ЗГАДКИ ПРО МОЮ СМЕРТЬ
страница №2
...рокi золотi, брунатнi й срiбнi пояси лiсiв, коли повiтря було напоєне медом, спокоєм-задоволенням, коли виснажена врожаєм благословенна земля вiдпочивала на повнi своï чорнi груди, а на стернях i межниках лежали ще товстющi, лiнивi перепели, аж Сам-знай мiг ïх брати зубами без мого вистрiлу, коли ввечерi пiсля цiлоденного блукання полями було так приємно сiсти за книжку в тепло натопленiй соломою хатi, моє серце кричало дужче, як перед тим кричала моя порiзана рука. Минав день за днем, денно я посилав Лiдi на умовлену адресу палкого листа, як Сирано де Бержерак своïй Роксанi, денно бiгав за два кiлометри на пошту, дiставав газети й рiзну кореспонденцiю, але того, чого так жагуче потребував не було. Лiда не писала. Тiльки в першi два днi по ïï вiд'ïздi прийшли вiд неï листи, а далi неначе вона вiд'ïхала в Австралiю. Краса осени для мене померкла. Увечерi я мало розумiв з тих книг, що тримав ïх перед своïми очима. Числив журбою днi й години. Нi в полях, анi в лiсах не знаходив собi спокою, а головне вiдповiдi на питання: що ж, власне, сталось? Може тяжко занедужала? Може необережно десь згубила мiй лист i вiн потрапив на очi ïï тата? Може ïй пiдложила якусь свинюЖеня? I щодня народжувались у моïй головi сотки нових чорних питань, що кружили в мозку, як он кружить уже галич понад бронзовою щiткою пшеничноï стернi. Але довiдатись не було можна: нiзащо не хотiв я прозрадити не так свою, як у першу чергу, Лiдоччину таємницю. Треба було ще терпеливо витримати яких п'ять днiв, а там... * * * Але ж i протягом тих п'ятьох днiв моя смерть ще раз нагадала про себе. Рука вже майже цiлком загоïлась. У всякiм разi можна було зовсiм певно тримати рушницю-туркиню. Я клав до ловецькоï торби ïжу, оперезувався чересом iз патронами, свистiв на псiв та зникав на цiлi днi, щоб блукати в позолочених лiсах, по стернях та помiж вирудiлими очеретами, що шелестiли менi сумноï пiсеньки про зраду коханоï, повторюючи за Проперцiєм: 17)
...На всякi немочi людськi є лiки, На рани ж вiд кохання й досi не залишилось нiчого!..________________________
17 Секстус Проперцiюс, римський поет (50-15 пер. Хр.), автор пристрасних, сильних елегiй.
Так, не було нiчого, крiм одного: терпiти! I кому яка користь iз того терпiння, що так гойно культивується на нашiй планетi? Що додасться до плюсiв життя на нiй хоча б iз того, що от i я, щойно потерпiвши дикi муки фiзичнi, тепер терплю ще гiршi духовi?.. А може вони на те, щоб людина мала хвильку подумати про мету свого життя, чого за перманентними радощами не помiчає? Може через терпiння в цьому свiтi, що сам є самим контрастом, потiм ще дужче опоюватимешся радiстю... Та ж i фiлософiя була безсила допомогти, особливо в цiй порi, коли до обiду ще лiто, а пополуднi вже осiнь, i коли взагалi сумно на свiтi самiтньому творовi. Тож iз кожним новим днем моя розпука доростала, як говорив отець Гермоген, до
сапогея, 18) я вже не мiг бiльше зносити самiтности й запрошував на влови ближчих менi селянських хлопцiв. ________________________
18 Гра слiв: замiсть ''до апогея'' (до верчика).
Упереддень мого вiд'ïзду до Полтави, зайшли ми дуже далеко по течiï Говтви. I дарма, що не взяли з собою собак, полювання було дуже щасливе. Саме тому ми довго затримались на перелетi. Коли ж, навантаженi качками й маючи на плечах два тяжких заяцi, вже за-темна вирушили додому, враз огорнула нас слiпа осiння нiч. Ослiпла ж вона, бо почало мрячити. Ще трохи i дрiбна мжичка потроху перетворилась на докучний осiннiй дощ. За пiвкроку поперед нас посувалась чорна, важка запона, що з кожним нашим спотиканням на розмоклих межниках ще бiльше чорнiла вiд наших нарiкань. За годину ходи навмання ми переконались, що не лише збилися з пiльноï дорiжки, але ж i взагалi втратили орiєнтацiю. Я вже давнiше знав, що, коли людина зблудить, то все завертає праворуч, бо майже в усiх людей права нога трохи коротша за лiву. Тож на мою думку ми сковзались по в'язких рiллях, нiби
ходили навприсядкиправоруч. Але ж один iз товаришiв усе
був при своïй думцiпротилежнiй. Можливо, що була це рiдкiсть з коротшою лiвою ногою, мовляв шульга на ногу. Вiн цiлком збивав усi моï вирахування. Не лишалось нiчого, як пустити наперед того кремезного, кованого парубiйку. Та ж сказано в святiм Письмi:
Коли слiпий поведе слiпого, оба впадуть у яму. I не тривало довго, коли ми, заднi, зненацька вчули близько спереду незрозумiлий шум, потiм за шустотом вiддалений уже гуп! I вiдкiлясь здолу голосний стогiн. Наш провiдник злетiв iз кручi в провалля й тяжко стогнав iз чорноï глибини. Для сьогочасних читачiв треба додати, що за тiєï доби ще не iснувала нi сама навiть iдея електричних кишенькових свiтилень чи запалювачiв. I хоч я в своïй мисливськiй торбинi мав пуделко сiрничкiв, воно, витягнене мокрими руками пiд дощем,
не робило служби. Що ж я квапився, чуючи стогнання в проваллi, черкнув незручно i сiрнички полетiли тiєю ж дорогою, що й наш шульга. Не було вибору: ми полiзли з кручi додолу напомацки. Глеєвi стрiмкi стiни прiрви пливли з нами додолу, нераз доводилося покотитись кiлька крокiв у багнi, раз я вгруз просто обличчям у несподiваний розмоклий виступ глею. Це замiсть Лiдочки поцiлувало мене мокре провалля! А в головi крутилася на всi боки цитата з
Енеïди:
Дiдона ж мала раз роботу, як з ним побiгла на охоту. Нарештi, ми знайшли свого камрата. Вiн вже отямився, сидiв у болотi й стогнав, лише обмацував своï крицевi кiнчини. Всi були цiлi такi ж бо витримають усе! Але нарiкав, що дуже болить у ребрах, бо впав вiн грудьми на свою рушницю важку
пiстонку. Та дяка Боговi, сказав я. Все ж таки не так зле, як могло б бути, коли б ми тут заспiвали:
Поломив, потрощив ребра й костi! Товаришi хотiли йти далi. Та я запротестував: куди вже там iти? Щоб таки напевне зломити в'язи коли не в цiм, то в другiм проваллi? Знайдiм навпомацки в стiнi якийсь виступ, щоб не лило цiвкою на голови, попритулюємось один до одного й пересидимо так до свiтанку. На тому й стали. Знайшли кут i пiд ним, як зайцi, просидiли нiч, що була досить тепла, але безконечна. А свiтанок принiс нам чимале здивування: ми сидiли на виступi крутого берега. Вiн урвиськом навис над болотяною Говтвою, що срiбним меандром обшивала наш гнiдий глиняний вибiжок. Зробили б ми найбiльше зо три кроки вперед (назад не було й можна!), злетiли б стрiмголов у воду, що була тут, на закрутi пiдмитого берега, досить глибока. Та ж мана хоч i довго водила нас, таки до неминучого загину не довела. Заплатили ж ми за нашу нерозважнiсть досить дешево: стратили качок i зайцiв, подрали одiж, понабивали собi садна на колiнах i лiктях, промокли до кiсток та вивалялись у глею так, що потiм за цiле життя ще тiльки раз довелось менi вмазатись не менше. Можливо, однак, що з того
