Доктор Серафiкус
страница №3
..., Корвин не взяв, а вiддався. У Серафiкуса було багато важкоï упертоï сталости, з нахилом не говорити, а проголошувати, не розмовляти, а проповiдувати з тiєю самовпевненiстю вчителя, метра, що звик навчати i не звик, щоб йому суперечили: magister dixi. З Серафiкусом не можна було розмовляти, вiн дратував у розмовi. Як i належить людинi, що поклала бути вчителем, вiн не мав кого навчати. В нього не було учнiв. Вiн був надто замкнений i зосереджений у собi, щоб виступати на людях, iмпонувати в товариствi. Вiн мiг впливати на одиницi. Корвин, людина рiзних площин, розiрваних перекреслених лiнiй, взаємно-суперечливих рухiв i рис, найвиразнiша прикмета кубiзму, був єдиний його учень i перший покликанець, бо Доктор Серафiкус не кликав, Корвин сам прийшов до нього, взяв його дружбу, перемiг нехiть опiр, небажання, замкненiсть, безiнiцiятивну пасивнiсть. Бажаючи вiддатися, Корвин примушений був узяти. Корвин нав'язав Комасi приязнь, почуття, дружбу, зустрiчi, розмови, прогулянки. Вiн був, власне, єдиний, хто ходив до Комахи, з ким Комаха ходив гуляти восени куди-небудь на Сирець або ярами Куренiвки. Ïх бачили разом в унiверситетi, на виставах, у парках. Спiльнi знайомi питали Серафiкуса про Корвина:А де ваша дружина? I в Корвина:
Де ваш чоловiк?
Отож, коли при фiзичному шлюбi подружжя вiн i вона згодом стають подiбнi один до одного, засвоюючи взаємнi якостi й хиби, то в духовному шлюбi це трапляється ще частiш, Корвин зробився Серафiкусом, Серафiкус Корвиним, з тiєю, хiба, рiзницею, що Корвин бiльше Серафiкусом, а цей останнiй далеко менше Корвиним, чи, може, й зовсiм ним не став.
Корвин любив двох осiб: Серафiкуса й наречену. Ïï як Комаху, i цього останнього як наречену.
Так було, сказав Корвин, звертаючися до Вер, так було! З того часу минули роки. Ми вiдiйшли один вiд одного. Змiнився Комаха. Дуже змiнився я. Моя тодiшня закоханiсть у наречену здається менi тепер смiшною вигадкою, моя цнотлива серафiчна стриманiсть у ставленнi до дiвчини недоречним курйозом. Тепер, сказав Корвин, я дозволяю коханню приймати всi можливi випадковi форми. У своєму поводженнi з жiнками я наслiдую фра Фiлiппо Лiппi: зустрiвши жiнку, що йому була до вподоби, вiн робив спробу покохати ïï, i, коли йому не щастило задовольнити своє бажання, вiн малював ïï портрет,
Вер трохи пiдвелась, повернулась обличчям до Корвина й сперлась на лiкоть. Розсмiявшись йому в обличчя, вона сказала:
Мудре правило, Корвине. Дуже мудре! Закiнчивши того мiсяця один портрет, ви, певне, збираєтесь розпочати за деякий час iнший?
Я кохаю вас, Вер!
Малюйте портрети, Корвине!
Корвин узяв руку Вер, щоб нiжно ïï потиснути.
На жаль, малювати вас це єдине, що досi лишається для мене дозволеним. Але в серафiчний перiод мого життя бiльше, як два роки, тривав мiй роман з моєю нареченою i протягом двох рокiв я не наважився навiть поцiлувати ïï i поводився сором'язливо, з цiлковитою серафiчнiстю.
Вам не дозволяли пiти далi?
Ба нi! Саме тому, що я поводився надто коректно, це було за привiд для моєï нареченоï розiйтися зi мною. Припускаю, що, кiнець-кiнцем, вона почала гадати, що я не чоловiк або, принаймнi, не зовсiм чоловiк...
Корвин зовсiм не був тодi у двадцять рокiв безневинним хлопчиком, навпаки, але у своïх взаєминах з нареченою вiн поводився, як недосвiдчений юнак, що мрiє про мiсячне кохання. Вiн кохав Комаху та наречену. Це було єдине й спiльне почуття. Можливо, вiн не наважувався зрадити Серафiкуса задля нареченоï й наречену задля Серафiкуса. Вiд нареченоï Корвин iшов до Серафiкуса i вiд Серафiкуса до нареченоï. Вiн не знав iнших шляхiв, iнших зустрiчей та iнших знайомств. Почуття подвоювалось i роздiлялось мiж двома особами. Нареченiй вiн повторював те, що говорив перед тим Серафiкусовi, i останньому згодом те, про що розмовляв з нареченою. Вiн не вiдокремлював ïх обох.
Серафiкус i наречена не були знайомi. У Корвина з'явилась думка ïх познайомити. Вiн сподiвався:
Що за хороше й приязне товариство з того вийде! Корвин довго настоював, i Комаха довго вiдмовлявся. Комаха, як завжди, посилався на те, що вiн нiде не буває й нi до кого не ходить, що в нього немає жадного бажання будь з ким знайомитись, i, як звичайно, уперто обстоював свою замкнену й iзольовану самотню вiдокремленiсть.
Корвин переконував доктора:
Хорошi люди повиннi бути знайомi один з одним. Це обов'язок культурних людей!
Пiсля довгих i неодноразових умовлянь Комаха нарештi, щоб зробити приємне Корвину, згодився.
У Беренсiв пили чай, ïли яблучний струдель, розглядали iлюстрованi англiйськi книжки. Було все натягнене й навмисне. Пiсля 9-оï години Комаха, подивившись на годинника, рiшуче заявив:
Менi вже час!
Це рано! сказала Тетяна.
Нi, нi! Я мушу йти. Iнакше менi доведеться лягти пiзнiше вiд звичайного спати, я не висплюсь як слiд, пропущу своï ранковi робочi години, взагалi почуватиму себе завтра вибитим з колiï! Я вже пiду!
Натягаючи в сiнях пальто, упевнившись, що вiзиту закiнчено i обов'язок виконано, вiдчувши полегшення, Комаха з почуттям доброзичливости сказав у вiдповiдь на запрошення приходити знов:
Ви знаєте, я нiкуди не ходжу, бо як ото каже Сенека, побувавши серед людей, я повертаюсь додому менше людиною.
Вiн сказав i не вiдразу усвiдомив усю безтактнiсть сказаного, те, що сказана ним фраза має подвiйний сенс i дiвчина могла образитись, застосувати ïï до себе... Вiн не збирався аж нiяк образити ïï. Просто вiн звик до самоти i в самотi своïй найменше вважав на те, що похмура ця фраза, пiдносячи вищiсть особи, була сповнена разом з тим зневаги до iнших, до людей, до загалу.
Вiн охоче й часто згадував слова Сенеки, наведенi в Imitatio Christi Томи Кемпiйського, застосовуючи ïх до себе, бо вони якнайдосконалiш вiдбивали самовiдчування, яке прокидалося в ньому, коли вiн десь iз людей повертався додому. Зустрiчi обтяжували його. Розмови народжували в ньому почуття непотрiбности, обридливоï зайвости, вимушеного обов'язку.
