Доктор Серафiкус
Категории
Оригинал
РоманРоздiл I
Мiнливо й мляво перебiгають свiтлi струмки по великiй круглiй фонтаннiй мушлi. Змiна бiлявих струмкiв в абстрактних арабесках тiней розбиває увагу своєю безпредметнiстю. Перебiг тiней, падiння бризок, плюскiт води символiзують для Комахи усталений спочинок на пiвгодини в скверику, коли вiн, напрацювавшись у бiблiотецi, повертається додому.
Пiсля врочистоï мовчазности бiблiотеки, де лунке шепотiння й рип пера виростають у погрозу уявленоï катастрофи, пiсля книжковоï тишi, коли бiла одноманiтнiсть прямокутникiв паперу, книжок, лискованоï площини стола замикає в собi обрiй вражень, зелень дерев i дитячий метушливий галас заспокоюють. Галас заспокоює тим, що дратує.
Iрця бiжить, пiдстрибуючи, назустрiч:
Дядько Комаха прийшов. Дядько Комаха! Добридень, дядю Комаха!
Дядя Комаха обережно стискує маленьку руку, кладе свого портфеля з книжками на лавку й сiдає.
Добридень, Iрцю! Як ти себе почуваєш?
Дякую, дядю Комахо. Гаразд. Покажи, якi в тебе сьогоднi книжки.
Власне, ïï цiкавлять не книжки, а малюнки. Iрцi байдуже, що дивитись, аби дивитись. вона охоче переглядатиме й працi акад. Павлова, i Рошерiвський Мythologisches Lеxikon, i атлас Мiкенських розколин, i таблицi з уламками посуду в трипiльському УАН-iвському збiрнику, i портрет Ервiна Роде або Федора Вовка.
В Iрцi досить розвинене почуття умовности, щоб на своï запитання задовольнитися з тих двох вiдповiдей i пояснень, якi вона дiстає вiд дядi Комахи, дарма що деякi з цих вiдповiдей межують iз знущанням.
Що це? питає Iрця, показуючи малюнок доби палеолiту, де на камiнцi вирiзьблено не то ведмедя з головою коняки, не то коняку з лапами ведмедя.
Це, пояснює Комаха з щирою й непiдробленою сумлiннiстю людини, що звикла нiколи не зважати на авдиторiю, це рiнерит з орiньякськоï стоянки Реб'єр.
Дiвчина одриває голову вiд книжки, щоб подивитись, чи вiн жартує, чи нi. Упевнившись, що вiн говорить серйозно, i, муслячи п'ятерицю слиною, вона перегортає сторiнки далi.
Людськi постатi в тваринних машкарах, подiбнi на американських мавпочок з дротяними нiжками, привертають увагу Iрцi. Iрця тикає брудними заслиненими пальцями, лишаючи на сторiнцi пляму, i питає:
А це?
Це малюнок на костянiй тарахкалцi Мадленського шару з-пiд скелi Меж на пiвднi Францiï. Оцi-о люди танцюють святий танець сарн.
Iрця захлинається од веселого реготу.
Якi смiшнi! Якi вони смiшнi! I я хочу так! Iрця починає плигати, у стилiзованiй подiбностi вiдтворюючи рухи людей кам'яного вiку.
Таблицi в книжках з рефлексологiï можуть зворушити й не менше од картин сучасних французьких та нiмецьких експресiонiстiв. Цiкавiсть Iрчина така рiзноманiтна й всеосяжна, що досягає ступенiв мудроï й лагiдноï байдужости: ïй байдуже, що дивитись, аби дивитись. Усе вона сприймає з однаковим захопленням. Не любить Iрця лише тих книжок, де нема малюнкiв, анi таблиць.
Перегорнувши таку книжку з початку до кiнця i ще раз розкривши ïï, щоб саму себе перевiрити, вона розчаровано каже:
Який ти, справдi, такий, дядю Комахо!
Який?
А такий... вона пiдшукує слова i несподiвано для себе знаходить: Такий абсолютний дивак!.. Навiщо ти носиш з собою зовсiм порожнi книжки?
Комаха заздрить Iрцi. Пiсля тридцятьох рокiв усi книжки здаються прочитаними i всi продуманими. Вiн уже пiзнав ту гiрку огиду пересичености перед книжками, отеє taedium libelli, що з року в рiк збiльшується i що вiд нього попри всi зусилля вже нiколи не можна звiльнитись, коли зникає колишня юнацька вiра в книжки i марною стає надiя, що якась нова книжка раптом, як виграш у льотерiï, принесе несподiваний дар визволення.
Така доля кожноï людини, що має справу з книжками. Книголюби, якi все своє життя проводять у бiблiотеках, приходять до бiблiотеки з любови до книжок, щоб серед книжок загубити ïï. Бiблiофiли, бiблiологи, бiблiотекарi майже нiколи не пишуть книжок. Iнодi, правда, серед них можна натрапити на осiб, що з манiякальною упертiстю протягом десятилiть незмiнно працюють над однiєю якою-небудь працею, але вони нiколи ïï не кiнчають.
Це як у шлюбi: перше почуття оджито, i вiд кохання лишилася тiльки звичка, якоï нема змоги з себе скинути. Коли й є будь-якi рештки кохання, то тiльки тi, що притаманнi звичцi. Тiльки звичка, та ще млявiсть i байдужiсть не дають повстати проти колишнього кохання й обернути його в ненависть, спалити його, як Герострат спалив храм Дiяни Ефеськоï й Омар, небiж Магометiв, Олександрiйську бiблiотеку.
В вiцi, через який уже переступив Комаха, i думки, i книжки здаються такими нерадiсними й безобрiйними, як i днi, що ïх вiддано книжкам, лекцiям i бiблiотецi. В байдужостi Комахи не лишилося вже жадноï краплi цiкавости. Нiчого, окрiм звички.Iрцю турбує питання: Чи буде ще раз лiто? Для неï рiк доба. Рiк згодом вона зовсiм не та, що рiк тому. Для Комахи днi, тижнi, роки зливаються в один одноманiтний плин, що в ньому тижнi, мiсяцi, навiть роки линуть i зникають непомiтно. Для Iрцi кожен день вiдкриття нових краïн i незнаних обрiïв. Невеличкий обшир коло неï в садку, на майданi, де вона бавиться, ховає безлiч нiким не знайдених i не уловлених скарбiв. Кожен новий наступний день для неï радiсний i щедрий подарунок всеблагоï долi. Для Комахи день замкнено в усталений розклад незмiнно в певнi години i хвилини повторених вулиць, бльокнотних нотаток, прочитаних лекцiй, перегорнених сторiнок, списаних аркушiв i переглянених студентських справ. Для Iрцi день безмежно довгий. В розпорядженнi Комахи є лише пiвгодини, коли вiн дозволяє собi посидiти в садку, погрiтись на осiнньому сонцi, порозмовляти з Iрцею єдиний його протягом дня спiврозмовник, щоб потiм поспiшити додому, заснути на годину i сiсти ввечорi знов за книжку, коректи й руколиси.
З людьми Комаха нiяковий, стриманий i мовчазний. З Iрцею вiн балакучий i веселий. З Iрцею вiн навiть жартує i бавиться, чого в iнших випадках од нього аж нiяк не можна було б сподiватись.
Комаха з Iрцею приятелюють нещодавно. Якось, нудьгуючи в пiвдрiмотнiй утомi пiсля кiлькох лекцiй в IНО та сидiння над книжками, Комаха спочивав на лавочцi в садку, а коло нього маненька дiвчинка лiпила з землi, якоï вона нашкребла на дорiжцi, пирiжки. Дiвчинка була стандартна п'ятилiтня дiвчинка: огрядненька, пухка, рожева, ясноока й ясноволоса.
Десь на перехрестi надривно дудiли в дудки комборбезнi карасинщики, трамваï дзвенiли i гуркотiли, вози, вантаженi вугiллям, здригались на бруку вулицi, хлопчики вигукували останнi новини про вибори в англiйський парлямент, святкування МЮДу, таблицi виграшiв.
Вересневе сонце грiло м'яко й лагiдно. Соняшнi плями тремтiли на дорiжках, посипаних жорствою. Фонтан плюскотiв, i яснi струмки перебiгали на великi й круглi фонтаннi мушлi. Малi дiти гуляли на майданчику коло фонтану, наспiвуючи, присiдаючи, розкидуючи руками: 0такий високий! Отакий широкий! Це про пирiг... Серафiкус куняв. Дiвчинка коло нього копирсалася в засмiченому поросi. Вона щось шепотiла, заглиблена в своï справи, вiдсутня для всього того, що не стосувалося до ïï роботи. Дiвчинка сподобалася Комасi своєю серйозною уважнiстю. Вiн розглядав ïï згори вниз крiзь лiнзи своïх окулярiв, але вона не звертала на нього уваги. Вiн не iснував для неï, як не iснувало й нiчого довкола, окрiм купки пороху та бруду, з якою вона вовтузилася.
Дiти то є дiти... Коли скласти пальцi козою, зробити страшнi очi та погрозливо приказувати: коза-дереза, за пiвбока луплена, нiби й справдi коза хоче рогами забодати, дiти регочуться до гикавки. Спосiб бавитися з дiтьми загальновживаний i традицiйний.
Щоб зав'язати знайомство з дiвчинкою, Комаха скористувався з цього малоориiнального, досить трафаретного звичаю: пальцi, складенi, нiби роги, схилена голова та приказка речитативом.
Дiвчинка одступила на крок:
Де ти навчився такого хулiганства? Я такого не люблю!
Вона була надто серйозна й надто обурена, ця поважна й незалежна п'ятилiтня дiвчинка, щоб Комаха не засмiявся. З чемности дiвчинка на його смiх вiдповiла посмiшкою. Вона не хотiла ображати чужого дядю, що не вмiє поводитися з дiтьми. Вона трималася з дядею протекцiонально, як старша, досвiдченiша й розумнiша. Такий тон i манеру в ставленнi до Комахи вона засвоïла з перших же днiв знайомства з ним.
На звичайне запитання, з яким годиться звернутися до малоï дитини:
Як твоє iм'я? вона вiдповiла не вiдповiддю i не мовчанкою, крутячи пальцями кiнчик фартушка й сором'язливо дивлячись убiк, а запитанням вiд себе:
А тебе?
А тому, що незнайомий дядя мiг не зрозумiти, про що його питають, вона, уточнюючи, повторила запитання:
Як тебе звуть?
Вiн вiдповiв:
Комаха!
Вона пiдвелась, вiдступила вбiк, заклала вимазанi рученята за спину, виставила наперед своє кругленьке черевце i запитала:
Справдi?
Справдi.
Дiвчина замислилась. Вона повернулась до нього всiм своïм тулубом i досить довго розглядала Комаху, його обличчя, вбрання, руки, довгi ноги й великi черевики. Вона обдивилася його з нiг до голови. Тодi пiдвела очi такi прозорi i яснi, ще дещо помiркувала й, прийшовши до певного логiчного висновку, сказала:
А чому ти такий дуже великий, якщо ти комаха? Адже ж комахи бувають маленькi?
Вона ще раз поглянула на нього, великого, гучноголосого й чудного. Надто чудного, щоб бути подiбним на людину, i надто великого, щоб бути тотожним комашинi. Вона шукала поєднання суперечностей, логiки в явищах, що спростовували одне одне.
Якщо цей Комаха i був людиною, то якоюсь iншою, не такою, як уся решта. Попри всю свою грузьку, тяжку масивнiсть, вiн здавався абстракцiєю й фiкцiєю. Швидше, справдi, не людина, а похмурий ном, що живе в таємних льохах, глухих, заплутаних пiдземних переходах, вiдлюдкуватих самотнiх печерах, що не звик бувати серед людей i радiти, побачивши сонце. У нього було щось од гомункулюса, колби, лябораторiï, од леенди про Фавста, од плянкiвських теорiй, од химер, iлюзiй, схем i формул. Анi його величезне тiло, анi його червоне, голене, подiбне на шматок свiжого м'яса, обличчя не переконували в реальнiй правдоподiбностi його iснування.
У Комахи була непропорцiйно велика голова з опуклинами на чолi, а на м'язистому широкому носi вiн, надто короткозорий, замiсть окулярiв носив складнi лiнзи, що в них свiтло розкладалося на геометричнi блиски, на трикутники, куби, квадрати, нiби геометризоване свiтло перетворювалося на математичну схему. Сказати б, носив вiн своï важкi лiнзи не для того, щоб дивитись на свiт i людей, а з навмисною метою експериментувати над свiтлом.
Iрця оглядала, зважувала, мiркувала, оцiнювала i тодi, пiсля павзи, висловила певне гiпотетичне припущення:
Може, ти не проста комаха, а такий великий комашиний тато?
I тодi вiдповiла на дядине попереднє запитання:
Мене звуть Iрка!
Але, за деякий час, внесла поправку:
Iрусенька!
Це здавалось ïй переконливiше i певнiше, якось нiжнiше й iнтимнiше. Очевидячки, вона дiйшла до висновку, що дядя, який з нею почав розмову, заслуговує на довiру й визнання. Можливо, вона захотiла пiддобритись або виставити себе в кращому свiтлi (Iрусенька, гарна дiвчинка, а не так: Iрко, йди-но сюди!).
Я живу там! сказала вона i показала пальцем на будинок через вулицю за сквериком. А де ти живеш?
Я живу там!
Вiн махнув рукою в напрямi будинку, де мешкав.
Далеко?
Не дуже!
Наступного дня Iрця перша пiдiйшла до Комахи, спинилась у кiлькох кроках вiд нього, заклала руки за спину, схилила голову набiк i з хвилину роздивлялась. Уважно роздивившись, вона запропонувала Комасi:
Коли ти комашиний тато, то я хочу бути за комашину маму! Ти нiчого не матимеш проти?
Одержавши згоду, Iрця побiгла розповiсти сенсацiю своïм приятелькам.
Вона пишалась перед iншими дiвчатками, що гуляли в скверику, з надзвичайности свого нового знайомства. Шанолюбство маленькоï жiнки було задоволене вщерть. Така екстраваантна шлюбна угода!..
Комаха мiг бачити, як приятельки Iрчинi, ховаючись за деревами й обережно, з цiкавiстю й жахом визираючи з-за дерев, дивилися на нього, а Iрця пояснювала:
Це комашиний тато!.. У нього є комашинi лапки, тiльки вiн ховає ïх, а комашинi вусики вiн голить. Я все знаю, бо я комашина мама: вiн сам просив мене, щоб я була за його Комашину маму.
Останнє твердження Iрчине не зовсiм вiдповiдало дiйсностi, та Iрчине серце було таке повне ясного захоплення, що не варт було зважати на будь-якi дрiбнi неточностi. Iстина деталiв повинна була гармонiювати з iстиною цiлого.
Того дня Iрця зустрiла Комаху з хитрою й задерикуватою посмiшкою:
А я знаю щось!
Що ж ти знаєш, Iрцю?
А я знаю щось.
Скажи, що.
А я не скажу!
Чому ти не скажеш?
А так, не скажу!
Ну, не скажеш, i не треба.
Але це не було цiкаво: Не треба! Вона мусiла була подiлитися з кимсь тайною, що ïï вона знала, й дiвчинка почала знов:
А я знаю!
Пританцьовувала й приспiвувала:
А я знаю!.. Знаю!.. Знаю!..
Ну, кажи вже!
Тодi, сяючи, порожевiвши, урочисто проголосила:
Я знаю, де ти живеш!
Де?! Ось там, за садом. В отому будинку на розi!
А ось i неправда! Я знаю щось iнакше!
I, знизивши голос, вона ткнула пальцем у землю i тихенько промовила:
Ти живеш тут! Я бачила!
Що ти бачила?!
Я бачила, як комахи через дiрочку в землю залазять, Ба-агато комах! Я сама бачила.
Це було остаточно певно, як вона бачила. Та дядя Комаха продовжував заперечувати:
Але ж, моя мила Iрцю, це неможливо. Я такий великий, а дiрочка, через яку лазять комахи в землю, зовсiм маленька. Ти ж розумiєш, що це аж нiяк неможливо!
Iрця розумiла. Вона ладна була розплакатися. Вона почувала себе ображеною. Вона надула губи. Вона одвернулась од Комахи i навiть вiдмовилась од запропонованоï ïй цукерки. Чи варто було жити в свiтi, ïсти цукерки, спати, бути гарною й слухняною дiвчинкою, якщо твоï гадки хибнi й твоï припущення розходяться з дiйснiстю? Вона пiшла сумна й насумрена.
Наступного дня дiвчинка сяяла:
Я знаю, сказала Iрця, як ти це робиш. Тепер я знаю, ти йдеш далеко, далеко! Дуже далеко йдеш. Тодi ти стаєш маленький, зовсiм маленький, i тодi ти влазиш у дiрочку!
Логiчна структура висловленоï думки була бездоганна. Все непотрiбне було вiдкинуте, i лишалась одна чисто розумова конструкцiя, що в нiй не було нiчого зайвого чи принесеного ззовнi.
В Iрчиному життi наступив комашиний перiод. Вона годинами могла сидiти коло комашницi й розглядати комах та ïх ретельну господарську метушню. З материною уважнiстю вона дбала за комах.
Якщо якась комашина лiзла через дорiжку, вона брала ïï й клала на травку азону.
Дурне малятко!
Приносила цукерку й розламувала на дрiбнi крихти.
Це для вас! Ïжте!
Ïï серце було сповнене саможертв.
З докором вона кидала Комасi:
Чому ти нiколи не даєш комахам ïсти? I, шукаючи для нього пробачення, висловлювала гадку:
Ти, мабуть, приносиш ïм ïсти вночi, коли всi сплять, щоб нiхто не бачив?.. А що вони ïдять?
Щоб вiдповiсти на Iрчинi запитання, Комасi довелося перечитати Фабра.
Ïх взаємини розвивалися цiлком нормально. Були принесенi ляльки, i Iрця познайомила Комаху з тим оточенням i тими особами, в колi яких ïй доводилося iснувати.
Скiльки тобi рокiв, Iрцю?
Торiк було десять, а цього п'ять! Вона не запитала й собi Комаху, скiльки йому рокiв, Дiти не питають про це дорослих, бо, очевидячки, це малоiстотна справа. Але вона меланхолiйно зауважила:
Я скоро стара буду.
Це було несподiвано.
Що ти, Iрусю! Чому так?
Я швидко росту!
До дядi Комахи Iрця вiдчувала особливу нiжнiсть, вона гладила його волосся, руку, обличчя, i з невисловленим бажанням, не наважуючись попросити скинути черевики, щоб поглянути на його комашинi ноги, вона злiзала йому на колiна, обiймала за шию й зазирала йому в вiчi. Вона сподiвалася, що й без ïï прохання, вiн i сам якось здогадається скинути черевики й тим зробити ïй приємнiсть.
Спiймавши комашину й показуючи, Iрця запитувала:
А це твiй? Вони всi твоï, татовi, чи, може, є й iншi, окрiм тебе, комашинi тати? Ти мусиш менi показати iнших тат, якi вони. Отой дядя, що сидить на тiй лавцi, теж комашиний тато? Вiн до тебе подiбний. Ти не знаєш? Я побiжу, запитаю.
Василь Хрисанфович почував себе досить нiяково, коли Iрця, схопившись, бiгла до незнайомого дядi i питала: Ти теж дядя Комаха? а тодi вихром неслась назад i голосно заявляла:
Нi, той дядя сказав, що вiн нi, що вiн не дядя Комаха!
Iнодi Комаху Iрця застерiгала:
Обережнiше! Ти ледве не розчавив бiдну комашину. Який ти, далебi, такий...
I все ж таки в ïх стосунках було щось непевне, сумнiвне i хистке. Щось, що викликало в дiвчинцi стурбованiсть, народжувало внутрiшню тривогу. Не важко було помiтити, що всерединi ïï вiдбувалася велика боротьба, яка примушувала ïï страждати.
Iрця була надто твереза дiвчинка, щоб за деякий час не перевiрити свiй комашиний ентузiязм, дядю Комаху та вiру свою в нього. Вона пiдiйшла, обдивилась його з усiх бокiв, обмацала черевики, потягла за штани, торкнулася рукою пiджака, обережно, нiби боячись, нiби остерiгаючись, що щось може трапитись. Тодi, перевалюючись, сопучи, влiзла на лаву, забралась Комасi на колiна, торкнулася щiк, зняла окуляри, зазирнула в вiчi, розстебнула пiджак, обмацала жилетку, краватку, сорочку, зiдхнула важко й запитала:
А ти, дядю Комахо, людина?
Комаха не зрозумiв,
Ну, а як же, Iрцю, розумiється, людина.
Вона допитувалася:
Всерйоз людина, чи ти тiльки кажеш? Зовсiм чи тiльки настiльки?
Вона показала кiнець пальця.
Всерйоз, Iрцю! Цiлком всерйоз. Така ж людина, як i ти, як i твоï тато й мама!
Не може бути! сказала роздратовано Iрця i тупнула ногою.
Вона заперечувала людську iстоту Комахи, заперечувала рiшуче й категорично.
Отже, ти не справжня комаха? Чи це ти все тiльки навмисне, тiльки так?
Що сказати? Як вiдокремити в собi умовнiсть свого iмени й себе як людину? Комаха мiг би говорити про ейдотичнi смисли, вiн мiг би процитувати останнi книжки Лосева i його думки про формули категорiй, що входять в тетрактиду А: нейменована та iменована iстота тотожна зi своïм iм'ям як суцiльним видом своєï найменованости i вiдмiнна зi своïм iм'ям як нейменована, але як пояснити дiвчинцi вiдмiннiсть особи й iмени?
Я, сказав вiн, плутаючись, i плутаючи, i не сподiваючися щось розтлумачити, я Комаха, тiльки я не комаха, а а так Ну?..
Iрця зрозумiла його:
Ти, значить, зовсiм не комаха, а просто Пупс!
У цiй короткiй Iрчинiй фразi було сховано досить презирства й iронiчного розчарування.
Смiшний, товстий, недоладний дядя Пупс! Це був удар у саме серце. Аджеж одне дiло приятелювати з таємничим i привабливим своєю загадковою надзвичайнiстю комашиним татом, i цiлком iнше з людиною, подiбною до пупса. У пупса товстi щоки, велика голова й виряченi очi, Тягнучи за ноги ляльку, Iрця принесла рожевоголового пупса. Вона уïдливо сказала:
Це ти! Це ти такий! Це пупс малий, а великий дядя Пупс в окулярах ти сам!
Вона бажала помститися, вiдплатити за розчарування, але вона не була злою дiвчинкою. Нi, серце ïï було сповнене любови, нiжности й всепрощення.
Вона притулилась до колiн Комахи й прошепотiла вона хотiла втiшити його:
Ти не сумуй! Це ще нiчого, що ти не комашиний тато, а тiльки пупс. Пупс теж гарний, дарма що вiн смiшний i недоладний. Я люблю його! Я дуже люблю тебе, дядю Пупсе!
Роздiл II
Комаха-Серафiкус-Дядя Пупс звик до дiвчинки.
Похмурий дощовий день, коли Iрця не виходила гуляти в скверик, втрачав для Комахи будь-який сенс. Попри всю свою органiзовану ретельнiсть, Комаха не був арантований од химерних примх i невизначених настроïв. Бачити щодня Iрцю зробилось для нього потребою.
Дощ iшов три днi. Три днi Комаха не бачив Iрцi. Три днi вiн вiдчував себе незадоволеним. Навiть нове число Аrсhiv fЯr klаssisсhе АltеrtЯmеr не принесло йому втiхи, дарма що там була надрукована розвiдка Вiлляммовiца-Мюллендорфа, а в однiй з рецензiй, вмiщених у часописi, було згадане його власне iм'я, з посиланням на його книжку 0собливостi синтакси грецьких написiв у ляпiдарних пам'ятках пiвнiчного Причорномор'я.
Комаха гуляв по вогких дорiжках скверика. Можливо, вiн сподiвався дочекатись Iрцi, можливо, звичка спочивати в скверику примушувала його, як завжди, не зважаючи на дощ, висидiти усталенi пiвгодини на лавочцi. У скверику вiн був сам. Патьоки води текли з дорiжок на тротуар i вулицю.
Художник Корвин, високий i тонкий, подiбний на розкритi ножицi, з гострим, як у Гоголя, носом, перебiгаючи повз скверик, привiтався з Комахою.
Чого це ви, Серафiкусе, мокнете пiд дощем?
Комаха сконфужено й стурбовано почервонiв.
Та це я так!.. Я гуляю!
Корвин зник за каламутно-жовтою запоною дощу з думкою про чергове дивацтво Комахи: химерну Комашину витiвку гуляти в дощ...
Вечiр, стiл, лямпа. Перед Комахою розкритий том Фрейзеровоï The Golden Bough, нiмецьке старовинне, початку ХIХ ст., видання орфiкiв. Великий грецький словник, компактне видання англiйського словника, стопка паперу. Скинувши своï важкi окуляри, Комаха сидить, з головою заглибившись у Фрейзера. Вiн сперся на лiктi й пiдтримує голову долонями. Фрейзерове тлумачення давньоєгипетськоï казки про двох братiв як переказу про трансформацiю й мандрiвку душi, здається йому надто недоречним, блiдим i натягненим.
Комаха починає шукати в орфiкiв потрiбноï йому цитати; вiн перегортає сторiнки, i зосереджена увага розбивається. Вiн згадує за Iрцю. В нього з'являється думка, для нього зовсiм несподiвана: Чому, справдi, нi?.. Чому йому не мати дiвчинки?
0 десятiй годинi Комаха повечеряв: з'ïв два шматки чорного хлiба з шинкою, холодну котлету, що лишилася вiд обiду, випив склянку холодноï води з цукром, чаю вiн не пив, щоб не завдавати собi зайвого клопоту: розпалювати примус, наливати гас, i, з'ïвши перед сном ще пару яблук, точно о пiв на одинадцяту заснув.
Тiєï ночi Комасi ввi снi привидiлось таке. Неначе вечiр, тиша, лямпа, стiл, шафи; неначе усе як звичайно: книжки, папiр, Фрейзер, орфiки, словники, але на пiдлозi коло грубки стоïть велика емальована миска з гарячою водою.
Великi грубi пальцi Комахи несподiвано нiжно розвiшують на протягненiй шворцi простирало й бiлу флянельову сорочку. Iрця певне, що це Iрця стоïть голенька, з бiлою кучерявою голiвкою, на скронях волосинки в неï злиплися вiд поту, бо в кiмнатi напалено, й вона сердиться.
Швидше! Ти маруда! Тiльки ти не здумай, що митимеш голову з милом.
Комаха розводить руками, а тодi примружує очi й каже:
А мишi?! У дiвчаток, що не миють голови з милом, заводяться в волоссi мишi, великi, великi, бiлi й сiрi i...
Що i? Що i? ледве чутно, повторюючи останню iнтонацiю Комахи, з широго вiдкритими, здивованими й трохи зляканими очима, шепоче Iрця.
I виводять маненьких слiпих мишенят.
Слiпих? А чого вони слiпi? А багато ïх буде? Знаєш, що? Хай виводяться.
Дiвчинка зацiкавилась i слухняно сiла в миску, i вода з миски розхлюпалась на ноги Комасi та на пiдлогу, i по пiдлозi розплився брунатний ставок з химерними берегами.
А Комаха тим часом швидко намилив голову. Тодi раптом рiзкий, крикливий, голосний вий прорiзав кiмнату. Комаха був навiть зразу вiдсахнувся, а тодi похапцем почав змивати з голови мильну пiну приготованою в глечику водою.
Коли ж вiн нiс на руках маненьке, тепле, рожеве, безпомiчне, тремтяче тiльце, загорнене в мохнате простирало, щоб покласти в лiжко, в серцi Комахи заколивалась така безкрая радiсть, така гостра й болюча нiжнiсть до цiєï маленькоï купки людського тiла, що вiн мимоволi прихилився до стiнки i притиснув дiвчинку до грудей.
...Вечiр, тиша, лямпа, стiл, шафа, лiжко. Дiвчинку викупано, покладено в лiжко, прикрито теплою ковдрою, i Комаха з серцем, переповненим нiжнiстю й болем, сiдає на маненьку табуретку бiля лiжка, щоб розповiдати дiвчинцi, поки вона не засне, казку про солом'яного бичка.
...Жили-були дiд та баба, i не було в них дiтей. I сказала дiдовi дiдова баба:
Бач, дiду, немає в нас iз тобою дiтей, а ми вже старi, ото зроби з соломи бичка буде в нас той солом'яний бичок за дитину.
I не Iрцi, а самому маненькому Комасi, що лежитьу лiжку, розповiдає казку стара нянька, куняючи носом; малий великий Комаха ось-ось засне, йому хочеться спати, але хочеться дослухати до кiнця казку староï нянi...
Бажання, схованi й притлумленi вдень, прокидаються вночi. У нiчних снах вони набувають реальности, й людина пiзнає нарештi те, що поза цим, може, назавжди лишилося б для неï невiдомим i неуявленим. Коли б люди не бачили снiв, може, вони нiколи не довiдались би про те, що iснує. Тiльки у снах розкривається справжнiй сенс наших бажань.
Бажання й iнтереси Комахи нiколи не виходили за рамцi лекцiй, курсiв, тем для студентських доповiдей, карток, виписок, нотаток, нових книжок, видавничих проспектiв, шрифтiв, форматiв, палiтурок, скриньки з оголошеннями про засiдання в будинку Академiï, вiтрини з новими книжками у книгарнi Книгоспiлки, крамничок букiнiстiв та ïхнього книжкового барахла.
Тепер несподiвано для нього прокинулось незнане досi бажання, бажання мати дитину! Можливо, воно нiколи б не постало в ньому, коли б не виявилося так ясно й рiзко в примарах баченого сну. Сон розбуркав те, що досi було притуплене, сховане в глибинах його iстоти! Сон пiдказав бажання, перетворивши його уже на заздалегiдь завершене переживання.
Мати дитину?! Це не така проста рiч, як може здатися на перший погляд. Щоб мати дитину, треба одружитись!.. Отже, iншими словами, зробити низку вчинкiв, часто безглуздих, смiшних i, кiнець-кiнцем, недоречних.
Замiсть робити виписки, збiльшуючи свiй бiблiографiчний апарат i поповнюючи картотеку, вiн мусiв би спинити свою увагу на якiй-небудь жiнцi або дiвчинцi, упевнити себе, що саме ця особа, досi йому цiлком байдужа, припала йому особливо до вподоби, i вiн без неï аж нiяк не може жити, почати ходити з нею до театру, кiна, каварень, тодi одного дня наважитися сказати ïй, що вiн кохає ïï, зробити ïй пропозицiю вийти за нього замiж i, нарештi, поцiлувати ïï. Замiсть сидiти за письмовим столом удома або в бiблiотецi, йому довелось би йти десь на побачення, ходити взад i вперед по тротуару, гаяти час i, щохвилини дивлячись на годинника, думати не так про сподiвану зустрiч, як про те, що вiн нiяк не встигне своєчасно одiслати до Аrсhiv fЯr klаssisсhе АltеrtЯmеr обiцяноï статтi.
Леле! Для людини скромноï й нiяковоï, до того ж переобтяженоï працею, семiнарами, лекцiями, громадськими навантаженнями, засiданнями предметових комiсiй, науковими доповiдями, правленнями корект, кохати жiнку це, власне, практично майже зовсiм нездiйсненна рiч.
Покохати? Де проходить межа, що вiдокремлює почуття вiд цинiзму, чемнiсть од образи, коректнiсть од брутальности?
Певно, що є на свiтi люди, здатнi поцiлувати жiнку, але Комаха зовсiм не був певен, що вiн мiг би наважитись зробити це. Усе, що не дано, вигадано. Химерною вигадкою лишався для Комахи давнiй мiт, повторений у пам'ятках усiх вiкiв i всiх народiв, про чоловiкiв, що кохають жiнок. Вiн не припускав, щоб за цим мiтом ховався будь-який реальний змiст. Чи не треба було цi перекази тлумачити алегорично?
Кiнець-кiнцем про все це не варт було й гадати, бо Комаха не мав жадного намiру будь-кого цiлувати чи кохати, ходити на побачення, флiртувати, подобатись комусь абож шукати собi когось до вподоби. Що бiльш вiн обмiрковував становище, то бiльше й бiльше впевнявся, що ледве чи вiн зможе здiйснити своє бажання. Перед вагою тяжких зобов'язань, що малювались його уявi, занепадала його рiшучiсть i слабла його енерiя. Комаха хотiв одного: не турбуючи себе жадними зайвими турботами й не ставлячи себе у прикре становище закоханоï людини, мати дитину.
Що зробило людство, щоб рацiоналiзувати взаємини мiж окремими статями? Власне кажучи, нiчого. Комаха хотiв мати дитину найрацiональнiшим способом, тобто уникнувши того, щоб звертатись у цiй справi до жiнки.
Про свою iдею рацiоналiзувати кохання й шлюб Комаха, сидячи у скверику, якось розмовляв з художником Корвиним.
Я, сказав Комаха, хотiв би мати дитину!
В чiм справа, вiдповiв Корвин, давно вже час! Вiтаю вiд щирого серця! Одружуйся. Цiкаво, хто вона, ця обраниця, що полонила тебе?! Яка-небудь студентка чи, може, хтось iз спiльних наших знайомих? Ладен iти в парi, що це Валентина Петрiвна!..
Нi, сказав Комаха, ти не зрозумiв мене. Я нiчого не сказав, що збираюсь одружуватись. Я хочу мати дитину. Це зовсiм iнша рiч. Ти розумiєш?
Не дуже!