щасливого випадкубуло в моïх суглобах заложено першi пiдвалини артритiв, якi по кiлькох десятилiттях примусили мене дуже докладно згадувати про цю пригоду над Говтвою. Сказано ж:
Кожна пригода до розуму нагода. * * * Справедливо, що життя є боротьба. Та ж не кожен собi усвiдомлює що в першу чергу є це боротьба з небезпеками. Тiльки ж тисяч небезпек ми й не помiчаємо. В самому нашому органiзмi заложено безлiч охоронних приладiв фiзичних, хемiчних i механiчних. I студiюючи природничi науки, дивувавсь я сильно, коли довiдувався про хемiю ензимiв, про механiку серця, про фiзику ока. Не спинятимусь на цiм дивовижнiм для ляïка питаннi, хоча й кортить у двох реченнях сказати для тих, що природознавства глибше не студiювали, бодай про так званий Майснерiв сплiт. Це сiточка нiжних нервових волоконцiв, заложена пiд слизовою оболонкою наших кишок. Iснує вiн на те, щоб упiймати, коли в нашi кишки втрапить якийсь гостряк (а скiльки ми ïх ковтаємо, не помiчаючи!), який може не в одному мiсцi пошкодити кишкову слизiвку, а те може причинитися до затяжноï немочi або й викликати смерть. А механiка того уловлення така. Ïжа пересувається в кишках вiд шлунка до виходу. Вона посуває з собою й гостряк, скажiм шпичку (з троянди, чи кiсточку з риби). I от, щойно гостряк легенько дiткнеться слизницi, вона враз стискнеться й захопить гостряк, притримає його, аж маса дальшоï ïжi, що просувається додолу, не поверне його тупим кiнцем i тим тупим кiнцем вiднесе його далi. Та ж кишки хитаються сюди-туди, в них ïжа обертається (щоб усi ïï частини прийшли в дотик iз слизовою оболонкою, що висмоктує поживину) i той самий гостряк знову починає йти вперед шпичкою. I знову, щойно дiткнеться слизницi, буде нею вхоплений, а нова ïжа оберне його тупим кiнцем наперед. Отже, поки така шпичка перейде наш довгий кишковий шлях, вона одна могла б стократь ушкодити нашi кишки, як би не той охоронний прилад. А ми, ïвши дрiбну рибу, могли за один раз проковтнути й сотку маленьких, прегострих кiсточок. Тобто протягом якихсь шости годин, що ними з'ïджена нами рибка та ïï кiсточки пересунуться через наш кишковий шлях, ми десять тисяч разiв пiдлягали небезпецi! Мабуть цього прикладу вистачить, щоб усвiдомити собi,
како опасно ходитепо цiй дивнiй планетi, де на кожнiм кроцi
з журбою радiсть обнялась. I коли б кожний, найспокiйнiший старший чоловiк, що тихо-мирно просидiв своє життя на однiм мiсцi, в якомусь глухому селi, потiм пригадав от так, як ось я намагаюсь тут пригадати небезпеки, що загрожували моєму життю чи бодай здоров'ю, то був би аж здивований. Що ж я був дуже непосидючий та небезпеками нехтував, то ïх дiйсно було аж досить на моïй довгiй життєвiй дорозi. Поминаючи тут усякi, часами дуже драматичнi пригоди, що однак просто не загрожували моєму життю, було дуже багато й тих випадкiв, коли смерть явно простягала по мене студену руку. Що ж обставини вiльного руху в лiтку, на ферiях давали менi багато нагод потрапити чи й навмисне ув'язнути в бiльшi або меншi пригоди, то переважно такi нагоди приходили саме в лiтi. * * * Закiнчивши чотирьохрiчну бурсу та шiстьохлiтню духовну семiнарiю, де я бачив стiльки негативних виявiв недовiрства, блюзнiрства й аморальносте, я, як i звичайно те буває, вiдносив прикрi тi факти на рахунок не грiшних людей, а на рахунок самоï релiгiï. Отже, вийшов я з духовноï школи, що приправляла хлопцiв до попiвства, тобто на поширення у людей вiри в Бога, повним
атеємбезбожником. То ж саме через оте проживання канiкул в освiченiй етичнiй родинi в товариствi побожного тата й не менш побожноï тiточки, люблячи добру, чесну книгу та маючи достойних приятелiв, я вважав за нечесне клякати й кадити перед образами Святих, чеснотам яких я не надавав ваги, а чудесам не вiрив. Тому ще в семiнарiï я остаточно вирiшив, що не буду
живитись вiд скинiï, вийду з моєï родовоï стихiï з
колiна Левiтова, а щоб бути корисним темному нашому селянству, буду вчитись на ветеринара. Та ж саме в тiй добi, з огляду на масову втечу духовноï молодi вiд парафiï та церкви, на вимогу росiйського Синоду, влада заборонила юнакам з освiтою духовних семiнарiй вступати до вищих свiтських шкiл. Що робити? Передо мною нiби намiчалась дорога в лiтературу. Але ж у чужу. Та й та стежечка була вузенька. Йти служити в
акциз(державний
фiск) чи пробувати пролiзти в урядники й вiдмовитись i вiд волi i вiд якоïсь iдейности в працi? Про заложення того чи iншого власного пiдприємства за моïх часiв у головi iнтелiента не могло постати нi гадки. Була ще одна евентуальна дорога: вступити до академiï мистецтв i затриматись на малярському шляху. Але ж була й малiсiнька щiлина до свiтськоï високоï школи: я мiг (говорючи теоретично), дiстати персональний дозвiл мiнiстра народньоï освiти, мовляв,
у ходi винятку. Але: як? Писати прохання до Петербургу, а потiм чекати на шиï в тата може й кiлька лiт, поки бюрократичний мiнiстерський вiз докотиться аж до прохань, посланих якимсь жовтодзьобим
фруктомiз
БогоспасаємоïГоголiвськоï Диканьки? Хiба ж ми не знали, що то є
московський мiсяць? I чого ради мiнiстр заочно зробить менi виняток з розказу, коли ж я не маю в
Пiтєрєанi якогось Хлестакова! От, коли б поïхати самому й особисто попросити мiнiстра, тодi буде змога обрунтувати своє прохання. До того ж можна поiнформуватись i в мистецькiй академiï. Одне слово: втiк не втiк, а побiгти можна! На цi теми я й почав виводити всякi узори, прибувши до Диканьки. Як? До самого мi-нi-стра?.. До царського мi-нi-стра в Петербурзi? На тi часи для глухоï й приголомшеноï украïнськоï провiнцiï це була аж надто сенсацiйна авантура. Однак мiй тато пристав на неï досить легко. Якому ж хлопцевi не пахнуть мандри? А подивитись на Петербург кому ж це пошкодить? Того ж дня полетiв мiй лист до колеи Сашка Чаковського, що також хотiв просунутись у ветеринарний iнститут. Взагалi Сашко був, як кажуть
з одного мiшка зi мною. Вже на третiй день вiн був у Диканцi, а ще через день ми й рушили до
