ЛИСТ ДО М. О. МАКСИМОВИЧА 7.03.1837

...Оце ж за послiдування о пiснi Iгорю. При тiм хоть менi вельми сумно,
же ще менi нельзя i своïми лiтераторськими скуси вiдвiчати у
переєм гаразду словесного. Ну, дарма ж бо, нiкуди що дiяти най
хоть ще ся звiльга лишена, що ся подiлю з Вами своïми видами на
обширi лiтератури попри прикметнi посяження. Та й як би сi види ладно до
кiнця довести! Що нам прелюбе? Чи не святая Русь, наша дiдина?! I ми
есмо руськi дiти! Двiйна жизнь ся вив'язувала уже в давнинi на Русi: на
сiверi iз свiтлого сонця багатого, великого Новограда i на юзi iз
святоï столицi, ровесницi Цареграда, Києва. Як сеся жизнь
розвивалася i розцвiтала, та як ся притьмила, вiдомо з iсторiï
народу руського. Коли преславнi серед- ницi згасли, та що ж ся жизнь,
роздрiбнена, перенеслася по хижах християн. Ми єсмо южнорусини. У
нас також вiдумерщиною з колiна в колiно переходила ся роздрiбнена жизнь
Южноï Русi. Оце ж ми всi iз-за Бескиду, вiд Тиси, з-поза Сяну i по
Сесущество, де взаïмна перейма, лиш очутивши душевну замiтнiсть,
грає повною жнзню. Така-то жизнь, мимо перегороди
господарствєноï, i нашi серця плекала любезними струями
содриглiння. Геть пе- рогороди, бо не ïм псувати существо народу,
котре, яко душа нетикаяна, переходить своï перемiни зросту, розвит-
тя i розцвiту, пак само й сили, i падiння! А який-то ми народ,
южнорусини? Народ непобiдимий i повен слави! От-бо невзгоди i негаразди
всегда з неякоюсь почестю дотикалися внутря сього великого загалу; бо
душевне розвнття, котре лад поведiнок розкувало i правду уставило, було
укрiпленням проти колотам, паде пак воскресiнням через торопкi бувалицi.
Южна Русь токмо в свiжих силах вiдмолоджа- лася; дасть бог, же колись
по-прежньому ще вiдмолодив! 1
От як, задивляючися на наш народ южноруський, усвi-домленi есмо, же
творячася словеснiсть южноруська не може дечого в собi обсягати, токмо
душевне розвиття загалу народу. Оце ж прежнiсть i теперiшнiсть,
взаïмною перей- мою зiллятi i завязанi, городять жизнь народу, а
повноюi доспiлою бувальщиною сеï жизнi є його душевне
розвиття. От покiль сотвориться словеснiсть, нужно зiбрати розвер- женi
мiж миром всi iд нiй присохтування, або лучче сказати потрiбно пiзнати
народ южноруський. Iстне, же то узнання народне є роботою великою,
повного нудьги i замоти. Я знаю, що коби нинiшнiм писателям вдалося
зiбрати всi присохтування, то було би добре, але тяжко; а саму
словеснiсть оснувати лишиться будущим потомним. Першим, головним уступом
iд сим присохтуванням є южноруський язик з усiма нарiччями i
пiднарiччями та й iсторiя рiдна. Пак, уже самi присохту-вання я дiлю на
мертвi i живi. Мертвi суть памятники ста- риннi. Оце ж iз години
передхристиянськоï: I древностi землянi, складаючiся з намiтiв,
могил, насипiв та городiв; 2 послiдки служби божоï, складаючiся з
.печер, храмiв i кладовищ; 3 послiдки промислу i рукодiл, начиння хiс-
невнi i оздобнi, напр., ножi, мечi, стрiли, перстенi i проч.; 4
древностi дiянiй, написи камiннi й iншi. Пак, з години
християнськоï: 1 рiзнi будiвлi, тини, церкви; 2 письменнi
поменники; 3начиння рукодiльнi. Живi присохтуван- ня суть творiння
первiснi наук i умiнiй, або лучче сказати, в огортцi ся появляюча
бувалиця жизнi цiлого народу, котру (огортку) можна зважати як любовну
зорю словесностi питомоï. Сi живi присохтування суть 1-ше чини:
обряди, обходи, гри, забави, баïли i прочi; а пак 2-ге мисль сих
чинiв у пiснях, прислiвях, гадках, байках, казках i небилицях. Коль указав-
єм свiй вид о твореннi ся народноï словесностi в
присохтуваннях, тепер нужно менi сказати, що ся досi удiяло iд ладному
совершенню сих присохтувань, i 3 того оглядуна якiм ступенi здешня
южноруська сло-веснiсть. Словеснiсть наша розпочалася вiд граматик. От-
бо бере кождий писатель, починаючий дещо по-руськи писати, в хiтi нiбито
щось важного i великого установити, не знаючи нi миру, нi язика, криво
та й ще розвидно дивлячися, гнет, творить собi правила язика, в котрих i
сам не дуже пильний. Зате послi ïх указки так суперечнi i дивi вивя-
зуються прикмiтування о язицi южноруеькiм, же нiт о нiм iнак i судити,
токмо же вiн є мiшма зi староболгарського i польського язика в
огортках грецькiй та латинськiй язик 156
твердий, рапавий, обдертий з всеï животини жизнi; як уже самi
панове граматики...Лучкай I Левицький на кожнiм листi говорять напримiр,
Лучкаева приговiрка iп оге сiiШогi; та й невидовицю указує
Лозииський, з словес ЗрIДЛО, ВНЦИ (УIСу) i проч. Лишень бог сохранив нас
вiд всякоï бiди: сi панове гг., що мали з язика нашого смiх
зробити, то самi з себе смiх зробили. Ще iнодi вiдзиваються торопкi
распрi о азбуку, попри нiй пустi, час марнуючi оправдання ся як останнi
прикметки невнрозум- лення народноï словесностi; оце ж i сесе, i
тото необавi притреться. Та що ж нам до сих пустих бездiльниць! Уже не
сим устанодателям творити вiдповiдно нiмецькому Оiе ВйсЬег гиззiпiзсЬе
осiег ЬосЬгиззiпiзсЬе ЗргасЬе кого ж то в XIX столiттi здурити!? Оце ж
iз того огляду вельми сумний образ нашоï почи- аючоïся
словесностi. От рiдко-то позаяк хто iз писателiв, ущепившися у загал
народноï (справи), поняв загадку народноï словесностi. Зате
мало що удiлялося поступкiв до розвязання сих посяженiй. Зi здешнiх
писателiв гг. Левицький, Лучкай i Семаш пишуть, однако, по-руськи, як-то
самi говорять язиком середнiм, русько-словянським; а iнодi чистим i
нижньоруським; та й г. Лозииський пише з-польська по-руськи. Токмо гг.