Я, спробував розтлумачити Комаха, хочу щоб це сталося без участи жiнки. Менi здається, що немає потреби, щоб у дiтородiннi брала яку-небудь участь жiнка.
Гострий нiс Корвина описав елiпсу й застиг у нерухомiй напруженостi. Корвин поклав долонi на голiвку тростини i, зiгнувши свiй довгий тулуб, сперся пiдборiддям на руки.
Корвин був конструктивiст, i Комашина iдея конструктивного шлюбу зацiкавила його, хоч вiн i не зовсiм уявляв собi практичну можливiсть реалiзацiï подiбноï iдеï.
Думка, безперечно, ориiнальна, зауважив Корвин, але менi не зовсiм ясно, яким способом можна було б це здiйснити. Досi, скiльки вiдомо, дiтей родили жiнки.
Що з того? спокiйно заперечив Комаха, Це аж нiяк не факт! Я хотiв би родити сам... Можливiсть заплiднюватись, вагiтнiти i родити без шлюбного акту це зовсiм не моя iдея. Я можу назвати низку iмен фiлософiв, що були певнi цього.
Вiн потирав руки i, як пiдсумок цього, стверджував:
Нi, справдi, чому чоловiк сам без жiнки не може родити дiтей? Я б хотiв мати дитину, не турбуючи в цiй справi жiнку.
Комаха говорив iз таким запалом, що можна було сумнiватися в тому, чи були в нього будь-якi виразнi уявлення про рiзницю мiж чоловiком та жiнкою. Певно, абстрактнiсть його уявлень сприяла тому, що вiн говорив з особливо пiдкресленою впертiстю.
То правда, казав Комаха, що ще й досi чоловiк ХХ-го вiку, як i чоловiк кам'яного, коли вiн хоче мати дитину, вступає у шлюб, але це свiдчить тiльки про недоречнiсть нерацiоналiзованих традицiй, що iснують, i бiльше нi про що. Ми повиннi перемогти природу й протиставити природi успiхи розумового розвитку. Чим вiдрiзняється на сьогоднi шлюбний акт дикуна з Сенеалю й професора Оксфордського унiверситету або дiйсного члена Сollеge dе France? Iстотно нiчим! Коли б людство було культурно розвиненiше, воно давно подбало б про те, щоб примiтивний i некультурний спосiб дiтонародження заступити iншим. Людство, на жаль, не вжило жадних заходiв, щоб зробити з шлюбу вчинок, гiдний iнтелектуальноï людини.
Корвин закинув голову назад i виставив уперед великий борлак. На вiдповiдь Корвин сказав:
На свiтi, мiй друже, є гарненькi дiвчатка. Кохання гарненькоï дiвчини завжди гiдне культурноï людини, навiть, навiть коли людина є член двох академiй.
Серафiкус похитав неативно i з докором своєю великою головою гомункулюса. Вiн не згоджувався з епiкурейською легковажнiстю свого приятеля. Вiн сказав:
Не згоджуюсь! Не можу згодитись! Для культурноï рафiнованоï людини шлюбний акт надто вульарна рiч, щоб можна було наважитись на подiбну непристойнiсть.
Серафiкус поклав свою масивну волохату руку на тонку темну руку Корвина й додав:
Я не хочу розвивати будь-яких складних теорiй, але дозволю собi спинити вашу увагу на деяких побутових подробицях. Тiльки на цих подробицях... Звички культурноï людини рiшуче заперечують усе, що пов'язане з шлюбним актом. Костюм сучасноï людини остiльки не пристосований до статевого акту, що розстiбнутий удзик i незав'язана краватка скандалiзують. Згодьтесь, що суспiльство вимагає вiд людини зав'язаноï краватки й застiбнутих удзикiв. Отже, з цього вже погляду шлюбний акт доводиться розцiнювати як антигромадський i антисоцiяльний вчинок.
Комаха з власного досвiду знав усю нiякову незручнiсть з'явитись на лекцiю без краватки абож на засiдання наукового товариства з незастiбнутими удзиками. Його ласкаво одводили вбiк i з убивчою чемнiстю нагадували, що в нього не все гаразд iз краваткою абож з удзиками. Чи ще гiрше, коли на вулицi до нього пiдходили й казали:
Ви б, знаєте, того... чи застiбнулись би, чи що... Тут жiнки й дiти, а у вас того, не можна ж, справдi, так...
Свiй погляд вiн обрунтовував низкою етнологiчних спостережень:
Думка, що дитина родиться так, як це викладається в унiверситетських пiдручниках анатомiï, гiнекологiï чи бiологiï, це зовсiм не така вже поширена й безперечна думка. З одного боку, вона є плiд чистого теоретичного розумування, а з другого висновок вульарного й грубого емпiризму. Так само, як i два цiлком протилежнi твердження, що з них кожне виключає iнше, що, згiдно з одним, сонце обертається довкола землi, а, за другим, земля обертається довкола сонця. Але як воно є справдi, ми й досi ще не знаємо!.. Думка, що статевий акт є причиною дiтородiння, належить власне новому позитивiстичному часовi i є наслiдком механiстичного мислення. Вона з'явилася зовсiм нещодавно. Так зване нецивiлiзоване людство, отже, бiльшiсть людства, що не подiляє поглядiв, засвоєних iз шкiльних пiдручникiв, припускає потребу для заплiднювання iнших, важливiших факторiв. Усi народи певнi, що жiнка може завагiтнiти, примiром, од вихру, щось з'ïвши або проковтнувши вишневу кiсточку. Тубiльне населення Австралiï певне того, що для того, щоб заплiднитись, досить подивитись на ератипу, камiнь дiтей. Кожна людина може пiти до такого каменя, обчистити навколо нього землю, погладити рукою, показати на жiнку, що йде, i прошепотiти: Диви, он яка гарна жiнка! Поквапся! i таким способом спричинитися, що названа жiнка завагiтнiє.
Коли Комаха, сидячи в скверику, розмовляв так з Корвиним, викладаючи йому своï химернi теорiï, до них пiдiйшла Iрця.
Корвину Iрця сподобалась. В нiй було багато милого й привабливого: вона була незалежна й певна. Вона не хотiла того, чого не хотiла, i уперто домагалась того, чого бажала.
Познайомив Iрцю з Корвиним Комаха:
Iрцю, привiтайся! Дай цьому новому дядi руку!
Але Iрця не хоче давати руки. Вона ховає руку за спину й своє вiдмовлення арументує:
У мене обидвi руки лiвi.
Та за деякий час вона мiняє своє ставлення до Корвина й звертається до нього з пропозицiєю, в якiй виявляється вся повнота ласкавоï прихильности Iрчиноï. Вона каже Корвину:
Хочеш, я тобi полiчу до ста?
Корвин згоджується. Чому поезiï Лесi Украïнки чи Рильського треба вважати за цiкавiшi од чисел, перелiчених до ста або тисячi? Числа в Iрчиних устах бринять патосом i несподiванкою найвишуканiшоï поезiï.
Корвин познайомився з дiвчинкою вже тодi, коли Iрчину вiру в Комаху як комашиного тата похитано, а натомiсть з'явилася в неï нова уява, що дядя Комаха це велика з пап'є-маше лялька-пупс.
Даремно дядя Корвин доводив Iрцi, що дядя Комаха не лялька i не з пап'є-маше, а професор IНО i викладає студентам НОП (наукова органiзацiя працi) та рефлексологiю. Iрця не йняла йому вiри. Те, що дядя Комаха лялька-пупс, це було для Iрцi реальнiш, приступнiш i зрозумiлiш, як те, що вiн професор i викладає рефлексологiю. До ляльки й Комахи Iрця ставилась однаково, трохи зневажливо.
Пупс смiшний! Дядя Комаха теж смiшний!
Коли дядя Корвин настоював, що Комаха не пупс, Iрця сердилась, насумрювалась i починала бити його кулаками, намагаючися зачепити за пенсне, Розбивши пенсне Корвиновi, Iрця компенсувала б своє незадоволення.
Дядя Корвин дражниться. Хай вiн не ходить до скверика. Я не люблю його. Вiн каже, що ти професор, а не пупс. Я тебе прошу бути краще пупсом.
Iрця бiжить до фонтана i, перегнувшись над басейном, зазирає вниз. Ïй подобається дивитись на воду, на скляну темнозелену поверхню, де коливається листя, де перебiгають струмки, де вiдбивається Iрчине обличчя. Iрця любить схопитись рученятами за край басейну i повиснути над водою. Iрцю лякають:
Iди звiдтiля, Iрцю! Там дiд водяний! Вiн вистрибне з води й схопить тебе.
Вистрибне з води? Водяний! Так вiн без води здохне.
В щоденнику Серафiкуса є запис: дiялог з Iрцею та коментар з цього приводу:
Дядю Пупс, упади.
Ну, Iрцю, менi не хочеться падати. До того ж тут насмiчено й брудно.
Та нi! Ти нiби впади.
А, нiби? Гаразд! Я нiби впав.
Iрця задовольняється.
У Комахи записано:
Нiбu улюблена схема слiв, думок, вчинкiв Iрчиних. В нiбu, в уявлене неначе замкнено всi подiï, все коло ïï днiв. Вона задовольняється з нiбu. Проводячи межу мiж нiбu й тим, що є, вона ясно вiдчуває рiзницю, що вiдокремлює нiбu вiд реальности, але не надає особливого значення цiй рiзницi.
Записано:
Iрця рацiоналiстка. На свiт вона дивиться спокiйно, врiвноважено й тверезо. Вона не заперечуватиме iснування водяних, але фантастичними уявленнями вона оперуватиме з цiлком тверезою логiчною послiдовнiстю.
Роздiл III
Величезне тiло Комахи i його червоне, голене, квадратове обличчя здавалися купою м'яса. Руки його закiнчувались масивними кулаками, що в них легше було уявити молоток коваля чи сокиру м'ясаря, нiж тендiтне перо вченого. Пiдлога стогнала й дошки рипiли пiд його важкими кроками, коли вiн iшов своïми ногами, взутими в безмiрнi черевики.
Важкий, масивний, волохатий, вiн здавався абстрактним, вигаданим, безплотним. У цього циклопа не було, не могло бути бiографiï. Анi його кулаки, порослi густим волоссям, анi його величезнi черевики не переконували в реальностi його iснування.
Його червоне товсте обличчя iнодi здавалось наïвним i простодушним обличчям хлопчика, а iнодi, у важких зморшках i в утомнiй виснаженостi, тяжкою машкарою розпусника. Дiд з обличчям хлопчика, старий хлопчик, неначе пияцтво й безсоннi ночi зробили його тiло передчасно товстим i грубим. Надто важко було визначити його вiк. Iнодi вiн здавався старим, iнодi юнаком. Йому можна було дати i 20 рокiв, i 50.
Вiн не був розпусником, але в його вдачi пiдозрiвали найрiзноманiтнiшi вади. В ньому було щось од теорiï, схеми, вигадки, од химер, маячнi, iлюзiï. Вiн зберiгав у собi знання нездiйснених падiнь. Найдоброчиннiша й найсамотнiша людина, вiн не довiряв сам собi.
Вiн не ходив у театр, бо не був певен, що коли йому захочеться пiд час вистави пройтись по бар'єру бельетажних льож, вiн зможе втриматись. Досить поважна причина, щоб не одвiдувати театральних вистав. Обмеженiсть i замкненiсть його бажань могли зробити ïх вибухи небезпечними для суспiльства. Собi й iншим здавався таким химерним, що таблиця множення, переказана вiд нього, бринiла в його устах як несподiваний безглуздий парадокс...
Тимчасом Комаха був такий же, як i кожний лiпший, носив шевйотовий пiджак з пiкейним комiрцем, строкатий в'язаний рудовато-брунатного кольору жилет концесiйноï фiрми Бернгард Альтман, Вiдень-Москва, темно-сiру краватку, смажив яєшню на примусi, ходив увечорi до молочарнi ïсти квасне молоко, уранцi випивав склянку холодноï води, мав забiрну книжку в Церобкоопi й одержував, як i кожен член кооперативу, на мiсяць чвертку крупи, 100 грам рижу, пiвпляшечки олiï, кiло цукру, пiвфунта мила, платив профвнески, був за члена Осоавiяхему i Т-ва друзiв дiтей, мав акцiï iндустрiялiзацiйноï позики, споживав вiтамiни, любив помiдори з олiєю й чорним перцем, баклажанну iкру та кавуни. Нудьгував, радiв, хворiв, стомлювався й спочивав, страждав на безсоння, коли був iз чогось стурбований, мерз, коли надворi було холодно, i умлiвав, коли було лiто й спека. Отже, вiдчував усю прикрiсть i всю насолоду бути людиною й жити, та дарма, що все звичайно людське, починаючи з нежитi, колiту й головного болю i кiнчаючи приязню, цiкавiстю, заздрощами й шанолюбством, не було чуже йому, Доктор Серафiкус нiколи в життi своєму (як це запевняв про нього Корвин) не знав, що таке кохання, i нiколи не кохав жiнок.
I не через те, що вiн не хотiв кохати абож уникав кохання, а просто так склалося його життя. Можна все життя своє прожити i не помiтити, що ти iснуєш. Можна щось робити, про щось дбати, чимсь цiкавитись i лишитись якось до всього цього чужим i непричетним. Усе життя можна прожити, не живши, пройти повз життя навшпиньках, пiд сурдинку, обминаючи життя, боком, попiд стiнкою, глухими завулками, нiби ховаючися, дарма що був великий, важкий i масивний.
Вiн мiг кiлька рокiв прожити в одному помешканнi з жiнкою, iз самого початку, з першоï на схiдцях зустрiчi вiдчути до неï глибоку зворушливу приязнь i, проте, нiколи до неï не звикнути, обмежуватись при зустрiчах на упертiй мовчанцi i за ввесь час не пiти в своïх розмовах далi похмурих i млявих звичайноповторних добриднiв.
Художник Корвин, приятель Комахи, посилаючись на свою обiзнанiсть у всiх дiлах Серафiкусових, рiшуче стверджував, що за всi роки, як вiн знає, в Серафiкуса не було жадного роману.
Але Корвин помилявся! Це могло бути образливим для його претенсiйноï всеобiзнаности, але вiн не все знав про Комаху. Отже, в Комахи ще року 1916-ого, коли вiн закiнчував складати своï маiстерськi iспити, був роман з Таïсiєю Павлiвною. Щоправда, Корвин мiг не знати про цей роман Комахи з тiєï простоï причини, що в цiй напiввигаданiй i непевнiй iсторiï було багато серафiчного, хисткого й iлюзорного.
Це був єдиний роман Комахи, дарма що коли Корвин спитав Таïсiю Павлiвну про цей епiзод, що мусiв був мати мiсце в ïï життi, вона рiшуче заперечила щось подiбне.
Це трапилося саме цього року. Коли Корвин прийшов до аiтпропу в справi пiдготови художнього оформлення до першого травня i привiтався з новою секретаркою, йому здалося, що вiн пiзнав в ïï обличчi щось знайоме. Вдивляючись у ïï обличчя, Корвин згадував i згадав. Вiн упiзнав у нiй колишню молоденьку курсистку, що мешкала свого часу в однiй квартирi з Комахою.
Даруйте! звернувся Корвин до неï, чи ви скажiть, будьте ласкавi, так от приблизно, коли не помиляюсь, року 1916-ого, в кожному разi ще перед революцiєю, не мешкали часом у Дикому завулку? Вона обдивилась допитливо спiврозмовника:
Так, мешкала!
Ну, так я вас знаю! Ви Таïсiя Павлiвна! Ви були тодi ще курсисткою, бiлявою, товстенькою дiвчинкою, i мешкали в кiмнатi в однiй квартирi з Комахою на Дикому завулку!
Але я вас не пригадую!
Що дивного? Це було давно. Ви мене не могли знати, бо я тiльки iнодi ходив до Комахи, але я вас запам'ятав. Десь у мене повинен бути й малюнок олiвцем. Я схопив ваше обличчя. Комаху ви пам'ятаєте?
Але вона не пам'ятала цього прiзвища. Це ж було так давно, а пiсля того минуло так багато найрiзноманiтнiших подiй.
Нi, мабуть, що не пригадаю. А може, це такий великий, червоний, з кулаками? Професор! Дверi з його кiмнати виходили до вiтальнi, вiн грав на пiянiнi, i в нього було багато книжок?
От, от, це ж i є такий вiн Комаха: великий, червоний i з кулаками. Тiльки тепер вiн ще бiльший, ще червонiший i кулаки поросли волоссям!
Пригадую! Пригадую! Дикий завулок, вiкно, що з нього було видко Глибочицю й Подiл, i цей професор.
Корвин переказав Комасi про цю зустрiч. Комаха захвилювався, тодi розплився в посмiшцi i сказав:
А чи ви знаєте, що я був колись у неï закоханий i в нас iз нею був роман?
Ви були закоханi, i в вас був роман? Ось так несподiванка! Це ж неможливо. Ви помиляєтесь, Серафiкусе. Ви вигадуєте.
Слово чести! Я був у неï закоханий! Менi було тодi 24 роки, вона була гарненька. Невже ж я мiг у неï не закохатися?
Корвин скептично похитав головою.
Ви ошукуєте себе самого. Я ж був у вас i пам'ятаю добре вас i Тасю, але нiчого не помiтив мiж вами романiчного...
Ну, що ж, це значить, що ви не зовсiм спостережливi.
Закинути Корвиновi брак спостережливости це значило образити його. Вiн рiшив перевiрити себе. Якось, розкладаючи перед Таïсiєю Павлiвною ескiзи принесених плякатiв, Корвин навiв розмову на минуле, на Комаху, i запитав:
Комаха, здається, був закоханий у вас?
Комаха? В мене? Це ж ви про цього таки професора?
Вона розсмiялась.
Чому саме в мене, а не шафу чи стiлець? Може, я щось забула абощо, але менi знається, що ми нiколи з ним гаразд i знайомi не були, принаймнi я не можу пригадати жадного випадку не то, щоб ми пофлiртували, але хоча б привiтались чи сказали пару слiв. Незграбний маруда! Не людина, а дерево, манекен у капелюсi, дерев'яна марiонетка.
Вони мешкали в одному помешканнi, ïх дверi виходили в один коридор, але зустрiчались вони надзвичайно рiдко. Комаха ретельно уникав зустрiчi з нею. Вiн нiколи не дивився на неï, при зустрiчi щось невиразно мурмотiв i швидко ховався за дверима. Завжди дивився вбiк. Мiж ними не було жадного слова, жадного погляду, жадного натяку.
Серафiкус стверджував, дiвчина заперечувала. Вони розiйшлися в думках i по-рiзному оцiнювали слова, що нiколи не були сказанi, i подiï, що нiколи не траплялися.
За найголовнiшу ознаку роману Комахи з Тасею треба вважати те, що це був вигаданий роман, який iснував тiльки в уявi Комахи, роман схований, як ховався за дверима Комаха при зустрiчi з дiвчиною, схема проєктованого роману, що ним вiн мiг би бути, коли б був.
Замiсть спрощувати взаємини, слова, життьовi стосунки й почуття, Комаха ускладнював найпростiшi речi.
Якось, гуляючи, Комаха вулицею Червоних Зiр пройшов на площу Артема, тодi з вулицi Жовтневого Повстання звернув праворуч у завулок Марата, свого часу Дикий. Може, це сталося випадково, може, розмова з Корвином розбуркала в ньому давнi спомини, i йому захотiлось подивитися на давнє своє помешкання,
Вiн не любив споминiв i нiколи не згадував за минуле. Вiн жив без споминiв. Йому було прикро бачити мiсця й речi, що з ними вiн колись був зв'язаний. Минулого для нього не iснувало. Найпевнiше, вiн потрапив сюди цiлком випадково, пiдсвiдомо, думав про щось iнше i, замiсть звернути лiворуч, машинально повернув праворуч.
На розi, на колишньому пустирi, кiнчили тепер новий будинок, в конструктивному стилi, кубик покладений на кубик, змiнений модерн початку ХХ столiття, а за ним далi в завулку стояв i чотириповерховий будинок, де колись мешкав Комаха.
Це було рокiв десять тому.
На третьому поверсi на дверях помешкання ч.7 можна було прочитати тодi низку написiв олiвцем: Був 7.7, Не застав 10.9, Був i не застав, Приходили Коля й Женя, Приходив електротехнiк..., Тасю, прийду сьогоднi ввечорi о 10-iй..., Чекав вас учора весь вечiр. Приходьте завтра на звичайне мiсце..., Прошу не писать на дверях дурниць. Тася.
Тасю, до якоï приходило завжди багато людей, у якоï завжди товпилося в кiмнатi багато рiзного народу, хтось ïв, хтось спав, хтось приходив, хтось iшов, Тасю завжди дивувало, що до Комахи не приходив нiхто.
Професорiв знала Тася з урочистоï обстанови лекцiй, авдиторiй, лав, схилених голiв, лiтографованих курсiв, цератових зошитiв, чорноï таблицi, величезного вестибюля, широких розгорнених в обидва боки схiдцiв довгих бiлих лунких коридорiв. Тепер вона могла придивитися ближче до професорiв, якi вони бувають справдi.
Був Комаха мовчазний, нiяковий i самотнiй. У нього було багато книжок. Вiн лягав спати, коли Тася ще не верталась додому абож до неï тiльки починали збиратись, i вставав, коли Тася ще спала. У нього був свiй розклад дня й ночi. Вiн майже нiколи не виходив з кiмнати, ввесь час писав. Тижнi минали за тижнями, а Комаха не тiльки не робив спроб познайомитися з Тасею, а, навпаки, ретельно уникав ïï.
Кiнець лiта й осiнь, коли Тася оселилась у помешканнi ч.7 на Дикому завулку, були чудеснi, але вона не могла помiтити анi разу, щоб Комаха хоча б у недiлю, раз на тиждень, вибрався за мiсто.
Тася звикла до недорiкуватого мурмотiння Комахи, до його нiяковости, до його уникань. При зустрiчi вона дивилась на Комаху з легкою iронiчною посмiшкою, а всерединi в неï прокидався жаль. Якось надто не по-людському вiн жив. Чи не треба було б врятувати Комаху вiд самого себе?
Тася досить довго спостерiгала Комаху: в неï поволi складалася думка, що вiн живе якось по-iншому, нiби й не живе зовсiм, нiби боïться жити, нiби боïться доторкнутися до життя, нiби живе непомiтно, вгамовано, мовчазно. Вона не зформулювала своєï думки, але вiдчувала невлаштовану, неналагоджену одiрванiсть Комахи вiд життя.
Тiєï недiлi був чудесний соняшний ранок: сонце, небо, серпень. Раптом у Тасi з'явилась думка не ïхати моторовим човном iз компанiєю до Мiжгiр'я, як було домовлено, а пiти до Комахи, постукати в дверi й запропонувати йому провести день удвох за мiстом.
Тася не сумнiвалась у згодi: надто чудовий ранок, надто синє небо, надто радiсне сонце. Якось перед цим почуттям ясного соняшного ранку зникло все iнше: i те, що вони з Комахою, власне, незнайомi, що досi вони не сказали один одному жадного слова, що, може, не вiдразу вони знайдуть спiльний рунт для знайомства, а може, й зовсiм не знайдуть його.
Та сонце, небо, теплий серпень...
Тася одягла маркiзетову блюзку, синю спiдничку, ажурнi панчохи, тiльки в виборi черевикiв завагалася: ïздивши за мiсто, одягала вона звичайний хром, але сьогоднi, задля урочистости, наважилась одягнути лакованi.
Комаха почув стук у дверi. Здивований, що хтось до нього мiг зайти, i незадоволений, що його турбують, Комаха поклав ручку, одсунув каламаря й книжку, помацав рукою по столу, щоб знайти окуляри, пошарпав ногами пiд столом, шукаючи пантофель, пiдвiвся i, держачи рукою комiр сорочки, вiн не встиг знайти шпоньки, що десь закотилась, одчинив дверi.
Перед ним стояла Тася.
Комаха мовчки дивився на ïï бiляве волосся, бiлу маркiзетову блюзку, ажурнi панчохи та лакованi черевики. Вiн не сподiвався побачити ïï i не мiг уявити собi, нащо вiн мiг ïй здатися.
Не чекаючи на запрошення, вона ввiйшла в кiмнату Комахи.
Ви дозволите? Даруйте, що я вас турбую!
Ïй було весело й цiкаво. Весело зi своєï несподiваноï витiвки й цiкаво подивитись на обстанову, в якiй мешкають професори, загадковi люди, що читають лекцiï, володiють таємницями знання, провадять iспити, пiдписують курсисткам матрикули, пробiгають по коридорах, не люди, а символи всезнання.
Кабiнет. Велика шкуратяна канапа, пiянiно, письмовий стiл, завалений паперами й книжками, що навколо нього на стiльцях i на пiдлозi лежали купи книжок i аж до стелi заповнювали полицi.
Кожен учений труп. Оцей трупний сморiд, затхле повiтря, курява, безладдя в кiмнатi вразили Тасю. Вражена духотою в кiмнатi, вона подивилась на вiкно. Дарма що надворi було ясно й тепло, вiкно було зачинене.
Чому ви не вiдчините вiкна? У вас нема чим дихати. Сьогоднi ж чудесна погода.
Комаха промурмотiв невиразно, що йому незручно працювати при вiдчиненому вiкнi, що вiтер може розвiяти папiрцi i на вулицi галасують дiти, ïздять вiзники та вигукують рiзнi перекупки. Усе це йому заважає.
Та все ж таки я вiдчиню. Тут же можна задихнутися.
Йдучи до вiкна й одчиняючи вiкно, Тася встигла подивитись на малюнок, що висiв на стiнцi, поглянути на полицi з книжками.
Речi є доконечна приналежнiсть життя. Жити це вважати на речi i зживатися з речами. Людина повинна опанувати речi, перемогти косну нерухомiсть речей, втiлити в речi частину свого життя.
Кiнець-кiнцем це дрiбницi: поставити на пiянiно квiти, придбати каламар, переставити меблi, подбати, щоб вимили вiкна, повiсити лямбрикони, витерти порох з книжок, стiльцiв, пiянiна, прибрати зi столика в кутку кiмнати синього Греца, брудний посуд, пляшку з гасом, шматки хлiба, невитертий почорнiлий нiж, масло в пергаменi, чайник, цукор у паперi, пообмiтати павутиння з нiжок фотеля, викинути розбитий i притрушений курявою абажур. Це все дрiбницi, але цi дрiбницi роблять кiмнату й життя невлаштованим, безладним i чужим.
Кiмната Комахи справляла враження нежилоï, а речi й меблi стороннiх i випадкових, нiби випадкова людина оселилася в порожнiй засмiченiй кiмнатi, номерi третьосортного готелю. Речi з тандити, кiмната тандитника.
Навiщо у вас так розкиданi книжки? Чому ви ïх не приберете? Чому у вас нема квiтiв? У вас багато меблiв, а кiмната здається якоюсь порожньою.
Комаха стояв коло дверей, похмуро i з подивом стежачи за дiвчиною, що рухалась по кiмнатi. Йому не до вподоби було й те, що його турбували, i те, що вона розглядає картини, бере книжки i не кладе ïх на мiсце, i взагалi те, що ця абсолютно йому непотрiбна особа прийшла до нього.
Тримаючи лiвою рукою незастебнутий комiр сорочки, вiн присунув дiвчинi стiльця.
Прошу, сiдайте!
Це не була з його боку будь-яка чемнiсть. Вiн, певне, зовсiм забув би запросити сiсти. Просто вiн хотiв, щоб вона сiла i бiльше не рухалась. Безглузда метушня дратувала його. Вiн не виносив метушливих осiб.
Не дочекавшись вiдповiдi, Таïсiя Павлiвна взяла якусь iз книжок:
Ви все чужомовнi книжки читаєте? Ви, справдi, професор?
Комаха повторив:
Прошу, сiдайте!
Та вона ще не вiдразу сiла. Вона ще торкнулась клявiшiв пiянiна i прислухалась до рiзноголосих звукiв.
Я iнодi чую, як ви граєте. Скiльки у вас нот! Майже стiльки, скiльки й книжок. Ви, може, не професор, а музика?
Тасинi слова сприйняв Комаха як докiр. Комасi здалось, що дiвчина нарiкає на його музичнi вправи. Нiяковiючи, розгублюючись, втрачаючи пiд собою рунт, захлинаючись у прикрiй для нього самого своïй неуважнiй нечемностi, вiн просив пробачення,
Я не знав!.. Прошу, я не знав! Я граю, коли вас немає. Я не хотiв би вас турбувати. Коли ви вдома, я грав пiд сурдинку. Я не хочу, щоб моя музика вам заважала, я бiльше не гратиму.
Тася спалахнула. Вона нiяк не сподiвалася, що ïхня розмова обернеться на нiяковi загостренi ущипливi пробачення. Похмура нелюб'язнiсть першого прийняття оберталася на протилежнiсть, i церемонна делiкатнiсть Комахи дратувала, як образа. Головне те, що делiкатна попередливiсть Комахи була безглузда:
Що ви? Хiба я скаржилась чи нарiкала! Ви й так навдивовижу лагiдний i спокiйний сусiда. Кращого й не бажати. Ви ввесь час працюєте. Я дуже рада, коли ви граєте. Ви так чудесно граєте. Я люблю музику.
Комаха сидiв проти Тасi в напруженiй, дерев'янiй позi, тримаючи комiр сорочки лiвою рукою. Рука замлiла. Його турбувало те, що в нього незастебнута сорочка, i те, що сандалi на босу ногу, i що вiн без пiджака й волосся в нього розкуйовджене, i що розмова йде якось недоречно й сумбурно.
Вiн усе не мiг уявити собi, з якою метою зайшла до нього ця дiвчина. Попросити зачинити за нею дверi, бо всi в квартирi пiшли? З скаргою, що його музика ïй заважає? Позичити грошей? Вiн ладен був дати ïй, скiльки вона попросить, усi грошi, скiльки в нього єсть, тiльки щоб вона пiшла геть, не заважала йому безглуздими запитаннями, що його дратують. Вiн почував себе стомленим.
Для Тасi було ясно: розмова набуває такого сумбурного характеру, що ïï треба кiнчати, iнакше вона ризикує заплутатись остаточно в хаотичнiй плутанинi.
Я прийшла вам запропонувати... Сьогоднi недiля, надворi чудесна погода. Хiба ж можна сидiти в хатi? Я бачу, що ви ввесь час без перерви працюєте. Оце я задумала зайти до вас i запросити поïхати вдвох десь за мiсто. Гаразд?
Комаха мовчав. I Тасi здалось, що вiн ладен згодитись.
Куди захочете, туди й подамось. До Пущi-Водицi, Святошина, пароплавом на Слобiдку. Вибирайте ви. Я згодна заздалегiдь. Я взагалi без примх. Зi мною легко. Мене, коли ви цього ще не знаєте, звуть Тася. Справдi, скiльки часу живемо з вами бiк-о-бiк, а й слова досi один одному не сказали. Так згода?
Комаха почервонiв. Безпомiчно й злякано вiн почав вiдмовлятись.
О, нi, нi, я не можу, нi! Я зайнятий. У мене праця. Ви пробачте, але я не можу.
Слова Комахи не справили на Тасю жадного враження. Вона й слухати не хотiла про вiдмовлення.
Праця! Що таке праця! У кого ïï нема! Так через працю й спочити, виходить, не можна? Дурницi! Киньте! Ïдьмо! Берiть пiджак. Де вiн у вас? У шафi?
Тася пiдвелася зi стiльця i обернулась до шафи. Комаха подивився на неï з жахом. Вiн розгубився перед цiєю дiвчиною, що вперше завiтала до його кiмнати, але поводилась так, нiби вони були давнi й близькi приятелi. До всього iншого не вистачало тiльки того, щоб вона одкрила шафу й побачила все безладдя, що там панує: бруднi рушники, киненi сорочки, зiм'ятi комiрцi, черевики, штани, все перемiшане в одну неохайну купу й притрушене нафталiном.
Вiн став мiж жiнкою й шафою. Тримаючи лiвою рукою комiр сорочки, вiн праву простяг до Тасi. Вiн благав:
Не треба, ïйбогу не треба. У мене нема пiджака, тобто єсть, тiльки вiн не в шафi, а там, взагалi, у пралi, в шевця, я вiддав, позичив. Та вам байдуже це, де мiй пiджак, бо я все одно з вами не поïду, i взагалi не поïду, i не збираюсь ïхати.
Гiстерично вигукнув:
Я не хочу!
Тася була в одчаï. Вона аж нiяк не сподiвалася, що справа так обернеться,
Тобто, як же це так? Це, виходить, сидiти менi самiй цiлий день у мiстi? Оце гаразд! Ви ж зрозумiйте, Василю Хрисанфовичу, що вже пiзно i всi моï знайомi роз'ïхалися. Тепер уже нiкого й не знайдеш.
Вона ладна була плакати. У неï був такий хороший настрiй iз самого ранку. Бо що може бути приємнiше, як зробити приємнiсть iншiй людинi? Вона уявляла собi, як зрадiє Комаха, як йому приємно буде, що йому хочуть зробити приємнiсть, що за нього турбуються. А тим часом вiн зустрiв ïï припозицiю насумрено, як злу прикрiсть.
Василю Хрисанфовичу! Голубчику! Поïдьмо! Не самiй же менi ïхати? Комаха заперечував.
Я не можу! Менi ж нiколи! Вона тягла його за рукав.
Дурницi! Ïдьмо!
Нi, даремно! Вiн не поïде. Не хоче й не може. Ïхати десь удвох за мiсто з дiвчиною?! Одна думка про можливiсть подiбноï подорожi у свiдомостi Комахи набувала вигляду життєвоï катастрофи.
Серце билося у нього гарячково.
З жахом вiн подивився на Тасю.
