Юрiй Мушкетик. Обвал
страница №6
...iльна тема? Там можна розтектися мислiю по дереву. До речi, само помислiю, а мисiю. Я нещодавно читав у якогось вченого, що мислiю - помилка.
Та й як можна розтектися мислю по дереву? А мисiя - це вивiрка, бiлка, яка
лiтає по гiлках дерева. Отак i ти розлетишся. Пурх туди, пурх сюди.
- На вiльну тему, якщо правильно написати... Тобто iдейно... Ну, густо
iдейно, то вони побояться чiплятися.
-Iдейно, iдейно...- мимрю я. - Iдея сама повипiiа текти з серця й
диктувати слова. Iдея, вона... Вона здобiльшого ходила у порваних штанях.
Принаймнi з них починалася. А твої джинси коштують сто двадцять. Зароби на
них сам.
- Е, батьку, старорежимнi в тебе думки. Китайськi.
- Мабуть, я не так висловився. Визнаю. - Я витер пiт на обличчi. -
Душно, одчини й другу половинку вiкна.
В кiмнатi справдi стояла задуха. Пряжило сонце. Пронизувало промiнням
кiмнатку, а зашторити вiкно не можна - задуха ще бiльша. Мабуть, лiпше
вийти до каналу та посидiти на лавочцi.
- Серед вiльних тем обов'язково буде щось або про Батькiвщину, або про
Перемогу, або про працю, - розмiрковує Едик. - Треба зробити один зачин i
завчити його. Щоб пiдiйшов до будь-якої теми. Щось таке: "Прапори епохи
майорять над нашими головами..."
- "Прапори епохи" - погано.
- Ну, знаєш...
- Висмiяв уже таке в п'єсi Корнiйчук - "барабани епохи".
- Ну, тодi так: "Як сяйно зорi, що опромiнюв своїм промiнням
планету...".
"Здорово, шибеник, в'яже, я так но зумiв би. Хоч не вео в тiм в'язаппi
й до ладу". I вголос:
- "Опромiнює планету" - не годиться. Та ще й "опромiнює променями".
- Та це ж я так, для прикладу, - ображається Едик. - Спочатку треба
скласти, а тодi вiдредагувати, шлiфувати. А найкраще - дiстати якийсь
журнал або стару газету, святковий помер. Там є отакi статтi.
Признатися, я таких статей не читаю. I шукати журнали та газети, в яких
вони надрукованi, не збираюся.
Я встаю з крiсла, одягаю пiджак.
- Вiдпочивай, - кажу, - а я пiду прогуляюся.
- Тату, - зупиняє мене Едик. - Треба було б подзвонити...
- Кому? - дивуюся я.
- Мамi... i всiм iншим... Тим дядькам, якi приходили... Ми ж помiняли
готель. Квiти, якщо їх по полiтати...
- Мамi подзвоню увечерi. А дядьки... Якщо їм потрiбно, знайдуть нас
самi.
На вулицi пряжить сонце, i в моїй душi теж, як у порожнiй пустелi.
Вiтер i сухий пiсок, i навiть немає марева.
Увечерi я дзвоню з номера додому. Навдивовижу Люба бере трубку.
- Ми помiняли готель, - кажу я. - Запиши номер телефону. Записала? З
тобою хоче говорити Едик, - i передав йому трубку.
- Здрастуй, мам...- Едик розгубився. - У нас все гаразд. Двi четвiрки й
п'ятiрка. Але це добре, я знаю по групi... Батько мене годує... Через два
днi українська письмова. Так, так! О'кей!
Тепер у нас одна кiмната, винести матрац нiкуди. Я лягаю на лiвий бiк,
обличчям до стiнки, мiцно стискую зуби. Десь я читав: якщо мiцно стиснути
зуби, а ще краще - затиснути зубами сiрник - не будеш хропiти.
Обiйдемось без сiрника. А якщо й захроплю - невелика бiда.
День тринадцятий
Снiдати пiшли в ресторан. З'їли по яєчнi, по порцiї налисникiв i випили
по кавi. Налисники були смачнi, виявляється, й на теренi громадського
харчування можна спекти не гiршi, нiж удома, млинцi та загорнути в них
сир.
По снiданковi Едик виписує з книжечок - я навiть не знав, що вiн їх
узяв з собою, - вiршованi цитати.
- Треба з якогось такого поета... маловiдомого, але хорошого: щоб
здивувати їх.
"Якби я був деканом, - зненацька подумалось, - i знав оцього хлопця
отак, як знаю зараз, зроду не прийняв би його до вузу". Я злякався власної
думки. Деканом... Легко сказати... Але я не декан, а батько. Крiм того,
вiн поступає не на фiлологiю, а на медицину, - спробував пiдкорегувати
себе, але одразу ж збився з орiєнтиру, iнша думка заступила цю. Фiлологiя
мав справу з душами мертвими, примарними, вигаданими, ними можна крутити,
як циган сонцем. А медицина... Там - жива людина... Жива людина на
лiкарняному лiжку. Нi, у фiлологiї також не мертвi душi. Там - учнi. Дiти.
Я притьма втiк вiд цих думок:
- Треба повторити те, що ви вчили за програмою.
Едик посмiхається. Я не розберу, посмiхається схвально чи iронiчно.
Його посмiшка менi не подобається все дужче й дужче. Якась вона... неначе
наклеєна на губи. Неначе вiн знає щось таке, чого не знаю я.
Едик записував i пiвголосом бубонiв якiсь вiршi. Я прибрав у номерi й
рiшуче виклав на стiл пiдручники та хрестоматiї. Едик невдоволепо вiдсунув
убiк збiрники. До кiмнати несмiливо почали заходити гостi. Прийшов Чiпка i
похмуро став бiля порога, пришили покалiчений Андрiй Волик та Маланка з
вузликом у руцi, брати Бесараби сiли просто на пiдлогу й почали карбувати
людськi кривди, всi вони не знали, чиї гостi - мої чи Едиковi, - й
трималися дещо насторожено, скуто. Неначе не туди потрапили, неначе не
було їм тут мiсця. Але потроху обсвiйчилися, розговорилися, адже були
знайомi мiж собою - жили на однiй книжковiй площi - i вже не дивувалися,
коли Гудзя порiвнювали з Чiпкою, а Гафiйку з Нимидорою.
Годинi о шостiй пролупав телефонний дзвiнок. Я не помилився: Аркадiй
Васильович сам розшукав нас.
- Так чого це ви законспiрувалися? - м'яко картав мене. - Я ледве вас
знайшов. Обдзвонив усi готелi...
Менi стало соромно, що завдав стiльки клопотiв цьому хорошому
чоловiковi.
- Поки переїхали... Збирався подзвонити...
- Що робите? Як настрiй?
Про настрiй Роговий запитує кожного разу, мабуть, вважає, що в такий
спосiб додає оптимiзму.
- Штурмуємо. Гриземо.
- Щось у вас голос не штурмовий. Чи заштурмувалися? То ходiть
розвiйтеся. Я ось теж кiнчаю роботу. Я хвилину вагався.
- А де на вас чекати?
- Де? Ну, скажiмо, бiля пам'ятника Пушкiну. Пiдїхати на метро вам
зручно?
- Зручно.
