страница №1
Юрiй Мушкетик. Обвал
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
повiсть довжиною в двадцять днiв
День перший
Точнiше, вечiр. Розпочалася ця повiсть увечерi двадцять дев'ятого липня
тисяча дев'ятсот вiсiмдесят... року. А може, вона розпочалася й значно
ранiше. Скажiмо, сiмнадцять з половиною рокiв тому - саме стiльки рокiв
зараз Едиковi, моєму молодшому сину. Або снується вона цiлих сорок рокiв i
має довжину мого життя. А iнодi менi здається - вона взагалi не має
початку. Як не мають початку бiльшiсть людських дiянь па землi.
...Валiзи запакованi: Люба складає у великий полiетиленовий пакет
яблука, помiдори, сир, бутерброди, котлети. Я вже розкрив рота, щоб
сказати, чи не в космос вона споряджає пас, але Едик зупинив мене ледь
вловимим порухом брови: помовч, не ув'язуйся, не нервуй маму, не з'їмо -
викинемо, ти ж бачиш, яка вона зараз фоноберна. Люба - справдi, як
iграшковий заєць з накрученою пружиною. Торкни - не зупиниш. Я гарячкове
перебираю в думцi, чи не забули чого: одяг, туалетне приладдя, пiдручники.
Пiдручники - насамперед. Едик знову показує менi очима: може, взяти карти?
Мабуть, вони нам не згодяться, а втiм - хтозна. В Едика - дуже виразнi
очi, мої очi, великi, голубi, i розумiємо ми один одного з пiвногляду.
Мовби ведемо якусь веселу пустотливу гру, окреслили довкола себе магiчне
жартiвливо коло, в якому нам дуже хороше i в яке не впускаємо нiкого,
навiть Любу. Так, так, навiть Любу, та, зрештою, її найперше; Люба
почуває, що вона - за колом, i через те гнiвається. А пас уже давно
захопила гра, i ми пе можемо зупинитися. Дзвонить по телефону мiй зам,
бажає удачi, я посилаю його "к чорту" (нiби це я здаватиму екзамени, а не
Едик), намагаюся якомога швидше одв'язатися вiд нього. Едик здогадується,
хто дзвонить: двiчi стукає но столу кулаком - кiсточками пальцiв. Я
беззвучно смiюся. Мiй зам - справдi дуб. Отако, зi смiхом, ми пересiваємо
на це решето всiх. Навiть уявили себе маститими акторами, ось ви йшли на
сцену театру, сiли й ведемо вдвох дiалог. "Ну й п'єса нам попалася". - "А
що ж ти хочеш? Автор..." I Едик виразно стукає по столу. "А режисер?"
Знову два удари. "А директор?" "А публiка? Поглянь на гальорку. А
бельетаж?"... Ми уявляємо, яка панiка вчинилася за кулiсами, як iз жахом
розбiгається партер, поки i його не "сопричислили" до тiєї ж категорiї
дубiв-пелинiв, i заходимось од смiху. Менi неймовiрно подобається Едикiв
смiх. Ми розумiємо, що декому, наприклад, Любi, наша вигадка здалася б
песмiшною, але вони - поза колом.
Мабуть, Любi трохи кривдне, що вона не може прорватися в химерне, трохи
блазнiвське, а трохи чарiвне, чимось схоже на оте гоголiвське, окреслене
Вiєм, коло; я розумiю її: сам колись ходив по зовнiшнiй орбiтi подiбного
кола. Це було тодi, коли Люба почала брати Едика на дитячi ролi в п'єси, у
яких грала сама. Тодi її поймали справжнi великi гордощi - мати i син
грають матiр i сина, грають чудово, - вона мовби пiдносилася над буднями
життя й... трошки надi мною - засмиканим ординарним лiкарем районної
лiкарнi. Свiт мистецтва не знає районiв, високi душi спiлкуються поза
часом i простором па всiх паралелях i меридiанах. Коли вони з Едиком
поверталися з Будинку культури i сiдали удвох вечеряти, Люба якийсь час
ледве чи й помiчала мене, їй доводилося докласти зусиль, щоб остаточно
спуститися па цей, не завжди вмiло вимитий мною, лiнолеум, за цей
посмугований кухонним ножем стiл, до цих магазинних, товстих, пружинних,
що з них витiкає руда сукровиця, котлет. Вони дзьобали їх, збудженi,
згадували якiсь сцени з щойно баченої вистави, мистецький азарт грав па
їхнiх обличчях. Я ж сидiв, неначе виготовлений iз пап'є-маше.
Одначе це тривало недовго. Едик зненацька й рiшуче вiдмовився ходити з
Любою на репетицiї та вистави. Я й сьогоднi доконечно не знаю, чому вiн
порвав, як кажуть у високому мистецькому свiтi, зi сценою. Адже спочатку
вельми втiшався тим. I не пам'ятаю жодної невдачi, жодної прикростi, якi б
спiткали його на сценi. Маю деякi пiдстави тлумачити Едикову вiдмову трохи
iнакше: вiн зрозумiв, iцо став мовби iграшкою в Любиних руках, що все це
врештi-решт не до кiнця серйозно, одна гра є лише часткою iншої гри. I хоч
я жодного разу, жодним чином не виявив свого несхвалення їхнiх пiзнiх
мандрiвок, опiвнiчних вечер на кухнi, його вiдмова стала мовби нашою
першою з ним солiдарнiстю, чоловiчою й сiмейною, нашою спробою окреслити
свое, нехай i примарне, коло, те гiрко образило Любу, й вона довго не
могла нам того пробачити. Не може вона примиритися з тим i зараз, хоч
водночас трошки й радiє: адже це її син i її чоловiк мiцно тримаються за
руки. I нехай ми в якомусь своєму космiчному колi, але те коло - не зовсiм
справжнє: на грiшнiй землi, у власнiй квартирi ми тупаємо смиренно i її
велiння сповняємо ревно.
Люба сiдає на краєчок стiльця. Вона сувора й урочиста. Ми теж
напускаємо на свої обличчя вiдповiдного виразу й сiдаємо на стiльцi. Проте
Едик не може приховати усмiшку. Та усмiшка, здається менi, не ображав
матiр, скорше прощає їй старорежимнi забобони.
- Пора, - тихо ворушить ледь пiдфарбованими губами Люба.
Вони у неї невеликi, в мiру повнi, чутливi. I сама Люба ще досить
молода жiнка, тонка в талiї (стежить за собою), струнка, у неї дуже гарне
бiляве волосся, яке хвилею опадав їй на плечi. Можливо, я трохи
пiдмальовую власною уявою цей портрет, бо й досi трiшки закоханий у
дружину або хоч у пам'ять про ту дiвчину, з якою колись стояв на мосту над
рiчечкою Криiгичанкою, але так про неї кажуть усi мої знайомi. При тому
Люба певна себе, умiє якось так триматися, що викликав у всiх повагу. Я
розумiю, що в очах чоловiкiв (менi здається, що вони пасуть мою Любу
очима) безнадiйно програю поруч iз нею: у мене й статура не молодецька,
черевця, правда, немає, але вiсiмдесят два кiлограми при зростi метр
сiмдесят три - теж немало, i почала проглядати пролисина, i зморшки на
лобi та обличчi (весь вiк Люба менi казала: не морщ лоба, будуть зморшки,
на її й вийшло); а саме обличчя - темне, неначе я не лiкар, а бригадир
рiльничої бригади, темпе, ще й клинцем донизу, а чуб рiдкий i чорний, як
смола, з бiлими нитками сивини - людського бабиного лiта. Щоправда, зараз
я важу не вiсiмдесят два кiлограми, а сiмдесят сiм. Сiмдесят сiм, i ще й
далi втрачаю вагу. Сам не знаю, вiд чого. Щось у мене сталося з легенями -
не лiкарський вислiв, але iнших слiв я не знайду, жоден наш лiкар не мiг
поставити остаточно дiагноз, рентген же дав якусь темну пляму...