Тася насумрилася. Пiдiбрала губи. Напiвобережно, напiвпрезирливо кинула:
Це з вашого боку нечемно! Так, нечемно! Ïй здалося, що вона знайшла нарештi потрiбне слово. Це трохи ïï заспокоïло й примирило; що взяти з нечемноï людини? I, все ще хвилюючись i намагаючись стриматись, щоб цей iдiотичний Комаха не помiтив слiз на очах, вона закидала Комасi його моральну зiпсованiсть:
Коли я пропонувала вам ïхати, то я гадала, що ви вихована людина, що вам нудно сидiти щодня цiлi днi насамотi i що ви тiльки не наважуєтесь перший зайти до мене i сказати... Ну, i...
Тася спинилась, ïй бракувало повiтря, Вона почувала, що горло перехвачує спазма, i ще хвилина й вона розплачеться.
Ковтаючи сльози й кидаючись до дверей, вигукнула:
А ви егоïст!..
I вона вибiгла з кiмнати Комахи, щоб упасти в себе на лiжко i плакати, уткнувшись у подушку, плакати вiд образи, вiд нудьги й самоти, вiд думки, що всi знайомi роз'ïхалися, i нiхто не зайде за нею, i вона нудьгуватиме цiлiсiнький довгий лiтнiй день. Вона плакала з того, що є люди, якi не вартi того, щоб ïх шкодували, побивалися за ними чи дбали.
Роздiл IV
Розмова з Тасею мала для Комахи несподiванi наслiдки. Його рiвновагу порушено й спокiй знищено. Його днi, ночi, думки, мрiï, бажання, години працi й години спочинку були з того часу отруєнi.
Досi Комаха аж нiяк не цiкавився своєю сусiдкою. Вiн iнорував ïï. Не звертав на неï жадноï уваги. Досi вiн не помiчав ïï. Коли одного разу Корвин спитав його, що це за нова сусiдка, курсистка, чи що? вiн не вiдповiв на запитання.
Досi вiн не знав, чи стара вона, чи молода, вродлива чи потворна, струнка чи горбата. Зустрiчаючись на вулицi, вiн не пiзнавав ïï, бо взагалi не знав ïï.
Одного разу вiн був страшенно здивований, коли якась дiвчина спинила його на вулицi й спитала:
Ви йдете додому?
Вражений несподiваним запитанням, Комаха вiдповiв:
Додому!
Так, будьте ласкавi, вiзьмiть цього пакунка i занесiть його додому.
Комаха взяв i вдома, передаючи пакунка покоïвцi, сказав:
Це менi дали оце, щоб я однiс, так ви вiзьмiть. Я не знаю!
А коли за кiлька годин Дуня постукала до нього, щоб спитати, хто йому дав пакунка й кому той пакунок треба передати. Комаха на всi Дунинi запитання вiдповiв неативно. Вiн не може сказати анi хто, анi що, анi до чого. Вiн нiчого не може сказати, бо вiн нiчого не знає.
Нiяковiючи перед Дунею, Комаха намагався згадати. Що це була якась жiнка, то це було так. Цього вiн був бiльш-менш певний, але чи назвала вона iм'я особи, кому вiн має передати пакунка, цього вiн не мiг пригадати. В пам'ятi в нього бували несподiванi прогалини, бiлявi плями, невиразнi, нiчим не заповненi розпливчастостi. Вiн хотiв викликати в пам'ятi постать зустрiненоï жiнки, але йому не щастило. Кожен образ, що його вiн створював, невiдхильно розпадався ранiш, як набути в його уявi певноï окреслености. Вiн iшов по вулицi, думаючи про щось зовсiм iнше, про своє, i запитання зустрiненоï жiнки: Ви йдете додому? i слова Вiзьмiть цього пакунка вiн сприйняв поза свiдомiстю, як щось цiлком стороннє.
Найменшоï згадки про вигляд жiнки, що пiдiйшла до нього!
Вiн примушував себе згадати обставини зустрiчi i не мiг. У нього заболiла голова.
З лагiдною м'якiстю вiн попросив Дуню не турбувати його зайвими розпитуваннями, бо все одно вiн нiчого не може згадати.
Вiн спинявся в коридорi, щоб дати пройти Тасi, але не дивився на неï. Коли вона дзвонила i в помешканнi не було нiкого, щоб одчинити дверi, Комаха, вiдчинивши, запитував:
Вам кого?
Вона була для нього хисткою туманнiстю, коливанням тiнi, як тiнь од людини, що не iснувала.
Господиня помешкання iснувала, ïй Комаха платив за кiмнату й обiд. Дуня теж iснувала, бо одчиняла дверi й замiтала iнодi його кiмнату. Шпiц Альма iснував теж, бо на дзвiнок вибiгав до вiтальнi й голосно гавкав. Тася не iснувала. Ïхнi взаємини обмежувались на коротких при випадкових зустрiчах добриднях.
Але й цi добриднi були для Комахи за джерело важких сумнiвiв i вагань. Вони лягали на нього, як прикрий тягар, бо протягом мiсяцiв Комаха не мiг вирiшити складного питання, чи мусить вiн, як спiвмешканець, вiтатися з Тасею, чи, може, якраз навпаки, йому не слiд iз нею вiтатись. Нез'ясованiсть питання обертала цi добриднi на тяжкий обов'язок. Чи не будуть розтлумаченi його добриднi як настирливiсть, безглузда й небажана?
Вiн спитав поради у Корвина, але цей легковажний приятель вiдповiв непристойно:
З Тасею? Гарненька дiвчина! Вашi кiмнати поруч. Мешкати у двох метрах один од одного У чому, власне, справа?
Слова Корвина були порожнi слова. Вони не мали жадного сенсу. Поруч? Що з того? Саме тому, що поруч, i не ясно, вiтатись чи нi?
Отже, при зустрiчi Комаха мурмотiв щось невиразне i дивився вбiк, одвертаючись од дiвчини.
Вiн уникав ïï. Свiдомiсть ïхньоï вiдокремлености була мiцна й непохитна. Ïх вiдокремлювала стiна, дверi, порожнеча вiтальнi, просторiнь коридору. Для Комахи ця вiдокремленiсть була абсолютна. Мiж ними лежала пустеля, iзольованiсть порожнечi, замкненiсть пiтьми, безмежнiсть простороней.
Комаха навiть i думки найменшоï не припускав, щоб вiн мiг перейти цi два метри по коридору й завiтати до Тасi.
Людськi уявлення далекого й близького умовнi й вiдноснi. Два метри це близько чи далеко? Може, близько, а може, й надто далеко! Рiзниця мiж далеким i близьким, досягненим i недосягненим, можливим i неможливим найменше залежить вiд усталених понять часу й простору. Легше з оеном здiйснити мандрiвку на Таïтi, нiж переступити два метри мiж двома кiмнатами. Пiтьма екваторiяльних ночей прозорiша вiд пiтьми коридору в мiськiй квартирi. Пустелi джунлiв зрозумiлiшi й простiшi вiд чотирикутноï пустелi мiського передпокою.
Екзотику мандрiвки на Таïтi механiзовано, налагоджено, обставлено комфортом останнiх досягнень технiки. Мандрiвник, придбавши в аентствi Кука книжечку з рiзнокольоровими квитками, згiдно з розкладом поïздiв i пароплавiв, за якийсь мiсяць, у заздалегiдь розрахований день, годину й навiть хвилину прибуває в призначене мiсце. Все наперед передбачено, влаштовано. Екзотику математизовано. Екзотику незнаних краïн обернено на фiкцiю рахункiв, вiз, пашпортiв, митниць, автоматiв з шоколядою, джазбандного вереску, реклям Гала-Петер, цигарок, кокаïну й вiдповiдноï кiлькости патентованих, арантованих i гiгiєнiчних розваг. Сомалiйцi й таïтяни, сидячи ввечорi на порозi своïх хиж, мають вигляд готельних швайцарiв, джазбандних музик та придвiрцевих чистильникiв чобiт, що використовують тут свою професiйну вiдпустку.
Але з того часу, як Тася оселилась в одному помешканнi з Комахою, минули днi, тижнi, мiсяцi, а два метри, що вiдокремлювали дверi ïх кiмнат, лишалися вiддаленiшi вiд усiх вiддаленостей. Ще давнi греки знали достотно, що не наздогнати швидконогому Ахiлловi повiльноï черепахи.
Так було досi! Тепер усе змiнилося! Тасин прихiд порушив звичнi уявлення Комахи: недосяжне вагiтнiло можливiстю близького. Два кроки справдi стали двома лише кроками. Мандрiвцi в космiчну просторiнь, що тяглася тижнями й мiсяцями i загрожувала затягнутися на роки, повернено справжнiй ïï сенс.
Комаха тепер не сумнiвався: поруч iз ним мешкала приємна, гарна, проста й лагiдна дiвчина. I коли вiн у цьому впевнився, думка про цю дiвчину заволодiла ним. Ззовнi в ïхнiх взаєминах нiчого не змiнилося, лишились тi самi короткi добриднi, i уникати зустрiчей з Тасею Комаха почав ще упертiш. Та це було ззовнi. Всерединi в життя Комахи ввiйшли новi почуття, новi бажання, сни, чекання й ревнощi. Так, ревнощi!.. Досi Комаха зовсiм байдуже ставився до того, що до Тасi ходили чоловiки, студенти, молодь, або що у свято до неï заходила весела галаслива компанiя i брала ïï з собою на прогулянку, тепер вiн ревнував ïï до ïï знайомих, до ïï приятельок, до ïï розваг. I що ретельнiше вiн уникав ïï, то бiльше й непримиреннiше ревнував. Досi, коли вiн нудився, вiн нудився сам. Вибору не було: його днi замкнено в самоту. В собi самому вiн мусiв шукати способiв перемогти нудьгу.
З того дня, як Тася зайшла до нього й запропонувала поïхати разом за мiсто, в ньому прокинулося почуття якихось прав на неï, можливостей i обов'язкiв. Це ж вiн, а не хто iнший, мiг би сидiти з нею удвох увечорi на канапi, читаючи книжки абож так про щось розмовляючи, це вiн мiг би повертатися з нею з театру.
Розумiється, цi уявленi ревнощi, що примушували Комаху страждати, були безглуздi. Вiн, Комаха, нiколи не сидiтиме з нею вдвох увечорi, бо як не приваблива вечiрня тиша, ласкава стисненiсть рук, вiдчуте тепло жiночого обличчя, та ще привабливiша можливiсть працювати в себе в кiмнатi, й щоб нiхто не заважав працi. Вiн не пiшов би з нею в театр, бо не знаходив нiчого цiкавого в театральних виставах 0сенних скрипок, Дворянских гнезд i Дней нашей жизни, сантиментально-лiричному репертуарi в Соловцовському театру того часу з Яновою та Липовецькою на чолi. Своєï самоти вiн не промiняв би на розмови з жiнкою. Бавити жiнку розмовою тяжкий i нерадiсний обов'язок. Вiд цiєï розмови лишається тiльки почуття примушености, втоми й даремно втраченого часу. Нi, компактне видання грецьких текстiв досократикiв найкращий супутник для прогулянок.
Це все було, поза сумнiвом, так, i все ж таки Комаха не мiг угамувати своïх уяв. Вiд того, що ревнощi були уявленi i в уявленостi своïй безглуздi, вони не ставали менш реальними.
Кохання може набувати найрiзноманiтнiших форм. Для Комахи воно набрало форми вiдокремленоï iлюзiï, примхи, самотньоï замкнености, нерiшучого боязкого уникання. Вiн ретельно уникав дiвчини. Виходив на вулицю тiльки тодi, коли був певен, що не зустрiнеться з нею. Вiн ходив iншими вулицями, нiж тi, що ними ходила Тася. I разом з тим, ставши коло вiкна, схвильовано чекав, коли вона вийде з дому або повернеться, щоб, лишаючись непомiченим, побачити ïï бодай на мить.
Певнiсть, що вони роз'єднанi назавжди, забезпечувала сталiсть Комашиного почуття. Певнiсть найважливiше в коханнi. Чого варто кохання людей хистких i непевних, що не можуть сказати назавжди?.. Для них кохання лишається побiжним почуттям, легковажним настроєм, мiнливим переживанням, Комаха не належав до категорiï подiбних людей. У своïх почуттях вiн був такий же монументальний, твердий i упертий, як i в наукових дослiдах. Йому треба було впевнитися, що вони нiколи не побачаться. Нiколи не зустрiнуться, нiколи не розмовлятимуть, не сидiтимуть увечорi вдвох, рука не доторкнеться руки. Ця певнiсть була потрiбна Комасi, щоб зберегти своє почуття закоханости цнотливим, простим i нiжним протягом рокiв.
З початком революцiï Тася зникла з обрiïв Комахи. Вона виïхала з ïхнього помешкання. Вiн загубив ïï слiди. Щоправда, вiн i не робив спроб натрапити на них.
Слова Корвина, що Тася тут, у мiстi, справили глибоке враження на Комаху. Отже, можливо, зовсiм випадково, а можливо, i не випадково, спинився Комаха на Дикому завулку, нинi завулку Марата, стоячи на вулицi й дивлячись на вiкна поруч, колись своєï й Тасиноï кiмнат.
Вiн стояв, спершись на цiпок. Голуби туркотiли, перелiтаючи з мiсця на мiсце на бруковi тихоï кривоï вулички, де тротуари заросли травою. По синьому небi пливли попелястi хмарки, i луною дзвенiли в повiтрi удари мулярiв, що будували новий будинок.
Роздiл V
Корвин останнiй час приятелював з Вер. Вони познайомилися на пляжi.
Вер любила пляж, рiчку, смугу бiло-жовтого пiску, берег, верболiз, натовп. Вона любила, скинувши верхнє вбрання, стояти напiвроздягнена й роздивлятись натовп, як натовп роздивлявся ïï. Засмалених юнакiв у синiх i червоних штанцях вона дразнила своïми духовитими десу, червоними пiдв'язками Вер була брюнетка i прозорiстю довгих чорних панчiх. Ïй подобалось лишатися незворушеною, коли юнаки одверто виявляли схвильовану змисловiсть i молоде збудження. Вони абож проходили повз неï, роблячи спроби розпочати розмову, абож спинялись недалеко вiд неï i починали змагатися у стрибках, боротьбi та будуючи пiрамiди, щоб показати стрункiсть тiл та мiцну напруженiсть м'язiв. Було приємно бачити крiпкi й дужi ноги, вузькi стегна, плаский живiт, м'язистi руки, тверду шию, засмаленi жовто-бронзовi тiла й несховане бажання, але Вер нехтувала ïх.
Байдужим поглядом вона пробiгала по юнаках i одверталася. Вона волiла вибирати сама.
У Корвина були всi данi, щоб Вер звернула на нього увагу.
Струнка постава, смугляве обличчя й довга темна рука, все те, що жiнкам здається бажаним у чоловiку.
Йому не бракувало церемонности, може трохи напруженоï й навмисноï, що примушує припустити абож холодний гонор, абож нахил до буфонадних пародiй.
Деяка врочиста коректнiсть стриманого жесту завжди iмпонує жiнкам, коли жест пiдкреслює тактовнiсть звичайного поводження.
Вер сподобалися скупi й чiткi рухи цього сухорлявого чоловiка з кiстлявим носом i темними руками, що розташувався коло неï, уважно простелив простирадло, поклав валiзку, обв'язав голову рушником i простягнув на пiску своє довге, до чорноти засмалене тiло. Вiн лежав не рухаючись. Його сухорляве витягнене тiло i обличчя з довгим гострим носом були бездоганнi й нагадували iталiйця доби кватроченто, не Данте, нi, швидше Бенвенуто Челлiнi.
Ще не знавши, хто вiн i що вiн, Вер зважила все, що єсть, може бути й буде. Так, зважила все, що буде.
Трапляються iнодi випадковi знайомства, якi наперед визначають вчора, сьогоднi й завтра глибокоï дружби й щироï приязнi, дарма що цього вчора, власне, i не iснувало. Вчора не iснувало, але чи значить, що його не було зовсiм? Кожне сьогоднi визначає не тiльки прийдешнє, але й минуле.
Корвин був вихованою людиною, щоб не заговорити з Вер анi про спеку, анi про температуру води. Жiнка, ïï стрункi ноги, опуклi груди, вигин трохи широкого рота, тонкий чiтко окреслений нiс, побудований з блиском холоду, якому нiщо не чуже, а все пiдвладне, варта була того, щоб з нею поводитись несподiвано й коректно, щоб говорити з нею не про спеку, а про м'язи ïï нiг i ступнi. Ступню Тальйонi порiвнювати з ступнею Ганни Павловоï.
Ви, сказав Корвин, повиннi були помiтити, що я уважно розглядав вас, ваше тiло, форму рук, нiг, вашу ступню, литки й стегна. Я мiг здатись вам людиною настирливою, коли б у мене не було до того пробачень. Претендуючи на iм'я знавця i досить знаючи анатомiю, я змiг оцiнити форми вашоï ступнi i м'язи ваших литок. У вас м'язи танцюристки. Ви танцюєте абож танцювали.
З глибоким знанням дiла, пересипаючи свою розмову технiчними термiнами з анатомiï й балетного мистецтва, Корвин говорив про окремi м'язи, про форму ступнi, вiдмiннiсть нiг у танцюристок.
Вер розсмiялася.
З вашою обiзнанiстю фахiвця вам нiхто не закине настирливости. Фахiвцевi завжди дозволено те, що заборонено ляïковi. Однак, не зважаючи на ваше знання анатомiï, я не зроблю висновку, що ви лiкар, прозектор, хiрург, ординатор клiнiки, хоча б тому, що ви надто сухорлявi не худий, бо чому ординаторовi й не бути худим? а саме сухорлявi. У вас струнка сухорлявiсть поета абож музики. Ви знаєте тiло можливо, що знання жiночого тiла це ваша побiчна професiя, але менi здається, анатомiю ви знаєте тому, що ви художник.
Вони знали один одного, ще не назвавши себе.
Вiн лежав, Вер сидiла. На тлi блакитного неба чiтко й ясно викреслювалася голова Вер.
Корвин перервав павзу, щоб, дивлячись на жiнку, сказати:
Майстри iнколи зважали на значення одноманiтного блиску тла, щоб змалювати вроду жiнки. Теоретики мистецтва золоте тло iкон ладнi тлумачити як висновок метафiзичних тенденцiй iконописного мистецтва. Я гадаю, що тут грала ролю зовсiм не метафiзика, а натуралiстичне спостереження: на тлi золота абож емалi врода жiнки здається довершеною.
Вер трохи нагнулася до Корвина, доброзичливо змахнула пiсок йому з плеча i сказала:
Ви розглядаєте обличчя жiнки як матерiял для картини замiсть дивитися на нього задля нього самого. Це безтактно. Жiнка обертається на модель од Пакена, на якiй вiшають убрання. Невже ж жадна жiнка нiчого не варта супроти картини мистця?
Корвин повернувся на бiк i сперся на лiкоть.
Навпаки. Про мене жiноча врода є така ж культурна й естетична цiннiсть, як i мистецький твiр будь-якого майстра. До речi, менi здається, що я знаю вас. Iз самого початку менi здалось, нiбито я вас десь бачив. Тепер я згадав. Ви Вер Ельснер! Минулого року в Diе Кunst була надрукована стаття про еволюцiю мистецьких стилiв. Критик мав на увазi два вашi портрети один мальований в експресiонiстичнiй манерi та iнший, писаний Яковлевим, в якому кубiзм був поєднаний з чiтким i монументальним академiзмом. З вашого тону я вiдчуваю, що ви незадоволенi, що критик писав про вашi портрети, а не про вас.
Вер не заперечувала. Вона цiлком згодилася з Корвиним, коли той зауважив:
Стаття в мистецькому часописi, що трактує з докладною обiзнанiстю про вроду сучасноï жiнки, вигин стегна, лiнiю потилицi, форму спини варта була б такоï уваги, як i стаття про стиль сучасних майстрiв. Чому годиться писати про портрети жiнок i присвячувати навiть окремi часописи спецiяльно жiночому вбранню, черевикам, зачiскам, килимам, меблям, i не можна присвячувати статей i часописiв самiй жiнцi?
Вер i Корвин знаходили спiльнi думки й спiльний рунт.
В теорiï новоï культури вони вводили апологiю людини, ïï бажань та ïï активности. На прапорi свого ентузiязму вони написали: активнiсть людини.
Людськi почуття злиденнi й недосконалi, бо людство волiло вдосконалювати технiку мистецтва i нехтувало з того, щоб удосконалити бажання. Людство призвичаïлося цiнити культурнi цiнностi, що виростали з нездiйснених бажань, замiсть того, щоб культивувати бажання як культурнi цiнностi. Цивiлiзоване людство культурне у своïх мистецтвах, але воно лишилося варварським у своïх почуттях i бажаннях.
Вайле, нiмецький етнолог, свою книжку про дикунiв назвав Die Kultur der Kulturlоsеn, тим часом книжку про сучасне цивiлiзоване людство годилось би назвати Die Kulturlosigkeit der Kulturellen.
I все ж таки в своïх спостереженнях щодо Вер Корвин трохи помилився: Вер не була танцюристка. Це було випадкове й не довге захоплення. Вона не обминула студiï при курбасiвському Молодому театрi у 1918 роцi, але це вона зробила в добу захоплення Далькрозом, Дункан, фiзкультурою, бiомеханiкою, ритмiчними вправами, цирковою акробатикою, принесеною в театр, отже, коли традицiï клясичного танцю почали пiдупадати, а захоплення ритмiкою тiла стало загальним.
Немає жiнки, яка б не припускала, що в неï схованi таланти актриси. Вер була жiнка, отже, вона уявляла себе принаймнi деякий час акторкою.
Вайлд розповiв iсторiю однiєï дiвчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала. Вона загубила в собi акторку, коли вiдчула в собi жiнку. Бiдне дiвча! воно не вмiло пiдносити своï почуття на ступiнь театральноï гри i своє кохання перетворювати на тонке й вишукане мереживо мистецтва. Сiбiлла Вен була надто щира й наïвна.
Вер навпаки! Вер тiльки тому й вступила до студiï, що була жiнкою. Жiночий iнстинкт досягав у неï того ступеня природноï витончености, коли вiн може замiнити талант i висунути з натовпу. Бути жiнкою мистецтво, як грати в пiн-пон, дириувати оркестрою й брати призи на шахових турнiрах. Манерну iндивiдуальнiсть Вер приймали за прикмету справжньоï талановитости. Вона користувалась успiхом. Ïй бракувало технiки, ïï пуанти не завжди були бездоганнi, але в особистiй вдачi Вер було так багато умовноï декоративности й штучноï орнаментальности, що ïй належало лише бути собою, за нею визнали першоряднi здiбностi.
Приятелi ïй плескали. Знавцi, з властивою ïм педантичнiстю в своïх уподобаннях i присудах, вiдрiзняли не на користь Вер умiння бути жiнкою вiд умiння клясичного танцю.
В життi Вер була одночасно акторкою й собою. Вона грала себе... Ïй хотiлося плескати, коли у вiтальнi абож каварнi з особливо химерним мрiйним жестом вона запалювала цигарку абож куштувала хрумку мерену й змiтала крихти з бiлого свого убрання. Пити каву й запалювати цигарки наука не легка й вiдповiдальна, як i останнє напруження тiла у змаганнях на 100 метрiв.
Вступивши до студiï, Вер вiддалась упертiй працi, але задовольнилася з перших успiхiв i перших визнань. Вона казала, на свiй кшталт варiюючи Цезареву формулу:
Я захтiла! Я досягла! Я зреклась! Навiщо продовжувати? Повторити те саме в столицях i, може, за кордоном з тим, щоб, може, колись Андрiй Левенсон в Майстрах балету або хто iнший присвятив менi кiлька рядкiв з гострою й iронiчною оцiнкою? Чи варт змагатись, щоб досягти того, що не варте досягнень!
Коли пiсля перших успiхiв Вер кинула студiю, ïï не зрозумiли.
Чому?
Пояснення, що ïх давала Вер, нiчого не пояснювали Шукаючи правдоподiбних арументiв, вона посилалась на брак шанолюбства.
Менi бракує шанолюбства. Цей успiх мене не задовольняє. Навiть галасливий джазбандний реклямований успiх на великих сценах Парижу, Вiдня й Нью-Йорку не задовольнить мого шанолюбства. До того ж я боюсь, що за наших часiв театральне мистецтво втратило свiй сенс.
Можливо, це останнє грало найбiльшу ролю. Вер усвiдомлювала, що культ естетного пасивного формалiзму, одiрваного вiд життя й сучасности, вiдходив у минуле. Ще нiчого не знавши про новiтнi течiï в життi й мистецтвi, вона прийшла до аналогiчноï думки про атеïзацiю мистецтва. Мистецтво, вiдокремлене вiд життя й замкнене в собi, зникає. Колишнi типи концертiв одмирають, музика механiзується, мистецтво набирає спортового характеру. Фiзкультура й спорт успiшно конкурують з виставами, футбольнi й баскетбольнi змагання на стадiонi вiдбивають одвiдувачiв з театру, пляж здається привабливiшим вiд балетного спектаклю. Дiвчина, що стрибає в воду з трисажневоï вежi, викликає не менше подиву, як балерина з ïï вишуканими пуантами й крицевим носком.
Корвин помилився Вер не була танцюристкою. Розвиненi м'язи Вер були розвиненi м'язи спортсменки. Вер зробила зi спорту професiю.
З пляжу поïхали вдвох. Увечорi сидiли в саду, ïли морозиво, дивились на фоєрверк. Слухали музику. Вечеряли в Континенталi. Вер пила горiлку й пиво. Вер казала, що на нинiшнiй день вона дивиться як на початок ïхнього товаришування, компаньйонату. Вона досить недвозначно виявляла свою прихильнiсть до Корвина. Але, давши йому всi аванси, коли той почав умовляти перейти в нумер, вона не виконала жадного з цих авансiв.
Пiзнiше десь пили каву, блукали по якихось глухих вуличках, завулках, де нiколи ранiше не доводилось бувати, сидiли на кручi над Днiпром, знов блукали по вулицях i тiльки вже на свiтанку, о п'ятiй годинi ранку повернулися додому.
Корвин не мiг достотно пригадати ïх нiчних розмов. Вiн не мiг зв'язати уривки розмов, що збереглися в його пам'ятi. Вiн пригадував дещо, але не був певен, чи вони говорили саме те, що вiн пригадував. Вiн пам'ятав нiби крiзь сон. Може, цi розмови й справдi лише привидiлося йому потiм у п'янiй пiвсоннiй маячнi, а може, це були невисловленi думки Вер, що вiн ïх сам пiдказав ïй.
Ця жiнка була чарiвна й приваблива. У сп'янiлих нiчних блуканнях вона не тратила ясности. Утримуючись вiд будь-чого, вона шалiла в приборканих своïх бажаннях i спокушала найвибагливiшi дивацтва.
Десь, у якомусь глухому завулку, вони сидiли на лавочцi коло довгого паркану, Корвин цiлував Вер у пiдголену потилицю.
В легкому теплому повiтрi пахло нiчними квiтами.
Десь кумкали жаби.
В маненькому завулку, порослому травою, було порожньо й тихо.
Вер звiльнилась од нетерплячих, збуджених рук Корвина й прошепотiла:
Я кохаю вас, Корвин!
Вона наблизила своє обличчя до нього. Од неï пахло вином. Очi ïï були широко розкритi, нiби в стражданнях породiллi.
Отже, чи не все одно для вас, з ким ви задоволите своє бажання, а для мене з ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а, може, ще й сьогоднi перед тим, як зустрiтись.
Вер була дуже п'яна, коли вона говорила так. Чи, може, вона нiчого не говорила цього, i в п'янiй безглуздiй плутанинi думок, почуттiв, це сам Корвин висловлював невисловлене нею?!
Але вiн твердо пам'ятав, що вона призналась у коханнi. Щоправда, коли це й було освiдчення, то дуже дивне.
Вiн пам'ятав цi фрази. Вер казала йому:
Коли я сьогоднi побачила вас, я вже знала, що кохатиму вас. Навiщо поспiшати, коли все вирiшено наперед? Кiнець роману може бути небайдужим лише тодi, коли його обернути на початок кохання.
Вони блукали. Вони пережили нiчнi кошмари химерного кохання, нiби нотр-дамiвськi химери ожили в них.
У своïх нiчних блуканнях вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям. У фiялкових присмерках на густiй синявi неба чорно-сiрi гiгантичнi потвори розкинули своï крила. Вiд збудження, що ще тремтiло в них обох, нiчнi потвори прокинулися, щоб справити вiдьомський шабаш.
Вниз од цього будинку Корвин повiв Вер кривими стежками. Вони падали, пiдiймалися, губилися, йшли вперед i верталися назад. Вони плуталися в пiтьмi на переплутаних стежках провалля.
Чи, може, це лише привидiлося ввi снi?
А в срiблястому ранковому тремтячому свiтлi, коли Вер прощалася з Корвиним i вiн цiлував у неï руку, вона повторила:
Кiнець кохання буде лише тодi небайдужим, коли його обернути на початок!
Роздiл VI
Вер була донькою помiщика, присяжного повiреного. Свого часу, за студентських рокiв, ïï батько побував на засланнi, i культ давнiх народовольських традицiй надавав влаштованому й врiвноваженому побуту в родинi Ельснерiв деякого вiдтiнку колись перенесеноï офiри й виконаного громадського обов'язку. З роками прийшли байдужiсть i спокiй, i батько Вер, не без матерiяльноï для себе користи i не без апльомбу, дещо, правда, метушливого й безладного, використовував цi згадки про свою революцiйну дiяльнiсть юнацьких рокiв, щоб оточити себе тепер авреолею поваги й авторитету.
Вступивши пiсля закiнчення гiмназiï на курси, Вер змiнила свою гiмназiяльну брунатну сукню з чорним фартушком на суворий синiй з високим англiйським комiрцем tailleur. Купила товстий лiнований зошит у чорнiй цератовiй обгортцi. На стiл у своïй кiмнатi поставила гiпсового Толстого, а на стiнцi повiсила довгобородого iнтелектуального Драгоманова в застебнутому сурдутi, з його виглядом протестантського пастора. Це все далеко менше говорило про ïï власнi уподобання, як про невиразний вiдгук розпливчастих уяв про студентiв i курсисток. Деякий час пiсля вступу вона навiть носила пенсне в оправi i з чорним шнурком. I не тому знов таки, що вона потребувала носити його, але головним чином з почуття стилю, як деяку алегорiю або символ. Вона хотiла мати вигляд дiвчини серйозноï, заглибленоï в себе й незалежноï.
Вона вступила на курси з думками, що склалися в неï про студентiв з оповiдань батька. Курси й унiверситет в ïï уявi малювались величезною конспiративною органiзацiєю змовникiв. Вона мрiяла про долю Софiï Перовськоï та Вiри Фiнер. Вона бачила себе на розi вулицi в схвильованому чеканнi губернаторськоï карети: так промайнуть на мить пара коней, широка борода кучера, чорний лак каретного передка, в дзеркальному склi червоний лацкан сiроï генеральськоï шинелi, i в короткому змаху руки розметене, розтрощене, знищене все.
Але на курсах Вер досить швидко впевнилась, що все це аж нiяк не вiдповiдало анi атмосферi, анi оточенню. Ïï уява про унiверситет i курси показалася хибною. В цi роки мiж двох революцiй у студентськiй масi панували асоцiяльнi настроï, що знаходили в собi вияв для переважноï бiльшости в цiлковитiй вiдсутностi будь-яких духових iнтересiв: пасивна вiдсутнiсть будь-яких переконань, психологiчна астенiя.
Студентська маса в своєму складi була аморфна, дезорiєнтована, малокультурна. Курсистки читали графа Аморi, Вербiцьку й Брешко-Брешковського, у кращому разi Винниченка, Андрєєва й Купрiна. Iнтелектуальний рiвень був дуже низький. Кiно, театр мiнiятюр, для студентiв карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток флiрт, недотепнi дотепи, пiснi, пiкнiки, кава й тiстечка у Франсуа або Семаденi. Державi потрiбнi були урядовцi. Студенти готувалися стати урядовцями. Згодом, в роки вiйни, чимала частина ïх потрапила за мобiлiзацiєю до вiйська: вони обороняли державу й своє право бути урядовцями в нiй, Вер не раз приходила скаржитись батьковi:
Ти був щасливiший!
А батько, посмiхаючись викришеними за юнацьких рокiв од цинги зубами, казав:
Можливо, доню!
Для обдарованiшоï, iнтелектуально розвиненiшоï й духово активнiшоï меншости прапором став фiлологiзм, рафiноване культурництво, олександринiзм. Гасло культурu заступило гасло революцiï. Книжка Барбе д'Оревiльï про Джорджа Браммеля й дендизм зробилась євангелiєю молодi, й пушкiнiянство — модою для всiх.
Вер швидко закинула геть своє пенсне в оправi й чорний шнурок до нього й виклала волосся в манерi 30-х рокiв, в стилi онєiнськоï Тетяни, як на жiночих портретах Карла Брюллова та малюнках Т. Шевченка, з буклями, що, як рамка, оточували витягнений овал ïï обличчя.
Саме в цi роки Павло Филипович працював над своєю книгою про Боратинського, гор Нарбут, з коротенькими бакенбардами на рожевих щоках, прогулювався в зеленому онєiнському фраку по вулицях Петербуру, а Миша Алексеєв читав Максиму Рильському кавказькi оповiдання Марлiнського. Вер перекладала з французькоï Верлена, стежила за Аполлоном, i рабарiвська Iсторiя мистецтва, особливо том, присвячений архiтектурi, став ïï настiльною книгою.
