страница №1

ЗГАДКИ ПРО МОЮ СМЕРТЬ

Категории

1.   1 Василь Королiв-Старий

Оригинал

Так от iще раз ти ожив! усмiхнувся до мене фельчер Полтавськоï духовноï бурси, типовий украïнський пикник¹⁾, червоний, лисий, круглолиций i при всiх умовах по козацькому веселий. Вiн присунув табуретку до мого лiжка, що в ньому я малий утопав пiд графiтно-сiрою, як чорноземна стерня, ковдрою. Ану, пiднеси лишень руку: змiряємо тобi теплину. ________________________
¹ пикник — приналежний будовою тiла до типу пикничного, якому вiдповiдає т. зв. сангвiнiчний темперамент.
Як то ще раз ожив? Хiба ж, Василю Потаповичу, я був мертвий? Бач, а воно й не знало! Нi, таки добре сказав отой, що сказав: Смерть, Смерть! Не дурно ж ти звешся по латинськомуmors, бо, як морснеш кого, той духа Боговi вiддасть, до тями не прийшовши! Кажу ж тобi свiйською мовою, що ти ожив, та вже оце потрете. Сьогоднi бо потрете ми з доктором думали, що ти доходиш. I отець смотритель, що приходили на тебе подивитись, сказали: Defunctus est, скiнчений тобто! Казали: битимуть твоєму татовi депешу, щоб приïздив на похорон. Аж бач, братухо, смерть знову ушилась. А ти й не видiв, яка вона є, кирпата? Не видiв. А ви бачили, Василю Потаповичу? Ой-ой!... Сто... та десять раз сто ïï кручу дочку бачив! Всi ïï внади знаю, бо ж вона саме тут, у больницi все й швендяє, хап ïï фоц!.. Скiльки такий пшикiв, як ти, перебрала... Так то ж чужу. А свою бачили? Тю, на тебе, коле­о! Хто ж таки свою смерть бачив? Ïï можна тiльки вчути. Та й то мабуть лише тодi, як вона черкне попри тебе, але ж тебе самого не зачепить. А це часто буває? Хм... Правду кажучи: не знаю. Мабуть часто, тiльки ж ми ïï не часто помiчаємо. Щось цiкавiше перешкодить, ха-ха-ха! Здебiльша ж бачимо тiльки ïï атрибути... Та ж у тебе, паничу, сливе нормальна теплина. То ж дякуй Боговi з веселiстю. Випий ось лiк та й спи аж до вечерi. Василю Потаповичу, а що ж то є: атрибути? На те ще ти босу губу маєш. Багато знатимеш будеш великорозумний, а це, братухо, хлопцям шкодить! трiпнув термометром i пiшов до iнших палат. Я випив салициловий натр²⁾, що його давали всiм недужим при всiх немочах, але не заснув: думав. I було менi трохи жаль, що ось тричi Василь Потапович, i доктор, i гугнявий директор бурси, може ще й больничнi матнишки всi бачили мою смерть, а от я й не бачив, i навiть не вiдчув. Ну, вже нехай подруге... ________________________
² аспiрину.
Було менi тодi десять лiт, коли я витримав тяжку заушницю, що ïï тодi офiцiяльно звали свинкою. Дарма, що довго мене душила та свинка за обома вухами, вичуняв я без наслiдкiв, швидко забув про неï i про свою смерть. Одначе не надовго. Того ж таки року, приïхавши додому на ферiï (в Полтавщинi тодi говорилось на канiкули), я дуже ясно пригадав собi розмову з веселим бурсацьким фельчером. * * * Того часу мiй тато був парохом при Троïцькiй церквi в селi Диканцi. Був вiн людиною самiтньою, бо моя мама вмерла дуже молодою, а я рiс одинаком. У тiй же Диканцi, що тодi мала поверх сiмох тисячiв мешканцiв, при другiй церквi був парохом мiй вуйко, брат мого тата, о. Юхим. Вуйко мав вельми численну родину: тодi семеро живих дiтей, що з них старшенькi були менi ровесниками, а меншi також пнулись до товаришування. До того ж що-лiта на широку вуйкову садибу наïздило чимало тiточчиних кревникiв, також переважно з дiтьми. Тож у вуйка все було весело, у тата самiтньо. У вуйка було при хатi поверх трьох гектарiв чудового овочевого саду; у тата, при церковнiм дiмку не було й пiвдесятини. Тож на тiм дворi у вуйка було широко й гучно, при Троєцькому ж церковнiм домi тихо й тiсно, бо майже ввесь батькiв садок заставлено вуликами, мiж якими гратись було небезпечно. Натурально, що на канiкулах я перебував не тiльки днi, але ж часто й ночi на тiм дворi, при вуйковiй родинi. Тато ж, хоча приходив туди також щоденно, конче ввечерi повертав додому. Одноï ночi, серед лiта, в Троєцькому церковному домi сталась подiя, що схвилювала всю Диканьку. Звечора у вуйка були гостi. Затримались довго, вечеряли пiзно. Моєму татовi пiзня вечеря здебiльша шкодила, тож коли вiн повернувся по пiвночi додому, досить довго не мiг заснути. Та ще вночi зiрвалась громовиця i по бляшанiй стрiсi торохкотiв липневий полтавський дощ, при якому звичайно отверзаються всi хлябiï небеснi з чималим гармидером i грюкiтнею. Одначе помiж тими небесними звуками татове вухо пiдловило якийсь непевний звук земський: здавалось, що хтось нишпорить у сусiднiй кiмнатi. Тато якусь хвилину наслухував; та ж, не припускаючи нiчого лихого в Диканцi, що за Гоголем звичайно звалась богоспасаємою, повернувся до стiни й закрив голову ковдрою. Але в хатi була спека, пiд ложечку пiдпирало, тож тато все крутився в лiжку. Громовиця затихала, а от же в другiм покою таки щось брязчало. Тато встав iз лiжка, засвiтив тоненький огарочок восковоï, церковноï свiчечки й пiшов подивитися, яка причина тих звукiв. Широко вiдчинив дверi, оглянув i третiй покiй та, нiчого незвичайного не помiтивши, крiм випадково згубленого ключа вiд дверей, вложив ключ в замок, вернувся до опочивальнi, знов закрив голову ковдрою й мирно заснув. Другого ж дня вранцi враз побачив непорядок: розчиненi наростiж надвiрнi дверi хати, скрiзь заболочену пiдлогу, виломанi дверцята в альмарi зi схованою на лiто зимовою одежиною, яка зникла; на столах рiзнi слiди непроханих гостей. Але ж найдужче вразило, що за тими дверима, якi тато першi вiдчинив у ночi, лежала важка, гостра сокира. Тато сказав про неï: Ось, атрибути розбишаки! Пiсля докладного огляду всього мешкання, стало безсумнiвним, що, коли тато ходив по покоях iз тим слiпим огарочком, принаймнi один iз злодiïв стояв iз сокирою напоготовi за причиненою половиною дверей. Найпевнiше: коли б тато був його вглядiв, то злодiй з переляку рубанув би його по головi сокирою. Та ж тато за дверi не заглянув i тим зберiг собi життя. Всi, хто того дня побував у церковнiм Троєцькiм дiмку, одноголосно констатували щасливий випадок. Але ввечорi, коли вже i я пiшов iз татом ночувати до нашоï хати, тато менi говорив: Най буде й щасливий Випадок, але ж для мене нема сумнiву, що стався вiн з волi Божоï. Я любив свого спокiйного тата i мiцно вiрив його авторитетному слову. Тож i цi слова, не менш, як i сама драматична подiя, лишили в моïй пам'ятi глибоку борозну. Тодi ж я довiдався, що означає слово атрибут, i почав уявляти собi смерть не з косою, як на бiблiйних iлюстрацiях Доре ³⁾, що ми дiти студiювали в дощовi днi, але зi сокирою. Це робило ïï страшнiшою. ________________________
³ Ѕустав Доре (1832-1883), славний французький маляр-графiк, iлюстратор бiблiï.
