Дика гуска
Категории
1946р.
Оригинал
Дика гуска — це таки справжня гуска, тiльки — дика.Ïï можна ïсти, — так, як i свiйську гуску, — з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею i так.
Рiзниця мiж дикою гускою й свiйською гускою та дикою качкою така, що дика гуска нiколи не плодиться в нас на базарах, i для того, щоб ïï смажити навiть так, без пряженоï капусти й без яблук, — ïï обов'язково треба заполювати.
А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Украïнi дуже-дуже рiдко плодиться, а тiльки перелiтає навеснi на пiвнiч, а восени — на пiвдень, — отже, тiльки ранньою весною й пiзньою осiнню можна похвастатися, що:
- Та, — мовляв, — гусей там набив! Приходьте!
Говоримо ми це без нiякоï пихи, говоримо ми це iз скромнiстю, властивiстю, як ви знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцевi.
Полювали ми з приятелем пiзно восени дикi качки на рiчцi Оскiл, на Куп'янщинi.
Рiчка Оскiл — чудесна рiчка, з прозорою, лагiдною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лiвому березi луками, що дивляться на свiт божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими вiями.
Та й не тiльки цим славна рiчка Оскiл, а славна вона найбiльше тим, що водиться в нiй дуже рiдкiсна риба — верезуб.
А може, й не верезуб, а щось iнше, а тiльки я прекрасно пам'ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповiдав, що в ïхньому Осколi таке плаває, що бiльше такого нiде не плаває.
Ну, бог з ним, хай плаває.
Полювали ми, значить, полювали там дикi качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску — казарку.
Правду, як i завжди, казавши, дика гуска ота повз нас i не летiла, i не пливла, проте ми ïï заполювали.
Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюваннi єсть свiй стиль, отже, трудно менi все це типiзувати, щоб зрозумiло було всiм.
Заполював гуску мiй приятель, бо в нього було бiльше набоïв, а я свого гаманця забув удома.
Але вiн мене заспокоïв.
- Ти, — каже, — не хвилюйся i з заздрощiв не мiнись: ïстимемо разом!
Казарка була бита на крило, а так бiльше нiчого в неï прострелено не було, i вона собi ходила, i навiть доки ми збиралися ïхати на станцiю, ходила по хатi й почала вже ïсти крихти з паляницi й пити воду.
Ми довгенько збиралися виïздити на станцiю, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичнi люди, потiм спiвали отiєï, як пак вона? — та отiєï, що ото:
Де ти, хмелю, хмелю, зимував,
Що й не розвивався...
Як ïхали на станцiю, спiвали вже не про хмiль, а про огiрочки:
Сама буду поливати
Дрiбною сльозою...
А хазяïн, сидячи на возi, дуже голосно й високо-високо виводив:...сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!
Так голосно й так високо, що вискакували з дворiв люди й дивилися нам услiд.
- Що воно таке? — питалися вони.
- Охотники поïхали!
Спiвали ми аж до самоï станцiï.
На станцiï сердечно попрощалися з хазяïном i сiли у вагон.
Нам з приятелем хотiлося спiвати ще й у вагонi, але на бойовi й героïчнi пiснi в нас не вистачало вже в голосах металу, i спромоглися ми тiльки на журно-мiнорне:
Думи моï, думи моï,
Лихо менi з вами.
Дiйшли до запитання:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину? -
та й замовкли.
Позiхнули й сказали один одному:
- Будемо, мабуть, спати!
А гуска-казарка з нами.
Лаштуємося ми спати.
Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалi не додумалось, — постала, отже, проблема, де гуску приткнути.
Ïхали ми у м'якому вагонi.
Приятель таки додумався.
- Я, — каже, — вiзьму ïï до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидiтиме! Сплю я не дуже мiцно, скорше — сторожко я сплю, от я ïï утихомирюватиму, як вона занепокоïться!
- Ну, — кажу, — добре!
Полягали.
Прокинувся я вранцi, дивлюсь — сидить мiй приятель, спустивши iз верхньоï полицi ноги, й мугиче:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
- Чого, — питаю, — такоï сумноï та ще й зранку? Приятель, нiчого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує. Дивлюся: казарка. Але вже не жива, а мертва.
- Упокоïлась, — питаю. — Як же це так?
- Виходить, — каже, — приспав! А я ж сплю не дуже мiцно, — скорше сторожко я сплю! I от бачиш!
- Та бачу, — кажу. — То ти й спiвав би вже:
Чом вас лихо не приспало,
Як я дику гуску?
Дискусiï про те, як вважати тепер гуску: чи ïï забито на полюваннi, тобто вона законна дичина, чи вона упокоïïлася власною смертю, тобто вона дохла, — тривали недовго.Ухвалено було вважати ïï за законну дичину, бо ж ïï таки було, хоч i на крило, а проте пiдстрелено, i що вона, як дуже часто трапляється з пiдранками, потiм потихесеньку дiйшла.
А про те, що казарка спала з приятелем на верхнiй полицi, у м'якому вагонi, в поïздi Куп'янка — Харкiв, забути i нiкому не говорити.
Так i зробили.
Гуску з'ïли по приïздi на другий день.
Усi крiпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрiзала в неï крила, стулила ïх, нiби як вiялом, i заходилася прибивати ïх якраз проти писемного стола в кабiнетi мого приятеля, щоб i кабiнета прикрасити i щоб крила тi повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.
