страница №1

БIОГРАФIЯ ДЕРЕВА ПЛЕМЕНI ПОЕТIВ

Категории

1.   1 Iгор Павлюк

Оригинал

Повiсть
Я – тоï сили часть,
що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.
Гьоте, Фауст
Шановнi гiпербореï, до вашоï уваги останнi новини – вдома i за рубежем, наука i спорт, погода. Про все i звiдусiль, – Василь Ворон слухав транзистор, бо телевiзор навмисне зламав два тижнi тому, коли вiдчув рабську залежнiсть вiд нього: вирвав два дроти – i з кiнцями, спочатку було важко, потiм звик, як i кожна людина – живуча. – Сьогоднi Перун зустрiчався iз Зевсом на Олiмпi. Перуна супроводжували мiнiстр свiтла Полель, голова Верховноï Ради Велес зi своєю дружиною Мокошею, мiс Гiпербореï – вiчно юна Леля, а також мiнiстр безпеки Хорс. Зi сторони господарiв Олiмпу Марс, мiнiстри та керiвники департаментiв – Кардея, Кронос, Вейовiс та iншi квiрити. Метою зустрiчi у верхах була домовленiсть про надання Олiмпом безстрокових кредитiв Гiпербореï, а також погашення вулкану на пiвночi нашоï краïни, яка, до речi, займає третє мiсце в рейтингу надання Олiмпом допомоги пiсля Бебрикiв та Лапiтiв...
Вiтри перемiн вже смiялися iз себе.
Брехунцi у хатах не змовкали. Свiтилися телевiзори. Вони дуже старалися обманути себе, щоби хоч трохи пiдiграти народовi, парламент якого вже давно був у ролi театру – i навпаки. Бо ж то не дурний видумав, що правда й iстина – рiзнi речi. Зранку й увечерi брехунець грав новий гiмн, створений вiдомим гiмнотворцем сучасностi – Паном, а сьогоднi вдень белькотiв таке: А народ мiй здавна жив десь аж бiля пiвнiчного вiтру, вiчно юний, насолоджувався сонячними ваннами, не знав воєн i чвар, не гнiвив Немесiди. У предкiв моïх часто гостював Аполлон. Навiть не такий вже й далекий мiй пращур жив двi тисячi рокiв, а потiм кинувся iз високоï кручi, порослоï барвiнком i м'ятою, в рiчку забуття. Просто набридло щастя, набридло жити... Це ж так легко – заснути в сонячнiй водi, з'єднатися з усiм сущим у болiснiй пiснi вiчностi! – Свобода!

---

Цього дня по селу знову ходив дурний Ясьо.
Волочив велику яблуньку. Назустрiч йому, пiдiймаючи землю диханням i копитами, йшли з пашi корови. Було тепло. Кровно. Безвiковий, липкий Ясьо захотiв пити. Вiн не вифантазовував собi пекучобажаного пiслясiнокосу, мiнерального пивного моря потреби, бо взагалi фантазiя – то творчiсть. А в Яся була iнша хвороба. Фантазiя ж не заходила далi самозадоволення, коли побачив аристократично лiниву вчительку молодших класiв Мiлю. Вiн ховався, тримав Мiлю у собi i самозадовольнявся. Може, це навiть i не фантазiя, а пам'ять тiла, дерев'яна, жива, слизька, природна, як сам Ясьо, – промiжна ланка мiж травою, орлами, вовками й людьми, а може, людьми й...
Люди не давали йому води. Бридилися пити пiсля нього зi своïх емальованих горняток. Боялися. Мужики смiялися. Баби таємно, майже церковно, жалiли – його, немитого, лахмiтного, зимового влiтку i кострубато незахищеного взимку.
– Да-ай ди... дiко, – промикав Ясьо до дiвчинки, яка гралася в одному з дворiв.
Марiйка старанно поправила чубчик, пiдтягнула резиночки на двох русяво-молочних хвостиках i сказала: Добре, дядьку, зараз принесу. Зачерпнула у хатi з вiдра зеленою кружкою, понесла. Пiдiйшла до Яся. Здалека трохи боялася його, а вже зблизька, то страх змiнився дитячою цiкавiстю.
Ясьо пив, як кiнь. Вода була дуже добра, холодна, тверда. На такiй гарно родить дiвоче волосся i мiцнiють зуби. Марiйка дивилася на потрiсканi, покусанi губи дурного i чекала. Дочекалася, доки вiн плюснув останнi краплi на старi соковитi лопухи, злякавши бiлого метелика.
– А-ку-ю, – майже усмiхнувся. Знову впрiгся у свою свiжозгублену кимось яблуню i тяжко поволiк далi, кудись, по вулицi. Яблуневий сметанно-кров'яний цвiт дерся об дорогу i, напевно, плакав. Сама яблуня ще, можливо, не опам'яталася, що ïï вже нема на бiлому свiтi. Що цьогорiчнi дiти ïï, схожi на красивий, майже веселий захiд Сонця, не впадуть уже нi далеко, нi близько вiд неï, вiд блискучого пилкового зрiзу.
Марiйцi зробилося сильно шкода молодоï ще яблуньки. Вона знала, що дереву теж болiло, що воно нещасне, як i всi, як i покiйна бабуся, яка дуже часто мала пiсню на устах. Час не робить виняткiв i висновкiв. I тепер бабусю закопали, а Марiйка зосталася з дiдом Василем, з лелечим гнiздом над ïхнiм хлiвом, де, здавалося, росла й сама дiвчинка, iз коровою Есмеральдою, телятком Марiйчиним, Лялькою i пiвником з курочками. З простим i незрозумiлим свiтом.
Ясьо тягнув яблуню. По-хазяйськи кректали кури на тинах, мертва димова нитка з дядькiвських тракторiв сукалася в одну суєтливу струну печалi, на якiй неможливо було зiграти на тверезу голову – без горiлки, кохання, або запаху бузку, що мав фiолетовий колiр, колiр смертi. Земля м'яко приймала в себе все, що в неï тицяли, старалася обожити, щобипроiзростало, давало цвiт i плiд. Так само Ясьова душа, тобто те, що люди називають душею.
Коли вiн пустився крiзь старий запущений сад навколо будинку-пустки, його яблуня застряла мiж двома абрикосами. Дурний був сильний, помучив дерева, плюнув на руки й пiшов до пустки, оскiльки дверi ïï були замкненi для годиться – на патичок, який цiєï весни мiг зацвiсти, без кореня.
У давно покинутiй хатi Ясьовi було добре. Вiяло чи то дитинством, чи то старiстю, але не його, дiдiвською. Доречний безлад запахiв i звукiв, вицвiлих кольорiв. Все гармонiювало з психiчним станом самого чоловiка, Яся, рiдних i близьких якого не знав нiхто. Чи украïнець вiн за походженням? Правда, казали, що є десь у нього сестра, але це так людям хотiлося, напевно, щоби був хтось у нього. Люди люблять жалiти слабких, перемиваючи ïм кiстки, люди не люблять сильних, яких вони знали ранiше як рiвних собi. Так було. Є.
У старомоднiй, сирортливiй шафi валялися свiчки, здохла миша, напiвповна пляшка церковного вина, в якому плавав чи то усопший, чи то п'янючий тарган невiдомоï статi.