Я прогулювався попiд бiлими березами, що крилом огорнули пам'ятник
великому поетовi. Мугикав якiсь рядки - здається, з Пушкiна, й поглядав у
бiк iнституту. Голосу в мепо немає, i я мугичу тiльки тодi, коли мене
нiхто не чує. Тротуаром поспiшали перехожi, здебiльшого студенти - в цьому
кутку Києва чимало iнститутiв та технiкумiв. Раптом я побачив важку
постать. Заклавши за спину обидвi руки, зсутуливши плечi, асфальтовим
хiдником важко ступав ректор iнституту Черкаський. Крокiв за двадцять
позаду йшов Роговий. Очевидно, вiн побачив Черкаського. Я повернувся
спиною до тротуару. Я не хотiв зустрiчатися з Черкаським. I вже зовсiм
потерпав, аби вiн не побачив мене з Роговим. Хiiилип п'ять споглядав
струпнi берiзки, а коли оглянувся, Черкаського вже не було. Бiля
пам'ятника неквапливо роззирався Роговий.
Ми привiталися з ним i мовчки пiшли до метро. Коли б це був хтось
iнший, я, мабуть, збожеволiв би вiд нiяковостi, вiд одiєї мовчанки, але з
Аркадiєм Васильовичем можна мовчати. Ескалатори везли нас упиз, назустрiч
пливли бiлi, сiрi, коричневi плями облич, безлiч облич - радiсних,
стомлених, схвильованiї х, заклопотаних, вони мовби й не мали до мене
нiякого стосунку, а все ж вибивали десь там у моїй свiдомостi непомiтнi
ямочки.
Я звик у лiкарнi до великої кiлькостi облич, але вони не впливають на
мене таким чином, то - пацiєнти, моя увага зосереджена на одному - на
їхнiх хворобах, на їхньому самопочуттi, й вирази їхнiх очей, колiр їхнiх
облич я сприймаю тiльки з цього боку. А тут, пробi, незмога запам'ятати
обличчя навiть справжнiх красунь. Колись у селi я знав кiлька красунь, то
були гордi й неприступнi дiвчата, а тут їх безлiч, менi здасться, вони
девальвують красу самою своею кiлькiстю. I якоюсь мiрою девальвується все
iнше - любов, ненависть, падiя, адже все це - в колi людських iдей, коли б
воно акумулювалося в нас вiд усього цього тлуму, ми всi або поставали б
суперменами, або збайдужiли до краю. Але не стається нi того, пi iншого. А
може, потроху й стається. Хiба ми не байдужiємо в такому ось натовпi?
Я сказав про це Аркадiєвi Васильовичу. Вiн усмiхнувся.
- Ви просто втомилися. Вас втомило велике мiсто, спека, екзамени.
- Мене взагалi втомило життя, - зненацька сказав я й здивувався. Адже,
по-перше, це неправда, а по-друге, чого розкриваю душу цьому чоловiковi?
Може, через те, що вiй такий спокiйний i нелукавий? Сильний чоловiк, якому
дуже важко живеться. Неймовiрно важко. Я - лiкар, i можу уявити, що
значить мати таку хвору дружину й двоє дiтей. Мабуть, йому хтось допомагає
по господарству, але моральний вантаж тисне на нього день i нiч.
- Тодi помiняйте життя, - зненацька сказав Роговий.
- Помiняти життя? А хiба це можливо? Це ж - помiняти себе.
- Є люди, якi мiняють. Саме так - починають жити iнакше. Я не знаю, чи
мiняються вони самi.
- Але до цього призводять якiсь великi катаклiзми в їхньому життi.
- Очевидно. Розчарування. Смерть. Проте буває: "Та доки я житиму отаким
пентюхом".
- То йому тiльки здається, що вiн помiняв життя. Вiн лишився таким
самим, як був.
- Можливо.
- Є люди, якi увесь вiк судяться я i свiтом, б, якi все життя кудись
вiдчайдушне дряпаються. Вони й далi будуть судитися з ним, тiльки
тихенько. Є в мене один знайомий... У принципi - непоганий чоловiк. То вiн
менi нещодавно зiзнався: од першого дня прагнув у iнститутi посiсти мiсце
завiдуючого лабораторiєю. Домагався все життя. Перепрацьовував. Переймав
на себе безлiч громадської роботи. I ось - став. Через рiк - на пенсiю. "А
я, - каже вiн, - i в кiно не сходив".
Ми пiдiйшли до будинку, в якому жив Аркадiй Васильович.
- Зайдемо до мене, - запропонував вiн.
Я хотiв вiдмовитися, а потiм подумав, що, можливо, Роговий запрошує
мене, щоб трохи погамувати, приглушити самотнiсть, й погодився.
- Гаразд, тiльки я...
Вiн зрозумiв, м'яко взяв мене пiд руку.
- В мене є.
Я це бачив усiєї квартири Аркадiя Васильовича, але вiтальня, куди вiн
мене завiв, була розкiшна. Велика, напiвкругла, вона виходила двома
вiкнами i круглим заскленим балконом у неширокий двiр, за яким зеленiв
садок. Од цвору садок був вiдгороджений дротяною стiною.
Аркадiй Васильович розчинив вiкно. Знизу сюди долiтали важкi удари,
схожi на рушничнi пострiли.
- Ну ось... Єсть же штанга... А вони однаково - пiд вiкнами, -
поморщився Роговий, але особливого роздратування на його обличчi я не
побачив. Либонь, його зауваження бiльшою мiрою мало приблизно таке
значення: заважають гостевi.
Я поглянув униз. Двоє товстунiв у спортивних формах - чоловiк та жiнка,
вибивали палицями килим, що висiв на дротянiй огорожi. А праворуч, зовсiм
недалеко, справдi червонiла труба для вибивання килимiв.
- Посидьте, а я трохи поворожу на кухнi, - сказав Аркадiй Васильович. -
Увiмкнути телевiзор?
- Не треба. Може, я вам допоможу?
- Е нi, ви - гiсть. Та й я гарний кулiнар, повiрте, це не хвастощi.
Просто... навчився. Ну... тодi подивiться мою мiзерiю, - показав рукою на
старi цейсiвськi шафи з книжками й пiшов.
Всi iншi меблi в кiмнатi теж були старi, не старовиннi, а просто старi,
тiльки письмовий стiл великий i справдi старовинний, антикварний. На столi
у маленькiй вазочцi стояла дубова гiлочка з прив'ялим листям i тугими
вузликами зелених жолудiв. Я сiв у крiсло бiля столу, на якому лежали
якiсь книжки та газети. Узяв одну книжку, другу, але то були методичнi
посiбники, i я поклав їх на мiсце. З ножем i цибулиною в руках зайшов
господар.
- Скиньте пiджак i галстук, - порадив вiн. - Розслабтеся, вiдпочивайте.
ЛАя приготую салат i пiдсмажу бiфштекси. Не з кулiнарiї, готував сам,
лежать у холодильнику.
Я послухався поради Аркадiя Васильовича, зняв пiджак, галстук,
ризстiбiгув комiр сорочки й справдi мовби скинув з плечей мiшок у кiлька
пудiв. Я пiдкорявся Роговому, й менi ставало легко, хоч щось i опиралося в
менi, я весь час з тiм кудись iшов, посувався до якогось фатального
рубежу, якоїсь трпвожпої грапi. Це було дивовижно, хтось може сказати, що
так менi здається тепер, iнодi i я думаю так само, але часом напливають
хвилини - ми всi знаємо такi хвилини, коли мовби провалюємося в своє
минуле, пропалюємося i розчиняємося там до решти, i всi тодiшнi вiдчуття
спалахують у нас, ми вириваємо їх звiдти, вони згоряють, як iскри, проте
залишається слiд, i по ньому ми знову й знову вiдновлюємо своє минуле -
все було саме так.
Я пiдiйшов до крайньої шафи, побiг поглядом по корiнцях книжок. Словник
Брокгауза-Євфрона, шiсть старих томiв iсторiї, дореволюцiйне видання
Арiстотеля, альбоми. Хотiв перейти до iншої шафи, але зацiкавився
альбомами. Менi захотiлося подивитися на сiм'ю Аркадiя Васильовича, на
дружину та дiтей, особливо на дружину. Я взяв обидва альбоми, сiв у крiсло
й поклав їх собi на колiна. Певна рiч, Аркадiй Васильович не розсердиться,
що я гортаю альбоми, вiн сам запросив мене подлубатися в шафах.
