САФАТ ЗIНИЧ
Категории
Оригинал
Я собi вже не раз отак сиджу та гадаю: як-то, бiдний свiте, деякого сердешного некрута б'ють да глузують при тiй науцi! А мене було i пальцем нiхто не кине, не то що. Але ж бо я i бравсь швидко тоï муштри! було капрал менi нi покаже, а я вже i вдав. А пан майор наш i розсудили:— Тобi,- кажуть,- не при вербецирцi маятись: скоро по обрихтунку пiдеш до полку.
От i пiшов.
Наш полк стояв тодi аж у Банатi, далеко. Трохи не два мiсяцi машерували, доки зайшли.
Мене дано до гранатирiв, до першоï компанiï, до третього цугу, що по кватирах собi стояв. А добрi кватири мали! все в сербiв; багачi, знаєте. Туда ситнi краï, не такi як у нас, чи що.
А менi звелiв капрал йти на кватиру з одним старшим жовнiром, Сафат Зiнич звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик. Я було аж його боявся, неначе якого офiцера, чи що. Такий-то вiн був, отсей Зiнич; i в очi му важко тобi подивитись.
А ми мали кватиру ув одноï удови. Славили, що колись-то вона i багачка була, да на старостi лiтах довелось збiднiти. Слабовита була — ув одно лежала. А дiточок не було в неï, лиш одна дiвчина, Марта звалася, молоденьке та плоховите собi, знай та спiвушечка в лiсi. Як було глянеш в очицi ïï тихонькi та благонькi або в личко блiде, замучене, то тiльки що не зомлiє; така вже безталанночка собi була!
У вдови жили ми, як у своï рiднi! I хлiб нам був один, i сiль не ховав нiхто з-перед нас. Сафат було i дров купить (вiн мав, знаєте, грошi ще з дому), i скорому устарає, що треба. Дуже бiдну удову жалував. А я вже i дров утну, i води внесу, i скрiзь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на дiвчину легше. А вона, моя рибочка, було аж плаче:
Чи отсе вас, — каже,- бог з неба до нас, бiдних, послав, чи що?
Зразу ще, як ми там були на кватирi, то ходив один молоденький сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша тихонька Марта, то, мабуть, i в спiванках нема так. Як го було одного вечора не видить, то i вечеряти не ме i виплаче любi своï оченятка, аж нам ïй жалко стане. А вони були зарученi з собою, бо там, знаєте, така вже установа, що два або три роки передом собi слово дають, а вiдтак аж побираються.
А Янко ходив, що ходив, а далi i приостав ходити. Переказував, що вибирається за Дунай в купецтво. Нарештi вже i не прийшов. Поïхав, мабуть.
Одноï днини йдемо ми вiд бефелю , аж чуємо: на нашiй кватирi гомiн Прибiгаємо, аж тут уже усi сусiди пораються коло сердешноï Марти, що вже мертва на полу лежить, мов та щебетушечка убита. Ми зараз стали i питати, що отеє таке за лишенько подiялось, вiдколи ми з дому. А люде всi якраз нам i вiдповiстили:
— Янко,- кажуть,- вiдослав ïï перстень; висватав собi другу, багачку, у Василя Карадiча, коли знаєте.
- Чи так? — каже Сафат, а сам унурив соболi своï очi в землю. Нiчого бiльш не сказав.
Третьоï днини поховали i Марту, i стару, а самi пiшли на iншу кватиру.
У двi недiлi по тiм гуки по селу. Карадiч дочку оддає, а Янко ходить з дружбами хата до хати та збирає собi бояре, спрошує гостi на весiлля.
Увечiр збирається i Сафат.
- А ви куди оце? — питаю.
- На весiлля,- каже,- iди принеси менi доброго вина вiдро та колач! — а сам кинув менi червiнця.
Я побiг. Приходжу, а Зiнича вже нема, пiшов.
Що тут робити?— думаю я собi. Беру вино та бiжу за ним. А у Карадiча нi крик та нi Ґвалт на подвiр'ю.
- А там що таке? — питаю людей.
- Сафат Зiнич застрелив молодого,- уповiдають. Я закаменiв.
— А де ж вiн? — кажу (Зiнич оце).
- Пiшов сам до арешту,- кажуть.
Убрали арештанта в залiзо та оддали в катуш. Осудили на сердешного десять рiк тяжкоï неволi. Я проводжав 'го аж за мiсто, та так уже жаль!
- Братику, камрате мiй дорогий та любий, чого ви оце так марне пропадаєте?
— За правду, товаришу! — промовив, як у дзвiн вдарив, а сам нi ся скривить.
Жовняр раз був.