Захоплення барокко входило як обов'язковий складовий елемент у свiтогляд Вер та ïï приятелiв. Весняна прогулянка в теплий березневий день оберталась в паломницьку мандрiвку до бароккових пам'яток Києва ХVII-ХVIII вiкiв. Блакитне небо, голi дерева, мереживо бароккових вигинiв, бiлi хмарки i втома вiд прогулянки пiшки з Печерського через Подiл до Кирилiвськоï церкви.
Вер була знайома з Хр. Кроном, Павлом Ковжуном та Марком Басаром. Адже з киïвськоï вистави Кольцо 1915 року Марко Басар починав свою берлiнсько-паризько-нью-йоркську кар'єру експресiонiста.
Вер ненавидiпа iнтелiенцiю, парляментаризм, лiбералiзм, слова про поступ, прорес, еволюцiонiзм, iдеали добра й гуманiстичноï добрости.
Падiння Перемишля ïï не схвилювало.
Пiд 9 вересня 1916 року в щоденнику Вер (Вер записувала в щоденнику не почуття, а лише думки з приводу прочитаних книжок) занотовано:
Лiбералiзм у Росiï зi своєю боязкою iнтелiентською громадськiстю знав лише ,, малих
богiв,мiсцево-шанованих
,хатнiх
богiв, богiвпенатного
значення. Лiбералiзмовi бракувало стилю. Злиденнiсть, сiрiсть, зубожiлiсть, розпливчастiсть, чи вважаємо це за стиль? Бєлiнського, Михайловського, Добролюбова й Писарєва ми ж ушановуємо iм'ям героïв?ïли курку
Лев Толстой засудив Наполеона як актора, що грав всесвiтню комедiю, i ствердив Кутузова, що пiд час бородiнського бою ïв курку. В Росiï завжди
пiд часбородiнських боïв
. Цiєю самою кутузовською куркою вигодовано росiйську вiдсталiсть.росiйського генiя
Росiйськi вояки пiд час вiйни воювали проти гармат багнетами. Хiба не Толстой заповiв як вищу мудрiсть вiйни ïсти курку пiд час боïв? А хiба не ïли? Як провести межу, що вiдокремлює нездарнiсть i зраду росiйського бюрократизму вiд так званого
?Я живу добре! Три роки не читав i тепер не читаю жадноï газети
Коли Толстой пише:
, чи не мусимо ми радiти: вiн ми, ми вiн?!..
Аполлоновi Григор'єву вона вiддавала перевагу перед Бєлiнським i протопоповi Аввакумовi перед Михайловським.
17-ий рiк Вер стрiла лiвою з лiвих. В революцiï ïй подобався максималiзм i з усiх гасел найбiльше гасло заперечення, що було б абсолютним. В революцiю вона входила через Скитiвш. Вона головувала на сходках курсисток, виступала з промовами. На вирваних iз зошита сторiнках квапливо накидувала великими лiтерами проєкти резолюцiй. Щоправда, цього ïï ентузiязму вистачило тiльки на дуже короткий час, не бiльш, як на кiлька мiсяцiв.
Горохвяний хлiб, хмурi буднi, свист гарматнiв, що проносилися над дахом будинку, нiчна стрiлянина, коли мiсто опинялось у владi пiтьми i кожен будинок ставав самотнiм островом, одрiзаним од цiлого свiту, вартування в парадному коло дверей, забитих дошками, усе це гнiтило, вселяло почуття непевности й утоми. Iмперiя агонiзувала. На вулицях мiста валялись трупи коней. То тут, то там виникали самосуди. Здичавiлi пси зграями бiгали по порожнiх пiшоходах.
До унiверситету почали приймати жiнок. Восени 17-ого року Вер з курсiв перейшла в унiверситет.
Серце стигло в попелi зимових присмеркових днiв. Горохвяний хлiб був крихкий i мав солодкий присмак.
Революцiя переставала бути забавкою для естетiв. Дзвiнким i широким, як крок караулу, словом Kommandantur, написаним чорними лiтерами на рiвно виструганiй дошцi, яку повiсили проти Мiськоï Думи над входом до Дворянського зiбрання, 1918 рiк ствердив для революцiï перепочинок. Лiто 18 року принесло бiлий хлiб, яснiсть i спокiй, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасiв Молодий театр з Кляйстом i Шекспiром, Бiба-бо з Анiвцевим, роздягнену Леду Анатоля Каменського, вiденську оперетку. Втiкачi з Петербуру й Москви переповнили Хрещатик, каварнi Франсуа й Семаденi, алеï Купецького саду. Киïв став галасливий, людний, безтурботний. Чорна бiржа простяглася од Iнститутськоï до цирку на Миколаïвськiй. Двiр, сенат, синод, мiнiстри, титули й ордени вiдновлювали iлюзiï реставрованого Петербуру на берегах Днiпра.
Восени 18-ого року Вер була однiєю з тих, що натовпом молодi вийшли з унiверситету: повстати й розбiгтися. Знов спалахнула раптом на мить колишня мрiя про Вiру Фiнер. Спалахнула й згасла, щоб бiльше нiколи не прокидатись.
Тодi прийшли голоднi роки. Мiсто вмирало. Брук вулиць зарiс травою, трамваï перестали ходити, крамницi стояли з вибитим склом вiкон, з вiтринами, забитими дошками. Бiльшiсть знайомих роз'ïхалося з мiста: тiкали вчителювати на село, доти нiколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях i лiсових розробках бухгальтерами, доти нiколи не бачивши, що таке рахiвниця й росбух. Меншiсть лишалась у голодному тихому мiстi i вивчала тонку науку пайкологii, вагаючись мiж соцзабезiвськими дитбудинками, Днiпросоюзом та воєнкоматiвськими закладами.
Вер пов'язала голову хусточкою й пiшла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстату й перекладала Верлена. Працюючи коло верстату, вона не вiдчула себе робiтницею. Свою роботу на фабрицi вона усвiдомлювала як службу. Блок у свiй скитський перiод навчав слухати революцiю, але не навчав робити ïï.
Вер скористувалася з першоï нагоди, щоб од верстату повернутися знов до письмового стола. Життя Вер, ïï революцiйнiсть, ïï праця, ïï ентузiязм, кохання й навiть шлюб, усе це було лише силюетою iншого, щiльного, живого життя. Плаский обрис iз чорного паперу на бiлому паспарту. Життя проходило повз неï.
Року 1922 Вер вийшла замiж за лiкаря. Навiщо вона вийшла замiж? З кохання? Можливо, що деякою мiрою це було й так. Ïй iмпонував цей лiтнiй, грузький, великий чоловiк з важкими темними повiками у зморшках i зiркими очима степового хижака. Певнiше, однак, вона вийшла за нього тiльки з почуття втоми й байдужости, тому, що це створювало для неï якийсь вихiд. За два роки згодом вони розiйшлися. Знов таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 вiн дiстав запрошення в Харкiв до Iнституту дослiдження мозку. Вiн не дуже настоював, щоб дружина переïздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далi вкупi.
Це був один iз сучасних шлюбiв, коли жiнка жила в одному мiстi, а чоловiк в iншому. Наявнiсть помешкання в Києвi i брак помешкання в Харковi були достатнiм арументом, щоб жити нарiзно. Вер iнодi приïздила до чоловiка в Харкiв, а вiн iнодi на кiлька днiв у Киïв. Вiн стрiчав ïï на двiрцi з квiтами, водив у театр i, проводжаючи, клав на столику купе м'якого вагона велику коробку шоколяди. Залiзничий квиток, коробка шоколяди, щомiсячний грошовий переказ поштою й лист од Вер з повiдомленням про одержання грошей зi стандартним приписом: Цiлую. Твоя!, доводили Вер, що вона замiжня. Вони не приятелювали з чоловiком, але й не ворогували; були одночасно одруженi, байдужi й чужi.
Життя складалося з уривкiв, з початкiв чогось, що нiколи не ставало завершеним, з плянiв, досвiдiв i проєктiв, що ïх вона нiколи не намагалася здiйснити.
... Вер сидiла з Корвиним у фоє кiна, чекаючи на початок сеансу.
Вер казала Корвиновi:
Колись я працювала коло верстату це було давно, дуже давно! Я вчилася деякий час у балетнiй студiï! Навiщо? Може лише на те, щоб кинути? Я вийшла замiж! Замiж я вийшла за чоловiка млявого й коректного. Вiн мешкає в iншому мiстi й приïздить разiв два протягом року на кiлька днiв. Я знаю англiйську мову, перекладаю Джека Лондона й Джозефа Конрада на украïнську коли б на мiй смак, я не перекладала б анi того, анi того, бо анi той, анi той менi аж нiяк не подобаються. Те, що я роблю переклади, це дає менi можливiсть жити на власнi кошти. Чого варте це все?
Пiсля павзи Вер додала:
Я ходжу в кiно, я роблю це, щоб бачити потiм сни. Ви, Корвине, певно, не вмiєте настроювати себе на сни. Нi? А я вмiю! У мене є цiкавий задум для повiсти: описати не сам роман, перипетiï кохання, а лише тi сни, що ïх бачать закоханi. Сни повторюються. Вони ляйтмотивнi, й мотиви снiв заступають змiни й подробицi любовних пригод. Це був би надзвичайно цiкавий роман.
Корвин не зрозумiв Вер: вiн не знав нiяких повторених снiв, а тi сни, що повторювались, не мали жадного сенсу.
На вiдповiдь Корвин зробив невиразний жест.
Проти них коло протилежноï стiнки фоє за столом сидiв горбань у чорному сурдутi, з бiлим високим комiрцем i чорною пишною, пов'язаною бантом з крепу краваткою. У нього було блiде, гостре обличчя рахiтика й довгi вчепливi руки мавпи. З чорного паперу, наклеюючи на бiле паспарту, вiн вирiзав силюети.
Корвин запропонував Вер замовити горбаневi вирiзати ïï силюету. Вирiзуючи з паперу силюетний портрет Вер, оперуючи ножицями, папером i швидкими, довгими пальцями, горбань говорив:
Ножицi слухнянi, як олiвець. Вони досконалiшi вiд олiвця й пензля. Я волiю користуватись краще з ножиць, як з олiвця. Ножицi психологiчнiшi, вони як продовження пальцiв: це скульптура поєднана з малюнком. Вирiзати з паперу силюетний профiль жiночого обличчя це вiдчувати насолоду. В профiлях деяких жiнок є дивовижна гармонiйнiсть. Я здобуваю фiзичну втiху, коли моï пальцi повторюють з м'якою й лагiдною рiвнiстю вигiн пiдборiддя, губ, носа, чола й голови. Мистецтво силюети, мистецтво єдиноï цiльноï лiнiï умовне й обмежене. Воно легке й разом з тим важке. Але, перемагаючи його умовну обмеженiсть, iнодi вiдчуваєш радiсну сподiванку, що створено шедевр.
Горбань наклеïв на бiле паспарту темну силюету Вер i, пiдвiвшися, з глибоким уклоном, в який були вкладенi нинi вже забутi форми поваги, вiн з особливо вишуканою чемнiстю простяг Вер зроблений портрет. Од грошей мистець вiдмовився.
Я мав приємнiсть вирiзати ваш профiль. Я вiдчув од того втiху. Я вдячний вам. Дозвольте ж менi, як мистцевi, цю маленьку примху та приймiть вiд мене невеличкий подарунок.
Роздiл VII
Корвин i Вер стрiвались на пляжi. Вони приходили в другiй половинi дня i повертались надвечiр, коли вже заходило сонце й спека поволi спадала. З минулого року мода на засмаленiсть тiла почала зникати. Вер задовольнялась тепер iз кiлькох годин перебування на сонцi замiсть того, щоб як давнiше, просиджувати й пролежувати на пляжi цiлий день з ранку до ночi i почувати себе пiсля цих соняшних божевiль в'ялою, виснаженою, втомленою.
О третiй годинi сонце ще являло картину дикоï оргiï. Рiчка заслiплювала очi в тремтячому миготiннi струмкiв так, що за швидкiстю цього вогненного коливання не можна було стежити. Тисячi сонць у скаженому коловоротi полум'янiли, крутились, променювали. Палке блищання берегового пiску було таке ж нестерпне, як i ця фантасмагорiя сонць у хвилях рiчки. Мозок божеволiв, природу трясло в полум'ï гарячки. Соняшна маячня робила вигадним усе звичайне.
Спираючись на лiкоть i пiдгрiбаючи собi пiд груди гарячий пiсок, Корвин бавив Вер своïми розмовами про себе, про своïх знайомих, про останнi новини в мистецьких колах, про замовлення на обкладинки й плякати вiд видавництва, про склочнi сварки мiж окремими мистецькими органiзацiями, черговi плятформнi непорозумiння, про боротьбу за посади, про скарги, про висиджування, про фейлетони, листи до редакцiï, спростовання, протоколи засiдань, про все те, що надавало iлюзiям досягнень у мистецтвi прикмет реальности.
Вер лежала на спинi, простягнувши одну ногу й зiгнувши другу, Коли вона була одягнена, убрання заховувало витягненiсть ïï довгих нiг. Коротке темне трико, вузькою смугою охоплюючи вигин стегна, одкривало довгi ноги, що поволi звужувались вiд литок до вузькоï й темноï ступнi. Закиненi за голову руки викликали в Корвинi уявлення, як вiн, схилившись над Вер, цiлує ïï в пахви.
Вер рухом спиняла Корвина:
Я дрiмаю! Ви можете розповiдати!
Про Комаху Вер довiдалася вiд Корвина. Вона довiдалася вiд нього про смiшнi химери Комахи, про його несусвiтнi витiвки, про його анекдотичне анахоретство, кумеднi баляндраси, про його уникання жiнок, про iсторiю з Тасею, приятелювання з маленькою Iрцею.
Корвин розповiдав про Серафiкуса з тiєю iронiчною одвертiстю, що можлива тiльки мiж близькими друзями.
Вер зауважила:
Ви, певно, великi друзi з Серафiкусом, що ви говорите про нього з такою уïдливiстю?
Вони були друзi. Були! Колись! Давно! За студентських рокiв. З того часу минули роки, може минуло шiсть рокiв, може вiсiм, дев'ять, десять... Корвин мiг би говорити про певний серафiчний, мовляв, перiод у своєму життi, про перiод глибокоï приязноï дружби з Комахою.
Сказати дружба чи значить сказати щось? Може, треба було б сказати: зворушлива закоханiсть, нiжнiсть, вiдданiсть? Вони були юнаками, що здавалися собi дорослими; дорослими, що ще лишались юнаками. Певно, ïхня закоханiсть i була останнiм проявом химерного юнацтва на зламi дорослоï i байдужоï досвiдчености. Корвин вагався, чи зумiє вiн розповiсти Вер, що це було таке, бо, власне, нiчого й не було, окрiм блакитноï мрiï, що для неï даремно шукати незнайдених i неможливих слiв. такi вiдсутнi, нереальнi, хисткi настроï, що нiколи не здiйснюються; iстотно ïх нема; вони не бiльше, як сподiванки, яснi соняшнi промiннi сподiванки, що десь на свiтi є iнше, вiдмiнне, краще життя.
Iронiя в Корвиновому оповiданнi про Доктора Серафiкуса перетворилась на патетику. Хiба ж за iронiєю не ховається завжди остання щирiсть i лiризм?
Комаха вiдiграв велику ролю в Корвиновому життi. Кiлька рокiв вони жили спiльним життям. Попри всю свою м'язисту мiцнiсть, Комаха лишався в зовнiшньому життi м'якуватим, безхребетним, аморфним i пасивним. Корвин, навпаки, був сухий, чiткий, жилавий, формалiстичний i в собi, i в творчостi. Слiд припустити, що саме Корвин вiв перед в ïхнiй дружбi, тим часом було навпаки: Корвин залежав вiд Комахи, а не Комаха вiд нього.
Iнiцiятива дружби належала Корвиновi, але тiльки iнiцiятива. Перемiгши опiр Серафiкуса, Корвин не взяв, а вiддався. У Серафiкуса було багато важкоï упертоï сталости, з нахилом не говорити, а проголошувати, не розмовляти, а проповiдувати з тiєю самовпевненiстю вчителя, метра, що звик навчати i не звик, щоб йому суперечили: magister dixi. З Серафiкусом не можна було розмовляти, вiн дратував у розмовi. Як i належить людинi, що поклала бути вчителем, вiн не мав кого навчати. В нього не було учнiв. Вiн був надто замкнений i зосереджений у собi, щоб виступати на людях, iмпонувати в товариствi. Вiн мiг впливати на одиницi. Корвин, людина рiзних площин, розiрваних перекреслених лiнiй, взаємно-суперечливих рухiв i рис, найвиразнiша прикмета кубiзму, був єдиний його учень i перший покликанець, бо Доктор Серафiкус не кликав, Корвин сам прийшов до нього, взяв його дружбу, перемiг нехiть опiр, небажання, замкненiсть, безiнiцiятивну пасивнiсть. Бажаючи вiддатися, Корвин примушений був узяти. Корвин нав'язав Комасi приязнь, почуття, дружбу, зустрiчi, розмови, прогулянки. Вiн був, власне, єдиний, хто ходив до Комахи, з ким Комаха ходив гуляти восени куди-небудь на Сирець або ярами Куренiвки. Ïх бачили разом в унiверситетi, на виставах, у парках. Спiльнi знайомi питали Серафiкуса про Корвина:
А де ваша дружина? I в Корвина:
Де ваш чоловiк?
Отож, коли при фiзичному шлюбi подружжя вiн i вона згодом стають подiбнi один до одного, засвоюючи взаємнi якостi й хиби, то в духовному шлюбi це трапляється ще частiш, Корвин зробився Серафiкусом, Серафiкус Корвиним, з тiєю, хiба, рiзницею, що Корвин бiльше Серафiкусом, а цей останнiй далеко менше Корвиним, чи, може, й зовсiм ним не став.
Корвин любив двох осiб: Серафiкуса й наречену. Ïï як Комаху, i цього останнього як наречену.
Так було, сказав Корвин, звертаючися до Вер, так було! З того часу минули роки. Ми вiдiйшли один вiд одного. Змiнився Комаха. Дуже змiнився я. Моя тодiшня закоханiсть у наречену здається менi тепер смiшною вигадкою, моя цнотлива серафiчна стриманiсть у ставленнi до дiвчини недоречним курйозом. Тепер, сказав Корвин, я дозволяю коханню приймати всi можливi випадковi форми. У своєму поводженнi з жiнками я наслiдую фра Фiлiппо Лiппi: зустрiвши жiнку, що йому була до вподоби, вiн робив спробу покохати ïï, i, коли йому не щастило задовольнити своє бажання, вiн малював ïï портрет,
Вер трохи пiдвелась, повернулась обличчям до Корвина й сперлась на лiкоть. Розсмiявшись йому в обличчя, вона сказала:
Мудре правило, Корвине. Дуже мудре! Закiнчивши того мiсяця один портрет, ви, певне, збираєтесь розпочати за деякий час iнший?
Я кохаю вас, Вер!
Малюйте портрети, Корвине!
Корвин узяв руку Вер, щоб нiжно ïï потиснути.
На жаль, малювати вас це єдине, що досi лишається для мене дозволеним. Але в серафiчний перiод мого життя бiльше, як два роки, тривав мiй роман з моєю нареченою i протягом двох рокiв я не наважився навiть поцiлувати ïï i поводився сором'язливо, з цiлковитою серафiчнiстю.
Вам не дозволяли пiти далi?
Ба нi! Саме тому, що я поводився надто коректно, це було за привiд для моєï нареченоï розiйтися зi мною. Припускаю, що, кiнець-кiнцем, вона почала гадати, що я не чоловiк або, принаймнi, не зовсiм чоловiк...
Корвин зовсiм не був тодi у двадцять рокiв безневинним хлопчиком, навпаки, але у своïх взаєминах з нареченою вiн поводився, як недосвiдчений юнак, що мрiє про мiсячне кохання. Вiн кохав Комаху та наречену. Це було єдине й спiльне почуття. Можливо, вiн не наважувався зрадити Серафiкуса задля нареченоï й наречену задля Серафiкуса. Вiд нареченоï Корвин iшов до Серафiкуса i вiд Серафiкуса до нареченоï. Вiн не знав iнших шляхiв, iнших зустрiчей та iнших знайомств. Почуття подвоювалось i роздiлялось мiж двома особами. Нареченiй вiн повторював те, що говорив перед тим Серафiкусовi, i останньому згодом те, про що розмовляв з нареченою. Вiн не вiдокремлював ïх обох.
Серафiкус i наречена не були знайомi. У Корвина з'явилась думка ïх познайомити. Вiн сподiвався:
Що за хороше й приязне товариство з того вийде! Корвин довго настоював, i Комаха довго вiдмовлявся. Комаха, як завжди, посилався на те, що вiн нiде не буває й нi до кого не ходить, що в нього немає жадного бажання будь з ким знайомитись, i, як звичайно, уперто обстоював свою замкнену й iзольовану самотню вiдокремленiсть.
Корвин переконував доктора:
Хорошi люди повиннi бути знайомi один з одним. Це обов'язок культурних людей!
Пiсля довгих i неодноразових умовлянь Комаха нарештi, щоб зробити приємне Корвину, згодився.
У Беренсiв пили чай, ïли яблучний струдель, розглядали iлюстрованi англiйськi книжки. Було все натягнене й навмисне. Пiсля 9-оï години Комаха, подивившись на годинника, рiшуче заявив:
Менi вже час!
Це рано! сказала Тетяна.
Нi, нi! Я мушу йти. Iнакше менi доведеться лягти пiзнiше вiд звичайного спати, я не висплюсь як слiд, пропущу своï ранковi робочi години, взагалi почуватиму себе завтра вибитим з колiï! Я вже пiду!
Натягаючи в сiнях пальто, упевнившись, що вiзиту закiнчено i обов'язок виконано, вiдчувши полегшення, Комаха з почуттям доброзичливости сказав у вiдповiдь на запрошення приходити знов:
Ви знаєте, я нiкуди не ходжу, бо як ото каже Сенека, побувавши серед людей, я повертаюсь додому менше людиною.
Вiн сказав i не вiдразу усвiдомив усю безтактнiсть сказаного, те, що сказана ним фраза має подвiйний сенс i дiвчина могла образитись, застосувати ïï до себе... Вiн не збирався аж нiяк образити ïï. Просто вiн звик до самоти i в самотi своïй найменше вважав на те, що похмура ця фраза, пiдносячи вищiсть особи, була сповнена разом з тим зневаги до iнших, до людей, до загалу.
Вiн охоче й часто згадував слова Сенеки, наведенi в Imitatio Christi Томи Кемпiйського, застосовуючи ïх до себе, бо вони якнайдосконалiш вiдбивали самовiдчування, яке прокидалося в ньому, коли вiн десь iз людей повертався додому. Зустрiчi обтяжували його. Розмови народжували в ньому почуття непотрiбности, обридливоï зайвости, вимушеного обов'язку.
Досi вiн думав про себе i не думав про iнших. Так i цього разу, прощаючись з Корвиновою нареченою, вiдчувши полегшення, що вiн виконав прикрий для нього свiй обов'язок i натягнена вiзита нарештi кiнчається, в поривi доброзичливоï прихильности, в паланнi ентузiястичноï пiднесености вiн вимовив те, що вiдчував i думав i що, власне, аж нiяк не годилось говорити. У сказане вiн вклав вiдтiнок довiри й добрости. Почуття звiльнености володiло ним.
Вiн пiшов. Корвин ще лишився. Вийшовши на вулицю, Комаха, як звичайно, почав обмiрковувати й зважувати все, що вiн говорив i робив. Згадавши про останню, сказану ним фразу i усвiдомивши ïï двозначний сенс, брутальну ïï образливiсть, вiн почервонiв. Вiн i на думцi не мав зробити комусь щось неприємне.
Вiн насумрився. Вiн сердився на Корвина, що той потягнув його з собою й поставив його в таке незручне становище.
Наступного дня, коли Корвин з'явився й висловив сподiвання, що тепер вони, вiн гадає, зустрiчатимуться всi разом частiше, Комаха категорично заявив, що вiн бiльше нiколи не пiде.
Не пiду. Нi за що. I не просiть.
Дiвчина й собi була не дуже задоволена зi свого нового знайомства. Вона сказала про Комаху, що вiн навдивовижу нудний i нецiкавий i серед своïх знайомих вона може назвати з десяток i цiкавiших, i приємнiших, у кожнiм разi, далеко вихованiших, що прощаючись пiсля першого знайомства, не казатимуть нiчого образливого.
Корвин був розчарований. Вiн з запалом боронив Комаху. Вiн доводив, що є цiкавi й цiкавi i що вона тим часом не вiдчула внутрiшньоï ориiнальноï цiкавости Серафiкуса, що вiдрiзняє останнього вiд банальноï цiкавости звичайних молодих людей.
Та Корвину, певне, не слiд було знайомити Серафiкуса й наречену. Пiсля особистоï ïх зустрiчi нiби розiрвано якусь таємничу нитку, що досi зв'язувала всiх трьох, поки вони не знали один одного.
Крихка iлюзiя цiєï потрiйноï дружби розбилась. До цього прилучилися й зовнiшнi обставини, що створили ситуацiю, яка, на перший погляд, повинна була здатися випадковою, але яка тимчасом призвела до наслiдкiв, що ïх можна було передбачати заздалегiдь.
Закоханiсть чи роман, як не умовне було б це слово щодо взаємин, якi iснували мiж Корвиним i Тетяною Беренс, тягнувся вже кiлька рокiв без жадних ознак якого-небудь дальшого розвитку.
Свiтла шатенка, висока на зрiст, Тетяна Миколаïвна Беренс не була гарна, але м'який i нiжний колiр обличчя надавав ïй вiдтiнку принадноï задушевности й ясноï теплоти. Вона була донькою заслуженого ординарного професора, що не обмежувався своєю професорською дiяльнiстю в унiверситетi, але разом з тим обертався у фiнансових i промислових колах Києва, був домовласником, членом Мiськоï Думи. За поняттями того часу, Таня Беренс уже дещо засидiлась у дiвках. Старша за Корвина, спокiйна й лагiдна на вдачу, вона до Корвинового кохання, сумбурного й фантастичного, ставилася стримано й врiвноважено. Вiн водив ïï на мистецькi виставки й камернi концерти, малював ïï портрет, читав ïй Шопенгауера й Нiцше, дарував квiти, з захопленням розповiдав про Комаху, обертаючи своï взаємини з нею в своєрiдне фiлософське приятелювання й не вкладаючи в нього нiчого змислового. Немов дружба з Танею Беренс i споглядання ïï спокою були потрiбнi йому тiльки для естетичноï завершености його артистичних захоплень.
Поезiï Вол. Соловйова, книжка Павла Флоренського Столп и утверждение истины, культ Софiï Премудрости Божоï, романтична уява про dаs еwigе Weibliche були складовими елементами тодiшнього мистецького свiтогляду Корвина, забарвленого в дещо мiстичний тон, як це взагалi було характеристично для настроïв i тенденцiй тодiшнiх киïвських мистцiв та мистецтвознавцiв.
Всеволод Михайлович Зуммер, сяючи лисиною, склом окулярiв i синявою чорнотою бороди, читав доповiдi про дружбу Гоголя з О. Iвановим, про есхатологiчнi мотиви в О. Iванова, про кирилiвськi фрески Врубеля. На киïвських обрiях з'явився, спалахнувши блиском своєï вишуканоï саusеriе, Ф.I.Шмiдт, що був директором археологiчного iнституту в Царгородi, i принiс iз собою згадки про Ая-Софiя й вiяння вiзантинiзму. Iполiт Моргилевський вивчав Киïвську Софiю, Сергiй Гиляров збирав матерiяли для своєï дисертацiï про iконографiю Богоматерi.
Корвин обертався в ïх гуртку; вiн приятелював з Зуммером i Моргилевським, згодом заприязнив зi Шмiдтом.
Спроба Корвина познайомити Комаху з Танею Беренс була з його боку виявом не цiлком до кiнця освiдомленого прагнення включити також i Комаху в iлюзорне коло того логiчного культу dеs еwigеn Weibliche, що в нього вiн намагався забарвити так само й свою закоханiсть до Танi Беренс.
Щождо останньоï, то вона на своï взаємини з Корвиним дивилася зовсiм iнакше. Читання Шопенгауера й Нiцше, вiдвiдування концертiв, малювання з неï стилiзованих портретiв, дарованi квiти, прогулянки вдвох по Царському саду й Марiïнському парку вона розглядала як потрiбнi передумови, як ступенi до шлюбу, попереднi етапи до створення сталого родинного життя. Мати дiтей, чоловiка, хату хiба не в цьому полягає правдиве покликання жiнки? Все iнше, в порiвняннi з цим, вiдступало для неï на заднiй плян. В Корвинi вона бачила прийдешнього батька своïх дiтей, рiч, думка про яку найменше бентежила уяву останнього.
Минали тижнi, мiсяцi. Мiсяцi розтягалися в роки.
Корвину подобалася мрiйна необов'язковiсть мiсячноï дружби, до якоï не домiшувалось нiчого конкретного. Вiн зовсiм не думав про шлюб, хоч у родинi Беренсiв користувався всiма правами й становищем офiцiйно визнаного нареченого. Створювалася деяка нiяковiсть, певна напруженiсть. Коли Таня починала розмову про потребу оформити ïхнi взаємини, вiн пiд тим або тим приводом ухилявся вiд рiшучоï вiдповiдi. Абож визначав певний термiн i тодi знов вiдкладав.
Ïх стосунки були плодом недомовлености. Вiн волiв платонiчноï дружби, вона думала про шлюб. Вона була надто твереза, щоб не оцiнити правдиве становище. Кiнець-кiнцем вона пред'явила Корвину ультимативну вимогу: або-або. Або вони одружаться, або розiйдуться.
Розiйдуться! Це було б катастрофою, Корвин не уявляв собi, як вiн житиме без неï. Але справа з одруженням уперлася в офiцiйнi, суто формальнi перешкоди. В нього на руках не було потрiбних для одруження документiв. Нiчого, окрiм метрики й студентського матрикула. Доводилось ïхати до батькiв батьки його були помiщики й жили на селi i привезти з собою папери.
Був кiнець 18-ого року. Змiна влад, пересування фронтiв зробили неможливим для Корвина повернення до Києва.
Чорний вiтер, бiлий снiг!.. Подув вiтру революцiï винiс його з села в снiговi простори Украïни. Зi спроб податись назад до Києва не вийшло нiчого. Замiсть Києва вiн несподiвано для себе опинився в Одесi, а з Одеси на пiвднi, в Царгородi, i тодi на спалених сонцем Принцевих островах. Влiтку 1919 року вiн знов був коло Украïни, в Ростовi, i тiльки вже восени потрапив до Києва. На ньому, коли вiн приïхав знов до Києва, не було нiчого, окрiм зеленоï гiмнастьорки й брезентових з подертими кишенями штанiв, Комаха дав йому свою стару зеленотютюнового кольору демiсезонку, дещо зашироку для сухорлявого Корвина.
Комаха не наважувався сказати Корвину про те, що сталось. Вiн мучився й мовчав, Корвина попередив Валентин Фердинандович Асмус, що приятелював з Корвиним.
Володимире Миколайовичу, не ходiть до Беренсiв... Тетяна Миколаïвна...
Корвин злякався:
Що?.. Що з нею?..
Асмус мовчав.
Кажiть!
Вона цими днями виходить замiж!..
Схвильований з цiєï несподiваноï звiстки, вiн, через спiльних знайомих, попросив у своєï нареченоï згоди побачитись востаннє.
Вони зустрiлись на вулицi.
Корвин був збентежений. Вiн докоряв дiвчинi. Вiн закидав дiвчинi, що та не дотримала своєï обiцянки.
Дiвчина й собi обвинувачувала Корвина в незрозумiлiй байдужостi та повнiй пасивностi:
Менi потрiбен чоловiк! сказала дiвчина. А ви обернули нашi взаємини на якусь фiлософiчну дружбу. Замiсть поставитись до мене як до жiнки, ви поставились до мене нiби до якоïсь абстрактноï фiкцiï. Отже, я зробила те, що зробила. Знайшла собi чоловiка й виходжу за нього замiж.
Корвину не лишалось нiчого iншого, як побажати ïй щастя.
I дивно, сказав Корвин, звертаючись до Вер, з того часу в моïх взаєминах з Серафiкусом так само наступив злам. Розрив з нареченою був разом з тим i розривом iз Серафiкусом, нiби наша фiлософiчна дружба таки справдi в'язала нас усiх трьох. дине почуття, що об'єднало через мене, в менi й для мене трьох таких рiзних людей, мiж якими не було нiчого спiльного.
Заходило сонце, темнiшали густими темнозеленими сутiнками гори. Мiсто викреслювалось попелястою сiро-блакитною силюетою: будинки, дахи, димарi. Зет радiощогли, пакгавзи, дерева, електробуд, майстернi. Захiд надавав мiсту особливоï iлюзорности, здiймав з нього тягар обважнiлого каменя, опрозорював мiсто.
На пляжi почали з'являтися робiтницi в червоних хусточках, чоловiки й жiнки з портфелями, трамвайнi кондуктори, робiтники в прозодежi, замащенi олiйними й нафтовими плямами.