Досi вiн думав про себе i не думав про iнших. Так i цього разу, прощаючись з Корвиновою нареченою, вiдчувши полегшення, що вiн виконав прикрий для нього свiй обов'язок i натягнена вiзита нарештi кiнчається, в поривi доброзичливоï прихильности, в паланнi ентузiястичноï пiднесености вiн вимовив те, що вiдчував i думав i що, власне, аж нiяк не годилось говорити. У сказане вiн вклав вiдтiнок довiри й добрости. Почуття звiльнености володiло ним.
Вiн пiшов. Корвин ще лишився. Вийшовши на вулицю, Комаха, як звичайно, почав обмiрковувати й зважувати все, що вiн говорив i робив. Згадавши про останню, сказану ним фразу i усвiдомивши ïï двозначний сенс, брутальну ïï образливiсть, вiн почервонiв. Вiн i на думцi не мав зробити комусь щось неприємне.
Вiн насумрився. Вiн сердився на Корвина, що той потягнув його з собою й поставив його в таке незручне становище.
Наступного дня, коли Корвин з'явився й висловив сподiвання, що тепер вони, вiн гадає, зустрiчатимуться всi разом частiше, Комаха категорично заявив, що вiн бiльше нiколи не пiде.
Не пiду. Нi за що. I не просiть.
Дiвчина й собi була не дуже задоволена зi свого нового знайомства. Вона сказала про Комаху, що вiн навдивовижу нудний i нецiкавий i серед своïх знайомих вона може назвати з десяток i цiкавiших, i приємнiших, у кожнiм разi, далеко вихованiших, що прощаючись пiсля першого знайомства, не казатимуть нiчого образливого.
Корвин був розчарований. Вiн з запалом боронив Комаху. Вiн доводив, що є цiкавi й цiкавi i що вона тим часом не вiдчула внутрiшньоï ориiнальноï цiкавости Серафiкуса, що вiдрiзняє останнього вiд банальноï цiкавости звичайних молодих людей.
Та Корвину, певне, не слiд було знайомити Серафiкуса й наречену. Пiсля особистоï ïх зустрiчi нiби розiрвано якусь таємничу нитку, що досi зв'язувала всiх трьох, поки вони не знали один одного.
Крихка iлюзiя цiєï потрiйноï дружби розбилась. До цього прилучилися й зовнiшнi обставини, що створили ситуацiю, яка, на перший погляд, повинна була здатися випадковою, але яка тимчасом призвела до наслiдкiв, що ïх можна було передбачати заздалегiдь.
Закоханiсть чи роман, як не умовне було б це слово щодо взаємин, якi iснували мiж Корвиним i Тетяною Беренс, тягнувся вже кiлька рокiв без жадних ознак якого-небудь дальшого розвитку.
Свiтла шатенка, висока на зрiст, Тетяна Миколаïвна Беренс не була гарна, але м'який i нiжний колiр обличчя надавав ïй вiдтiнку принадноï задушевности й ясноï теплоти. Вона була донькою заслуженого ординарного професора, що не обмежувався своєю професорською дiяльнiстю в унiверситетi, але разом з тим обертався у фiнансових i промислових колах Києва, був домовласником, членом Мiськоï Думи. За поняттями того часу, Таня Беренс уже дещо засидiлась у дiвках. Старша за Корвина, спокiйна й лагiдна на вдачу, вона до Корвинового кохання, сумбурного й фантастичного, ставилася стримано й врiвноважено. Вiн водив ïï на мистецькi виставки й камернi концерти, малював ïï портрет, читав ïй Шопенгауера й Нiцше, дарував квiти, з захопленням розповiдав про Комаху, обертаючи своï взаємини з нею в своєрiдне фiлософське приятелювання й не вкладаючи в нього нiчого змислового. Немов дружба з Танею Беренс i споглядання ïï спокою були потрiбнi йому тiльки для естетичноï завершености його артистичних захоплень.
Поезiï Вол. Соловйова, книжка Павла Флоренського Столп и утверждение истины, культ Софiï Премудрости Божоï, романтична уява про dаs еwigе Weibliche були складовими елементами тодiшнього мистецького свiтогляду Корвина, забарвленого в дещо мiстичний тон, як це взагалi було характеристично для настроïв i тенденцiй тодiшнiх киïвських мистцiв та мистецтвознавцiв.
Всеволод Михайлович Зуммер, сяючи лисиною, склом окулярiв i синявою чорнотою бороди, читав доповiдi про дружбу Гоголя з О. Iвановим, про есхатологiчнi мотиви в О. Iванова, про кирилiвськi фрески Врубеля. На киïвських обрiях з'явився, спалахнувши блиском своєï вишуканоï саusеriе, Ф.I.Шмiдт, що був директором археологiчного iнституту в Царгородi, i принiс iз собою згадки про Ая-Софiя й вiяння вiзантинiзму. Iполiт Моргилевський вивчав Киïвську Софiю, Сергiй Гиляров збирав матерiяли для своєï дисертацiï про iконографiю Богоматерi.
Корвин обертався в ïх гуртку; вiн приятелював з Зуммером i Моргилевським, згодом заприязнив зi Шмiдтом.
Спроба Корвина познайомити Комаху з Танею Беренс була з його боку виявом не цiлком до кiнця освiдомленого прагнення включити також i Комаху в iлюзорне коло того логiчного культу dеs еwigеn Weibliche, що в нього вiн намагався забарвити так само й свою закоханiсть до Танi Беренс.
Щождо останньоï, то вона на своï взаємини з Корвиним дивилася зовсiм iнакше. Читання Шопенгауера й Нiцше, вiдвiдування концертiв, малювання з неï стилiзованих портретiв, дарованi квiти, прогулянки вдвох по Царському саду й Марiïнському парку вона розглядала як потрiбнi передумови, як ступенi до шлюбу, попереднi етапи до створення сталого родинного життя. Мати дiтей, чоловiка, хату хiба не в цьому полягає правдиве покликання жiнки? Все iнше, в порiвняннi з цим, вiдступало для неï на заднiй плян. В Корвинi вона бачила прийдешнього батька своïх дiтей, рiч, думка про яку найменше бентежила уяву останнього.
Минали тижнi, мiсяцi. Мiсяцi розтягалися в роки.
Корвину подобалася мрiйна необов'язковiсть мiсячноï дружби, до якоï не домiшувалось нiчого конкретного. Вiн зовсiм не думав про шлюб, хоч у родинi Беренсiв користувався всiма правами й становищем офiцiйно визнаного нареченого. Створювалася деяка нiяковiсть, певна напруженiсть. Коли Таня починала розмову про потребу оформити ïхнi взаємини, вiн пiд тим або тим приводом ухилявся вiд рiшучоï вiдповiдi. Абож визначав певний термiн i тодi знов вiдкладав.
Ïх стосунки були плодом недомовлености. Вiн волiв платонiчноï дружби, вона думала про шлюб. Вона була надто твереза, щоб не оцiнити правдиве становище. Кiнець-кiнцем вона пред'явила Корвину ультимативну вимогу: або-або. Або вони одружаться, або розiйдуться.
Розiйдуться! Це було б катастрофою, Корвин не уявляв собi, як вiн житиме без неï. Але справа з одруженням уперлася в офiцiйнi, суто формальнi перешкоди. В нього на руках не було потрiбних для одруження документiв. Нiчого, окрiм метрики й студентського матрикула. Доводилось ïхати до батькiв батьки його були помiщики й жили на селi i привезти з собою папери.
Був кiнець 18-ого року. Змiна влад, пересування фронтiв зробили неможливим для Корвина повернення до Києва.