Темно-сiру пляму, дуже схожу... Я не називаю того слова навiть у думцi.
Декотрi мої колеги радили лягти на клiнiчне обстеження в онкологiю, але я
вiдмовився. Признаюся, я не вiрю в реальнiсть їхнiх пiдозр. Та й усi iншi
аналiзи заперечують можливiсть такого дiагнозу. Скорше всього це наслiдки
запалення легенiв, на яке перехворiв минулого року. Звичайно, я не можу
зовсiм абстрагуватися вiд тих химерних думок. Тiльки невiгласам здається,
що лiкар почувається майже безсмертним, що лiкарський фах привчив його до
думки про смерть. Працює у нашiй лiкарнi старий невропатолог. їх четверо
лишилося з курсу, i коли помер ще один - четвертий - вiн три днi не
виходив на роботу: надто близько упав снаряд, контузив його психiку. А
люди йдуть до нас, як до безсмертних, ось навiть учора... Прийшов до мене
шофер. Здоровий, як лут, пудову гирю перекидає через власну хату, а в очах
- страх, неначе розлитий по чистiй водi мазут. Вiн мене переживе разiв
три. Дивиться, як на Iсуса Христа, який може зробити чудо. I я зробив.
Тiльки-но сказав, щоб одягав штани й бiльше не приходив, вiн аж
пiдстрибнув, побiг i вже за порогом забув про новоявленого Iсуса Христа. А
цей Iсус - рiч звичайнiсiнька - зовсiм не безсмертний. Вiн тiльки не
допускає до критичної подiлки тiєї чорної думної хмари, вiдсовує її,
тримає на овидi. А з неї крешуть i крешуть блискавицi, i попiлюють вони...
прямо в серце.
Я захопив iз собою рентгенiвськi знiмки легенiв. Покажу в Києвi якомусь
свiтилу.
У тролейбусi ми з Едиком знову скоморошили, хоч i непомiтно для iнших.
Менi чомусь не вельми скоморошиться, але я повинен пiдтримувати Едикiв
бойовий дух. Увiйшов дуже поважний дядечко з жовтим пузатим портфелем, вiн
нiкого не помiчав, усiм своїм виглядом показував, що не звик їздити
громадським транспортом, i Едик легенько постукав кiсточками пальцiв по
стiнцi тролейбуса, а тодi ще й помахав рукою вгорi. Я кивнув головою -
"звичайно ж, дуб, тiльки високий". Люба намагалася приструнити нас
поглядом, але це їй не вдавалося. Вона пошепки вiдчитувала нас за
несерйознiсть, легковажнiсть. Особливо мене, Я трiшки здивувався: невже не
розумiє, що я вболiваю за сина не менше, нiж вона, а все це просто
бравада? Справдi, думаю про перше серпня, й менi аж протягом вiє попiд
серцем. Сам не розумiю, чому: ну, не поступить зараз, поступить пiсля
армiї, i наплювати менi, що там подумає хтось iз колег, знайомих:
нерозумний син, невпливовий батько. Просто я надто вболiваю за Едика, як
переживе це вiн. Такий не впевнений у синовi? Начебто нi. Проте не знаю,
не знаю. Знаю тiльки те, що ми з ним знайшли, як тепер кажуть, особливо
щiльний контакт, i менi вiд цього гарно. Я взяв вiдпустку й хочу
присвятити її синовi. ("Присвятити" - з високого штилю, цей грiшок за мною
водиться, в молодостi навiть писав вiршi). Не вiдаю, чим я йому зможу
допомогти. Математику майже забув, от хiба що по лiтературi... Лiтературу
люблю i знаю, чомусь саме за це найдужче й поважав мене Едик, а не за те,
що я шанований у мiстi лiкар, головний лiкар лiкарнi; ми на рiвних
сперечаємося з ним про "Цвiт яблунi" Коцюбинського, "Вечiр у Вiзантiї"
Iрвiна Шоу.
Ось i вокзал. Едик схопив обидвi валiзи й попрямував до виходу. Вiн у
тролейбусi - вищий за всiх, його русявi кучерi понад усiма головами.
Кучерi мовби пiдпирає голуба водолазка, менi вiн дуже подобається в нiй. I
сама водолазка теж. Люба принесла їх йому на вибiр - аж три (де допинає в
нашому мiстi це закордонне ганчiр'я, я не знаю й досi, одного разу
принесла й менi майку, звичайну майку, тiльки називається якось
по-iноземному, ще й з манюсiнькою дiрочкою пiд рукою, i правила за неї
знайома сто карбованцiв, я ледве не пошматував ту майку), на однiй
вишкварював оркестр якихось патланiв, на другiй хизувалася зеленоока
смаглява красуня, третя була чиста; голуба й чиста. Едик вибрав третю.
Люба дрiботить поруч зi мною i охкає, що син пiдвередиться; шепоче, що я
поганий батько, не жалiю його, а я йду, посмiхаюся в думцi й милуюся
Едиком. Високий (метр вiсiмдесят два), широкоплечий, вiн ступає широко i
впевнено, й натовп розбивається об нього, як весняна повiнь об хвилерiз.
Ми йдемо в його кiльватерi...
Едик занiс валiзи до купе й одразу ж подався з вагона, гукнувши, що
бiжить купити мiнеральної води на дорогу. Я чомусь не зовсiм у те повiрив,
а Люба приклеїлася лобом до вiкна, й на обличчi в неї закарбувався вираз,
як у тих хлопцiв зi Скотленд-Ярду, про яких писав ще Конан-Дойль.
Принаймнi вона менi уявлялася саме так. Але i я не втримався, заглянув
через Любине плече. Встиг побачити тiльки голубу сукню та рудувату
кудельку, яка спалахнула, неначе вогник над неопалимою купиною, а далi той
вогник затулила широка Едикова спина. Я знаю цю дiвчинку, точнiше, не
знаю, бачив її кiлька разiв з Едиком, - маленька, мiнiатюрна, майже
iграшкова i дуже гарна личком, решту iнформацiї одержав вiд Люби: Катя,
дочка завуча школи од другої дружини (перша дружина померла), вiдмiнниця,
заступник комсорга школи. Iнформацiя вичерпна, Люба виповiла її без
ентузiазму, але й без особливої тривоги. I дивиться на синове захоплення,
як на дитяче, зрештою, так дивлюся на те i я.
- Покладайся на Аркадiя Васильовича, - наставляла мене Люба. - Вiн
зробить усе. Готель замовить теж...
Цей Аркадiй Васильович видавався менi особою майже мiстичною, опрiч
усього, я не дуже вiрив, що вiн захоче чимось допомогти. Зрештою, з якої
речi, хто ми йому такi: двоюрiдний брат Любиної подруги! Десята вода на
киселi. Люба бачила його один раз - приїжджав до нашого мiста й зупинявся
в сестри, пили шампанське i їли шашлики. Я чомусь на ту вечiрку не
потрапив - мабуть, куняв на якiйсь нарадi або був у вiд'їздi. Одначе Люба
каже: Аркадiй Васильович зробить все, що тiльки зможе. А можливостi його
не малi - завiдуючий чи заступник завiдуючого навчальної частини
iнституту. За день до нашого з Едиком вiд'їзду вона розмовляла з ним по
телефону, вiн сказав, що зустрiне нас на вокзалi. Я страшенно не люблю
будь-кого зобов'язувати. Я не вмiю вiдплачувати, але тут уже нiчого не
вдiєш.