Верещинський i Блон- ський бiльше пiсняреве, а з-iнодi незвiснi, пак ще
попри деякi учнi г. Головацький, позаяк межи миром ущепленi, чи темно,
чи самовiсно понявши загадку словесностi теперiшньоï, пишуть по-
руськи. Оце-то, що ся удiяло або розпочало дiяти на путi сього
присохтування. Я сохтую словар южноруського язика, пак переложив-
єм iз старинно-руського пiснетвiр о походi Iгоря: обсмотрив-
єм в Стрийськiм повiтi (в Розгiрчi) послiдки храму з
передхристиянськоï години та й iсписав-єм послiдування о
гуцулах, обивателях гiр восточних Карпат. Г. Головацький зiбрав народнi
приповiстки та iсписав деякi уламки о рукописах русько-словянських. Г.
Стрiль- бицький у шпарких уламках вiстить народного поета. Iд тому: дещо
нагодиться прикметного iд сим посяженняи хоть се мiж всячиною, за межею
мого списувательськогс талану всегда вивiдуюся i записую; тож маю i
деякi байки, казки, небилицi, гадки, причти i пiснi, тож само i
поєднi, розметанi прикмети, що ся тичуть древностi
передхристиянськоï загаловоï словянськоï i питомоï
руськоï, пак народностi южноруськоï (з черги поведiнок, оби-
чаïв, баïлiв, бобонiв i проч.). Лишень совершення сього
посяження торонкi перегороди путають. От як: через велику борбу двох
суперечних, вра
жих, полiтичних принципiв старого, природного, вiдсi- чуючогося, та
нового, розумного, чимраз дальш розширяю- чогося, котра (борба) тепер i
наших краян яла вихрити; немало колоту переходить на здешню Южно-Русь.
Зате тяжко ж няньки путували помiж миром, а як уже що i вивiдуватися, i
витверджувати?! Оце ж не звiсна нам нiяко жизнь словесна наших собратей,
без котроï всегда ми зiстаємо в безвiдi, мимо вiдомостей
нарочно не такiвська то i звяжируч, бо де бих-мо уже могли щось
досадного розвити, тамка увязуємся в давно звiснi вислiду- вання.
Пак у нас нiт гражданськоï печатнi раз зато, що смо без засобiв, а
дтому таку у Львовi нельзя було би i заложити. От що: ще тогiд влiтi М.
Шашкевичем вiдiсланий забавник до Будима, та, вiдпечатан, ще не дiйшов
сюди, до нас; при тiм переповнений торонкими помилками, як самi о тiм
кажуть iсправлятелi. Впять, у нас вельми гостра цензура, бо не токмо що
всi за границею печатанi книги лежать по роцi i по бiльш у цензурi то
саме дiються з книгами, приходячими з угорських краïн. От ще то
найгiрш, що зьде у нас, южнорусинiв, нiт iншого чину, окроме
попiвського: от-бо, хто не пiп, так уже пропав для Русi, сли не перейшов
на латинський рiтус, так уже йому по-руськи анi чирк; рiдко-бо i русинiв
iнодi найти, як по селах, бо мiщани i шляхта премаленько опроче чужих,
ненаських, а то усе...лях, а тепер-ка нiмота^: от як гг. Лучкай,
Левицький, Лозииський, Блонський. Вере- щинський усе попове! усе попове!
I я на попа правлюся. Правда, що тепер уже позаяк пилуємо, аби ся
сих перегород позбути. Оце ж то опроче через лiтераторську перейму
деяких наших русинiв з гг. Шафариком, Погодiним, Колларом i Павловичем,
iскаючи почестi у втiленнi ся у загал словянський, (вдалося) нашу
словеснiсть тельмом загородити на цiпких пiдвалах. Лишень чи не горе ж?!
Книги не токмо моï, но i проотвертi з бiблiотеки, присланi в
поклонi вiд г. Погодiна, ще лежать у цензурi та, як кажуть, i за год не
вийдуть; от так г. Головацьким виписан Снєгирьов (Русские в своих
пословицах) ще вiд осенi застряг. Дарма ж бо i запомога наших собратей
та як зьде дещо пригiжного льзя написати?! Чей, дасть бог, що будучi
веремня про нас i про нашу словеснiсть принесуть лiпшi пади та луччi
долi. Перебачайте менi, господине, же-,м ся до Вас так нудною плетанею
розписав, бо хоч тим (виправдаюся), же я iд Вам, яко iд своєму
краяну, бесiдував о своячинi де тяжко ж малослiвному бути. От-бо,
очевидно, же що любе миле то в серцях i рiчах!...