Чорний вiтер, бiлий снiг!.. Подув вiтру революцiï винiс його з села в снiговi простори Украïни. Зi спроб податись назад до Києва не вийшло нiчого. Замiсть Києва вiн несподiвано для себе опинився в Одесi, а з Одеси на пiвднi, в Царгородi, i тодi на спалених сонцем Принцевих островах. Влiтку 1919 року вiн знов був коло Украïни, в Ростовi, i тiльки вже восени потрапив до Києва. На ньому, коли вiн приïхав знов до Києва, не було нiчого, окрiм зеленоï гiмнастьорки й брезентових з подертими кишенями штанiв, Комаха дав йому свою стару зеленотютюнового кольору демiсезонку, дещо зашироку для сухорлявого Корвина.
Комаха не наважувався сказати Корвину про те, що сталось. Вiн мучився й мовчав, Корвина попередив Валентин Фердинандович Асмус, що приятелював з Корвиним.
Володимире Миколайовичу, не ходiть до Беренсiв... Тетяна Миколаïвна...
Корвин злякався:
Що?.. Що з нею?..
Асмус мовчав.
Кажiть!
Вона цими днями виходить замiж!..
Схвильований з цiєï несподiваноï звiстки, вiн, через спiльних знайомих, попросив у своєï нареченоï згоди побачитись востаннє.
Вони зустрiлись на вулицi.
Корвин був збентежений. Вiн докоряв дiвчинi. Вiн закидав дiвчинi, що та не дотримала своєï обiцянки.
Дiвчина й собi обвинувачувала Корвина в незрозумiлiй байдужостi та повнiй пасивностi:
Менi потрiбен чоловiк! сказала дiвчина. А ви обернули нашi взаємини на якусь фiлософiчну дружбу. Замiсть поставитись до мене як до жiнки, ви поставились до мене нiби до якоïсь абстрактноï фiкцiï. Отже, я зробила те, що зробила. Знайшла собi чоловiка й виходжу за нього замiж.
Корвину не лишалось нiчого iншого, як побажати ïй щастя.
I дивно, сказав Корвин, звертаючись до Вер, з того часу в моïх взаєминах з Серафiкусом так само наступив злам. Розрив з нареченою був разом з тим i розривом iз Серафiкусом, нiби наша фiлософiчна дружба таки справдi в'язала нас усiх трьох. дине почуття, що об'єднало через мене, в менi й для мене трьох таких рiзних людей, мiж якими не було нiчого спiльного.
Заходило сонце, темнiшали густими темнозеленими сутiнками гори. Мiсто викреслювалось попелястою сiро-блакитною силюетою: будинки, дахи, димарi. Зет радiощогли, пакгавзи, дерева, електробуд, майстернi. Захiд надавав мiсту особливоï iлюзорности, здiймав з нього тягар обважнiлого каменя, опрозорював мiсто.
На пляжi почали з'являтися робiтницi в червоних хусточках, чоловiки й жiнки з портфелями, трамвайнi кондуктори, робiтники в прозодежi, замащенi олiйними й нафтовими плямами.
Корвин закiнчував свою розповiдь:
Я iнодi стрiваюсь на вулицi з моєю колишньою нареченою. Я вклоняюсь ïй. 3 гнучкоï й рухливоï дiвчини, що в неï так нiжно рожевiли щоки, вона зробилась огрядною замiжньою жiнкою: розпливлась, пожовкла, зблiдла. Поруч з нею йдуть двi дiвчинки, одна бiльша й друга менша, ïï доньки. Можливо, вона щаслива! Щождо Серафiкуса, мiж нами позначилась якась вiдчуженiсть i холоднiсть, що, власне, лишалася завжди, але що ïï в екзальтацiï дружби я ж трохи екзальтований спочатку я був не помiчав. Тепер до Серафiкуса в мене є тiльки цiкавiсть. Мене цiкавить унеможливлена умовнiсть його вчинкiв i стриманiсть його невиявлених почуттiв. Коли я конструюю спiралi й вежi абож малюю своï безпредметнi картини, менi потрiбний Серафiкус iз його абстрактним геометричним ставленням до життя. Побачившися з ним i почувши про його чергове дивацтво, я починаю вiрити в психологiчну реальнiсть моïх геометризованих конструкцiй.
За рiчкою, за мiстом, над горами здiйснялась гiєратична чиннiсть опрозорення мiста: громади кам'яниць кучерявилися в золотому диму, в легких безшумних рухах вони линули назустрiч пiнявим хмарам, i рожевi кармiннi хмари пiрнали в глибинну порожнечу рiчкового скла, В рожевому шумуваннi заходу ось-ось, здавалось, усе потече повз землю в безмежнiсть нескiнченних просторiв.
Корвин замовк, дивлячись на захiд, на Вер, на ïï смагляво-оливкове обличчя, що вiдбивало рожевiсть заходу. Вiн приторкнувся губами до руки Вер i знов подивився на неï. Вона замислилась. Як i завжди, вона нiяк не вiдповiла на його несмiливо висловлене бажання.
Корвин знов почав говорити про Доктора Серафiкуса, що в крамницi забував узяти свого пакунка абож брав чужий, не брав решти, що мiг вирушити в одне мiсце, тим часом поïхати в iнше i в дорозi забути, куди вiн ïде, а, приïхавши, не знати, куди приïхав, що все своє життя забував про найголовнiше в життi кохати жiнок.
Корвин заперечував будь-якi романiчнi пригоди в бiографiï Серафiкуса, а щодо Iрцi, то, за спостереженнями Корвина, навiть i в цiй, власне, єдинiй, коли не вважати на iсторiю з Тасею, закоханостi Серафiкусовiй дiвчинка ставилася до Комахи зневажливо й презирливо.
Згодьтесь, казав Корвин, звертаючись до Вер, що Iрця мала рацiю, Серафiкус не людина, а так, амфiбiя, молюск, якась фiкцiя. Так, паперова силюета. Тiнь од людини. Гомункулюс. Я обурююсь, Вер. Даруйте менi, але я обурююсь. Я не можу лишатися спокiйним при думцi, що цей йолоп Серафiкус мешкав поруч iз Тасею, дверi ïхнiх кiмнат виходили в один коридор i
I що?..
I нiчого! Як нiчого!
Ви не знаходите для нього жадних пробачень?
Жадних!..
У поривi ентузiястичного пiднесення Корвин схопив Вер за руку:
Уявiть собi, Вер, таку товстеньку рокiв 17-18 бльондинку з пухкою рожевiстю i лагiдними очима телицi. Ïй кустодiïвською купчихою сидiти на анку за самоваром, а коло неï блюдечка, чашки, тарiлки з розводами, варення вишневе, абрикосове, арусове, прозорий густий мед, сухi солонi коржики, солодкi пирiжки, хрумкi бублички. I щоб на нiй такий шаль з великими трояндами, а на стiльцi поруч бiла сонна муркотлива кiшка: iдилiя, тиша, спокiй! Такий м'якотiлий, рожево-блакитний канарковий безмежний спокiй! Вам тiльки признаюсь, Вер, тiльки вам, тут межа моïх сподiванок i мрiй.
Ви закоханi, Корвине?
Я? Ви не точнi, Вер. Закоханий?.. Це слово не має жадного сенсу. Кохань багато, i прагнень ще бiльше. Але коли є досконале, то воно повинно бути лагiдним i мудрим. Що є привабливiше, як поринути в спокiй i тишу? Я мрiю про таку коханку, що кохала б трохи байдуже, може навiть трохи мляво, але завжди з тiєю мудрiстю iдеальноï жiнки, що в вiдомому й повтореному вмiє одкрити нове й нiбито несподiване.