- Пошуруй, може, ще когось знайдеш (мене рiзонуло "пошуруй", я нiколи
не чув од Люби такого слова). - А до того свого однокурсника сходи
обов'язково. Заступник мiнiстра! Щоправда, вiн не по навчальнiй, а по
курортнiй частинi. Все одно - заступник. - Люба знає втричi бiльше за
мене. Розвiдслужба у неї поставлена на широку ногу. Чого не зробить мати
для свого сина! - Може, запроси його на лiто до себе? На виноград i грушi.
- Кого, ректора?
- Не клей дурня. Миколу. Все-таки вчилися разом. Навiть жили в однiй
кiмнатi. На такiй висотi чоловiк!
- Нашим виноградом можна труїти мишей...
- Це ж тiльки привiд. Не забудь поздоровити його з орденом.
- З яким орденом? - уже щиро здивувався я.
- Та я ж тобi показувала газету. Нагородили групу лiкарiв. Його -
орденом "Знак пошани".
- Це ж - три мiсяцi тому.
- Нiчого. Ти ж його вiдтодi не бачив.
- I треба йому нашi запросини, якщо вiн вiдав курортами.
- А може... Для цiєї... екзотики. Твое дiло запросити.
Я мовчу. Я не знаю, як менi бути. Може, справдi поздоровити Миколу? Але
ж це принизливо. Коли нагородили - не поздоровляв, а тепер, як став
потрiбним... Засмоктало пiд серцем. Починаю сердитись, воднораз менi стає
соромно. Не знаю чому. Щось тут не гаразд. Чи в моїх думках, чи в тому,
про що думаю. Мабуть, у моїх думках, у менi самому. Я не заздрю великим,
тим, що на портретах у коридорах медичних установ та сторiнках
пiдручникiв. Мабуть, через те, що їх уже немає i що вони - на недосяжнiй
височинi. А от успiхи живих, надто декого з тих, з ким учився, мене iнодi
дратують. Миколинi, зокрема.- Мабуть, через те, що я не вiрю в його
подвижництво i в його талант. Був хитреньким пронозливим студентиком i
висунувся на пустомельствi. Правда, на буряки, на крос зголошувався
першим, ще й iнших закликав. Першим виступав пiсля доповiдей на зборах. А
патологоанатомiю складав тричi. Може, я помиляюся щодо Миколи Поляка?
Може, я чогось не добачив у ньому або вiн змiнився? Я ще заздрю Iгорю
Хворостяному, але то iнша заздрiсть, то - таки талант од бога, i членкора
йому дали не за вправи у красномовствi. Колись i я лелiяв честолюбив!
мрiї. Колись i я сподiвався... А нинi заспокоївся. Якимись нiкому не
вiдомими чуттями збагнув, що оце - моя вища точка: кандидат медичних наук,
головлiкар мiської лiкарнi. Головлiкарство менi нав'язали. Я знаю, що воно
повисло на менi гирею, але несу його, як хрест. Як ото кажуть - гидко
їсти, шкода кинути. Ще можна б напружитися, потягнути з себе жили, i
виборов би докторську! Пiд пенсiю. Щоб отримати диплом, вправити його в
рамку, повiсити на стiнi й показувати внукам. Дивiться, шибеники, їжте
манну кашу, й ви такими будете. Докторська дисертацiя вже нiчого не
додасть. Лiпше б написати та опублiкувати ще кiлька статей. Менi чогось
трохи не вистачило. Як тому стрiльцевi, що так нiколи й не виконав норму
майстра. Кулi лягають у вiсiмки, дев'ятки... Не вистачає однiєї одинички.
Але в тому-то й рiч, що ота одиничка варта iнших сотень i тисяч. Так само
стрибуновi не вистачає кiлькох сантиметрiв до заповiтної цифри. I не
вистачить. Бо тодi б одразу всi стали чемпiонами. Я втямив це й собi i
заспокоївся. Проте це не означає, що я опустив руки i вiдклав гвинтiвку.
Просто тепер я не досадую, не нервуюся, спокiйно набираю кiлькiсть очок,
на яку здатний. Може, саме через це й настала, як кажуть спортсмени,
стабiльнiсть i майже не буває зривiв.
Ми з Любою вийшли и коридор - до купе зайшли i почали розташовуватися
двi молодi жiнки. Двi смаглявi чорнявки в квiтчастих косинках i рясних
сукнях, їм рокiв по тридцять, замолодi, щоб я пiдбивав клина, й застарi
Едиковi. Тьху, верзеться казна-що старому дурневi. Он Едика й досi немає.
Люба нервує, вийшла з вагона - до вiдходу поїзда лишилося сiм хвилин.
Всiма своїми кiлограмами я повис на блискучiй ручцi, зсунув униз вiконну
раму. Прибiг захеканий Едик з однiєю пляшкою води. На перонi Люба
поглядала на годинник.
- Котлети... найперше поїжте котлети, - поспiшливо давала останнi
вказiвки.Ковбаса може полежати. I слухайся Аркадiя Васильовича.- Дзвякнули
буфери, роздушили ще якiсь її слова. Вагон повiльно покотився по рейках.-
Дивися ж, тiльки з щитом, - казала вона мовби жартiвливо, а в очах стояла
строга темнота. У тiй темнотi я блукав не раз. Я i любив i проклинав її
водночас.- Iнакше - краще не вертайся.
Менi стало украй прикро. Вперше за останнi днi. Я розумiв, що означали
Любинi слова... О, вони мали безлiч значень. Мусиш зробити будь-якою
цiною. В тебе там знайомi, друзi. Використай їх на повну катушку. Вмри, а
свого досягни. Iнакше ти не чоловiк, а ганчiрка. Iнакше я зневажатиму тебе
до кiпця життя.
Я навiть не оджартувався: мовляв, якщо на щитi - менi вже буде байдуже.
I жарт не смiшний, та й не хотiлося. Чомусь запекло пiд серцем. Хiба можна
виряджати в далеку дорогу близьку людину з таким напуттям? I взагалi, хiба
можна класти такий тягар у душу рiдної людини? Чи навiть у будь-чию душу.
Адже моя душа й так... i так розiпнута на ста вiтрах. Я теж люблю сина. З
iншого боку - я не послiдущий негiдник. А хто я такий насправдi - не знаю.
Вважаю себе порядною людиною. Але усi вважають себе порядними людьми,
навiть лютi крадiї i зрадники. Тiльки в них трохи iнша фiлософiя
порядностi.
Люба вже майже бiгла, викрикуючи ще щось, тицяла кудись угору i вбiк
пальцями, сердилася, що я такий не-тямковитий. А я не мiг розiбрати її
слiв, та не вельми й напружувався. I враз менi сплив на думку соромiцький
анекдот... "Маша, не зраджуй..." - кричить чоловiк, проводжаючи дружину на
курорт, i бiжить вздовж перону. Анекдот такий вульгарний, що менi аж
щелепи звело. Я навiть озирнувся, чи Едик не прочитав моїх думок? На
щастя, вiн не телепат. Менi звело щелепи ще й через те, що анекдот чомусь
у моїй думцi повернувся проти мене. В життi я часто намагаюся рятуватися
гумором, але цього разу мiй настрiй пiдупав одразу на кiлька подiлок, як
ртутний стовпчик на погану погоду.