Ясьо великим нiгтем пiдважив корок i притулив горло чернечого напою до уст, процiдивши таргана крiзь рiдкi зуби. Сплюнув. Допив вино. Основне завдання, його програма-мiнiмум – витягнути з обiймiв абрикосiв знайдену ним яблуньку. Максимум?... У нього, здавалося, не було програми-максимум. Бо вiн Ясьо. Тому вiн i Ясьо.
Хлопчаки заглядали за ним у повiтрянi вiкна пустки. Хихикали. Один навiть хвалився, що напiсяв у ту пляшку. Ясьо не реагував. Звик. Через хвилину-другу заснув.
Десь узялося душевне собача. Воно лизнуло Яся в нiс i теж заснуло. Ясiв i собачий сон були пов'язанi з хатою, де вони колись жили довгий час iз дiдом i бабою, прадiдом i прабабою, доки тi тихо не пiшли iз цього свiту. Стара, хоч i велика й затишна хата, стояла уже сiм рокiв пусткою. В димарi завелися сови, на горищi i пiд пiдлогою – мишi.
Яся тягнуло сюди. Дуже душевно, ридма тягнуло. Якось вiн прийшов перший раз. Подвiр'я, садок – густий i древнiй. Вiдчинив дверi своïм заржавiлим ключем. Знайоме все для всiх органiв чуття... запахи, звуки, напiвтони, тiнi, дух оселi, здавалося, обличчя самого домовика.
Настала космiчна тиша – тiлесно пуста i таємниче душевно наповнена. Тиша затоплювала, захоплювала, аж поки не почала ставати Ясевою душею. Досягши цiєï об'ємноï повноти, вона робилася страхом. Його великий, фiзично вiдчутний доторк заморозив Яся, ще тодi хлопця. Очима душi вiн побачив навколо себе своïх близько знайомих i далеких предкiв. Дiд, баба, прадiди були за звичними заняттями, таких Ясьо пам'ятав. Дальшi, дальшi, глибиннiшi, старшi, молодшi, однорiчнi дiти були тут. Це нагадувало вулик, де все сповiльнене, напiвтонове. Справжнiми, хоча трохи приглушеними, були голоси, розшарувати якi нереально.
Найстрашнiше було поворухнутися. Завмерлому хлопцевi здавалося, що без рухiв його не бачать, але варто клiпнути очима – i все згризе його чи просто якось розчинить у собi. За нього вирiшив якийсь внутрiшнiй я, ще хтось, той, хто сидiв у ньому: стояти, стояти й спостерiгати. Рука сама наклала хрест на груди, потiм – другий, третiй...
Ясьо зосередився не на собi, а на постатях, що наповнювали пустку: ось вiдсторонена баба, ось блiдий з кров'яними темними прожилками на чолi дiд, рiднi мудрi прабабуся i прадiд, ще, ще i ще постатi... Мами серед них Ясьо не знаходив. Найдивнiше було зрозумiти, що його товариство духiв (чи як ïх назвати) не помiчає. А може, вдають, що не помiчають? – йокнуло пiд хлопцевим серцем i вiд такоï думки йому зробилося ще страшнiше – аж до втрати свiдомостi, чи нi – але впертий характер зробив своє: за крайньою межею страху йде загибель або безстрашшя, оце: бiльше за смерть не дадуть... Ясьо шарпнувся iз самого себе, розчепiрив руки – i ну обiймати усi цi постатi iз твердим воланням: То я. То я. То я! Тiнi й далi не помiчали його, але рiзко стали органiзованiшими: всi посiдали довкруг стола круглого, який не вiдомо де взявся. А, може, того стола i зовсiм не було. Та й стан матерiальних речей взагалi не мав нiякого значення... Вони посiдали колом.
У центрi з'явилася людиноподiбна бiла тiнь, яка була не бiльша i не менша за iншi, нiчим не вiдрiзнялася вiд них. Почала белькотати. Чим бiльше вона белькотала, тим виразнiшими ставали молочно-туманнi постатi, тим зрозумiлiшим робилося белькотання, перетворюючись у говiр.
Десь зверху почулося собаче завивання, пiсня пiвня. Але постатi не звернули на цi звуки нiякоï уваги. Вiд цього стало ще фатальнiше, ще страшнiше. Вiддiлена вiд тремтливого тiла душа, здавалося, не повинна вже боятися нiчого, лише загартовуватися безконечно, вiчно... Душа Жерця ж вибиралася Творцем i каралася ним бiльше, нiж iншi. Жрець – iстота, яка кожною миттю часу i кожним порухом простору готує себе для самопожертви заради свого племенi, роду, всього людства загалом i ще ширше, ще бiльше... Вiн бере на себе болi i радостi людей, бо вiн володар духу. Христос – один iз найбiльших Жерцiв. Загартування духу – космiчно болiсний процес, але тiльки заради нього, напевно, й варто пробути своє життя, а ще – задля продовження роду. Правда, сумiсництво обов'язкiв жерця i батька – процес фiлософський. Христос, урештi, вiд рiдних батькiв вiдмовився... йому це пробачать, бо зовнiшня дiя i внутрiшня – рiзнi речi.
Ми скликали сьогоднi наш Орден духу i кровi для того, щоби прийняти до нас ще одного брата, – знову ж таки вiдсторонено розпочав той, кого однi постатi називатимуть Перуном, iншi – Юпiтером, Зевсом, ще iншi – Ягве, Буддою, Крiшною, Золоторогом... Постатi виходили iз глибини вiкiв з дивними голосами, волоссям i очима. Десь там, та-ам ïх об'єднувало щось спiльне, якась одна мова, i дух, i душа, – аж до великого переселення народiв, а значить, i мов, розумiнь. Потiм кожне плем'я робило собi iз себе своïх богiв i божкiв, боялося ïх, любило ïх, приносило ïм криваву данину. Боги всiх земних племен були подiбними до них, були ними i, разом iз тим, подiбними мiж собою. Рiзнi лише iмена. Рiзнi лише iмена... Вiд багатобожжя – до однобожжя зi свитами (мама Божа, апостоли, святi... баба Божа). Потiм одинокi боги теж прагнуть до об'єднання – до загальнопланетного, принаймнi, поганства, теж мусять вибрати мiж собою головного якогось, центр, вiсь... Бо так є. Все наближається до початку свого, щоби знову – до кiнця i знову до початку – як хвиля небесного, мiсячного моря...
Ясьо наважився протерти очi. Постатi почали ставати богами i божествами усiх племен i народiв: тут i Вiшну iндуський, акадський Iшум, буддистська Мара, грецький Морфей, давньоiндiйська Нараяна, шумерська богиня Нанше i ще, ще мiрiади духовних постатей...
Найрiднiшими були слов'янськi. Як от Хорс. Почалися метаморфози. Суворо сивi повелителi земних i небесних стихiй росли навпаки. Ясьо вiдчув себе у дитячому садку iз дуже малими дiточками. Це були справжнi боги. Найсмiшнiшим i наймилiшим був Перун. Вiн здався хлопцю його молодшим кровним братиком. I не лише кровним, але й братом по духу. Розповiсти усiм про це боженя! – Бо воно було настiльки природним, що здавалося єдиним, непомiтним серед царства трави i грому. Ясьовi ж захотiлося показати його людям i птицям, i метеликам, i зорям – таке незвичайно миле й беззахисне було те боженятко. Вiн аж задзвенiв душею вiд несподiванки бачити богiв дiтьми, а не сивими i старими iстотами чомусь саме чоловiчого роду, а не жiночого. Дитина – середнього. Це генiально. Вона – слабка, тому вона сильна, бо жива.