Пiтєраз побожним татовим благословiнням. Ïхалось нам напрочуд щасливо. Доïхали без пригод, а в мiнiстерствi перша людина, що ми до неï озвались, був наш земляк воротар. З його помiччю без затримки ми достукались до самого мiнiстра, дуже добре пописались, аж на здивування мiнiстерських урядовцiв виграли враз свою справу без умовин, затримок i комплiкацiй. Та ж, коли верталися щасливi домiв, бракувало рiвно одного центиметра, щоб я вiддав був Боговi свою душу. На однiй iз великих станцiй наш швидкий потяг затримався значно довше, як мав стояти за розкладом ïзди. Виявилось, що чекаємо, поки проïде тут царський потяг: у ньому ïде цар iз родиною в Крим на своï лiтовиська в Лiвадiï. Кому ж не цiкаво побачити коли не самого царя, то бодай його потяг?.. Та ж вiн щось не ïде й не ïде, а тимчасом наш уже почав помалу сопти й розкочуватись. На станцiï мiж колiями сила всяких залiзних стовпiв: лiхтарнi, приймачi пошти, семафори. Кожному пасажировi вiдомо, що вихилятись iз вiкна ваону на станцiях небезпечно. Рiч видима, i я те все знав. Та ж коли ми вже минали станцiйнi забудування i я, розчарований, вступив у свiй передiл, саме хтось гукнув: Царський потяг! Я, стоявши на площинi, не знав, що у ваонах звелено було позачиняти вiкна. Ото ж, почувши вигук, всiєю силою мотнув головою до вiкна. Встиг углядiти, як промигнув бiля мене той зустрiчний потяг, але роздивитись його не мiг, бо впав назад. Передiл був повен скалок вiконного товстого скла, а мого студентського кашкета зiрвало стовпом семафору. Коли б вiкно не було зачинене, вкупi з кашкетом зiрвало б менi й пiв черепа. I довелося б стратити
Жизнь за царя19) нi за каналову душу. А тим часом тепер я вив'яз iз тiєï смертельноï небезпеки навiть без поранення. Правду бо говорить наша приказка, що
Отцева молитва зо дна моря виносить. ________________________
19 ''Життя за царя'' — назва ультрапатрiотичноï московськоï опери композитора Ѕлiнки.
* * * Щасливi були ми з Сашком у подорожi, але ще мабуть щасливiшi повернулись у Диканьку повноправними студентами, бо в Харковi по дорозi ми вписались до iнституту. Тепер же треба було подiлитись силою вражень iз ближчими околишнiми товаришами й приятелями. Тож коли вже дома ми розповiли все, взяли ми рушнички, вивели зi стайнi коней, що ïх у нас двоє ходили пiд сiдлом, щоб майнути до Опiшнi саме на сезон отих, оспiваних Котляревським, опiшнянських слив. А тато мiркував: Чи не було б вам лiпше пiти пiшки: таки ж саме тепер у полi повно дичини. Конi ж нашi потомленi возовицею й ще мають багато спiшноï працi. Та ж у нас уже був розроблений плян: майнути на конях, перебути в Опiшнi тiльки сьогоднi в суботу, а в недiлю на обiд вернутися додому. Коней же там i нагодують, i доглянуть, як належиться. Та ж вийшло трохи не так, як ми сподiвались. Вже по дорозi в Опiшню, хоч ïхали ми й битим шляхом, сталась маленька прикрiсть, що про неï тут не було б варт i згадувати, коли б не довелось нам дуже докладно ïï згадувати на другий день. Посеред дороги мiж Диканькою й Опiшнею є глибоченька балка з не зовсiм слушним найменням
С .... Балка. Коли ми доïхали до ïï споду, з великим здивуванням побачили на високих осокорах силу, просто отари вивiрок. По наших сторонах взагалi вивiрок мало-коли й углядиш, бо в тiй частинi Полтавщини борiв чи взагалi шпилькових лiсiв нема. Що ж нам трапилось таке диво в С... Балцi, то ми махом спiшились i кинулись до осокорiв: та ж таки наловимо вивiрок! Бiгали, кидались на землю, дрались на вершки дерев, але звiрята були спритнiшi за нас: лiтали мов руде клоччя з дерева на дерево й цiлими табунами втiкали вподовш тихого потiчка, що срiблився в зеленiй долинцi мокляка. Наш газард привiв тiльки до того, що ми потрiпали на локшину свою легку лiтню одежинку, аж незручно було проïздити потiм великими мiстечком, що за тих часiв начислювало щось около 23.000 мешканцiв та виглядало, як повiтове мiсто. Та ж наша мисливська жага страшенно розпалилась. В Опiшнi, дискутуючи сприводу тiєï подiï в Балцi, ми гуртом iз приятелями прийшли на думку, що треба було бити вивiрок прутами. Ото ж вертаючись у недiлю домiв, ми мали з собою довгi галузини, як козацькi списи, бо ж вирiшили пошукати мандрiвних вивiрок. Подалися Балкою, понад потоком далеко вбiк дороги. Проïхали може з десяток кiлометрiв, анi слiдочку вивiрчиного не знайшли i, жалiючи коней, вирiшили припинити шукання та вертатися додому, як обiцяли. Але ж вертатися знову до великого шляху була далiч. Чи ж не простiше перебристи потiк i тодi шкварити навпростець? Чом не думка! Цiлком типова слов'янська iмпровiзацiя. Гарнесенька долина в Балцi вкрита соковитою, шовковою зеленою травою-осокою. Та й досить широченька. Де не ткнемось до потоку конi з мiсця починають глибоко вгрузати у твань. А що, як розiгнати конi й спробувати перескочити потiк? Господи благослови! гукнув я й хльоснув стеком свою, дуже нервову кобилу, що була незвичайно висока на зрiст i мала незвичайне наймення, якого жаден земляк не мiг висловити:
Люïза Пойнтдекстерна честь одноï Майн-Рiдовоï героïнi. Кобила, не призвичаєна до такого єднання, дiйсно рванула, як дракон, зробила величезний скiк i цiлим тягарем важкого тiла вгрузла в мочарi. Заднi ноги аж по хвiст у болотi, переднiми шалено гребе по мiлкому багнi. Я миттю скочив у дряговину, заглибився по пас, але з найбiльшим запалом та напруженням усiх сил пiдпомагав Люïзi. Перелякана кобила напнулась iще раз, ще раз i, нарештi, вирвалась на берiжок. Аж тодi я оглянувся позад себе. А там iще крокiв на два далi вiд берега, угрузши по шию та кульбаку, в повнiй резинацiï лежав вороний кiнь. Бiля нього, немов на столi зеленого сукна видко було бiлу, як крейда, Сашкову голову, поляпану чорним болотом. У мент розстiбнув я свого ремiнного пояса й кинув колезi, тягнучи його на берег до себе. За коротку хвилю Чаковський уже був у безпецi. Але ж четвертий наш товариш
Ворон?! Кiнь був у явнiй резинацiï: анi не пробував вириватись з обiймiв смерти. Потоне!... Таки ж ми бачимо, що його зад уже зовсiм пiрнув у багно i, здається, менше й менше його спини видко над осокою. Тим часом Люïза вже обтрусилась i, тремтячи всiм тiлом, з виразним жахом дивилась на свого товариша. Сашку! Скидай швидше Люïзi сiдло, витягай попругу, а менi давай свiй пояс! гукав я, мов у маточину, i швидко зв'язував ременi в довшу линву. Тодi ми накинули одну петлю на шию Вороновi, другу Люïзi. Як не трiснуть ременi, Люïза свого друга витягне. Хiба що задушимо коня. Не своïми голосами кричав наш жах i, мабуть, це передавалось i нашим коням: обоє напружувались з останнiх сил. Ременi були добрi, одначе Ворон усе був нiби в тiм самiм станi. Нарештi, на пiвкроку наблизивсь до нас. Тепер ми вже могли вхопити його за гриву, потiм i за вуха. Були то неймовiрнi зусилля й певне за тi чверть години, що ми бабрались у тiм багнi, в наших чотирьох печiнках згорiв увесь запас глiкогену 20). Фу! Таки вже й чорний кiнь на берiжку! ________________________
20 Глiкоген (полiсахарид) — рiд цукру, в який перемiнюються в людському чи тваринному органiзмi бiлковини (мука, цукор). Глiкоген збирається в печiнцi й м'язах, даючи ïм джерело енергiï.