В альбомах панував хаос. Фотографiї не були поприкрiплюванi, лежали
пачками, старi й новi, i годi було добрати якогось ладу. Кiлька зовсiм
старих фото, проте не пожовклих, були тодi хорошi майстри: хлопець у
фiрмонному кашкетi якогось училища чи школи, солдат при шаблi - мабуть,
дiд Рогового, а може, й не дiд, а далекий родич, чи й зовсiм випадковий
чоловiк, знову той-таки солдат у вiйськовiй формi, але без погонiв i
кашкета. Я перевернув фото, зворотний бiк списаний дрiбним почерком,
хiмiчним олiвцем, деякi слова порозпливалися, стерлися цiлi рядки, але
внизу можна було прочитати: "...а ще пришлiть ворочок пшона i сухарiв з
пiвпуда, бо тут... (кiлька слiв зiтерлося) хазяїна чотири корови, а молока
но дає". В кiнцi - на кiлька рядкiв поклонiв. Очевидно, фото - з полону,
австрiйського чи нiмецького. Далi лежали трохи новiшi фотокартки, чоловiк
двадцять дядькiв i тiток бiля облупленої стiни хати, попереду паруиок з
квiткою па кашкетi та дiвка у вiнку, ще фотографiї дядькiв i тiток.
Гамазей, машини, до кабiни прибитий прапор, у кузовi - мiшки, на мiшках -
троє дядькiв везуть здавати перший хлiб.
Я взяв другий альбом. I одразу натрапив на те, що шукав: фотографiя
всiєї родини Аркадiя Васильовича: вiй, дружина, дочка i син. Розташувалася
родина на старовинний кшталт, фотографувалися десь в ателье: два стiльцi з
топкими гнутими спинками, на них у трохи неприродних позах сидять Аркадiй
Васильович та його дружина, дiвчинка сидить у матерi на колiнах, хлопчик
(старшенький, рокiв десяти) стоїть бiля батька. Обличчя дружини-
невиразне, камiнне, та й у дiтей теж личка повитягувалися, очi широко
повiдкриванi; я уявив сцену, яка передувала фотографуванню, i сумовито
усмiхнувся. Дiтям мили вуха, їх одягали в чисту одiж, наставляли, щоб
поводилися зразково. Мабуть, фото забажали батьки Аркадiя Васильовича або
його дружини, насамперед фото внукiв, а тi чварували, i їх або побили, або
на них дуже нагримали. Я перегорнув кiлька порожнiх сторiнок i натранив па
цiлу пачку фотографiй недавнiх, кiлькарiчної давностi, й то - лише самого
Аркадiя Васильовича. Роговий в аудиторiї, в президiї якогось засiдання, на
риболовлi - тримає в руках спiнiнг (тримає невмiло), групове фото,
зроблене на якомусь курортi - пальми i великi бiлi квiтки, ще одне групове
фото.
Я вже перекинув його, та рантом щось майнуло перед моїми очима. Й щось
сторожко напружилося в менi, так буває, коли за вiкном трамвая чи автобуса
промайне знайоме обличчя, промайне й зникне, а в пам'ятi щось
затримається, i не можна з певнiстю сказати, знаєш ти того чоловiка чи
обiзнався. Я зiюву вiдкрив фото. Волика група курортникiв бiля
клумби-фонтана - стояв на однiй нозi камiнний лелека, в нього з дзьоба
текла вода, а довкола росли кактуси та якiсь квiти. Курортникiв багато:
дна ряди сидiло й три стояло. Очевидно, це було звичне мiсце для
фотографувань, iнакше де б вони взяли пiдставки-лавочки. На другiй лавочцi
в центрi сидiла Люба, а бiля неї сидiв... Аркадiй Васильович. Я вiдчув, як
у мене мовби задерев'янiло серце, а потiм там щось розiрвалося, й
утворилася порожнеча, в яку падало щось крихке й холодне. Я не мiг
опам'ятатися, не мiг нiчого втямити, щось у менi зробило все це за мене:
припущення, обрахунки, висновки. А вжо в наступну мить я збагнув усе
чiтко, послiдовно й страшно. Здавалося, нiчого особливого не сталося -
звичайно курортне фото, мало туди з'їжджасться людей, мало хто й бiля кого
сiв чи став на фотографувапня. Курорт наш, медичних працiвникiв, Люба i
Роговий брали путiвки кожне окремо. Але ж Люба менi не сказала, що
познайомилася з Аркадiєм Васильовичем на курортi, вона вигадала, буцiм
познайомилася з ним у своєї подруги, що Роговий - двоюрiдний брат тiєї
подруги. Несосвiтенна дурниця, в яку я повiрив. I жодного подiбного фото у
нас вдома немає. Я пам'ятаю всi Любинi фотографiї. Та й - свiтку: оце б
Роговiї iї клопотався за сина подруги двоюрiдної сестри!
Я стиснув кулаки. Нехай будуть проклятi всi курорти i... всi жiнки.
Ядуча злiсть, пекучi сльози душили мене. Менi було так гiрко, так
образливо, що я аж застогнав. Образливо, що зраджений, обдурений, що сиджу
ось у цiй кiмнатi й чекаю, поки Аркадiй Васильович засмажить менi в утiху
бiфштекс. Це було значно гiрше, нiж Любине захоплення патлачем-маестро.
Там вона сплутала мистецтво з його недолугим жерцем, там я мiг боротися,
па щось сподiватися, намагатися щось пояснити собi. А тут?
I що ж менi робити тепер? Побiгти па кухню, вхопити кухошюго ножа й
вгородити йому в спину! Але на таке я не здатний. Та вiн i не винуватий.
Не вдiвець i не одружений... А тут пiдвернулася курортна дамочка. Вiн ще й
так... сумлiнно сплачує свiй борг. Мене знову затiпало й затрусило. Але
думка вже працювала чiтко. Я мушу втекти, поки сюди не вернувся Роговий. Я
не зможу дивитися йому в очi, не зможу з цим розмовляти. На акторство в
цей момент я не гожий. Розiграється сцена, в якiй, можливо, ще й
виглядатиму жалюгiдно. А як що я можу виглядати?
Я схопив зi спинки крiсла пiджак та галстук. Добре, що не роззувся.
Ступаючи, як злодiй, на носки черевикiв, вийшов у коридор. З кухнi мене не
видно, там щось шкварчало, з дверей тяглися сизi пасма диму. "А що, як
зараз вигляне?" Замок на дверях був простий, проте, коли я вiдводив
заскочку, вiп клацнув. Хряпнув дверима й помчав по сходах. Менi здалося,
що в той момент, коли я зачиняв дверi, хтось здивовано вигукнув позаду. Я
не знав, чи правильно зробив, залишивши на столi розкритий альбом. Мабуть,
правильно, адже я не зможу розмовляти з Роговим навiть по телефону.
Я не знав, куди йду. Невiдь як опинився в парку над Днiпром. Я
хилитався, як п'яний. Менi страшенно болiло в грудях. В головi товклися
думки, неначе оскаженiлi конi. Трiскалися попруги, рвалося повiддя. Воно
було мотузяне. Я то завдавав Любi катiвницьких мук - знищував її
найвитонченiшим способом, то волав до неї, до її совiстi, її проклятої
совiстi, то... сповiдався перед дiтьми, хотiв, щоб вони пожалiли мене. А
хто з них може мсие зрозумiти, хто пожалiє? Вовка, Едик? Вовка, можливо, й
пожалiв би... Я метав блискавицi, а вони поверталися назад i палили моє
серце.