Корвин закiнчував свою розповiдь:
Я iнодi стрiваюсь на вулицi з моєю колишньою нареченою. Я вклоняюсь ïй. 3 гнучкоï й рухливоï дiвчини, що в неï так нiжно рожевiли щоки, вона зробилась огрядною замiжньою жiнкою: розпливлась, пожовкла, зблiдла. Поруч з нею йдуть двi дiвчинки, одна бiльша й друга менша, ïï доньки. Можливо, вона щаслива! Щождо Серафiкуса, мiж нами позначилась якась вiдчуженiсть i холоднiсть, що, власне, лишалася завжди, але що ïï в екзальтацiï дружби я ж трохи екзальтований спочатку я був не помiчав. Тепер до Серафiкуса в мене є тiльки цiкавiсть. Мене цiкавить унеможливлена умовнiсть його вчинкiв i стриманiсть його невиявлених почуттiв. Коли я конструюю спiралi й вежi абож малюю своï безпредметнi картини, менi потрiбний Серафiкус iз його абстрактним геометричним ставленням до життя. Побачившися з ним i почувши про його чергове дивацтво, я починаю вiрити в психологiчну реальнiсть моïх геометризованих конструкцiй.
За рiчкою, за мiстом, над горами здiйснялась гiєратична чиннiсть опрозорення мiста: громади кам'яниць кучерявилися в золотому диму, в легких безшумних рухах вони линули назустрiч пiнявим хмарам, i рожевi кармiннi хмари пiрнали в глибинну порожнечу рiчкового скла, В рожевому шумуваннi заходу ось-ось, здавалось, усе потече повз землю в безмежнiсть нескiнченних просторiв.
Корвин замовк, дивлячись на захiд, на Вер, на ïï смагляво-оливкове обличчя, що вiдбивало рожевiсть заходу. Вiн приторкнувся губами до руки Вер i знов подивився на неï. Вона замислилась. Як i завжди, вона нiяк не вiдповiла на його несмiливо висловлене бажання.
Корвин знов почав говорити про Доктора Серафiкуса, що в крамницi забував узяти свого пакунка абож брав чужий, не брав решти, що мiг вирушити в одне мiсце, тим часом поïхати в iнше i в дорозi забути, куди вiн ïде, а, приïхавши, не знати, куди приïхав, що все своє життя забував про найголовнiше в життi кохати жiнок.
Корвин заперечував будь-якi романiчнi пригоди в бiографiï Серафiкуса, а щодо Iрцi, то, за спостереженнями Корвина, навiть i в цiй, власне, єдинiй, коли не вважати на iсторiю з Тасею, закоханостi Серафiкусовiй дiвчинка ставилася до Комахи зневажливо й презирливо.
Згодьтесь, казав Корвин, звертаючись до Вер, що Iрця мала рацiю, Серафiкус не людина, а так, амфiбiя, молюск, якась фiкцiя. Так, паперова силюета. Тiнь од людини. Гомункулюс. Я обурююсь, Вер. Даруйте менi, але я обурююсь. Я не можу лишатися спокiйним при думцi, що цей йолоп Серафiкус мешкав поруч iз Тасею, дверi ïхнiх кiмнат виходили в один коридор i
I що?..
I нiчого! Як нiчого!
Ви не знаходите для нього жадних пробачень?
Жадних!..
У поривi ентузiястичного пiднесення Корвин схопив Вер за руку:
Уявiть собi, Вер, таку товстеньку рокiв 17-18 бльондинку з пухкою рожевiстю i лагiдними очима телицi. Ïй кустодiïвською купчихою сидiти на анку за самоваром, а коло неï блюдечка, чашки, тарiлки з розводами, варення вишневе, абрикосове, арусове, прозорий густий мед, сухi солонi коржики, солодкi пирiжки, хрумкi бублички. I щоб на нiй такий шаль з великими трояндами, а на стiльцi поруч бiла сонна муркотлива кiшка: iдилiя, тиша, спокiй! Такий м'якотiлий, рожево-блакитний канарковий безмежний спокiй! Вам тiльки признаюсь, Вер, тiльки вам, тут межа моïх сподiванок i мрiй.
Ви закоханi, Корвине?
Я? Ви не точнi, Вер. Закоханий?.. Це слово не має жадного сенсу. Кохань багато, i прагнень ще бiльше. Але коли є досконале, то воно повинно бути лагiдним i мудрим. Що є привабливiше, як поринути в спокiй i тишу? Я мрiю про таку коханку, що кохала б трохи байдуже, може навiть трохи мляво, але завжди з тiєю мудрiстю iдеальноï жiнки, що в вiдомому й повтореному вмiє одкрити нове й нiбито несподiване.
I ви заперечуєте, що ви закоханi?
В кого?
А ця ваша Тася!
Корвин з докором подивився на Вер i виправив:
Таïсiя Павлiвна, Вер! Вона для мене лише технiчний секретар Спiлки мистцiв. А щодо закоханости й заперечування, то як ви не хочете зрозумiти мене? Справа не в тому, щоб заперечувати, дещо стверджувати, дещо вiдчувати. Це попереднi поколiння надавали значення почуттям, твердженням. Ми нехтуємо почуття. Уся справа в тому й полягає, що Серафiкус ном i гомункулюс, лялька з картону. Не людина, а тiнь вiд людини.
Золота курява блiдне в нiжнiй зеленавостi. Мiсто й небо згущуються. Рiчка сiрiє, i гори присуваються до самого берега, Вер дає рушника Корвиновi, й Корвин струшує пiсок з ïï плечей i спини. Тодi Вер дякує й каже:
Викупаємось i пiдемо.
Вечiрня вода здається теплою, а коли вони виходять з води, Вер каже Корвиновi:
Ви, Корвине, повиннi мене познайомити з цим вашим Комахою.
Роздiл VIII
Певнiсть себе!.. Чи може бути людина певна себе? Чи може людина, сiвши в поïзд i рушивши в дорогу, бути певна, що приïде саме туди, куди вирушила? Можливо, що на свiтi й iснують люди, певнi себе, своïх намiрiв i рiшень, мiст, куди ïдуть, напрямiв i маршрутiв, розкладу поïздiв, залiзниць, але все це аж нiяк не стосувалось до Комахи.
Серафiчний в своєму повсякденному життi, був Комаха не менш серафiчний i в своïх мандрiвках.
Якось влiтку року 1925-ого чи 1926-ого Комаха не витримав спеки великого мiста, духоти, нудьги, самоти й вирiшив податись до невеличкого якогось провiнцiйного мiста, де тиша, спокiй, дерева, садки, квiти, рiчка, де можна попоïсти холодцю з раками й таранею, вареникiв з вишнями, кашi з маслом, звареноï на свiжому повiтрi, полежати в холодку, покупатись, а може й риби половити, тобто риби не ловити, а так просто посидiти з вудкою без гачка коло води:
Нiщо, запевняв Серафiкус, отак-о не заспокоює, як сидiти з вудкою, дивлячись незворушно в одну точку...
Хтось iз знайомих на вiдповiднi розпитування порадив Комасi:
Ïдьте до Кам'янця абож до Могилева. Чудеснi невеличкi мiста, де ви знайдете й багато зела, й рiчку, й спокiй, i вареники з вишнями, i недорого. Навколо чудеснi краєвиди, клiмат майже пiвденний. Коли б вам захотiлось улаштуватися не в мiстi, а за мiстом, то ви могли б оселитися десь поблизу. В Кам'янцi я вам раджу звернутися до Сiцинського, вiн усе й усiх знає, вiн вам i порадить, як i що: Петроградська 39. До нього просто й ïдьте.
На запитання, а де ж таки краще, чи в Кам'янцi, чи в Могилевi, приятель вiдповiв:
Це вже на який смак, а ви поïхали б i туди, й туди. До речi, в Кам'янцi при педтехнiкумi вiдбуваються учительськi курси, i менi писали, що там нiкого не запрошено викладати курс рефлексологiï. Оце було б i гаразд. Ви знаєте, я напишу. Ви знайдете, умовитесь. Я попереджу.
Про Могилiв i Кам'янець у Комахи були досить абстрактнi й невизначенi, сказати б, безпредметнi уявлення. Йому було зовсiм байдуже, в яке саме мiсто ïхати, i тому вiн довго не мiг спинитись на будь-якiй сталiй думцi. Вiн вагався. Нiщо не говорило за те, щоб вiддати перевагу Кам'янцю, але й нiщо не казало проти Могилева. Вiн мiг ïхати до Могилева, але мiг поïхати й до Кам'янця. Немає нiчого гiршого вiд подiбного становища, коли людина вирiшила щось зробити абож кудись поïхати, але куди саме ïй абсолютно байдуже.
Треба було, щоб хто-небудь iнший твердо сказав Комасi: ïдьте до Кам'янця, без всякого абож, i вiн рушив би. Без цього вiн довго вагався i, може, й зовсiм не поïхав би, коли б не спека. Спека гнала Комаху геть iз задушливоï його кiмнати.
Пiсля довгих вагань Комаха вирiшив був ïхати до Могилева, але в останнiй момент вiн перерiшив: вiн поïде до Кам'янця, бо там є людина, до якоï вiн може звернутися, до того ж вiн прочитає курс лекцiй з рефлексологiï на вчительських курсах. Здається, рiшення ïхати саме до Кам'янця було його останньою думкою, спинившись на якiй, Комаха й пiшов до мiськоï станцiï купити собi квитка. Купивши квитка, Комаха поклав до портфеля книжки й конспект лекцiй з рефлексологiï, взяв валiзку, пальто й рушив.
Надходили жнива. В повiтрi стояла бiла мла вiд куряви й спеки. У вагонi пiд розпеченим залiзним дахом не було чим дихати. Подорож оберталася на справжню муку. В прибиральнi не було води, й не було чим помитись. Майже всю дорогу Комаха спав.
До Кам'янця приïхали надвечiр. Спека спадала i вiд рiчки вiяло свiжою прохолодою. Почувався пiвдень: у такому теплому повiтрi вистигає виноград. Комаха дивився на викривленi лiнiï цiєï сухоï, спаленоï сонцем, зелено-брунатноï мiсцевости, i його охоплювало почуття спокою й ясности, як прозорий i ясний був вечiр. Вiн дихав легко й глибоко. Вiн почував себе безтурботним i радiсним.
Комаха пiдiйшов до вiзника.
На Петроградську повезете? Одкидаючи шкуратяну покришку з сидiння, бородатий з червоним обличчям у зморшках вiзник запросив:
Сiдайте!
Скiльки?
Карбованець двадцять п'ять!
Комаха не уявляв собi, чи багато це, чи мало, чи далеко йому ïхати, чи близько, але, щоб не порушити усталених звичаïв, на всякий випадок, як годиться, запропонував менше:
Карбованець цiлком досить!
Сiдайте!
Комаха сiв. Вiзник пiдiбрав вiжки, махнув батогом, зацмокав, i парний великий фаетон, похитуючись, пiдстрибуючи, рушив, але, не вiд'ïхавши й кiлька крокiв, зачепився колесом за iнший фаетон. Вiзники зняли гучну лайку.
Вони лаялись довго й люто, з патосом, мiняючи iнтонацiï, захоплюючись. Нi той, нi той не хотiли злiзти й розчепити колеса, аж поки мiлiцiонер не пiдiйшов до них i не наказав не заважати руховi. Тодi розминулися. Вiзник ляснув батогом i погнав конi.
За бетонною естакадою, проминувши залiзничi склепи й мереживо численних колiй, поïхали порожньою вуличкою вздовж якогось довгого сiро-жовтого кам'яного паркана. З лiвого боку йшли зелено-брунатнi горби, порослi сухим i шорстким бур'яном. У повiтрi пахло курявою й пiвднем. Вечiрнi теплi присмерки, яснi й тихi, огортали незнайоме мiсто. На бруковi лежав м'який шар куряви, чистоï й спiпучо бiлоï.
Проïхали хвилин двадцять, коли бородатий у картузi вiзник повернувся до Комахи й спитав:
Дозвольте, товаришу-громадянине, я хочу вас щось спитати. Чи менi просто ïхати, чи, може, ви хочете, щоб я звернув праворуч абож лiворуч?
Комаху здивувало запитання, й вiн розсмiявся:
Ото гаразд! Хiба ж я знаю? Я тут уперше, у вашому мiстi. Ви вiзник, то вам i належить знати, в який бiк везти. Абож спитайте когось з тутешнiх.
В чiм справа, хiба я не знаю, що я питаю? Я знаю, тiльки ж ви сказали везти на Петроградську вулицю.
Ну, так що ж?
А то, що в нас такоï Петроградськоï вулицi немає. Комаха, не розумiючи, куди прямує ця розмова, цiлком певний, що все, що єсть єсть, не передбачаючи будь-яких непорозумiнь, весело й бадьоро сказав:
Ну, не Петроградська, то Ленiнградська, чи може ще якось, як ïï тепер звуть.
Вiзник спинив конi й пересунув картуза з лоба на потилицю. Вiн, очевидячки, приготувався до довгоï й докладноï розмови.
Повiрте менi, товариш-громадянин, пробачте, що я вас так зву, отже, скiльки я рокiв вiзникую, але менi ще нiхто не сказав везти себе на Петроградську вулицю.
Комаха розгубився. Вiн не розумiв. Певнiсть його похитано. Вiн спитав:
Як же ж так? Менi треба будинок ч.39 на Петроградськiй вулицi?
Ви не думайте на мене, що я вас хочу пiддурити абощо, але в нас такоï вулицi немає.
Комаха дiстав гаманця, розшукав папiрця, де була записана адреса, i показав папiрця вiзниковi:
Отже, бачите, Петроградська вул., ч.39, Сiцинський. Тут його всi, певне, знають.
Вiзник знизав плечима й з фiлософiчним спокоєм сказав:
Що ж я можу знати?
Комаха ладен був обуритись. Вiн обвинувачував вiзника:
Та ж ви мене з пiвгодини кудись везете? Везете? Ви ж узялись мене везти?
Що таке з пiвгодини? Я можу везти й годину, й двi, й взагалi, скiльки ви хочете! В чiм справа? Я вiзник! Я ж спитав вас, в який бiк менi звернути праворуч чи лiворуч! Який з мене був би вiзник, коли б я вiз пасажирiв не туди, куди вони схочуть?!
Комаха похмуро вiдповiв:
Паняйте!
Прямо?
Прямо!
Лагiдний настрiй Комахи порушено, i приємнiсть мандрiвки попсовано з самого початку. Очевидячки, вийшла якась плутанина: якесь безглуздя, якась нiсенiтниця. Але яка? Цього Комаха не розумiв. Його охопило почуття безвихiдности й безпорадности. Ото приïхав вiн до Кам'янця за певною адресою, маючи спинитися в певному мiсцi, на певнiй вулицi, але виявляється, що такоï вулицi тут немає.
Це ж значить?!
Вiн спiтнiв. Йому здалось, немов вiн поринає в безодню.
Це ж значить, що вiн приïхав не до Кам'янця, а до якогось iншого мiста. Але до якого?
Вiн напружував пам'ять, щоб згадати, куди вiн замовляв у Києвi на мiськiй станцiï квитка й до якого поïзду сiдав. Даремно!.. Перед його уявою коливалося щось каламутне й невиразне. Вiн дуже добре пам'ятав, що вiн купив квитка ось до поïзду, ïхав i оце приïхав, але все iнше випало з його пам'ятi. рунт, твердий i сталий, вислизав з-пiд його нiг.
Було ясно: вiн потрапив не до Кам'янця, Як же тепер з'ясувати, де вiн тепер є? Спитати вiзника:
Скажiть, будь ласка, як зветься мiсто, вулицею якого ми оце ïдемо?
Що можуть подумати про нього? Хто вiн такий, що не знає, де вiн є? Розум пiдказував не робити нiчого подiбного. Це було б необережно й навiть небезпечно.
Комаха гiрко зiдхнув, охоплений почуттям безнадiï. Життя було сповнене небезпеки, тривог i ускладнень.
Фаетон стрибав по нерiвному бруку вулицi. Вiзник поганяв конi. Вони кудись ïхали. Комаха мандрував у реально-неiснуючому.
Вiзник знов повернувся до Комахи. Вiн хотiв реляментувати своï обов'язки й забезпечити своï права. Везти вiн везтиме, куди йому скажуть, але годилось би обговорити й умовитись, уникаючи будь-яких прийдешнiх непорозумiнь. Фантастичнi химери можуть лишатися химерами, але овес є овес, сiно сiном, вечеря вечерею, i саме грошi, якi вiн має одержати вiд подорожнього, є, власне, тим, що зможе надати кожнiй химерi ознак реальности.
Вiн попередив Комаху:
За годину я беру два карбованцi. Ви не повiрите: сiно, овес. Овес знов подорожчав, останнє здеруть, ïм що!
Побачивши, що пасажир не сперечається, додав:
Я зайвого не кажу, але для вас, бо я ж бачу, що ви людина хороша, для вас я вiзьму за годину карбованця сiмдесят п'ять.
Комаха не сперечався. Йому було байдуже. Вiн згодився.
Гаразд. Хай буде!
Ще ïхали. Довго ïхали. Далеко ïхали. Вузенькi вулички, вузенькi одноповерховi з палiсадниками будинки, паркани, за парканами пахощi квiтiв та акацiй, притрушенi курявою. Темнiло. В розчинених освiтлених вiкнах будинкiв було видно, як за столами сидять люди й п'ють чай абож ïдять кавуни, як усе лагiдно й спокiйно. Комаха заздрив ïм. Похитуючись у фаетонi, що рипiв i колисався, Комаха мiркував.
Що робити? Блукати без кiнця й краю по незнайомих вулицях невiдомого мiста з майдану на майдан, з мiстка на мiсток, повз якiсь садки й пустки? Яке безглуздя!
Комаха прокляв день i хвилину, коли в нього з'явилась думка виïхати з дому Краще духота, краще спека, нiж оцi нiкчемнi, даремнi блукання в розгубленiй нiяковостi розiрваних i сумнiвних думок.
Вихiд знайшов вiзник. Певне, йому теж обридло тинятись невiдомо куди й невiдомо навiщо. Ще гаразд, коли б сiдок був ущент п'яний, тодi б безглуздiсть блукань була зрозумiла, а то людина нiбито цiлком твереза i в окулярах! Вiзник почав турбуватися: з п'яним усе просто, але з тверезим?
Вiн запропонував:
Може, ви хочете переночувати й вам потрiбний готель? Так я можу повезти вас у чудесний, дешевий з садком готель, тихий, спокiйний. Усi вiдповiдальнi робiтники там спиняються, коли приïздять до нас iз Москви, з Харкова чи з Києва!
Везiть!
Було трохи iнакше: не готель, а мебльованi кiмнати, не кiмнати, а, власне, кiмнатка, маленький будиночок, де можна було переночувати в кiмнатi з вузенькою канапкою, зi столиком, укритим скатертиною, з трюмом, де дверi в сусiдню кiмнату не зачинялися зовсiм.
Лишившися сам, Комаха лiг на канапу й стомлено потягнувся. Як з'ясувати, де вiн? Вийти на вулицю й запитати, в якому вiн мiстi? Його вважатимуть за божевiльного. Досить з нього цих безглуздих розмов з вiзником, коли вiн казав йому про Петроградську вулицю. Добре, що все це кiнчилось гаразд. Хоч хто зна, чи не повiдомить вiн у мiлiцiï про пiдозрiлого сiдока?
Тривога пройняла Комаху. Тодi вiн здумав: вийти на вулицю, розшукати газетний кiоск i спитати мiсцеву газету.
Вiн вийшов на вулицю, вiн знайшов кiоск, вiн спитав мiсцеву газету, але йому вiдповiли, що газета виходить тiльки двiчi на тиждень.
То нiчого, дайте менi стару.
На жаль, не маю.
Комаха повернувся до своєï кiмнати виснаженим i стомленим. Вiн не хотiв рухатись. Лежачи, вiн заплющив очi, тодi зненацька якимсь раптовим зусиллям пам'ятi його осяяло: вiн в Могилевi. I квитка вiн брав до Могилева, i в могилiвському поïздi вiн ïхав, а в дорозi якось поплуталось одне з одним, змiшалося, злилося, забулося, i Могилiв показався Кам'янцем, нiби й справдi вiн не Комаха, а плутаний i путаний лябораторний гомункулюс, що губиться й губить, що живе в уявлених абстракцiях, витiвками нещоденних розгубленостей.
Другого ж дня вранцi Комаха, напоєний гiркою прикрiстю своєï невдалоï мандрiвки, вирушив з Могилева назад до Києва. У своïй кiмнатi, у сталiй звичайнiй обстановi, вiн почував себе певнiше.
Роздiл IХ
В Доктора Серафiкуса була одна вада, яка пригнiчувала його й вiд якоï вiн нiколи не мiг звiльнитись. З нього була вперта й працьовита людина. I це йому шкодило. За подробицями втрачалося цiле.
У своïх наукових дослiдах вiн iмпонував ретельною поважнiстю свого наукового апарату, розмiрами й кiлькiстю скупчених примiток. Кожне слово в своïй статтi, монографiï, розвiдцi вiн стверджував низкою бiблiографiчних довiдок. Те, що вiн стверджував, вiн обрунтовував. Вiн не висловлював необрунтованих тверджень. Кожна висловлена фраза тягла за собою тягар бiблiографiчних нагромаджень.
Його ерудицiя викликала подив, але ерудитнi накопичення в примiтках були потрiбнi, хiба, може, для нього самого, щоб ствердити собi самому свою наукову сумлiннiсть як дослiдника.
Примiтки були прапором його наукових студiй. Примiтки виправдували сенс його розвiдок. Здавалось, вiн писав статтi не для того, щоб розробити яку-небудь наукову проблему, а тiльки для того, щоб, деталiзуючи, тiшити себе накопиченням примiток. Комаха як учений iснував у примiтках.
Щодо цього, то Комаха не вiдрiзнявся вiд своïх коле, бо ïх наукова дiяльнiсть була так само не бiльше, як тiльки примiткою до науки.
Всю повноту своєï ерудицiï науковi робiтники вкладали в верблюжу терплячiсть працi над примiтками. Коментаторство ставало iдеалом дослiдження. Текст розпорошувався. Вiн продовжував iснувати тiльки як формальний привiд для призбирування примiток. Поважнiсть наукового дослiду визначалась дрiб'язковiстю дослiджуваноï теми. Дослiдники набували собi авторитету, публiкуючи листи Вiктора Бiлозерського до Миколи Макарова, дослiджуючи украïнського фiлософа Василя Довговича, трактуючи питання про хто i що в порiвняльно-мовознавчому аспектi, тлумачачи темнi мiсця в Словi о полку Iгоревiм абож пiдносячи питання про потребу дослiджувати вплив вангелiï й Св. Письма в новiй лiтературi.
Ми описуємо Комаху таким, яким вiн був у другiй половинi 20-их рокiв, отже, саме за тих часiв, коли, пiсля хаосу й безладдя свiтовоï й громадянськоï воєн, життя, здавалось, увiйшло нарештi в стале рiчище. Бурхливi хвилi життєвого моря втихомирились, i поверхня простяглася рiвна, блискуча, осяяна лагiдною тишею соняшних променiв НЕПу. В цiй усталенiй налагодженостi життя гiпертрофiя дрiбниць, репутацiй, постатей, невиправданих претенсiй, необрунтованих iлюзiй сприймалась як суттєва конечнiсть, як логiчний висновок з наявного становища речей.
Люди тiшили себе iлюзiєю своєï власноï самодостатности.
В переважнiй, якщо не цiлковитiй бiльшостi, майже всi вони прийшли в мiсто з села. Осiвши в мiстi, вони так або iнакше урбанiзувались. Але i в мiстi побут старосвiтських батюшок i матушок вони вважали за остаточно довершену форму iдеального життя, урбанiзацiю цього побуту вони розцiнювали як правдиве признання часу. Нiхто з них не дивився далi паркана у дворi свого будинку, розташованого в одному з затишних закуткiв ярiв Гоголiвськоï або Турєнєвськоï вулиць.
Вони працювали, жили, купували килими, меблi, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем i шовком на оправах своïх книжок. Сергiй фремов справив собi теплу бекешу з сiрим смушковим комiром i таку ж смушкову шапку. Григорiй Iваниця на гонорар, одержаний од Вукопспiпки за пiдручник зi шкiльноï граматики, купив на Фундуклеïвськiй двоповерховий будинок, що колись належав професоровi Образцову. Микола Плевако носився з проєктом видати повну збiрку творiв Ганни Барвiнок. М. Новицький не перший рiк працював над мочемордами. Олександер Бiлецький, на спiлку з Плеваком, з краяних ножицями сторiнок зшивав черговi серiйнi томи грубих хрестоматiй. Сергiй Пилипенко, як провiдну постать в лiтературi, проклямував Биковця. Биковець був миршавий, метушливий i малописьменний. Михайло Сергiйович Грушевський оточував себе в будинку на вулицi Короленка 35 плеядою власних Биковцiв. Зеров перекладав Кримськi сонети А. Мiцкєвiча, Рильський в Романiвцi Пана Тадеуша. Павло Тичина селянам зi свого села подарував трактора. Довженко фiльмував квiтучi яблунi, небо, трактори, землю. Сяйво процвiтало. Павло Комендант збирав колекцiю скляних барилець iз ХVII сторiччя. Дмитро Загул жовтiв, грубшав, страждав на ядуху, ходив, спираючись важко на ковiньку. вген Плужник покашлював у пiдведений каракульовий комiр темного ватяного пальта.
Найкращi тiстечка купували у Фрудзинського на вулицi Карла Маркса, колишнiй Миколаïвськiй, каву пили в кафе На хвилинку у Валентина на Прорiзнiй, шинку, балик i маринованi грибки купували у Федорова на Прорiзнiй. Крамницi були заваленi крамом.
Комашине curriculum vitae iснувало як примiтка до його ретельних наукових студiй. Скiнчивши термiн професорського стипендiятства року 1916-ого, вiн склав маiстерськi iспити i, зачитавши двi вступнi лекцiï, був допущений викладати необов'язковий курс на iсторично-фiлологiчному факультетi Киïвського Св. Володимира Унiверситету на правах приват-доцента.
Список його друкованих наукових праць i довiдка про те, що вiн не уникав громадськоï працi й виконував вiдповiднi громадськi навантаження, двома додатковими примiтками до Комахового curriculum vitae стверджували, що Комаха є Комаха, професор 2-ого розряду в Киïвському IНО.
Вiн був надто працьовитою людиною, й це йому шкодило. Вiн був бiльший i цiкавiший од своïх примiткових студiй i свого примiткового iснування, але сумлiнна працьовитiсть i тягар примiтковоï традицiï були бiльшi за нього.
Тiльки з людини, певноï свого права бути вiльною, може вийти щось бiльше, як урядовець, фiнаент, професор, юрисконсульт, завшколи. Комасi бракувало цього почуття вiльности. Почуття визволення, перетворене на успiх, не належало до числа його доброчинностей. Вiн працював напружено й уперто, виснажував себе, замiсть iз презирливою iронiєю заперечити все те в науковiй традицiï, що належало заперечувати й знищити.
Вiн iшов за течiєю, за плином часу. Вiн протестував, коли Жебелев надрукував своï некрологи в празькому Сodex Сondасоviаnum i коли Пiльняк видав своє Червоне дерево в Берлiнському Петрополiсi, дарма що вiн нiколи не читав перших i не уявляв собi, про що йде мова в другому. В роковини iмперiялiстичноï вiйни абож перед першим травнем репортери приходили до нього взяти iнтерв'ю для газети. Вiн приєднувався до резолюцiï, що протестувала проти захоплення китайськими генералами Китайсько-Схiдньоï залiзницi.
Це були вiдписки, що ними вiн вiдгукувався на життя, потiк якого проходив повз нього. Ними вiн завойовував право, за часiв НЕПу, працювати в IНО, займатися науковими студiями, друкуватись у часописах. Хребет його громадського iснування складали корiнцi постанов i резолюцiй, прийнятих на загальних зборах i пiдшитих до папки з написами: Справа й Мiсцевком.
Вiн гадав, що рухається вперед, тим часом, рухалась епоха, а вiн лишався на тому ж таки мiсцi.
Як i бiльшiсть його сучасникiв, вiн не розумiв свого часу. Вiн був певен, що кожний наступний день є тiльки автоматичним вiдтворенням попереднього. Так або iнакше вiн, як i iншi, вiрив у Нечуя-Левицького, в старосвiтських батюшок i матушок, в рибалку Крутя, в сталiсть плес, зарослих комишем. Протягом десятилiття вiн порався серед примiток з тим, щоб з ïх комбiнацiï складати книжки. Вiн не прагнув досягти вiд того яких-небудь наслiдкiв.
Вiн вiрив у самоту й працю. Вiн писав, сортував виписки. В цьому було щось автоматичне. Наука втратила свою вагу в системi свiтогляду. Науковi студiï знаходили собi вияв у процесi розкладу цiлого на окремi дрiбнi деталi.
Вiн нездiбний був звiльнитись од свого традицiйно-примiтивного iснування й визволити себе вiд самого себе. Вiн не належав до числа панiкерiв, що, чекаючи вибуху вiйни, якою весь час лякали громадян Совєтського Союзу часописи, закуповували в крамницях пуди цукру й мiшки солi, наливали балiï й ванни гасом, сушили сухарi i потiм викидали ïх, вкритих цвiллю, геть, що в щiлинах пiдлоги в коробочках з-пiд гуталiну ховали валюту й золотi п'ятiрки.
Комасi треба було замiсть того, щоб самотнiм в'язнем у самого себе, оточивши себе книжками, протягом десятилiть копирсатись у цитатах i з комбiнацiï цитат складати докладнi примiтки, треба було йому ще тодi, коли перший гарматний вибух з сичанням витяг лунку нитку глухого пострiлу через мiсто над дахом будинкiв, взяти в руку винтiвку й багнетом, встромленим у груди, творити майбутнє.
Диференцiйованiсть суспiльних функцiй, фахова вiдокремленiсть, спецiялiзацiя працi, конваєрна роздрiбленiсть рухiв, вiдокремленiсть автоматизованих жестiв, розподiл роботи, доведений до останньоï мiри дрiбности, iзольована пристосованiсть людини до одноманiтних i безперервних рухiв, усе це перетворювало Серафiкуса на iдеальну формулу цiєï деталiзованоï диференцiйованости.
Робiтник не робить авта. Не тче полотна, не виробляє плугiв, не шиє чобiт абож убрання. Протягом дня той самий, десять разiв повторений, одноманiтний рух. Безперервний плин конваєрноï стрiчки i протягом дня десять тисяч разiв повторений рух. Зосереджена замкненiсть руху, фах пришиваного удзика, вкрученого винта.
Система конваєра одкидає будь-який контроль суб'єкта над тим, що i для чого вона робить, тобто в даному разi свiт уявлень людини, що виконує певну працю. Новий напрям заперечує логiку почуттiв. Робота сучасноï людини супрематична, безпредметна, як i картини сучасних майстрiв.
Мистецтво Пiкассо, Кандiнського, Клее, Шаала сприймається як непредметне, як ребус. Перед ïх картинами виникає примiтивно-безпосереднє питання: де рiч i що тут рiч? Новiтнє мистецтво не має нiчого спiльного з об'єктивним явищем речi. З погляду так званоï реалiстичноï традицiï нове мистецтво є непредметне чи протипредметне.
Шанолюбство Беклiна як мистця, коли вiн писав своï мiтологiчнi картини, своïх кентаврiв, силенiв та нiмф, було скероване на те, щоб надати своïм казковим вигаданим постатям бiологiчноï правдоподiбности. Беклiн жив за часiв Дарвiна й Дюбуа-Реймона.
У нового мистецтва свiдомо чи несвiдомо протилежне завдання: обернути свiй об'єкт на щось бiологiчно-неправдоподiбне. Нове мистецтво стало на зовсiм iншу плятформу, як бiологiя. Свiт вимирає. Природа обернулася на продукт фабричного виробництва.
Колишнє ремiсниче товарове виробництво виходило з предметновидимого: робiтник виробляв конкретну рiч. Для нього iснувало конкретно-речове. З нього був чоботар, кравець, тесляр, стельмах, лимар, гутник, годинникар. Вiн мiг сказати: Цей костюм пошив я, Цей будинок спорудив я. Для нього iснувало я i рiч: вiн, що робить, i рiч, яку вiн робить. Майстер у своïх картинах вiдтворював речi, вклонявся перед рiччю. Вiн пишався зi своєï любови до землi й природи, тварин i людей, частин року й ïхнiх плодiв. Йому до вподоби були обличчя героïв, посмiшки танцюристок, рельєфи медалей, профiлi камей. Вiн виходив з нагоï жiночоï постатi, з архiтектурноï перспективи, зi свiтла, неба, дерев, квiтiв.
Сучасна людина не знає цiєï любовноï уваги до речей, пошани до речовоï творчости. З неï не є чоботар, швець, тесляр, кравець, стельмах, лимар, гутник, годинникар. Вона не виробляє речей. За цiле життя своє робiтник не зробить жадного дизеля, жадного паротяга, жадноï голки. Система конваєра розкладає роботу на низку часткових примiтивних вправ.
Сучасна людина детальний робiтник, робiтник деталiв, споруджувач примiток. Сучасна людина виконує часткову функцiю. Одна людина продає сiрники, iнша зельтерську воду, ще третiй одчиняє дверi, чистить черевики, пришиває удзики, пише розвiдки про утворення нового нарiччя на Далекому Сходi та про мiсце рiзних слов'янських мов у цьому нарiччi.
Мистець кинув малювати природу й вiдтворює продукти виробництва, лябораторнi речi й хемiчнi формули, що втратили свою конкретнiсть. Мистець вiдтворює не природнi особливостi й форми речей, а зв'язки й взаємини, що обертають рiч у функцiю виробничих залежностей.
Дрiб'язковi люди обурюються з зеленого неба, синiх дерев, з картини, на якiй нiчого не намальовано, з малюнкiв, подiбних на дитячi абож на малюнки дикунiв, але для сучасного майстра, що, супроти анатомiчних i бiологiчних законiв, малює потвор, це й значить творити всесвiт i людей такими, якими вони єсть.