Дитина не може людину народити, але може ïï зробити iз нас. Жерцi теж мусять бути дiтьми. Дiти також фiзично вмирають.
Заслуги нашого брата поки що в майбутньому. Але, повiрте менi, я спостерiгаю за ним уже сорок тисяч рокiв, за цим духом. Вiн вартий Вiн буде найкращим iз нас. Найкращим. Дуже скоро. Треба проголосувати, – продовжувала звертатися до дитячих постатей дитяча постать страшно старечоï висоти розуму i думки, з наïвно-свiтлими очима, не великими, але незабутнiми, ласкавими i впертими, як вишня та кiсточка вишнi.
Яся трусило у безпам'ятствi. Високий температурний стан межував з епiлептичним. Собака раз у раз ляскав його язиком у нiс, у гаряче чоло. Вiтер, Вiтер, ну чого ти? Що? Вiтер! – бурмотiв Ясьо i знову падав у прiрву. Дивно, але саме зараз, у трикутнику сон – реальнiсть – забуття йому було добре, затишно. Здавалося, що за його тепленьким дуплом свище завiрюха. Затишностi вiд того лише додавалося.
Нехай себе спасе! – Всiх спасав... Нехай себе врятує! – пробивало свiдомiсть християнське, розп'яте. I знову Ясьо впадав у небуття, i знову вiн стояв у пустцi-пастцi, на карнавалi божеств.
Це було в Купальську нiч. Постатi, уже тепер дитиннi, швидко наносили у хатнiй льох води i почали купатися в ньому. Потiм де не взялась у хатi кропива. Боги-дiтлашня почали стрибати через неï, мов через вогонь. Найдивнiше стало Ясьовi тодi, коли боженята, не виходячи з хати, розвели вогонь i вишкрябували попiл з-пiд нього, загортаючи у ганчiрку. Мiж дiтьми ходила страшна горбата вiдьма i скрикувала: Вiддай менi те, що у тебе є! Вiддай! Вiддай!.
Кiлька боженят приволокли звiдкись ляльку, зроблену з куща дерева, закопали ïï в хатi, бiля знайомого, рiдного Ясьовi столу. Закопали, Якось непомiтно вирвавши пiдлогу, чи що?.. Стiл накрили скатертиною, лягли сюди хлiб-сiль. Постатi, взявшись за руки, ходили довкола, спiвали пiсень. Але що вони спiвали, того, мабуть, i самi не чули...
Тут же, по кутках хати, з'явилися дитячi могилки. Матерi схилилися бiля них iз вiночками...
Плавно, туманно, п'яно проходило крiзь Яся свято Купайла. Сон зливався з реальнiстю i виступав круглим густим потом на очах i всьому тiлi.
– Ну то що? Приймаємо? – знову де не взявся дитинно-сивий голос iз якимось масонсько-божественним вiдтiнком зламу.
Щось куцо нявкнуло поблизу. Це прийшов услiд за собакою Вiтром кiт iз села. Дивно, але вiн також знайшов Яся, який любив його, як все, i часто носив пiд рукою до рiчки на рибу.
Кiт був безiменний. Вiн швидко знюхався з Вiтром. Собака усмiхнувся, мовляв, ми до такого життя не звикли. Або вiдвикли... Кiт муркнув i примостився на лапатiй гiлляцi.
Серед сонму богiв усiх племен i народiв, що зiбралися у Пустцi, iнкрустовано видiлялися боги слов'янськi: Лада, Род, Сварог, Дажбог, Дана, Стрибог, Сварожич, Перун, Ладо, Леля, Ярило, Полель, Купало, Марена, Мокоша, Велес, Троян, Хорс, Коляда, Сiмарагл, Берегиня.
Як не дивно, але серед них зовсiм не погано почували себе Христос, Будда, Аллах. Вони теж блукали тут, нiби шукаючи притулку. А ще були в Пустцi духи лiсiв, озер, долин. Вони хотiли собi покровителя.
Нам потрiбно вибрати посередника мiж нами i людьми, мiж духовним i матерiальним. Нам потрiбно вибрати жерця! – глибоко шепотiв якийсь верховний голос.
Нехай буде вiн, нехай буде! – скандували голоси.
Ясьо вiдчув себе за якимось порогом, де вже нема смертi, тобто за порогом смертi, де вже є тiльки густа, аж алергiйна, вiчнiсть.
Якiсь невiдкритi ним ранiше, духовно-тiлеснi резерви допомогли йому пiднятися, сповзти по стовбуру ялини вниз. Ага! – Його тягнув Вiтер – волохате, руде з чорненьким носом створiння. Якось на рiвнi пiдсвiдомостi Ясьо зрозумiв, що воно йде до земного життя, розвiюючи сон.
Вiтер винюхував зiлля, вiдкушував i легенько пожовував. Заклично поглядав на хлопця. Ясьо плiвся за собакою i з'ïдав зiллячки, на якi тепер уже тiльки вказував носом Вiтер. Чим далi йшов, тим свiтлiше, легше ставало. Ось вiн зiрвав цвiт папоротi, ось розтанув цвiт у руцi його. Плавилася Пустка. Наставало земне життя. Потроху. Потроху. Потроху... Температурне забуття минало.
Перед друзями розкинулося красиве лiсове озеро. В iнший час Ясьо не вiдважився б скочити у нього, дуже вже казково невiдомим, загадково-страшним видавалося дно його – дзеркально-темне, як чорне небо, в яке стiкала кров дерев. Кров людськоï групи.
Ясьовi здалося, що вiн утратив багато кровi i його донорами стала он та верба й ось ця калина. Вони так i простягали, так i простягали до нього своï по-дiвочому гнучкi зап'ястя. За спиною дихала молоденька береза. Сон розвiявся. Стало зимно, терпко i волого.
Ясьо прокинувся.
Знову вийшов у сад.
Велика яблунька лежала помiж двома абрикосами, безкорiнна, квiтуча. Дурний знову i знову пробував витягнути ïï. Ясю, Ясю! – Пообрубуй гiлляки! – Обламуй гiлляки! – пiдказувала знiчев'я малолiтня братiя.
Ясьо сiв на стовбур яблунi. Його по-дурному робочi долонi лежали на молодiй корi, обмiнюючись теплом з усiм всесвiтом.
Мужики й баби, побачивши таке чудо, намагалися швидше-швидше проминути Яся: кожний знаходив собi виправдання, кожен мав справу, дiло. Кожен був серйозний:навчишся пробiгати повз бродяг i повз собак – i ти щасливий в свiтi.
Розумний розсудить, а дурний осудить, – казала, ведучи на пашу козу, баба Павлiна, колгоспному свинаревi Касьовi.
Той лише махнув рукою й пiшов до своïх свиней, трудолюбивий, дiловий. Ясьо знову вернувся до пустоï хати. Вiн узяв у руки свiчковий недопалок, мацнув по кишенях. Нiякого вогню не мав нiколи. Боявся його.
Дядьку, а може, вам пiтарду дати? – зареготав один iз хлопчакiв.
Другий переметнувся через розбите вiкно, хвацько черкнув запальничкою: Давайте, свiчку запалимо!
Ясьо вiдмовно похитав головою, забрав свiчку до глибокоï кишенi. Знову вийшов до своєï яблуньки, у сад, в якому росли, здавалося, всi види дерев, кущiв.