Та ж багато з того, що робить глибокий слiд у пам'ятi людини, згодом засипається порохом з дальшого життєвого шляху так ­рунтовно, що тiльки при систематичнiм пригадуваннi можна оживити в яскравому споминi давноминулу подiю. Ото ж, i нинi, коли я надумав пригадати в порядку довгий ретязь таких щасливих випадкiв iз явним позначенням милiстю Божою, що ïх зажив сам за своє некоротке життя, то бачу зi здивуванням, як багато з них цiлком вивiтрилися з пам'ятi. Навiть тих, коли смерть заглядала менi просто в очi, не кажучи вже про може й сотки пригод, що загрожували менi калiцтвом чи якимись iншими претяжкими наслiдками. * * * На початку лiта пiд високими дерев'яними плотами духовноï семiнарiï разом iз появою на прикорнях дерев червоних гусарикiв, об'являлись також червонi мороженщики. Були то своєрiднi вулишнi постатi в Полтавi: здебiльше великi, кремезнi москалi, в червоних кацапських косоворотках i в бiлих попередницях. На головi мали вони товстий суконний бублик, на якого становили велику дiжку з кригою. В тiй кризi було звичайно два гнiзда для високих бляшаних пушок, повних сахарного мороженого снiжку, справдi чудового смаку. Мороженщикам не було дозволено заходити у двiр семiнарiï, а семiнаристам не рекомендувалось розтринькувати нужденнi кишеньковi грошi, що ïм давали вбогi батьки при виïздi з дому. Тому мороженщики ставали з-окола семiнарського саду, аж десь iззаду, а ласуни-семiнаристи замовляли собi солодощi крiзь дiрки в дошках плоту. Та що крiзь дiрки вiд сучкiв не можна було пропхати бiльшу порцiю мороженого, семинари найчастiш вилазили на плiт. Сидючи на ньому верхи, приймали з рук кацапiв морожене й там же його пожирали. Одного разу я блаженствував на плотi. Бiля мороженщикiв проходили двi циганки. Одна була цiлком молоденька й, порiвнявшись зi мною, почала конючити: Дай облизати шкляночку. Я зо смiхом i жартами передав ïй шкляночку, де на денцi ще була краплина амброзiï. Циганочка ïï майстерно вилизала, подякувала й, замислившись промовила: Жаль менi те казати гарному хлопцевi, але ж бачу: помреш ти тодi, як уб'єш свого брата! Тю, на тебе, маро! розгнiвавсь я. Брехня це, бо я не маю братiв. Я не брешу й не вигадую, кажу тiльки те, що бачу! захитала своïми рясними спiдницями циганка й зникла. Рiч видима, що, коли я скочив iз плоту, вже й забув про ту Пiтiю⁴⁾, бо ж таки всi думки були про iспити, а всi мрiï про життя на ферiях, а не про смерть. ________________________
⁴ вiщунку.
Ферiï заповiдались дуже весело. Мимо кревнякiв на вуйковiм дворищi, в Диканцi були раз-у-раз новi приятелi, школярi рiзних середнiх шкiл. Цього лiта зiбралось ïх чимало на Кочубеïвському дворi великiм маєтку диканського пана, прямого нащадка вiдомого Мазепиного ворога. Була вже глуха нiч, коли нашi гостi почали збиратись додому, ми ж усi вирiшили ïх урочисто проводити з ­iтарою, бандурою, спiвами, дотепами, веселощами. Коли б iще були смолоскипи, було б те не гiрше за проводи тореадора в Кармен ⁵⁾. Рушила вся молодь, тiльки найменшого вуйкового синка Володю, з огляду на пiзнiй час ми вiдмовились узяти зi собою, дарма, що вiн дуже просився. Роздосадований бурсачок приготовишка, або по полтавському фара ⁶⁾ сперся на сiнешнi дверi й iз ­анку дивився вслiд веселому товариству, що виходило з двору. Та саме хтось iз хлопцiв завважив, що нiч надто темна, й згадав: Треба взяти зi собою рушницю, на всякий випадок! i побiг до сiней, де стало висiли нашi мисливськi рушницi. ________________________
⁵ опера Ж. Бiзе, в якiй виступають тореадори.
________________________
⁶ з пiдготовноï кляси бурси.
Була там i моя, досить химерна, легесенька рушничка, перероблена на мисливську з вiйськовоï турецькоï магазинки. Поводитись iз туркинею треба було деякого вмiння, а той, що ïï вхопив у пiтьмi, не знав, як iз нею заходити. Та ж найпевнiше, що з мого недогляду, на рушницi не був замкнений профiлактичний когутик ⁷⁾. Отже, нараз, коли ми всi були за ворiтьми садиби, у сiнях торохнув пострiл, якого акомпанiяментом був несамовитий покрик. ________________________
⁷ забезпечник.