Комаха Доктор Серафiкус i був такий: безпредметний, людина запереченого бiологiзму, примiткового, замкненого, схематичного iснування.
Роздiл Х
Пiсля доповiдi, ерудитноï, але недоладноï, загаченоï цитатами, грецькими, латинськими, англiйськими й нiмецькими, дещо суперечноï, що в нiй Комаха не згоджувався з думками попереднiх дослiдникiв, а опоненти, якi брали участь у дискусiï, не згодилися з думками, висловленими Комахою, вiн збирався, як завжди, непомiтно втекти. Та на цей раз йому не пощастило цього зробити: Корвин уважно за ним стежив. Вiн твердо пам'ятав наказ Вер познайомити ïх з Комахою i, як тiльки помiтив, що Комаха десь повiявся, вiн прожогом кинувся за ним i наздогнав при виходi.
Почекайте-но, Василю Хрисанфовичу! В мене до вас є маленька справа.
Комаха був незадоволений з того, що його затримують, але спинився. Вiн подивився на гострий, як у Гоголя, нiс Корвина, на його тонкi губи, на його темнi кiстлявi пальцi, щось хотiв сказати, але забув i не сказав нiчого.
Корвин узяв Комаху за талiю.
Я хотiв вам запропонувати, докторе, пiти з маленькою компанiєю до каварнi випити чашку кави.
Слова Корвина не дiйшли до свiдомости Комахи. З Комахою iнодi траплялися такi чуднi переходи у становище цiлковитоï вiдсутности.
Комаха не вiдповiв нiчого. Вiн не чув. Вiн був вiдсутнiй.
Корвин потрусив Комаху за руку:
Прокиньтесь, докторе. Я кажу вам: ходiмте до каварнi пити каву.
Я? Каву? Що? Яку каву! Ага, каву. Нi!
Комаха одвернувся вбiк, насумрився й надув губи. Мистецтво впертости нелегке мистецтво, але Комаха досконало володiв цим витонченим мистецтвом примхуватоï насумрености.
Вiн мовчав. Корвин благав, прохав, настоював, запевняв. Будь-що-будь вiн намагався переламати Комашину впертiсть.
Комасi довгi й настирливi умовляння Корвина здалися цiлком безпiдставними й необрунтованими. Вiн вирiшив поставити справу на суто формальний рунт.
Насамперед, сказав Комаха, нахиляючи до Корвина свою велику в тяжких окулярах голову й витягнувши вперед товстий, порослий рудуватим волоссям палець, насамперед, ви мене не попереджали. Я абсолютно досi нiчого не знав, що ви менi сьогоднi збираєтеся запропонувати йти пiсля доповiдi пити каву. Ви знаєте, Корвине, я не люблю жадних несподiванок.
Комаха з докором подивився на Корвина, на його вiзитку, портфель i, подумавши: Порожня, прикра й несерйозна людина! До того ж обридлива!, розвинув свою арументацiю далi:
Пiсля доповiдi, сказав Комаха, я маю намiр iти додому й лягти спати. Знов, повторюю, зi мною анi ви, анi хто iнший не вмовлявся заздалегiдь, i я нiкому нiчого не обiцяв. Я прочитав доповiдь, я виконав свiй обов'язок перед громадянством, зробив, що мусiв зробити, i, отже, не бачу жадних пiдстав, щоб мене ще чимось турбували абож iще вимагали чогось вiд мене.
Комаха оперував арументами, якi здавались йому бездоганними в своïй логiчнiй довершеностi. Трiюмфуючи, вiн повторив:
Щоб ще чогось вимагали...
На жарти можна вiдповiсти жартами, але кожна вiдповiдь на цi смiшнi безглуздостi, на цю марудну нiсенiтницю бринiла б знущанням зi здорового глузду. Дарма що Корвин добре знав свого приятеля, але й досi, пiсля довголiтнього знайомства, звички Серафiкуса логiчно обрунтовувати яку-небудь плутану нiсенiтницю продовжували дратувати його. Розмовляти з Комахою сердитись. Корвин розсердився.
Василю Хрисанфовичу! Вимагати? Нiхто ж од вас не вимагає! Вас просять! Вам пропонують! Справi випити в каварнi чашку кави ви надаєте значення всесвiтньоï подiï, нiби вас профделеатом вибирають абож на якихось зборах головувати примушують. Ви ж, кiнець-кiнцем, людина, а не чорт зна що!
Комаха хмуро мурмотiв. Вiн спробував був пiти геть, але Корвин став перед дверима й не пускав його. Коли б не Вер, Корвин давно кинув би цю прикру розмову, що тiльки дратувала його. Та, перемагаючи почуття, вiн лагiдно й спокiйно повторив:
Ми тiльки просимо вас! Я прошу, Вер просить! Комаха схопився:
Яка Вер? Я жадноï Вер не знаю!
Вер! Вер Ельснер! Чудова незрiвняна жiнка. Вона вже давно, Серафiкусе, хотiла з вами зазнайомитись, а пiсля сьогоднiшньоï вашоï доповiдi особливо настоює.
Улесливий натяк, що його доповiдь могла сподобатися вродливiй жiнцi, не справив, однак, на Комаху жадного враження. Комаха лишався впертим i невблаганним. Вiн вiдповiв:
Я ïï не знаю.
Що ж з того!.. Я вас познайомлю!
Розмова була досить таки довга, нудна i, головне, безплiдна. Комаха явно нудився. Вiн одвернувся од Корвина i з жалем дивився на вихiднi дверi.
На вiдповiдь вiн кинув Корвиновi своє звичайне:
Нi з ким я не хочу знайомитись. Я нi з ким i не знайомлюсь нiколи. Менi не треба цього.
Вiн ще раз зробив спробу пройти, але Корвин твердо стояв у дверях, заважаючи йому пройти. Комаха почав його благати:
Пустiть, Корвине. Я ж таки справдi не можу. Слово чести, не можу. Ви попросiть пробачення у вашоï знайомоï. Вiзьмiть на увагу, що я нiколи не був у цiй каварнi.
Ну, то будете! Корвин не витримав i вибухнув обуренням: Ну й марудна ж ви людина, Комахо, коли б ви тiльки знали.
Комаха почув свою провину. Йому стало соромно й нiяково. Вiн був ладен зробити все, що просить у нього Корвин, але... Вiн зiдхнув.
Ви ж знаєте, Корвине, що я нiде не буваю, анi в театрi, анi в каварнях. Я не вмiю. Я зовсiм не певен, що з того вийде i чим це все може закiнчитись... я
Комаха нiби навмисне пiдшукував арументи, що ïхня химернiсть дорiвнювалась би ïх недоречностi.
Ви, Корвине, говорив вiн, вiзьмiть на увагу ну, що я робитиму в цiй каварнi? Коли б я захтiв випити кави, я мiг би напитися вдома. Менi завжди аж надто неприємно бувати на людях. На стiльцi я сиджу, нiби на голках. Менi ввесь час здається, що всi дивляться на мене. В каварнi я боюсь поворухнутись, я не ворушусь, щоб не перекинути склянки або не розбити тарiлочки, але кiнчаю я, звичайно, тим, що розiб'ю щось, зачеплю, десь перекину стiльця, комусь наступлю на ногу. Замiсть вийти з залi просто на вулицю, я потраплю на кухню. Хто-небудь iз службовцiв, приховуючи посмiшку, вiзьме мене пiд руку й проведе з залi до вихiдних дверей, i, йдучи зi мною, питатиме мене, чи пам'ятаю я своє прiзвище й свою адресу та чи уявляю собi, в який бiк менi треба йти.
Комаха зiдхнув.
Познайомитися з жiнкою?! казав вiн далi: Вам це легко сказати, вам це байдуже, а менi розмова з жiнкою порушить рiвновагу на три днi. Я не переношу розмовляти з жiнками. Менi зовсiм не легко зiбрати всього себе у щось цiле, єдине. З великими труднощами я примудряюсь улаштувати з себе бодай хоч подiбнiсть на щось стале й тверде. Отже, я ретельно намагаюсь уникати всього того, що може мене вибити з колiï.
Нi, менi краще, закiнчив Комаха, йти зараз додому. До того ж i не рано вже, мабуть, вже одинадцята година, а я в цей час лягаю спати.
Та Корвин настоював, i Комасi не лишалось нiчого iншого, як згодитись.
На кожнiй плитцi пiдлоги в каварнi, куди його примушував iти Корвин, Комаха вже читав написа з Дантового пекла: Lacsiate ogni speranza Згасiть вогнi сподiванки, входячи!
В каварнi було повно. За столиками сидiли дiвчатка й жiнки з пiдфарбованими кармiном губами, та пiдведеними, нiби глибокозапалими, очима. Молодi люди з акуратними продiлами в зiгнутiй позi скептичних Мефiстофелiв через соломинку тягли рiзнi аперитиви. Од хаосу звукiв ресторанноï музики, од багатьох голосiв, совання стiльцiв, брязкоту склянок у залi стояв безперервний одноманiтний жовтуватий гармидер.
На розмальованих стiнах каварнi кривлялись рiзнобарвнi арлекiни, нудьгували бiлi П'єро i загадково журнi в чорних масках кокетували льорнетом рожевi Кольомбiни. Гладкий султан у зеленому халатi сидiв на темночервоному перському килимi, пiдiбгавши пiд себе ноги. Маненьке арапча подавало йому золоте блюдо з перловим намистом, напiвгола одалiска, витягнувши бiля фонтану своє струнке тiло, не зводила очей з райдужноï пави. Великi пишнi вiяла з блакитно-сiрих струсевих пер на тлi гарячожовтого вечiрнього неба здавались блакитними з невiдомоï краïни птахами.
Мiж столиками каварнi ходили якiсь невизначенi пiдозрiлi особи: юнаки в пальтах з пiдведеними комiрами i з зеленими виснаженими обличчями дiдiв та дiди в довгих чорних сурдутах пасторiв з рожевими обличчями юнакiв. I тi, й тi мали вигляд театральних убивць iз непершорядноï сцени. Вони нахилялись до вуха тих, що сидiли за столиками, i пошепки пропонували кокаïн i морфiй.
Вер уже чекала в каварнi на Корвина.
Висока на зрiст, струнка, може, навiть не тiльки струнка, а й сухорлява, з пласкими, згiдно з модою, грудями, з засмаленим вузьким обличчям i вузькими засмаленими плечима, елеантна, гостра на язик, дотепна, тонка, розбещена, Вер була бiльше приваблива, нiж вродлива.
Помiтивши Корвина, що за ним iшов масивний в приплюснутому капелюсi i в демiсезонцi з наставленим комiром Комаха, Вер помахала привiтно рукою.
Корвин познайомив присутнiх:
Це Вер, а це Василь Хрисанфович Комаха. Його лекцiю ми з вами, Вер, мали приємнiсть вислухати. Комаха серафiчний у своïх умоглядностях мислитель, отже, ми, його приятелi, звичайно звемо його Доктором Серафiкусом. Вiн, сподiваюсь, не заперечуватиме, коли й ви, Вер, зватимете його так само.
Простягаючи Комасi руку, Вер сказала:
Менi дуже приємно познайомитися з вами, докторе.
Комаха не вiдчував особливоï приємности вiд цього знайомства i, не знаючи, що йому сказати, не сказав нiчого.
Розмовляти з Комахою було важко. Вiн не звик бувати серед людей, i те, що для iнших бринiло як загальновивчена фраза, що передбачає загальновiдому формулу вiдповiдi, те примушувало Комаху напружено й довго думати. А вiн не хотiв думати, бо взагалi не хотiв iти, знайомитись, розмовляти. Нiяковiсть, поєднана з вiдлюдкуватою нехiттю говорити, не сприяла тому, щоб iз Серафiкуса вийшов приємний спiврозмовник. Вер похвалила доповiдь.
Ваша доповiдь справила на мене враження. Я не казатиму вже про ерудицiю, вона iмпонує, але вашi думки новi й свiжi. Мiй батько, коли б вiн був присутнiй на вашiй доповiдi, не згодився б з вами i з вашою критикою Фрейзерового тлумачення Казки про двох братiв, бо вiн i досi лишається прихильником Фрейзера, Тейлора й Морана, як i тридцять рокiв тому, коли вiн вивчав своïх ольдiв на Амурi, але я вас пiдтримуватиму проти мого батька. Я захоплена вашою доповiддю.
Комаха почув, що його нога торкається ноги Вер. Щоб не турбувати своєï сусiдки, вiн одсунув свого стiльця й пiдiбрав ноги пiд стiлець.
Похвала на Комаху справила прикре враження. Ця молода й гарна жiнка захоплена його доповiддю!.. Що з того?! Навiщо говорити про очевистi iстини?
Не зважаючи на все своє вмiння поводитися з людьми, Вер не зумiла знайти вiдповiдного тону. З усiх помилок, що ïх вона припустила за той вечiр, це була чи не найбiльша: Комаха не терпiв, щоб його хвалили. Що таке похвала? У кращому разi це непотрiбне пiдкреслення безперечного, в гiршому це зайвий доказ, що з приводу тебе думки розiйшлися, про тебе хтось висловлювався зневажливо i тебе слiд пiдтримати похвалою, пiдбадьорити, бо тебе лає 6iльшiсть.
Не помiчаючи, що Комаха нудиться й хмуриться, Вер казала далi:
У вас є своєрiдний стиль! Свiй стиль це завжди grand art! Чи не так?
Комаха насумрився остаточно. На запитання, звернене до нього, вiн не вiдповiв нiчого.
Навiщо вiн згодився йти до каварнi? Замiсть спати дома, вiн мусить слухати претенсiйне верзiння жiнки, може й вродливоï, але надто балакучоï й наïвноï. Вiн з нудьгою думав, що взавтра на ранок у нього болiтиме голова i вiн, прокинувшись, як звичайно, о 6-iй, не виспиться. Можливiсть лягти своєчасно й виспатись Серафiкус цiнував бiльше вiд розмови з вродливою жiнкою.
Шукаючи порятунку, Серафiкус з одчаєм подивився на Корвина. Той поволi пив чорну каву, вимазуючи руки в липкiй рожевостi рахатлукуму. Витягши з портфеля папери i розклавши на столику, Корвин робив помiтки. Вiн не втручався в розмову i не проявляв жадного намiру допомогти Комасi.
Вер перейшла до запитань.
Ви одруженi? У вас є дружина?
Нi, в мене є дiвчина.
З наголосом на кожному словi Вер повторює:
У вас є дiвчина? Так!..
Повторенi й пiдкресленi слова бринiли двозначним натяком.
Комаха густо червонiє. Вiн спростовує двозначну iнтонацiю фрази, що накидає йому моральну зiпсованiсть.
Нi! Ïй п'ять рокiв!
Ваша дочка?
Я нежонатий!
Вер вирiшує:
Ви були одруженi? Ви розвелись!..
Комаха обурений з припущення, що в нього може бути дiвчина, жiнка, дiти. Вiн вiдповiдає, розглядаючи написа на ложечцi: Украдено в каварнi.
Я ж вам кажу, що я нежонатий. Я не розводився. Дiвчина це Iрця. Я сам!
Як? За наших часiв ви ще й досi нежонатi, не розводилися й не були одруженi? Менi багато говорив про вас Корвин, але я не дуже покладалась на його слова. Я спочатку не зрозумiла, про яку дiвчину ви говорите. Я чула про Iрцю. Ви ïï любите?
Ложечка, що ïï крутив у руках Комаха, раптом падає, дзвякає об столик, зривається i губиться десь на пiдлозi мiж стiльцями. Комаха лiзе пiд столик, мацає руками на пiдлозi i десь iз пiтьми знизу глухим голосом вiдповiдає:
А так, я ïï люблю!
Коли Комаха пiдводиться з пiдлоги i сконфужено кладе ложечку коло себе, Вер стрiває його насмiшкуватим запитанням:
Таким чином, кохання до п'ятилiтньоï дiвчинки?
З викликом вона дивиться на Комаху, оглядаючи його вiд великих його пальцiв до м'якого бiлого волосся й масивного пiдборiддя, з явним бажанням примусити його почервонiти. Комаха почуває, що нога Вер знов торкається його ноги, i вiн знову одсувається од сусiдки й ховає своï великi ноги пiд стiлець. Вiн сидить, не пiдводячи голови. Вiн почуває на собi погляд Вер. I кiнчики вух починають у нього палати.
Ви дивна людина, докторе! Але чому, власне, ви досi не одруженi? Що це жонофобiя?
Комаха розсердився. Розсердившись, вiдповiв. Йому треба було розсердитись, щоб перемогти свою сором'язливiсть i зробитись рiшучим. Вiн подивився в вiчi Вер. Вiн змiнив тон. Вiн зробився iншим. Вiн сказав:
Чому? Ви питаєте, чому я не одружений, чому в мене немає жiнки, що була б завжди й скрiзь зi мною, щоб дiлила зi мною моє я й була така, як ви?
Вер здригнулася й вiдповiла:
Так!
Ви бачите: я злиденний i нiщо! Що я можу вiддати, коли в мене нема нiчого?
Вер посмiхнулась. Серафiкус, що досi мовчав i соромився, тепер юродствував. Може, вiн знущався?..
Що я можу дати жiнцi? Вроду? Добрiсть? Багатство? У мене нема нiчого, окрiм iлюзiй нездiйснених досягнень. Кому потрiбнi цi iлюзiï? Одружитись чи покохати це для чоловiка, як i для жiнки, значить завагiтнiти, понести в собi iншого абож iншу, жити не тiльки собою, але й iншим. Я ж надто слабкий, щоб витримати тягар себе самого. Я вiдчуваю часто, що це надто важка для мене ноша, i я надриваюсь. Понести ще iншого? Я не витримаю...
Вер оглянула масивнi руки доктора, що розкришували на тарiлцi кекс, здивованi, наïвнi, за склом складних окулярiв очi, зiгнутий лоб. Прислухалась до його слiв про iлюзiï, й вiï ïï затремтiли.
Серафiкус казав далi:
Крiм того, я не можу згодитись з тим, що повелося серед людства: чоловiки звикли, що вони беруть жiнок, i жiнки звикли, що ïх беруть. Я надто поважаю себе, жiнку й своє почуття, щоб зневажати жiнок таким поводженням з ними!
Ви не шанолюбнi!
Навпаки! Я не прагну бути чимсь тим абож тим мистцем, музикою, Мохаммедом абож ете. Я хочу бути всiм людством i тому задовольняюсь тим, що я єсть я. Я не хочу мати тiєï жiнки абож тiєï. Я хочу всiх. Чи не мушу я себе вважати втiшеним, що я не маю жадноï?
Вер повторила своє запитання:
Чому ви не одруженi?
Вер була вперта в своïх питаннях, як доля. Жiнка це доля.
Я про це казав колись Корвиновi у мене єсть бажання зробитися старцем, злидарем. Якось, блукаючи околицями мiста, я натрапив на одну хижку, малу, напiвзруйновану, врослу в землю. Я мрiю про таке для себе майбутнє: сидiти на вулицi, скинувши шапку, й на дощечцi виписанi всi моï титули: приват-доцент, доктор, список моïх наукових праць...
Корвин, що досi не втручався в розмову, не витримав:
Киньте, докторе! Слово чести, коли ви таке говорите, це мене дратує! Я вам нiколи не дам нi гроша!
Серафiкус розсмiявся:
Я загострюю, Корвине! Просто, я проти культу героïв, культу добiрних. Я хочу бути добiрним, але як усi.
Та все таки, настоювала Вер, чому ви не одруженi?
Не можна бути святим i мати дружину!
Ви святий? Це ж весело!
Ви сумнiвались?
Я й думки не мала!
Даремно! Ви ж назвали мене серафiчним! Вам казали про мене. Хiба вам розповiдали про мене iнакше? Жорж Дюамель зробив спробу змалювати святого за наших часiв. Йому не пощастило зробити це. Невже ж ви не вiрите в мою серафiчнiсть?
Вер сперлась лiктями на стiлi пiдперла долонями пiдборiддя: темна квiтка обличчя в рожево-жовтих пелюстках тонких i довгих пальцiв. Вона повторила:
I все таки?
Я майже вiдповiв! Я усвiдомив в собi серафiчну довершенiсть себе. Коли людина почуває себе неповною, вона шукає собi жiнку, одну, двi, три абож тисячу й три. Жiнка або жiнки повиннi врiвноважити цю неповноту його, вщерть, назавжди. Я нiхто, але я хочу бути людством. I тому моєю сповненiстю хай буде моя вiдсутнiсть.
Комаха пишався з самоти. Свою кабiнетну замкненiсть серед книжок, у кiмнатi, з примiтками, вiн зводив на ступiнь фiлософiчноï теорiï. Вiн виправдовував свою одiрванiсть працею. Прапор працi вiн пiдносив як гасло своєï книжковоï iзольованости. Вiн проповiдував своєрiдний донжуанiзм навпаки.
Як Дон Жуан. Дон Жуан прагнув мати всiх жiнок усього свiту. Його спалило це бажання. Може, воно спалить i мене це бажання мати всiх i зректися будь-якоï... Але коли все ж не можна на свiтi жити без кохання до якоïсь теплоï рожевоï маленькоï жiнки, то я кохаю Iрцю. Вона кохає мене. Хiба ж цього мало?
Доктор Серафiкус замовк. Вiн знов заглибився в свою мовчазну похмурiсть. Нагнувши велику голову, вiн не дивився нi на кого. Його обличчя здавалось машкарою, у глибоких зморшках, з виснаженою утомою нудьги, нiби в свiтi не лишилося вже нiчого, щоб наситити бажання, якого не бажаєш.
Коли Корвин запропонував випити ще чашечку кави, Серафiкус вiдмовився руба i рiшуче заявив, що йому конче пора спати, що в таку годину вiн зовсiм не звик пити кави.
Виходячи, вiн прошепотiв Корвиновi на вухо з докором:
I треба було вам знайомити мене з жiнками. Така недоречна жiнка!
Роздiл ХI
Вер лишилася з Корвином. Вона була жiнка, вона була цiкава, i перше, що спитала, це про те, що сказав Комаха: можливо, Комаха говорив йому щось на вухо про неï?
Що вам сказав Комаха, коли пiшов? Та коли вiн сказав якусь банальнiсть, схожу на тi, що ïх ви кажете можете не переказувати.
Корвин заперечував:
Дозвольте, Вер. Невже казати вам про моє до вас кохання це говорити банальностi?
Безглуздi, обридливi й прикрi, Корвине! Вiзьмiть це до уваги. Отже, що вам казав Комаха? Вiн справляє враження людини небанальноï.
Корвин завагався на мить, але додав:
Ви маєте рацiю, Вер. Вiн нарiкав менi на мене, навiщо я повiв його до каварнi i познайомив з вами.
Корвин завагався ще на мить, але додав:
Ви справили на нього враження недоречноï жiнки.
Щоб трохи зм'якшити сказане, Корвин зазначив:
Проте, на що було й сподiватись вiд Комахи? Вiн зовсiм нездiбний вiдчути аромат жiночого! Авжеж, євнухоïд!
Слова Корвина зачепили Вер, але ïй здавалось, що вiн перебiльшує:
Комаха з його кремезним тiлом мастодонта?.. Ви лестите йому. У вашого аскета обличчя розпусноï людини. Ви знаєте, Корвине, що ви йому заздрите?
Корвин кладе свою тонку, темну руку на руку Вер i каже:
О, Вер, ви жахлива! Я бачу, вас починає вже хвилювати Комаха. Скажiть, будьте ласкавi, чи є на свiтi чоловiк, з яким би ви стрiлись i на якого б ви дивились байдуже, без думки зробити з нього коханця?
Вiн закидав Вер:
Ви ладнi проявити свою прихильнiсть першому-лiпшому, бодай Комасi, дарма що ви його побачили вперше, тiльки не менi.
Це вас дратує?
З раптовим поривом пристрасти вiн стиснув руку Вер.
Дратує? Я хочу вас, Вер!
На вiдповiдь Вер мовчки розкриває ридикюль i дивиться в вузенький прямокутник люстречка. Дбайливо й повiльно вона пiдфарбовує губи кармiнним олiвцем.
Корвинове визнання губиться в просторонi мiж кармiнним язичком золотоï палички, люстречком, тарiлочкою з кексом i мармуром столика. Так само повiльно й дбайливо Вер ховає олiвець, пудреницю, закриває ридикюль, кладе його на столик коло себе i спиненим одкритим поглядом довго й допитливо дивиться на Корвина.
Корвин схилив голову й приник губами до руки Вер, що лежала на столi. Це, можливо, зворушило Вер, бо вона торкнулася пальцями його продiлу й сказала:
Досить, Корвине, досить! Не втрачайте надiï! Менi здається, що я кохаю вас у тi, на жаль, рiдкi години, коли ви нiчого не кажете про своє кохання. Я певна, що коли ви кинете говорити будь-що про своє кохання, менi захочеться покохати вас. Сподiвайтесь. Усе залежатиме од вас.
Корвин не помiтив iронiï в словах Вер. Вiн надто зрадiв, щоб вловити iронiчний вiдтiнок обiцянки. Вiн перепитує:
Справдi?
А так! I саме тодi, коли ви мене не кохатимете!
Похитуючись, вiн пiдвiвся. Вiн похитнувся, нiби п'яний, i взявся за спинку стiльця. Вiн уп'явся пальцями в спинку i сказав:
Ви дратуєте мене, Вер! Що вам за втiха з того?
Ви незадоволенi? Це ви тiльки вередуєте! Я ж казала: сподiвайтесь! Чекайте на вашу чергу!
Ви знущаєтесь!
Вiн вийняв цигарку й почав був ïï запалювати, але руки його тремтiли, i цигарка стрибала в пальцях. Вiн вiдповiв похмуро:
Я не звик стояти в чергах!
Звикайте!
Цигарка здавалась надто гiркою. Корвин зiм'яв ïï й кинув на тарiлочку. З насмiшкою, в якiй позначився бiль, вiн запитав:
Чи не мушу я поступитися своєю чергою Комасi? Вiн повинен бути вам до вподоби: вiн нiчого не сказав вам про своє кохання, навiть коли б i закохався!
Чудесно! Менi дуже до вподоби люди, що не кажуть жiнкам про своє кохання. Я сама волiю казати про кохання людинi, яку я кохаю.
Вона потягла Корвина за вiзитку.
Сiдайте, Корвине. Сiдайте, все буде гаразд. Будьте терплячi.
Корвин слухняно сiв.
Я сiв, Вер! Але скажiть, Вер, чому ви так уперто вiдмовляєте менi i навiщо вам цей Серафiкус iз тiлом гiганта й бажанням карлика?
Чому нi?
Чого варте кохання, що кiнчається нiчим? Чи не значить це для жiнки зневажати саму себе?
Уявiть собi, Корвине, що можна пишатися з самозневаги. Самозневага це приправа для гордощiв, щось нiби гiрчиця для бiфстексу.
Корвин знизує плечима.
Не знаю! Я не подiляю вашоï думки!
У вас, Корвине, самовпевненiсть 17-лiтнього хлопчика, що його хвилює кожна спiдниця й кожна жiноча нога. Це ж найпринаднiше спинити увагу на пасивнiй людинi, хотiти ïï, збуджувати й не задовольнятись. нськi романтики були люди рафiнованого смаку, вони проповiдували кохання, як Sеhnsuсht: прагнути не досягати. Кохання, майте на увазi, повинно збуджувати, а не задовольняти.
Ви химернi, Вер!
Даючи жакетку, Корвин шепоче:
Вер! Я хочу вас! Поïдьмо до мене, до вас, в готель?
Кохання таке ж надбання людства, як i комедiï Карло оццi, як i сонет Поля Валерi, етюд Стравiнського, малюнок Рембрандта. Коли Вер бачила, що ïï бажають, вона не почувала себе анi ображеною, анi незадоволеною. Кохання коштовний дарунок, i справа не в тому, щоб вiдмовлятись чи вiдмовляти, а лише в тому, щоб не знецiнювати почуття.
Вона хвилинку повагалась, але тодi простягнула Корвиновi долоню для поцiлунку й сказала:
Нi!
Зневажений порив виснажив Корвина. Вiн раптом почув себе втомленим до знемоги. Вiн позiхає. Вiн згадує, що не спав минулоï ночi. Вiн хотiв би зараз одного: заснути.
Склянка з водою, порошок хлорал-гiдрату й лiжко...
Роздiл ХII
Наступного дня вранцi Вер вийшла з дому, щоб однести виправленi коректи до видавництва.
Асфапьт од недавнього дощу блищав, як лакований: чорне люстро, в якому вiдбивалися будинки й дерева. Важкi темносинi хмари сунулися з пiвнiчного заходу на схiд. У повiтрi було холодно, i поривчастий ранковий вiтер здавався рiзким i небажаним.
Комаху, його масивну постать, його приплющеного капелюха й великi кальошi Вер побачила здалека. Вiн незграбно, по-дитячому кумедно човгав ногами. Вiн закинув голову й дивився вгору, на небо, на хмари. Вiн iшов назустрiч хмарам i вiтровi.
Iшов вiн не серединою тротуару, а коло будинкiв. Iшов вiн не просто, а тикаючися, зизаами, нiби плутав, нiби блукав. Через кожен крок вiн упирався в будинок, а потiм, зробивши кiлька крокiв уперед i вбiк, знов опинявся перед будинком. Будинки, паркани, палiсадники, стiни, дерева, тумби, лiхтарi вперто перешкоджали йому йти, хоч вiн i намагався йти боком, щоб ïх не зачепити.
Вiн iнодi прискорював кроки, iнодi йшов поволi, майже спинявся. Вiн спинився коло вiкна брудноï бакалiйноï крамнички i уважно розглядав трухлявий мотлох, виставлений на вiкнi, крам, притрушений курявою, й давнi плякати, засидженi мухами торiшнього лiта. Ковiнькою, що була в нього в руках, вiн навiщось постукав по стовбуру дерева. Вiн покликав собаченя, яке бiгло, i кинув йому шматок хлiба. Воно понюхало полу колишньоï демiсезонки й в ознаку приязнi замахало хвостом.
Комаха йшов, розмахуючи руками й ковiнькою. Вiн мандрував в уявленiй краïнi необов'язкових вражень, а ковiнька в його руках була, як паличка дириента, що для нього будинки, дерева, хмари опрозорювалися в музичнi звучання, були енгармонiйними тонами ще незiбраноï й невпорядкованоï оркестри.
Так ходять п'янi, божевiльнi, музики, люди, що звикли до повноï самоти. На вулицях так само, як i в мрiях своïх самотнiх вiдокремлених кiмнат.
Вiн, мабуть, пройшов би повз Вер i не помiтив ïï, коли б вона не гукнула:
Докторе!
Вона стояла в двох кроках вiд Комахи й вiтала його рожевою ласкавою посмiшкою.
Милий докторе, як я рада цiй несподiванiй зустрiчi!
Але фраза лишилась нескiнченою. Порив вiтру розiрвав ïï, кинув початок в обличчя Комахи, щоб, пiдхопивши кiнець, загубити уламки слiв у холоднiй мряцi вересневого ранку.
Комаха, почувши своє iм'я, спинився. Вiн не пiзнав був жiнки, що його вiтала. Тодi згадав учорашнiй вечiр, каварню, Корвина, ложечку, що з дзвоном упала на пiдлогу, цю жiнку й розмову з нею. Згадав, раптом повернувся й швидко перейшов на другий бiк вулицi. Вiн пiшов швидкими кроками, озираючись, нiби боявся, що його наздоженуть, спинять, i тодi трапиться щось несподiване й катастрофiчне.
Вер розгубилася. Що значила ця раптова втеча? Чого вiн злякався? Вона ладна була образитись i розсердитись. Але, замiсть розсердитись, вона розсмiялась. Те, що здавалось спочатку чудним, а тодi нечемним, тепер одкрило перед нею всю наïвну несерйознiсть цiєï несподiваноï сцени: дорослий чоловiк перелякано тiкав од молодоï жiнки. Химерний випадок, безглуздий i ротескний!.. Такi речi, можливо, iнодi трапляються з нами в життi, але в ïх можливiсть примушує вiрити тiльки ïх подiбнiсть на витiвку.
Вер цiнила несподiванi випадки, рiдкi речi й людей, що вмiють зробити своï слова й вчинки не подiбними нi на що. Знайомство, що почалося так химерно з утечi, заслуговувало на особливу увагу. Вер не любила недовершених епiзодiв i незакiнчених подiй. Що почалось, повинно скiнчитись. Наливши склянку, треба пити вино до дна.
Вер нарiкала б на себе, коли б знайомство з доктором Серафiкусом, раптом обiрвавшися, скiнчилось би нiчим. Вона належала до тих щасливих натур, для яких не iснує перешкод, що ïх становить часовий вiдтинок мiж першим знайомством i вчинком, почуттям, визнанням. Перша зустрiч пiдказала ïй усе дальше. Правда, це трапляється частiше, нiж здається на перший погляд, Далеко рiдше трапляється протилежне. Звичайно саме перша зустрiч i накреслює обриси, що в них оформлюються згодом усi майбутнi слова, зустрiчi, радощi, непорозумiння, турботи, втома й розходження.
Втеча Комахи визначила його долю. Йому не слiд було тiкати, якщо вiн хотiв уникнути своєï долi. Спроба втекти була з його боку необережним вчинком. Двох-трьох банальних слiв, люб'язних фраз, нiкчемних запитань було б досить, щоб Вер не захотiла бiльше його бачити нiколи.
