IЗ ЗБIРКИ У ПЕРШОМУ КЛАСI ГАЛОЧКА

Категории

1.   1 Оксана Iваненко

Оригинал

Галочка дуже не любить, коли мама розповiдає кому-небудь цю iсторiю, так що, будь ласка, коли побачите Галочку, не кажiть ïй, що ви щось знаєте.
Це трапилось, коли Галя вперше прийшла в школу.
Галi дуже хотiлося швидше до школи.
Хоч вона й не зовсiм, але все-таки доросла — коли ходиш до школи. А маленькою нецiкаво бути. Тiльки старшi так думають, що малим добре. Сама нiкуди не ходи, одягай, що мама скаже, спати лягай рано, коли мама i тато ще й не думають спати, обов'язково обiдай i снiдай!
Галя вже вирiшила, коли вона буде дорослою, супу i хлiба не ïсти нiколи, нiзащо (хiба що хлiб з варенням), нiколи не спати i щодня ходити в кiно.
Ïï двоюрiдний братик Вовка, трошки старший, з нею цiлком згодний, тiльки вiн ще каже, що й слухатися нiкого не буде i взагалi робитиме все, що захоче.
От Галi купили портфель, книжки, зошити, пера Пiонер i головне — пенал!
— В школу я ходитиму сама! — заявила Галя. — Ти, мамо, тiльки перший день менi покажи, де школа. Вовка ж сам уже ходить!
— Подивимося! — сказала мама. Так вона казала завжди, коли не хотiла сперечатися.
Спочатку все було гаразд. Все було приготовлено звечора: повний портфель, коричнева форма, чорний фартушок, — все як належить, i, як належить всiм семирiчним, у цей день Галя прокинулась о шостiй годинi i вже не дала нiкому спати.
Мама, як навмисне, повiльно одягається i, здається Галi, надто повiльно йде. Так i спiзнитися можна! Галочка поспiшає, Галочка iде горда, зовсiм як доросла, i в неï таке обличчя, що всi зустрiчнi бачать, що вона вперше йде до школи.
От i школа — з великими вiкнами, великим двором. На дворi бiгають дiти, багато дiтей, бо це велика школа — десятирiчка — значить, цiлих десять класiв! Бачите, як багато!
Ви думаєте, Галочка злякалася?
Аж нiтрiшечки!
Коли задзвонив дзвоник i молода чорнява вчителька покликала: Перший клас, до мене!, Галя майже зовсiм спокiйно по-бiгла до неï i навiть прошепотiла мамi:
— Мамочко, ти не бiйся! Я буду добре вчитися i додому сама прийду!
— Мене звуть Олена Пилипiвна, — сказала вчителька. — Я вас зараз построю, ми послухаємо, що скаже директор, i пiдемо у свiй клас.
Коло Галочки поставили бiляву дiвчинку з сiрими великими очима. Вона зразу засмiялася до Галi i спитала:
— Як тебе звуть?
— Галочка Татарська!
— I мене Галочка, тiльки Хижнякова! — зрадiла дiвчинка. — А отого чорненького хлопчика звуть Тiма, а оту, бачиш, на китаянку схожа, — Неля. Я вже всiх перепитала. Ти на китаянку теж схожа, тiльки не дуже, а на татарку зовсiм нi...
Вона хотiла ще щось швидко розповiсти, та на Ґанок вийшов сивий старий директор з квiтами в руках i усмiхнувся привiтно дiтям. Усi, навiть десятикласники, враз замовкли. Вiн зразу сподобався Галочцi, i вона почала дивитися йому прямо в рот, — бува, чого не пропустити.
— Ходiмо, дiти, до школи, почнемо новий навчальний рiк! — сказав вiн i, побачивши, як Галя дивиться на нього, потрiпав ÏÏ по голiвцi.
— Хай першими йдуть маленькi, новачки. Хай вони полюблять нашу школу, вчаться добре, щоб бути робiтниками на заводах, будiвниками нових мiст, хорошими iнженерами, льотчиками.
— А я хочу бути художником, — раптом сказала Галя голосно й серйозно.
— I художниками, — пiдтвердив директор також серйозно, але всi дiти оглянулися на Галочку, — хто й зна чого! I Галя почервонiла.
Галю посадили з бiленькою Галею, i вони дуже швидко подружилися, ïм знову захотiлося багато розказати одна однiй, але на уроцi було цiкаво слухати Олену Пилипiвну.
А Олена Пилипiвна всiх розпитувала, хто де влiтку був, хто вмiє читати, якi книжки знає. Всiм хотiлося вiдповiдати, i всi говорили разом, а бiленька Галочка аж пiдстрибувала:
— Я дуже люблю казки, ой, так люблю казки...
