Добуш
Категории
Оригинал
Гей, ци чули, люди добрi,перед ким то ляхи стануть,
А за ким то молодицi,
а за ким дiвчата гинуть?
То наш Добуш, наша слава,
то капiтан на Пiдгiр'ï —
КрасниЙ-красний, як царевич;
двадцять рокiв i чотири.
Хлопцiв тисяч єму служить, —
поклонися, лядський крале!
На той топiр єго ясний
клали нiмцi много сталi,
А на тiï порошницi
били угри злота много,
А той ремiнь бiльше вартий,
як удвоє царства твого.
Ясна нiчка в Чорногорi,
мiсяць свiтить, мiсяць мрiє,
А капiтан ходить сумно,
чось му серце в грудях млiє;
Нi топiрчик вже не пестить,
нi кресак не обзирає, —
Ходить, ходить по долинi,
клонить голов та й думає.
Гей, капiтан, ти наш пане,
не яло ти сумувати!
Я спiвак є на Пiдгiр'ю —
не розкажеш заспiвати?
Я умiю пiсней много,
а й потрафлю затужити;
Капiтане, ци не кажеш?..
Може, хлопцiв побудити?
Онде хлопцiв тисяч двiстi
полягали по убочi.
Гей, якi ж то буйнi, жвавi,
а якi в них бистрi очi!
Бо води ще вий не пили,
хiба кров та буйнi вина;
Хлiб ïх бiлий не годує,
лиш жуброва солонина.
А капiтан став над ними,
рве пiстоля, зводить скали;
Грим! — а збуïв тисяч двiстi
на ногах вже поставали:
— Що розкажеш, пан капiтан? —
Ци палити, ци рубати,
Ци якому королевi
кажеш голов з в'язiв зняти?
— Вража голов не пропаде,
заки руська не застила;
Але красна, красна Дзвiнка
на вечiрки запросила.
Ви пiдете враз зо мною.
— Як розкажеш — i до гранi!
Ти — капiтан в Чорногорi,
а ми твоï, капiтане.
...Ясна нiчка в Чорногорi,
свiтить мiсяць з звiздочками,
З леҐiнями тисяч двiстi
квапить Добуш облазами,
А сова десь затужила,
що аж серце в грудях млiє;
В Чорногорi нiчка ясна,
мiсяць свiтить, мiсяць мрiє.
— Каштане, завернися! —
Птаха нужду нам ворожить.
— Хто то каже? — крикнув Добуш.
Головою най наложить! —
Та й ухопив за пiстоля..
— Осьде стою, пане-брате,Ще раз кажу: завернися!
Осьде груди — мож стрiляти.
Так казав Iванчик-любчик.
Ви не чули о Iванi? —
Ви, леҐiнь то був хороший,
перший вiн по капiтанi;
А капiтан єго любить
лiпше, май, нiж топiр з сталi.
Як поглянув на Iвана —
аж му руки бiлi вв'яли.
— Тобi сором, славний Добуш?
Маєш в землю що дивити:
Задля Дзвiнки-хабалицi
свого брата хочеш вбити?..
Як ти думаш, добра душе,
що та сука тебе любить?
Базаринки твоï любить!
Завернися, бо тя згубить.
— Аби-сь дав ми тiльки злота,
що наповню сю долину,
Аби-сь дав ми вдвоє бiльше.
то я Дзвiнку не покину.
А не хочеш ти зо мною
йти до Дзвiнки, — в твоïй волi;
Завернися з леҐiнями,
але Добуш — нi, нiколи!
— Я тебе бих мав лишити?..
Я, твiй брат, — тебе самого?
Того люди не дiждали,
та й не дiждуть люди того.
Гей, наперед, гайдамаки!
Де капiтан — там i люде.
Дай ми руку, пане-брате,
чей, гнiву вже в нас не буде...
— Добрий вечiр, красна Дзвiнко,
отвори, пусти до хати!
Сiмсот хлопцiв є зо мною, —
а вже час би вечеряти.
Ми принесли срiбла, злота,
ми принесли меду много.
Будем ïсти, будем пити;
отвори нам лиш, небого.
— Ци то ви там, славний Добуш?
(Ти ся хочеш напивати!
Я ти пива наварила —
буде свiт ся дивувати!)
Ей, даруйте, любку любий,
що не можу вас пустити:
Стефана ся от надiю —
як узнав би, мiг би бити.
— Що ти з своïм чоловiком!
Стефановi я не раджу
Тебе й пальцем докинути.
Отвори ми, я ти кажу!
— Я-бо кажу, славний Добуш,
що сегодне не створю.
— А я пiду на пiдсiнє
та й з дверми ся сам поборю.
— В мене дверi тисовiï —
не злодiям до розлому! —
Що ти кажеш, гей, гадюко!? —
клякнув Добуш гiрше грому
Тай ухопив за одвiрки:
як солома, все ся крушить,
Дверi гримли серед хати, —
аж набiй тут в уха глушить.
Ей, набою ж ти зрадливий,
ей, набою голосненький!
В каштана кров ся лiє,
впав капiтан молоденький;
Впав, конає на муравi.
Кров кип'яча трави росить,
А каштан кличе хлопцiв,
та й конає, та й ïх просить:
— Як я, браття, вже загину,
то зложiть мня на топори,
Занесiть мня, де найкраще, —
занесiть мня в синi гори,
Там, де люди не заходя,
там, де пташки не спiвають;
Там мене ви поховайте,
най ляхи мiй грiб не знають.
А мiй топiр золочений
в Днiстер — Дунай затопiте;
Нехай знають руськi люде,
нехай знають руськi дiти,
Що хто жiнцi в свiтi вiрить —
мусить марне загибати,
Як ваш Добуш, ваш капiтан...
Йой! прости мня. Божа Мати!
...В Чорногорi сонце сходить,
Чорногора в свiтлi тоне,
А в скалi там десь глибоко,
там сова десь плаче, стоне.
Але Добуш ïй не чує,
бо в могилi вже не чути
Анi пiсню Добушеву,
нi флояри слезнi нути.