I ви заперечуєте, що ви закоханi?
В кого?
А ця ваша Тася!
Корвин з докором подивився на Вер i виправив:
Таïсiя Павлiвна, Вер! Вона для мене лише технiчний секретар Спiлки мистцiв. А щодо закоханости й заперечування, то як ви не хочете зрозумiти мене? Справа не в тому, щоб заперечувати, дещо стверджувати, дещо вiдчувати. Це попереднi поколiння надавали значення почуттям, твердженням. Ми нехтуємо почуття. Уся справа в тому й полягає, що Серафiкус ном i гомункулюс, лялька з картону. Не людина, а тiнь вiд людини.
Золота курява блiдне в нiжнiй зеленавостi. Мiсто й небо згущуються. Рiчка сiрiє, i гори присуваються до самого берега, Вер дає рушника Корвиновi, й Корвин струшує пiсок з ïï плечей i спини. Тодi Вер дякує й каже:
Викупаємось i пiдемо.
Вечiрня вода здається теплою, а коли вони виходять з води, Вер каже Корвиновi:
Ви, Корвине, повиннi мене познайомити з цим вашим Комахою.
Роздiл VIII
Певнiсть себе!.. Чи може бути людина певна себе? Чи може людина, сiвши в поïзд i рушивши в дорогу, бути певна, що приïде саме туди, куди вирушила? Можливо, що на свiтi й iснують люди, певнi себе, своïх намiрiв i рiшень, мiст, куди ïдуть, напрямiв i маршрутiв, розкладу поïздiв, залiзниць, але все це аж нiяк не стосувалось до Комахи.
Серафiчний в своєму повсякденному життi, був Комаха не менш серафiчний i в своïх мандрiвках.
Якось влiтку року 1925-ого чи 1926-ого Комаха не витримав спеки великого мiста, духоти, нудьги, самоти й вирiшив податись до невеличкого якогось провiнцiйного мiста, де тиша, спокiй, дерева, садки, квiти, рiчка, де можна попоïсти холодцю з раками й таранею, вареникiв з вишнями, кашi з маслом, звареноï на свiжому повiтрi, полежати в холодку, покупатись, а може й риби половити, тобто риби не ловити, а так просто посидiти з вудкою без гачка коло води:
Нiщо, запевняв Серафiкус, отак-о не заспокоює, як сидiти з вудкою, дивлячись незворушно в одну точку...
Хтось iз знайомих на вiдповiднi розпитування порадив Комасi:
Ïдьте до Кам'янця абож до Могилева. Чудеснi невеличкi мiста, де ви знайдете й багато зела, й рiчку, й спокiй, i вареники з вишнями, i недорого. Навколо чудеснi краєвиди, клiмат майже пiвденний. Коли б вам захотiлось улаштуватися не в мiстi, а за мiстом, то ви могли б оселитися десь поблизу. В Кам'янцi я вам раджу звернутися до Сiцинського, вiн усе й усiх знає, вiн вам i порадить, як i що: Петроградська 39. До нього просто й ïдьте.
На запитання, а де ж таки краще, чи в Кам'янцi, чи в Могилевi, приятель вiдповiв:
Це вже на який смак, а ви поïхали б i туди, й туди. До речi, в Кам'янцi при педтехнiкумi вiдбуваються учительськi курси, i менi писали, що там нiкого не запрошено викладати курс рефлексологiï. Оце було б i гаразд. Ви знаєте, я напишу. Ви знайдете, умовитесь. Я попереджу.
Про Могилiв i Кам'янець у Комахи були досить абстрактнi й невизначенi, сказати б, безпредметнi уявлення. Йому було зовсiм байдуже, в яке саме мiсто ïхати, i тому вiн довго не мiг спинитись на будь-якiй сталiй думцi. Вiн вагався. Нiщо не говорило за те, щоб вiддати перевагу Кам'янцю, але й нiщо не казало проти Могилева. Вiн мiг ïхати до Могилева, але мiг поïхати й до Кам'янця. Немає нiчого гiршого вiд подiбного становища, коли людина вирiшила щось зробити абож кудись поïхати, але куди саме ïй абсолютно байдуже.
Треба було, щоб хто-небудь iнший твердо сказав Комасi: ïдьте до Кам'янця, без всякого абож, i вiн рушив би. Без цього вiн довго вагався i, може, й зовсiм не поïхав би, коли б не спека. Спека гнала Комаху геть iз задушливоï його кiмнати.
Пiсля довгих вагань Комаха вирiшив був ïхати до Могилева, але в останнiй момент вiн перерiшив: вiн поïде до Кам'янця, бо там є людина, до якоï вiн може звернутися, до того ж вiн прочитає курс лекцiй з рефлексологiï на вчительських курсах. Здається, рiшення ïхати саме до Кам'янця було його останньою думкою, спинившись на якiй, Комаха й пiшов до мiськоï станцiï купити собi квитка. Купивши квитка, Комаха поклав до портфеля книжки й конспект лекцiй з рефлексологiï, взяв валiзку, пальто й рушив.
Надходили жнива. В повiтрi стояла бiла мла вiд куряви й спеки. У вагонi пiд розпеченим залiзним дахом не було чим дихати. Подорож оберталася на справжню муку. В прибиральнi не було води, й не було чим помитись. Майже всю дорогу Комаха спав.
До Кам'янця приïхали надвечiр. Спека спадала i вiд рiчки вiяло свiжою прохолодою. Почувався пiвдень: у такому теплому повiтрi вистигає виноград. Комаха дивився на викривленi лiнiï цiєï сухоï, спаленоï сонцем, зелено-брунатноï мiсцевости, i його охоплювало почуття спокою й ясности, як прозорий i ясний був вечiр. Вiн дихав легко й глибоко. Вiн почував себе безтурботним i радiсним.
Комаха пiдiйшов до вiзника.
На Петроградську повезете? Одкидаючи шкуратяну покришку з сидiння, бородатий з червоним обличчям у зморшках вiзник запросив:
Сiдайте!
Скiльки?
Карбованець двадцять п'ять!
Комаха не уявляв собi, чи багато це, чи мало, чи далеко йому ïхати, чи близько, але, щоб не порушити усталених звичаïв, на всякий випадок, як годиться, запропонував менше:
Карбованець цiлком досить!
Сiдайте!
Комаха сiв. Вiзник пiдiбрав вiжки, махнув батогом, зацмокав, i парний великий фаетон, похитуючись, пiдстрибуючи, рушив, але, не вiд'ïхавши й кiлька крокiв, зачепився колесом за iнший фаетон. Вiзники зняли гучну лайку.
Вони лаялись довго й люто, з патосом, мiняючи iнтонацiï, захоплюючись. Нi той, нi той не хотiли злiзти й розчепити колеса, аж поки мiлiцiонер не пiдiйшов до них i не наказав не заважати руховi. Тодi розминулися. Вiзник ляснув батогом i погнав конi.
За бетонною естакадою, проминувши залiзничi склепи й мереживо численних колiй, поïхали порожньою вуличкою вздовж якогось довгого сiро-жовтого кам'яного паркана. З лiвого боку йшли зелено-брунатнi горби, порослi сухим i шорстким бур'яном. У повiтрi пахло курявою й пiвднем. Вечiрнi теплi присмерки, яснi й тихi, огортали незнайоме мiсто. На бруковi лежав м'який шар куряви, чистоï й спiпучо бiлоï.
