БIОГРАФIЯ ДЕРЕВА ПЛЕМЕНI ПОЕТIВ
страница №3
...оєння особи: то вона спiвала Што стаiишь, качаясь, тонкая рябiна?, то
Хеппi бьоздей ту ю!.
Дзвенiла, мов тятива, закидаючи голову до неба, – i знову не могла вибрати орiєнтацiю на майбутнє для себе, а значить – свого поетичного племенi, найкращi жерцi якого давно вимерли, а погане жрецтво – це попiвство, бо справжнє поганство тотожне iстинному християнству, принцип якого – вселюбовна єднiсть, що не статична, а прагне до свободи. Правда, роздвоєнням особи в цей час не страждали, здається, лише Ясьо й Марiйка, бо навiть Ворон iнодi думав про
кляту брудну справу – полiтику, яка була зворотньою стороною монети з профiлем Творця – яким його уявляли люди.
Ясьовi, який ночував у Ворона, знову снився дивовижний сон.
А, виявляється, збирати камiння набагато важче, нiж розкидати його... Боже, пробач менi! Що я думаю?– бурмотiв старий жрець Перуна, тягнучи велику скiфську бабу за руки-ноги, потiм узяв ïï на руки, як поет дитину, i понiс, понiс у веснянi трави, що дiставали аж до чорних зiниць, у яких клубочився дим вiд свiжорозкладеного вiчного вогню, який вiдтепер мав не згасати нi вдень, анi вночi.
Жрець Перуна вибрав мiсце для iдола свого народу. Постать iдола була зроблена iз дуба, голову вiдлито зi срiбла, вуса – iз золота, ноги залiзнi, очi – з коштовного камiння. В руцi верховний бог тримав обсипану яхонтами кам'яну стрiлу.
Жрець Перуна мусив пiдготувати вибране ним мiсце. Вiн не винен, що кам'яна баба стояла, немов росла, саме тут... Генетична пам'ять жерця була глухонiмою до цiєï баби. Його нiхто не мiг покарати за винесенняïï тiла, адже, врештi-решт, це саме зробили би й тисячолiтнi вiтри, дощi, – кров iз носа, – саме Сонце, сам Час.
Пiд цiєю бабою (а чого врештi, бабою? Може, дiвчиною?) лежали тi, хто ïï любив-обожнював, – скiфи, сармати?.. Може, i в його жилах є краплi, а то й цiлi струмки ïхньоï кровi? Хто знає? О далекi глибини iсторiï! Великi переселення народiв, якi збаламучують, можливо, i самих богiв. Якщо не можна довести, що кожна людина нащадок бога, то не можна ж довести i протилежне. Як говорять, нема лиха без добра, а добра без... добра.
Жрець уже дозрiв до вiдданостi своєму iдолу. Вiн не розумiв i таємно зневажав безвусих порожнiх юнакiв, якi люто пхалися у жерцi заради переваг, становища у суспiльствi, яке, як ïм здавалося, давало звання Жерця. Ïм не дано було зрозумiти, вiдчути, що Жерцем, як врештi, i спiвцем, потрiбно народитися з волi того чи iншого бога. Багато спiвцiв – слiпi, але не всi слiпi люди – справжнi спiвцi. Мало хто задумувався, правда, чого так багато душевних, глибинних, як магма, спiвцiв – слiпi. Вони, як усе справжнє, парадоксальнi, тому що: ïх люблять i ненавидять одночасно, вони бiднi i багатi – одночасно, вони владарi i раби – одночасно, ïх б'ють i цiлують – одночасно. Тому вони часто iз вибитими очима i страшенно божественно-звiрячою душею – вiдкритою, як Сонце... Вони зорi i моря – одночасно, зорянi моря. Зорi не вiдбиваються у морях, бо на них теж є моря.
Жрець нiс кам'яну жiнку iз пагорба-кургану-могили далеких народiв, яких уже нема, у весняноквiту, якусь ранково прохолодну, рiзкосвiтлу фiолетову долину. Зупинився бiля струмка зi шматочками запiтнiлого льоду, задумався до болю: поставити свою кам'яну ношу чи покласти. Спробував останнє. У далекiй пiдсвiдомостi вдарила кров i осипалась до середини тiла. Жрецю туго, весняно захотiлося жiнки. Вiн був ще здоровим (кров iз молоком) чоловiком, що страшенно вимучений-загартований душевно-тiлесними сумнiвами. Вiн iще був природний, мов природа. Заскреготав зубами – i, нагло злившись зi свiтом, упав на кам'яну бабу. Затермосився. Стало кип'ятково, вибухово, липко... Коли глянув – злякався: на животi бабури сiм'я було з кров'ю. Обдивився себе. Ага, порiзався об зморшки часу на каменi. Вирiшив поставити вчорашнього iдола, якого так тяжко викинути iз себе, навiть парадоксально порiднившись iз ним. Поставив бабу.
