Володимир Малик. Посол Урус-Шайтана
страница №7
...надвiр. Болгарин вийшов слiдом за ним.До колиби поволi наближалися вершники. В темрявi Момчил не мiг
розгледiти, скiльки їх було, - п'ять, десять чи бiльше. Побачивши старого,
переднiй пiд'їхав ближче i ткнув нагайкою в груди:
- Хто такий?
- Здравей, ага! - вклонився той-- Я Момчил Крайчев. А ти хто?
Замiсть вiдповiдi спагiя здивовано свиснув i повернув голову назад.
- Гей, дайте вогню!
Один iз вершникiв спiшився, викресав вогню i запалив смолоскип. Криваве
свiтло затанцювало на суворих обличчях воїнiв i на спiтнiлих конях.
- Ближче! - наказав переднiй.
- Слухаю, Сафар-бею! - i воїн пiднiс смолоскип мало не до бороди
старого.
Момчил прикипiв поглядом до обличчя чорбаджiї . Так ось який вiн,
Сафар-бей, цей кат болгарських райя, селян-крiпакiв, гроза
балканджiїв-гайдукiв! Ще зовсiм молодий! Йому не бiльше двадцяти двох
рокiв. Побачивши вперше, нiколи б не сказав, що його, як вогню, бояться
болгари: нiчого страшного немає в його зовнiшностi Середнiй на зрiст.
Тонке красиве обличчя, на якому чорнiють опушенi довгими вiями гарнi очi.
Рука, що лежить на ефесi шаблi, бiла i тонка, мов у дiвчини... Невже ця
рука шмагала нагайкою не тiльки чоловiкiв, а й жiнок i дiвчат? Невже це
вона, як кажуть, випiкає розпеченим прутом очi втiкачам-невiльникам i
посилає на шибеницi повстанцiв-гайдукiв?
Поки в головi старого Момчила снувалися цi думки, Сафар-бей саркастично
всмiхався, цвьохаючи в повiтрi нагайкою. А потiм сказав:
- Так ось ти який, гайдуцький пес! Старий шакалi Брудне болгарське
ганчiр'я!.. Ми давно пiдозрiвали, що ти служиш воєводi Младену - гнiв
аллаха на його мерзенну голову! - а сьогоднi пересвiдчився в тому...
Признавайся, це ти вбив стражника Василева? Нашi люди знайшли бiля берега
його тiло, поїдене рибами.
- Я нiкого не вбивав, - спокiйно вiдповiв Момчил.
- Iншої вiдповiдi я й не чекав вiд тебе, розбiйнику! - скрикнув
Сафар-бей. - Ви всi, болгари, брехливi, як раби!.. Тодi ти, може, скажеш,
де сховав посланця вiд воєводи Младена? Ну?
Болгарин мовчав. Кожне слово чорбаджiї приском падало йому на серце.
Вiн розумiв, що йдеться про Драгана, який мав сьогоднi чи завтра прибути
сюди. Яничари, мабуть, вислiдили хлопця i прийшли до колиби по його
слiдах.
- Чого ж мовчиш? - Сафар-бей штурхнув старого в плече. - Чи хочеш, щоб
ми силою змусили тебе говорити?
- Менi нема чого сказати, шановний Сафар-бею, хай аллах продовжить твої
лiта. Хiба що таке: злi язики оббрехали мене, а ти повiрив їм, ага... Про
воєводу Младена я чув. Хто ж не чув про нього в нашому краї? Але я не знаю
його. I нiякого посланця вiд нього у мене немає... Не вiрите - шукайте!
- Побачимо. Гей, воїни, огляньте все навкруги. Якщо знайдете щось
пiдозрiле - негайно до менеї Аскери спiшились i метнулись на всi боки.
- Показуй свiй барлiг, старийi- Сафар-бей кинув поводи джурi i
попростував до дверей.
Вони зайшли до колиби.
Перелякана Златка, закутавши голову й плечi тонкою чорною хусткою,
стояла посеред кiмнати. Якуб сидiв за столом.
Сафар-бей пiдозрiло глянув на них:
- Гайдуки?
- Нi, я купець, ага. А то моя донька Адiке, - промовив спокiйно Якуб.
Сафар-бей повернувся до Момчила:
- Чому не сказав про них? Переховуєш пiдозрiлих?
- Хiба не бачиш, ага, - це вашi люди. З Трапезонта. їхнiй корабель
розбився... Я врятував їх, - вiдповiв старий.