У небi летiли й кричали розп'ятi журавлi. Ïх не переставало нудити за батькiвщиною на батькiвщинi.
З поля вертався Василь Ворон – Марiйчин дiд. Великий, стрункий, уже зморшкуватий, iз прокуреними зубами, дивно синiми очима.
– Що, твою-разтвою через коромисло! – Круто заскрипiв, зупинивши трактор бiля саду. Хлопчаки розбiглися. – Застряв, Ясю?! – Ну й хрен iз тобою! – Ясьо розвiв руками i вперше за сьогоднi довiрливо усмiхнувся назустрiч.
– Тримай троса, холєрнику! – Додав газу Ворон – i сам, вийшовши з кабiни, заартачив яблуньку.
Грубим, поржавiлим тросом – на нiжне, нiби заснуле тiло спiльного з усiм живим предка – яблуньки. Заснула, мов не помiтила.
Повiльно запахло бензином. Напевно, саме так звук поширюється по водi сльози, напевно, так – вечiрнiй запах бузку, яблуневого цвiту по дощах. Великий трактор витягнув яблуньку на простiр поля. Тоненькi пальчики ïï запахли полином. Полином, урештi, пахне все.
На одному з небагатьох сатурнових кiлець на зрiзi з'явилася тоненька крапелька живицi, iронiчна, як доля. Ясьо, здалося, побачив ïï, вiдвернувся вiд нього. Завмер. Через якийсь час витер око рукавом, iз якого лився плескатий вiтер.
– Все, Ясю. Закуриш? – Не злазячи з трактора, сказав Ворон.
Ясьо взяв. Закашлявся.
Вони посидiли мовчки.
Першим не витримав паузи дурний. Жадiбно, як хлiб, тягнучи в себе папiросу, вiн пiдiйшов до Ворона, протягнув йому свою руку. Той потиснув: А щоб тебе чорти взяли!
Замiсть традицiйних матiв iз дядька Василя посипалися афоризми, iдiотки-iдiоми:Вони були розумнi та немудрi. Читають, щоби не думати. Пiсля того Чорнобиля багато генiïв розплодилося. Вiн трохи пришелепкувато полiз у трактор, висловивши рослинну несказанiсть Яся. Нарештi звично заматюкався, плюнувши, затоптав недопалок просто в тракторi. Боязко i суєтно махнув Ясьовi рукою. Той усмiхнувся, як Мадонна. Ворон поïхав. Ще оголенiшим стало метафiзичне сирiтство дурного Яся, його яблуньки, абсурднiшою – втома вiд непотрiбних перемог, щасливих самообманiв.

---

До самоï зими простого й незрозумiлого Яся в селi бiльше не було. I люди вiдчували його вiдсутнiсть, його присутнiсть, як i присутнiсть тих, кого вже не було давно. Духи яблунь та очеретiв, блукаючо-космiчнi крики-зiтхання динозаврiв, якi чи то замало, чи то забагато любили Життя, бо вимерли, бо шкiдливi умови настали. Бо жити взагалi шкiдливо для здоров'я. Хоча... перiод кохання не зараховується до загального часу життя.
2
Помер вiщун Амфiлох. Жiнки-плакальницi – ненiï – цiлий мiсяць нагадуватимуть олiмпiйцям про цього зцiлителя. Його обов'язки виконуватиме Сивiла. Спiймано i засуджено на довiчне ув'язнення розбiйника Скорiона, вiдомого своєю мiжнародною дiяльнiстю. Уряд Олiмпiï розробив широкомасштабну програму очищення рiки Стiкс. Скоро вона знову почне виконувати своï функцiï. Правда, передбачається пiдвищити плату – навлон – за перевiз через цю рiчку, чим займається вiдомий капiтан Харон. Зевс роздумує, що робити з новою Гiдрою, яка не допускає до себе мiжнародних експертiв-дослiдникiв, покликаних розраховувати потенцiйну кiлькiсть ïï нововиниклих голiв у результатi знищення вже наявних. Не вiдкидається ймовiрнiсть нанесення бомбового удару по Гiдрi, у результатi якого вона може згорiти. Саме на цьому наполягає мiнiстр оборони Олiмпу генерал Марс.
На теренах Гiпербореï поглиблюється економiчна криза.
Вчасно не проведена приватизацiя, не усунено з керiвних посад колишнiх люциферiв, генетична недосвiдченiсть маси плюс дезорiєнтованiсть молодоï нацiональноï елiти, якоï, до речi, явно недостатньо в кiлькiсному планi, бо в якiсному вона дозрiває швидко – i опадає на чужий Ґрунт, i проростає, але без щеплення не дає плодiв, а зi щепленням – плоди-гiбриди... – муркотiли осовiлi брехунцi.
Люди не знали вже, що потрiбно ïм бiльше: об'єктивна подача факту, чи його суб'єктивне коментування, тобто обман чи самообман, а звiдси – вбивство чи самовбивство... наркотик чи смерть? Посередники мiж людьми – засоби масовоï iнформацiï, рiзнi iнтернет-сайти – були холодними, залiзними. Люди все самотнiшi i самотнiшi при все бiльшому наповненню ïх iнформацiєю рiзних Ґатункiв.
Минули ще одне лiто, осiнь.
Василь Ворон накосив лiлового сiна для своєï корови, яку ще покiйна дружина називала Есмеральдою, молилася в церквi за ïï здоров'я, прости Господи.
Марiйка ще була надто малою, щоби доïти ïï, а сусiдку, навiть колишню коханку, вiн, гордий перед людьми й Богом (жодного разу не був у церквi за свiдомого життя) Ворон, припахувати не буде. Хоча сусiдка робитиме це iз задоволенням. Але свобода дорожча. Свобода вовка, свобода електричного ската, який має напругу двiстi двадцять вольт i тому не має ворогiв, вiльний, доки контролює цю напругу, а перестане – тодi, як смердючий клоп, стане рабом власноï сили, власного смороду. Отож доïв Есмеральду, пас ïï сам. В тихому лiсi, коли тiльки серце чує, як тече в деревах сiк, у молодих, юних, старих... Як бiжать пiдземнi рiки, шумлять крильми над ними слiпi птахи, пiдземнi чи летючi риби.
Часом напивався.
Тодi виразно-виразно свiт дiлився на добро й зло i вiдзразу ж об'єднувався в дiалектичнiй єдностi народження-смертi, приємного й болючого, конструктивного й деструктивного. Як у тiй притчi: коли в господаря бiдного втiк у гори кiнь єдиний – повернувся зi стадом диких – син об'ïжджав дикого коня, впав, зламав ногу – ходили по селу за рекрутами, то його не взяли...
Це притча про добро i зло в життi. А є ще притча про любов. Набридло дощовому хробачковi боятися всього, землю ïсти, бути нелюбленим, от вiн i кинувся пiд гостру лопату якоïсь людини. I стало два хробачки, з одного, про що батькiвський хробачок i не здогадувався... I полюбила половинка половинку. I стала Любов. I був полiт, болючий, терпкий, щасливий. Короткий, довгий – це вже вiдносне. А взагалi – то якщо полiпа порiзати на 200 частин, то з кожноï частини буде новий полiп.
Такi ось притчi замiсть казочок розповiдав дiд Василь Ворон онучцi Марiйцi, мама якоï – донька Ворона – та батько – його зять полетiли до Америки займатися наукою на запрошення уряду цiєï лимонно-мрiйливоï краïни. Лiтак пропав над Бермудами рiк тому – року 1999.