Щось заспiвав собi пiд нiс, як соловей, до якого вернулася пiсенна енерҐiя.
Незабаром вiд кровi i сiм'я зостанеться суха бiлопiнна i рудопiсочна пляма, – подумав жрець Перуна, – можливо, саме вiд них росте камiння, можливо, саме вiд них i кришиться.
Нестримна повнота охопила його. У перiодi ударiв серця вона ставала то пустотливою, то тугою, як вим'я заплiдненоï кози, то якоюсь такою, як старий скелет дикого яблука. Жрець Перуна пiднiмався на курган, ритуально махаючи правою рукою, нiби вiдсiкаючи з пам'ятi свою кляту бабу... Далася вона йому! Вiн навiть по-кiнськи головою струсонув – щоби через тiло струсити кавалок душi-пам'ятi. Обернув очi до неба. Бiло капнув йому в одне око соловей. Вiн сприйняв це пiдготовлено, як дар Єднання. Пiднявся. Сiв бiля Перуна. Тут же лежали Хорс, Стрибог, Сiмаргл та Мокоша. Скiльки простоять вони? Щонайбiльше рокiв п'ятдесят вiн – жрець – цiною власного життя пiдтримуватиме вогонь бiля статуй Верховного, якому приноситимуть найбагатшi жертви, тут скрiплюватимуться кров'ю договори та угоди, за недотримання яких каратимуть смертю.
Наближалася гроза, i на жерця таке найшло! Вiн хрестом упав на весняну землю i тремтячи заплакав, точнiше, захотiв заплакакти грозово... Йому до трiскучого болю в суглобах захотiлося летiти. Але вiдчував, що полiт був би перенасиченням. Вiн розiрвав би його. Це було б занадто. Неполiт, оця рiзниця мiж потребами i можливостями душi i тiла, теж, здавалося, розiрве... Де ж рiвновага? Як?.. Вiдiрвати душу вiд тiла? Це всяка iстота встигне завжди – хоче вона того чи нi... Ех! Чия вiчнiсть бiльша – отiєï кам'яноï баби, чи снiговоï, яка тане й перетворюється кожен рiк... Кам'яна не тане, але й не выдроджуэться. Вiдчуття повноï порожнечi оволодiло жерцем Перуна. Ось-ось щось кiнчить, щось вибухне, пирскне, станеться, захлинеться. Сталося.
Iз лiлового неба рiзонула сяйвом блискавка, плюснулася просто в широкi груди жерця Перуна. Вiн затремтiв, змiнився – i впав навзнак.
Груди стали суцiльним чорним синяком. Загримiло. Мокре небо також упало в траву. Воно щедро облизало кам'яну бабу iз символами життя на нiй. Все пiшло в землю. Небо, здавалося, теж туди прагнуло. Ще раз блиснуло. Зайнявся красивий старий дуб. Його вогонь перейшов на iдола Перуна, який був опертий на нього. Все вперто палало. Небо послало на землю вогонь, щоби вiн боровся iз самим небом, його слiзьми-водою. Оскiльки гроза минула швидко, то вогонь, тепер уже земний, перемiг.
Пришитий дощем до землi, лежав мертвий жрець Перуна, разом iз дубом палав iдол Перуна. Дуб щедро дiлився вогнем iз ним, бо вогню цього, видно було, вистачить i на iдолiв iнших богiв та божкiв свiту, Всесвiту, на всi дубовi й сосновi, i ялиновi лiси, на всi тiла й душi.
Завихрилася велика пожежа.
Ще невiспований краплями профiль кам'яноï баби нагадував груди тринадцяти-чотирнадцятирiчних дiвчисьок, яких так любив покiйний, уже старий, природно вiдцвiтаючий жрець. Як пуп'янки рож, вони уявно наповнювали його маленькi, подiбнi на гiллячки спалених ним у жертовному вогнищi дерев, руки, що забули тримати меча, орало, чи навiть стан справжньоï, роз'ятреноï вiтром весняноï пристрастi, жiнки.
Iнодi до нього, як до знахаря-травника, приводили таких юних дiвчаток для лiкування. Вiн таємниче усамiтнювався з ними, варив зiлля, курив до неба рiзнi запахи, зализував дiвочi тiлеснi рани: вiд чола до живота, пупа i далi – нiжно i тривожно, шепчучи до i пiсля цих ритуалiв невiдомi навiть самому собi заклинання. Дiвчат оздоровлював, себе омолоджував. I – на тобi. Один жест неба звiв на нiщо всi ревнивi єднання смертного з природою i богами, як i все тiлесне на землi, Жерця. Куди вiн пiшов далi? I чи пiшов узагалi? – напевно не знав нiхто. I якщо є щастя, то воно – мить забуття вiд чекання смертi, яка, можливо, i є найбiльшим щастям, а не карою. Чекання смертноï кари – це i є, можливо, чекання щастя: сну-забуття або ж польоту-забуття, тобто абсолютноï швидкостi, або ж абсолютного спокою – що одне i те ж.