- Ну, ми розберемось у цьому пiзнiше, коли прибудемо в Сливен, -
вiдмахнувся Сафар-бей i схопив Златку за руку. - Ану, вiдкрий обличчя,
пташкої Може, ти з вусами й бородою?
Златка вiдсахнулася. Та Сафар-бей встиг зiрвати покривало. Дiвчина
скрикнула, але не вiдвернулась i обличчя не затулила руками, як зробила б
на її мiсцi кожна молода турчанка. Лише гнiвно глянула на молодого
чорбаджiю.
Сафар-бей вiдпустив її руку. Вiн був вражений незвичайною красою
дiвчини. Вояки, що набились у колибу, теж з цiкавiстю розглядали її.
- О аллах, яка неземна краса! - вигукнув Сафар-бей. - Я беру свої слова
назад, джаним! Бо навряд чи серед гайдукiв знайдеться хоч одна така
красуня. Всi вони грубi, тi неотесанi балканджiйкиї З порепаними вiд
роботи руками, з брудними, скуйовдженими косами...
Златка почервонiла. На очах у неї виступили сльози. Кулачки її
стискувалися, здавалось, вона ось-ось кинеться з ними на свого кривдника.
Але в цю мить її заступив Якуб.
- Опам'ятайся, ага! Перед тобою не рабиня-гяурка, а дочка всiма
шанованого в Трапезонтi купця. Як же ти посмiв зiрвати з неї яшмак? Я
протестую! Я жалiтимусь бейлер-бею або й самому вiзировi в Стамбулi!
Сафар-бей приклав руку до грудей:
- Заспокойся, ефендi. Я не хотiв образити нi тебе, нi твоєї красунi
доньки... Менi приємно, що доля познайомила мене з вами. Буду радий, якщо
ви поїдете зi мною в Сливен i я зможу проявити там гостиннiсть.
- Ми залишимося тут, ага, - перебив його Якуб.
- Ви не залишитеся тут! - твердо промовив Сафар-бей. - Цього старого я
пiдозрiваю в зв'язках з гайдуками i кину до в'язницi. Потiм ми вирiшимо,
що з ним робити. А ви поїдете зi мною i будете моїми гiстьми.
- Але...
- Нiяких "але"! Виходьте з колиби! Через хвилину вона пiде з димом!
Сказано це було так рiзко, що Якуб вважав краще не сперечатись. їхати в
Сливен аж нiяк не входило в його намiри, та, видно, цей зарозумiлий
чорбаджiя не вiдступиться вiд свого. Вiн узяв Златку за руку i рушив до
дверей.
На подвiр'ї вони побачили зв'язаного Момчила. Навколо нього стояло
кiлька аскерiв. Iншi нишпорили по березi, свiтячи смолоскипами.
- Ну що? - спитав їх Сафар-бей.
- Не знайшли нiкого, ага.
- Пiдпалюйте колибу!
Смолоскипи полетiли всередину хатини, в хлiвець, на дах. Запалахкотiв
сухий очерет, зашкварчало смолисте дерево. Через кiлька хвилин червонястий
стовп полум'я шугнув у темне тривожне небо.
Момчил похмуро дивився, як вогонь пожирав колибу, i по його поораному
зморшками, закам'янiлому обличчю текли скупi сльозинки.
Якуб наблизився до Сафар-бея, вклонився:
- Ага, я завдячую цьому старому життям доньки i своїм життям. Вiч
урятував нас у розбурханому морi. Коли б не цей болгарин, я не мав би
приємностi розмовляти сьогоднi з тобою, бачити радить серця мої о - люСiу
доiiьку Адiке.
- Адiке... Яке красиве iм'я, - вставив Сафар-бей, кинувши багатозначиий
погляд на дiвчину.
- Вiдпусти його, ara, - благав Якуб. - Це безневинна людина.
- Даремно ти вступаєшся за нього, ефендi! Це гайдук!- вiдрiзав
Сафар-бей i дав наказ рушати.
Аскери пiдвели коней для Якуба i Златки, допомогли сiсти в сiдла.
Незабаром загiн зник у нiчнiй темрявi, освiтлюванiй вiдблисками пожежi.
Коли затих стукiт копит, з боку моря до палаючої колиби наблизився
незнайомець. З його одягу стiкала вода. Йшов вiн поволi, уважно
вдивляючись у морок, що обступав Момчилове подвiр'я чорною стiною.