Всi ми прожогом метнулись до сiней i зледенiли в жаху: бiля дверей ­анку лежав неживий Володя, а другий хлопець тримав рушницю, з якоï ще навiть курився легенький димок вiд клейтуха. I враз неначе вдарило мене по головi: Та ж це з моєï провини вбито Володю, мого вуєчного брата! А ту думку вже наздоганяла друга: Тож це амiнь i йому, й менi! I раптом почув я такий жах, нiби дiйсно мого обличчя дiткнулася студена рука смерти. Я пiднiс очi до неба: Господи не допусти! зiтхнула стрiльчастою молитвою моя душа. Саме тепер були б потрiбнi смолоскипи!.. Та з'явились лiхтарнi, лямпи. Непритомного хлопiйку понесли до колодязя, де лили йому на голову холодну воду, змиваючи кров, що з неï враз на землi створилось цiле озеро (бо ж, розведена водою кров завжди робить враження величезного квантуму). Та за хвилю вiд холодноï тушi Володя прочуняв... Тим часом уже був запряжений кiнь, пораненого поклали на вiз i кiлька хлопцiв, у тiм числi також i я, повезли Володю до лiчницi. Там виявилось, що в голову хлопчинi потрапило аж 14 зерен шроту. Одначе, хоч пострiл стався на один крок вiд його голови, влучили в неï тiльки боковi шротини, сковзнули по черепових кiстках i майже всi вилетiли крiзь шкуру геть. Решту йому вирiзав фельчер, зайодував ранки, намотав ­азу й уже другого дня Володя похожав мiж нами, як ми казали, кандибобером хвастаючи й своïм величезним турецьким турбаном, i тим, що його не бере анi турецька рушниця. Мало того, ще через день, вiн пластично демонстрував своєму однолiтковi, що прийшов його немiчного вiдвiдати, як саме його стрiляно, i мало-мало не забив свого спочутливого гостя... Мене ж цей щасливий випадок, анонсований глупим циганським дiвчатком, iмпульсував до висновку, що тримаюсь його i досьогоднi: людям властивi неяснi прочуття будуччини, але ж циганам бiльше, нiж комусь iншому. Бо ж це циганча не чекало вiд мене нагороди за своє гадання i з жалем сказало менi те, не чого хотiло, лише те, що йому мимохiть уявилось. Що ж: вiрити в циганськi пророчества? Нi, але частiш згадувати сказану за двi з половиною тисячi лiт перед нами iстину Ляо-Цi, потiм повторену Сократом i багатьма iншими мудрцями: Хто (все) знає, той не є вчений, хто ж учений той не знає. * * * За рiк чи два, знов на ферiях поïхало нас п'ять хлопцiв на роверах у далеку мандрiвку. Був один iз тих незвичайних днiв, що роблять лiтнiй час на Полтавщинi на все хороший казково-чарiвним i наповнюють серце найглибшою любов'ю до цiєï виïмковоï землi. Того дня, вiдпочиваючи на мальовничiй галявинi невеликоï дiброви, ми з природи зовсiм не сантиментальнi хлопцi, в напливi глибоких емоцiй, поставали навколюшки, нагнулись до квiтчастого килима трави й цiлували рiдну, теплу землю з такими ж почуттями, як цiлують вдячнi дiти рiдну матiр. Земле наша! Ти скрiзь гарна, але найлiпша й найдорожча ти тут! Дай нам на тобi прожити i в тобi лежати по смерти! По смерти? Хто згадує про смерть, коли кругом життя в зенiтi? Ïдьмо! Ми дужi, повнi енергiï й завзяття, в пiднесенiм пастроï. Ах, хоч притиснути, що є сили, педалi⁸⁾, най залiзнi конi несуть, мов вихор! Вперед i все вперед! ________________________
⁸ ступирi, пiднiжки.
З iмпровiзованими спiвами й вигуками летимо, тiльки земля гуде пiд нами. А перед очима вже та улюблена, чудова Полтавська панорама: довжелезний спуск iз Опiшнi до замрiяноï Ворскли в Мiйських Млинах. Шлях широченний, сухий, укочений, iз нахилою рiвною площиною на пiвтора або й два кiлометри завдовжки. Не ïдемо, а дiйсно летимо додому з прудкiстю якихсь п'ятидесятьох кiлометрiв за годину, аж дихати нема чим. аж один одного ледве бачимо за нiжною пудрою куряви, що ïï зривають з дороги нашi кола. I зненацька чую, як щось з великою силою штовхнуло мене зiсподу й пiдкинуло високо вгору. Я в повiтрi. Сiдла пiдо мною нема, ноги без опору, лет вперед не зменчений... Лише почуваю в руках два ­умових держална керми, що ïх судорожно стискую з усiєï сили. Головою ж тiльки пролiтає блискавка: Це ж смерть! Господи!... I в цiй митi чую, що я справно вскочив у сiдло, ноги вперлись у педалi, а ровер, мов куля гонить з убiйчою силою рiвною лiнiєю вперед. Коле­а, що був менi при плечi, бiля рiчки оповiдав: Коли я вглядiв, як ти вскочив у яму й вилетiв над своïм сiдлом майже на метр угору, я сам ледве-ледве втримав свого велосипеда ⁹⁾ в руках, бо вчув, що млiю з переляку. Але ж об­рунтованiсть мого жаху прийшла в той мент, як ти знову влучив у своє сiдло. Тодi я збагнув, що було б з тобою, коли б ти хребтом брякнув у шлях поперед свого роверу! Не дурно ти в байрацi згадав про смерть: вона летiла з нами. ________________________
⁹ Велосипед — ровер, колесо.
I в того коле­и цокотiли зуби, а руки були, як крига. Ми всi були з духовноï семiнарiï, тобто з фабрики атеïстiв¹⁰⁾. I серця нашi були порожнiми каплицями, що з них украли Бога. А от же, той коле­а, що бачив мою смерть, не мудрствуя лукаво, констатував: Нi, це не щасливий випадок, але правдиве чудо Боже! ________________________
¹⁰ У тодiшнiх часах православнi духовнi семiнарiï справдi виводили атеïстiв, така в них iшла агiтацiя соцiялiстiв, ось нпр. i Сталiн теж був iз духовноï семiнарiï.
* * * Вважається, що непрактичнi люди, хоча б мали й велику пам'ять, не пам'ятають чисел i дат. Дарма, що мене свого часу звали в Києвi украïнським американцем, а з дитинства й поднесь лишаюсь людиною, цiлком непрактичною. Тож натурально, що, пам'ятаючи багато з того, що зажив, бачив, чув та читав, тяжко затримую в пам'ятi дати. А отже, є кiлька, що ïх твердо тримає й моя пам'ять. Такою визначною датою для мене був рiк 1896, особливо ж лiто того року. Тодi я поперше закохався. Того ж року зажив тяжку драму першоï зради коханоï дiвчини. В тому ж таки лiтi я по-перше написав кореспонденцiю до газети. Поважна газета мою кореспонденцiю видрукувала, я дiстав ласкаве запрошення до спiвробiтництва й це потягло мене на письменницький шлях. Того ж таки року смерть кiлька разiв гостро пожартувала зi мною, навiть неначе навмисне раз-по-раз мене пiдловлювала. Вiдомо: коли юнака пiрве перше кохання, цiле його єство захоплене страшним торнадом. Це неминуче приводить до зриву в багатьох емоцiональних вiдношеннях. Хлопчисько перестає бути дитиною й через нiч з нього стає правдивий юнак. Дитяча нерiшучiсть чи боязливiсть, шукання в комусь опертя, слухнянiсть старшим, а часто й коректнiсть до батькiв все раптом зникає. Натомiсть розцвiтає iнiцiятивнiсть, нахил до бiльшоï чи меншоï героïчности (в залежности вiд iндивiдуальноï здiбности коронних сердечних артерiй (arteris cerrotis) ¹¹⁾ дужче чи менше звужуватись. Слiпо вперше закоханий юнак мусить на всiх полях доходити слави заради дами свого серця. В iм'я свого палкого кохання вiн пiде на будь-який очайдушний чин, не спиниться перед жадною небезпекою, завжди готов ризикувати життям. Бо ж у коханнi неминуче Щастя i бiль сплелись за-одно, а в менти найвищого духового пiднесення приходить бажання стати офiрою, цiлком ясно оформлюється туга за смертю. Бо ж той солодкий вилiт у високостi над усiм буденним стає найсолодшим саме тодi, коли тебе пiдтримує за лiкоть смерть. Що ж я був молодим у добi, коли ще кохання було правдивим i високим мистецтвом i взлети душi цiлком прибивали приземну фiзiологiю, то порив до лицарсько-героïчних чинiв був цiлком природним. Було природним також шукати нагоди, щоб себе належно показати перед своєю вибраною. Хто ж шукає, той знаходить. I того лiта менi небезпек не бракувало. ________________________
¹¹ Автор був ветеринарним лiкарем, звiдси ж у нього багацько лiкарських висловiв.