Вер стояла й дивилась, як швидкими кроками масивний i важкий Серафiкус тiкав од неï. Вона стояла й смiялась. В ïï уявi зберiгалося враження вiд його широкого червонуватого голеного обличчя, масивного пiдборiддя, бiлявого волосся, розгубленого погляду, нерiшучоï стурбованости, раптового ляку, сутулоï спини, кальош, що ними вiн човгав, тiкаючи вiд неï.
Вона смiялась так весело, так нестримно, що мусiла пiти до ближчоï крамнички й випити склянку содовоï води.
У крамничцi, тiй самiй, що коло неï перед тим стояв доктор, розглядаючи вiтрину, пахло огiрками, милом, гасом, курявою борошна, оселедцями, старим лежалим салом. З одчинених дверей у сусiдню кiмнату доносився запах вiд картопляного супу й суботньоï фiш. Мала дитина рюмсала, тикаючись коло нiг крамарки.
Ховаючи в гаманець решту, Вер вийшла з крамницi з радiсною посмiшкою на порожевiлому обличчi. Вона йшла й посмiхалась. Ïй було весело, нiби нiчого немає приємнiшого на свiтi, як холодна мряка, що сiче шкiру обличчя тисячею гострих крапель i бадьорить тiло збудженою свiжiстю рiзкого вiтру.
Надто рiдко трапляється так у нашому життi, щоб випадково на мить зустрiтись, за хвилину розминутись i пiти далi з новим i надзвичайним почуттям несподiванки, з думкою, що в банальному плинi звичайних наших днiв розкрилась нова, досi не прочитана сторiнка ще невiдомих хвилювань. Нечасто життя приносить нам щось цiкаве й нечасто бавить нас химерами, але треба вмiти вихопити з життя цi рiдкi й нещедрi подарунки нашоï долi.
Вер умiла це робити.
Вона уявляла собi, який вражений буде Комаха, якщо, одчинивши дверi, вiн побачить перед собою саме ïï.
Станцiя? Прошу двадцять три-тридцять один.
Два-дцять три-три-дцять о-дин.
Студiя? Хто при телефонi. Попросiть завстудiï!
Добридень, Корвине. Не пiзнали голосу? Це я Вер! Що? Дякую! Гаразд. Усе гаразд. Сьогоднi о 8-iй? Прийду! Ви надто настирливi, Корвине. Киньте говорити дурницi. У мене до вас справа. Скажiть адресу Комахи. Навiщо? Значить, треба. Що? Не скажете? I без вас обiйдуся. Ага, вже згоднi. Кажiть. Четвертий поверх лiворуч, дзвонити двiчi? Дякую! До побачення. Що? Як увечорi? Ми ж умовились о 8-iй. Боïтеся, що завадить побачення з Комахою? Не турбуйтесь! День довгий. До вечора.
Розмову скiнчено. Трубку повiшено.
Третiй поверх, праворуч, помешкання ч.11.
На дверях хемiчним фiолетовим олiвцем написано: Комаха. Через дверi чути, як хтось у помешканнi грає на пiянiнi. Вер прислухалась: виконувано фуу Баха. Вер натиснула на удзик електричного дзвiнка. Ще раз натиснула i тодi ще раз. Знов натиснула, цього разу не вiдпускаючи, але нiхто не з'являвся. Тодi почала гуркотiти в дверi, спочатку тихо, а потiм усе дужче. Вона гуркотiла, заглушуючи звуки музики. Кожен повинен почути цей гуркiт. Але той, що грав, був настiльки заглиблений у музику, що, очевидячки, не чув. Вер кинула гуркотiти й кусала кiнчики пальцiв. Вона стягала й натягала рукавички. Пiти? Але вона добре знала: вдруге вона не прийде, Або нiколи, або зараз. Тiльки зараз. Отже, зараз.
Вер спробувала натиснути на дверi. Дверi були незамкненi. Вона ввiйшла в простору й порожню вiтальню. Постукала в дверi кiмнати, де грали. Вiдповiдi не було. Дещо вагалась хвилину. Що за чудна вiзита! Наважилась: хай буде, як буде.
Заглиблений у музику Комаха не чув анi того, як рипнули, розчинившись, дверi, анi того, як у кiмнату ввiйшла Вер, як пiдiйшла, нахилилась i зазирнула в ноти. Комаха грав, не помiчаючи нiчого, що робилось довкола. Здатнiсть заглиблюватись у працю, в читання, у своï думки досягала в нього того рiвня, на якому вона обертається на майже патологiчне становище. Це був рiд сомнамбулiзму, щаслива здатнiсть одiрватись вiд усього, щоб поринути в одне...
Що робити? Вер вагалась, бож це, кiнець-кiнцем, не зовсiм звичайна рiч прийти до малознаноï людини, увiйти без запросин у кiмнату й поводитись тут, нiби в себе в хатi. До того ж iще зовсiм невiдомо, як поставиться Комаха, побачивши цiлком для себе несподiвано жiнку, вiд якоï вiн вранцi раптово втiк!
Вона вiдсунула фотель вiд столу, перетягла його до вiкна й сiла. Через вiкно видно сiрi, жовтi, червонi коробки кам'яниць, прямокутники дахiв, що ïх бляшанi фарби зм'якшенi сiро-попелястим серпанком далечини.
Вер могла добре роздивитись Серафiкуса: його бiле з жовтуватим вiдтiнком м'яке, надто м'яке, нiби пух, нiби дитяче, волосся, гострий, трохи наприкiнцi червонуватий зi шкiрою, що лупиться, нiс, стисненi губи й масивне пiдборiддя. Масивне пiдборiддя контрастувало з м'якiстю бiлявого волосся й робило Комаху схожим на Рiхарда Ванера.
Може, пiти? Вона пiде так само непомiтно, як i прийшла, i Комаха не знатиме зовсiм, що до нього хтось приходив, сидiв в його фотелi, переглядав корiнцi його книг, зазирав в його папери, слухав його музику. Була, нiби не була. Вер приваблювало химерне нiби ïï сьогоднiшнiх вiдвiдин.
Вер уявляє, як вона згодом зустрiне десь Комаху i як на вiдповiдь Комаха здивовано заперечуватиме будь-що, але вона докладно опише його кабiнет, його книжки, те, що вiн грає, дрiбнi подробицi того дня й тих годин. Вер ясно уявляє собi розгублену стурбованiсть Комахи, його невизначений напружений бiль, коли немає жадних сподiванок вiдновити зв'язки загублених споминiв. Вiн не може зв'язати кiнцi думок, загублених у якомусь iншому напiвзабуттi, i попри всi своï зусилля вiн не пiзнає ïх.
Вiн грав довго. Вiд хоралiв Баха вiн перейшов до Лiста, пiсля громових гуркотiнь Лiстових вiн повернувся до Баха, а тодi почав iмпровiзувати.
Минав час. Вер уже кiлька разiв повертала руку й дивилась на годинника. Комаха грав, не перериваючи музики. Вiзита тяглася, зростаючи в невизначенiсть. Коли вiн скiнчить?
Комаха iмпровiзував. Набiгали лоскотними хвилями думки, не думки навiть, а примарнi мрiï. Дрiмливо з'являлися мрiï й непомiтно, танучи, зникали. Музика акомпаньювала цим хвилястим лоскотiнням дрiмливих думок. Думки сплiтались у тканину звукiв i розпливались у солодкому почуттi заспокоєности.
Вер сперлася на долонi i стежила за пальцями Серафiкуса. Лiворуч вiкно!.. Голуба блакить лилась у вiкно, сивi голуби змахували блакитними крилами й вiдлiтали, танули в срiбнiй блакитi. Десь iздалека над пальовими горбами полiв дзвонили срiбним срiблом дзвони. Вер бачила, вона чула блакитних голубiв, срiбний дзвiн далеких на обрiï за мiстом опалових горбiв.
Тодi раптом Серафiкус обiрвав музику, закрив покришку i, не пiдводячись iз стiльця, повернувся до Вер. Вiн подивився на Вер крiзь окуляри допитливо й уважно, i сказав:
Я кiнчив!
Дякую!
Вiн дивився на Вер, нiби вiн не бачив ïï, нiби вiн не почув подяки, нiби вiн не сприйняв побаченого й чутого, нiби вiн був тiльки сам i розмовляв тiльки сам iз собою, а та, проти нього, та була тiльки хвилинною втiленiстю уявленоï музики, нiби це були звуки, що на мить, не одзвучавши, затримались луною в кiмнатi i зараз розвiються.
Роздiл ХIII
Одного чудового ранку вони сидiли в саду, i м'яке осiннє сонце грало на брунатнiй теракотi ваз, на бiлiй фарбi лав, на квiтах i на жовтiй гальцi дорiжок. Ранок здавався особливо ясним i свiжим не тiльки тому, що сяяло сонце, але що на лавi поруч iз Комахою сидiла Вер. Комаха вiдчував особливу приємнiсть сидiти поруч iз вродливою жiнкою, бачити ïï профiль i iнодi обережно й нерiшуче кiнчиками пальцiв, нiби боячись, торкатись ïï руки.
На вiдкритiй естрадi вiдбувалась проба симфонiчноï оркестри. На ясному тихому прозорому повiтрi скрипки звучали пiдкреслено чiтко, як коштовнi й рiдкi страдiварiюси: немов земля, небо, дерева з золотим листям були декою скрипки, i загублену тайну медожовтого прозорого лаку, що звучанню страдiварiюсiвських скрипок надає таємничоï вишуканости, несподiвано розгаданоï й розлитоï в густiй прозоростi насиченого лакованим розчином осiннього повiтря.
Вони говорили про кохання! Вер розповiдала про те, що вчора вона одержала листа вiд одного свого колишнього приятеля.
Далебi! Вони всi пишуть однаково: люблю й бажаю! Вони певнi, що наспiвувати жiнцi люблю й бажаю це зробити для неï найбiльшу приємнiсть, нiби на свiтi немає iнших слiв абож немає iнших способiв сказати жiнцi щось приємне!
О! вiдповiв Серафiкус, хитаючи головою й трохи обурений, бажати жiнку це не поважати ïï. Жiнка повинна бути недосяжна! I ви менi здаєтесь недосяжною, Вер! Молодi люди, недосвiдченi в життi, у фiлософiï i у своïх почуттях, звичайно не задовольняються з того, щоб споглядати жiночу вроду i находити втiху саме в цьому лише спогляданнi. Вони вiддають перевагу своïм низьким пристрастям. Вони поводяться з жiнкою брутально й безсоромно. Ви, Вер, додав вiн, хвилюючися i з тривогою, повиннi визнати, що моє до вас ставлення нiколи не було нечемним абож безсоромним?
Вер подивилась на Серафiкуса, помiтила його стурбованiсть i поспiшила заспокоïти:
О, нi! Ваше поводження було завжди чемним i стриманим! Ви стримана людина, Серафiкусе!
Можливо, в ïï очах промайнула ледве помiтна iронiчна посмiшка.
Комаха з задоволенням упевнився, що Вер подiляє його думки, й, несмiливо торкнувшись ïï руки, сказав:
Взагалi, сказав Серафiкус, я не припускаю, щоб чемна людина могла наважитись образити жiнку, виявивши свою до неï хiть. Це огидно й мерзотно! Про яку чемнiсть абож повагу може говорити людина, яка робить це? Цим вона ображає ïï!
Вер згадала деякi епiзоди зi свого власного життя i не згодилася з доктором. Вона не знаходила нiчого образливого в тому, що викликало в Комасi почуття обурення. На слова Комахи, патоснi, бурхливi й аскетично цнотливi, вона не сказала так, але не сказала й нi! На вiдповiдь вона волiла промовчати. Вона не згоджувалась i не заперечувала. Вона прислухалась до тонкого мелодичного спiву скрипок в увертюрi ванерiвського Льоенрiна.
Музика обiрвалась i дириент рiзко й сухо постукав паличкою по дошцi пюпiтра. Вер звернулась до Комахи:
Я слухаю вас, Серафiкусе. Невже ж ви ставите стриманiсть вище кохання й любощiв?
О, нi, але мене дивує, чому припускають, що найзручнiше становище, щоб милуватися з жiночоï вроди, це коли чоловiк приймає позу чотириногоï тварини, а жiнка лягає на спину?1 Що є ганебнiше й безсоромнiше, як подiбне поводження з вродливою жiнкою?! Це все одно, що обiкрасти злидаря, знущатися з дитини, зрадити приятеля.
I знов скрипки, фаоти й флейти перервали Серафiкуса. В теплому м'якому повiтрi звуки флейти прозвучали особливо нiжно й непомiтно розтанули за яром над блакитною рiчкою.
За яром, за кручею, за клубками осiннiх темночервоних квiтiв голубiла рiчка, голубiло небо. Голубiла, голубiла глибока блакитна далечiнь. Осiнь. Музика. Сонце! Тиша!
Доктор Серафiкус промовляв далi:
Розпуста й шлюб обтяжили й розклали почуття, що не має нiчого спiльного анi з тим, анi з тим, нiби споглядання вроди обов'язково сполучено з лiжком i розстiбнутими удзиками.
Це були мiркування безстатевоï людини! Доктор Серафiкус малював перспективи запереченоï сексуальности й стриманих почуттiв. Вiн боронив право чоловiка на iнтелектуальне споглядання жiночоï вроди. Коханню, звiльненому вiд брутальности, вiн сподiвався надати iнтелектуального почуття. Вiн мрiяв про те, щоб бажання, викликане вродою жiнки, було iнтелектуалiзоване, перетворене на естетичну цiннiсть, пiднесене на рiвень такого розумового почуття, як i почуття вiд поезiï, музики й малярства.
Вер сказала Комасi:
Усе те, що ви кажете про кохання й вроду, все це надто невиразне! Це якiсь туманнi схеми, плутанi, розпливчастi абстракцiï! Кiнець-кiнцем ви, Серафiкусе, заперечуєте все, щоб нiчого не ствердити. дина конкретнiсть, що нею ви оперуєте, це неацiя, якщо в неацiï може бути хоч якась конкретнiсть. Це все якiсь нiби й над! Невже ж ви гадаєте, що з вашими абстракцiями й запереченнями може хтось погодитись?
Серафiкус пiдхопив:
О, Вер! Ви чудесно засвоïли iстоту справи! Отже, саме так, як ви кажете. Над i нiби єдине справжнє блаженство, солодке благо, вища втiха. I до цього блаженного й досконалого над i нiби, як до останньоï мети, змагається й прагне все. I шлях до нього шлях абстракцiй i неатизацiй. Одкинь усе...
I в коханнi?
I в коханнi! Кохання як абстракцiя й неацiя, кохання, в якому вiдкинь усе буде найкращим проявом кохання, кохання, що є тiльки над i нiби, тiльки таке кохання й є справжнiм коханням.
Вер з жалем подивилась на Комаху:
Поза сумнiвом, у вас є данi мати на увазi й самих себе, коли ви так говорите! Невже ж ви нiколи не прагнули кохання?
Комаха вiдповiв одверто. Вiн не боявся бути вiдвертим. Хiба ж вiн не впевнився, що Вер дивиться на кохання так само, як i вiн? Вона не перешкоджає милуватися з неï, i навiть любувати саму ïï, коли вiн, Комаха, несмiливо торкається ïï руки.
О, нi! Я знав усi хвилювання, що ïх знає й кожен чоловiк, кожен шiстнадцятилiтнiй хлопчик, але мене треба було покохати супроти мене самого. Розумiється, це був випадок, що цього не трапилося, але з цього випадку я зробив доброчиннiсть. Жiноча врода хвилювала мене так само в 16, у 26 i в 36 рокiв, але я нiколи не претендував на те, щоб володiти вродою в живому тiлi жiнки. До того ж я вибрав собi фах ученого. Стриманiсть є фахова здiбнiсть ученого. Протягом довгих рокiв я змагався сам проти себе. Я перемiг себе. Я приборкав своï почуття. Я дисциплiнував себе. I я можу пишатись, я досяг своєï мети, я цiлком спокiйний. Тепер я не боюсь, що я зраджу себе.
Вiн узяв Вер за обидвi руки i, дивлячись ïй у вiчi, сказав:
Я мушу признатися вам, Вер! Ранiш я нiколи не наважився б ось так пiти з жiнкою в сад, сидiти, розмовляти. Тепер я не вагався задовольнити своï почуття. Я певен себе! Я можу пригадати в своєму життi один епiзод, коли до мене, колись це було давно, дуже давно зайшла одна дiвчина й запропонувала поïхати з нею вдвох за мiсто.
I ви?
З гонором доктор Серафiкус вiдповiв:
Я? Розумiється, я вiдмовився! Я тодi не мiг ручитися за себе. Я був надто молодий i надто нестриманий. Поïхати вдвох за мiсто з дiвчиною, чим це могло кiнчитись?..
Нiчим, певне, жахливим! сказала Вер,
Не кажiть так. Не кажiть так! застерiг ïï Комаха. Я ж мiг закохатись у нiй не так, як оце зараз, що милуюся з вашоï милоï вроди, Вер, цiлком певний себе, а як це буває звичайно.
I що з того?
Що з того? Ви питаєте? Менi захтiлося б, може, поïхати з нею за мiсто i вдруге, i втретє. А в мене був черговий маiстерський iспит. Що ви хочете? Ще, може, я навiть одружився б, i хто зна, чи був би я оце тепер спiвробiтником Аrсhiv fЯr klаssisсhе АltеrtЯmеr.
Спiвробiтництво в Аrсhiv fЯr klаssisсhе АltеrtЯmеr Комаха цiнив вище вiд себе, своïх бажань, своєï змисловости, можливого одруження.
Вони говорили про кохання! Не раз чоловiки говорили з Вер про кохання, i бiльшiсть говорила банальностi, бо що є банальнiше вiд цiєï звичайноï, повтореноï багато разiв фрази: Я люблю вас!..? Цi звичайнi слова, тисячу разiв повторенi визнання могли iнодi спалахувати райдужним фенiксом, вiдновленим iз попелу звичайности. Та жадна з чуваних фраз не бринiла так надзвичайно, як цi книжнi слова, що ïх з такою поважною серйознiстю й екзальтованою пiднесенiстю проголошував серафiчний Комаха, прагнучи заперечити кохання.
Комаха й Вер сидiли на лавочцi, тодi гуляли по саду. Стояли, спершись на бар'єр, i розглядали широкий краєвид: синю рiчку, жовтi пiски, брунатнi поля, далекi блакитнi обрiï. Ходили вдвох не кваплячись по самотнiх дорiжках саду. Пiдiймалися, сходили.
Вер оцiнила вишукану витонченiсть думок, висловлених Комахою. Вони були цитатнi й вичитанi. Здавалося сумнiвним, щоб у цих чужих, не своïх думках, таких абстрактних i нереальних, могла бути бодай хоч крапля щирости. Цi фрази, з важкою синтаксичною будовою, з напруженим i ненатуральним розташуванням рiдких, звичайно не вживаних слiв, що ïх узято в iншому, вiдмiнному значеннi, розшукавши ïх спочатку на шпальтах словникiв, бринiли як важкий переклад iз чужоï й мертвоï мови, як навмисне пристосованi приклади для пояснення складного граматичного правила.
Вер сподобалась надзвичайнiсть i своєрiднiсть Серафiкусових думок про кохання, все це було ефектно, парадоксально й риторично, але вона була зовсiм незадоволена з його поводження. Вер була певна, що вся Серафiкусова розмова була скерована лише на те, щоб мати привiд поцiлувати ïï. Чи варт було так довго й так патетично-пiдкреслено проповiдувати аскетичне споглядання жiночоï вроди, заперечення кохання i, кiнець-кiнцем, не зробити спроби поцiлувати вродливу жiнку?
Коли Корвина дратували розмови Комахи, то Вер його поводження. Вона не надавала великого значення словам i фразам, але вона й не любила мандрiвок у реально неiснуючому. Кожна абстракцiя повинна мати свiй реальний сенс i конкретне значення.
Вони пiшли додому. Комаха проводжав ïï.
Вер була розчарована. Вона вiдчувала деяку нiяковiсть, нiби вона зробила щось негiдне абож не зробила того, що повинна була зробити. Почуття чогось незробленого мучило ïï, як почуття морального сорому. В серединi себе вона вiдчула прикрiсть i порожнечу.
Комаха, навпаки, був цiлком задоволений iз себе, з прогулянки й Вер. Його охопив мирний i лагiдний настрiй. Вiн досяг того, чого прагнув. Усi його бажання здiйсненi. Його уважно слухали. З його думками згоджувались. Йому дозволено було торкатись пiд час прогулянки з Вер ïï руки.
Вiн проводив Вер до самого дому.
На схiдцях, коли Серафiкус алянтно й церемонно поцiлував руку Вер й збирався повернутися, щоб iти, раптом, цiлком для нього несподiвано, з запалом в очах, уся розквiтнувши, смiючись, Вер перегнулась через поруччя, нахилилась до Комахи, схопила його за шию, пробiгла в швидкому побiжному поцiлунку губами по його губах, щоцi, i тодi на вухо прошепотiла Комасi:
Я вас люблю, Серафiкусе!
Простукотiли черевики по камiннях схiдцiв, глухо прозвучала здалека нагорi вiдповiдь своï, дзвякнув ланцюжок, i все замовкло.
Комаха стояв приголомшений i розгублений. На губах i на щоцi у нього залишилися слiди кармiну.
На схiдцях рiзко пахло уриною. Чорна кiшка з пожадливими, напiвзакритими зеленими очима, пiднявши хвiст, напружено згинаючи гнучке тiло, терлась об рати схiдцiв. Поглянувши на Комаху, вона нявкнула довго й жалiбно, показуючи йому молочно-бiлi зуби.
Роздiл ХIV
Наступного дня Комаха чекав на Вер. Вiн не зважився був прийти до Ельснерiв i подзвонити. Вiн не хотiв бути нетактовним. Вiн стояв у воротях протилежного будинку через вулицю, нервувався й ждав, щоб вийшла Вер. Вiн стояв непорушно, дивлячись в одну точку. Вiн мiг простояти годину, добу й не помiтити, як лине час.
Накрапував дощик. Iнодi переставав, iнодi збiльшувався. Вер могла зовсiм не вийти з дому, але вiн стояв i ждав.
Нарештi Вер! Комаха пiшов назустрiч.
Вер спитала:
Ви йшли до нас?
Вiн не йшов до них, вiн ждав ïï. Запитання поставлено так, що Комаха вiдповiв:
Нi!
Ну, якщо нi, то проведiть мене.
Вони пiшли, Вер iшла трохи попереду. Комаха дещо вiдстаючи. Вiн бачив вигин капелюха, пiдголену шию, кiнчик гострого прямого носа, обтягнене синiм жакетом плече.
Вони пройшли кiлька крокiв, коли Серафiкус перервав мовчання:
Я хотiв би поговорити з вами, Вер.
Вер запропонувала:
Повернiмось додому! Там буде зручнiше.
Вони пiднялись по схiдях. Комаха йшов за Вер. Ноги в панчохах кольору достиглоï пшеницi були мiцнi й стрункi. Коротка синя спiдниця окреслювала м'який прямокутник над литками, де згинались ноги. Поруч з ними на схiдцях, вигинаючи гнучке тiло, сходинка за сходинкою, пiдiймалась кiшка з пожадливими круглими зеленими очима. Вона йшла нечутно, ледве торкаючись лапами сходинок. На схiдцях рiзко пахло кошачою уриною.
Вер почувала, що Комаха хвилюється. Його хвилювання передавалось ïй. Вона не наважувалась озирнутись. Вона вся була в напруженому чеканнi несподiванки: вiдчуття краю безоднi, моменту зриву, хвилинноï митi падiння шкереберть у непритомнiсть, у провалля.
Вона була певна, що ось зараз, як тiльки вони ввiйдуть у кiмнату, вiн схопить ïï, закине обличчя i, притиснувши ïï до себе, вiдкидаючи рукою волосся, пожадливо й злiсно прошепоче ïй в уста, в ïï закинене обличчя:
Я люблю вас, Вер! Я хочу вас, Вер!
Пiдвладна своïй уявi, Вер почервонiла. Кров прилинула ïй до обличчя. Обличчя палало. У тремтiннi похололи пальцi, чоло i нiс. Вона зблiдла. Вона не здавала собi ясно справи, що вона зробить, якщо це станеться вiдповiсть нi абож покiрно й мовчки простягне, вiддаючи й вiддаючись, уста. Чи може, ображена рiзким рухом настирливих рук, вирветься в обуреннi вiд нього i сухим гострим тоном, хльосканням батога, обiрве:
Василю Хрисанфовичу! Ви забулись!
Нервуючись, вона одiмкнула дверi французьким ключем. Непевна себе, вона швидко вiдчинила дверi до своєï кiмнати:
Йдiть!!
Хiба можна передбачити перебiг подiй? Вер знала одне: масивна постать дужого Комахи iмпонувала ïй.
Зрештою вона губилась перед цим великим масивним чоловiком.
Комаха ввiйшов у кiмнату i спинився бiля дверей. Вiн не рухався. Це дало ïй можливiсть дещо заспокоïтись. Вона ще тремтiла в нервовому напруженнi, але тремтiння поволi спадало вже. Вона ввiйшла в ролю чемноï господинi. Ритуальна усталенiсть форм вступала в своï права. Вона запропонувала:
Прошу, сiдайте!
Комаха сiв. У свiдомостi Вер промайнула уява того, що вiн оце зараз зробить, як вона пiдiйде до фотеля, в якому сидить Комаха, стане бiля фотеля. Комаха простягне ïй руку, вона дасть йому свою. Повторюючи уявлену вигадку, вона наблизилась до фотеля.
Комаха не дивився на неï. Вiн узяв зi столика попiльничку й почав уважно й мовчки розглядати, нiби прийшов сюди навмисне тiльки для того, щоб подивитись на цю попiльничку.
Поводження Комахи здивувало Вер. Воно справило на неï враження, ïй здавалось, що це певнiсть чоловiка, здатного на спокiйну й врiвноважену методичнiсть вчинкiв, що плекає в собi повiльнiсть ведмедя. Що це тваринний спокiй. Вища мiра чоловiчоï певности себе i жiнки, яка повинна йому належати.
Уникаючи очима зустрiчатись з Комахою, Вер поглянула на його масивнi, важкi папьцi... Цими пальцями гнути срiбнi карбованцi i вузлом в'язати залiзну кочергу. Вер вiдчувала, як хруснуть костi i в слабiй безвiльнiй безсилостi здригнеться ïï тiло в його важких обiймах.
Не пiдводячи очей з попiльнички, грузький i масивний, заповнивши своєю монументальною мiшкуватою постаттю вузький для нього фотель, Комаха почав говорити. Вiн говорив, розтягуючи слова, з перервами мiж окремими уривчастими нескiнченими фразами.
Бачите, я прийшов... Вчора трапилось непорозумiння. Ви, певне, мене не зрозумiли.
Слiв було надто мало, щоб сказати все, що вiн мав сказати. Йому було важко звiльнитись вiд спротиву цих двох слiв непорозумiння i не зрозумiли, що першi прийшли йому на згадку i в яких вiн безпомiчно заплутався.
Я не хотiв би, щоб мiж нами були непорозумiння. Я хочу, щоб ви мене зрозумiли, бож я зовсiм не такий, як ви можете гадати, а навпаки.
Говорити було важко, як людинi, що довго бiгла навздогiн за трамваєм.
Так ось я прийшов попросити в вас, якщо це можливо для мене, пробачення.
У владi свого уявленого збудження Вер не усвiдомила сенсу сказаних слiв. Слова, що ïх вона чула, доходили до неï через якийсь туманний серпанок; це були глухi, далекi, розчавленi слова, якi належали невiдомiй мовi. Кожне слово було вiдокремлене, iснувало само по собi i для себе. Не мова, а невiдома заумь.
Пробачення? Чому пробачення? Вона не зрозумiла сказаного. Що значило це слово? Та хiба не все одно, що говорить ця людина з лапами ведмедя?! Всi слова однаковi, i всi вони непотрiбнi. Жадне слово не означає нiчого. Вер ждала.
Комаха обiрвав. Розгублено вiн поглянув на Вер, на ïï стисненi губи, на зблiдле обличчя. Боляче вiдчув усю безплiднiсть своïх нiкчемних спроб виправдатись. Усе загублено. Пробачення не дано.
Стиснув руку i глухо в агонiï безнадiï сказав:
Ну... то... я пiду.
Вiн пiдвiвся.
Ви йдете?
Й-ду!
Слово було таке коротке, обiрване, зiм'яте. Купка болю. Одчай невиправданих знищених сподiванок.
Вер стояла перед Комахою. Тiльки тепер вона побачила змучене обличчя Комахи, спазматичну гримасу на його губах.
Учорашнiй день спустошив Комаху. Вiн оголив його. Комаха вiдчув огиду до себе. Вночi вiн не спав, вiн не мiг працювати сьогоднi зранку. Те, що вчора сталося, Комаха сприйняв як цiлковиту катастрофу. Вiн був свiдомий своєï провини перед Вер. Вiн поводився безглуздо, пiдло, брутально, як негiдник, як людина без сорому й чести. Вiн дозволив собi вчора в розмовi з Вер говорити на хисткi й двозначнi теми. Бруд є завжди бруд, нечисте завжди нечисте.
Чим, власне, вiдрiзняється його вчорашнє поводження вiд поводження того приятеля Вер, що в листi до неï писав: люблю й хочу, i що на нього з обуренням нарiкала Вер? Комаха гiрко докоряв собi. Вся непристойна безсоромнiсть його вчорашнiх розмов з Вер була тепер для нього ясна й безперечна.
Що пiсля всього повинна була подумати про нього Вер? Вiн називав людськi пристрастi низькими, плотськi бажання — нечистими. Але як повiрить йому Вер, що все це з його боку зовсiм не була двоïста нещирiсть i гидке зрадливе лицемiрство? Як упевнити ïï, що вiн говорячи про зречення й чистоту, не мав жадного намiру заховати цими словами пристрасть — любовне бажання нестримного свого хочу. На стiнi його кiмнати висiла тепер машкара розпусника з порожнiми очима й щоками, нафарбованими циноброю.
Налагодити такi хорошi, такi милi, такi простi взаємини з Вер i тодi раптом попсувати все. Сьогоднi вiн прийшов до неï покутувати своï грiхи й злочини.
Хай сказане сказав не вiн, хай i не вiн перший насмiлився на поцiлунок, але не треба ошукувати анi себе, анi iнших. У нього вистачило внутрiшньоï смiливости й сумлiнности визнати, що це не вона, а вiн перший сказав: Люблю. Вер сказала, замiсть нього, не сказане ним. Тим гiрше, що сказав не вiн. Коли б це зробив вiн, у нього не лишилося б цього гiркого присмаку лицемiрства. Вiн не довiряв бiльше собi.
Вер стояла перед Комахою й посмiхалась. Позасвiдомо вона зрозумiла, що Комаха, попри всю свою масивнiсть, слабкий, безсилий, несмiливий, пасивний, що це не вiн, а вона мiцна й дужа, що вона може зробити з цим Комахою все, що хоче.
Вона поклала йому руки на плечi i зазирнула у вiчi:
— Ну, так що ви хочете менi сказати?
— Я? Вам? Багато, Вер! Дуже багато! Ви не сердьтесь на мене. Вчора я поводився з вами брутально. Я нiколи в свiтi не наважився б прийти до вас сьогоднi й ще раз побачити вас, коли б менi не було надто прикро, i не тiльки тому, що я вас образив, але що й шкода менi наших взаємин, якi я так недоречно попсував.
Тiльки тепер зрозумiла Вер, у чiм справа й що до чого, — вiн прийшов просити пробачення за те, що зробив не вiн. Вона боялась людини, яка найбiльше в свiтi саме боялась ïï.
Захлинаючись вiд смiху, через смiх, Вер каже:
— Серафiкусе! Це незрiвнянно!
Мимоволi обличчя Комахи розпливається в посмiшку. Вiн починає смiятися. Вiн бере Вер за обидвi руки. Вiн не певен, що так годиться зробити, але вiн такий приголомшений розгорненням подiй, що не зовсiм усвiдомлює своï вчинки. Для нього ясно одне, що Вер не сердиться на нього, що вiн, очевидячки, зробив або сказав якусь смiшну недоречнiсть.
— Я поцiлую вас, Серафiкусе, тiльки з однiєю умовою, не просiть пробачення, не просiть, бо я не можу. Не можу, Серафiкусе!
Комаха вiдчув у своïх руках слухняне, покiрне тiло Вер.
Роздiл ХV
Комаха приходив до Вер. Вер до Комахи. Вiн був незграбний, важкий i марудний.
Якщо вони сидiли поруч на канапi, i вона клала свою пiдголену голову йому на груди, вiн почував себе нiяково. Вiн не уявляв собi, що йому треба робити, чи слiд йому притулитись щокою до ïï голови, чи покласти долонi на волосся, чи, може, тихенько гладити ïï вузькi плечi. Вiн не знав...
Вер цiлувала його. Вiд поцiлунку у Вер лишалося почуття, нiби вона цiлує порожнечу.
Треба було мати велике почуття глузду й витриману тверезiсть, щоб не усвiдомлювати як образу нiякову незграбнiсть Комахи. Вiн не наважувався без дозволу доторкнутись до неï. Вiн торкався до ïï руки обережно й нерiшуче. Ïй доводилося стримувати себе, щоб не розсердитись абож не розсмiятись.
Вер стримувала себе тiльки тому, що вона здiбна була надавати цiну своïм примхам i химерам. Збуджувала неприроднiсть. Недосвiдчена незграбнiсть Комахи викликала в нiй таке саме враження, як i зелене небо, синi дерева, геометрiя кубiв, супрематизм фарб, кiстяки скрипок сучасного мистецтва.