Переконавшися, що турки вiд'їхали, незнайомець швидко скинув з себе одяг,
викрутив його i повiсив на кушi дроку насупроти вогню, щоб просох, а сам
сiв на перевернутий неподалеку човен i став грiтися. Пiд вагою тiла човен
схитнувся, з-пiд нього почувся глухий скрик.
Незнайомець схопився i перевернув човна. Там лежав хлопець. Побачивши,
що вiн викритий, хлопець шарпнувся, щоб утекти, але мiцна рука схопила
його за комiр.
- Чекай, ти хто такий? - спитав незнайомець.
- Яцько, - заїкаючись вiд страху, вiдповiв хлопець. - А... ти хто?
- А-а, Яцько... РуснакI Знаю. А мене звуть Драганом. Розповiдай швидше,
ради всього святого, де Марiйка? Де дiд Момчил? Їх убили люди Сафар-бея?
О, горе менi! Це ж я навiв їх сюди! Це я в усьому виненi..
- Ти винен? Як?
- За мною ув'язався якийсь пiдозрiлий балканджiй... Менi треба було б
повернутися назад або iз засiдки вбити падлюку. А я злегковажив небезпекою
i йшов усе вперед... Сюди... I вiв за собою спостерiгача. А вiн направив
по моєму слiду негiдника Сафар-бея, хай буде прокляте його iм'я! Коли я
помiтив, що за мною погоня, було вже пiзно тiкати в гори: я потрапив би їм
просто в руки. Тодi я попрямував до моря. Це була моя друга помилка. Хоч я
сам заховався так, що мене жоден собака не бачив, - я вiдплив у море i
сидiв у водi за скелею, - але, шукаючи мене, аскери знайшли труп одного
зрадника, якого за кiлька днiв перед цим забив твiй земляк. Ми кинули його
в море, i труп прибило хвилею до берега. Я чув, як лаявся Сафар-бей. "Це
робота старого розбiйника Момчила! - кричав вiн. - Я даино пiдпливав, що
його колиба - це гайдуцьке гнiздо! Смерть Василева - справа його рук! Гей,
аскери, за мною! Смерть гайдукам-гяу-рам!" У мене мов що обiрвалося
всерединi. Я знан, як розправляється Сафар-бей з болгарами, - вирiзує цiлi
сiм'ї, спалює живцем, садовить на палi або продац в рабство. I тепер вiн
пiдступає до найрiднiших менi людей - до Марiйки i дiда Момчила! Що я мiг
зробити? Чим мiг допомогти їм? - Драган замовк i похилив голову. В його
чорних очах зблиснула проти вогню сльоза. Переборовши хвилинну слабiсть,
розповiдав далi: - Я поплив до берега, хоч не уявляв, як утримаюся, щоб не
кинутися на ворогiв, коли вони знущатимуться з Марiйки i її дiдуся. Та не
встиг наблизитись до колиби, як вона запалала... Боже! Що я пережив у ту
хвилину! Тiльки бажання вiдомстити Сафар-беєвi стримало мене од
вiдчайдушного вчинку - забити одного чи двох ворогiв, а потiм i собi
кинутись у вогонь.
- Даремно впадаєш у розпач, Драгане, - сказав Яцько. - Марiйка якраз не
була вдома - вона з Звенигорою i Спихальським попливли до Бургаса... А
дiда Момчила справдi турки схопили i разом з Якубом i Златкою повели з
собою.
- Як? То Марiйка жива? - вигукнув Доаган, схопивши хлопця в обiйми.
- Та кажу ж - жива! Арсен от-от має прибути. Ми з дiдом Момчилом чекали
його ще вчора... А з ним прибуде i Марiйка-Хлопець ледве вирвався з рук
очманiлого вiд радощiв Драгана i з подивом глядiв, як той, виблискуючи
голим тiлом проти малинового свiтла, що йшло вiд вогню, раптом затанцював
якийсь швидкий бiсiвський танень.
Арсен з Марiйкою прибули на другий день опiвднi, коли Драган i Яцько,
стомившись вiд безперервного очiкування, обiдали в тiнi чинари.
- Леле, мале, що тут трапилося! - вигукнула Марiйка, вибiгши на вершину
скелi, звiдки виднiлося чорне згарище замiсть колиби.
