ТРИПТИХ ДЛЯ АЛЛИ ГОРСЬКОÏ Вигнання
Категории
Оригинал
Позад зачинилися дверi,такi тендiтнi й хрусткi.
У дзьобах завiс завмерло
скрипуче зiтхання i скiм.
I варто нам iз благанням
назад оглянутися ледь —
вiдчинеться рай без вагання
тонкою душею реле.
Та гонить нас дух гординi —
нiколи нiзащо назад!
Вiд злостi ïдучого диму
паде на долонi сльоза.
Ось сходи тупi i безжальнi
розкручують сiрий гвинт —
паща бездонностi — зяє:
не загубити б нам голови.
На днi, на п'ядi провалля,
чи на пiску, чи жорствi,
помiщений той, що прозвали
свiтом реальностi, свiт.
По виблеклих стiнах учта —
патьоки грибкових страв.
А соломинка поруччя
тоненька — вхопитися страх.
Хоч Бог, що оставсь за дверима,
шкодує нам пари крил.
Та вiримо: ангел незримо
обереже нас вiд кривд.
I на ногах-штативах,
аж звапнянiлих вiд ржi,
йдемо, як роботи, штивно
до названоï нам межi.
Та все, що за тими дверима,
далеке тепер як мiт.
I гримає, гримає, гримає
з вибраним людом лiфт.
Та, поки зiйдемо донизу,
сповняючи Божий перст,
невже послизнемось на слизi
останньоï схiдки врешт?
I з вуст по цiлiм коридорi
червоне гаддя поповзе,
а голос, подiбний до грому,
посмертно наймення назве.