Одного теплого дня наше велике, молоде товариство вирiшило податись веселою юрбою до Брусiï. Це мальовничий, типовий куточок Полтавщини, лежить при рiчцi Ворсклi, у вiддалi около сiмох кiлометрiв вiд Диканьки. Дорога левадами, лiсом, байраками, оболонями, по яких один-за-одним скачуть легенькi мiстки над прозорими биндами потiчкiв, окрайкованих болотяними квiтами. Гаряче сонце на прогалинах, вогка прохолода затiнкiв, повна ласкавости природа, здоров'я, молодiсть i п'янюча любов, любов понад усе iнспiрували мене до найрiзноманiтнiших вигадок та показiв. I хоч всi ми дурiли, як цуценята, однак я намагався бути все на першому мiсцi, все навидноцi. Коли ми зривались бiгти навипередки, першим добiгти до мети мусiв я; коли розгублювались у лiсi й перегукувались, найдужче гукав я; коли дрались на дерева, найвище видиравсь я. I, коли, нарештi,., ми кинулись у рiчку, найшвидше переплив ïï я. Але що то є: раз переплисти рiчку? Не виступаючи на берiг, я враз вернувся назад, плив знову вперед, i знову назад, вибираючи собi шлях тими мiсцями, що вважались за найглибшi й найнебезпечнiшi. Коли вже може подесяте я знов припливав до протилежного берега, всi iншi хлопцi вiдстали. Лише молодший за мене семiнаристик Льоня, наш випадковий гiсть, премилий хлопчина родом десь iз-над Псла, тобто вправний i вмiлий плавець, не давав наплювати собi в кашу. Та ж i я не мiг пiддатися, щоб мене хтось переклюкав, тим бiльше, що я бачив, як Льоня вже помалу вiдстає. Та, коли я знову наближавсь до берега, мiй суперник коротко скрикнув. Я оглянувся й побачив, що вiн ковтає воду: потопає. Всi товаришi на другiм боцi рiчки, а Льоня топиться на самiм чорторию, тобто в найглибшiй ямi, до якоï ми не поринали, знаючи, що там на днi лежать корчi великi моченi дуби, що в них дехто заплутувався. Але ж i менi цiлком доходив дух. Одначе, який би я був лицар, коли б у нещастi покидав напризволяще товариша? Та й чи ж мiг я промарнувати таку красну нагоду вчинити правдивий героïчний скуток?... Не роздумуючи довго, я повернув до потопаючого й за млiг ока вже був над ним. Що ж вiн остаточно йшов до дна, не було вже коли скласти метод порятунку. Та й наш гiсть, як i всi ми на лiтнiй час був гиря-макотиря мав низько пострижену голову й ухопити його гирявого за волосся не було як. Тому з бiди вхопив я його за руку. Хлопець ще не остаточно втратив свiдомiсть i, вiдчувши опертя, кинувся на мене, пiдобгав пiд себе, ще й судорожно затис менi рукою рота. Я рванувся раз-два, та вiд надмiрного руху перевтомлену ногу вхопили корчi, i я також пiшов пiд воду. Там, над самими дубами таки вирвався з Льонiних рук i ще раз виплив на поверхню. Не запевнятиму, що крикнув я надто голосно: Хлопцi! Рятуйте... Ради Бога... i знов пiшов на дно. Здавалось менi в пiдводне жовте королiвство, з пагорками, усипаними довгастими блискучими зiрочками. Мiж ними свiтить тьмяно-жовте, тепле сонце. Воно манить мене, хоч я й знаю, що мушу перед ним здавати звiт за своє пусте життя. Дiйсно пусте! Бо ж що я зробив доброго? Ось, хотiв порятувати хлопця, i не доказав. А тим часом буде менi взято за зле ще й те, що ж таки сам я й призвiв товариша, ще й гостя, до фатального знесилення. Добре ж, що хоч у цiй хвилинi я плачу свою провину переходом iз свiтла надземного до свiтла пiдземного. Але ж я знаю, що там я був вiльний, вiльний, як вiтер, а тут стану покiрливим слугою того, що втопився через мене. Ах, як тяжко! Як тяжко на серцi! Як душить у грудяхi... Потiм я довiдався: дарма, що хлопцi галасували, граючись у водi на протилежнiм березi, всежтаки один почув мiй тихий розпучливий покрик, а власне тi слова: Ради Бога. Бога ж ми не призивали всує. То всi кинулись до нас. Нуркуючи, повитягали з корчiв нашi, посинiлi вже трупи, i догадались за вказiвками, що колись читали в календарi, робити нам штучне дихання. Що я був пiд водою короткий час, та швидше й привернули мене до життя. З Льонею було мороки бiльше, а всежтаки, на наше щастя, ожив i наш гiсть... Був це перший припад зi мною, щоб я вмирав через утоплення. Перед самим фактом неминучоï смерти не вiдчув я найменшого страху. Але на все життя лишилось враження, яке при кожнiй згадцi про цю подiю, бачу перед очима: тепле, жовте свiтло, спомин про неймовiрну тягiсть у грудях та про могутнi струï води, що виливались iз мого шлунка нiби то чисто так, як на малюнках викидає ïх з себе велериба. * * * Швидко по цiй подiï, нашi дiвчатка цiлим хором поïхали в справi своєï жiночоï хемiï в Полтаву. Ми ж хлопцi чого б же самi товклися вдома? Гайда на рибу! Враз накопали хробакiв, наловили мух, забрали вудки та сачки, з певним запасом ïжi, про що подбала люба тiточка (тодi вже вдова), i майнули на Ворсклу. Мiж Багачкою i Чернечим Яром лагiдна Ворскла дуже ласкава. Ми всiм серцем любили цю нашу рiчку-невеличку, нiжно оспiвану ще Котляревським, не тiльки дуже славну вiйною, але ж i своєю напрочуд чистою, прозорою водою при винятково тихому ïï бiгу. Щойно встигли ми викупатись та закинути вудки, як зненацька з-за лiсу насунула чорно-сива хмара з пiдпеченим черевом, вiтер пригнув до землi верби й осокори, а з неба загучало грiзне попередження: Ого-го-го... Вже йду! Iди!... Пiд громовицю ж клює рибка! За хвилину розгулялась, однак, просто тропiчна хуртовина. Нашi манатки мусiли ми прив'язати до дерева, бо вiтер свистiв, як бичi, грiм глушив раз-за-разом, а дощ падав iз неба, як iз-пiд потокiв. Кажуть: голому дощ не страшний. А всежтаки, хоч ми були й голiсенькi, щiльненько притулились, присiвши пiд копичкою сiна, що була найближче до води. Сидiли на почiпках, дивлячись на фiялковi блискавки, що шалiли бiля нас, аж ставало справдi моторошно. I бачу я: одна з моïх вудок вирвалася з пiску й упала на воду. Я метнувся до неï. Що ж була порожня та з цiлим хробаком, швидко закинув гака в воду, держално вткнув у пiсок i зробив буквально один крок до копички, як саме на вудку впала величезна фiялкова вогняна куля. Бiля ж мене вирвався вгору такий водяний обелiск, що аж рiчка безсоромно оголила своє дно. Мене хтось попхнув у спину мабуть повiтря, i я з усiєï сили гуцнув головою в копицю, що саме в тiй митi звелась угору та й перекинулась назад вiд води на берiг. То ошарашенi грiзним ударом грому просто перед ïхнiми носами, три моïх товаришi розпружились iз почiпок на рiвнi ноги й спинами перекинули копицю, що й сiно в нiй пiд фiялковим свiтлом побiлiло з переляку. Кiлько разiв потiм був я у великiй небезпецi впасти офiрою блискавки, однак нiколи потiм я нi так близько, нi такоï страшноï та феєрично-красноï вогненноï бомби, що впала менi пiд самi ноги, я не бачив. * * * У тiм вiцi ми не потребували вiд життя багато, бо ж усе, що було довкола нас, могло бути причиною нашоï радости. Але ж нiчого не було нам радiснiшого, як сам смiх. I вiн лунав вiд пробудження до сну в обiйстi тiточки, чи мого тата, що також радо товаришили нам молодим, i нiколи не марнували нагоди посмiятись на повнi легенi вкупi з нами. А всежтаки нiде не можна було так досхочу насмiятись, як на пасiцi в отця Гермогена. Той предобрий панотець-самотар нiколи не видав з уст звуку, без дотепу й жарту, хiба що за винятком хвилин, коли щиро молився. Поза тим не лише приказка, цитата, мотто, афоризм та iншi льоцi коммунес ¹²⁾ гаптували його барвисту мову, але ж той веселий удовець, пiп-запорожець, умiв так майстерно перекручувати слова, що вони в тiм спотворенiм виглядi кружляли по цiлiй єпархiï, як i чимало всяких iнших його дотепiв, часом i подостатком намащених. ________________________
¹² загально вживанi вислови-оповiдки.