Ми зайшли до купе. Обидвi жiночки, вже переодягненi в спортивнi светри
та спортивнi штани, скромно сидiли в кутку на однiй лавцi - їхнi мiсця
були вгорi. Це Люба брала нам з Едиком квитки. Едик крутнув бiлу
пластмасову ручку радiо - передавали спортивний огляд. Вiн не спортсмен,
але дивиться спортивнi передачi, я їх дивлюся теж;'i хоч це таки досить
нудна справа - бiгти до одних ворiт, щоб за пiвхвилини вернутися назад,
але принаймнi нiколи не можна вгадати, чим усе скiнчиться, м'яч там iнодi
забивають i в свої ворота, в усьому ж iншому ми наперед знаємо кiнець. У
книжках, у фiльмах, у сварках з дружинами, у товариських пиятиках i навiть
у самому життi. Думка тривiальна, але, на жаль, справедлива.
Обидвi жiночки теж iз цiкавiстю слухали спортивнi новини. Потому вони
пили чай (ми з Едиком вiдмовилися), а тодi шепотiлися у своєму кутку.
Обидвi - гарнi собою, одного вiку, одна крупнiша, тiлистiша; такi собi двi
лисички, двi подруги й, напевне ж, пройди, було видно по очах - лукавих,
розжоханих iнтимними таємницями. Я уявив, як вони стрiляють ними десь у
барi, на пляжi, якi саме таємницi вiдкривають одна однiй, i посмiхнувся. I
не мiг вiдгадати, хто вони й чого їдуть до столицi, а зав'язувати дорожню
розмову не хотiлося. З якогось часу я помiтив, що не люблю дорожнiх
знайомств, хоч, пам'ятаю, колись кидався па першу-лiпшу, звернену до мене
в поїздi, фразу, як мисливський пес на хазяйський поклик "апорт". Тодi я
ще чогось сподiвався вiд таких знайомств i вiд мандрiвок. Жiночки почали
лаштуватися спати, вони не просили нас помiнятися мiсцями, розправили
простирадла на верхнiх полицях, i тодi Едик швидко пiдхопився, запитав, чи
не заперечують вони, якщо вiн ляже зверху. Легко обiперся об полицi, кинув
угору своє молоде тiло. Я визнав його приклад гiдним наслiдування - тiльки
брався вгору по двох вмонтованих збоку приступках. I знову ми
переглянулися з Едиком i залишилися вдоволенi один одним. Потiм
обговорювали спортивнi новини, робили прогнози на гру нашої збiрної по
футболу в свiтовому чемпiонатi. Ми не говорили про екзамени, переговорено
досить, та й там, на мiсцi, цих розмов по уникнути. В купе було душно,
страшенно душно, вентиляцiя чи не була увiмкнена, чи не працювала. Едик
нагнувся й дiстав зi столика пляшку з водою, вiн пив просто з горлечка,
запитуючим лiвим (праве закрите пляшкою) оком, чи залишити менi, я кивнув,
щоб пив усю, але вiн одiрвав од рота пляшку й передав менi.
Ми ще з пiвгодини читали. Я - однотомник Габрiєля Маркеса, Едик -
газету. Я, здається, у його вiцi газет не читав.
- Тату, - покликав Едик.
- Гов, - так простецьки, трохи пародiйне вiдгукуюся я на його поклик,
коли ми обоє у доброму настрої.
- Послухай, що пишуть про наш пивзавод: "Перевiркою встановлено, що в
усiх пляшках присутнi стороннi рiдини. Кiлькiсть стороннiх домiшок - 100
%. З колективом пiдприємства проведено виховну роботу".
Ми обоє регочемо. Смiються i жiнки внизу, вони теж чули, що прочитав
Едик.
Едик часто зачитує менi подiбнi журналiстськi перлини, у нього якась
особлива здатнiсть вiдшукувати їх. Та й, признатися, я всiх отих статей не
читаю. Едик закинув газету в сiтку, прикрiплену над полицею, лiг на правий
бiк i заснув. Жiнки внизу, очевидно, теж потомилися вiд своїх таємниць,
уже передивлялися їх на екранах снiв. Я вимкнув свiтло i враз провалився
на дно глибоченної криницi. Я знав, що не засну, й не намагався неволити
себе. В поїздах я не сплю майже нiколи.
Поїзд летiв через наповнену прохолодою нiч, погойдувався, хилитався на
стрiлках вагон, плямами свiтла в заштореному вiкнi мелькали станцiї. I
думки мої пролiтали, вихопленi з пiтьми прожитих рокiв, i я чомусь не мiг
зосередитися на жоднiй з них. "Доїдемо, доїдемо, доїдемо", - стукотiли
колеса; "екзамени, екзамени, екзамени", - вiдбивали вони свiй ритм;
"всегаразд, всегаразд, всегаразд". Стукiт колiс можна трансформувати в яке
хочеш слово чи й слова.
На сусiднiй полицi тихо спав Един. У цю мить я почував таку з ним
рiднiсть, що сльози бринiли менi пiд горлом. Мабуть, не гоже батьковi
признаватися в такому навiть самому собi - зi старшим сином, iз Вовкою; я
такої рiдностi i не почував. Хоч всi кажуть, Вовка - викапаний батько. Я
прийнявся до Едика тривогою i любов'ю з першого дня його появи в цьому
свiтi. Коли вiн народився, Люба заплакала i сказала, що ненавидить його.
Вона хотiла дiвчинки, дочки, i лiкарi їй прогнозували, що буде дочка, вона
вже навiть пiдiбрала їй iм'я - Лiля. Щоправда, i Едика назвала Едиком теж
вона. Я ж похвалявся своїм знайомим: "Другий син. Браку не роблю". Едик
засинав тiльки зi мною, i в снi довiрливо тримався своїми манюнiми
пальчиками за мiй палець. I, боже мiй, якi то були щасливi днi! Менi й
зараз iнодi бачаться тi iдилiї... З крана у ванну падають краплi, а на днi
вологих ночовок так зворушливо зiбралися докупи жабка, рибка, зелений
крокодидьчик, а вимитi, в бiлих льолях дiти вже лежать у лiжечках, Едик
чекає на мiй палець, а Вовка - на мою казку. Люба розвiшує на шворцi в
кухнi випранi льолi. Я порядкую у ваннi, i тиха, аж щемка радiсть
заплiскує серце, i таке менi все миле, таке дороге, що хочеться плакати.
Було безглуздям шукати ще якогось визначення для слова "щастя". Який час
Люба вдавала, що син i далi байдужий їй, але то вже була гра, Люба
опiкувалася Едиком не менше, нiж Вовкою. Люба - хороша мати. То бiльше, на
початку Едик рiс хирлявим i нiмкуватим. Розмовляти вiн почав у два з
половиною роки, i всiм здавалося, що вiн просто лiнується. "I-i-i" - тиче
пальчиком - дай. "Ням-ням" - їсти. Неначе маленький дикун. Вiн i далi рiс
мовчакуватим. Не те щоб замкнутим, нi, вiн не цурався дитячого гурту, але
частiше пролежував iз книгою на канапi. Люба, бувало, гнала його на
вулицю, а вiн тiльки плечима знизував: "Ну чого я там не бачив?" Рiдко
ходив у кiно, на пляж, лише перед екзаменами в десятому класi я вперше
побачив його з дiвчиною. Десь iз шостого класу Едик почав стрiмко рости,
його навiть кликали в шкiльну баскетбольну команду, але вiн не пiшов. I
взагалi, окрiм футболу по телевiзору, спорт його не цiкавить. Хоч ранком,
ось уже впродовж десяти рокiв, акуратно робить на балконi зарядку з
гантелями. Я й зараз, крiзь вагонну пiтьму, бачу на балконi його струнку
постать у бiлiй майцi. I так тодi спокiйно, так затишно на серцi.