Проïхали хвилин двадцять, коли бородатий у картузi вiзник повернувся до Комахи й спитав:
Дозвольте, товаришу-громадянине, я хочу вас щось спитати. Чи менi просто ïхати, чи, може, ви хочете, щоб я звернув праворуч абож лiворуч?
Комаху здивувало запитання, й вiн розсмiявся:
Ото гаразд! Хiба ж я знаю? Я тут уперше, у вашому мiстi. Ви вiзник, то вам i належить знати, в який бiк везти. Абож спитайте когось з тутешнiх.
В чiм справа, хiба я не знаю, що я питаю? Я знаю, тiльки ж ви сказали везти на Петроградську вулицю.
Ну, так що ж?
А то, що в нас такоï Петроградськоï вулицi немає. Комаха, не розумiючи, куди прямує ця розмова, цiлком певний, що все, що єсть єсть, не передбачаючи будь-яких непорозумiнь, весело й бадьоро сказав:
Ну, не Петроградська, то Ленiнградська, чи може ще якось, як ïï тепер звуть.
Вiзник спинив конi й пересунув картуза з лоба на потилицю. Вiн, очевидячки, приготувався до довгоï й докладноï розмови.
Повiрте менi, товариш-громадянин, пробачте, що я вас так зву, отже, скiльки я рокiв вiзникую, але менi ще нiхто не сказав везти себе на Петроградську вулицю.
Комаха розгубився. Вiн не розумiв. Певнiсть його похитано. Вiн спитав:
Як же ж так? Менi треба будинок ч.39 на Петроградськiй вулицi?
Ви не думайте на мене, що я вас хочу пiддурити абощо, але в нас такоï вулицi немає.
Комаха дiстав гаманця, розшукав папiрця, де була записана адреса, i показав папiрця вiзниковi:
Отже, бачите, Петроградська вул., ч.39, Сiцинський. Тут його всi, певне, знають.
Вiзник знизав плечима й з фiлософiчним спокоєм сказав:
Що ж я можу знати?
Комаха ладен був обуритись. Вiн обвинувачував вiзника:
Та ж ви мене з пiвгодини кудись везете? Везете? Ви ж узялись мене везти?
Що таке з пiвгодини? Я можу везти й годину, й двi, й взагалi, скiльки ви хочете! В чiм справа? Я вiзник! Я ж спитав вас, в який бiк менi звернути праворуч чи лiворуч! Який з мене був би вiзник, коли б я вiз пасажирiв не туди, куди вони схочуть?!
Комаха похмуро вiдповiв:
Паняйте!
Прямо?
Прямо!
Лагiдний настрiй Комахи порушено, i приємнiсть мандрiвки попсовано з самого початку. Очевидячки, вийшла якась плутанина: якесь безглуздя, якась нiсенiтниця. Але яка? Цього Комаха не розумiв. Його охопило почуття безвихiдности й безпорадности. Ото приïхав вiн до Кам'янця за певною адресою, маючи спинитися в певному мiсцi, на певнiй вулицi, але виявляється, що такоï вулицi тут немає.
Це ж значить?!
Вiн спiтнiв. Йому здалось, немов вiн поринає в безодню.
Це ж значить, що вiн приïхав не до Кам'янця, а до якогось iншого мiста. Але до якого?
Вiн напружував пам'ять, щоб згадати, куди вiн замовляв у Києвi на мiськiй станцiï квитка й до якого поïзду сiдав. Даремно!.. Перед його уявою коливалося щось каламутне й невиразне. Вiн дуже добре пам'ятав, що вiн купив квитка ось до поïзду, ïхав i оце приïхав, але все iнше випало з його пам'ятi. рунт, твердий i сталий, вислизав з-пiд його нiг.
Було ясно: вiн потрапив не до Кам'янця, Як же тепер з'ясувати, де вiн тепер є? Спитати вiзника:
Скажiть, будь ласка, як зветься мiсто, вулицею якого ми оце ïдемо?
Що можуть подумати про нього? Хто вiн такий, що не знає, де вiн є? Розум пiдказував не робити нiчого подiбного. Це було б необережно й навiть небезпечно.
Комаха гiрко зiдхнув, охоплений почуттям безнадiï. Життя було сповнене небезпеки, тривог i ускладнень.
Фаетон стрибав по нерiвному бруку вулицi. Вiзник поганяв конi. Вони кудись ïхали. Комаха мандрував у реально-неiснуючому.
Вiзник знов повернувся до Комахи. Вiн хотiв реляментувати своï обов'язки й забезпечити своï права. Везти вiн везтиме, куди йому скажуть, але годилось би обговорити й умовитись, уникаючи будь-яких прийдешнiх непорозумiнь. Фантастичнi химери можуть лишатися химерами, але овес є овес, сiно сiном, вечеря вечерею, i саме грошi, якi вiн має одержати вiд подорожнього, є, власне, тим, що зможе надати кожнiй химерi ознак реальности.
Вiн попередив Комаху:
За годину я беру два карбованцi. Ви не повiрите: сiно, овес. Овес знов подорожчав, останнє здеруть, ïм що!
Побачивши, що пасажир не сперечається, додав:
Я зайвого не кажу, але для вас, бо я ж бачу, що ви людина хороша, для вас я вiзьму за годину карбованця сiмдесят п'ять.
Комаха не сперечався. Йому було байдуже. Вiн згодився.
Гаразд. Хай буде!
Ще ïхали. Довго ïхали. Далеко ïхали. Вузенькi вулички, вузенькi одноповерховi з палiсадниками будинки, паркани, за парканами пахощi квiтiв та акацiй, притрушенi курявою. Темнiло. В розчинених освiтлених вiкнах будинкiв було видно, як за столами сидять люди й п'ють чай абож ïдять кавуни, як усе лагiдно й спокiйно. Комаха заздрив ïм. Похитуючись у фаетонi, що рипiв i колисався, Комаха мiркував.
Що робити? Блукати без кiнця й краю по незнайомих вулицях невiдомого мiста з майдану на майдан, з мiстка на мiсток, повз якiсь садки й пустки? Яке безглуздя!
Комаха прокляв день i хвилину, коли в нього з'явилась думка виïхати з дому Краще духота, краще спека, нiж оцi нiкчемнi, даремнi блукання в розгубленiй нiяковостi розiрваних i сумнiвних думок.
Вихiд знайшов вiзник. Певне, йому теж обридло тинятись невiдомо куди й невiдомо навiщо. Ще гаразд, коли б сiдок був ущент п'яний, тодi б безглуздiсть блукань була зрозумiла, а то людина нiбито цiлком твереза i в окулярах! Вiзник почав турбуватися: з п'яним усе просто, але з тверезим?
Вiн запропонував:
Може, ви хочете переночувати й вам потрiбний готель? Так я можу повезти вас у чудесний, дешевий з садком готель, тихий, спокiйний. Усi вiдповiдальнi робiтники там спиняються, коли приïздять до нас iз Москви, з Харкова чи з Києва!
Везiть!
Було трохи iнакше: не готель, а мебльованi кiмнати, не кiмнати, а, власне, кiмнатка, маленький будиночок, де можна було переночувати в кiмнатi з вузенькою канапкою, зi столиком, укритим скатертиною, з трюмом, де дверi в сусiдню кiмнату не зачинялися зовсiм.