Е нi, що все - помста, жалощi? Нiчого цього не буде, я i далi носитиму
в душi оскаргу та бiль... Можливо, довго? Я розжалобився, а потiм таки
взяв себе в руки: я - лiкар, а хто ж iще мусить подавати приклад iншим на
цiй грiшнiй землi? Вже попiдводилися з лав останнi парочки, вже мiлiцiонер
пiдозрiло поглядав на мене, вже мигнули й погасли лiхтарi, залишилися
тiльки "дiжурнi", такi ж одинокi, як i я. Їм горiти всю нiч. А я десь пiд
дванадцяту вернувся в готель, не вмикаючи свiтла, роздягнувся i впав у
лiжко. Я не здивувався, якби зараз почув вiд Едика: "Що, загуляв, пахан, а
ще козирував на мене". Але Едик нiчого не сказав, тiльки плямкнув губами й
натягнув на голову ковдру. Вiн завжди спить так - натягнувши ковдру на
голову.
День чотирнадцятий
Наступного ранку я прокинувся з важкою головою. Я погано спав - не мiг
заснути ще й тому, що надто дзвенiло у вухах, то вже не був тонкий
мелодiйний дзвiн, то гули розбитi дзвони, гули на пожежу, на гвалт, на
нещастя. Але яке ще нещастя можна менi провiщати? Менi пе хотiлося
вставати, розмовляти з Едиком, готуватися з ним до екзаменiв. Ми
читатимемо вiршi про високу та щиру любов, про офiру, а я приколихуватиму,
неначе хвору дитину, свiй розпач i думатиму ту саму думу.
Я сказав Едику, що маю завершити одну лiкарняну справу, й пiшов. Я
тинявся вулицями, я зайшов до музею, але не мiг довго затриматися в
жодному залi. Все менi було нецiкавим, все видавалося неправдивим. I всюди
- кохання, кохання, кохання. Наївне, щире, досвiдчене, лiниве, таке, що
спонукає на подвиги, на жертви, кохання бiляве, чорняве, руде - будь ти
прокляте! Неначе немає на свiтi нiчого iншого, неначе воно - руде, бiле,
чорне - не закiнчується однаково. Обквецяли ним все - роботу, боротьбу,
подвиги, об'єлеїли, обшептали. Якщо любов - дозволено все. Вкрасти, вбити,
зрадити, бо то - в iм'я любовi! Вона велика, вона свята, в її iм'я можна
пожертвувати всiм. Гой, станьте вбiк, ви, дрiбнi, куцi, нiкчемнi,- йде
кохання. Чоловiк убив! Вiн не винуватий, вiн покохав. В кiно, в книжках,
по радiо - скрiзь вона. Кохайтеся, кохайтеся, кохайтеся. Свiт ошаленiв i
рекламує тiльки кохання. Як зубну пасту, як цукерки, як моднi джинси.
Колись жили в iм'я що чогось - самого життя, поступу, дiтей. Колись
кохання ховали, колись це була таємниця за сiмома печатками, а тепер ось
воно, дивiться, пiдглядайте, молодi люди, видивляйтеся iз схрону, в
щiлини, як треба кохатися по справжньому. Надто роздратувала мене одна
картина: стоять на якiйсь незрозумiлiй твердi хлопець та дiвчина, закохано
дивляться одне одному в очi й тримають на своїх руках земну кулю. Ох, яка
тонка думка: любов тримає планету! Бачите, яка вона всесильна. Бачите, якi
вони могутнi, боги, та й годi. Боги! А що б з вами було, якби... пу якби
вона хоч трохи пригальмувала свої оберти навколо осi? (Кажуть, вона
ледь-ледь, на один мiкрон пригальмовує, й тодi клiмат значною мiрою
мiняється). Або на Сопцi побiльшали плями чи зпикли зовсiм? Всесильнi!
Катаєтеся на нiй, як дiти на каруселi, вчепилися в її золений кожух, ще й
виїдаєте його до сiрих дiрок. Найкраща логепда, яку ви придумали, - про
Iкара. Полетiв - i булькнув. Всесильнi! Вклонiться їй i подумайте, як її
зберегти, як її не понищити. Ви нiчого цього пе творили й не дали свiтовi
нiчого, ви тiльки перебовтуєте та перелiплєте її нiчний замiс, i берете,
берете, берете та самовихпаляєтеся.
"Ви, ви... - раптом спалахує в менi. - А сам? Чим ти кращiй за цих,
нещасний егоїсте?.. Нi, я не егоїст. Я - для людой. Для них, для їхнього
здоров'я".
Хо-хо, для людей... А не для себе? Хiба ти вколював не для себе? Все -
для себе. Ну, ще для сiм'ї. Бо вона - твоя. Хотiв, щоб любила дружина, щоб
слухалися дiти, щоб були тиша та спокiй. Хiба це не для себе? Й навiть iз
сином... Оце зараз. Хiба оце все- Роговий, Онищенко, Рая - не для себе?
Щоб не гризла Люба, щоб не муляв удома очi син. Спровадити в iнститут i -
спокiй та тиша. От i маєш... спокiй. Маєш Аркадiя Васильовича.
Я застогнав. "При чому тут це? Те, що сталося, не має жодного стосунку
до Едика, до iнституту. Зрадила дружина, от i все".
Й знову пiдступний, злий голос... "А сам... А сам хiба не поїдав очима
жiнок. А вони ж - всi чужi. Й хiба не ходив з Ларiоновим на iменини до
двох мальованих краль? На невиннi iменини. А там були тiльки двi кралi i
Ларiонов. А той бiгав помолодiлий на двадцять рокiв. I веселий, як дурник.
Лiтав метеликом, пурхав горобчиком, i все нашiптував: "Закохайся,
закохайся. Ох, якби ти знав... Свiт перемiниться... Яке це щастя". I ти
трохи не повiршi. Ти знав, що не випив його повною чарою, не вiдчув на всю
силу, й пiдеш з цiєї землi, гаразд не знаючи, що це таке. Ти кохав Любу,
але так, як кохав би будь-яку гарну жiнку, покохав за красу, а не за те,
що вона Люба з доброю, глибокою i нiжною душею. Ти увесь вiк, сам того не
знаючи, чогось шукав. Зiзнайся отако пiд дулом пiстолета, наведеного
власною рукою, - скажи правду!"
"Просто я сумував за тим. Але я но шукав. I не залицявся тодi на
iменинах. Хоч жiнка була дуже красива".
"Бо не сподобалася та друга дiвка..."
"Не тому, що не сподобалася. Хiба можна закохатися силомiць?".
"Хороше виправдання".
"Яко не є, а тiльки..."
Я помiтив, що вже давно йду по вулицi. Потроху заспокоювався. Хоч у
грудях i далi стояв бiль. Щось мовби одвалювалося од душi, живе чи
мертве... Й неначе по нiй пройшли чобiтьми. Може, то тягнеться за чобiтьми
i одпадає багно? Засохле багно з кров'ю. I водночас я почував, як щось у
менi помiнялося. Бiль лишився, але я вже дивився на все мовби з далекої
вiдстанi. Мене вже майжо не хвилювало, поступить чи не поступить мiй сип,
i я не думав, як поведуся, повернувшись додому. Щось у моїй душi
зачерствiло, неначе взялося твердою шкоринкою. Навiть те... найстрашнiше
не страхало мене. Хоч висiло в головi й далi важкою хмарою. I та хмара
день вiд дня густiшала. Менi здавалося, що та хмара - однакова, темна, а
насправдi було но так, вона вже зробилася лiлово-чорна. То - колiр
гангрени. А хто, як не лiкар, найкраще знав той колiр. Я вирiшив бiльше не
перевiряти вагу, але хiба не почував, як провисає на менi одяг? Сьогоднi
врапцi пасок затягнув ще па одну дiрочку. Мабуть, я знову розжалоблюю
себе? Я лiкар i не маю на це права. Лише на це не маю. На все iнше - маю.