...Бiлi труси, бiла майка, бiлий чуб в'ється кучерями. Ох, не одна
бiлявка чи чорнявка заплутається в них. А може, й нi. Едик - хлопець дуже
спокiйний, урiвноважений. Вiн читає серйознi книжки, прочитав навiть
Фрейда, якого не читав я. (не знаю, де вiн тiльки його доп'яв). А ще вiн
любить книги з серiї "Життя славетних" - про Кибальчича, Кравчинського,
Корольова, Хемiнгуея, Фолкнера, i книжки науково-фантастичнi. Я їх
перестав читати рокiв десять тому. Надто вже у сучасних фантастiв усе
позакручувано, надто вже поперекидано а нiг на голову, дуже це ненауковi
передбачення, не людськi прориви в невiдомiсть, а тонка майстерна гра при
мiсячному затемненнi, вiд якої iнодi стає моторошно. Едик сперечається зi
мною, ми з ним на цьому теренi так i не дiйшли згоди. Щоправда, ми не
часто блукаємо спiльно думками i на iнших займищах, робота поглинає мене
всього, та Едик i не вельми охоче розповiдає про те, що думає i що його
цiкавить. Я намагався стати йому не тiльки батьком, а й другом, але це
чомусь у мене (а може, в нас обох) не виходило. Й зараз менi особливо
радiсно, що це почуття освiтило нас. "Миїдемо, ми-їдемо, миїдемо", -
стукочуть колеса. Тiльки чомусь менi здається, що поїзд iде в зворотному
напрямку. В темрявi менi завжди здається, що я вертаюся з пiвдороги туди,
звiдки виїхав. Щоправда, у ешелонi iнколи переставляють тепловози i перший
вагон стає останнiм. Але навiть якщо ми зараз їдемо у зворотному напрямку,
менi гарно на душi. Хоч трохи й тривожно. Можливо, ранiше я занадто
остуджував Едиковi пориви, адже намагався триматися по-бать-кiвськи
суворо, а в останнiй рiк просто висiв над його головою. Я вимагав, щоб вiн
прочитав усi рекомендованi в пiдручнику твори, - чомусь думав, що вiн, як
i старший син, пiде вчитися на фiлологiчний факультет педагогiчного
iнституту в нашому мiстi. Адже математика не захоплювала його, i знав вiн
математичнi дисциплiни для вступу до технiчного вузу недостатньо. Ми i
вчителя наймали, Едик ходив до нього пiвтора року, трохи вирiвняв оцiнки з
математики, але вона, математика, так його й не прикохала. А менi чомусь
дуже хотiлося, щоб хоч один син став iнженером. Може, ще й тому, що за
моєї молодостi з нашого села тiльки один хлопець - учительський син -
вивчився на iнженера, i всi вчителi ставили нам його за приклад. А Едик
раптом, за два мiсяцi до випускних екзаменiв у школi, заявив, що хоче
стати лiкарем. "Пiду, тату, по твоїх слiдах". Так i сказав. Я неймовiрно
розчулився й воднораз стривожився. А чого, власне, менi тривожитися? Що з
усiх математичних дисциплiн в атестатi стоятимуть четвiрки? А може, то
твердi четвiрки? Того, сказати по правдi, я не знаю. Що не помiчав у ньому
схильностi до лiкарської професiї? А в чому це мало проявитися? В тому, що
не перев'язував, як свого часу я в селi, поламанi сусiдською палюгою лапи
курчатам, не гоїв телятi гнояки на спинi й не брав у руки вужiв? Так де ж
вiн мiг проявити себе подiбним чином! Дурниця все це: звичайно, лiкар
починається з любовi. З любовi до людей, зi спiвчуття, з поваги до їхнiх
страждань, iз бажання допомогти. Я впевнений - Едик усе це розумiє i йде
до медичного iнституту за покликом серця. Хлопець вiн розумний i зважив
усе. Розумний, ерудований i гострий на розум i слово.
Коли, бувало, Люба намагалася спровадити Едика на вулицю, я їй
заперечував: "Мало тобi одного", - i вона вмовкала. Справдi, нашого
старшого нам вистачило трохи не на двi неврастенiї. Обтiпав вiн нам нерви,
як коноплi на терницi. Вовка i вчився через пень-колоду, i до класного
керiвника ми втоптали дорогу - то його помiтили за шкiльною смiттяркою iз
сигаретою - дим з-за тiєї смiттярки валував, аж вчителi думали, що там
щось горить; то дiстали десь закордонний журнальчик i понаклеювали голих
хлопцiв у зошити дiвчатам; то побилися з хлопцями iз сусiдньої школи. Не
мали ми з Любою спокою i пiсля того, як вiн вступив до педiнституту. Знову
ж таки вчився погано, часом приходив пiзно, й вiд нього пахло
"бiомiцином". А потiм записався до мотогуртка, i ми кожного дня чекали, що
нас покличуть до лiкарнi, а то й до моргу. Вiн i справдi двiчi перекидався
з мотоциклом, одного разу йому зчесало на плечi шкiру i вивихнув руку. А
якось зник, i не було його чотири днi. Ми подали у мiлiцiю на розшук. Його
знайшли в сусiдньому районi. Повiз додому в село на багажнику мотоцикла
студентку-бiологiчку. Я й зараз пам'ятаю тi чорнi днi у нашiй квартирi. Ту
тривогу, той туман, що згуск майже до трагiчного болю. Тi думки, якi
передумали з Любою... Про швидку рiчку Дике Устя, i про Десну, i про важкi
вантажнi автомобiлi, якi розбивають на нiчних дорогах мотоциклiстiв у
млинець. Вовку привiв у дiм мiлiцiонер. Позаду йшов Короткий - прокурор,
iз Короткими ми часом зустрiчаємо Новий рiк i Першотравень. Короткий
вiдпустив мiлiцiонера й сказав: "Бий. Я прокурор, вiн не зможе
поскаржитися". Я двiчi вдарив Вовку по обличчю.
Життя й далi пiдсовувало нам несподiванки. Одначе не всi вони були
неприємнi. На четвертому курсi Вовка одружився на журналiстцi, що приїхала
до нашого мiста на дипломну практику. Одружився проти Любиної, та й трохи
проти моєї волi. Вина сама прийшла в наш дiм. Зараз Вовка працює в школi,
й директор ним не нахвалиться. Я не знаю, що сталося, яким чином вiн так
перемiнився. I пояснюю все одруженням. Ася, невiстка, взяла його в руки.
"Кириченко, - так вона кличе мого сина, - ти що, знову вмостився бiля
телевiзора? Ану кроком руш по картоплю". I Кириченко покiрно пiдводиться,
бере двi авоськи й чеше до овочевого магазину. Я люблю свою невiстку, хоч
мене чомусь трохи ображає оте "Кириченко". Менi здається, я своїй Любi
кликати так себе не дозволив би. Ася - життєрадiсна, рухлива, як ртуть,
але надто категорична, строга. "Кириченко"... Тодi її очi чимось нагадують
очi моєї Люби, а тонкi губи складенi в шнурочок. В Асi менi не подобаються
тiльки губи, губи i рот, вiн у неї дуже великий i трохи хижий. Але це вже
спостереження не по моєму, а по Вовчиному профiлю.