Лишившися сам, Комаха лiг на канапу й стомлено потягнувся. Як з'ясувати, де вiн? Вийти на вулицю й запитати, в якому вiн мiстi? Його вважатимуть за божевiльного. Досить з нього цих безглуздих розмов з вiзником, коли вiн казав йому про Петроградську вулицю. Добре, що все це кiнчилось гаразд. Хоч хто зна, чи не повiдомить вiн у мiлiцiï про пiдозрiлого сiдока?
Тривога пройняла Комаху. Тодi вiн здумав: вийти на вулицю, розшукати газетний кiоск i спитати мiсцеву газету.
Вiн вийшов на вулицю, вiн знайшов кiоск, вiн спитав мiсцеву газету, але йому вiдповiли, що газета виходить тiльки двiчi на тиждень.
То нiчого, дайте менi стару.
На жаль, не маю.
Комаха повернувся до своєï кiмнати виснаженим i стомленим. Вiн не хотiв рухатись. Лежачи, вiн заплющив очi, тодi зненацька якимсь раптовим зусиллям пам'ятi його осяяло: вiн в Могилевi. I квитка вiн брав до Могилева, i в могилiвському поïздi вiн ïхав, а в дорозi якось поплуталось одне з одним, змiшалося, злилося, забулося, i Могилiв показався Кам'янцем, нiби й справдi вiн не Комаха, а плутаний i путаний лябораторний гомункулюс, що губиться й губить, що живе в уявлених абстракцiях, витiвками нещоденних розгубленостей.
Другого ж дня вранцi Комаха, напоєний гiркою прикрiстю своєï невдалоï мандрiвки, вирушив з Могилева назад до Києва. У своïй кiмнатi, у сталiй звичайнiй обстановi, вiн почував себе певнiше.
Роздiл IХ
В Доктора Серафiкуса була одна вада, яка пригнiчувала його й вiд якоï вiн нiколи не мiг звiльнитись. З нього була вперта й працьовита людина. I це йому шкодило. За подробицями втрачалося цiле.
У своïх наукових дослiдах вiн iмпонував ретельною поважнiстю свого наукового апарату, розмiрами й кiлькiстю скупчених примiток. Кожне слово в своïй статтi, монографiï, розвiдцi вiн стверджував низкою бiблiографiчних довiдок. Те, що вiн стверджував, вiн обрунтовував. Вiн не висловлював необрунтованих тверджень. Кожна висловлена фраза тягла за собою тягар бiблiографiчних нагромаджень.
Його ерудицiя викликала подив, але ерудитнi накопичення в примiтках були потрiбнi, хiба, може, для нього самого, щоб ствердити собi самому свою наукову сумлiннiсть як дослiдника.
Примiтки були прапором його наукових студiй. Примiтки виправдували сенс його розвiдок. Здавалось, вiн писав статтi не для того, щоб розробити яку-небудь наукову проблему, а тiльки для того, щоб, деталiзуючи, тiшити себе накопиченням примiток. Комаха як учений iснував у примiтках.
Щодо цього, то Комаха не вiдрiзнявся вiд своïх коле, бо ïх наукова дiяльнiсть була так само не бiльше, як тiльки примiткою до науки.
Всю повноту своєï ерудицiï науковi робiтники вкладали в верблюжу терплячiсть працi над примiтками. Коментаторство ставало iдеалом дослiдження. Текст розпорошувався. Вiн продовжував iснувати тiльки як формальний привiд для призбирування примiток. Поважнiсть наукового дослiду визначалась дрiб'язковiстю дослiджуваноï теми. Дослiдники набували собi авторитету, публiкуючи листи Вiктора Бiлозерського до Миколи Макарова, дослiджуючи украïнського фiлософа Василя Довговича, трактуючи питання про хто i що в порiвняльно-мовознавчому аспектi, тлумачачи темнi мiсця в Словi о полку Iгоревiм абож пiдносячи питання про потребу дослiджувати вплив вангелiï й Св. Письма в новiй лiтературi.
Ми описуємо Комаху таким, яким вiн був у другiй половинi 20-их рокiв, отже, саме за тих часiв, коли, пiсля хаосу й безладдя свiтовоï й громадянськоï воєн, життя, здавалось, увiйшло нарештi в стале рiчище. Бурхливi хвилi життєвого моря втихомирились, i поверхня простяглася рiвна, блискуча, осяяна лагiдною тишею соняшних променiв НЕПу. В цiй усталенiй налагодженостi життя гiпертрофiя дрiбниць, репутацiй, постатей, невиправданих претенсiй, необрунтованих iлюзiй сприймалась як суттєва конечнiсть, як логiчний висновок з наявного становища речей.
Люди тiшили себе iлюзiєю своєï власноï самодостатности.
В переважнiй, якщо не цiлковитiй бiльшостi, майже всi вони прийшли в мiсто з села. Осiвши в мiстi, вони так або iнакше урбанiзувались. Але i в мiстi побут старосвiтських батюшок i матушок вони вважали за остаточно довершену форму iдеального життя, урбанiзацiю цього побуту вони розцiнювали як правдиве признання часу. Нiхто з них не дивився далi паркана у дворi свого будинку, розташованого в одному з затишних закуткiв ярiв Гоголiвськоï або Турєнєвськоï вулиць.
Вони працювали, жили, купували килими, меблi, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем i шовком на оправах своïх книжок. Сергiй фремов справив собi теплу бекешу з сiрим смушковим комiром i таку ж смушкову шапку. Григорiй Iваниця на гонорар, одержаний од Вукопспiпки за пiдручник зi шкiльноï граматики, купив на Фундуклеïвськiй двоповерховий будинок, що колись належав професоровi Образцову. Микола Плевако носився з проєктом видати повну збiрку творiв Ганни Барвiнок. М. Новицький не перший рiк працював над мочемордами. Олександер Бiлецький, на спiлку з Плеваком, з краяних ножицями сторiнок зшивав черговi серiйнi томи грубих хрестоматiй. Сергiй Пилипенко, як провiдну постать в лiтературi, проклямував Биковця. Биковець був миршавий, метушливий i малописьменний. Михайло Сергiйович Грушевський оточував себе в будинку на вулицi Короленка 35 плеядою власних Биковцiв. Зеров перекладав Кримськi сонети А. Мiцкєвiча, Рильський в Романiвцi Пана Тадеуша. Павло Тичина селянам зi свого села подарував трактора. Довженко фiльмував квiтучi яблунi, небо, трактори, землю. Сяйво процвiтало. Павло Комендант збирав колекцiю скляних барилець iз ХVII сторiччя. Дмитро Загул жовтiв, грубшав, страждав на ядуху, ходив, спираючись важко на ковiньку. вген Плужник покашлював у пiдведений каракульовий комiр темного ватяного пальта.
Найкращi тiстечка купували у Фрудзинського на вулицi Карла Маркса, колишнiй Миколаïвськiй, каву пили в кафе На хвилинку у Валентина на Прорiзнiй, шинку, балик i маринованi грибки купували у Федорова на Прорiзнiй. Крамницi були заваленi крамом.
Комашине curriculum vitae iснувало як примiтка до його ретельних наукових студiй. Скiнчивши термiн професорського стипендiятства року 1916-ого, вiн склав маiстерськi iспити i, зачитавши двi вступнi лекцiï, був допущений викладати необов'язковий курс на iсторично-фiлологiчному факультетi Киïвського Св. Володимира Унiверситету на правах приват-доцента.
Список його друкованих наукових праць i довiдка про те, що вiн не уникав громадськоï працi й виконував вiдповiднi громадськi навантаження, двома додатковими примiтками до Комахового curriculum vitae стверджували, що Комаха є Комаха, професор 2-ого розряду в Киïвському IНО.