Заклинателя духiв, якого в дитинствi звали Глiбом, мав замiнити хтось iнший. Оскiльки в певнi перiоди iсторiï братство по кровi цiнилося бiльше, нiж братство по духу, то почали шукати кровних родичiв Глiба-Жерця, якi були б iще не старими, але вже й не дуже молодими хлопчаками. Спрацьовував ще далеко не вивчений закон третього поколiння. За цим законом братство по кровi дорiвнювало братству по духу, дiти подiбнi до дiдiв, а не до батькiв... Жрець взяв iз племенi хлопчика, в якого померла мама, а батько був хворий i немолодий. Хлопчик був шалено подiбний до Жерця, мало того, вiн був таïною його молодостi – син його сина вiд любовi-спалаху. Про це не знав нiхто, окрiм нього самого. Плем'я вважало, що Жрець, пiзнавши Все, не пiзнав тайни жiнки, а значить – свiту цнотливостi, дiвочостi, що проливши рiки жертовноï кровi, вiн не пролив нi краплi дiвочоï у тому мiсцi, де починається Буття.
Жрець тяжко нiс свою тайну, як i чимало iнших тайн, зостаючись глибоким i свiтлим, як слiпа iскорка його високого багаття, якого не залили нi великi солодкi лiтнi дощi, нi тоненькi солонi сльози жертв – красивих, нiмих, нещасних i затишних, як сама смерть, бо життя-боротьба – незатишне.
Жрець майже нiчого не вчив свого онука, який рiс бiля нього.
Вiн давав йому повну свободу. Це особливий дар – умiти давати свободу iншому, адже для цього потрiбно мати сильну слабкiсть свободи самому. Внук рiс – як мед улiтку, у злиттi з природною працею i працею природи. Дзвенiла душа, дзвенiло тiло – i росли. Дiд учив його iнтуïцiï, вiдкрив у ньому дар гiпнозу, що був спадковим. Дар цей настiльки сильний, що йому пiддавалися не лише люди, але й звiрi, а часом здавалося – що й трави та дерева.
По-перше, – казав було Жрець, – нiчого не бiйся. Це основна заповiдь для Людини. Все поважай, не вбивай, якщо можеш, але не бiйся. По-друге, лiпше обманюй себе, а не iнших, бо, врештi, всi люди – обманщики: однi обдурюють себе, iншi – довколишнiх. По-третє, зливайся з природою i не вважай себе вищим за траву чи за лебедя, чи за бiлку... Все, що ти маєш сильного й доброго, – не твоя заслуга, але у злому, що обтяжує тебе, – твоя вина. В усьому дотримуйся середини, бо це здоров'я, надмiрна любов може теж мати симптоми, ознаки хвороби, кожноï хвилини будь готовий до болю, це страшнiше, нiж смерть, чекання якоï й називається життям. Жрець – той, хто владарює над чотирма стихiями: Любов'ю, Славою, Багатством, Враженнями новими. Чотири природнi стихiï – Вода, Вiтер, Вогонь, Земля – нiщо у порiвняннi з ними, бо вони – зовнiшнi, а не сердечнi. Першi чотири стихiï – стихiï внутрiшньоï сутi людини. Найважче перемогти самого себе, тобто перемогти в собi рабство перед Любов'ю, Славою, Багатством, прагнення вражень у кiлькiсному планi. Людина, яка має все це, але є вiльною – дух природи. Кровi у свiтi багато, мало духу... Не бiйся, Юрiю, – продовжував Жрець Перуна. – Тобi дали боги великий дар впливати на людей через погляд i слово, ти володiєш рiдкiсним хистом, якому однаково скоряється простий землероб i князь, iз часом ти, як i я, навчишся серцем розумiти мову квiтiв i зiр. Не бiйся нiчого, але остерiгайся юрби i хвороб. Ïх колись люди назвуть, напевно, якимось одним словом – проти-Перун, антибог... Намагайся бути свiтлим. Свiтла бiльше у космосi, нiж бруду (планет), хоча джерела свiтла тiлесно меншi, нiж джерела пилу. Дух – це свiтло. Плач i смiйся. Будь самим собою. Люби i лети. Земне життя й так коротке. Людина створена для муки й боротьби....
Жрець прожив життя мудроï iстоти, сповненоï соковитих протирiч i боротьби. До нього тягнулися люди не тому, що вiн був кращий, нiж вони, i не тому, що гiрший чи нещаснiший за iнших, а тому, що не боявся вмiщувати в собi життя таке, яким воно є, – чорне й бiле, синє й жовте, зелене i коричневе. Падав i плакав, цiлував i смiявся в молодостi, був щирим i простим, злим i добрим, холодним i гарячим, як життя, а не як смерть. ДО НЬОГО ЙШЛИ ЛЮДИ НЕ ЯК ДО ЖЕРЦЯ, А ЯК ДО ЛЮДИНИ, ЯК ДО ТРАВИ, ЗОРI, як до природи, яку жрець не любив, а сам нею був... Людям ставало легше.