Ïх зустрiчi з Комахою були замкненi в формули геометричних форм i конструкцiй, оберненi в експериментальнi схеми Почуття, що на нього була здатна Вер, було тiльки зовнiшньою схемою цього останнього. Воно було розкладене на складовi частини своïх елементарних рефлексiв. Воно було конструктивне, лябораторне, викривлене. Споруда з бляхи, вапна, картону, скла. Татлiнiвська вежа, спiраль, перехрещення площин, геометрична формула, обрахунок спiввiдношень, умовнiсть i абстракцiя; теорiя вiдносности, прикладена до почуттiв, логiчний висновок з геометричних властивостей тiєï чотиримiрноï простягнености, що ïï створюють людина, просторiнь i час.
Природа вмирає. Свiт обернувся на продукт виробництва, а разом з тим, невiдхильно, так або iнакше, i мистецтво, i кохання, i сама людина, i людськi почуття, й свiтосприймання сучасноï людини. Природнiсть почуттiв i натуральнiсть взаємин втратили свiй сенс. Суспiльства реконструюються згiдно з новими законами виробництва.
Як у картинах Кандiнського, так i в коханнi Серафiкуса й Вер було виключене все живе й органiчне. Вони експериментували. Венера паризьких сальонiв, Венера Метценже абож Клее, пародiя негрських скульптур, така була й Вер: своєрiдний життєвий парафраз кубiстичноï Венери Клее.
Скупо, голо, схематично. Джiммi Гiiнз абож Машиноборцi в постановцi Березоля. Це були театральнi вистави, якi повиннi були вiдобразити iдею часу. Принаймнi саме так, як режисер Березоля уявляв собi свiй час.
Таке було кохання Вер до Серафiкуса: скупе, голе, схематичне. Кiстяк скрипки на картинi Пiкассо. Сценiчний майданчик, звiльнений вiд декорацiй, з цеглою стiн, позбавлених будь-яких прикрас.
Мiж ними нiколи не було сказано жадного слова, що пестило б. Колишнi слова пестощiв, сказанi ненароком, бринiли фальшиво й штучно. Вони уникали ïх, але нових натомiсть не знайдено. Вiктор Шкловський уважав, що лайка може заступити пестливi слова.
Iнодi хотiлося простого, щирого, звичайного, не натягненого. Навiть моя дитино, мiй котику в цiй пустелi стереометричних голих споруд, у порожнечi кохання, викресленого в дiяграмах, навiть цi тривiяльнi слова здались би бажаними, надзвичайними, радiсними. В такi днi, коли хотiлося живого й простого, коли хотiлося не Клее й Кандiнського, а житнього хлiба живих почуттiв, вiд зустрiчi з Комахою i в нього, i в Вер лишалося почуття втоми й нудьги.
Кохання символ нашоï нудьги. Слiд ретельно уникати, щоб, ховаючись вiд нудьги в коханнi, не обернути самого кохання на нудьгу.
Вона сiла на стiлець коло його письмового столу i в одчаï, насиченому полином безнадiï, сказала:
Яка нудьга, Серафiкусе!
Вер стиснула пальцi.
Комаха почував себе винним перед Вер, але вiн не знав, що йому зробити, щоб викупити свою провину. Почуття провини й нiяковости забарвлювали його взаємини з Вер.
З поглядом, сповненим свiдомости своєï провини, Серафiкус поклав свою велику голову гомункулюса на колiна Вер. Вiн не сподiвався викупити невмiлу безраднiсть своïх бажань.
Навряд чи з Доктора Серафiкуса вийшов би гарний чоловiк, але вiн не годився так само й у приятелi. В курс студiйованих вiд нього наук i мистецтв аrs аmаndi, мистецтво кохання, бодай у популярному викладi пiдручноï лiтератури, не входило зовсiм.
В п'ятницю, чекаючи на Вер, Комаха починав нервуватись ще з самого ранку. Ввесь час вiн був у владi подвiйного суперечливого настрою: його турбувала думка, що Вер, не зважаючи на свою обiцянку, не прийде до нього, i вiн ïï не побачить, а разом з тим вiн боявся, що вона прийде. Жах, що вона прийде, був якийсь пiдсвiдомий. Це був тваринний, непереможний, панiчний жах. Кохання вiн сприймав як обов'язок, накинений iззовнi, якого вiн охоче уникнув би. Свiй роман з Вер нiс як тягар, як примус, зденервовану прикрiсть.
Вони зустрiнуться в п'ятницю ввечорi вiд шостоï до сьомоï. Хай учора в нетерплячому збужденнi вiн мрiяв про Вер i сьогоднi, запаливши лямпу в присмеркуватiй кiмнатi, сидячи в фотелi, в якому давнiш сидiла Вер, вiн хотiв би гладити, голубити й пестити кiнчики ïï пальцiв. Безглуздi химери!.. Вер прийде не вчора й не сьогоднi, а, як наперед умовлено, в п'ятницю вiд 6-оï до 7-оï. Вiвторок, середу, четвер, усi днi тижня вiн повинен закреслити у своєму настiльному календарi i лише п'ятницю одмiтити червоним олiвцем. В iнший час вiн не повинен псувати собi настрою неможливими й нездiйсненними химерами. Жаден iнший день i жадна iнша година.
Вер прийде до нього й пiде вiд нього в заздалегiдь призначений час. Серафiкус даремно благатиме в неï, як милостинi, лишитися ще хоча б на пiвгодини.
Нарiкання Серафiкуса безглуздi! Вона прийшла, як умовлено. Хiба вона не дотримала свого слова? Про жадну зайву хвилину не може бути i мови. Ïй нiколи. Вона не любила подiбних прохань.
Траплялось, правда, iнодi, що вона, не зважаючи на свою впертiсть, неохоче, але все ж таки згоджувалась i лишалась ще.
Вона показувала Комасi годинника й казала:
До 25-ти хвилин на восьму, Серафiкусе. Нi на хвилину бiльше. Менi треба поспiшати.
Серафiкус починав думати про годинник i стрiлку. Вiн нервував. Вiн обвинувачував себе в настирливостi. Вiн бачив, що Вер нудьгує й жде. Йому було прикро.
А о 25-iй хвилинi на восьму Вер пiдводилася з фотеля й фанфарно, нiби перемiгши, казала:
Ну, ось бачите, Серафiкусе. Не було жадноï потреби лишатись, я тепер ризикую спiзнитися в редакцiю. Де моя течка?
Вер пудрилась, пiдфарбовувала губи, натягувала капелюх. Комаха подавав ïй пальто й течку.
З напруженим тремтiнням вiн завжди чекав на той момент, коли одного разу у вiдповiдь на питання: Коли побачимося знов?, Вер скаже: Нiколи! Сьогоднi ми зустрiлись востаннє! Йому було б нестерпно боляче почути таку вiдповiдь, але ця вiдповiдь означала б для нього, що вiн визволився вiд того нудного нервового жаху, що був для нього завжди зв'язаний з чеканням черговоï наступноï зустрiчi.
Кохання до Вер було складним почуттям. Вiн вагався мiж протилежними настроями. Вiн прагнув кохання, але й прагнув кохання зректися. Внутрiшня його сором'язлива нiяковiсть була поєднана з нiжним i тихим почуванням любовноï вдячности, якоïсь лiтургiчноï лагiдности. Вiн хотiв би зробити для Вер щось особливо втiшне й приємне, всього себе цiлком вiддати ïй, розтанути й зникнути в нiй. Вiн хотiв плакати вiд любови до Вер, i вiн боявся ïï. Його нерiшуча боязкiсть була така велика, що кожна зустрiч з Вер лякала його.
У Вер бували такi самi хвилини слабкодухости. Серафiчнiсть кохання Серафiкусового переважала мiру ïï терплячости.
Йдучи вiд Серафiкуса, вже попрощавшися з ним, оглянувши себе в люстрi й востаннє поправивши капелюха, вона не раз хотiла в цей останнiй момент повернутись до нього, обняти його за голову й прошепотiти йому на вухо:
Милий мiй, докторе! Ми помилились. Чи не краще було б для вас i для мене так само кiнчити нашi химернi взаємини? Кохання для вас незнана таємниця за сiмома дверима. Ви, певне, були щасливi до того часу, аж поки не зустрiлися зi мною, не покохали, не спробували розгадати загадки кохання. Отже ж, чи не краще було б для нас розлучитись? Ми лишились би з вами щирими друзями, ви приходили б до мене, розповiдали про Iрцю, говорили своï парадокси, полемiзували з Фрейзером, i я пiдтримувала б вас проти мого батька, що не згоден з вашими арументами. Я торкнулась би долонями вашого обличчя, i ви сидiли б коло моïх нiг, але ми б нiколи бiльше не думали про кохання. Згодьтесь, що так було б краще?
Вер повчала:
Вам, Серафiкусе, треба було б одружитись, Узяти якусь скромну й хорошу дiвчину, не вередливу й не примхливу, як я, i ви були б щасливi.
Серафiкус в одчаï розгублено дивився на Вер.
Але ж ви, Вер?
Що ж я?
А як же ви? I я без вас?
Що ж iз того, Серафiкусе! Я знайду собi якогось iншого, а коли ваша дружина не буде дуже ревнива, я приходитиму iнодi до вас пити чай, а то, бач, ви менi нiколи й склянки чаю не запропонували.
Я не п'ю чаю, Вер. Розпалювати примус, iти за гасом... Я волiю випити склянку води з цукром.
Ну, от бачите, а то й чай питимете.
Алеж я без вас...
Звикнете i без мене. Аджеж у вас буде дружина.
Серафiкус не уявляв собi, як вiн мiг бути без Вер...
Роздiл ХVI
Корвин пiднiс капелюха й вклонився Вер. Несподiвана зустрiч на цiй далекiй вулицi викликала в ньому пiдозру. Що вона тут робить, у цей час? Взявши на увагу обставини зустрiчi й згадавши чутки, що зв'язували iм'я Вер та Серафiкуса, Корвин був певен, що вiн не помиляється: Вер iшла вiд Комахи.
Спазма боляче перехопила йому горло, але вiн стримався. Щонайбайдужiшим тоном вiн запитав:
Ви дозволите пiти з вами? Ви поспiшаєте? Вер допитливо окинула поглядом Корвина: здогадався, здогадується, говоритиме прикростi? Байдужий тон заспокоïв ïï.
Прошу! Я цiлком вiльна й нiкуди не кваплюся!
Вона хотiла додати: я гуляю, але не додала. В хистких випадках несподiваних зустрiчей, як оця, можна заперечувати все, але не треба нiчого стверджувати: кожне ствердження звучатиме двозначно. Було б дивно, коли б вона гуляла о цiй годинi в цiй мiсцевостi.
Корвин узяв ïï пiд руку. Торкнувшись ïï пальцiв, вiн спалахнув вiд бажання й ревнощiв. Вiн мiцно, до болю стиснув ïй руку.
Збудження Корвина передалося Вер. Раптом ïï охопив напад бурхливоï п'янкоï радости. Не знаючи сама чому, вона розсмiялась, весело, рожево й безтурботно. Вона закинула голову назад, нiби пiдставляючи губи для поцiлунку. Вона вiдчувала в собi молодий веселий хмiль, i смiх ïï був той змисловий яскравий смiх, що завжди хвилював Корвина й доводив його до несамовитости.
Але вiн перемiг себе. З урочистою церемонною чемнiстю, ховаючи за зовнiшньою холоднiстю своє збудження, вiн запитав у Вер:
Що ми виберемо? Кiно, каварню, до мене?
Вер вибрала каварню:
В каварню, тiльки в каварню. Я хочу ïсти. Я голодна як вовк, як вовчиця. Бiйтеся, Корвине, в каварнi я зможу з'ïсти все, що там єсть. Ви повиннi менi замовити: два пирiжки, один з м'ясом i один з капустою, одне тiстечко з кремом i склянку кави.
Вона голодна!.. Кров приплила до обличчя в Корвина, i в очах його помутнiло. Вiн ледве не тупнув ногою в роздратуваннi. Мовчки непристойно подумки вiн вилаявся. В цю хвилину, лютiючи, як вiд образи, вiн ненавидiв Вер.
Досi вiн сумнiвався. Сьогоднiшня зустрiч нищила останнi сумнiви. Вер iшла вiд Комахи. А Комаха? Комаха ж?! Доктор Серафiкус, дядя Пупс, до якого навiть маленька Iрця ставиться напiвпрезирливо, напiвiронiчно?!. Самолюбство Корвина було вражене.
Вiн почував, що його зрадили. Вiн, Корвин, вiн кохав Вер, i вiн, лише вiн, а не хто iнший, тим паче цей безпредметний Доктор Серафiкус, мав право на ïï кохання.
Корвин був певен своïх прав на Вер та ïï кохання. Вiн почував, що його обдурили.
Цей змисловий смiх, коли буяє кров, обiцяв йому все: тут, у каварнi, на людях смiхом вона розкривала себе й свою нестримну хiть перед збудженим його бажанням.
Що вiн утратив i, втративши це, що вiн придбав? Може, Вер не надає жадного серйозного значення епiзодовi з Серафiкусом, i в ïï взаєминах з ним, Корвиним, усе лишається незмiнним? Чи вона тiльки дурить його?
Вiн почав з напiвзапитання, напiвствердження:
Здається, нашого серафiчного циклопа нарештi приборкано?
Вiн намацував рунт. Вiн хотiв вести розмову в тонах легкоï буфонади, але не втримався й жартiвливо розпочату фразу закiнчив уïдливiстю:
Отже, я мушу з покорою чекати на свою чергу? Уïдлива гiркiсть реплiки краще пiдкреслювала його двозначне становище мiж Вер та Комахою. Вер кинула холоднувато:
Авжеж, що так!
Уïдливiсть на уïдливiсть, вони могли б розпочати гру. Вiдповiдаючи уïдливiстю, жiнка йде назустрiч. Вона йде на змагання, отже шанси у змагунiв однаковi. Але холодна байдужiсть загрожувала. Звiдкiля знати: може, епiзод з Комахою це й не така вже побiжна примха, як йому здається?!
У Вер був чудесний апетит: з'ïвши два пирiжки, вона попросила ще третiй.
Вона сидiла, закинувши ногу за ногу, розхитуючи кiнчик черевика. Ритмiчне коливання ноги дратувало Корвина.
Ви ж не кохаєте Комахи, Вер! Ви лише експериментуєте!
Лишайтесь дотепним, Корвин, коли хочете зберегти рiвновагу.
У вас особлива манера знущатися з людей, дарма що людина, з якоï ви знущаєтесь, почуває себе нещасною.
Ви хочете викликати до себе жалiсть, Корвин, але майте на увазi, що в коханнi це гра з крапленими картами. Це не статечна гра.
Я люблю вас, Вер.
Уникайте банальностей, Корвин. Я вже попереджала вас щодо цього. Пiсля того, як вас пiймали на нечеснiй грi, ви робите ставку на банальнiсть. Вам не слiд було розпочинати цiєï розмови, коли ви не передбачали заздалегiдь, що ви переможете.
Та Корвин даремно скаржився, нарiкав, обурювався. В його взаєминах з Вер усе лишилося незмiнним. Вер володiла чудесною, надзвичайною здатнiстю робити те, що вона хотiла робити, нi на кого i нi на що не зважаючи, i тим часом пiдтримувати з кожним незмiнно рiвнi й лагiднi стосунки.
Вона обстоювала свою незалежнiсть i вичитувала Корвиновi:
Мене ви дивуєте, Корвине! Я вас любила й люблю, але навiщо поспiшати, коли все вирiшено наперед? Я не розумiю, чого ви хвилюєтесь? Ви, здається, починаєте забувати про те, що я вам казала з самого початку: кохання буде тiльки тодi небайдужим, коли кiнець кохання обернути на його початок...
В ïх взаєминах усе лишилось незмiнним. Вони пiдтримували короткi взаємини давнiх коханцiв, що протягом рокiв звикли один до одного. Вiн iшов до неï, вона йшла до нього. Вони поверталися вдвох з концертiв i з театру. Вони не говорили двозначностей лише тому, що найхиткiшi й найдвозначнiшi речi називали своïми iменами. Коли б Корвин мiг викинути у себе з голови прикру думку про Серафiкуса, вiн мiг би гадати, що Серафiкус для Вер не iснував зовсiм.
Вер попереджала Корвина:
Ви будете в недiлю в Домкомбудi на концертi Сеовiя? Я пiду на концерт з Комахою! Приходьте!
В антрактi Корвин пiдiйшов до Вер. Вiн поцiлував руку й подивився ïй у вiчi. Як завжди, Корвин впливав на Вер хвилююче. Вер знизила голос, i вони почали жваво розмовляти.
Комаха був зайвий. Вiн одiйшов убiк, щоб не здаватись нескромним, i зробив вигляд, що з цiкавiстю розглядає натовп.
Пiсля концерту, коли Комаха пiдвiвся, щоб iти за одежею i запитав Вер, що вона хоче: пiти повечеряти чи просто поïде додому, Вер вiдповiла:
Мене проводить додому Корвин. Ми вже домовилися з ним. Я не хочу турбувати вас, докторе, вам не по дорозi. Ви не виспитесь i втратите завтрашнiй ранок для працi. Тут багато знайомих, знайдiть собi попутницю.
Комаха неативно хитає головою.
Не маєте бажання йти з кимсь iншим? Що ж! Пiдете додому й ляжете спати. Ще не пiзно.
I через голови публiки Вер гукає до Корвина:
Ось ви де, Корвине. Пiдiть з доктором, вiзьмiть моє пальто.
Простягаючи руку Комасi, Вер каже:
Завтра ввечорi можете завiтати до мене.
Вер удає, що не помiчає розгублености Комахи i його одчаю. За цiлий вечiр вiн досить набрид ïй, вона волiє повертатись додому не з ним, а з Корвиним.
Додому?
Ви не вiрите в це, докторе? Вам прикро, що вас викинено як ганчiрку, i не вам, не вам, а Корвиновi вiддано перевагу? Ви почуваєте себе знищеним. Свiт перестав iснувати для вас.
Витриманости, витриманости бiльше, Серафiкусе. Призвичайтесь бути витриманим i байдужим. Промовчте. Не показуйте нiколи, що ви в агонiï одчаю. Хiба ви хочете, щоб Вер подивилась на вас холодним поглядом i прикре почуття лишилось в неï вiд концерту, на який ви пiшли вдвох? Ви ж радiли, що зможете цiлий вечiр цiлий вечiр!.. просидiти з нею поруч, а тепер, не стримавшись, ви зiпсуєте все.
Так, так! Тiльки не це! Не це! Ви не хочете зробити прикрости Вер. Ви все заховаєте в серединi себе, замкнетесь у собi, ви ж не хочете, щоб Вер була незадоволена з вас? Ви цього не хочете. Ви будете терплячiший вiд верблюда. Ви мовчки годуватиметеся з пустельних колючок. Ви слухняно, з покорою зробите так, як вам накаже зробити Вер.
Вер так звикла до вашоï мовчазноï слухняности, що навiть запитувала вас:
Невже, докторе, ви нiколи не ревнуєте?
Сьогоднi проводжає ïï додому Корвин. Додому?
Ви страждаєте вiд сумнiвiв, Серафiкусе? Sursum соrdа! Серафiкусе! Sursum соrdа! Вище серця! Ехсеlsiоr! Бадьорiш! Мужности бiльше, Серафiкусе! Киньте гадати будь-що, докторе! Ви ж не пiдете, Серафiкусе, порожнiми пустельними нiчними вулицями, розмiченими плянами лiхтарiв, слiдом за Вер i Корвиним, затримуючись на вiддалi, стежачи за ними, за ïхнiм кроком повторюючи крок? Ви ж досить вихована людина, щоб не зробити цього, досить коректна, витримана й культурна?
Ви зiдхаєте, Серафiкусе: кохання для вас надто важкий тягар, який вам не пiднести? Чи не тому ви так довго й уникали кохання, що не сподiвались на своï сили?
рiзнi способи. кохання: можна в коханнi кохати лише себе, можна кохати своє кохання до жiнки i можна, нарештi, кохати не себе й не своє кохання, а лише ту, яку кохаєш. А ви, Серафiкусе, як кохаєте ви? Чи кохаєте ви себе, чи, може, в поривi пiднесеного самозаперечення ви кохаєте Вер, тiльки Вер, усе вiддавши ïй, для себе нiчого не лишивши? Вас тiшить думка, що ви кохаєте не себе, а Вер? Отже, пишаєтеся, Серафiкусе, що в коханнi ви плекаєте й пестите вибачливе почуття самовiдданости?
Навчiться з покорою й вдячнiстю приймати нещедрi дарунки Вер: це дано вам, а це вiддано iншим... Найгiрше почуття в коханнi це заздрiсть. Не кладiть нiколи на вагiвницю даного вам i вiдданого iншим.
Другого дня, ласкаво зустрiвши Комаху, Вер сказала:
Ви знаєте, вчора ввечорi пiсля концерту я ще довго працювала й багато встигла перекласти. Корвин був по дорозi якийсь нудний, i я жалкувала, що пiшла з ним.
Ви щасливi, Серафiкусе?!
Ви бачите, Серафiкусе, ви зовсiм даремно псували собi настрiй вчора, як i третього дня, як i на тому тижнi. У вас кепська вдача, неможливий характер. Як i завжди, так i в коханнi ви поводитеся прикро й безглуздо. Не будете ж ви, Серафiкусе, незадоволенi з того, що, окрiм вас, Вер хоче бачити ще й iнших людей i розмовляти ще де з ким, окрiм вас? Ваше незадоволення й вашi претенсiï безглуздi, визнайте це, Серафiкусе! Тепер ви спокiйнi й щасливi?
Нi? Вас цiкавить питання, коли Вер умовилась зустрiтись з Корвиним?
Серафiкус прощається з Вер i питає:
Ми побачимося завтра?
Нi, завтра менi нiколи! Коли ви не зайнятi, то пiслязавтра.
Ви пiшли, Серафiкусе. А Вер, лишившись насамотi, вiзьме трубку, щоб подзвонити до Корвина:
Ви дома, Корвине? Який у вас сьогоднi настрiй? Вчора ви були неможливий! Ви зараз вiльнi? Приходьте до мене. Абож нi, у вас нiкого немає? Менi обридло сидiти в хатi, я пiду до вас.
Утворивши такi взаємини з Комахою й Корвиним, поставивши себе мiж тим i тим, Вер несвiдомо для себе задовольняла свою пристрасть до потворного, до навпаки.
Нiщо не заважало ïй вiддатись, i саме через те не вiддатись набуло для неï особливоï вибагливоï гостроти, що хвилювала ïï химерною ускладненiстю ситуацiï. Вона бажала вiддатись i не вiддавалась. Приготування до пристрасти можуть заступити саму пристрасть, надто коли надавати пристрастi особливого значення.
Не можна жити в становищi перманентноï гарячки, в постiйнiй 39-ступеневiй температурi, коли кохання агонiзує. Комаха жив з цим повсякчасним почуттям кохання, що агонiзує. Вiд постiйного чекання вiн божеволiв. Вiн, власне, не ревнував, але його стомлювало чекання моменту, коли Вер йому скаже:
Кiнець!..
Кохання пригнiчувало Комаху. Вiн iнодi скаржився:
Коли б ви знали, Вер, як тяжко вас кохати.
Коли вам тяжко, то йдiть.
Та попри все вiн знав, що не пiде. Утворилося чарiвне коло, з якого не було виходу: почуття тягару викликало бажання звiльнитись, але досить було з'явитись у нього цiй думцi, як його охоплював жах перед уявою, що це може здiйснитись: надто вiн кохає Вер, щоб у нього вистачило сил пiти вiд неï.
Вiн часто говорив Вер, що для нього життя без неï то пустеля, бож вiн ïï так любить, а з нею це так само безнадiя, i саме тому, що вiн ïï надто любить. Вiн часто говорив це Вер, i ця розмова швидко обридала ïй. Вона починала позiхати.
Ви б iшли вже, мабуть, Серафiкусе. Приходьте краще якось цими днями.
Роздiл ХVII
На третiй поверх свого помешкання Тася ввiйшла легкими, але замисленими кроками, думаючи про своє, анi про що не думаючи, взяла ключ, покладений коло рат схiдцiв в умовленому мiсцi на випадок, коли б прийшов хтось iз близьких товаришiв, у пiтьмi довго шукала коло дверей рукою, щоб потрапити на замочну дiрку.
Коли ввiйшла в кiмнату й запалила свiтло, все в кiмнатi здалось ïй чужим, непривiтним, нiби вона вперше звернула на це увагу, i побiжна iронiчна посмiшка промайнула на обличчi:
Тобi все нiколи!
Хотiлося лягти й полежати; тим часом бльокнот нагадував, що треба зараз же сiсти за стiл i почати опрацьовувати побiжнi нотатки чернеток протокола сьогоднiшнiх зборiв у Спiлцi.
Од нiколи, що розподiлялось мiж бажанням спочити й нотатками в бльокнотi, треба було вирвати час для всього того, що iнакше могло бути розтлумачене як звичайна недбайлива й неуважна неохайнiсть. Змагаючися з нiколи за охайнiсть, Тася швидко прибрала лiжко, стiл, один i другий, книжки, етажерку, витерла куряву з стiльцiв i полила фiкуси.
Тодi сiла на стiлець, склала руки на колiнах i стомлено поринула в бездумну мить: дрiмотна втiшна мить хвилинного побiжного спочинку.
Швидше, Тасю! Швидше!
Помити руки, що пiсля прибирання пахнуть ганчiркою, й сiдати за стiл... Готуючи до завтра протокол, вона працювала ретельно й уважно, змагаючися знов таки з тим самим повсякчасним нiколи за охайну чiткiсть дбайливо продуманих тез кожного часто сумбурного випадкового виступу, де крапля думок була розведена океанами води. Щоб цього уникнути, доводилося працювати багато й заглиблено. Промовцi завжди були ïй вдячнi. Вона допомагала ïм зрозумiти власнi думки, те, що вони хотiли сказати пiд час самого виступу.
Попрацювавши години пiвтори, вона пiймала себе на думцi про ранкову подiю, за яку в деннiй метушнi вона зовсiм забула...
Це про трамвайну зустрiч!.. Увiйшовши в вагон, щоб ïхати на працю до Спiлки, вона сiла на лавочку проти великого важкого чоловiка з чотирикутною головою, у причавленому капелюсi, з портфелем, набитим книжками. Якось, коли вона ще не встигла сiсти й вдивитись, у неï мимоволi iмпульсивно вирвалось:
А це ви, професоре Комахо! Так нiби не десять рокiв минуло з ïхнього знайомства, а лише вчора вони ще бачились востаннє. Комаха поволi оглянув ïï й поволi вiдповiв:
А ви Тася, тобто Тетяна Сергiïвна, тобто нi... Тобто так. Я ж знаю. Менi казав за вас Корвин, що ви знов у Києвi. Вам так само вiн казав про мене...
Вони розмовляли, власне кажучи, вперше, хоч знали один одного вже давно, бодай Комасi треба було принаймнi десять рокiв призвичаюватись, щоб звикнути до думки, що вони вiн i Тася знайомi один з одним i, звикши, тепер уперше розмовляти, як належить добрим i хорошим давнiм друзям...
А оце ввечорi на Тасю набiгли спомини, i зi споминами прийшов гострий бiль. Був Комаха той самий, що й колись, i був вiн вiдмiнний: трохи нiбито вiльнiший, простiший, звичайнiший. Тася згадувала...
Спогадiв слiд уникати, бо слiд уникати жалю. Боячися нападу гостроï нудьги й споминiв про те, що здавалось уже схованим назавжди, вона згасила свiтло й хутко роздяглась у пiтьмi. Та, лiгши в лiжко, заснути не змогла. Уривками тяглися непотрiбнi й випадковi метушливi думки; в нiчнiй пiтьмi думки можуть шамротiти, шарудiти, як речi й тварини, як сухе гiлля, як пантофлi, шафи, що трiскають, як просо, що його пересипають, як мишi. Щоб знищити обридливу шамотню думок, Тася почала рахувати, шепочучи губами, але цього разу випробуваний спосiб не допомiг. Покрутившись на лiжку з годину, Тася знов запалила свiтло й сiла за стiл працювати.
Доктор Серафiкус звик писати листи до Вер, але ïх не одсилав. Власне, це були не листи, а короткi випадковi побiжнi нотатки.
Серафiкус не вмiв розмовляти з Вер. В iсторiï виховання його почуттiв, сантиментальнiй iсторiï його любовного виховання, в iсторiï його кохання до Вер вiн не досяг тiєï межi, щоб призвичаïтись говорити ïй те, що йому хотiлося сказати.
Серафiкус записував те, що вiн сказав би Вер. Записуючи своï уявленi розмови з нею, розмови насамотi з собою, вiн ховав цi своï нотатки десь мiж паперами i нiколи не читав ïх Вер i не перечитував сам. Це були безмовнi дiялоги, де брала участь тiльки одна особа, дiялоги, що оберталися на монологи, це були письмовнi монологи Серафiкуса себе з собою, нiби з Вер.
Вер! Що я повинен зробити, щоб ти була... Я хотiв сказати: МОЯ, потiм: НIЧИЯ?! Але я знаю, все це неможливо... Я спитаю iнакше: що я повинен зробити, щоб ти хотiла, щоб я був твiй?.. Чи ти й цього не хочеш? Алеж усе таки: що я повинен зробити, щоб ти захотiла, щоб я був твiй? Я ладен зробити все.
Кiнець-кiнцем, коли жiнка для чоловiка є жiнка, то це для мене лише ти. Ти, здається, нiколи не ревнуєш мене. Принаймнi, менi так здається. У мене є своєрiдне почуття: я ревную сам себе. Коли менi доводиться зустрiнутись i розмовляти з якоюсь жiнкою, в менi прокидається почуття ревнощiв. Я ревную себе до iнших жiнок глибоко й боляче: я не хочу, щоб я бачився й розмовляв з будь-якою iншою жiнкою, окрiм тебе.
Я пожадливий, Вер. Менi i в коханнi треба багато. Про це я тобi казав пiд час нашоï розмови в каварнi: менi потрiбна не одна жiнка й не три, i не тисяча, не тисяча й три жiнок, щоб наситити мою згагу. Менi потрiбнi всi. В усьому, навiть у бажаннях, я прагну монументальности: книжки, що я ïх пишу товстi томи, серiï томiв. Щоб написати розвiдку, менi потрiбнi тисячi сторiнок. Я мислю тисячолiттями. Хронологiя й iсторiя обмежують обрiï. Вiчнiсть для мене реальнiша, нiж столiття. Чи не тому я й дослiджую мiти й казки?
Менi б не в кiмнатi сидiти, зiгнувши своє велике тiло над столом, а, як мiй дiд, бородатий мужик, ходити за плугом, орючи лани й перелоги. В сорочцi бруднiй, напружуючи м'язи, вiдчуваючи вогкiсть землi, п'янiти вiд весняного запаху землi, що збуджує, як жiнка.
З усiх жiнок на свiтi iснуєш лише ти. Всi iншi для мене вiдсутнi. Ти одна й єдина, що єсть, i, разом з тим, тебе нема. У мене вiд зустрiчей з тобою лишається почуття нереальности. Коли ти пiдеш вiд мене i, провiвши i попрощавшись з тобою, я повертаюсь до себе, у свою кiмнату, де тiльки що була ти, я не можу примусити себе повiрити, що ти справдi була тут. Може, це через те, що ти буваєш надто рiдко i надто мало? Чекання на тебе розтягується на години, днi, доби, тижнi: моє почуття до тебе це повсякчасне почуття ненасичености.
У мене нема жадного бажання зустрiчатися з кимсь чоловiком чи жiнкою, однаково окрiм тебе. Моя звичка до самоти, вироблена протягом десятилiть, замкнула в цю самоту ще й тебе.
Усе, що я є, є ти. Я не iсную. Iснуєш ти. Я iсную тобою. У мене два бажання: одне зникнути в тобi, i друге вiддати тобi всього себе.
Яке важке почуття кохання. Не знаю, можливо, що тут винна моя вдача, але кохання приходить у болi й через бiль.
На кого я мушу нарiкати: на себе чи на тебе, Вер? О, коли б ти захотiла менi сказати: НАЗАВЖДИ. Менi здається, що я нiколи не зрадив би тебе i нiколи не захотiв би подивитись на iншу.
Менi було б дуже прикро, коли б те, що я кажу тобi, казали десятки до мене й десятки пiсля мене. Я кохаю тебе, Вер, i менi здається, що те, що я кажу, нiколи нiхто не казав i нiколи нiхто не вiдчував нiчого подiбного.
Ти недосяжна, Вер. Я майже щодня бачу тебе у снi, але я нiколи не зустрiчаюся з тобою. Ти була, i ти пiшла, i я, у стурбованому бажаннi й сподiваннi зустрiтися з тобою, iду, бiжу, шукаю, розпитую, турбуюсь, кидаюсь iз одного мiсця в iнше, i нiколи з тобою не зустрiчаюсь.
Iншi нотатки Комахи були подiбнi. Чи варт ïх наводити? Вiн мав рацiю, коли ховав ïх i не показував ïх Вер. Вер посмiхнулась би абож просто вiдклала б убiк i сказала:
Я прочитаю ïх якось.
У тому, що говорив Серафiкус, не було нiчого надзвичайного, що дивувало б.
Комаха страждав.
Вер! Вер! Вер!.. Вiн не жив своïм життям, вiн жив уявленим життям, i це уявлене життя, яким вiн жив, було життям Вер. Для себе, щоб жити, у нього лишалося тiльки одне: думки про Вер, i сни, що в них вiн прагнув бачити i нiколи не бачив Вер!..
--- КIНЕЦЬ ---