Отець Гермоген любив усе на свiтi. Але ж найдужче: Божу муху бджолу медну, свого папугу Какадура, студентську молодь та домашнє мудрословiє. Тому на кожних ферiях, бодай раз улiтку цiлий наш виводок студенти, семинiри, єпархiялки, курсистки робив до нього вилет. Там, у славнозвiснiй поповiй пасiцi, пiд крiслатою грушкою споживали ми гори мосяжних барвних щiльникiв. А бiля нас на пеньку тобто на переверненiм маленькiм вуличку сидiв цiлком лисий господар i майстерно грав якийсь iз своïх фарсiв-iмпровiзацiй, що часом не вступилось би й перед грою генiяльного комiка Саксаганського. Цього разу ми застали в отця Гермогена ще його небожа Гришу, студента духовноï академiï, великого аматора i меду, i мудрословiя. Ой, лiнива громадонько, пiдбадьорював нас господар, ïли б ви медок поскорєïча, бо ж самi бачите: мiй Гришуня самоєд: нi братам, нi сестрам нiчого не лишить, все з'ïсть сам. Але, дядю! Хiба ж ви не знаєте, що я вередливий халдей: на пiдкладнi не охочий! парував Гришуня жарт, бо не був косоязичний. А в чiм же ви вередливий? не зрозумiла вiдразу жарту одна з дiвчат. Найбiльш у варениках, панночко, з дуже серйозною мiною вiдказав Гришуня, бо однi менi подобаються, а других ненавиджу. Якi ж ви любите? спитала господарна панночка. Тiльки самi великi, малi ж просто мене злостять! А тепер то я так у вуйка запанiв, що вже менi пизи стали смашнiшi за немащену бараболю. А не так пизи як курятина, додав о. Гермоген. Дядю, це вже перехiд до зоологiï. А ви ж знаєте, що в зоологiï не в тiм суть, що кури суть, що несуть, чи суть телята, що ссуть, а в тiм суть, що всi парохiяни щось живе вуйковi в хату несуть. Ха-ха-ха! заливались ми хоровим смiхом. Та-та-та! махав рукою о. Гермоген. Минулися, халдейчику, роки, що розпирало поповi боки! Моя теперiшня парахвiя чистiсiнька голотурiя: найчастiше двоє кумiв iз бабою приносять лише десяток голодних блiх. Та ж у впорядкованому господарствi, впадали й ми в тон, i блоха придасться, коли ïï взяти на добрий випас. Буде не менча, як та блощиця. Особливо та мiйська, блощиця плюсква! пiдхопив Гришуня. Е нi, тiєï пенi ще нiхто не наволiк менi. Та satis de hoc (досить про це) несмачне звiрство, лiпше devertere via (збочити з дороги) до чогось кращого. Он, бачу, суне вже моя гитриха-мниха Ганна-кухариха: наварила нам кацапськоï юшки. Хочете пiд каштанами, чи на верандi? Та ж ми не голоднi! вiдмовлялись ми. Бо ж працювали тiльки язиками. I то праця, бодай для адвокатiв! вiдказав Гришуня. А вся праця людини для ïï рота сказав мудрий Еклезiяст, пiдкинув отець Гермоген святого тексте, беручи пiд руки двох дiвчаток. Ой, отченьку! озвався наш коле­а-вчитель, званий за свою боязливiсть застудитись калошним: Сонце низенько та й припiкає дуженько. Нам уже є tempus navernendi додому, бо ж як захопить у дорозi хуртовина та злива, то нашi паняночки... Хуртовина? Дощ? заспокоював Гришуня. Та ж мусимо вiрити старому Вiр­iлiєвi, котрий сказав... А що тобi сказав Вiр­iлiй, Гришуню? Що без попередження нiколи не приходить громовиця... I зненацька сливе в цей мент немов би пiддашки парафiяльного дому, де ми саме розсiдались при столi, розломилися з неймовiрним грюкотом. Я вiдкинувся на дерев'янi поручнi, що тяглись над палiсадничком мiж двома високими ­анками. Стiлець пiдо мною трiснув, трiснули й поручнi i я, Гришуня та одна з дiвчат полетiли сторчголiв мiж троянди в квiтник. За нами летiли склянки й тарiлки, що ïх потягла за собою на настiльниковi панночка. Та ж не встигли ми прийти до свiдомости, що саме дiється з нами, як новий бiлосяйний зи­за­-клес з оглушливим гомеричним грюкотом розсадив одного з дерев'яних ­анкiв, що саме бiля нього я був скотився з веранди. Кiлька вiдiрваних дощок навхрест накрили менi груди, але не зачепили обличчя. А що широкi очi має жах, то i я вибалушив своï на свiтлосяйного гада, що пробiг по стiнi дому й, уломившись пiд простим кутом, шугнув бiля моєï голови у м'яку полтавську чорноземлю. Ще якусь мить я лежав, мов спаралiжований, сподiваючись, що ось-ось побачу вогонь i дим з будови. Але нiчого не запалилось. Хлопцi вiдкинули з мене Андрiєвський хрест iз дощок, витягли панночку з куща троянди й помогли Гришуневi. Всi ми вив'язли без погроми, та ж, пiд враженням несподiваноï блискавки, що впала мiж нас, мовчки переводили очi з поруйнованого ­анку й покресленого гнiдою рисою небесного Пакелена ¹³⁾ дерев'яноï стiни пiддашок на блакитну, аж дзвiнку чистою своєю синню небесну мису, по якiй спiшно пересувалась невеличка, одинока цинова хмаринка. ________________________
¹³ Апарат для випалювання, вигаданий Пакеленом.