I, коли вже ми вивели коней на суходiл, зi мною сталось щось зовсiм неймовiрне: я здоровий парубiйка заридав уголос, так як дитина, i впав на землю. Колеа з ляку кинувся до води, щоб бодай кашкетом ïï зачепити для мене, та ж тiльки знов зав'яз у багнi. Добре, що ремiнь ще мав у руцi i з його помiччю вилiз на сухе. Але поки вiн вовтузився, я вже заспокоïвся й несподiвано для себе враз заснув, бо ж, здається, нiколи потiм не почував я такоï безмежноï втоми. Тимчасом Сашко намагався привести до порядку свою одiж та бiдних наших коней. Чистив чоботи та сiдла вiхтями мокроï осоки чи рогозу, але ж, коли я незабаром прокинувся, мене знову вхопив жах: таких марюк побачив я перед собою! До смерку ще було досить часу, ïхати ж у такому виглядi Диканькою та й такими чортяками об'явитись дома, не було можливо. I ми повели коней пiшки на поводах. Iшли помалу стернями та рiллями, змученi, млiлi, аж кiлометрiв за три перед Диканькою вглядiли пiд вербами хуторок. Там стирчав бiля колодязя журавель, а пiд ним сидiла нестара жiнка з дiтьми. Йти просто до неï було б грiхом: не то що дiтей, а i ïï саму могли б ми злякати на смерть. То ж колеа одалiк тримав конi, а я подався на пересправи. Ой, леле! вигукнула молодиця! Та ж це ви вгрузли в С..... Балцi! i вона перехрестилась широким хрестом. Перескочили на конях, пояснив я. Ледь-ледь виборсались. Дозвольте, тiтко, помитися бiля криницi. Перескочили? З другого боку? жiнка плеснула в долонi й ураз почала нас обплакувати, як мерцiв. Маєте ж ви милiсть Божу, сказала, нарештi, заспокоïвшись. Та ж iз цiєï зрадливоï дрогви без чуда Божого вилiзти не можна! Вимили ми коней i себе. Напились молока, коням дали трохи вiвса. Аж затемна повернулись додому. Крадькома завели коней до стайнi, самi непомiтно перебрались i, не знаючи, що буде з кiньми завтра, мiцно прикусили собi язики. Аж на Рiздвяних ферiях розповiв я домашнiм, як
Вилiтало потя з лiсу, Та й сiло на млачку, згадавши пiдкарпатську пiсеньку. От, так ми полювали за виверицею! закiнчив я своє оповiдання. А тато похитав головою: Дуже подiбна iсторiя сталась була й iз нашим старим дяком. Був вiн пiд чаркою, мжа мжила, зблудив. Тай скiнчилось йому гiрше, як вам: так таки й задушилась його кобильчина в тiм мокляку. Та ж як би й ми не були два... почав я, а тато лиш усмiхнувся: Як богослов, мусиш знати, що сказав Еклезiяст:
Молодий дурень лiпше за дурня старого... То ж не хочу бути старим дурнем i дорiкати молодому за те, що вже давно та й щасливо минулось. * * * У високiй школi вакацiï довшi, як у середнiй. Натурально: є й бiльше часу на всякi пригоди. А що я, враз як опинився в Харковi, почав слушно заробляти пером у мiсцевiй i петербурзькiй пресi а почасти пiдробляв i пензлем, був я заможний, як
кум короля. Були менi приступнi й узимi, i тим бiльше влiтку далекi мандрiвки. Та ж саме в мандрах i живуть пригоди. I надибав я ïх на силу. Та ж таких, що загрожували смертю, нинi пригадую лише три. Влiтку пекло, як на Суматрi чи, як говорив Гришуня в о. Гермогена,
як на тропику козлорака. В таку спеку добре бути близько бiля рiчки. Майну я на кiлька день до Лубень, де при Сулi живе мiй близький друзяка. Так: Бувайте! Бувайте! i вже я в Лубнях, найкращому мiстi на Полтавщинi, повному iсторичних i гагiографiчних згадок. Спiткав я там велике й за винятком славнозвiсного потiм Юди Анатоля Савенка премиле товариство. Колеи на честь мого приïзду впорядили
пiкнiкчи
Венецiянську нiчна Сулi. Ще й увечерi було так парко, нiби в печi, з якоï щойно виняли хлiб. Вертатися додому, коли вже ось-ось благословиться на новий день? Чого? Подрiмаймо тут, а вернемось на обiд! Пропозицiя всiм сподобалась. Ще трохи поспiвали, ще трохи посмiялись, але ж в головах джмелi гудуть i очi самi собою злипаються. Подiлились ми на два гурти: пiд одним стогом
жiноче кодло, пiд другим козацтво. I певне тiльки простяглись на теплiй, як живе тiло землi, вже янголи й накрили нас своïми крильми. Та ж незабаром я прокинувсь: щось дуже неприємно мазало мене по обличчi. Я прудко тернув рукою, глянув i пiдскочив: на руцi був величезний роздушений тарантул. У тiй хвилинi я почув, що й поза комiром лiзе по менi такий же павучище. Метко зiрвав iз себе сорочку i знайшов брата задушеного. Поки я його посилав за попереднiм, почув рухи на нозi. Затанцював я
тарантелю, не штучну й не навчену i стягав штани. Мабуть кричав, бо ж дехто з коле прокинувся. Почали прокидатись i
на жiночiй половинi. Я сховався за стiжком, оголився до Адамового стану, перетрусив одiж i бiлизну й пiдрахував своï влови: прийшло мене вiдвiдати четверо чисторасових, випасених тарантуляк. Кажуть, що в теплiй порi року, вистачає двох укусiв нараз, щоб людина вже не очуняла. Якщо то правда, то отi чотири тарантульськi розiгрiтi багатирi, напевне, без намагання привели б мене простiсiнько до раю. По оглядi терену виявилось, що я лiг на кiлька тарантулових норок, а це видимо тим милим тваринкам перешкоджало робити ïхню вранiшню прогульку. Зi всiх коле ще тiльки один скинув iз себе одного поганенького тарантула. * * * Та важливiшi пригоди стались при зустрiчi з собаками. Одного дня, як ми, молодеча, гуртом ходили до близького лiсу