Тепер же наближався новий 2000.
Чим ближче було до сiчня, тим смiливiшими ставали люди.
По-особливому постили, вiдмовляючи собi не лише в скоромному, а й у приємному: не робили того, що хочеться... До церкви ходили навiть найзапеклiшi свiдомi й несвiдомi атеïсти та безбожники.
Ворон, здається, плекав у собi пофiгiста.
Матюкально смiявся iз друга дитинства, колишнього кеҐебiста, якого баба його заволокла до попа й обвiнчала. А друг дуже дивувася, що у церквi дзвонив телефон.
Ще один його друг, маленький та чутливий Гуслiк, спився. I його бив у груди власний син. Гуслiк (саме так його звали чомусь) приходив жалiтися на долю Василевi. Ворон трепетно робив самокрутки iз якихось записiв свого пропалого зятя, набивав ïх самосадом. Iнодi вони читали, розбирали дрiбно написане чорнильною ручкою. У милого, смiшного Гуслiка обличчя тодi ставало поважним – як у першокласника перед десятикласницею. Захист пси-хо-ло-гiчн-ий. Диском-форт-на е-мо-цiй-на нап-ру-га (по-чут-ття тривоги, ви-ни, сорому), що вик-ли-ка-на конфлiк-том всерединi осо-би. Витiснення, про-ек-цiя – приписування iншим людям власних мотивiв, iден-ти-фi-ка-цi-я: присвоєння психологiчних характеристик, перемога почуття стра-ху, неповноцiнностi, горя i тому подiбне. Рег-ре-сiя: повернення на бiльш раннi стадiï психiчного розвитку чи до iнфантильних форм пове-дiн-ки в ситуацi-ях фру-стра-цiï чи конфлiк-ту, рацi-о-на-лi-за-цiя – приписування благих основ поведiнцi, мотиви якоï невiдомi або неприйнятнi. Iзоляцiя – позбавлення певних психологiчних змiстiв ïх емоцiйного наван-та-жен-ня. Змiщення – перене-сен-ня почуттiв на iнший об'єкт. Реактивне скупчення – замiна вiдкинутих психiчних даних ïх протилежностями... Фу! – читав Гуслiк. – Я кiнчив. Ото-то дав твiй зять був!
Ворон мовчав. Iнодi, але дуже рiдко, брав з комори стару скрипку – i вони спiвали. Як вони спiвали! – Про солдатську молодiсть, про даль, занюхуючи самогон сивими головами один одного.
– Пiст великий, а ми виємо тут... – знову ж таки по-хлопчачому, знизу вверх, зазирнув до тихих, мов двi краплини, що готовi зiллятися з морем, зiниць Ворона Гуслiк.
– Забобони, – майже до себе сказав Василь Ворон. – Але є забобони, якi я поважаю. – Скрутив iз тiльки-но прочитаного Гуслiком листочка папiросу, смачно засипав крутого, як доля, тютюну. Вирвав i ще один листочок, почав читати, зiр його ще був на диво добрий, синiй, навiть пронизливо гострий: Не любов'ю, нi, – лише справедливiстю людина до Бога наближається. I що ми за народ? Замiсть того, щоби нормальнi туалети будувати, ми церкви будуємо. I, здається, чим бiльше – тим менше Бога у душах, в людях. Хто обмане себе – той щасливий тут, а хто чесний – щасливий Та-ам... Немає протяжноï мертвоï точки: або падiння, або ж полiт, розвиток – чи деградування. Справжнiй Христос той – хто не знає, що вiн Христос. Будьте, як дiти. I увiйдете в царство небесне.
Скрипкова музика Ворона здавалася пiдводною. Релiгiйна печаль струн шукала себе – i, знаходячи, смiялася.
– То ти так i Бiблiю скрутиш, тютюну напхаєш! – Сказав Гуслiк, показуючи на запилену Книгу в кутку п'єца.
Ворон не сказав нiчого.
Його друг додав:
– Ну, не знаю, як на папiросу, а якщо б зiгрiтися не було чим, то ти б точно спалив. Атеïст ти вiдомий. Он навiть зятевi папери, записки спалиш. Людина записувала... Христопродавець...
– Ти, дурню, менi не вказуй. Галька з пошти все то передрукувала вже давно на комп'ютерi. Я попросив ïï. А то... Зять сам своï рукописи постiйно палив... А щодо продавання когось – то здохну, а торгувати не пiду! –
Гуслiк випив.
– Дiду, дiду, заплети менi косичку, а, – пiдбiгла до дiда Марiйка.
Ворон розвiв руками, сказав чи то Гуслiковi, чи то собi:
– От i попробуй тут, будь веселим!..
Гуслiк знiтився, заспiшив до дверей.
3
Стогнала завiрюха.
Ворон годинами сидiв i дивився в одну точку. В себе.
У печi шумiв вогонь.
Вогонь здавався старим-старим, а дим вiд нього ще сивiшим. Василь згадував своïх предкiв. Вiдзначив для себе, що згадувати ïх стало не модно... чи, навпаки – дехто, зателепаний i нещасний пiсля першого вина б'є себе в груди, що вiн князiвського роду.
Над вiкном, як небесний бомж, був Мiсяць, який часом здавався нерiдним, а часом його, як собаку блудного, до серця притиснути хотiлося.
Марiйка спала.
Ворон поправив старе одiяло на нiй. Вона iнстинктивно зробила велосипед, знову розкрившись, напевно, так ïй було добре.
У всьому мiстечку якiсь Вони вимкнули свiтло.
Стало дуже важливо не пiддаватися журбi, не смакувати нею, бо вона, як i все темне в життi, сама лащиться, засмоктує, а от свiтло створювати треба самому, мати душевну, духовну роботу... Вперто, тягуче. Iнколи ривками брати, як фортецю. I нiхто, нiхто не врятує iншого, лише особистими зусиллями пiдiймається дух до суджених прекрасних свiтiв... Радiсть у вiчнiй працi й вiчному подивi, дослiдженнi, прагненнi єднання плотi з плоттю, душi з душею – спецiально роздiлених...
Подумалося про забобони. Набожна небiжка – дружина його – не дала муки якiйсь змучено-занедбанiй жiнцi. Бо такий забобон – нiчого не давати перед Святом, нiкому не позичати.
Згадалося, як сам Василь вилаяв дiда, який за вiком годився йому в батьки. Вилаяв грубо, жорстко-жорстоко, за дрiбницю: старий прийшов спитати, чи не забiгала до Воронiв його нутрiя. Давалися взнаки тхорезнiсть дiда, його, можливо, рабськи-начальницький тон.
– Благороднi люди бачать лише добре в людях, – прокурено казав дiд.
– А кажуть це пiдлизи, – вiдвернувся Ворон.
За цю здатнiсть одразу розпiзнавати людей, бути вперто-недалеким, iҐноруюче-впертим, Ворон нажив собi купу недостойних ворогiв. Достойнi були друзями, або нiким. Просто поважали його. Мiж собою iронiзували з приводу такого тяжкого характеру
Знову скрутив палюха iз зятевих старих записiв. Вийшов на вулицю. Небо було вмите вогнем, душа – мов пропалена водою. Над старою, посадженою ще його дiдом, сосною стояли пташки. Як слiпi. Уявив ïх дитинно-дiдiвськi обличчя, фiолетовi повiки, чутливi, мов туман, пера.