I не його заслуга була в тому, що його учень-внук ставав подiбним до нього в головному. Це була заслуга самого внука. Це була заслуга Закону Третього Поколiння – єднання кровi й духу.
...Жрець лежав мертвий. Внук пiддав дров у вогонь верховного Бога. Вiн навiть не мiг бути на процесi перенесення свого дiда у свiт предкiв, який було влаштовано за давнiми звичаями: ритуально, дрiмучо, якось пiдземно-космiчно, вiдсторонено i, разом з тим, душевно. Громада вважала, що жерця забрав до себе його володар – сам Перун. Не покарав, а забрав до предкiв i до себе – у царство братiв по духу. Що ж до братiв по кровi, то ïм завжди здавалося, що раптова смерть – дар небесний, а передсмертне калiцтво, паралiч, багаторiчнi муки – кара за грiхи предкiв – до сьомого колiна – своï власнi.
Забраний блискавкою жрець Перуна був якраз у моментi найзапеклiшого виконання свого обов'язку-ритуалу: вiн саме встановлював свого бога на людному мiсцi. Пломiнке плем'я не сумнiвалося, що це богоугодний Жрець. Велике мовчання супроводжувало його в iнший свiт, велика пiслягрозова тиша.
Прощалися iз жерцем другого серпня, якраз у четвер – Перунiв день, помолившись перед тим у священних дiбровах i вислухавши божу волю з уст жерця-намiсника.
У глибинах себе люди просили бога не посилати бiльше дощу на жнива, дозволити ïм зiбрати врожай, не насилати кучматих ворогiв на них. Всує Перуна намагалися не згадувати.
...Багато дiвчат-красунь захотiло пiти на той свiт – до душ своïх родичiв, у прекраснi сади разом iз Жерцем, була серед них i та, дзвiнка i туга, як берiзка, що любила вже сивавого Жерця як чоловiка, а отже – як дитину, часто приходила до нього таємно, i вони разом стерегли жертовний вогонь Перуна. Як нетутешньо поєднувався сивий та зелений вогнi ïхнiх доторкiв, як несказанно добре було ïм, украдено, таємниче, доповнююче добре, особливо – коли гроза пахла сiном, особливо, коли вони обоє розумiли болючу тимчасовiсть, поривчастiсть єднання святого свого, первiсного i вiчного грiха.
Мертвий жрець лежав у човнi. Дiвчину вбили в день похорону i поклали бiля нього. Туди ж поклали кiлька коней, корiв, собаку, пiвня, курку, кота, а далi взяли скалку вiд жертовного вогнища – i пiдпалили все це... Основнi ритуальнi предмети залишилися намiсниковi Жерця, оскiльки вiн теж одержав ïх вiд свого попередника, а той – вiд свого... Вони були просякнутi жертовною слiзносолоною кров'ю, що в чутливих душах засвiчувала душевний, а то й духовний трепет.
...Коли багаття над тiлами погасло, попiл засипали землею, високою землею. На могилi справляли тризну – пили, гуляли, грали в iгри, ставили ïжу. I це вже була Тайна, бо нiхто не знав напевно, чи справдi потрiбне все це покiйниковi, чи лише живим потрiбне, але розмовляти з покiйним Жерцем, сидячи над ним, було приємно людям завжди, страх як приємно. Страшно i приємно. Соковито.
Ворон розбудив Яся.
День був дуже морозяний. Святого Степана. Спiвали колядок. Ясьо зранку знову допомагав Вороновi рубати сосну. Рубали вже у двi сокири. Ворон – зi схiдного боку сосни, просто по шрамах, якi прикрашали могутнє дерево.
Через чотири днi мав настати новий 2000 рiк – кiнець свiту.
Вагiтнi прислухалися до двох сердець у собi. Ченцi минулих i майбутнiх богiв – письменники – продовжували творити своï стильовi свiти. Так клiтини творять органiзм i стають iнодi, як ïм здається, господарями його. Воiстину: боги карають iстоту небаченням, нерозпiзнаванням грiхiв, грiшностi своєï.
Хотiлося справедливостi i спокою – свободи.
Багато людей були в церквi мiсцевiй, вiкна якоï вiднедавна чомусь заҐратованi: чи то для того, щоби нiхто не вилiз, чи то щоби не влiз.
Василь Ворон наварив пшоняноï кашi, нагодував Марiйку, Яся, i вони пiшли рубати сосну. Марiйка гралася.
Дванадцятого ранку вiд нового Нового року
Галька з поштипринесла Вороновi листа, пiдморгуючи, приспiвуючи:
Ти добичi нє даждьошся, чорний во-оран.... Це було послання вiд доньки i зятя.