Рогупо квiти, ягоди, гриби, побачив я там красну полянку, вщерть залиту соковитою червоною смолкою. Тодi не було при менi красок, то ж другого дня узяв я пуделко акварелiв i альбомчик та пiшов змалювати отой червоний килимок. Кликав iз собою братiв, та ж кожен мав щось лiпше на програмi й нiхто менi не товаришив. За якусь годину-пiвтори я був готов i поспiшав додому обiдать. Сонце смажило з iдеально блакитного неба, кидаючи на срiблясту дорогу темнi глибоко-синi, аж чорнi тiнi вiд високих плотiв тiточчиного саду, що охоплював один бiк широкого майдану й царини. На майданi нi духа, лише кiлька курей блаженствували в пухкому поросi дороги. Я вже мав повертати в суточки, що вели до ворiт нашоï садиби й щойно вступив у затiнок, аж iз-за бурти, може всього крокiв на тридцять передi мною, появився величезний пес, що гнав просто на мене. Пес на селi звичайна рiч i ми все посмiхались над тими, хто лякався пса, спiваючи: Запорозький козак, А боïться собак! Та ж пес, що летiв на мене, мiг би злякати й неозброєного запорожця. Велика голова з роззявленою пащею спущена низько додолу, з язика волочиться нитками пiна; зачучвiрена, розкуйовджена шерсть, спущений додолу товстий хвiст. Не треба бути ветеринарем, щоб iз першого погляду запiдозрiти скаженюку. Тiкати, чи дратись на плiт, що мав широкi острiшки, вже не було часу. Пiшов по менi мороз. Серце вдарило на страшну тривогу. Так заклепало на вавт, як стукає замкнена в хатi при пожежi дитина. Господи порятуй! встигла блимнути сама собою в головi стрiльчаста молитва, а я притулився до плоту. Нагодою був не в свiтлiй, як звичайно буває влiтку, одежi, але в темно-синiй. Скажений пес пробiг бiля мене у вiддалi двох крокiв. А, коли вiддалився крокiв на двадцять, почав крутитись на мiсцi, а потiм став розривати собi м'ясо на нозi, очевидно в мiсцi вкусу тим псом, що передав йому заразу. Менi стало щiткою волосся на головi, немов би аж пiднеслась легенька, лiтня шапочка. Я ще стояв, не рухаючись i не дихаючи, поки собака вирiвняв своє велике тiло й подався далi, не повернувши до мене. Чвалом я дременув додому: анi моя цибата Люïза тодi б мене не дiгнала! Всi хлопцi враз ухопили за рушницi й майнули наздоганяти скаженюку. Але по потворi вже не було слiду. Та ж над вечiр вже оповiдали, що скажений пес
покачавчимало собак, покусав поросят, качок та iнших тварин, але на щастя не було жадноï людськоï офiри. Хоч i нема в менi заячоï крови й хоч потiм ще багато разiв у життi довелось вiдчувати жах, однак ця зустрiч з великанською скаженюкаю, якоï б я голiруч побороти не змiг, належить до згадок про найстрашнiше, що я зажив до сьогодня. Дiйсно, цiлковиту правду сказав вiдомий шведський лiкар Аксель Мунте:
Жах перед сказом є зовсiм такий же страшний, як i сам сказ. * * * Одного вечора вiдвiдав мого тата невеличкий дiдич iз Жукiв, п. Данько. Цей чоловiк придбав собi чималу популярнiсть широко довкола й часто його звали турком. А це за те, що якийсь час мав вiн маєточок у Туреччинi, що було майже неймовiрним, бо ж Туреччина була одною з двох краïн, де чужинець не смiв купувати землi на власнiсть. Але ж наш беручкий землячок таки умудрився, хоч
турок похитрєй усiх, обкрутити кругом пальця й турчина тай мав власну посiлiсть в чудовiм краю, бiля Ризе. Не менш був знаменитий Данько й тим, що писав листи й документи виключно на жовтому паперi й синiм атраментом. А за тих часiв було мало таких досвiдчених, що розумiли б значення того, як говорили довкола,
дивацтва. Коли ж потiм хтось написав був у старiй Киïвськiй
Радi, за мого секретарювання, статтю про московську жандармерiю, що мала синю унiформу з жовтими пружками (кантами) й дав тiй статтi iронiчний наголовок
Жовто-синi, Данько прислав до редакцiï грiзного листа, лаяв усiх нас за зневаження наших святих барв i вiдмовився надалi отримувати таку ганебну газету. Але ж за часiв моïх перших зустрiчiв iз Даньком, був вiн знаменитий iще й тим, що мав славу одинокого на цiлу Полтавщину великого виробця овочевих вин. Почувши, що всi ми говоримо мiж собою по украïнському, а нашi панночки, як побачив здивований гiсть, ще й в украïнськiй ношi, Данько не вiдступився, поки не отримав вiд нас обiцянки, що ми вiдвiдаємо його в найближчiм часi на його
хуторi-зимовику. На роверi яких 20 кiлометрiв ще й тепер для мене жадна вiддаль. А за тих часiв ми могли б туди й назад проïхати може й п'ять разiв за добу. Тож невдовзi чималим товариством хлопцi й дiвчата майнули ми з вiзитою до славного турецького винороба, спiваючи по дорозi:
Дай Боже, щоб козаки нашi пили-гуляли, Хорошiï мислi мали. Зимовик та й сам запорожець вельми нас зацiкавив. У хатi були цiннi збiрки старовини, а сама хата стояла у величезному, гектарiв на 1012 овочевому саду. Глибокi й довжелезнi льохи з рядами бочок, наповнених усякими овочевими
мальвазiями
Мадейрою,
портвайном,
барзакомi навiть
шампанами, що ми ïх мусiли коштувати, зробили нашу ретурну подорож зовсiм не такою виграшкою, як вона була з Диканьки в Жуки. В цiй поворотнiй дорозi поперше я бачив, як велосипеди коле писали
мислiте, сталось кiлька менших
аварiйi чого у нас
не було й у заводiп'яна сварка. Досадно було й те, що одна з панночок забула на гостиннiм хуторi свою туалетну торбиночку та iншi речi. Вертатись було запiзно, а ïхати знову нiби щераз напрошуватись на вино. Та ж
для вас, красунi, моє серце б'ється стало, без змiн... i не було як вiдмовити й нашiй гостi, коли вона попрохала мене ïй тi речi привезти. Я та молодший син моєï тiточки другого дня сiли на коней i подалися знову до Данька. Виïзджаючи, я по звичцi поклав у задню кишеню невеликий револьвер.
Запорожецьзрадiв нами ще дужче, як учора, бо ж ми були
без бабського насiння.
