IЗ ЗБIРКИ ОПОВIДАНЬ ГОРОБЕЦЬ-МОРЯК У НАШОМУ САДКУ

Категории

1.   1 Валентин Бичко

Оригинал

На великому пустирi, що за парканом дитсадка, раптом стало людно i гомiнливо. Звiдкись приïхали юнаки i дiвчата: покопали ямки, а потiм почали садити в них молодi деревця. А навколо походжав високий сухорлявий чоловiк, щось наказував, обмацував гiлочки i гладив стовбурцi дерев, наче то були не рослини, а живi дiти.
Скоро юнаки i дiвчата поïхали i бiльш не вертались, а високий чоловiк приходив щодня до дерев. Бiля кожного деревця вiн порався цiлими годинами. Через деякий час вихованцi дитсадка уже були знайомi з цим чоловiком. Це був садiвник, i звали його Iван Васильович.
Iван Васильович виявився неговiркою i похмурою людиною. На всi запитання дiтей вiн вiдповiдав: — А ви як думаєте?
Правда, вiн сказав, що тут посаджено яблунi i що скоро на них виростуть великi червонобокi яблука. Проте час минав, а яблук щось не видно було. Не подобалось дiтям також i те, що садiвник часто гострим ножем обрiзав гiлки на деревах.
— Ïм же боляче! — вигукувала гостроноса Маринка.
— Зараз кров потече, нащо ви рiжете? — втручався задерикуватий Васько, хоч i добре знав, що у дерев не буває кровi.
Але Iван Васильович не слухався дiтлахiв i робив своє дiло.
Так минули весна, лiто i осiнь. Пройшла i зима. По веснi до де рев знову завiтав Iван Васильович, знову обкопував стовбурцi, знову обрiзав гiлки, посипав ïх якимсь порошком i обприскував якоюсь рiдиною. А яблук усе не було. Нi влiтку, нi восени.
Надiйшла ще одна весна. Частина вихованцiв дитсадка уже ходила до школи. А тi, що були тепер у старшiй групi, говорили молодшим:
— Iван Васильович знову рiже деревця. Це, певне, тому на них так довго i яблук нема.
I справдi. Прийшло знову лiто i знову осiнь, а яблук усе не було.
Тепер уже дiти насмiшкувато запитували Iвана Васильовича:
— Ну, де ж вашi яблука?
— Почекайте, скоро будуть! — вiдповiдав садiвник. Та нiхто вже не вiрив цим обiцянкам.
Наступноï весни Iван Васильович до саду не повернувся. Говорили, що вiн пiшов на пенсiю i поïхав до своєï родини в Крим.
Замiсть Iвана Васильовича садiвником став Микола Семенович, ще зовсiм не старий, веселий i завзятий чоловiк.
У дитсадку iз тих, хто пам'ятав першу весну, коли садили цi дерева, лишилось уже небагато. Маринка i Васько уже добре пiдросли i теж збирались наступноï осенi до школи. Але про нездiйсненi обiцянки Iвана Васильовича, про його операцiï знали усi вихованцi, звичайно, вiд старших.
З приходом Миколи Семеновича дерева рясно зацвiли, а трохи пiзнiше на гiлочках уже можна було вздрiти невеличкi зеленi кульки. Тi кульки все бiльшали i на кiнець лiта стали справдi красивими червонобокими яблуками.
Коли Микола Семенович частував дiтей тими яблуками, Маринка не втерпiла i сказала:
— От бачите, Iван Васильович тiльки обiцяв кожне лiто, а Микола Семенович як прийшов — одразу i яблука з'явилися.
А Васько додав:
— Iван Васильович тiльки псував дерева, все рiзав ïх та обливав. Як добре, що його тут бiльш немає. Спасибi Миколi Семеновичу!
Але Миколу Семенович заперечив цi слова:
— Нiчого у свiтi не вiдбувається швидко. Для того щоб вродилися яблука, треба довго доглядати i викохувати дерева. Ви даремно мене хвалите. Я тiльки зiрвав готовi плоди з гiлок. А виростив ïх Iван Васильович. Йому ви й повиннi дякувати. Обрiзав вiн гiлки для того, щоб швидше росли iншi, на яких i зав'язались оцi ось яблука.
I дiтям стало шкода Iвана Васильовича. Вони зрозумiли, що сердились на нього i ображали його даремно.
Того ж дня вони довiдались про адресу старого садiвника i надiслали йому доброго зворушливого листа, а сад почали називати нашим.