Вiн був надто працьовитою людиною, й це йому шкодило. Вiн був бiльший i цiкавiший од своïх примiткових студiй i свого примiткового iснування, але сумлiнна працьовитiсть i тягар примiтковоï традицiï були бiльшi за нього.
Тiльки з людини, певноï свого права бути вiльною, може вийти щось бiльше, як урядовець, фiнаент, професор, юрисконсульт, завшколи. Комасi бракувало цього почуття вiльности. Почуття визволення, перетворене на успiх, не належало до числа його доброчинностей. Вiн працював напружено й уперто, виснажував себе, замiсть iз презирливою iронiєю заперечити все те в науковiй традицiï, що належало заперечувати й знищити.
Вiн iшов за течiєю, за плином часу. Вiн протестував, коли Жебелев надрукував своï некрологи в празькому Сodex Сondасоviаnum i коли Пiльняк видав своє Червоне дерево в Берлiнському Петрополiсi, дарма що вiн нiколи не читав перших i не уявляв собi, про що йде мова в другому. В роковини iмперiялiстичноï вiйни абож перед першим травнем репортери приходили до нього взяти iнтерв'ю для газети. Вiн приєднувався до резолюцiï, що протестувала проти захоплення китайськими генералами Китайсько-Схiдньоï залiзницi.
Це були вiдписки, що ними вiн вiдгукувався на життя, потiк якого проходив повз нього. Ними вiн завойовував право, за часiв НЕПу, працювати в IНО, займатися науковими студiями, друкуватись у часописах. Хребет його громадського iснування складали корiнцi постанов i резолюцiй, прийнятих на загальних зборах i пiдшитих до папки з написами: Справа й Мiсцевком.
Вiн гадав, що рухається вперед, тим часом, рухалась епоха, а вiн лишався на тому ж таки мiсцi.
Як i бiльшiсть його сучасникiв, вiн не розумiв свого часу. Вiн був певен, що кожний наступний день є тiльки автоматичним вiдтворенням попереднього. Так або iнакше вiн, як i iншi, вiрив у Нечуя-Левицького, в старосвiтських батюшок i матушок, в рибалку Крутя, в сталiсть плес, зарослих комишем. Протягом десятилiття вiн порався серед примiток з тим, щоб з ïх комбiнацiï складати книжки. Вiн не прагнув досягти вiд того яких-небудь наслiдкiв.
Вiн вiрив у самоту й працю. Вiн писав, сортував виписки. В цьому було щось автоматичне. Наука втратила свою вагу в системi свiтогляду. Науковi студiï знаходили собi вияв у процесi розкладу цiлого на окремi дрiбнi деталi.
Вiн нездiбний був звiльнитись од свого традицiйно-примiтивного iснування й визволити себе вiд самого себе. Вiн не належав до числа панiкерiв, що, чекаючи вибуху вiйни, якою весь час лякали громадян Совєтського Союзу часописи, закуповували в крамницях пуди цукру й мiшки солi, наливали балiï й ванни гасом, сушили сухарi i потiм викидали ïх, вкритих цвiллю, геть, що в щiлинах пiдлоги в коробочках з-пiд гуталiну ховали валюту й золотi п'ятiрки.
Комасi треба було замiсть того, щоб самотнiм в'язнем у самого себе, оточивши себе книжками, протягом десятилiть копирсатись у цитатах i з комбiнацiï цитат складати докладнi примiтки, треба було йому ще тодi, коли перший гарматний вибух з сичанням витяг лунку нитку глухого пострiлу через мiсто над дахом будинкiв, взяти в руку винтiвку й багнетом, встромленим у груди, творити майбутнє.
Диференцiйованiсть суспiльних функцiй, фахова вiдокремленiсть, спецiялiзацiя працi, конваєрна роздрiбленiсть рухiв, вiдокремленiсть автоматизованих жестiв, розподiл роботи, доведений до останньоï мiри дрiбности, iзольована пристосованiсть людини до одноманiтних i безперервних рухiв, усе це перетворювало Серафiкуса на iдеальну формулу цiєï деталiзованоï диференцiйованости.
Робiтник не робить авта. Не тче полотна, не виробляє плугiв, не шиє чобiт абож убрання. Протягом дня той самий, десять разiв повторений, одноманiтний рух. Безперервний плин конваєрноï стрiчки i протягом дня десять тисяч разiв повторений рух. Зосереджена замкненiсть руху, фах пришиваного удзика, вкрученого винта.
Система конваєра одкидає будь-який контроль суб'єкта над тим, що i для чого вона робить, тобто в даному разi свiт уявлень людини, що виконує певну працю. Новий напрям заперечує логiку почуттiв. Робота сучасноï людини супрематична, безпредметна, як i картини сучасних майстрiв.
Мистецтво Пiкассо, Кандiнського, Клее, Шаала сприймається як непредметне, як ребус. Перед ïх картинами виникає примiтивно-безпосереднє питання: де рiч i що тут рiч? Новiтнє мистецтво не має нiчого спiльного з об'єктивним явищем речi. З погляду так званоï реалiстичноï традицiï нове мистецтво є непредметне чи протипредметне.
Шанолюбство Беклiна як мистця, коли вiн писав своï мiтологiчнi картини, своïх кентаврiв, силенiв та нiмф, було скероване на те, щоб надати своïм казковим вигаданим постатям бiологiчноï правдоподiбности. Беклiн жив за часiв Дарвiна й Дюбуа-Реймона.
У нового мистецтва свiдомо чи несвiдомо протилежне завдання: обернути свiй об'єкт на щось бiологiчно-неправдоподiбне. Нове мистецтво стало на зовсiм iншу плятформу, як бiологiя. Свiт вимирає. Природа обернулася на продукт фабричного виробництва.
Колишнє ремiсниче товарове виробництво виходило з предметновидимого: робiтник виробляв конкретну рiч. Для нього iснувало конкретно-речове. З нього був чоботар, кравець, тесляр, стельмах, лимар, гутник, годинникар. Вiн мiг сказати: Цей костюм пошив я, Цей будинок спорудив я. Для нього iснувало я i рiч: вiн, що робить, i рiч, яку вiн робить. Майстер у своïх картинах вiдтворював речi, вклонявся перед рiччю. Вiн пишався зi своєï любови до землi й природи, тварин i людей, частин року й ïхнiх плодiв. Йому до вподоби були обличчя героïв, посмiшки танцюристок, рельєфи медалей, профiлi камей. Вiн виходив з нагоï жiночоï постатi, з архiтектурноï перспективи, зi свiтла, неба, дерев, квiтiв.
Сучасна людина не знає цiєï любовноï уваги до речей, пошани до речовоï творчости. З неï не є чоботар, швець, тесляр, кравець, стельмах, лимар, гутник, годинникар. Вона не виробляє речей. За цiле життя своє робiтник не зробить жадного дизеля, жадного паротяга, жадноï голки. Система конваєра розкладає роботу на низку часткових примiтивних вправ.
Сучасна людина детальний робiтник, робiтник деталiв, споруджувач примiток. Сучасна людина виконує часткову функцiю. Одна людина продає сiрники, iнша зельтерську воду, ще третiй одчиняє дверi, чистить черевики, пришиває удзики, пише розвiдки про утворення нового нарiччя на Далекому Сходi та про мiсце рiзних слов'янських мов у цьому нарiччi.