Згадався батько. Вiн вмирав як звiр. До самого кiнця свого не бажаючи бачити попа перед собою. Просили всi, i навiть набожна, як черниця, невiстка, не зумiла переконати його в потребi висповiдатися. А чи ж нема в чому? У вiсiмдесят то вiсiм рокiв?..
Вмирав, як звiр.
Ворон був трохи iнший. Вiн успадкував ще риси терпеливоï матерi, яка боялася всього, а конкретно – нiчого. Був легший.
Знову й знову боровся старiючий Василь зi своєю злою печаллю, голодною, глевкою, блудною. Курив.
Зiницi, мов чорнi дiри космосу, то розширювалися, то звужувалися – вiд вогню самокрутки, на якiй ще можна було прочитати: Знову ця нестерпна легкiсть буття. Комедiя безнадiйностi.
Iронiя, пофiгiзм – це для зламiв: з юностi – в молодiсть. А вже в шiстдесят фiлософiя стала психологiєю, а психологiя – iнстинктом, а iнстинкт – iстиною. Як думка – тiлом. Клiмакс.
Смерть здавалася все рiднiшою i рiднiшою, як життя... Коли кобра звивається бiля високого вогню – не вiдомо, хто кого заворожує. Так само iз життям та смертю.
Повернувся до грубки.
Вогонь пах сосною.
Мiсяцiв зо два тому Ворон з трьома старими друзями заготовляли цi дрова в лiсi, як справжнi лiсоруби. Жадiбно й щиро пили тодi.
Марiйку вiдводив до кохання своєï юностi – тепер баби, що пасла iндикiв у шкiльному саду. Якщо заходила розмова про Василя в ïï присутностi, ïй обов'язково хотiлося означити його словом трепетний. Таким був для неï. Внучка здавалася ïй подiбною до нього, колишнього Василя: все-таки трохи ïï.
Тепер, коли обоє вiдчували, що життя вже позаду, бiльше позаду, загострювалося душевне, дороге, рiдне, вiчне.
Марiйка встала попiсяти.
Ворон винiс на снiг дитячий горщик.
Завiрюха заснула.
Лiг у стару постiль.
Вустами генiв спiвала пiсня.
Буття стало однiєю симфонiчною особою. Тихою-тихою. Пiдводноскрипковою.
4
Учора розглядалася судова справа проти Сварожича, який вiдкрив великий рахунок в одному з Мiжнародних Банкiв, незаконно успадкувавши золотий фонд свого прадiда, що його той заповiв нашiй державi, коли вона стане самостiйною. На мiжнародному рiвнi також вирiшується питання, де проводити Вiковi iгри. Не виключена ймовiрнiсть Гiпербореï. Зеленi поставили пiкети бiля Кастальського джерела, за користування яким правлять плату, вимагають допускати туди лише муз та жерцiв, а не всiх спраглих, оскiльки джерело замулюється космiчними темпами. А тепер слово надається Кассандрi. Глобальне потеплiння клiмату на планетi в найближчi п'ятнадцять рокiв приведе до незворотнiх, непоправних процесiв: повноï деҐрадацiï Землi яко iстоти, що, у свою чергу, унеможливить врiвноважене перебування на Землi iнших бiлкових тiл. А Космос, як вiдомо, не любить пустоти. У найближчi п'ять рокiв очiкується початок Третьоï свiтовоï вiйни. I – разом iз тим – земний зорелiт покине межi сонячноï системи у пошуках iншого життя, можливо, в iншому просторi, часi. З шести мiльярдiв людських голiв на планетi найближчим часом зостанеться три... мiльярди. Планета поступово почне видужувати: вiдновлювати нафту-кров, газ, захисну оболонку над собою, так немилосердно, еҐоïстично знищену маленькими iстотами на нiй – людьми, якi самi переконують себе в богообраностi, богонатхненностi перед розмаïтою рослиннiстю, твариннiстю, якi, мовляв, для них i створенi. Баста. Так дерево створене для гриба-паразита, так навiть людське тiло для хробакiв-паразитiв, для ракових клiтин i тому подiбне. Чекатимемо чуда, шановнi гiпербореï! Шановнi земляни! Дякую за увагу. До вас, шановнi радiослухачi промовляла пророчиця Кассандра.
А зараз ще кiлька приємних новин. Нагадуємо, що п'ятого травня свято вiчно юноï богинi Лелi – дочки великоï Лади. Асклепiй запевнив, що вилiкує нашу матiр Врожаю, щедру й турботливу Мокошу, як i вилiкував перед тим мiнiстра енерҐетики Полеля. Бiля Кастальського джерела таки буде вiдкрито храм муз – Мусейон. I останнє повiдомлення на сьогоднi, яке ми щойно отримали: На запрошення Перуна в Гiперборею прибуває всесвiтньовiдомий подвижник Сiзiф, але без каменя, камiнь йому буде запропоновано наш, вiтчизняний. Це ми можемо. Вмiємо. Слава Гiпербореï!
Потiм по телевiзору показували свiтлi мультфiльми, кiно про любов, про вiйну... На дев'ятнадцяти каналах вистачало всього... самовари, iкра, iронiя, релiгiя, букети життя i смертi, самодостатностi, революцiйностi, горiли кораблi, топилися зорi, а у Венери не було рук, а в Христа вони були зайнятi цвяхами... Театрали, художники, рекетири. Клацнув пультом – i тримаєш серце на пульсi майже усiх часiв i народiв. Iнформацiя пережована, перевiрена, без природного запаху.
Разом iз тихими снiжинками, яких дзьобали пташки-поети, разом iз волого-загостреним запахом хвоï в повiтрi народжувалося передчуття свята. Солодко-бiдного, високого, навiть вiдчайдушного.
Двi тисячi рокiв тому народився чоловiк, день народження якого святкує добра третина людства, день його мученицькоï смертi – також.
Наïвно-хитрi й благороднi, воïни й буквоïди, рабовласники-раби й раби-рабовласники, старцi-дiти й дiти-старцi – всi були снiжинками однiє завiрюхи, одного древнього, трагiчного ритуалу, який учив: святити мечi на битви, любити так, як любиться, а не так, як треба, не боятися бути самим собою.
Бо ж сказано: люби ближнього, як самого себе – не менше, але ж i не бiльше... Отож, якщо я йду на вiйну, не боячись умирати, то чого жалiти ворога, як ближнього.
Якщо з'явиться новий провiсник Новоï релiгiï, то, напевно, першою заповiддю його буде: Полюби ближнього бiльше, як самого себе. Мазохiстiв, садистiв, педерастiв та iнших патологiчних виродкiв це не стосується. Вони пiдтверджуватимуть правило.
На сходах храму Воронового селища сидiли жебраки. Сходи були високi, бо храм стояв на горi. Найбагатшi iз жебракiв сидiли найвище – бiля самого храму або найнижче – на першiй сходинцi, бо бiльше давали, виходячи, очистившись, i входячи. За порушення строгоï iєрархiï карали: безбожно били й вiдганяли вiд храму. Коли якесь мiсце звiльнялося природно (жебрак вмирав, наприклад), його мiсце займав нижчежебрущий, або старший жебрак, який мiг усiм бiльше заплатити.
Хтось казав, що тут бачив Яся i що вiн не сидiв, а ходив i вiтався за руку з усiма.