Ось доведу всю справу до кiнця... Тобто зачекаю, поступить чи не поступить
Едик. Вiн поступить, i я приїду додому й кину дружинi в обличчя: "Ось...
Поступив. Моїми, твоїми стараннями. Радiй. Проте моїх заслуг у цьому дужо
мало. В основному це заслуга твоя. Твоя з Аркадиєм Васильовичем". Отак
завершу цю справу. Й тодi... Я не знав, що буде тодi. Я хотiв змити з себе
цi думки, розтрусити, розгубити їх, я тукав нових вражень i не знаходив
їх. У книжковiй крамницi купив книжку "Нечаев i нечаївщипа". Купив цю
книжку свiдомо, я не хочу бiльше чигати вигаданi припудренi iсторiї про
кохання. Лiпше я читатиму про одного з найбiльших негiдникiв свого часу.
В коридорi готелю зустрiв Галину Михайлiвну та Еллу. Я знову
подивувався їхнiй дивовижнiй схожостi, схожостi в усьому, навiть у виразi
облич i очей. Вони йшли, взявшись за руки, неначе двi подруги, й,
прихиливши одна до одної голови, тихо розмовляли. Зi мною вопи
привiталися, як з давнiм знайомим.
- Ми йдемо обiдати, - сказала Галина Михайлiвна. - Вам мiсця займати?
- Не знаю, - чомусь трохи розгубився я. - Запитаю сина.
Едик обiдати не захотiв. Вiн поглядав на мене здивовано й трохи
занепокоєно, мабуть, щось помiтив у менi. Увечерi сам закип'ятив чай i
порiзав ковбасу та хлiб, що й сказав:
- Їж, тату. Бо ти чомусь схуд.
День п'ятнадцятий
Я провiв Едика тiльки до метро. Я боявся зустрiтися з Аркадiєм
Васильовичем. I пе хотiв бачити Євгена Сидоровича. Взагалi, не хотiв
нiкого бачити. За екзамен майже не хвилювався: як буде, так i буде. Та як
воно ще може бути, коли прийматиме екзамени Раїса Максимiвна Тирса. Райка!
Я вернувся до номера i читав про Нечаева. Про цього чоловiка, який
вважав, що людинi дозволено все, що боротися можна й потрiбно будь-якими
засобами, аби лишень досягти кiнцевого результату, про чоловiка, що зумiв
обдурити навiть недовiрливого могутнього Бакунiна.
Вiчне питання, вiчна боротьба думок - що ж дозволено людинi? Якi
вудила, якi гальма потрiбнi для неї i коли їх включати. Гальма - такий
пристрiй, що, зрештою, вмикає їх одна нога. Конструюють, роблять машину
десятки й тисячi людей, а натискав гальма хтось один. I вилiтав скло, й
розбиваються лоби, ламаються ребра та хребцi. Й нiхто не повинен ридати,
бо полетить пiд колеса. Врештi хтось примудряється вдарити по нозi, яка
натискає на гальмо, й лiмузин набирає все бiльшої й бiльшої швидкостi,
того нiхто не помiчає, за кермом нiхто не стежить, в машинi панують
радiсть та свобода, радiсть взаємної довiри, веселощi, й раптом в
божевiльнiй панiцi хтось гукає: "Стiна, попереду стiна..."
Й тодi... Тодi теж можливi варiанти. Або машина врiзається в стiну, або
хтось дужий хапає в руки кермо й натискав на гальмо. Порятувавши, вiн уже
їде так, як хоче сам.
По якомусь часi не витримую, вiдкладаю Нечаева i їду до iнституту.
Чвалаю по алеї, назустрiч менi ллється студентський потiк. Либонь,
письмовий екзамен саме скiнчився. Бiля "моєї" лавочки нервово тупоче
Онищенко.
- Куди ви запропали?.. Ви... повиннi бути на мiсцi, - вперше одчитув
вiн мене.
Я байдуже стенаю плечима. До нас пiдходить Едик. Його обличчя пашить
рум'янцем. Здоровим i трохи нервовим.
- Здається, твiр менi вдався.
- Дуже добре, дуже добре, - белькоче Євген Сидорович, - Вiтаю, так
сказати, наперед. Ну, я побiг. Так як називаються тi лiки? Раунатин?
Голова дiрява. - Вiн вдає, що нишпорить по кишенях. - У вас немає ручки? А
в тебе? - Едик подає йому свою ручку, Онищенко дiстає блокнот, вiдступає
задки, шкрябаючи пером. - Так-так... По три таблетки... Перед їжею. -
Повертається i йде. Вiн забув вiддати Едиковi ручку.
Я мовчки спостерiгаю це лицедiйство. Вдаю, що все це менi байдуже, а
фарба заливає щоки. Я вчинив, як справжнiсiнький лiберал. Я не давав
Едикову ручку Онищенку. I не наздогнав його та не вiдiбрав її. "Конi не
виннi".
Покрадьки бликаю на Едика. Хитрою тiнню по його обличчю пропливав
здогад. Мiй син до ката здогадливий. I тонкий. Вимахує руками - пiсля
довгого сидiння робить гiмнастичну вправу - й починав розповiдати про
екзамен.
Писав вiн на вiльну тему. Й переконаний, що написав гарно, твiр йому
вдався, зачин, який придумав удома, пiдiйшов, i цитати теж. Вiн подивився
на мене майже переможно. "Вчись жити, пахан, - прочитав я в його очах, - i
не вiшай носа".
В готелi вiн сам, добровiльно пiшов на вулицю й принiс у графинi квасу
та двi порцiї морозива. Склянку квасу я випив залюбки, а морозиво вiддав
Едиковi - я його не люблю. Вiн його теж не вельми любить, але з'їв двi
порцiї - в науку менi.
Пiсля обiду ми валялися на лiжках, я сподiвався, що засну, але так i не
заснув. Я не спав уже двi ночi.
Увечерi Едик пiшов у кiно, а я залишився в кiмнатi сам. Спробував
читати, але не читалося. Сiв бiля вiкна, дивився на фонтани, що бадьоро
посилали вгору тугi струменi води. Внизу пiд вiкнами шурхотiли шинами
автомобiлi, лунали приглушенi голоси.
Моє серце оповила важка туга, стало так тоскно, що хотiлося кричати. Я
взагалi нудьгую в готелях, а зараз хотiлося завити по-вовчому. Завию -
покличуть мiлiцiонера, скажуть - п'яний. Тисла низенька стеля, стискали
жовто-рудi стiни, навiть висота (сьомий поверх) лякала мене.
Я одягнув пiджак i вийшов з готелю. Вдень покрапав дощик, i в повiтрi
стояла прохолода. Я брiв без мети вздовж каналу. Останнi рибалки змотували
вудки, на травi сидiли парочки, й двоє старих, вiн - iнвалiд, з-пiд лiвої
холошi виглядав протез, вона - дорiдна тiтуся - вкладала в кошики пакети,
очевидно, сидiли тут давно, обiдали або й пiдвечерювали - провели день над
водою. По той бiк каналу на узвишинi мчали по трасi машини, бiгли червонi
трамваї, вбираючи в свої черева та викидаючiї з них строкатi гурти людей.
Люди йшли по сходах вниз, до мосту.
