнули до
створення власноï мiфологiï й стверджували певний нiгiлiзм
в ставленнi до спадщини Б. Старозавiтнi та новозавiтнi сюжети та
образи надзвичайно широко ввiйшли в красне письменство. У ньому
розумiннi дослiдниковi варто зважати на слова У.Блейка, що Б. є
кодом свiтовоï л-ри». Проте сьогоднi ще вiдчувається
просвiтницька iнерцiя розглядати бiбл. сюжети лише як мiф або
легенду, як щось таке, що є лише трамплiном до вiльноï
лiт. iнтерпретацiï аж до полемiки та пародiювання включно.
Слушна думка Ф.Брюнетєра: iнтерпретатори трад. сюжетiв
лишаються епiгонами вел. л-ри. Христ. книжнiсть виступає як
основа л-ри Сер,- вiччя в ïï європ., а значною мiрою
азiй. модифiкацiях. Зокрема, такi л-ри. як л-ра Украïни-Русi
базується на фунтi Б. Навiть доба секуляризацiï культури
(XVIII ст.) не перервала глибинного впливу Б. на лiт. творчiсть. Хоча
класицизм, цементуючи ренесанснi поривання, заборонив устами Н.Буало
спиратися на Б., остання залишається центром моральних ситуацiй
та сюжетноï будови дуже значноï кiлькостi тв, нов, часу.
Досить назвати такi репрезентативнi кн., як «Божественну
комедiю» та «Vita nuova Данте Алiгєрi; Втрачений рай
Дж. Мiльтона; Фауста Й.В.ґьоте; тв. Т.Шевченка та
J.Франка, М.Гоголя, Ф.Достоєвського. Л.Толстого, Ш.Пегi,
М.Булгакова, Т.Манна, Ф.Морiака, Г.Грiна, Г.Бьолля, Ч.Айтматова,
Р.Грейвза. Навiть у тв. богоборчого характеру мiститься розгорнутий
дiалог з Б. ( Каïн» Дж.Н .ґ.Байрона; образи Анатеми чи Юди
у Л.Андрєєва; тв. М.Горького тощо). В суч. укр. л-рi
мотиви з Б. бринять у Д.Павличка (Псалми Давидовi, врейськi пiснi).
А.Бортняк ( «Пiсня пiсень). Семен Абрамович