Отець Гермоген широко перехрестився. Почувши, що нам нiчого не сталось, прибрав лукавого виразу i втупив погляд у Гришуню, на щоцi якого вiд трояндовоï шпички зависла рубiнова краплинка крови: Дорогий мiй небоже! Чи ти й завжди мав довiр'я до слiв Вiр­iлiя? Завжди, вуйку! А тепер вже й поготiв: бо ж попередженням громовицi була злива ваших дотепiв на пасiцi. Ще бо Сократ... Про Сократа промовч: всi бо ми знаємо його слова й вiримо, що дiйсно Пiсля борщу буває грiм. А все ж таки, паничику, здається смерть хотiла погладити вас? звернувся отець Гермоген до мене. Нiби ж i хреста вже над вами поставила... Ще й свiчку в головах! докинув Гришуня. Але, отче, не вiрте ïй, так само, як i Вiр­iлiєвi. Вона часто жартує зi мною, вiдбивався я. А все ж таки, це трохи неприємна хомилярнiсть з ïï боку! Що-правда, старi бабусi люблять чiплятись до молодих хлопцiв... Ганна з панночками визбирали в садочку начиння, машталiр Свирид постягав розкиданi з ­анку дошкиг а ми знову розсаджувались довкола стола, де при великому самоварi суть кури, що несуть вилискується улюблена в Полтавщинi срiбна чехоня та непорiвняльний полтавський спотикач i Гришунина деклямацiя: Уже i п'є, i ïсть чабан, чого не пив, не ïв iзроду: Сiк з винограду мав за воду, щербу, оладдя i махан... Вiд отця Гермогена повертали ми додому через невелику рiчку Говтву, що пробiгає бiля Диканьки кiлометрiв за три з половиною з боку, протилежного Ворсклi. Купатись у тiй болотянiй i повнiй кiнських п'явок рiчцi не можна, та ж зате в ïï зарослях, густих очеретах та осоках, у широких плесах та драгнистих берегових луках бувало чимало перiстих обивателiв. Тож ми часто ходили сюди на полювання. Моє стале товариство, що я його перелiчував по найменнях у Чмелику¹⁴⁾, було досвiдчене в стрiлянню, бо всi ми були учнями мого тата, що в добi свого вчителювання був стрiльцем аля Вiльгельм Тель. Та ж у нашiм краю мисливцiв було багато, а рiчечка маленька, тож хоч дичини й не було обмаль, була вона вся перелякана. I в цiй дiлянцi належало менi бути на першому мiсцi, бо ж який би я був Нiмрод ¹⁵⁾, щоб повертати додому з порожнiми тороками й соромитись перед своєю пасiєю, що до речi вельми любила диких качок?! Тому я напружував усю свою винахiдливiсть, пускався на всякi хитрi вигадки й, нарештi, догадався виорендувати за малий грiш у дiда Дерев'янки його вербового човничка, званого один день каяком, другого дня пiро­ою, кеню, душогубкою аж по дуба включно. На тiм вербовiм дубi запливав я глибоко в очерети до найширшого плеса, куди iнак не можна було дiстатись, i там, нещадно обкусаний комарвою, цiлими годинами терпеливо чекав, упиваючи в себе рiднi барви й звуки, придивлявся й прислухався, вiдкiль, нарештi, випливуть чи надлетять на плесо качки. ________________________
¹⁴ Авторiв роман для юнацтва, виданий 1920 р. у Празi.
________________________
¹⁵ Нiмрод був ''великий мисливець'' (Книга Битiя 10 i дд.).
Був тихий серпневий вечiр. По свiтло-блакитньому небу Великий Маляр протяг широким пензлем кiлька золотих смуг, що з кожною хвилиною розпалювались на жар. Видко пензель був гойно намочений, бо ж чимало золотих краплин розбризкались по обрiю i тепер запалювалися в червонi пiони. Рум'яним орнаментом радости й миру смiялись до порожевiлого сонця мiтелки очеретiв. Десь на березi, мабуть в дуже затiненiй ямцi, затихав одинокий цвiркунчик, немов блимав догоряючий малесенький вогник на тлi музичноï пряжi комариних тонiсiньких струн. Зненацька з луки, викликаючи своïх наречених, задрали два деркачi, загасили вогничок малого цвiркуна й подали си­нал жабству. Жаби враз почали епiталами, великим оркестром многострунних арф i цимбалiв, немов розпочали концерт на цiлу нiч. Однак несподiвано змовкли, а натомiсть на Дерев'янчинiй луцi жалiсно, як старенький дiдусь, закашлявся курiпчин пiвничок. Той кашель роздратував кiлькох цвiркунiв i вони спросонок кинули жменю шроту на срiбну миску, неначе по кавалiрському скинули пригорщу монет жебраковi... Гарно спiває Говтва тихим вечером, та ж усе те не були тi звуки, що ïх тужно ловило моє вухо... Сьогодня заповiдався знаменитий перелет вечiрня прогульна качок над рiчкою, власне, ïхнiй поворот iз пiль до своïх вод. Я вже просидiв чимало часу. Вже менi й очi почали запухати вiд комариних iн'єкцiй, а все дарма: сьогоднi щастя не маю. Щоправда, я бачив, як лiтали табунцi качок, але ж високо й далеко. Перелiтали, як шаленi, навiть не кружили над плесом, а втiкали подовж рiчки далi й далi. Це провина моïх коле­, що сидiли довкола плеса по берегах: вони всi були надмiрнi оптимiсти й без витримки стрiляли на кожного птаха, не брали на увагу його вiддалености й передчасно лякали дичину, що вже здалеку чула густу канонаду. Починало поночiти. Згасли червонi стежки й пiони хмар, бо ж сонце вже давно погасило свiй ватран. Небо всмоктало зелень лук i, дрiмаючи, спускало над землею свою сиваву голову. Гасли й моï надiï на влов. Але ж i sine nulla spe (без жадноï надiï) я вперто годував собою комарiв та запухлими очима пильно вдивлявся в сутiнь, боючись тiльки одного: почути заклики камратiв iти додому. Але ж, видко, хто жде дiждеться! Зненацька чую над самою головою отой, хвилюючий кожного мисливця, звук: риплять немащенi шарнiри качачих крил. Таки просто на мене летить табунець запiзнених крижнякiв! На обрiю, який ще остаточно не стемнiв, ясно вимальовуються близько мене кiлька великих, чорних плям, що спускаються до поверхнi плеса. Бах-Бах!.. Згарячу пiдношу когутика й ще потрете клацаю на порожню гiльзу. А тим часом чую, як два качури, близько мене гучно ляпають у воду. Ось вони таки я ïх бачу!.. Хоч би ж не втекли пiдстрiленi в очерети!... Кидаю в човник рушницю, хапаю весло й з такою силою б'ю ним по водi, що аж сталась незвичайна рiч: я сам зiрвався з мiстка, вилетiв з човна, крутнувся довкола весла в повiтрi, як на колоточi i, не досягши облавка, булькнув у воду, не согiрше за вбитих мною качурiв. Але ж, коли б то я булькнув у воду! Пiд моïм човником було теплоï, як чай, води може всього з сорок центиметрiв, а пiд водою м'яке багно, таке глибоке, що я враз пiрнув у твань як у