Тут царствували безрукi й безногi. Пристойним, здоровим давали менше. Тi, що сидiли найвище, часто були найжорстокiшими, найслабшими, найхитрiшими.
Над лiкарняним садом кричали ворони. Не вистачало лiкiв. Вмирали дiти, iмунiтет яких був послаблений через вплив радiацiï в цьому краï.
Людство бавилося з вогнем, вогонь – iз людством.
Наймудрiших учили жити й розмовляти зорi. Вони, як i люди, не вмiли лiтати, хоча й свiтилися дуже високо, а коли зривалися – то падали, падали раз i назавжди, сфокусувавши вiчнiсть у мить, у достойну мить.
А лiтати не вмiли...
Вулицi мiстечка, досi не перейменованi, носили iмена вождiв революцiï, непорочнiсть якоï втiлилася хiба що в добрий снiг.
Комунiзм не вийшов.
Люди знову ходили у шкiрах звiрiв.
Не було газу. Вiдключалася електрика. Лише на вулицях, де були покiйники, – нi, свiтилося.
Однi боролися з фантазiєю, що наступала, як темрява, iншi кликали фантазiю-надiю, а ïï не було.
Нерви сушилися на високих травах, як прожилки бабиного лiта, яке з'являється й зникає невiдомо як.
Не було психоiдеологiï.
Порушилася музикальна будова внутрiшнiх свiтiв.
Утопiчна реальнiсть прийшла на змiну рельєфнiй мрiï.
...Вiдсвяткували миколаïнi свята – Варвари, Сави та Миколи. Микольцьо – захисник бiдних i знедолених. Вiн спасав людей серед моря.
Класичнi дiди переодягалися на доброго Миколая, заходили до осель, дарували дiтям ïхнi ж забаганки, якi заздалегiдь давали йому батьки.
Дiд Миколай знав усе... про дiтей.
У школi влаштовувалися вистави, головною дiйовою особою яких був, звичайно, святий Миколай, а ще – чортик, який переконував Старого не вручати дiтям подарункiв, але Миколай вибачав дiткам. Геть тобi Фауст i Мефiстофель...
Василя Ворона теж не раз обирали Миколаєм та Дiдом Морозом у школi, де вiн працював майстром виробничого навчання – учив дiтей ïздити на тракторi. Вiн погоджувався, але за умови, що чортиком буде його вiчний друг – Гуслiк, який завiдував опаленням у дитячому садку. Але оскiльки Гуслiк на святi немилосердно напивався, то гра ïхня розтягнулася на все життя.
Потiм було Амвросiя. Дiвчата трусили грушi, як хлопчачi душi. Дiвчатам снилися хлопцi.
Вiд святоï Ганни починалися справжнi завiрюхи: Прийшли Ганки – сiдай у санки. Зимове сонцестояння. Сонце повернуло на лiто, а зима на мороз. Називають це свято ще родинами сонця.
У цей день вовки збiгаються в зграï, щоби до Водохрещ вiдiграти весiлля. Це було свято вовкiв. Весiлля вовкiв.
Хто хотiв – вiрив у прикмети: Як впаде великий iнiй – на гарний врожай, на озимину. Коли на Ганни йде дощ – вся весна буде дощовою. Якщо в цей день вовки виють над слободою, то на падiж худоби.
Звичайно, звичайно, люди вже добре забули звичаï природи, предкiв, не дотримувалися букви зiрок i трав, не любили Всесвiт у росинi. Жили за законами залiза, а не бджiл колишнi мандрiвнi пасiчники.
Тепер неприродно швидко поверталися. Але будучи вже неязичниками, не вмiли, не могли, не вростали, не поєднувалися з молекулами вогню, води, вiтру, землi – до смертi.
Мало хто з дiвчат умiв спати з морем, лежачи на золотому тепло-холодному березi, ногами до моря, щоби припливно-вiдпливно лизала хвиля. Пiнно. Лукаво.
Роздiлилися обов'язки воïнiв i ченцiв.
До кiсток пограбований стратегiчний банк генетичного коду.
Чогось чи замало, чи забагато: i так i так викидаються з вiкон найчутливiшi, найспiвочiшi. Тi, кому не вистачило сил обманути себе, спровокувати з надривноï лiрики на сипку iронiю. Розтягнути момент на кiлька десятирiч, стиснути десятирiччя до моменту. Дихати. Очищатися каяттям.
5
– Пiст великий, а ти жовте сало лупиш! – зайшов до Василя Гуслiк.
– Я й так вiдмовляю собi в усьому, чого найбiльше хочеться.
– То i є Пiст, – вiдповiв Ворон.
– А що, хочеться до Iрки?
– Хочеться, та не можеться...
Ворон ще в тридцять один рiк вiдмовився вiд випадкових любовей. Вiн був вiрний однiй... коханiй коханцi. I вiрнiсть ця рятувала душу його вiд деструкцiï, кадильну рiвновагу зберiгати допомагала.
– Ох, буйствував ти в старi молодi часи, ох i давав...
– Я ж не горджуся своïми грiхами.
– То правда, – народно-смiшне обличчя Гуслiка зробилося поважним: мовляв – i ми вiдалi вiди – Закурим?
Ворон ледь помiтно усмiхнувся, полiз в кишеню за тютюном.
– А конспекти, конспекти ще є? – спитав Гуслiк.
– От Дiоген, – плеснув друга по плечах великою рукою, мов крилом, Ворон. – Тут десь має сестра приïхати, Марiйку забрати, але вона вже давно обiцяє...
Мужики вирвали по сторiнцi з конспектiв Воронового зятя, який десь пропав разом iз дочкою...
– Ти думаєш, та Америка – то рай земний? – Невпевнено розгортав незвичну, несподiвану для них тему Ворон. – Та туди ж ïхали тiльки крепкi люди. Рвали лiси. Кожноï хвилини чекали iндiанськоï стрiли в дупу... Рвали лiси. Билися однi з одними. Iспанцi, французи, англiйцi... Скiльки ïх вимирало! – Туди слабаки не ïхали. То тепер... – Гуслiк уже сидiв у позi лотоса. Внутрiшньо. Читав свiй листочок, здувши з нього вже насипаний крутий тютюнець: Всi механiзми психiчного захисту (крiм сублiмацiï) – патогеннi. Психоаналiз Фрейда. Лакан iнтерпретував психологiчний захист не як трансформацiю енерҐiï лiбiдо, а як способи перенесення значень, якi вiдповiдають стилiстичним i риторичним фiҐурам (метафорi, метонiмiï). В гуманiстичнiй психологiï це втеча вiд усвiдомлення екзистенцiйноï тривоги, як втеча вiд особистого Я, власноï свободи i вiдповiдальностi. Реалiзацiя побутових цiнностей... психологiчна фантазiя... О! – прочитав Гуслiк так, як пташки ïдять метеликiв.
– Врубався?! – риторично запитав Ворон, поблажливо.
– Може, во? – дiстав з-пiд серця пiд куфайкою чикушку щирий друг Василя, який тiльки розвiв руками i пiшов по стакани, наспiвуючи. Посватали дiвчиноньку, плаче козак молодий.
Гуслiк тим часом уже налив у пластмасовий корок. Ворон оглянувся:З того корка стакан, як з гавна куля.
Iз-за книжки Казки народiв свiту встала Марiйка, вхопила дiда за руку:Дiду, дiду, не пий!
Стареньке маленьке плаття ïï зачепилося за чикушку – i горiлка впала на пiдлогу, забулькала.