Молодi лiси ростуть для будуччинисказав один вiдомий чеський маляр, розважав нас за чарками милий господар. А я й собi також мiркую, що i я живу тiльки для будуччини, для будуччини нашоï Украïни. Отже ми колеи, i можемо тут повторити сцену з
Вiя: дуже менi хотiлося б до школи, до високоï школи. Та ж до якоï, коли ж тут усi
академiïкацапськi?! вiдводив свою самiтню душу
запорожець. А на столi все виростали новi пляшки з слив'яними портвейнами, з анрештовими малаами. I коли ми вилiзли на коней, нам точилася голова дужче, як попереднього вечора на роверах. Та не ïдьте по дорозi! научував нас Данько. Чого ходити утертими шляхами, коли ж ось так манiвцем ближче й лiпше. Всi козаки ïздили просто. На конях бо сама радiсть ïхати степом. А це ж наш
малий степ. Ми й поïхали тим степом, де були розлогi пасовиська Кочубеєвих овечих отар. Ïхали вирудiлими травами помалу, куняючи на сiдлах. Побачили дуже здалека великi отари й помiтили, як вiд них вiддiлюється кiлька сiрих цяпок, що прудко несуться до нас, прорiзуючи, як сказав би наш поет,
бур'ян незайманих степiв. Здалося нам, що до нас долiтають i людськi голоси. Вже потiм ми довiдались, що то були попереджаючi вигуки вiвчарiв, людей таких же примiтивних, як i нашi старовиннi
овчухи. Зненацька з-пiд нiг наших коней пурхнув табун курiпок i своïм фурчанням злякав мою Люïзу. Вона хвицнула задом, а я з несподiванки сiв ïй на шию. I добре, що так: цей рух зiгнав з мене й мого брата дрiмоту. Не впав же я додолу, бо ж таки був добре вправлений триматись у сiдлi, хоч i сонний. Та ж i моя кобила, i
Воронпiд братом, раптом захропли й блискавкою зiрвались до чвалу: близько за нами, мов кулi на кармелюковi, шалено котились з десяток величезних сiрих вiвчарок, ущерть зарослих довгими кудлами. Ми нахилились до грив i притисли коням боки стременами. Я все намагався витягти з кишенi револьвера, але моï спроби були безнадiйнi: конi несли з такою прудкiстю, що нам забивало дух i треба було вiдвертати голову на-бiк, щоб дихнути. Де вже там манiпуляцiï в заднiй кишенi, коби втриматись у сiдлi! А вiвчарки все гнали в нас у п'ятах, на вiддаль якихсь двадцятьох крокiв. Були ми свiдомi того, що як би якийсь з наших коней спiткнувся й упав чи скинув когось iз нас iз сiдла, по тому лишилось би тiльки закривавлене мiсце. Навiть другий не мiг би спробувати рятувати, бо ж не спинив би ошалiлого коня. Тож, обнявши мовчки витягненi кiнськi шиï, ми злились iз своïми кiньми, давши ïм волю робити, що самi знають. Пробiгши кiлометрiв зо три, собаки вiдстали. Конi зменшили бiг, але ïхня шкура пiд бiлою пiною тремтiла, як при гарячцi. Я глянув на брата й здивувався: його запалене сонцем та розiгрiте вином, завжди червоне обличчя, було неначе з сiрого, зеленавого паперу, тiльки iскрами горiли широкi зiницi. А... ти... зн-а-єш, загикуючись спитав вiн, що ти б-б-бiлий, як крейда? Певне, що знаю: бачу ж себе в тобi! Але ж тi цуцики без сумнiву б нас почервонили... * * * Щоб уже не вертатися до коней, собак та вина, згадаю ще три дрiбненькi, хронологiчно непов'язанi пригоди, що могли б бути матерiялом i для гумористичного фiльму. У жнива на селi дорога кожна, навiть лiва рука. Тому й ми всi, що провадили канiкули в тiточчиному господарствi, що-лiта бували в працi. Хлопцi возили снопи, складали скирти, подавали й
настилалина молотарцi й пописувались своєю силою. Дiвчата помагали в'язати, гребти, а потiм метушились бiля кабицi, щоб нагодувати якихсь чотири десятки робiтникiв та поверх двох десяткiв нас господарiв i гостей. Очевидно, що дiвчата пописувались своєю зручнiстю, рацiєю та куховарським мистецтвом. Пiсля молочення, що тривало зо три днi, перша думка була на рiчку! А виïзд на рiчку взагалi був одною з найулюбленiших наших розваг. У нiй залюбки брали участь i нашi старенькi. Звичайно з виïздом на купання була зв'язана й полева вечеря на березi рiчки, звана
пiкнiчок. Неодмiнними його iнгредiєнтами були: тараня, огiрки, кулiш iз качками та чай iз самовару. Тепер же один iз наших кревнякiв, хемiк iз господарського iнституту, схотiв сконкурувати з виноробом Даньком i приправив овочеве вино з вишень. Було воно ще трохи молоде, але дуже добре на смак. То ж iз великоï шкляноï сулiï, що була поємна лiтрiв на 35, ми вже висмоктали зо двi третини. Тепер же, коли ми ïхали на вимощених свiжою соломою гарбах раптом хтось згадав аж за селом: Панове! Та ж ми забули про vin de cerises. Вишневе вино! Менi впало на думку: най усi ïдуть помалу далi, я ж побiжу додому, поставлю сулiю з вином поперед себе на ровер i швидко дожену товариство. Я вистрибнув iз довгоï гарби й що-сили махнув назад. При менi невiдлучно був за асистента розписаний мною в
Чмеликовiвельми товариський
Сам-знай, який тим бiльше радiв, що швидше я бiг. Ось ми вже й дома; важелезна, пузата, оплетена лозою сулiя вже на колi. Летимо назад доганяти наш поïзд. Треба було триматись не за керму велосипеда, але за вуха кошика, що в нiм була вплетена сулiя. Колiна товкли об денце коша, попереду ближчоï частини дороги не можна було бачити. Вже сама та ïзда була матерiялом для гумористичного кiна. Але ж далi стало ще гумористичнiше. Виïхавши за село, я аж здивувався, що пiдводи втекли вiд мене найменше кiлометрiв на два. Тодi, покинувши обачнiсть, я погнав рiвною дорогою повною парою. Вже ось-ось гарби, та ж на закрутi загавився розрадований Сам-знай i пiдскочив менi пiд переднє колесо. Сталась катастрофа: ровер в один бiк, сулiя з вином у другий, а я по iнерцiï продовжую рух вперед, себто забрав носом через колеса... З возiв повискакували хлопцi, бiжать рятувати мене й вино. Я побив собi лiктi й колiна, а також i пiдбив синяка пiд самим оком об гак, що в роверi для лiхтарнi. Око, однак, було цiле. Помнятого ровера з порядною
восьмачкою, трохи розхлюпану сулiю, мене
iнвалiдаi примнятого пса винника аварiï, що шкутильгав на ногу,
водворилина менший вiзок. У нього була запряжена наша вельми примхлива
стара кобила. I через неï я втрапив, як той казав,
iз болота в калюжу. Коли ми доïхали до спуску з високоï гори, що веде з Брусiï до Ворскли, молодь повставала з гарб i побiгла до води. На возах залишились тiльки тi, хто