– О, Василю, маєш вiд своïх зозуль листа! – трiшки флiртово сказала вона.
Ворон завмер, як дерево, в якому вiн перемагав себе. Руку простягнув мовчки.
– Тут якось так написано: Зiмбабве чи Зiмдiдве. Одне слово, з... Олiмпiï, – продовжувала поштарка.
Ще раз пiдморгнула Вороновi й пiшла туди – за вертепом: чи то просто в масцi чужого щастя.
Василь зубами, як вену, вiдкрив листа. Ясьо продовжував рубати холоднокровне створiння. Цнотливий цинiзм
дурногодорiвнював Марiйчинiй наïвностi. Вiн був останньою межею, яка захищала його душу вiд потрясiнь, що могли бути останнiми, – тут, у цьому життi.
Лист був написаний червоним чорнилом на блискучому аж синьому, як цукор, паперi. Уже з перших рядкiв обiцяв надривнi, прозорi думки душi:
Доброго дня, батька! Вибачай, що довго не писали. Одним словом, сидiв я в олiмпiйськiй тюрмi за те, що був наïвний, забув, що халява, тобто свобода, любить сильних. Що за все треба платити. Що жись, врештi-решт, – боротьба. А батькiвщина – це ж кулька, грудка у Всесвiтi – Земля, або Всесвiт увесь, або ж те, що ми називаємо душею: першим i останнiм прихистком для тлiнного тiла – як i навпаки. ...Шалена ностальгiя напала. По-людськи. За чесними циганськими очима – генiями скрипкового плачу, за озерним сумом, за нечесаними кiньми, якi до сих пiр ржуть iз якимось монголо-татарським акцентом. I не так уже погано у нас, напевно, якщо птахи вертаються пiд нашi, iнодi солом'янi, стрiхи, щоби вивести собi подiбних. Iнстинктивно. Iстинно. Адже потреба любити рiвновелика потребi вбивати, перемагати... Пам'ять не знає слiв, хоча вода завжди пам'ятає про снiг. Тут справдi свобода, але символ ïï – стара Дiва, тому й стiльки болю на долю широкодушевних, що влюбити таку свободу не кожному до снаги. Шевченко повстав колись проти царя, який викупив його зi своєï ж неволi. Не порiвнюю себе, прости Господи, iз Шевченком, але якби знав, чи вiрив, що моє обкакування, скажiмо, дружини президента вiльноï держави мало б такий же результат, наприклад, як у Кобзаря, ïй-чорта би вiдважився! Росiйська iмперiя забрала пiвсвiту нахабно, а ця – тонко, усмiхаючись. Свобода анархiï, свобода порядку. У нас вiдмiнили крiпосне право, i, як i в 1861 роцi, випущенi iз клiтки – ми довго, дуже довго вчилися лiтати, але вiдрощенi в неволi крила були такими, такими великими, що аж лiтати не могли. Занадто великими..
Живуть тут, в Олiмпiï, довше, чистiше, нiж у нас. Але ж невже цiль життя – довше прожити? Наша природна стихiйнiсть – i ця авантюристична довершенiсть лiнiй. Невже нам знову нема куди вiдступати, боМосква позаду, нема куди наступати – попереду нiякоï тайни: Олiмпiя. Зостається вiрити. Але право вiрити заслуговує не кожен. Ох, не кожен. Вiрити в те, що твоє буття має сенс. Обманути себе.Наш рiдний чорт старiший за чужого, а Бог – вiн все одно один, все iнше – брехуни. Хоча ïх iнодi так само важко впiзнавати, як i щастя, вiд якого не сховаєш...
Лист Воронового зятя шалено нагадував його пущенi iз димом i збереженi в пам'ятi комп'ютера щоденники.
Нiма сцена з моновиставою на нiй росла б у глибину й далi, якби не радiсний рiдний голос Гуслiка:
Ти, Василю, таки здурiв. Натурально. А на-но, що я маю, дивися. Того доброго. Друг Ворона дiстав з-пiд куфайки милу
чикушку. В цей момент Ворон добiгав очима текст листа:Можна ж iнтегруватися в європейськi структури, як монголо-татари в першiй половинi нашого тисячолiття, а можна ж – як iндiанцi... в американськi. Де ж той дух, що вимахнеться проти Олiмпiï так, як Шевченко проти росiйськоï Iмперiï? А нащо? А щоби скучно не було. Жеби динозаврова вiра в життя зберiгалась. До зустрiчi. Зять i дочка. P.S. Тут живе один тепличний гiпербореєць: Наюк. Так вiн дуже хоче уявити себе козаком. Просить, щоби йому козацьку свитку вислати, бо сам вiн, бачиш-но, ще й не був у Гiпербореï i, що найсмiшнiше, не дуже й спiшить. От вам i протирiччя мiж книгою Писання i книгою Природи. В Олiмпiï не треба Чехова. Вирубка вишневого саду – закономiрнiсть. Але добре, що на земнiй кулi панує таке розмаïття. В ньому – джерело вiри в перманентнiсть буття.