Далi я блукав майже безлюдними вулицями i якимись переходами через
двори, знову виходив до каналу її знову повертав назад. М'якi, напоєнi
дощем сутiнки спустилися на мiсто, великi бiлi будинки стояли, неначе
кораблi на рейдi. Мабуть, таке враження складається вiд того, що зелень
була молода, не затуляла їх. А може, така асоцiацiя виникла вiд близької
води. Сутiнки чужого мiста завжди сумнi.
Скрикнула сирена, сяйнули фари - повз мене промчала машина "швидкої
допомоги". I щось скрикнуло в менi, я захвилювався й не одразу
заспокоївся, хоч збагнув, що ця машина но має до мене нiякого вiдношення.
Мабуть, щойно в менi спрацював рефлекс. Один час - невдовзi по закiнченнi
iнституту - я теж працював лiкарем "швидкої допомоги". Назавжди
запам'ятався й перший виїзд, мабуть, вiн багато в чому визначив мене як
лiкаря, а може, i як людину.
Здоровенний парубiйко лежав на тахтi й читав книжку. До цього вiн
кiлька разiв блював i скаржився на бiль у животi й розладнання шлунку. Я
тиснув йому на низ живота, пiдгинав ноги - нiякої реакцiї. Привезти такого
до лiкарнi - накликати на себе кпини й насмiх всього медичного персоналу.
Скорше всього парубiйко вчора перебрав, а може, закусювали якоюсь гидотою,
й тепер не признається в тому. Фельдшер, який був зi мною, махав рукою:
"Поїхали. Здоровий, як лут". Але чимось мене тривожили очi хлопця. Не
схоже, щоб вiн обманював. Фельдшер пiдсунув хлопцевi папiрець, i той
написав, що в лiкарню лягати вiдмовляється. Вiн i справдi в ту мить
почувався краще й засоромився викликом. А лiкарi з свого боку дуже часто
страхуються, думають не про хворого, а про себе. Є такi, й чимало.
Сьогоднi я вже знаю, яка то складнiсть, яка неповторнiсть - людина,
неповторна кожна клiтина, кожна волосинка. Розкажи я комусь iз
спецiалiстiв, то й з мене смiятимуться - пiсля великої перевтоми у мене
клацає в головi. Десь злiва, пiд черепом. Клацає за кожним кроком. Коли це
почалося - подумав, щось попало в шапку, кiлька разiв скидав її,
витрушував, обдивлявся, розтуляв рота, тягнув ноги, а воно клацало. Я
навiть пожартував сам над собою - вiдпала клепка. Клацає й понинi. I нiхто
в те не повiрить. А то - мiй лiчильник, який рахує решту мого часу. У
когось iншого - свiй, iнакший лiчильник. А ще в мене за кiлька днiв перед
тим, як заболить серце, починає десь на тiлi пульсувати жилка. На руцi, на
нозi, на шиї... швидко й тонко - тiнь-тiнь-тiнь. Жоден терапевтичний
довiдник, жодна дисертацiя не вказують на таку ознаку. I, по-моєму, такого
попереджувального пристрою немає нi в кого в свiтi.
Решта викликiв тiєї ночi були не складнi. А я не забував хлопця. Й
двiчi дзвонив йому по телефону. У нього пройшов бiль i блювота
припинилася. Я подзвонив ще раз, з автомата, коли звiльнився з роботи. Й
потiм притьма бiг на роботу, вхопив машину; розбризкуючи калюжi, лякаючи
Перших перехожих, мчали ми з увiмкненою сиреною по ще сонному мiсту.
Ми ледве встигли привезти хлопця до лiкарнi, апендицит лопнув уже по
дорозi до операцiйної. Хлопця вдалося врятувати, а я пiсля того тяжко
переживав i хотiв залишити службу в швидкiй допомозi.
Я вже втомився, але менi не хотiлося вертатися до готелю. Раптом я
помiтив, що повз цей будинок проходжу вдруге. Зупинився, подивился вгору.
Здається, ото - Iннине вiкно. Воно свiтилося.
З легеньким тремтiнням у серцi пiдiйшов до телефону-автомата.
- Алло! - голос чистий, високий.
- Добрий вечiр. Це дзвонить ваш недалекий сусiд... Я заблудився.
Вона впiзнала.
- Не вигадуйте байок. Так обманюють дiти.
- Я не обманюю, а жартую.
- Ще гiрше. Де ви?
- Бiля вас, внизу.
- Якщо вже додибали сюди - заходьте.
- А ви... пробачте... Може, я сам нав'язуюся?
- Менi, нi...
- А кому ще?
- Гомеру.
- Хто це?
- Побачите.
Я пiшов у гастроном i купив торт та пляшку шампанського. Пiднiмався
лiфтом, не мiг нiчого пояснити собi. Менi здалося: я прийшов сюди лише од
свiдомостi того, що мене нiхто не чекає. Воно й справдi було так, але не
зовсiм.
До мого приходу Iнна переодяглася. Була в червонiй сукнi, - квiтчастий
халатик висiв на спинцi стiльця, вона винесла його в коридор, повiсила на
вiшалку, її ноги в золотому капропi ступали по м'якому червоному килиму
м'яко та грацiйно. Я сполохано вiдвiв вiд них очi. Квартира в Iншi -
однокiмнатна, охайна, на пiдлозi лежав великий червоний килим, стiни
обклеєнi шпалерами з кораблями. Таких шпалер я нiде не бачив. I дужо
багато картин на стiнах - кiлькома рядами, од середини стiни майже до
стелi. Й на шафочках, на сервантах - скульптурки, деякi з них химернi та
незрозумiлi для мене. Але навiть я втнмив, що все це не ширвжиток, а
справжнi мистецькi вироби.
- Є двi роботи Кавалерiдзе, - просто, без вихваляшiя сказала Iнна. -
Оця i оця.
Вона менi здалася зовсiм не схожою на ту Iнну, яку знав ранiше. Вона
хвилювала мене простотою i скромнiстю, якоюсь особливою домашнiстю, яка
таким жiнкам вельми пасує. Щоб не дивитися на неї, я знову почав
розглядати картини. Серед них було дуже багато пейзажiв з широкою
перспективою, а також пейзажiв морських, з кораблями та безкiнечною
далечiнню.
- В дитинствi я хотiла кудись утекти,- усмiхнулася Iнна.
- А потiм? - вдавано байдужо поцiкавився я.
- А потiм зрозумiла, що куди б не поїхала, скрiзь буду я. Я, я й ще раз
я. Та й що я могла? Я - не хлопець. Ало щось залишилося у пам'ятi з тих
днiв.
- Я теж хотiв плавати.
- Мабуть, не дуже хотiли, - мовила Iнна. - В кожнiй людинi горить
якийсь вогник. Iнодi навiть кiлька. Треба лишень, щоб хтось на нього
подмухав, розджохав. А це буває дуже рiдко.
- Ви... шкодуєте за якимось вогником, що не спалахнув? - поглянув я на
неї, i вона подивилася па мене, й щось таке, що розпочалося мiж нами за
Марiїним столом, вiдновилося знову. Це не була жага, це було... боюся
помилитися... вiдчуття якоїсь близькостi, породженої чимось таким, що мало
збутися й не збулося, обопiльного смутку, доброго спомину, навiть
спiвчуття. За вiщо спiвчуття, я не знав. Iннинi губи були чутливi й нiжнi,
я знав це, хоч ще й не доторкнувся до них, як знав також i те, що
обов'язково доторкнуся. Iнна ходила за моїм стiльцем, подавала на стiл, я
спиною вiдчував її i вiдгадував усе, що вона робить.
- У вас дуже затишна квартира, - сказав я. - Менi тут дуже подобається,
i звiдси я, мабуть, не пiду. - Я вiдчув, що знову пожартував невдало.