Проте iнодi менi хочеться думати, що ота перемiна у Вовцi не є
докопченою заслугою однiєї Асi. Просто то був бунт молодостi, кипiння сил,
скованих мiською квартирою, схоластичною шкiльною наукою та нашими
батькiвськими нудними нотацiями. Вовка не сприймав будь-якої неправди,
фальшi, хоч, мабуть, i сам не знав, як i де потрiбно шукати правду, та й
не вельми мав право обстоювати її. Так чи так, але там, де нинi в моєму
серцi Вовка, - благодатна тиша, i тиша в його двокiмнатнiй кооперативнiй
квартирi, яку тiльки зрiдка порушує строгий окрик: "Кириченко!". Всi менi
кажуть - я щасливий батько. Як на нашi часи - то й вельми.
Блукаючи думкою по синовому та невiстчиному домi, я несподiвано заснув.
День другий
Скажений, напружений, розжоханий, як автомобiль на крутому вiражi пiд
час змагань. На вокзалi нас нiхто не зустрiчав. Ми простояли на перонi
чверть години, а тодi взяли валiзи й поволокли їх до довгої черги на
таксi. Щоправда, попервах я навiть зрадiв, що Аркадiй Васильович не
зустрiв нас. Я не люблю, коли мною дрiбно опiкуються, не люблю товариства
незнайомих людей. Та й з якої б речi вiн нас зустрiчав? Двоюрiдний брат
Любиної подруги! Наобiцяв чортзна-чого пiсля чарки коньяку!
Ми поїхали в готель. Це був старий готель майже в центрi мiста, на
тихiй зеленiй київськiй вулицi. У готелi сказали, що номер нам справдi
замовлено, але з дванадцятої години, а до дванадцятої нас не приймуть.
Зараз була тiльки десята. Водночас день наступав, пружина розкручувалася,
i якщо я загаюся, вже її не стисну. Хiба що розкручу земну кулю в
зворотний бiк - як у отих фантастичних романах, що їх читає Едик,- i час
полетить в зворотному напрямку. Сьогоднi - п'ятниця, завтра i пiслязавтра
в установах вихiдний день, а в понедiлок уже екзамени.
Ми вийшли з Едиком у скверик - маленький зелений трикутник на розi двох
вулиць, i я сказав синовi, щоб чекав мене тут, на дванадцяту годину я
повернуся. "Менi потрiбно заглянути до мiнiстерства в своїх справах",-
коротко пояснив i побiг ловити таксi.
Таксi не було, я зупинив чорну "Волгу" i попросив шофера пiдвезти.
Великий, сивий, тiлистий, схожий на мiнiстра шофер мовчки схитнув головою.
Боже, як менi не хочеться зустрiчатися з Миколою Поляком! Моя душа вже
наперед зморщилася, як старий не-мащений чобiт, ще й там хлюпає щось
слизьке й драглисте. Я пояснюю собi це тим, що доводиться зустрiчатися
саме з Миколою Поляком, який одного разу вимагав виключити мене з
комсомолу за те, що я не пiшов на комсомольський крос. Це було за два днi
до стипендiї, а я жив майже виключно на неї. За мене заступилася декан. Я
й зараз бачу її погляд, спрямований па мої великi, розбитi парусиновi
черевики жовтого кольору, i фарба задавнiлого сорому й вдячностi заливає
менi щоки. Декан була молода жiнка а вiночком кiс на головi - тодi такi
вiночки були моднi. Вона, звичайно, нiчого не сказала про черевики, а
запитала, чи зрозумiв я свою провину i чи побiжу наступного разу. Я
пообiцяв оббiгти по меридiану всю земну кулю. Тодi я мiг їй пообiцяти все.
Як же я тепер розмовлятиму з Миколою? Звичайно, за двадцять п'ять
рокiв, вiдколи ми закiнчили iнститут i вiн перебуває па високих
адмiнiстративних посадах, вiн тричi забув про той крос i, мабуть, зняв з
дистанцiї тисячi ота-ких-от невдатних кросменiв...
Микола уявлявся менi схожим на оцього шофера, тiльки що з бiльшим
черевцем. Це ж вiн з пiвгодини протримає мене у своїй приймальнi, а далi
викаблучуватиметься, мов колишнiй купчик, якому вдалося купити дворянство.
Лiтня, майже пенсiйного вiку секретарка сказала, що заступник мiнiстра
зайнятий, звiльниться, мабуть, не скоро, але якщо я конче хочу його
побачити, можу зачекати. Я сiв на стiлець навпроти дверей. Аби погамувати
хвилювання, роззирався по приймальнi. Велика кiмната, полiрованi меблi,
кiлька телефонiв на приставному столику i багато картин на стiнах. В
основному пейзажi. Я сам адмiнiстратор i вже трохи навчився оцiнювати
господарiв кабiнетiв по їхнiх приймальнях. Знаю гаразд, що сам я -
адмiнiстратор кепський, i це легко вгадати по моїй приймальнi, у якiй дуже
часто немає секретарки або вона з iншими дiвчатами, медсестрами, трощить
за канцелярським столом яблука, п'є чай, точить по телефону теревенi, i
нiхто не може до мене додзвонитися. Лiда - секретарка дуже вродлива, мої
знайомi на вечiрках жартома пiдколюють Любу, а Люба вдає, що ревнує.
Секретарку пiдбирав не я, вона дiсталася менi вiд мого попередника. Я
чомусь нiяковiю перед Лiдою - сам не знаю чого, адже у мене i в гадцi
немає чогось такого, що б виходило за межi службових стосункiв. В гадцi
немає, а може, я просто не допускаю того нагору, не допускаю зусиллям
волi, i Лiда щось вгадує? Адже на деяких секретарок деяких начальникiв я
дивлюся iншими очима. Теж, звичайно, не зовсiм нахабними, але можу дещо
уявити хоча б за вiдомими анекдотами. Тими анекдотами я гребую, але щось
вiд них залишається в пам'ятi, до того ж, як менi здається, Лiда трохи
кокетує зi мною. Мабуть, вона кокетує зi мною, як зi своїм начальником,
вади i недосконалостi якого знав. Проте перед незнайомими вiдвiдувачами
Лiда видає мене за строгого начальника, й вони заходять до мене настраханi
та настороженi. Я не завжди розвiюю цю їхню упереджену думку. До того ж
трапляється, що й справдi зриваюся, вибухаю, можу наговорити прикростей,
iнодi не зовсiм гаразд пам'ятаю, що казав, а потiм страшенно переживаю за
це й соромлюся того свого вибуху. Я знаю, таке не личить лiкаревi, та ще й
адмiнiстраторовi, але не завжди можу стриматися. Надто, коли розпiзнаю, що
хтось використовує мою м'якiсть, "катається на менi" (Люба), чинить моїм
iм'ям неправду. Я на службi нерiвний, не маю певної лiнiї поведiнки, то
напускаю на себе начальницьку строгiсть - тримаюся так якийсь час, бо таки
вважаю, що повинен матися суворо завжди, - то знову забуваюся й вступаю зi
своїми пiдлеглими в панiбратськi суперечки та розмови, вiдтак знову
влаштовую нагiнки "для профiлактики". Нагiнок тих нiхто не боїться, до
того ж я часто пiдкреслюю, що моя адмiнiстративна iпостась тимчасова, всi
ми, колеги й друзi, повиннi радитися, вирiшувати все колегiальне. Одначе з
часом зрозумiв: це теж не все правда, людина - то таки людина, комусь вона
симпатизує бiльше, комусь - менше, i всi те вловлюють тонко; так, я часто
раджуся з колегами, а останнє слово за мною, я вислуховую думки багатьох,
але намагаюся переконати їх в правильностi моєї, бо вона, таки моя,
визрiла в моїй головi, здається менi найправильнiшою. Ото на тому й
кiнчається весь мiй демократизм, така його цiна. Я це розумiю, але
переiнакшити себе вже не можу.