Мистець кинув малювати природу й вiдтворює продукти виробництва, лябораторнi речi й хемiчнi формули, що втратили свою конкретнiсть. Мистець вiдтворює не природнi особливостi й форми речей, а зв'язки й взаємини, що обертають рiч у функцiю виробничих залежностей.
Дрiб'язковi люди обурюються з зеленого неба, синiх дерев, з картини, на якiй нiчого не намальовано, з малюнкiв, подiбних на дитячi абож на малюнки дикунiв, але для сучасного майстра, що, супроти анатомiчних i бiологiчних законiв, малює потвор, це й значить творити всесвiт i людей такими, якими вони єсть.
Комаха Доктор Серафiкус i був такий: безпредметний, людина запереченого бiологiзму, примiткового, замкненого, схематичного iснування.
Роздiл Х
Пiсля доповiдi, ерудитноï, але недоладноï, загаченоï цитатами, грецькими, латинськими, англiйськими й нiмецькими, дещо суперечноï, що в нiй Комаха не згоджувався з думками попереднiх дослiдникiв, а опоненти, якi брали участь у дискусiï, не згодилися з думками, висловленими Комахою, вiн збирався, як завжди, непомiтно втекти. Та на цей раз йому не пощастило цього зробити: Корвин уважно за ним стежив. Вiн твердо пам'ятав наказ Вер познайомити ïх з Комахою i, як тiльки помiтив, що Комаха десь повiявся, вiн прожогом кинувся за ним i наздогнав при виходi.
Почекайте-но, Василю Хрисанфовичу! В мене до вас є маленька справа.
Комаха був незадоволений з того, що його затримують, але спинився. Вiн подивився на гострий, як у Гоголя, нiс Корвина, на його тонкi губи, на його темнi кiстлявi пальцi, щось хотiв сказати, але забув i не сказав нiчого.
Корвин узяв Комаху за талiю.
Я хотiв вам запропонувати, докторе, пiти з маленькою компанiєю до каварнi випити чашку кави.
Слова Корвина не дiйшли до свiдомости Комахи. З Комахою iнодi траплялися такi чуднi переходи у становище цiлковитоï вiдсутности.
Комаха не вiдповiв нiчого. Вiн не чув. Вiн був вiдсутнiй.
Корвин потрусив Комаху за руку:
Прокиньтесь, докторе. Я кажу вам: ходiмте до каварнi пити каву.
Я? Каву? Що? Яку каву! Ага, каву. Нi!
Комаха одвернувся вбiк, насумрився й надув губи. Мистецтво впертости нелегке мистецтво, але Комаха досконало володiв цим витонченим мистецтвом примхуватоï насумрености.
Вiн мовчав. Корвин благав, прохав, настоював, запевняв. Будь-що-будь вiн намагався переламати Комашину впертiсть.
Комасi довгi й настирливi умовляння Корвина здалися цiлком безпiдставними й необрунтованими. Вiн вирiшив поставити справу на суто формальний рунт.
Насамперед, сказав Комаха, нахиляючи до Корвина свою велику в тяжких окулярах голову й витягнувши вперед товстий, порослий рудуватим волоссям палець, насамперед, ви мене не попереджали. Я абсолютно досi нiчого не знав, що ви менi сьогоднi збираєтеся запропонувати йти пiсля доповiдi пити каву. Ви знаєте, Корвине, я не люблю жадних несподiванок.
Комаха з докором подивився на Корвина, на його вiзитку, портфель i, подумавши: Порожня, прикра й несерйозна людина! До того ж обридлива!, розвинув свою арументацiю далi:
Пiсля доповiдi, сказав Комаха, я маю намiр iти додому й лягти спати. Знов, повторюю, зi мною анi ви, анi хто iнший не вмовлявся заздалегiдь, i я нiкому нiчого не обiцяв. Я прочитав доповiдь, я виконав свiй обов'язок перед громадянством, зробив, що мусiв зробити, i, отже, не бачу жадних пiдстав, щоб мене ще чимось турбували абож iще вимагали чогось вiд мене.
Комаха оперував арументами, якi здавались йому бездоганними в своïй логiчнiй довершеностi. Трiюмфуючи, вiн повторив:
Щоб ще чогось вимагали...
На жарти можна вiдповiсти жартами, але кожна вiдповiдь на цi смiшнi безглуздостi, на цю марудну нiсенiтницю бринiла б знущанням зi здорового глузду. Дарма що Корвин добре знав свого приятеля, але й досi, пiсля довголiтнього знайомства, звички Серафiкуса логiчно обрунтовувати яку-небудь плутану нiсенiтницю продовжували дратувати його. Розмовляти з Комахою сердитись. Корвин розсердився.
Василю Хрисанфовичу! Вимагати? Нiхто ж од вас не вимагає! Вас просять! Вам пропонують! Справi випити в каварнi чашку кави ви надаєте значення всесвiтньоï подiï, нiби вас профделеатом вибирають абож на якихось зборах головувати примушують. Ви ж, кiнець-кiнцем, людина, а не чорт зна що!
Комаха хмуро мурмотiв. Вiн спробував був пiти геть, але Корвин став перед дверима й не пускав його. Коли б не Вер, Корвин давно кинув би цю прикру розмову, що тiльки дратувала його. Та, перемагаючи почуття, вiн лагiдно й спокiйно повторив:
Ми тiльки просимо вас! Я прошу, Вер просить! Комаха схопився:
Яка Вер? Я жадноï Вер не знаю!
Вер! Вер Ельснер! Чудова незрiвняна жiнка. Вона вже давно, Серафiкусе, хотiла з вами зазнайомитись, а пiсля сьогоднiшньоï вашоï доповiдi особливо настоює.
Улесливий натяк, що його доповiдь могла сподобатися вродливiй жiнцi, не справив, однак, на Комаху жадного враження. Комаха лишався впертим i невблаганним. Вiн вiдповiв:
Я ïï не знаю.
Що ж з того!.. Я вас познайомлю!
Розмова була досить таки довга, нудна i, головне, безплiдна. Комаха явно нудився. Вiн одвернувся од Корвина i з жалем дивився на вихiднi дверi.
На вiдповiдь вiн кинув Корвиновi своє звичайне:
Нi з ким я не хочу знайомитись. Я нi з ким i не знайомлюсь нiколи. Менi не треба цього.
Вiн ще раз зробив спробу пройти, але Корвин твердо стояв у дверях, заважаючи йому пройти. Комаха почав його благати:
Пустiть, Корвине. Я ж таки справдi не можу. Слово чести, не можу. Ви попросiть пробачення у вашоï знайомоï. Вiзьмiть на увагу, що я нiколи не був у цiй каварнi.
Ну, то будете! Корвин не витримав i вибухнув обуренням: Ну й марудна ж ви людина, Комахо, коли б ви тiльки знали.
Комаха почув свою провину. Йому стало соромно й нiяково. Вiн був ладен зробити все, що просить у нього Корвин, але... Вiн зiдхнув.
Ви ж знаєте, Корвине, що я нiде не буваю, анi в театрi, анi в каварнях. Я не вмiю. Я зовсiм не певен, що з того вийде i чим це все може закiнчитись... я
Комаха нiби навмисне пiдшукував арументи, що ïхня химернiсть дорiвнювалась би ïх недоречностi.
Ви, Корвине, говорив вiн, вiзьмiть на увагу ну, що я робитиму в цiй каварнi? Коли б я захтiв випити кави, я мiг би напитися вдома. Менi завжди аж надто непри...