свiже тiсто, аж по-пiд руки й чув, що враз мене смокче далi вглиб. Довкола сама вода, нi очеретини! Як на роверi, що-сили мотав я ногами, намагаючись упiймати веслом човничок, що його водянi кола гнали на плесо. Одночасно гукав також що-сили до коле­: Хлопцi! Бiда... Рятуйте... Потопаю в болотi! Не було сумнiву, що коле­и чують моï крики, але ж треба ïм оббiгти цiле плесо та ще десь знайти човна. А тим часом менi вже доходили сили. Вже кiлька разiв я пiрнув у воду з головою. Ноги не хотiли слухатись. Наближався неупростний кiнець, бо ж коли коле­и не знайдуть враз човна, то дiстануться до мене тодi, коли вже мене знайти не буде можна... I здалось менi, нiби якесь свiтелко розсвiтилось на водi, пiд очеретами... Оце ж мабуть таки бачу я свою смерть!.. I тодi я згадав про Бога та про свого Янгола-Охоронця. Тiєï ж митi вчув я пiд одною ногою якусь перепону. Сперся тримає! Сперся другою ногою держить, аж я пiднiсся над водою по дiяфрагму. Певне пiдо мною була деревина чи корiння староï верби, що де-не-де стирчали помiж очеретами. Молодiсть швидко вiддихує. За кiлька хвилин був i я знову повний сил. Устромив весло в свою опору, щоб не згубити мiсця порятунку, ще раз гукнув товаришам, голоси яких уже було чути, напруживсь, як кiнь, i плигнув повним розгоном до човна. Але розгiн був замалий: багно прецiнь тримало пiв мого тiла. Очайдушно напружився щераз i таки вхопив у водi ретязь, що на ньому Дерев'янка замикав при березi до пакола свого човника. Човен сильно гуцнув мене пiд груди, забив менi дух, аж зеленi кола закрутились у мене в очах, i я впав грудьми в човен. Анi не знав, що той стусан пiд ложечку викликав шок нерва, званого френiкус, i що в тiй прекумеднiй поставi тiлом у човнi, а ногами у водi, обняла мене млiсть. Коли я прийшов до тями, мене вже витягували з води товаришi, а дiд Дерев'янка врочисто тримав у руцi справдi велетенських крижнякiв, i своïм тоненьким голосочком з невимовним захопленням виголошував: Замiча-а-тельнi!.. Най скажу правду: це не вутки, а чистiï подсвинки! Але коле­и не дивились на качок, вислухали моє оповiдання й голосно радiли. Узнали, що сталось явне Боже чудо, наче ще й пiдкреслене тим, що менi було показано мою смерть. Не менш дивувала й друга деталь: моя рушниця зачепилась перев'яззю за лавочку й плила за човничком. Коли була б упала в воду, найти ïï в тiй тванi могли б хiба що археологи через кiлька тисяч лiт. * * * Пiсля вiзити розбишак тато взяв собi служку. Перед тим довго мiркував i радився з вуйком Юхимом: взяти молодицю, чи бабу? Вся рацiя була за молодицю, та ж не минеш поговору. Тому найняв стару просту бабусю тай не мав користи. Коли щось i було зроблено, то не вчас, а здебiльша нiчого не було зроблено, бо ж i при найлiпшiй волi, баба Оришка все забувала. А щоб зачути появу злодiïв у ночi, коли й за-дня ïï не можна було догукатись, бо ж наша Оришка, як i Гюïсманова madame Bavoil, чула тiльки голоси Божi, було безнадiйно. Тато потримав ïï до весни, щоб бабуся перебула зиму в теплi, але жартував, що говорить з нею лише шiсть днiв у тижнi, а в день сьомий суботу вiдпочиває, бо ж коли б говорив i в суботу, то вже в недiлю не мав би голосу для Служби Божоï. Та ж, видать, злодiям не дуже сподобалось вiдвiдувати церковний троєцький дiмок: таки вони й не листоноша, що приходив з газетами денно. То ж тато зрези­нував вiд думки тримати такого охоронця, додав до мого Париса (якого всi звали Борисом) ще одного пса, що тодi був названий повiрте менi, що говорю правду, Чемберленом, iз-передполудня лишав ïх господарити вдома, а сам iшов на той двiр. Там обiдав i вечеряв. Тiльки вночi та добу передобiдню перебував дома, своï ж заробiтки вiддавав тiточцi, бо ïх якраз вистачало заплатити свою виживу та мою, коли я приïздив на канiкули. То ж моєю родиною стала фактично премила родина тiточчина. Там була незмiнна згода в семействi, i мир, i тишина, а в тiй душевiй погодi iнтерес до матерiй, що не були приземними, все був нагорi. Особливо ж любили там книгу й мистецтва. Була добра книгозбiрня. Майже кожний член родини дiставав якийсь часопис, вiдповiдно до свого вiку та зацiкавлення. Що-правда, влiтку було мало часу на читання, бо ж, говорючи по-теперiшньому, молодь, головне хлоп'яча, жагуче вiддавалася спортовi, хоч i не знала того слова. Та ж увечерi чи в слоту всi ми дуже любили послухати добру музику (дiвчата на роялi, тато на скрипцi), непогано щовечора спiвали хором, часами ж у нас спiвали й спiваки-професiонали, нашi коле­и й земляки члени Киïвськоï й Тифлiськоï опер. А все ж таки найбiльше любили ми книгу. Бо ж помимо iншого, мiж нами вже було троє, писання яких щораз бiльше з'являлись у друку. З любов'ю до лiтератури в'язалась i любов до театру, який ми провадили бiльш, нiж непогано, маючи до диспозицiï першорядних своïх i випадкових акторiв. Про мене йшла поголоска, що я добрий декляматор. Рецитацiï я, дiйсно, любив, учився мистецтва читання не тiльки з пiдручника Ле­уве, а й у живого ще тодi, славного декляматора Бефанi. Ото ж, коли я приïздив у Диканьку, вже з першого вечора всi сестри чiплялись: Прочитай нам щось, а ми тихесенько шитимем. Часами на моï лiтературнi вечорi приходили й сусiди, а найчастiше один млинар Петя Гуденко, що також друкувався в кiлькох газетах. Жив вiн за широким майданом, майже серед поля на гарненькому хуторi з добрячим садом. Саме в цiй добi, що про неï мова, мав я нагоду придбати для своєï книгозбiрнi, що перебувала в Диканцi, повне видання творiв Грицька Мачтета. Мачтет був спробував писати по-украïнському, та одна особиста справа вiдштовхнула його вiд украïнськоï трибуни. Одначе, хоч писав вiн по-московському, найлiпшi його речi тематикою украïнськi. Деякi фрагменти його Блудного сина чи Бiлоï Панни, чи нордицька ле­енда Бiдна Едда були незвичайно гарнi й вельми надавалися до читання вголос. Що ж я пообiцяв увечерi познайомити нашу авдиторiю з цими речами, то по обiдi непомiтно витратився з дому й опинився у Петi, де в його безлюднiм садку мiг спокiйно приправити заповiджену лектуру. Та ж на досаду прийшов не вчас; у Петi були якiсь невiдомi менi його знайомi. Я не