правивкiньми: два наймити на гарбах та я, на своïй натачанцi, при
старiй кобилi. I чи то мою старушку вкусив овiд за носа, чи ïй щось приверзлось, тiльки ж раптом шкапчина мотнула головою аж до землi, потiм задрала хвоста й помчала по похилiй площинi, як навiжена. Я притяг що-сили вiжки, згарячу смикнув дужче, як було слiд, i одна вiжка урвалась. Моя справа стала кепською:
Туди ж мене мара несе, де грають музики!З боку, де цiла вiжка, провалля; скакати з вiзка найменше поламати собi ноги. Залишилось вiрити, що може ще моя година не прийшла, бо ж таки в тiм шаленiм бiгу, висока натачанка могла кожноï хвилини перевернутись, сулiя причавила б мене до землi а коване колесо, проïхавши по головi, навряд чи не витягло б iз мене духу. I так, безпомiчний, летiв я як вихор, з пiв доброго кiлометра, розгублюючи по дорозi вiру в щасливий кiнець забави, своï манатки й частини натачанки:
кiзла, спинку, подушки. Та ж вiзок не перекинувся, нi чiп з осей не вирвався, нi вiсь не вломилася тай сама кобила не впала. Навiть сулiя з тим, добре пробовтаним вишневим
винищем, яку й тут я знову обнiмав не менш нiжно, як перед тим на велосипедi, не вирвалася з моïх обiймiв i не покотилась у провалля. Наприкiнцi гори зустрiчнi селяни спинили ошалiлу кобилу, що при всiй моïй до неï симпатiï на цей раз дiстала вiд мене кiлька добрих шмагiв батогом, i я без додаткових саден доïхав до рiчки. Ляку не вiдчув жадного занадто бо звичайна в селi рiч пригода на возi, хоча рiк перед тим один iз диканських учителiв зажив подiбну пригоду й ледве лишився живий: кiнь, пiд якого вiн злетiв, ударив його кованою ногою в обличчя й на цiле життя зробив потворним, слiпим калiкою. * * * Приïхала в Диканьку одна спiвачка з киïвськоï опери. Добра була спiвачка, з лиця непогана, на язик гостра й весела, як молоде котенятко. Чисто, як у пiснi спiвається:
Прилетiла пташечка мальоване пiр'ячко!Дуже ïй сподобалось у нашiм товариствi, бо ж, як уже згадувано, були мiж нами штукарi на всi руки. А одноï ночi, коли вже ïй був час iти додому, заспiвала, аж луна пiшла гаями: Ой, хто ж мене молодую тай додому проведе? Та ж усi, всi! Недотепно це, щоб одну дiвчину та проважало кiлька хлопцiв. Вистачить менi й одного. Мене? Мене? Мене? загукали ми всi. Кого вибираєте? Рiвним, прямим i тайним голосуванням вас! повисла менi на руцi
проворна моторуха, метнувши на мене вивченим поглядом, нiби кинула смолоскипа, й додала повним голосом:
...Но берегiсь любвi маєйi...Я гадав, що не дам собi наплювати в кашу, коли вiдповiм
у тон, то й гаркнув, аж пси загавкали:
не боюся я нi турка, анi того ляшка!метнувся по револьвера, бо дорога була далека й треба було йти чимало таким густим парком, як лiс. А за тих часiв по украïнських селах не була рiдкiстю немила зустрiч iз якимись
касапами-зарiзяками. Дорога була весела: смiшки, спiви, жарт i дотеп, та ж i дiвча приємне, мов ягода. Туди дорога видавалась вельми короткою, але на анку чекала донечку стара ïï матуся, що зiпсувало й приспiшило прощання. Добра нiч! Добра нiч! Я трохи роздосадуваний майнув назад. Нiч темна, йдеш у лiсi, мов у тунелю. Вже пройшов я з третину парковоï дорiжки й раптом моє вухо неначе захопило якийсь тихий звук. Я спинився абсолютна тиша. Зробив кiлька дальших крокiв, i знов уловив за собою неголоснi, уривчастi звуки, що нiби самi озираються назад i гостро сiпають нерви. Не можу зрозумiти: що то є? Ще роблю кiлька крокiв а тi торопкi звуки наслiдують мене. Тепер уже менi ясно, що то також звуки крокiв, але не моïх чиïхсь чужих, хто йде за мною й спиняється щораз, як спинюсь я. Дивно, як же воно мене бачить, а я його нi? Чи може орiєнтується слухом? I при тiй думцi чогось поповз менi поза комiром морозець. Я витяг револьвера й потихеньку звiв когутика. Йду далi дуже помалу, твердо ставлячи ногу на дорiжку, напружую слух i увагу. А за мною виразнiше: чап-чап, чап-чап!, крок у крок. Снiжок посипався по спинi нижче. Щось притисло пiд щелепи й у ротi стало бiльше слини, хоча язик нiби прилип до пiднебiння: не знаю, чи й видобув би належного голосу. Погано! Чи ж таки, дiйсно,
Не боюся я нi туркаанi глупого чортовиння в знайомому парку?... Зацiплюю зуби й кулаки, хочу опанувати собою й не годен. Навпаки починають ворушитись на головi окремi волоски, серце спиняється й уся шкура холоне. Та чого ж, власне, коли маєш в руцi револьвер напоготовi, з якого шосту кулю садив у п'яту? Та ж логiка одно, а панiка щось iнше! Пристоюю довше: може трохи заспокоюсь. Скрiзь повна тиша, як в австралiйськiй пустинi. Нарештi, роблю крок i враз чую, що за мною хтось також зробить свiй. Щось мене пориває чкурнути що-сили вперед, та ж розум затримує: чого ж бiгтимеш стрiмголов у пiтьму? Це ж жадний вихiд: тепер ти йдеш, i
вонойде, а ти побiжиш i
вонопобiжить. I чогось уже вiд того слово
воно, що в нiм не вчувається зневаги, але таємниця-жах заходить аж у кiстки, а ноги пiдгинаються в суглобах. Я раптом обертаюсь назад i посуваюсь далi вперед задом. Iду крок за кроком, наставивши поперед себе револьвера. Шелестить? Нi-нi, та й знову нiби зашустить чужий крок. А час i просторiнь тягнуться неймовiрно. Болять щелепи,: болять i пальцi руки, що в них затискую держално револьвера. Нарештi щось незрозумiле: втрачаю рiвновагу й лечу в якусь яму, на сухий хмиз, що трiщить пiдо мною, немов у печi. В той же час страшенно голосно бабавхає пострiл, куля гарячою свiчкою черкає менi скроню. Це вистрiл з мого револьвера, що його я натис, падаючи. Ще хвилинку прислухаюсь i потроху виборсуюсь iз купи суховiю, вже забувши про жах. Виходжу з купи хмизу, що навалений збоку дорiжки й нормальним швидким кроком наближаюсь до перелазу, яким закiнчується тут княжий (Кочубеïв) парк. За парком, над шляхом небо вже не таке слiпе, навiть на сходi вже виходять попелястi хмарки-овечки на зеленавi луки. Облапую скроню: трохи наче свербить, але рука суха й можна догадуватись, що в кров не вмазана. Вдома ж бачу, що криси мого кашкета над правою скронею прострелено й присмалено: смерть протанцювала бiля мене свiй жартобливий танок на якихсь пiвцентиметра. Але що куля! Потiм я з нею здибувавсь частiше... * * * До