До кабiнету з червоною папкою пiд пахвою зайшла суха, як тараня, в
сiрого кольору костюмi жiнка, лишила дверi не причиненими, i в ту щiлину
Микола помiтив мене. Помiтив i впiзнав, хоч ми за цi роки жодного разу не
зустрiчалися. Як вiн мене впiзнав?
- Чого ж ти мовчиш? - сказав менi, а докiрливо подивився на секретарку.
- Заходь. Радий тебе бачити... Стiльки рокiв... за снiгами бiлими... i
нiколи не зустрiлися. Сiдай ось сюди. Ну, ти ще нiчого... В це крiсло
вмiстишся. Воно в мене - як еталон для старих друзiв.
Крiсло справдi вузьке, хоч i зручне. А сам Микола - худорлявий,
високий, в спортивного крою костюмi - здавався менi тим же iнститутським
Миколою, що запекло вимахував руками i гукав: "Всi на буряки! Вiзьмемо
пiдвищенi зобов'язання". А мiж тим його сухе обличчя виглядало втомленим i
розумним. I був вiн геть сивий, красиво сивий, одначе й такiй сивинi
заздрити нема чого. Двоє чоловiкiв, що сидiли в кабiнетi за приставним
столиком, тактовно попiдводилися.
- Миколо Степановичу, ми потiм.
- Гаразд, - недбадо махнув рукою Поляк.
- Я, мабуть, перебив вам нараду? - запитав я нiяково, коли ми
залишилися вдвох.
- Яка там нарада! На рибу завтра збираємося. Та от не знаємо куди.
В мене на мислi, на самому її гребiнцi, - як отi бiлi баранцi або
паперовi кораблики на хвилi, - завертiлося:
"Приїжджай до мене, я тобi влаштую таку риболовлю, що карасi самi
вилазитимуть на берег", - але зусиллям волi потопив той кораблик.
- Хлопцi внадилися в один колгосп... Голову колгоспу в клiнiку
Стражеска влаштували. Тепер вiддячує... Там коропи, як поросята. А я не
люблю... Пiд самим селом, дюди йдуть на роботу, дивляться. - Вiн аж тепер
сiв навпроти мене. - Ну, розказуй, як живеш. Або спочатку - якi вiтри тебе
занесли до мене. Мабуть, потрiбна путiвка? Собi чи комусь iз друзiв?
"Коли б iшлося про путiвку, - подумав я. - Десять лiт лежав би на
березi свого Дикого Устя, їв консервованi бички, аби тiльки... Аби тiльки
не починати цiєї розмови". Я проковтнув клубочок у горлi й, поспiшаючи
докiнчити цю балачку, сказав:
- Та нi... Син у мене поступає до медичного iнституту. Хоче... по моїй
лiнiї.
Останнi слова "хоче по моїй лiнiї" прозвучали не гордовито, як то
бувало вдома, коли хто-небудь запитував, куди поступає син, а чомусь
жалюгiдно.
- Може, Черкаський ще пам'ятає мене? Я працював у його семiнарi... По
пiдшлунковiй. Але... скiльки їх, таких, як я, стукалися в його дверi.
Микола рвучко пiдвiвся, закрокував по кабiнету, перетинаючи навкiс
розкiшну килимову дорiжку. Один раз вiн об неї спiткнувся, дорiжка
загорнулася, футбольним ударом блискучого коричневого черевика Микола
розправив її.
- Я спробую, - по довгiй мовчанцi, вiд якої менi натекло повнi груди
холоду, сказав вiн. - Але ти, Вiкторе, зрозумiй... Я певний: ти не схожий
на деяких провiнцiалiв, якi думають, що заступник мiнiстра... це хтось
такий... ну як апостол Петро бiля райських врат. Знаєш, скiльки отуто, в
Києвi, отаких, як я, начальникiв?.. В ешелон не вбереш, i в усiх сини,
дочки, племiнники. I пiв-еше-лона вищих. А потiм таких, якi крiзь стiни
проходять. Як Фантомаси. Якби це я просив ректора за свого сина чи
дочку... Може, трохи й зважив... А так, хто ти менi. I ще одне - я не
контактую з ним. Нi, ми нiколи не сварилися. Просто поїзди нашi - на
рiзних магiстралях.
Вiн пильно подивився на мене, чи я все зрозумiв, чи не образився. Я
зрозумiв, не образився.
- Спасибi.
- За що там спасибi. - Вiн знову сiв. - Ну, розкажи трохи про себе. В
тебе один син? Каву замовити?
- Не треба. Я її майже не п'ю. А син це в мене менший.
Я коротко розповiв Миколi про свою родину. Диво, я не почував на нього
за те, колишнє, анi крихти злостi чи навiть досади, й подумав, що це роки
розчинили їх. А може, це я такий безхарактерний? Адже збирався нагадати за
будь-яких обставин. Бодай жартома. А тепер ось не хочеться.
- Ех, - потягнувся в крiслi Микола. - Лiта - як дикi конi. Вже синiв
женимо. А давно... самi були дурнi й дикi...
Вiн подивився на мене й швидко вiдвiв очi, в яких майнули, схожi на
крильця бiлих метеликiв, вогники. Я зрозумiв, що Микола пам'ятає все: i
про буряки, i про крос, i не вибачається, бо це було б нерозумно.
Я пiдвiвся, мiцно потис йому руку. Затримався ще на мить у дверях:
- Як ти думаєш, варто менi самому пiти до Черкаського?
Микола на хвилю замислився.
- Мабуть, варто. Живий чоловiк... вiн якось впливає особливо. Я це по
собi знаю. Ну... бо i є живий чоловiк.
Я повернувся в готель близько дванадцятої години. Ми з Едиком волокли
угору свої важкi валiзи (бiля лiфта товклися iноземцi, бородатий лiфтер у
лiвреї навiть не дивився в наш бiк), а назустрiч нам волокли валiзи ще два
Едики i два Вiктори Iвановичi, вони неначе випiрнали з голубої темряви
старовинних дзеркал на стiнi. Всi шестеро почувалися в цьому домi трохи
незатишно.
Поминаючи на наступному поверсi велетенське дзеркало, я оглянувся, аби
ще раз упевнитися в своїй думцi, одначе зрозумiв, що помилився: високий
бiлявий молодик у притемнених глибинах дзеркала ступав нiскiлечки не
знiчено. Навпаки, вiн навiть на мить притишив ходу i обмiнявся усмiшкою iз
своїм двiйником. Я розгадав ту усмiшку, i тиха радiсть ворухнулася менi в
грудях. Син вдоволений собою, але не самомилується, отже, й не збирається
прожити таким собi метеликом на квiтках i збирати з них нектар. На квiтках
жiночої краси насамперед. Вiн не вдовольниться тим нектаром, вiн хоче ще
чогось од життя, од свiту, бо розумiє, що в наш час досягти, чогось лише
красивою зовнiшнiстю неможливо; вiн вчитиметься серйозно, спробує зажити
значнiшого. А хiба можуть батьки не радiти з того? Я навiть пiдморгнув
змовницьки: "Знай наших" - зрозумiла рiч, не бiлявому широкоплечому
юнаковi, а середньої статури чоловiковi з трикутним обличчям. Ну, не
зовсiм трикутним, одначе, якщо визначати його геометрiю, то до цiєї
примiтивної фiгури воно найближче. До того ж тесане прямими лiнiями i
жорстке: високий i великий лоб, сухi щоки, твердi прямi губи, сухе, гостре
пiдборiддя - воно дуже часто вводить людей в оману. На довершення всього в
мене майже металевий бас, усi, хто чує, хто бачить мене вперше, мало мене
знає, вважають, що я дуже крутий, непохитної вдачi чоловiк. Я ж рiдко
користуюся в життi цими "дарами природи", колись хотiв за своїм зовнiшнiм
образом та подобою перекувати душу - з того нiчого не вийшло.