затримавсь, а пiшов до млинiв, що стояли в полi, за цариною села. Там сiв у затiнку пiд великим вiтряком i заглибивсь у читання. Та за якийсь час зiрвався несподiваний вiтер. Мабуть у вiтряка був кепсько загальмований вал, або закрутка попустила, бо ж млин без мирошника нi з того, нi з цього махнув своïми велетенськими лапами та й пiшов за вiтром. Враз вилетiла менi з рук моя книжка, а я почав пiдноситись на крилi, як на ярмарковiй каруселi. Тiльки ж крило якимсь гаком вхопило мене ззаду за шкуряний пас, i було моïм щастям, що пряжка пасу не була розрахована на такi випадки. То ж я пiднiсся на якiсь два метри i на тiм скiнчилась моя авiяцiя: пряжка не витримала i я потерпiв щасливу аварiю. При падiннi, щоправда, друге крило таки мене нагнало й трохи погладило своïм рiжком по спинi, але за те заплатили тiльки моя блюза та сорочка, шкура ж на спинi не потерпiла. Пошматований упав я на всi чотири й здивовано дивився на край ворожого менi крила, що тепер iз фле­матичним рипом уже пiднеслось до своєï кульмiнацiï, найменш метрiв 810 над землею. Як би був витримав мiй пас, то я мав би бути офiрою нещасливого випадку, бо ж рiч видима, впасти з височини бодай i восьми метрiв не обiйшлося б без ­рунтовного ефекту. Та ж так не сталось. Одначе моï авiятичнi вправи на цiм ще не скiнчились, хоча лаври Iкара не спокутували мене нi тодi, нi потiм. * * * Iз приводу храмового свята, що збiглося з днем iменин мого тата, вiдбувся превеликий фестин. На нього прибули коле­и моï та моïх кровних iз кiлькох диканських околиць. Веселощам не було кiнця. Грали в свинки, в клюка, в скраклi, робили перегони на велосипедах, пародували джи­iтовку на конях, танцювали, бiгали в горiлого дуба, впорядили фейєрверк. А по вечерi гуртом проводили мого тата до його житла. На поворотi зайшли на церковний цвинтар. На Полтавщинi цвинтарем звуть не кладовище, а лише те подвiр'я, звичайно обнесене огорожею, що на нiм стоïть церква. Старовинна, мурована в кучерявiм бароку Троïцька церква була височенна. Свiжою, щойно покладеною бiллю вона чiтко вимальовувалась на темносинiм, зорянiм небi. При нiй чимала заввишки дзвiниця. Хоч при дзвiницi стояли шаплики з вапном, забрудненi шеритвасами вiдра та валялось чимало риштування, нiхто не побоявся замазатись, i ми вибiгли на дзвiницю. З верхнього вiкна, де висiли дзвони, аж до землi звисав мiцний мотуз. Панове! Хто спуститься додолу по мотузу? запитався один iз хлопцiв. Ми всi подивились у чорну глибiнь, спробували мотуз, але охочого не знайшлось: таки небезпека була надто очевидна. Дивно, що нема охотника до сильнiших переживань. Невже ж анi ти, Василю, не спробуєш? Це сказав Кость, що сьогодня аж надто виразно крутився бiля моєï Лiдочки. Як би дехто схотiв, напевне вiн би спустився, вщипнула мою амбiцiю з другого боку Женя, Лiдина конкурентка. Хiба що на вашу честь, дорога Женечко! ­алянтно вiдповiв я й узявся за мотуз. Але схвильована Лiда вхопила мене за руку: Не варто! промовила з робленим спокоєм. Ходiмо вже, панове, додому: пiзно, а тета на нас чекає. Ха-ха! Злякалась наша Лiдочка, смiялася Женя. Та ж хiба ти не знаєш його м'язiв? I щастя? додав єхидно Кость, мовляв: Нате й мою мазничку на дьоготь!.. Колю, Володю, Якове, просив я, побiжiть додолу: на випадок, що зiрвусь пiдхопите мене. Але ж: дурниця з маком паляниця! I, хоч усi дiвчата й частина хлопцiв мене вiдмовляли, я розкуражився, як правдивий аркадiюс ювентус¹⁶⁾, вискочив на лутки люнети, вхопився за товстий канат i повис над темною безоднею. Побачив великi, як море, i зеленi, як море глибокi очi моєï Цiнтiiï i, повний радощами, що мiй шлях у темряву освiтлюють тi чарiвнi очi, почав швидко перемiщувати руку за рукою. Та ж вага мого тiла аж надто тягла мене додолу, руки сковзались по гладкiй линвi, що не була долi ув'язана й гойдалась на всi боки, тим сильно обтяжуючи моє завдання. Нараз руки шморгнулись i враз запарились долонi. Неймовiрно запекло, бо шкура з них враз посходила. А я ж був не бiльш, як на пiвдорозi. Тобто додолу лишалось найменче яких сiм-вiсiм метрiв. Та ж я чув, що вмлiваю. Ще мить: я розгойдався на мотузi й розтулив руки... ________________________
¹⁶ Аркадiйська молодь. Аркадiя була зразком нiби весело-безбоязноï краïни.
Я гадав, що впав на корону дерева й свiдомо вхопив ув обiйми галузини. Прислухався: гострого болю не почувалось нiде, крiм у долонях. Ноги, руки рухались, анi в крижах, анi в ребрах болiсти не було. Та вже мене витягнули в свiт моï товаришi, бо впав я не на живе дерево, а на купу зрубаних дерев, що надто тiсно стояли були пiд дзвiницею й були мулярами порубанi. Дома ми побачили, що в кiлькох мiсцях я мав пошкрябане обличчя та трохи пiрвану одежу. Женя, побачивши моï закривавленi руки, розплакалась. Лiда сказала, що вона має завтра вiд'ïхати додому, в Полтаву... А я за свiй кураж цього разу заплатив досить дорого. На лiвiй долонi утворилась флегмона. Перейшло в затроєння крови. Не то що на хотiлося з маком паляницi, але нема смаку й до часнику! Тодi ще в Диканцi лiкаря не було, але був досвiдчений фельдчер. Без жадних наркозiв звичайними ножицями вiн розпоров менi руку. Сказано бо: Терпи, тiло: маєш, що хотiло. Перетерпiв я тяжкi муки. Та ж мав i велику нагороду. Другого дня по тiй подiï вiд'ïхала Женя, а Лiда лишилась аж до кiнця ферiй. Виявляла до мене велике спiвчуття й милосердя, а коли якось нам пощастило лишитись тiльки вдвох i без свiдкiв пiти на прогулянку, палко мене поцiлувала. Щоправда, на мою велику тугу, був то ïï перший i останнiй поцiлунок. Лiда й усi, хто мусiв до школи, вiд'ïхали наприкiнцi серпня, менi ж, з огляду на мою немiч, продовжено ферiï на два тижнi. * * * Поперше я побачив Диканську осiнь. За тих часiв моє любе село, що його поважав я за рiдне, було майже зi всiх бокiв оточене, щоправда невеликими, але ж гарними, кучерявими лiсами. Все я ïх бачив або вкритими темною зеленню влiтку, чи з нависами снiгу й iскристою намороззю на Рiздвяних святах та чорнi й досить непривiтнi на святах великоднiх. Але тепер, коли Диканьку оточували ши...

Страницы

• #
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6