собачих пригодварт iще додати таку глупу, що сталась зi мною в Харковi. Одного вечора прибiгла до мене чиясь дiвчина-покоïвка: У нас, нижче пiд вами, живе студент-технолог. Панич купили собаку, а вiн подавився кiсткою. Панич просять: прийдiть подивiться; може ще щось порадите. Пожалуста!... Я накинув на себе студентську
бонжурку, взяв у кишеню пляшечку з десинфектором i гордо подався за дiвчиною
на практику. Дiйсно
пiдо мною, але в бiльшiй кiмнатi, нiж була моя, бiля канапи, на якiй лежав добрий сетер, сидiв чорний, бородатий студент дуже похмурого вигляду. Я Королiв. Чим послужу вам, колео? спитав я. Я Блоха, вiдповiв технолог i хотiв устати з стiльця, та й поточився, ледве я його пiдтримав за лiкоть. Був п'яний,
як зюзя. Мене враз розiбрав смiх: сидить собi п'яний самарянин бiля хворого пса. Та ж я не чмихнув, хоч може м'язи й заграли в обличчi. Так, в чiм рiч, колео? Да... чорт його знає гикнув технолог. купiл я ету сучонку, а вона хвора: нiби має щось у ротi. Вiдчинiть ïй рота: я погляну. От тобi й на:
вiдчинiть рота! Та ж не я ветеринар, а ви, то й вiдчиняйте що хочете! роздразнено вiдмовив менi господар. Своєму псовi я вiдчиню, але ж чужому не обов'язаний. Ну, то й чорт вас бери! гукнув на мене п'яний i пiдвiвся на ноги. Тю, на тебе, хаме! гукнув i я. Такий дурацький випадок, щоб не блоха завелась у собаки, а собака у блохи! Та ж мабуть мiй дотеп був дотепнiший, як було треба, бо в тiй хвилi бiля моєï голови пролетiла тяжка пляшка з шампана й розлетiлась на скалки об стiну. Я плюнув i хряпнув дверима. * * * Збiглись день при днi три свята. Нудитись у Харковi? Майну в Киïв, щоб побачитись... але не з тiєю оперною спiвачкою, що зайво загрожувала менi коханням Кармен. Була в мене там iнша принада моя наречена. Було над вечiр, коли я виступив iз трамваю. По вулицi, клесами, як бекас, лiтав розсвiчувач лiхтарень iз вогненим язичком на довгiй палицi. Бiля Покровського манастиря я мав iще пройти трохи вулицею, поцукрованою легенькою порошею. Зненацька повз мене метнулась якась постать, вiдштовхнула мене на-бiк i побiгла поперед мене в долину, трохи пiдсковзуючись. Менi встигла мигнути в головi думка, що то так поспiшає отой
свiтломет, аж ураз за моєю спиною чхнув бравнiн. Одночасно праворуч бiля мого вуха дзвизнула куля. Я сахнувся влiво, аж i бiля лiвого вуха дзизнула друга. Бранвнiн чхав далi, випускаючи з-за моєï спини металевих чмелiв. Аж бачу, той чоловiк, що випередив мене крокiв на двадцять, посковзнувся, вимахав обома руками i впав лицем на хiдник, нiби влип у камiнну дорiжку, стаючи разом широким i плескуватим. Iзвiнiтє, осподiн студент, ви не пораненi? запитав мене молодик iз револьвером у руцi. Здається, нi. Вот i прекрасно! Це ми вбили небезпечного злодiя. Вибачте, будь ласка, за безпокойство. Iзво-о-щiк! загукав вiн на вiзника i на його вiзок потiм детектив iз полiсменом навалили мертве тiло... За тих часiв дуже дотепними вважалися листiвки з киïвськими образками мiж якими була намальована чимала дуля й пiд нею був пiдпис:
Прiвєт iз Кiєва... Тож i я, щойно встиг приïхати, мало-мало не дiстав
привiту з Києвавiд смерти, що знов протанцювала бiля мене з обох бокiв. * * * Не з Києва, але з Полтави вертавсь я одного осiннього свята до Харкова. Блукав бiля Полтави за слуквами в товариствi моïх полтавських приятелiв. Потяг вiдходив по полуночi, мав над ранком прийти до Харкова, де я конче мусiв бути з раннiх годин в iнститутськiй лябораторiï. Докiнчувалися хемiчнi вправи, щось фiльтрувалось уже З суботи, тож не вiльно було перепустити термiну. Були й iншi пильнi справи, тож мав я цiлий понедiлок до пiзнього вечора перебути в стiнах iнституту без вiдпочинку. Але вже в Полтавi я почував на двiрцi важку втому, бо попередню нiч взагалi не спав, а цiлiсiньку недiлю вибiгав по лiсах. Тiльки у ваон зразу буду спати! Дутиму, як ховрах! Але ж, добре дуть, як дадуть! Потяг переповнений, як макiвка. Не те щоб десь умоститись спати, але й присiсти нема де. Ну, доплачу до другоï кляси! Та ж кондуктор тiльки замотав головою, як кiнь у Спасiвку: Там i в проходах нема де повернутись. Я почав продиратись до заднього возу: вантажу не маю, тiльки трохи перешкоджає рушниця. На тих наших залiзницях всi пасажири стремiли вскочити в ближчi до льокомотиви ваони. Бо ж iснувало пересвiдчення, нiби при катастрофi, що ïх не бракувало на росiйських залiзницях, то найчастiше вiдриваються заднi ваони, вилiтають з рейок i перевертаються, а тому в них небезпечнiша ïзда. З погляду логiки виглядало це нерозумом, бо ж, коли б потяг мав на щось наскочити, так то всамперед льокомотивою, тобто найдужчий стусан мав би прийти саме в переднi вози. Прецiнь нераз я бачив образки катастроф в iлюстрованих часописах: усе там було найгiрше спереду потягу. I пiшов я в заднi ваони, сподiваючись, що там не буде так завiзно. Та ж i там було, як у бочцi з оселедцями. Лежали не тiльки на всiх полицях, а навiть i на вузеньких третiх поличках, пiд самою стелею, куди звичайно складали речi, побачив я ноги й голови. Я спинивсь пiд лямпою й мiркував: як собi помогти? Аж помiтив, що з третьоï полички дивиться на мою рушницю нестарий ще
дядько. Обличчя гарне,
полтавськез карим оком i чорним вусом, аж я з приємнiстю до нього всмiхнувся. А де ж дичина, господин студент? спитався полтавець. Лишив у Полтавi, бо ж, бачите, хрещеним нема мiсця у ваонi, куди вже тут пхати зайцiв. Ха-ха-ха! показав рядок перлових зубiв землячок. Та ж саме в цiй тiснотi залiзничим
зайцямлафа! Зав'язалась розмова, що не часто бувало в потягах росiйськоï iмперiï, де кожний пасажир, намучений незручностями й томливою ïздою, був здебiльше розлючений, непривiтний i грубий. I впала менi думка-винахiд, з якого я потiм користав досить часто. Ой, бачу, що ви, чоловiче, спати не хочете, сказав я. Хоч би й хотiв, нема вже коли: вилiзу на третiй станцiï. А що ви б сказали, коли б я вам дав семигривенника, щоб ви вилiзли з полички вже тепер? Буде щось з того? А чом би й нi? Пожалуйте, господин студент! Дай, Боже, доброï ночi. Дай Боже i вам щасливо доï...