Зрозумiла рiч, це був не зовсiм жарт, але й жарт також. Зi мною таке
трапляється дуже часто - пожартую i в ту мить вiдчую недоречнiсть власного
жарту. Звичайно, можна б сказати цi самi слова якось iнакше, тонше або пiд
iнший настрiй. Менi то бiльше соромно, що в принципi я дуже тонко вловлюю
настрiй, атмосферу в товариствi, навiть "кон'юнктуру атмосфери", й тодi
можу розвеселити товариство до знемоги, я балансую на гранi двозначностей,
двозначностей дотепних, але не вульгарних, я кепкую над iншими, але
насамперед над собою, менi лишень потрiбно "розкуватись", вiдчути себе
серед своїх.
- Ще побачимо,- сказала Iнна, i я не зрозумiв, як це 'сказано. В цю
мить вiдчув, як щось стрибнуло менi на . колiна. Це був великий
попелясто-бiлий кiт. Вiн пiдняв хвоста, замуркотiв i потерся об мою руку.
Я помiтив, що в нього тiльки пiвхвоста, i здивувався. Погладив кота, й
ртой низько вигнув спину, нахилив убiк голову, тихесенько ' м'явкнув.
- Ну ось, тепер можете залишатися. Гомер вас признав,-сказала
Iнна.-Гомер, тпрусь. Знай своє мiсце.
Кiт ще раз муркнув, стрибнув на пiдлогу й пiшов у коридор. Вiн iшов
трохи дивно, попiд самою стiною, в кутку повернув i знову ж таки попiд
стiною, пiд прямим кутом, вийшов за дверi.
- Гомер, спасибi тобi, - сказав я навздогiн котовi.- I все-таки - чому
Гомер?
- Бо слiпий. Хiба ви не помiтили? Безхвостий i слiпий, ще котеням
собаки одбатували хвiст i видряпали очi. Почує на сходах пса - шаленiє й
стрибає на дверi. А менi, хазяйцi, не знає чим i догодити. Боїться, щоб не
вигнала, знає, що неповноцiнний. Ходить на унiтаз. Коли їсть, нiде й
крихiтки не залишить. - Iнна поправила руками зачiску. - Ну, чого ж ви
сидите, вiдкорковуйте шампанське.
Я подумав, що саме час подзвонити по телефону Едиковi й сказати, що я
сьогоднi не прийду.
День шiстнадцятий
Я прокинувся вiд того, що в мене хтось вовтузиться на колiнах. Це був
Гомер. Iнна вже не спала.
- Прожени кота, - попросив я. - А то я його боюся... Якийсь вiн не
такий, як всi iншi коти.
- А нащо його проганяти?
- Ти ж розумiєш сама.
...Потiм ми знову лежали поруч i дивилися в стелю, на якiй чiтко
вiдбився узор фiранки. Iнна поцiлувала мене й сказала:
- I все одно ти не годишся в коханцi.
- За якими ж то графами? - усмiхнувся я. - За якими якостями? Фiзичними
чи душевними?
- Ти дуже переживаєш i весь час про щось думаєш. Ну, тепер кажи, що ти
самотнiй, тебе нiхто не розумiє...
- Я справдi самотнiй - з недавнього часу. А ти... ти не самотня?
Її повiки повiльно опустилися й знову склiпнули.
- А хто тепер не самотнiй?
- Ну чому ж. Я впевнений, ти користуєшся успiхом у чоловiкiв.
- Це зовсiм iнше. Але давай не розжалоблювати одне одного. Коханцям це
не личить. Скажи лiпше якийсь компимент.
- Ти менi здаєшся по-справжньому розумною.
- Для жiнки це не комплiмент.
- Тодi що ще тобi сказати? Здається, я вчора увечерi сказав усе.
- Тодi... це були лестощi.
- Менi важко змагатися з твоїми аспiрантиками...
- Якими аспiраптиками?
- Ти ж сама казала, що з вулицi коханцiв не водиш, тобi вистачає своїх
аспiрантiв i лаборантiв.
- А-а. Ти таки справдi не розумiєш жартiв.
- Я не розумiю тебе.
- А що тут розумiти? Ми завжди кажемо, що нас не розумiють... Набиваємо
собi цiну. А самi дуже рiдко розумiємо когось. Так, як оце ти зараз.
- Буває, люди проживуть життя й теж не зрозумiють одне одного.
- Важливо спробувати зрозумiти. Якщо спробувати щиро, тодi здебiльшого
все буде гаразд. Ну, а вже коли... Тодi треба розлучатися.
- Ти розлучилася, побачивши, що всi твої намагання марнi?
Вона повернула до мене обличчя. Менi здалося, з її очей виплiскує
страх.
- Хiба ти... нiчого не знаєш?
- Ну... тепер всi розлучаються.
Вона знову дивилася в стелю.
- Мiй чоловiк i моя дочка загинули...
В мене по тiлу побiгли холоднi мурашки.
- Як це сталося? - запитав я, бо що ще мiг запитати.
- Купалися в морi. Був шторм. Невеликий. Чотири бали. Вiн узяв дочку на
руки, стрибав з нею в хвилях, їй було десять рокiв. Його збило хвилею...
Очевидно, вiн шукав її... I вже не виплив сам.
- А ти? - одважився я що на одне запитання.
- Яв той день не пiшла на море.
Тугий холодний обруч стиснув мої груди. Всi мої думки розгубилися, в
головi стояла холодна каламуть. Крiзь неї пробився здогад, що тодi вона й
зiйшлася з Марiєю, прихилилася до неї. Не знаю, чому я так подумав. Iнна
сiла, тримаючи простирадло на грудях.
- Одвернися. Я одягнуся.
Ми пили каву, i їли принесений мною вчора торт, i перемовлялися про
щось дрiбне, стороннє. Я вiдчув, як нас мовби щось рознесло у два
протилежнi боки, так розносить, розламавши навпiл, одну крижину рiчкова
течiя, я не мiг пояснити, чому так сталося й що ж роздiлило нас. Здається,
я не припустився нiякої нетактовностi... Крiм хiба тiєї, що не знав, не
розпитав нi в кого ранiше про Iннину трагедiю. Ми не сердилися одне на
одного, не почували й тiнi неприязнi, просто ми не могли розмовляти в
попередньому тонi. Мабуть, щоб перебороти цей бар'єр, потрiбно багато
часу. Адже я тiльки тепер зрозумiв, що Iнна важко торувала сама собi шлях,
що вона жiнка мужня й талановита i, очевидно, сприймала всi отi мої
баляндраси з невеликою дозою гумору та скидкою... на мою провiнцiйнiсть.
Кохання такої жiнки потрiбно завойовувати довго й терпляче. А може, мене
пригнiчувала думка, що я прийшов до Iнни не з великої вiдваги, на яку мене
кинуло палке кохання, для якого немає перепон, що це не кров бризнула iз
зарубцьованої рани, а прокапотiли затруєнi їддю злостi сльози. Я прибився
сюди, аби погамувати самолюбство... самолюбство рогоносця? Що пал мiй - не
пал любовi, а вогонь помсти? Тепер ми з Любою квити? Це мене привело до
Iнни? Нi, не це. Воно тiльки... додало смiливостi. Мовби дали дозвiл... I
це потьмарює радiсть того, про що мрiяв, марив стiльки рокiв, а точнiше -
фантазував. Усi ми живимо фантазiями.
Радостi справдi немає, якась гiркота, неначе поїв травм з полипом.
Звiдки таке порiвняння? Трава - прiсна, а полин - гiркий. I це знову
властивiсть моєї вдачi - прихмарювати сопочко, яко так рiдко заглядає до
вiкна. Цiєю думкою я ображаю й Iпну. Але прогнати її не можу. Якби все це
сталося ранiше, з великого кохання, я був би щасливий i страждав безмiрно.