Гуслiк деҐенеративно нагнувся. Пляшка завертiлася. Доки вiн ïï намацав, пiдняв твердими, пошерхлими руками, на днi зосталося грам сiмдесят.
Марiйка зацiпенiла.
Ворон лупнув ïï майже по спинi, нижче.
Дiвчинка тихо-тихо пiшла в iншу кiмнату. Ïï тоненьке тiло зайшлося рослинним болем душi, в якiй був свiтлий свiт чекання i спогадiв.
Василь Ворон вийшов надвiр. Повернувся. Пройшов бiля Гуслiка – до Марiйки. Беззахисна, лагiдна, вона не погрожувала сказати мамi, не вiдпихала його в дитячо-жiночiй iстерицi. Думала.
– Завтра у тебе ж день народження, – пригорнув до себе дитину дiд.
Ворон поволi, дерев'яно запалив у грубцi. На душi стало свiтлiше. Бiля вогню у масках танцювали гени. На фонi полум'я – снiжинки. Горiли молодшi й старi дiти природи – берези, дубки, ясени, сосни. Майже смiялися. Не кричали. Людям теж добре навчитися усмiхатися, або спiвати, коли кричати, а то й битися хочеться. Природний маҐнетизм вогню присипляв. Вогонь однаковий скрiзь. Як хороше, коли страждає на свiтi серце хоч одно.... Довгi серця дерев iз кiльцями навколо них страждали. I Ворон ще раз подумав: хочеш втiшити людину – дай зрозумiти ïй, вiдчути, що ти, ближнiй, також нещасний. Причин, фактiв завжди бiльше, нiж доволi. I – спрацьовує iнший закон буття: руку, яку неможливо вкусити, доведеться поцiлувати.
Криволапе сосненятко плакало живицею. Воно не нажилося. Його мандрiвна душа ще довго i скрiзно навiватиме сум на iншi єства.
Iнстинкт знову замiнював iстину.
I так було добре.
...Я цар, я раб, я хробак, я Бог.
Сиве, давно не стрижене волосся Ворона теж нагадувало вогонь. Але вiн про це не знав.
Запалив самокрутку iз фiлософських записiв. На листку для iншоï папiроси по складах ледве прочитав писане рукою зятя: Старий Христос не знав, що вiн Христос... Не вiрив, може?.. Тридцять три роки – це ж зовсiм небагато для чоловiка... Блаженний.
Нагрiв води.
Покликав Марiйку.
Перший раз у життi мив дитину. Зашкарублими, терпко-гiркими пальцями – тiло дiвчинки.
Медове волосся текло по його руках, роках... Матюкальний стан душi й тiла змiнився якимсь вiдiрваним, пiдсвiдомим, високим, аж наркотичним, але чомусь iнтуïтивно вiдчутним, що нема правди на землi, але правди нема i вище.
Танцювало свiтло.
На милому обличчi Марiйки плавно плакали сльози.
Все одно було тихо.
– А коли приïде мама й тато? – несподiвано заплакала дiвчинка.
– Скоро, скоро... як зацвiте яблунька... як будуть яблучка, – вiдповiв.
Уже мiсяць минув, як пропав лiтак, на якому полетiла дочка Ворона iз зятем в Америку. Цiлий тиждень по телевiзору передавали про зникнення цього лiтака. Летiв над Бермудським трикутником – i нi слуху, нi духу.
Завтра 25 грудня, день народження Марiйки. Шiсть рокiв.
От сволоч, – вилаявся про себе милим, ласкавим для нього словом Ворон i взявся ритися в кулiнарних книжках покiйноï жiнки, якi стояли в старому сервантi на кухнi. Знайшов Торти.
Плюнув i усмiхнувся. Почав шукати: муку, цукор...
Пiк всю нiч. Як у температурному забуттi. Навiть не закурив. Шматочок того, що спiк, кинув котовi Бумбi. Вiн не захотiв ïсти.
Постукали у дверi. Це поштарка принесла вiдкриточку-привiтання з Днем народження Марiйки, зi святами – вiд бiдноï, хвороï хресноï мами. Вiдкритка була розкiшна. Сестра, на жаль, не приïде...
Дiд уявив, яка рада буде непретензiйна, горда Марiйка хоч якомусь подаруночковi.
На жаль, уже третiй мiсяць Василевi Ворону не приносили пенсiï. Не було за що купити хлiба. Генетично терплячий народ стогнав, але не повставав, умирав, але не здавався. Боровся сам iз собою. Мерз i молився.
Ворон вирiшив не будити внучки. Здавалося, бачив ïï райськi сни.
Рай, пекло, загробне життя, напевно, є для того, хто в них вiрить, а хто – нi, для тих нема. Все справедливо. Бог – справедливiсть, – вирвав листочок iз зятевого зошита, насипав на нього покришеного давно необрiзуваними нiгтями тютюну – тонко, нiжно, гостро.
Вийшов, дав сiна коровi.
Вiдчув, що дуже боляче йому згадувати минуле, найсокровеннiше, особливо пiсля перепою. Вiдкривалася совiсть. Два великих голоси вели в ньому немилосердну боротьбу – звiрячий i духовний. Перемагав то один, то iший. Людина з очима вовка, з нiжнiстю метелика...
Подоïв корову.
Дивився на воду. Водi болiло.
Коли знову зайшов до хати, Марiйка розплющила очi вiд скрипу завiсiв. Майже скрикнув: I як же подiбна вона до свого батька.
Дiд поцiлував ïï i пiднiс торта й вiдкритку. Сам поспiхом вийшов iз хати.
Напружено мовчав снiг.
Василь Ворон зрозумiв, що з тих пiр, як вiн оперся на худеньке дiвоче плече, йому пiдозрiло легко живеться. У забуттi, в цьому ламкому воскресiннi духу.
Холодно стало без пiснi. I вiн легко заспiвав: За хазяйським сином плаче вся родина, а за сирото-ою... угу... яворина....
Коли не було свiтла, Марiйка говорила: Дiду, давай спiвати.
Спiвали.
6
Католики святкували Рiздво. Буддисти, мусульмани, iншi вiруючi мовчали.
До православного Рiздва треба було чекати ще два тижнi. Два Днi Уродин Христа... Два Нових роки – за старим i новим стилями...
Тринадцять дiб безчасся.
Наближалося перше сiчня – i двiйка з трьома нулями.
Хто вiрив у кiнець свiту, мав у запасi ще тринадцять днiв сумнiвiв, снiгового диму.
Сьогоднi було 25 грудня. День народження Марiйки. День Спиридона Сонцеворота, якому Бог вкоротив ночi, щоби його вiдьми не з'ïли...
За тисячолiтнiми спостереженнями це найхолоднiший день грудня. Кожен наступний день вiдповiдав погодi наступного мiсяця. Ставили в цей день вишневi гiлки у глечики iз землею: якщо розцвiте на Рiздво, то гарно вродить садовина.
Нiч була ясна, тому подальша зима буде холодною, а лiто мокрим.
Люди мали ялинки, продавали, купували, дарували, крали, рiзали, рубали, пиляли, ламали, мучили, жалiли.
У Вороновому селищi ставили, прикрашали юнi сосни, бо ялинок у ближнiх лiсах не було. Шукали сосонок, якi ще не знали оргазму, живиця яких була свята, як молоко богинь, що закипає вiд пе...

Страницы

• #
• 1
• 2
• 3