Олена Пилипiвна всiм сказала, якщо хто хоче говорити, хай руку пiдведе, а то коли всi разом вiдповiдають — нiчого розiбрати не можна. Це Галi дуже сподобалося, i вона весь час пiдiймала руку, а пiд кiнець — обидвi руки, бо вона читала вже багато книжок i ïй хотiлося про всi розказати. Навiть було досадно, що задзвонив дзвоник i урок скiнчився. Дiти вибiгли в коридор i в велику залу.
— Давайте грати в пiжмурки! — закричала Неля.
Галя вирiшила заховатися вiд Галi Хижняковоï i Нелi i по бiгла в коридор лiворуч.
От хороше в школi! — подумала Галочка. — I весело як, i дiтей багато, i аж нiтрошечки не страшно.
Тут раптом задзвонив дзвоник, i вмить усi дiти розбiглися по класах.
— А де ж мiй клас? — схопилася Галочка.
Коридор такий великий i скрiзь однаковi дверi.
— А чому ти не в класi? — проходячи коридором, спитала ïï якась учителька в пенсне, висока i, мабуть, строга, бо навiть i не подивилася на Галю. Галя знiяковiла i шмигнула в першi дверi.
Але що це? В ïï класi стояли маленькi парти, якi ïй дуже сподобались, i за партою бiля вiкна ïï посадили з Галочкою бiленькою, а тут парт зовсiм не було. Тут стояли якiсь дивнi столи, i великi дiвчатка й хлопчики на них щось стругали i пиляли. Галочка швидше втекла i вiдчинила дверi поряд.
Тут були парти, i взагалi це, напевне, ïï клас, але дiти не сидiли, а стояли навколо столу, i вчителька, тiльки зовсiм не Олена Пилипiвна, показувала ïм щось дуже цiкаве, бо дiти витягли шийки, як гусенята, щоб усе добре бачити.
Галочка стала позад усiх на пальчики, витягнула теж шию i побачила на столi кумеднi пляшки, круглi й тоненькi, якiсь кульки й спиртiвку. Учителька взяла якусь срiбну кульку з полицi i пропустила ïï в кiльце, а потiм пiдiгрiла кульку на спиртiвцi, i вона вже не могла пройти в кiльце. Хоча це була та сама кулька!
— Бачите, дiти, — казала вчителька, — вiд нагрiвання тiла розширюються, збiльшуються, а вiд холоду стискаються.
Ач, цiкаво! — подумала Галочка. — Прийду додому i обов'язково посаджу на батарею Мишку. Хай сидить, поки не збiльшиться.
А потiм учителька взяла зовсiм порожню пляшку, таку пузату i смiшну, заткнула пробкою i теж поставила на вогник.
— Вона ж лопне! — закричала Галочка, i всi обернулися до неï.
— Це не з нашого класу! — сказав руденький хлопчик.
— Ну, звичайно, не з нашого! — заторохтiла дiвчинка з кiсками.
— З якого ти?
— Я з першого... — нiяково мовила Галя.
— А потрапила в третiй!
— Так iди в свiй клас, — сказала вчителька. — Там же дiти вчаться, а ти пропустиш усе!
Галя хотiла сказати, що ïй хочеться тут побути й подивитися, чи не лопне кумедна пляшка, але сперечатися вона не насмiлювалася i вибiгла швидко з класу. Вона вирiшила, щоб знову не наплутати, до дзвоника нi в який клас не заходити, а побiгти в залу i там почекати.
А в залi було весело! Коло рояля стояло багато дiтей, бiльше, нiж сидять в одному класi, i всi спiвали:
Ходить гарбуз по городу, Питається свого роду!
Галочка знала цю пiсеньку i пiдбiгла до дiтей. Там таки справдi стояло три класи — 2-А, 2-Б i 2-В, тому й не звернули на Галю уваги, бо дiти з 2-А подумали, що вона з 2-Б, а з 2-Б — що вона або з А або з В.
За роялем сидiв молодий i веселий дядя, вiн грав, спiвав рiз ними голосами — то басом, коли за гарбуза, то тоненько, як дiвчинка, коли за огiрочки, то шамкав, як дiд.
— Ану, роти бiльше розкривайте, дiти! — командував вiн. — Маню, що ти там шепочеш? — I вiн показував, як Маня шепоче.
— Ну, тепер потанцюємо! Дiти, живо в коло! Протанцюємо полотерiв. Знаєте, як вони пiдлоги натирають? — I вiн заспiвав:
— Каблук, носок i два притопи! Каблук, носок i два притопи!
Галя любила потанцювати!