Приятель дивився на таку до себе увагу та лагiдно й каже дружинi:
- Дякую тобi, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий цi крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красивi, вони так оздоблять твою кiмнатку! Та ще до того це буде мiй тобi, моє серденько, скромний подарунок.
Та й поцiлував мiй приятель свою симпатичну дружину.
А вона його поцiлувала.
Як вороги взагалi весняноï охоти, ми здебiльша полювали дикi гуси восени, коли вони летять у вирiй, зупиняючись у нас, щоб вiдпочити й попастися на смарагдових врунах буйноï озимини.
Вночi вони пасуться, а вдень прилiтають на озера i плавають собi, весело гегочучи.
Одно кепсько, що нiколи вони не плавають бiля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великi, так що заполювати ïх дуже й дуже нелегко.
Дика гуска — птиця вельми обережна й вельми сторожка, пiдкрастися до неï важко.
Випадково, ясна рiч, може на вас налетiти табун гусей, випадково iнодi можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, — але що то за полювання, коли воно випадкове.
Справжнiй мисливець на випадковiсть не розраховує, йому iнтересно полювати за певним планом, за певною системою!
Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку нiхто не дасть вам назви:
- Тигряча смерть!
Одноï благодатноï осенi ми з приятелем вирiшили пополювати дикi гуси як слiд, по-справжньому.
Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнiв зо два, а то й бiльше.
Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузi пiд ожередом сiна, увечерi, пiсля того, як постояли на качачому перельотi.
Був iще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приïздивши з города на охоту.
Слухав вiн, слухав нашi суперечки, а тодi й каже:
- Нi, хлопцi! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було ïï встрелити. Дика гуска — звiр дуже мудрящий i пiдлiзти до неï нiкоторого способу нiт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озерi силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосiб, щоб гусей настрiляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приïздив з города. Да! Це ще було, от не пригадаю, чи пiсля турецькоï вiйни, чи пiсля гапонськоï. Нi, мать-таки, пiсля гапонськоï! Так-так, пiсля гапонськоï, бо пiсля турецькоï я ще парубком був, а пiсля гапонськоï Василя мого ми хрестили. Пiсля гапонськоï, значить. Да! Так пановi тому дуже кортiло гусей настрiляти! От вiн i придумав. Узяв велику бочку, обтикав ïï всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого камiння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неï влiзти, сидiти й стрiляти. I зробив вiн це задовго перед тим, як гуси прилiтають, щоб птиця звикла, що щось также стирчить в озерi. Тодi вона не боятиметься нi сiдати бiля бочки, нi пiдпливати до неï, а озеро, ви ж знаєте, хоч i велике, так неглибоке, — поставити серед нього бочку можна. Поставив вiн...
- Ну, й настрiляв?- з цiкавiстю запитали ми.
- Настрiляти вiн, що й казати, не настрiляв, бо в суботу перед недiлею, коли вiн мав приïхати й у бочку сiдати, капоснi хлопцi з бочки камiння повикидали й цiлу нiч з тiєю бочкою в озерi товклися! А спосiб, самi бачите, дуже хороший!
Ми вхопилися за цей спосiб.
Дiстали пiдходящу бочку, поставили ïï, накидавши на дно великого камiння й обтикавши бур'яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетiти гуси.
Приятель на той час узяв собi вiдпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопцi не покепкували, як з того пана...
Поставили ми ïï в недiлю.
А на другу недiлю мав приïхати й я, — передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси.
Я приïхав у суботу надвечiр.
- Гуси вже, — каже менi приятель — появилися. I не дуже бочки бояться! Пiдпливають до неï та й, летючи на озеро, не бояться бiля неï сiдати. Сьогоднi можна вже в бочку сiдати. Так як ми будемо, — питає приятель, — жеребок тягтимемо, кому першому сiдати, чи як?
- Сiдай, — кажу, — ти перший, а я завтра вночi сяду,. бо одпросився я до вiвторка.
- Добре!
Так от ми й вирiшили.
Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тодi з голови.
Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом — не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли!
Перед свiтом вийшли.
Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що грiє (на випадок — змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сiсти поцiлив, а таки, кiнець кiнцем, поцiлив...
Одвiз я його до бочки.
Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив i поплив до берега.
Не встиг од'ïхати метрiв з пiвсотнi, чую — гукає:
- За твоє здоров'я! Холодно! Доïхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд копицею.
Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:
- Рррятуйте! — крик з озера:- Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв!
- Бреди, — кричу, — до берега!
- Не вибреду!! — кричить. — Мулько!
Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна — I до бочки...
Пiд'ïздимо, — бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.
- Чого ти нiби пiрнути хочеш? — питаємо.
- Р-р-р-ушниця пiрнула!
- Ну, вилазь уже на човна!
- А р-рушниця?
- Потiм рушниця!
Втягли ми його на човна, транспортували до берега.
Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить.
А тут уже й сонечко виткнулося...
Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.
- Чого тебе, — питаю я в приятеля, — чорти перекинули?
- Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
- Ну, випий, то зiгрiєшся, в тебе ж там є? — кажу йому.
- Нема!
- Пiрнула?
- Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!
- Ага! Розумiю! — кажу.
А гуси летять, а гуси летять!
I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.
- Ну, що ж далi? — питає приятель.
- Кричи, — кажу:
Гуси, гуси, гусенята,
Вiзьмiть мене на крилята -
Та понесiть до матiнки.
- До матiнки, — каже вiн, — далеко! А от якби на гiiч!
