Iз книги Прогулянка алеями мiльйонолiть ВОЛОС I ЙОГО РIДНЯ
Докiя Гуменна ()
— Ну, то вип'ємо, Василю, за твоє здоров'я! Вiтаю тебе з днем народження i з Новим роком! Тебе й твого тезка, Аполлона! — пiднiс чарку Славко.
— Що я — Василь, i що сьогоднi пiд Новий рiк, i що сьогоднi менi п'ятдесят рокiв, то це так. Але причому тут Аполлон? — зчудувався Василь.— Таке дивне привiтання!
— Що ж тут дивного? Ми ж святкуємо сьогоднi
народження нового сонця. Аполлон — бог сонця у грекiв...
— Але не Василь. Ну, ще мiг би бути моïм родичем Волос, воно й подiбно звучить,— напiвпогодився Василь.
— Та ще додай Уласа, скотарського бога,— докинув Славко, щось собi маючи на умi, але не поспiшаючи...
— Це дiло треба розжувати,— сказав Василь, накладаючи в тарiлку закуску до чарки, знаючи свого друга: мiж жартiвливими заувагами щось I путнє скаже.— Бо як узяти до уваги, що скотарський бог — Улас, чи Волос, чи то, може, Велес, то тут, може, й є якась рацiя. З усього видно, що це був якийсь дохристиянський простонародний божок, дуже популярний мiж скотарями, бо чого ж би то його божниця стояла в Києвi на Подолi ще в iсторичнi часи? Так i звалася: Велесове капище. Але причому тут Аполлон?
— Як можеш ти так звисока казати?
Божок
! — образився за Волоса Славко.— Таж побут i звичаï наших предкiв переплетенi й насиченi присутнiстю культу Волоса.
— Наприклад?
— Наприклад, хоч би й нашi колядки, магiчне заклинання нового сонця. Адже ж сам Волос, себто його представники, воли, стоïть при народженнi молодого сонця, що чомусь... нi, не чомусь, а точно народжується в яслах, у стайнi, як i випадає боговi-бичковi...
А над тим дитятком сiрi воли стояли,
На святе дитятко своïм духом дихали... —
навiть проспiвав свою улюблену колядку Славко.
— А ще приказка каже:
Сонце — це бiлий вiл!
. А ще цю нiч, як ти сам знаєш, воли говорять людським голосом i обмiрковують, що дiється навколо, пророкують, що має бути.
— Ну, це забобон, повiр'я,— вiдмахнувся Василь.—Нiхто нiколи не чув ïхньоï людськоï мови.
— Звичайно! Такi безвiрники, як ïх тезко, Василь!
— Е, є, чекай! Я ще не назвав Волоса своïм тезком,— образився й собi Василь.— Кажи, що далi? Яку гармату тримаєш ти за спиною на доказ, що Василь-Волос-Аполлон-воли мають мiж собою щось спiльне? Якi такi Iншi приклади культу Волоса, скотарського бога, маєш ти на думцi?
— А ось у весiльних пiснях весь час проходить утотожнення: бик-сонце-коровай. Ось приклади:
А я багатий, а я рогатий, у пiч не влiзу!
— спiвають коровайницi.
А пiч наша та бичка привела!
А ще яснiше:
Де ж ти бував, святий короваю?
Бував же я у чистому полi,
Стояв же я ярою пшеницею,
А тепер стою на тисовiм столi,
А тепер стою на лляннiм обрусi,
Видав же я мiсяця з зорею...
Хочеш ще прикладiв? Ось:
Ой, Бог нам дав,
Наш коровай удавсь,
Ясний коровай, як мiсяченько,
Як яснее с о н є ч к о...
Василь незрушено на це каже:
— Цi пiснi — живi кадри з мислення неолiтикiв. Нема межi мiж бичком-сонцем-короваєм. Нема бар'єрiв логiки, що перешкоджала б переходити одному явищу в iнше.
— Але бог у цьому мисленнi цiлком конкретний. Ось як пiсня каже про присутнiсть Волоса... не тiльки на весiллi:
А в полi-полi
Плужок ходить,
А за тим плужком
Сам бог iз р i ж к о м...
Себто рогатий.
Василь уже нетерпляче перебив:
— Але ж це все з етнографiï... Спресованi згустки колишнiх свiтоглядiв, та й годi. Я можу додати ще до образу: бог не тiльки за плугом ходить, йому посвячується й майбутнiй урожай. Вiд нього все залежить.
Волосовi на бороду
залишають жницi жмут незжатого урожаю в час обжинок. Це теж належить до культу. А на нашiй мовi це —
дикий засiв
, ритуал, що походить iз ще нижчого шару вiрувань, коли взагалi ще не вмiли сiяти, а тiльки приходили на те саме мiсце збирати та почали здогадуватися, що треба на розплiд залишити,
Волосовi на борiдку
.
Розворушившись, сам же Василь i додає:
— А скiльки приказок, що вияскравлюють цей культволiв-корiв! Не кажуть
свiтанок
, а кажуть:
Сiрий вiл у вiкно заглядає
. Не кажуть
день
, а кажуть:
Бiлий вiл усiх людей пiдняв
.
— I зрозумiло. А як уявляли цi нашi предки, що створили приказки, свiт:
Свiт — це якийсь велетенський вiл. Очi його — це озера, а щоб перелетiти вiд хвоста до спини, ластiвцi потрiбно було цiлоï доби. А як вiн ревнув, то чутно було на сто гiр, на тисячу городiв, за сто рiчок...
Сестри його, вiли,— це хмари в небi...
Славко задоволений, що нарештi розворушив приятеля.
— Я думаю, що цей вiл-всесвiт i був громовержець в уявi творцiв культу з таким образовим грандiозно-поетичним мисленням. А ти так зневажливо вiдмахуєшся...