Лист був написаний за першим подарунковим принципом: даруй людинi те, що найбiльше подобається тобi самому. Тобто Ворон неадекватно, але все-таки правильно сприйняв iнстинктивну зятеву ностальгiю за iстиною, пароль якоï – розмаïття, єднiсть i боротьба протилежностей.
– То що? – запитав Гуслiк, чи то натякаючи на пляшку, чи то на листа.
Ворон мовчки висмикнув у нього плящину, вiдкоркував зубами – i вицiдив усю так швидко, що Гуслiкова мiмiка не встигла набрати
подобаючогоситуацiï виразу.
– Ай лук'д фо голд! Ай хев ейм. Ай хев ейм! – як зимовий грiм, раптом закричав Ясьо, щось пiдiймаючи з жовтого вiд сосновоï тирси снiгу.
Дерево застогнало – i почало хилитися... на хату.
Ворон зблiд, кинувши у снiг бiлий, писаний червоним чорнилом лист, метнувся до Марiйки, яка вже сама утекла в протилежний вiд соснового кут ïхньоï халупи. Ворон винiс ïï iз хати.
Дерево, заваливши хатнiй лiвий кут, несуєтно лягло на поле.
Прийшли вертепники. Чорт закутав у свого волохатого кожуха Марiйку. Трусив легенький снiжок.
Iз соснового дупла вилетiла бджола, за нею – друга, третя...
– Кавказька порода, неморозостiйка, – сказав Жид.
Бiля самого дупла в пiнному снiгу лежала золота монета. Там – друга, третя... Ясьо знайшов четверту...
– Моє, дiдiвське золото! – закричав вiн вовчим голосом, i не зрозумiло було – чи вiн здурiв ще раз, глибше, чи вiн став нормальним, тобто настiльки ж слабим, як усi. – Я знайшов золото своє! Справдi! Саме тут я його заховав п'ять рокiв тому, коли ïхали з Вiрою на озеро. А то влада совiцька, бачиш-но мало того, що мою сестру до мене не впустила, то ще хотiла, щоби я вiддав совiтам своє кровне, бо, бачиш-но, моï батьки були репресованi за нацiоналiзм. А дулi! Ха-ха! – на диво здоровим голосом сповiдався Ясьо.
I ця його здоровiсть чомусь лякала.
Вертепники аж заспiвали
Ой радуйся, земле... радуйся!
Ясьо вибирав золото iз дупла разом iз бджолами, змiшуючи все зi снiгом, щедро, але благородно.
Сьогоднi Меланки, Меланiï, щедрий вечiр, щедра кутя.
Новий рiк за юлiанським стилем. Христовi виповниться двi тисячi рокiв. Тринадцять днiв безчасся не минуло даремно для Ворона i сосни, для людських душ загалом. Адже навiть скептики й цинiки чекали на кiнець свiту. Хоча теоретично його бути не може, адже всяка iстота стає тим, що ïï перемагає: Землею, Сонцем, зорею, Мiсяцем, на який уже американцi перевозять землю пiд багатi могили.
– Коли в нас не було майбутнього, ми полювали на завтрашнiй день, – сказала Смерть, – а тепер, коли завтрашнiй день завтра, страшнувато за майбутнє. А... – i пiшла у змiïний танок, поволi роздягаючись, оголюючись, приговорюючи:
– Лiкарiв i попiв жiнки не соромляться!
Опускався туман, розмивалися межi мiж Грою i реальнiстю. Всi ставали Ясьом, а Ясьо – всiма. Вiн нарештi вибрав усе золото з дупла i стояв щасливий.
Нiхто не зачiпав його.
Туди-сюди бродили дiвочi гурти щедрувальникiв з поетичними пiснями-щедрiвками, водили Меланку парубоцькi гурти. Один iз таких гуртiв уже встиг переодягнути Гуслiка в жiноче вбрання й назвати його Меланкою.
До Ворона прийшло багато людей миритися, аби нове тисячолiття, або й нове життя, зустрiти в мирi й злагодi.
Ясьо роздiлив купу монет на двi частини. Одну сховав у свою торбу, iншу згрiб у кучмату шапку – i пiшов роздавати по монетi людям. Монети були ще
царськоï чеканки. Вiн купив ïх у якогось ювелiра – друга свойого дiда, який виïхав пiсля революцiï. Люди не знали, що робити. Боялися одне одного. Не брали.
– Це його грошi, – твердо сказав до людей Ворон, щоби розвiяти такою чеснiстю всi сумнiви, розумiючи, що не кожна чеснiсть варта болю ближнього, кому та чеснiсть адресована найбезпосереднiше.
