ЖИВЕ СЛАВА I ВОЛЯ КОЗАЦЬКА

За своє бiльш нiж двохсотлiтнє iснування З а порозька Сiч
вiдiграла величезну роль у бо ротьбi украïнського народу з
польською i татарсько-турецькою агресiєю. Навiть ïï
пiдступний розгром, здiйснений за наказом iм ператрицi Катерини II у
1785 роцi, не знищив украïнське козацтво. Природженi вояки, обо
ронцi кордонiв, що свято берегли традицiï та давнi вольностi, були
примушенi шукати собi мiсце в нових iсторичних обставинах. Могутня
Росiйська iмперiя, до складу якоï на той час увiйшла значна частина
украïнських земель, не могла змиритися з iснуванням Сiчi на
ïï теренах. Доки Сiч була поза передiлами iмперiï або на
ïï рубеж ах i боролась iз зовнiшнiми ворогами, московськi
володарi згоднi були терпiти ïï як мiнливого напiвсоюзника-напiв-
пiдданого. Але коли Сiч опинилась усерединi iмперськоï
територiï, миритися далi з iсну ванням цiєï держави в
державi царський уряд не мiг. Лiквiдацiя Запорозькоï Сiчi стала для
Росiï нагальною потребою, i першим це зрозумiв Петро I, а за ним
Катерина II. Подальша доля украïнського козацтва ви рiшувалась по-
рiзному для сiроми, тобто найбiднiшiх козакiв, i заможноï старшини.
Ча стина запорожцiв утворила два пикинерсь- ких полки, що ввiйшли до
складу росiйськоï армiï, iнша частина розселилася в степах
Лiвобережжя i зайнялася мирною працею, а тi, кому не припали до душi цi
заняття, невелики ми ватагами пiд видом вiдходу на рибнi промис ли
пробралися на турецьку територiю i засну вали бiля Очакова нову Сiч. Цих
запорожцiв налiчувалося понад сiм тисяч, i вони майже на певно належали
до сiроми, бо не були зв язанi нiяким майном. Довiдавшись про це,
царський уряд вислав на пiвнiч i заточив у монастирi колишнiх вождiв
запорожцiв: кошового Кални- шевського, суддю Головатого i писаря Глобу
бо побоювався, що й iншi запорожцi пiдуть за тими, хто подався в
Туреччину, i на пiвденно-захiдному кордонi знову з явиться значна
вiйськова сила, яку можна використати проти iмперiï. Вiд Ту реччини
ж Росiя зажадала повернути запо рожцiв, але нi турки, нi самi запорожцi
на це не погодилися. Турецький уряд офiцiйно визнав козакiв
Задунайськоï Сiчi своïми пiдданими i до зволив ïм жити i
промишляти на Дунаï, а за це служити султановi пiше i конно.
Розпорядженням султанськоï влади запорожцi не були задоволенi, i
серед них почалися завору шення. Частина козакiв повернулася в Росiю i
вступила у створене в 1783 роцi Чорномор ське козаче вiйсько, яке пiсля
вiйнi Росiï з Туреч чиною в 1793 роцi було переселено до устя рiки
Кубанi i поклало початок Кубанському козачо му вiйську, що проiснувало
до 1917року. Ще кiлька тисяч козакiв, одержавши доз вiл австрiйського
Iмператора, переселилися в Австро-Угорщину й осiли у нижнiй течiï
рiки Тiси. Але в Австрiï козаки затрималися недо вго i незабаром
розсiялися по свiтах. Однi по вернулися в Росiю, iншi направилися за
Дунай. Задунайська Сiч проiснувала до 1828 року, але i вона поступово
танула завдяки вiдходу бiль ших чи менших груп козакiв на батькiвщину до
украïнських земель. До того ж козакам до водилося брати участь у
вiйськових справах Туреччини i воювати проти грекiв, якi були
православними. Ось чому рiшення Йосипа Гладкого, останнього кошового
задунайцiв, який вирiшив на початку черговоï росiйсько-
турецькоï вiйни прийняти росiйське пiдданст во разом iз своïми
козаками, неможна вважа ти зрадою. З тих задунайцiв, хто пiшов за
Гладким, було сформовано Азовське козаче вiйсько, згодом оселене мiж
Марiуполем i Бер дянськом. Там воно i проiснувало до 1860 року, коли
було переселено на Кубань i влилося в К у банське козаче вiйсько. На
цьому остаточно завершується iсторiя Запорозькоï Сiчi але не
козацтва. Бо найкращi риси, присутнi украïнському ко зацтву, цьому
унiкальному iсторичному фе номену, увiйшли в плоть i кров
украïнського народу, стали невiдємною частиною його
нацiональноï самосвiдомостi. I нема такого украïнця, який хоч
декiлька разiв у життi не вiдчув себе справжнiм козаком з тих, хто
найвище за життя цiнував волю й ненавидiв кривду та несправедливiсть.