Вже давно минула дванадцята. Вже годинник побiг вперед, а розмова точиться далi.
— А як ти, Славку, вiдтворюєш складання цього культу? Я сам не раз про це думав,— раптом запитав Василь.— Чому така асоцiяцiя? Могутня звiрина — сонце. Якими шляхами цей культ з'явився у нас?
— Як уявляю я? Може... може, упритул до вiрувань наших предкiв стояли єгипетськi? — замислився Славко.— Єгиптяни зображували небо як корову. Ну, корова привела теля. Це й є молоде сонце. От яку суть можна вбачати в колядцi: вони стоять бiля ясел при народженнi молодого дитятка-сонця, члена свого роду i одночасно Сонця Правди, як спiваємо в тропарi:
Рождество твоє, Христе, Боже наш...
Василь подумав i перефразував щойно сказане:
— Поєднання давнiх вiрувань iз космiчним образом у виглядi людському... А в слов'ян Волос уявлявся красним молодим чоловiком у бiлiй киреï iз сопiлкою. Вiн ходить у небi по своïх пасовищах, пасе незчисленнi отари, грає на сопiлцi... Дуже добрий! Через плече висить калита, а в тiй торбi — повнiсiнько усякого добра! Роздає, хто тiльки що попросить. Отож i пiшла приказка:
Над сиротою i бог з калитою
. Цей бог — Волос.
Славко докинув:
— I бояни, народнi спiвцi,— його, Велесовi, внуки.
Василь вигукнув:
— О-о-о! Аж тепер менi розвиднилося! То ж у грекiв бог сонця, Аполлон, також так виглядає. Вiн у бiлих шатах, грає на лiрi, ïздить по небi, дуже добрий, i... i патрон музик та поетiв, як i наш Волос. А справдi... Змiни В на П — вийде той самий Аполлон. У латинян — Палес. От тiльки нiмцi цiлком позбавленi поезiï. Там пельц —
шкура
. Дуже прозаïчно. Нiякий не добродiй, не бог мистецтва, поезiï й музики...
Помовчали.
— Тiльки я ще не дiйшов до тямку,— чому Велес — Василь? — додав Василь все-таки.
Славко, пригубивши вже якусь не третю чарчину, почав здалека. — Твiй день народження — день народження сонця? Так? Так. А сонце, згiдно з архаïчними вiруваннями,— Волос, вiл? Цього мало? На мою думку, вистачає. Волос — Велес — Василь — лише перемiна складiв. Вистачає,— пiдсумував уже трохи пiдхмелений Славко.
Василь знову не погодився:
— Нi, не вистачає! Якщо в стародавнiх людей вiл асоцiювався iз сонцем, то мали б бути й археологiчнi пiдтвердження.
— Є вони! Ти забув? У трипiльцiв улюблений сюжет на керамiцi — букранiï, роги. Цей священний для них знак широко представлений саме на ритуальному посудi. Ти це знаєш!
— I правда,— згадав Василь.— На одному навiть зображено двi жiнки, що танцюють у рогатих масках.
— Ну, а що усатiвськi кургани пiд Одесою самi круглоï форми, себто коло-сонце,— це тобi нiчого не каже? А
знайденi в могилах голови волiв, покладенi разом iз покiйниками? А знайденi в могилах статуетки волiв? Хоч стародавнi й бузувiри,— а все-таки нашi предки.
— А як ти гадаєш,— пiдхоплює Василь,— крiм цих Велеса-Аполлона-Палеса, є щось подiбне в iнших народiв Европи?
— Уся неолiтична Европа святкувала день сонця щороку першого травня. Белтейн, себто день Бела, Белiнуса. Того ж самого рогатого бога-сонця, тiльки трохи iнакше названого. Тут — якесь наближення до схiдного Ваала, теж, по сутi, вола-бика, сонячного божества. Я не зовсiм твердий у прикладах, але мiг би щось навести...
Василь перебив:
— Нi, нi, не треба! Бел, Ел... це iнша казань. Мене все ж таки цiкавить, як це з Волоса вийшов Василь.
— Як? Ти ж знаєш, що по-грецькому базилевс, значить,
цар
. А в ще давнiших вiруваннях цар був той самий, що
жертва
. Жертву клан плекав, викохував, а потiм релiгiйно заколював. Таки цю рогату. Ото iз тiєï iнституцiï жертви-базилевса i виросла модерна парость: царя-влади. Це також цiкава тема. Цар — не патрiярх! Походження цих iнституцiй цiлком рiзне. Але менше з тим... Отже, десь тодi й народилося iм'я Базiль, Василш... Одне нашароване на другому, пiзнiше на давнiшому.— Славко подумав.— Це вже ми досягли мало чи не палеолiтичного шару...
— Але ж це все, що ми переворушили, поки що не виходить за рамки... Ну-ну... неолiту, коли вже усвiдомлена вартiсть цього доброго друга — не бiльше, як реманент, аксесуар орно-плужного господарства... Як би так краще сказати? — поправився Василь.— Коли уява про Всесвiт не виходила за рамки зооморфного образу велетенського тотемного звiра... Палеолiтом тут i не пахне...
— О, ще й як! А ти забув iсторiю Аполлоновоï мами, вовчицi Латони?
I Славко вже намiрився був ускочити в новий тур дискусiï про iм'я
Василь
, як ненароком зиркнув на вiкно.
— Г-е-й, а нам у вiкно вже заглядає сiрий вiл! —
вигукнув.— Як же це ми не помiтили, що проговорили
цiлу нiч? Де й час подiвся! Ну, то дай, Боже, здоров'я,
Василю! З Новим роком!