Люди все одно не брали.
Тодi Ясьо присiв – i пiдстрибнув, фейєверково вибухнувши шапковою частиною золотих монет до низького зимового неба.
На снiгу валялися мертвi бджоли.
– Вони, кавказькi, не пристосованi до наших зим. I хто ïх сюди привiз? Узяв би ïх собi, але дуже вже маленький рiй, – сказав, пiдiймаючи одну бджолу разом iз монетою, Ангел.
– А до людей наших пристосованi хiба? – запитав сам себе Циган.
– Як i ця стара сосна, – почула розмову Цигана вiтряно-кришталева Смерть. – Це дерево тепер має свободу, але вона йому зовсiм не потрiбна, вже.
Величезний пеньок сосни так i просився стати столом, тому хтось, не довго думаючи, побiг по механiчну пилку
Дружба– дарма, що було свято: Ворон не грiшив... пеньок дуже швидко перетворився на ще живий, величезний стiл, який ледь-ледь плакав живицею.
Так само непомiтно на ньому з'явилися пироги, мiченi ложки. Пирогiв ставало бiльше й бiльше – аж за ними не видно було Василя.
– От провiнцiя! Треба ж було менi приïхати сюди на канiкули! – сердився один Пастушок.
– Брехня! – запевнила його всюдисуща Смерть. – Столиця там, де стiл. А стiл у нас тут. Столиця ще там, де похованi предки, де пам'ять, а вона на зрубi цього соснового стола, так грiшно зробленого здоровим атеïстом Вороном.
– Дiду! – раптом крикнула Марiйка з-пiд Чортового кожуха.
Василь Ворон пiдiйшов до неï.
Вона щось шептала йому в неголене обличчя. Вiн дав ïй пирога iз сиром.
За пирогами вже не було видно не лише Ворона, а й друга його нового – Яся.
– А де ж це ви? – здивовано запитував один Ангел.
– А хiба ви нас бачите? – вiдповiдав Ясьо.
– Нi, не бачимо, – казали хором усi.
– То дай Боже, – вiдказував Ясьо, – аби ви так завше мене не бачили, – i, вставши, роздавав усiм пироги. Пироги люди брали – не так, як золотi монети.
– А де мiй лист з Америки? – згадав Ворон.
Але нiхто-нiхто не знав.
Спiвалися колядки.
Вертепники, прихопивши з собою миску з кутею, сокиру, солом'янi перевесла, пiшли у Вороновий сад. За ними – всi.
Ясьо пiдiйшов до молодоï заснiженоï яблуньки:
Доброго вечора тобi! – Чи будеш родити чи нi?Ангел iмiтував голос яблуньки:
Не рубай мене. Я тобi один рiк не родитиму, а сiм родитиму!. Пiдiйшов до iншоï:
Яблуне, яблуне, я тебе зрубаю, бо ти погано родиш!– Ясьо тричi розмахнувся сокирою i стукнув обухом об стовбур яблуньки. Вона, здавалося, повiрила. Як же не повiрити: Ясьо тiльки-но дорубав дерево всього Роду. Дерево обiцяло народити стiльки яблук, як зiрок над ними. Хтось усе-таки забрав маленький ïжакуватий рiй iз дупла сосни, яка стiкала живицею, хтось нагодував кутею Воронову корову. Вертепники знайшли в хлiвi прадiдiвського плуга i символiчно орали снiгову ниву – щоби в наступному роцi добре вродило збiжжя... Хоча – чи ж буде вiн, отой наступний рiк?
Густо стемнiло. Дiвчата ворожили на любов. Вони ще не знали, що любов, як i слава, як i, врештi, життя – залежнiсть.
Найважче – свобода i справедливiсть. Наразi вони були залежними вiд природи, гадаючи
на долю, доки хлопцi викрадали в них ворота, хвiртки, за якi батьки дiвчат мали ставити могорич. Ворожили на палицях тину, як Ворон, рубаючи сосну, – на вiках.
Майже пiвтисячолiтня сосна впала на
крузiмiж битвою пiд Берестечком та стратою гетьмана нереєстрового козацтва Бута (Павлюка).
Трохи допомiг вiтер, трiшки подихи Ворона та Яся.
– Гуляй, моя родино! – кричав хтось iз учасникiв чи то оргiï, чи то тризни, заливаючи собi в горло порцiю сивухи. – Не те оскверняє iстоту, що входить в неï, а те, що виходить!
– На жаль, часто це одне й те ж саме – що входить, те й виходить, – iз вродженим цинiзмом вставив Ворон.
– Особливо, якщо палець в горло впхнути, ха-ха, – додала Смерть, звабливо потягнувшись у танцi внутрiшньоï музики. – Пристрасть – то найкраще в нашому життi. – Многозначно глянула на пристаркуватого Ворона.