О, я вмiю страждати, може, це єдине, що я вмiю. Страждати за себе, за
Любу, за дiтей, за родичiв, за знайомих i отруювати теплi погожi днi. Але
таки досить. Нинi у мене є серйознiшi пiдстави для страждань. Коли я
закiнчив важку для мене процедуру зав'язування галстука, Iнна пiдiйшла до
невеликого однотумбо вого столика, вiдчинила верхню шафу й дiстала звiдти
невелику синю папку.
- Тебе не обтяжить, якщо дам тобi почитати оцей опус? Це - два роздiли
з моєї докторської дисертацiї. Основнi роздiли.
- Якщо я щось зрозумiю...
- Це - в обмiн... Я читала твою книжку. В цiй моїй роботi є одна
думка... Одним словом, почитай.
Приємне тепло розлилося менi в грудях.
- Я прочитаю швидко. Менi зараз робити нiчого.
...Едик у мене нi про що не запитував. Вчора по телефону я йому сказав,
що здибав старого товариша й переночую в нього. Едик гортав пiдручники, а
я читав Iннину роботу. Iнодi Едик що-небудь запитував у мене, i я йому
вiдповiдав, але вiдривався вiд Iнниної роботи знехотя, вона захопила мене.
Я читав дослiдження про вживання хiмiчних препаратiв у медицинi, й знову
по-новому бачив Iнну, я якось особливо вiдчув, що кожен абзац писала вона,
перед оцим реченням, мабуть, довго сидiла замислена, а оцi пiдрахунки
робила ранiше, а це слово виправила в поспiховi на iнше. Незвичайна
жiнка... I не випадково вона вибрала собi в подруги Марiю.
Я не помiтив, що давно не читаю, а думаю про Марiю, про Iнну, про їхню
дивну дружбу, про Iннину квартиру, намагаючись розгадати по нiй її
хазяйку.
У мої роздуми ввiрвався телефонний дзвiнок. Кiмнатка в нас маленька, i
його дзеленчання наповнило її по вiнця в одну мить. Я пiдняв трубку, в нiй
пролунав голос Євгена Сидоровича. Той голос був такий нерiшучий i
тоненький, що, здавалося, вiн ось-ось перерветься, пересохне, як пересихав
кволий струмок лiтньої пори.
- Я не хотiв дзвонити... А потiм подумав... Щоб не було несподiванкою.
Ваш син може розгубитися на наступному екзаменi. Лiпше все знати ранiше.
- Що трапилося? - грубо обiрвав його я.
- Сам не розумiю. Ваша землячка... Одним словом... поставила за твiр
трiйку.
Я не знаю, чого мене так приголомшили Онищенковi слова. Адже вважав, що
менi вже байдуже, якою буде решта оцiнок в екзаменацiйному листку Едика.
Менi здавалося, я навiть хотiв, аби вiн зрiзався. Тодi б все стало на свої
мiсця. Так, буде вдома буря, а я скажу... Скажу, що було б переспати ще з
кимось, що ж ти плуталася тiльки з одним. Гнiздився в моїй головi й такий
варiант помсти. Але тiльки варiант. I дуже умовний. Насправдi я й далi
вболiвав за Едпка. I тепер сидiв, i трубка тремтiла в моїй руцi.
- Як трiйка? - видихнув у трубку.
- Трiйка. Але ви не вiдчаюйтесь. Ще можна боротися... Аркадiй
Васильович вже знає. Ваша землячка...
- Iдiть ви к чортам собачим iз своїм Аркадiєм Васильовичем! - раптом
заревiв я.
Едик дивився на мене злякано. По його красивому обличчю розповзалися
бiлi плями. В одну мить вiн став маленьким i жалюгiдним, його очi блиснули
зрадливим блиском. Вiн розумiв, що це - катастрофа. Мотор вiдмовив, внизу
- лiс, лiтак ще летить, але летить вже тiльки по iнерцiї. При такому
конкурсi втрата одразу двох балiв - втрата всiх шансiв на вступ. "Ваша
землячка" - зринуло в моїй головi. Так вилiтає з води пущена з дна порожня
закоркована пляшка. Навiщо вона це зробила? Едик не мiг, просто не мiг
написати погано. Вiн краще за всiх у школi писав твори, їх вмiщували до
стiнної газети, посилали на районну i навiть обласну олiмпiади...
Руки мої й далi тремтiли. Але тремтiли вже не вiд хвилювапия, а вiд
гнiву. Я висмикнув з кишенi записник, вигрiбав папiрцi з номерами
телефонiв. Не знав, для чого дзвоню, - щось змiнити вже неможливо, просто
хотiв сказати Тирсi найприкрiшi слова, якi запеклися в серцi.
- Рая?.. Раїса Максимiвна? Це ви? Це ти?.. Я хотiв довiдатись... Мене
здивувало... Хто дзвонить?.. Вiктор... Вiктор Iванович Кириченко. - Я
замовк. Мовчала й Райка. Мабуть, мiй дзвiнок запопав її зненацька. По
довгiй хвилi вона тихо сказала:
- Я не могла... поставити йому бiльше. - Знову запала довга пауза. Я
вже опанував собою. В головi несподiвано майнуло: "Наївна чи дурна?".
- Розумiєш, я не можу в це повiрити, - сказав я. I раптом Райка
вибухнула. I я в одну мить почув голос колишньої Райки, розвихреної,
прямої, як спиця, запеклої, такої, якою пам'ятав отам у лiсi, в школi i
якої тепер не хотiв пам'ятати.
- Нецiкава робота. Нещира. Просто - погана. Егоїст у тебе син, хитрун.
На полiтицi граб.
- По-моєму, за це трiйок не ставлять.
Райка мене не слухала.
- Вiн пише: "Кожного ранку, йдучи до школи, я кладу квiти на могилу
Кирпоноса..." А могила Кирпоноса тут, у Києвi. Як вiн мiг класти на неї
квiти, йдучи до школи?
- Це ж образ, образ, - тепер кричу вже я. - Як ти не розумiєш. Яка ти
вчителька...
Раїса враз притихла й сказала втомлено, але так само безкомпромiсно:
- Кон'юнктурник вiн, та ще й безграмотний. Вже в першому реченнi слово
"Союз" написав з маленької лiтери. I ще... кiлька помилок. А потiм -
шпори. Всю руку обписав... Я не захотiла... Не захотiла тобi ганьби. Тут
набивався менi в допомогу з ручкою один шпиндик. То я його шугонула.
Я мовчки поклав трубку. Десятипудовий тягар упав на плечi, притиснув, i
я сiв на лiжко. Осiннiм листопадом крутилися в головi думки. I серед них
одна - твереза, холодна, гостра, мов колiйський нiж. Думка про те, що з
цiєю оцiнкою можна боротися. Особливо - при пiдтримцi... Євгена
Сидоровича. Або й самому пiти до ректора. Кiлька помилок у
публiцистично-пiднесенiй роботi... Отже, їх не так i багато. Скiльки
дозволяється зробити помилок у такiй роботi? Якi дурницi лiзуть до голови.
Звичайно, Райка... Я й зараз не мiг примиритися з нею, i зараз у моєму
серцi стримiла проти неї гостра скалка, але ж вона... права. Я сам казав
Едиковi майже такi самi слова. I мiг же вiн написати про Чiпку та Грицька.
Була така тема: "Порiвняльна характеристика Чiпки та Грицька з твору
Панаса Мирного "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". Ще вдома ми разом
аналiзували твiр Мирного.
- Що... таке? - запитав Едик. Його рот повело кутиками в боки, й Едик
був схожий на викинутого на берег пiчкуря.
- Ти користувався шпаргалкою? - в свою чергу запитав я.
- А ...