Вона швидко збагнула, в чiм справа, ноги жваво заходили, а сама почала приспiвувати:
— Каблук, носок i два притопи! Каблук, носок i два притопи!
— Ось ти, чорненька, добре робиш! — похвалив ïï Валентин Iванович, — так дiти звали вчителя. — Ходiмо на середину, вдвох покажемо.
I знову дзвоник перешкодив! Хай би хоч цiлий день уроки тяглися!
Пiсля уроку всi дiвчата повисли на Валентиновi Iвановичу, i Галя теж, i вiн вiд них i руками й ногами:
— Та пустiть мене, а то ж усiх вас з собою заберу, а чорненьку в кишеню покладу! — I вiн схопив Галочку.
Тут чорненька Галочка згадала, що ïй же треба не в кишеню, а в той клас, де Олена Пилипiвна, де Галочка бiленька, i, крiм усього, там у партi лежить ïï снiданок.
I все б кiнчилося добре, коли б Галочка не була така цiкава. Вона вирвалась i побiгла шукати свiй клас, але по дорозi крiзь великi склянi дверi побачила надзвичайнi квiти.
Недовго думаючи, вона вiдчинила дверi i тихо ойкнула. Це був зовсiм не клас, це було щось надзвичайне! На столах стояли величезнi квiти, — волошка така, як Галина голова, ромашка — ще бiльша. Галя торкнула ïх тихенько пальчиком i почула, що вони не живi, а з чого зробленi — не розбереш.
— Ах, якi метелики, якi жуки! — прошепотiла Галя, склавши ручки i дивлячись на стiни, де за склом висiли рiзнi метелики.
Впоперек усiєï кiмнати стояли великi шафи, i Галя побiгла мiж ними, бо далi було ще цiкавiше.
Вона трошки злякалася — на неï дивилося око, справжнє око, тiльки велике; мабуть, з людини-велетня.
Цiкаво, чи воно бачить, коли само, без людини? — подумала Галя i раптом прикипiла на мiсцi. В кутку, спиною до неï, стояв живий сiрий собака, а Галi раз собаки на дачi порвали плаття, i Галя чужих собак дуже боялася.
Це вiн стереже тут усе, — майнуло в головi, — треба не ворушитися, а то порве! Його ж тут навмисне поставили — стерег-ти. Вона притулилася до стiни i присiла.
Що ж менi робити? — подумала Галя.
Собака не повертався.
Минуло ще кiлька хвилин.
Тут страшно, — подумала Галя i заплакала, але навiть схлипувати голосно боялася.
Собака не повертався.
Продзвонив дзвоник.
Це я знову не потраплю у свiй клас! — Галочка заплакала голоснiше.
Собака не повертався.
Раптом вiдчинилися дверi, i в дивну кiмнату вбiгли двоє старших дiвчаток i хлопчик.
— Несiмо швидко птахiв! — сказав хлопчик.
— Я ж казав, що це на перервi треба зробити, а то вже дзвоник. Ви несiть папугу й колiбрi, а я атлас!
— А це що за пташка? — раптом скрикнула дiвчинка з товстою косою, побачивши маленьку Галю, яка притаïлася в куточку коло шафи.
— Чого ж ти плачеш?
— Там собака... — схлипуючи, сказала Галя. — Я злякалася...
— Та то ж чучело! — засмiялися дiти. — 3 якого ти класу?..
— З пер...шого...
— Чого ж ти не в класi?
— Я... не знаю... де... мiй клас...
— Знаєш що? — сказав хлопчик дiвчинцi з косою. — Вiдведи ïï в перший клас.
Дiвчинка взяла носову хустку, витерла Галi обличчя i повела за руку в клас.
— Галочка! — скрикнула радiсно Галочка Хижнякова.
— Татарська, де ти була? Я вже не знала, що й думати, — сказала схвильовано вчителька, — ми вже додому дзвонили!
— Я пiймала вашу Галку в природничому кабiнетi, — сказала дiвчинка з косою.
На третьому уроцi було малювання. Галя, вже заспокоïвшись, малювала квiти, такi ж великi i надзвичайнi, як у природничому кабiнетi, i була дуже незадоволена, коли дверi вiдчинилися i вона побачила схвильоване обличчя мами. Та Олена Пилипiвна ïï заспокоïла.
Мама, звичайно, дома всiм розповiла, як Галочка мандрувала по школi.
Всi смiялися. Тiльки дiдусь хороший, зовсiм не смiявся, а сказав Галочцi:
— Зате тепер ти знаєш, скiльки цiкавого в школi!
Увечерi Галочка все ж таки посадила Мишку на батарею i про себе подумала, що природником теж цiкаво бути, а найкраще, коли б можна бути i природником, i художником, i балериною разом.