СТО РОКIВ ЯК СКОНАЛА СIЧ
Василь Стус ()
Сто рокiв як сконала Сiч.
Сибiр. I соловецькi келiï.
I глупа облягає нiч
пекельний край i крик пекельний.
Сто рокiв мучених надiй,
i сподiвань, i вiр, i кровi
синiв, що за любов таврованi,
сто серць, як сто палахкотiнь.
Та виростають з личакiв,
iз шаровар, з курноï хати
раби зростають до синiв
своєï Украïни-матерi.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована вiками,
i не скарать тебе душителям
сибiрами i соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута i непокiрна,
ти випросталася для волi,
ти гнiвом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости i рости, допоки
не упадуть тюремнi дверi.
I радiсним буремним громом
спадають з неба блискавицi,
Тарасовi провiснi птицi —
слова шугають над Днiпром.
VI.1963