Хто осудить ïï? Пихатi люди – прозоро мстивi, житеєйсько-грiшним нема нi бажання, нi часу займатися роботою чужих тiл, вони занадто люблять життя своє, п'ючи його великими ковтками.
– Почалося! – зжовано вигукнув Гуслiк, який не любив анархiï, а був пiдпiльним сталiнiстом-утопiстом за полiтичними переконаннями.
– Як пес бреше, то не... – крикнув хтось незадоволений сивою пляшкою самогону на пеньку-столi.
Пляшка зникла так само непомiтно, як i з'явилася.
Сосна лежала, як баба. Про неï, здавалося, забули. Хоча з-пiд пенька виглядало сосненятко.
Вертепники почали своє дiйство, в якому висмiювали полiтикiв, себе, Пастушок зауважив, що у словi
Украйна, закодовано корiнь
рай.
Одна вродлива дiвка рахувала гiлляки на соснi, сподiваючись мати парну кiлькiсть – тодi бути весiллю. Iнша – рахувала сухi, неплодоноснi шишки. Ще якась примовляла:
Суджений-ряджений, перевези через мiсток.
Передноворiчне застiлля старалося зафiксуватись у вертикальному небi надтрiснутих вiкон Вороновоï хати.
Збувалися Ясевi поганськi сни. Бракувало чорнобильських крилатих коней та птахiв iз копитами.
Смерть знову крутилася бiля Ворона з комплiментами:
Я пишаюся тобою. Справився з такою сосною!. На що той вiдповiв:
Я не хочу, щоби хтось мною пишався. Iз задоволенням буду пишатися собою сам.
Знову бралося на завiрюху.
Десь подiлися Василь Ворон iз Марiйкою, Ясьо.
О дванадцятiй нуль-нуль запiяли першi пiвнi... i всi шукали Ворона, щоби ставив могорич за Василя.
– Вони, напевно, сплять. – Сказала Смерть. – То вам не штука – таку сосну перемогти.
– I стати перед великою пустотою, – фiлософськи пiдсумував один iз Пастушкiв.
Уся новозведена Столиця терпко, вперто пахла хвоєю, аж пiд язиком вiдчувався нестерпний смак ïï.
Нiч, що обiймала всiх, нiбито була смарагдовим диханням цього мiфiчного, повергнутого, як iдоли Перуна, дерева, символу знання Добра i Зла, якi клято вiдноснi на цiй планетi.
11
На Василя свiжим снiгом цвiла яблунька. Прилетiла Воронова рiдня – донька i зять.
Найсмiшнiше, що Василь iз Ясем знову заховали золото, i знову пiсля перепою не пам'ятали – де.
Марiйка шалено радiла своïм батькам, якi вирiшили символiчно збудувати iз сосни затишну дачу, де писатимуть новi книги про життя.
Зять дуже зрадiв, коли тесть урочисто вiддав йому дискету з його записами, i сумно смiявся над здимiлими оригiналами-самокрутками. Смiявся смiшно, коли, прочитуючи дискету, перебiгав очима
коментарiВасиля Ворона на кшталт:
А нащо? О дає! Дурне то все!
Яся вiдправили лiкуватися на його другу батькiвщину за грошi, якi завалялися ще в дуплi сосни, бо тi, що вiн розкидав людям, якi нiбито вiдмовлялись, були гарно зiбранi тими ж людьми в темнотi.
По телевiзору, якого випустило мiсцеве пiдприємство
Оракул, показували гру, яка, на жаль, була явно слабшою за дiйснiсть – i тому нецiкавою.
Марiйка клацала каналами. Клац –
Хтось iз гiпербореïв отримав премiю Мiнерви, клац –
Вчора повернулись з далекого вiдрядження волхви, якi були учасниками мiжнародних мiстерiй. З ними приïхали мiсти, клац –
Невiдомi викрали iз храм Аполлона священий камiнь Омфал, який вважається центром Землi, клац –
На Олiмпi все спокiйно, суд винiс рiшення на користь Зевса. Марiйка нервувалася тому натискала кнопки пульту дистанцiйного управлiння швидко-швидко, мов грала на пiанiно: клац –
Свiтська хронiка: Леля одружується з Кентавром, Мокоша нiяк не може наповнити. Далi клацати було сумно.рiг достатку, бо Велес запив i пропиває все...
Василь Ворон посадив ще кiлька сосненят бiля хати i найнявся пасти людську череду корiв, бо в пастухiв найбiльше часу i найбiльше простору, а значить – свободи, на якiй i виростають красивi дерева-люди, якi зроблять ïх блаженними, перемiгши, не давши ïм
допити до дна.
Свобода первиннiша за любов.
I – поразка дорiвнює перемозi.
I – твориш Боже, будучи здоровим атеïстом.
I – безумнi сини вiку мудрiшi за суєтних синiв дня...
I – триває... 2001 рiк.
I – варто бути.
12 липня ‘98.