Номер виявився розкiшним, на двi кiмнати - вiтальня i спальня, з
ванною, холодильником, телевiзором i телефоном. Швидко розпакувалися, я
вмився й перемiнив сорочку. Ми з Едиком збиралися до iнституту. Вiн -
переписати розклад екзаменiв та консультацiй, я - буцiм так, знiчев'я,
супроводжувати його й поблукати стежками молодостi. В останню мить, трохи
повагавшись, дiстав з чемодана й почепив на лацкан пiджака два значки:
Заслуженого лiкаря республiки та депутата облради. Ректора цими значками
не здивуєш, але його секретарка, може, буде привiтнiшою. Чiпляючи значки,
я нiяковiв, як хлопчик, i боявся, що Едик гмикне або й прямо обсмiє мене,
але син удав, що нiчого не помiтив.
Тролейбус мчав нас Хрещатиком, площею Перемоги, Брест-Литовським
проспектом. Вiн котився через мою молодiсть у майбутнє мого сина. Я буваю
в Києвi часто, i мої вiдчуття юностi пригасли, але присутнiсть сина, те,
що вiн робить першi кроки по моїх слiдах, обвiяла їх, наче пригаслий жар,
свiжим вiтром, здмухнула попiл, i вони заяснiли знову. Звичайно, тодiшнi
стежки були трохи iншi, i слiди теж, я ступаю в них пам'яттю, i менi
щемить пiд серцем.
Я вдивляюся в дерева, в будинки, в людей: тi самi вони чи не тi?
Вдивляюся, зiтхаю - мандрiвка по стежинах юностi не наливає серце радiстю,
в перетлiлому багаттi не спечеш навiть картоплини. Старi тополi на
бульварi зрубали й посадили новi. Мiсто в чомусь змiнилося, а в чому саме,
я не можу збагнути. Ну, новi масиви, новi вулицi - так це скрiзь. Ще
зовсiм недавно мене, як i багатьох iнших людей, захоплювали повi
геометричнi форми будинкiв, їхня висота, збiльшення кiлькостi поверхiв
вважали майже вивищенням самого людського духу, його генiя, але з недавнiх
часiв це перестало захоплювати навiть таких провiнцiалiв, як я, бо всi ми
зрозумiли - в цьому планi попереду перспективи безмежнi, лiнiї i форми
будинкiв вдосконалити легше, нiж звичайну усмiшку, зигзаги карниза можна
мiняти безконечно, а кривизна ластiвчиного крила - одна-бдина па вiки
вiчнi, i те, що їх, ластiвок, значно поменшало в мiстi, моя увага
зафiксувала сумно, i я подумав: а що, як вони зникнуть, як зникли десятки
видiв iнших птахiв? Який майстер їх витворить заново? Немає такого
майстра. Майже всi мислителi i поети сходяться на тому: людство iснує
задля краси. Вона врятує всiх нас. Ми й творимо її... Геометричну, сiру,
бетонну. А вiковiчна - зелена й голуба - поволi зникає. Як же її нам
врятувати? I що робити, щоб примножити красу справжню? Щоб гармонiя
людської душi не вiдставала так круто вiд гармонiї технiчного прогресу!
Ще я помiтив, що помiнялося щось в самих людях, а в який бiк - збагнути
не можу. Звичайно ж, їх стало бiльше, на Хрещатику так ледве можна
протовпитись, колись i Хрещатик був порожнiй, по ньому проходили дiловим
кроком, ну хiба що в недiлю ввечерi тротуари заливав молодий гемiн.
Публiка стала ошатнiшою, її хода - повiльнiшою, i в очах побiльшало
лiнивого лiтепла. А може, менi те тiльки здається?
Пересохле колесо спогадiв скрипiло, перетертий пiсок присипав слiд. Ось
i будинок, де я здавав документи. Приймальна комiсiя тодi працювала на
бульварi Шевченка. Отам, просто пiд дверима, сидiли ми з Грицьком Смолою i
чекали, коли вiдчинять iнститут. Ми приїхали дуже рано й не знали, куди
подiтися. Сьогоднi мене смiшили нашi посиденьки пiд дверима: можна було
перечекати на вокзалi або принаймнi в скверi, а ми притулилися бiля стiни,
попiдкладавши пiд себе: я - фанерного чемодана, а Грицько - батькового
солдатського мiшка, i куняли. Розiгрiтих од ходи (йшли од вокзалу пiшки),
нас почала проймати ранкова вiльгiсть, i ми поодягали фуфайки. Нарештi
з'явилася прибиральниця. Вона побачила нас i сказала, що до iнституту
заходити ще рано. Потiм повз нас пройшло двi якiсь жiнки, а потiм... потiм
над i перед нами зупинився високий худий чоловiк у зеленому капелюсi й
бiлому, навiть трохи жовтому дорогому костюмi та червоному з жовтими
метеликами галстуцi. Вiн подивився на нас, на вашi фуфайки, на вашi
сiльськi, пошитi дядьком Ринджи-глом чоботи, i сказав м'яким, трохи
простудженим голосом:
- Ви, хлопцi, заблудилися. Вам - не сюди. Сiдайте на десятий номер
трамвая i їдьте в Голосiєво, у ветеринарний iнститут.
Сказав - i пiшов. Хто вiн такий, чого зупинився бiля нас, чого винiс
нам такий присуд, я не знаю й сьогоднi. Одначе його слова приголомшили
нас. Вимовленi м'яко, порадливо, вони стривожили, налякали, знищили нас.
Мабуть, отакий чоловiк, у такому капелюсi, з таким галстуком - знає все.
- Я ж казав... Я ж казав, - засовався Грицько.
Вiн справдi щось таке мимрив - мовляв, може, поступатимемо у
ветеринарний або в сiльськогосподарський iнститут. А зараз вiн спанiкував,
налякав i мене, й ми потелiпалися на вулицю Саксаганського, де ходив
десятий номер трамвая.
Я таки вернувся на бульвар Шевченка, а Грицько закiнчив ветеринарний
iнститут i тепер працює на Волинi директором вiдгодiвельного пункту.
Отут, на бульварi Шевченка, я тодi прокрутився цiлий день, бо папiрець
на мiсце в гуртожитку дали аж увечерi. На отiй (мабуть, їх перемiнилося
вже кiлька "поколiнь") лавочцi пiд тополею. В обiд купив у хлiбному, тепер
там ювелiрний магазин, за тридцять копiйок булку з повидлом, ум'яв її, й
аж злякався: якщо з першого дня так шикуватиму грiшми, то не дотягну й до
кiнця екзаменiв.
Iншi тепер тополi, iншi лавочки, i зовсiм iншi вступники. ...