Вловивши в її голосi жах. Арсен прожогом кинувся й собi нагору i
зупинився вражений. Перед його очима вiдкрилася страшна картина. В
затишнiй улоговинi лежала купа головешок, з яких подекуди ще курiлися
сизуватi димки. Нi Златки, нi Якуба, нi Яцька, нi Момчила!
Прибитi горем, вони мовчки дивились на згарище, неспроможнi вимовити й
слова.
Раптом збоку пролунали радiснi крики. До них мчали, розмахуючи руками,
Яцько i Драган.
- Жива! - вигукнув Драган i, не соромлячись чужинцiв, мiцно обняв
дiвчину. - Жива!
Марiйка почервонiла, але не вiдхилила обличчя вiд палких поцiлункiв
юнака.
Та перша радiсть вiд зустрiчi скоро минула. Почувши, що дiдуся Момчила
забрали люди Сафар-бея, Марiйка залилася сльозами. Вона добре знала, що з
рук Сафар-бея рiдко хто з болгар виривався живий.
Арсен намагався не подавати виду, як вiн переживає, та рiзка зморшка
мiж бровами, потемнiлi очi й мiцно стуленi губи, пойнятi смагою, свiдчили
про тяжке горе, що раптом звалилося на нього.
- Коли це трапилося?
- Вчора ввечерi, - вiдповiв Яцько. - Я встиг заховатися пiд човном i
чув, як Сафар-бей лаяв дiдуся Момчила, а потiм наказав його схопити.
- Куди їх погнали?
- Напевно, в Сливен, - пiдiйшов Драган. - Не проходить тижня, щоб вiн
там не повiсив кого-небудь або не закатував.
- Тодi й ми пiдемо в Сливен! - рiшуче сказав Арсен.
- Нi, ми пiдемо в Чернаводу, - заперечив Драган. - У Сливенi нас одразу
схоплять люди Сафар-бея. А в Чернаводi - воєвода Младен. Вiн дасть пораду,
як визволити Момчила. Вiн любить старого.
Арсен вражено глянув на Драгана. Воєвода Младен? Та це ж, напевно,
батько Златки!.. Але своїх почуттiв не виявив нiчим, лише спокiйно сказав:
- Воєвода Младен! А так. Безперечно, ми повиннi негайно вирушити до
нього. Вiн зробить усе, щоб визволити Момчила й Златку. Драгане, ти тут
знаєш усi стежки-дорiжки - тобi i вести нас. Друзi, не будемо гаяти нi
хвилини. В дорогу!
- А пана Спихальського хiба не чекатимемо? - спитав здивований Яцько.
- Спихальського нема. Вiн або загинув, або знову в неволi, - вiдповiв
Арсен. - Наша поїздка була дуже нещаслива, як бачите.
- Тодi рушаймо, - сказав Драган. - До вечора ми мусимо вiдiйти звiдси
якомога далi...
ЧЕРНАВОДА
На третiй день добралися до Гайдуцької криницi. Тут починався
гайдуцький край. На перевалi їх зупинили дозорцi.
- Хто? - пролунало з кущiв.
Всi зупинилися. Драгаи вийшов наперед.
- Драган, другарi.
- Скажи паролу! '
- Бий железото, докато є горещр! - тихо проказав хлопець.
- Так, бия ее до победа! - почулося у вiдповiдь. З кущiв вийшли два
гайдуки. Один з них був велетень Ганчо. Подали Драгановi руки i запитально
глянули на його супутникiв. Драган коротко пояснив, хто вони, i додав:
- Ми поспiшаємо до воєводи Младена.
- Щось трапилось?
- Так, дуже важлива справа.
Сивовусий гайдук кивнув своєму товаришевi, довгорукому велетневi, що
стояв збоку.
- Ганчо, проведи їх до Петкова.
Iшли мовчки. Вже сутенiло, коли добралися до невеликого гiрського села,
що причаїлося в глухiй ущелинi серед лiсiв. Ганчо щосили загрюкав в однi
ворота тупим кiнцем списа. Оглядове вiконце у брамi вiдчинилось, i звiдти
долинув сердитий голос:
- Хто там? Чого треба?
- Вiдчини, Савчої Це я... хiба не впiзнав? - сказав Ганчо i гримнув: -
Та не кричи дуже! Розкричався!
Ворота розчинились, i стомленi подорожнi зайшли на тiсне, вимощене
камiнними плитами подвiр'я. Посерединi сiрiв чималий будинок. Сторож Савчо
поволi поколивав до нього i незабаром вийшов з похмурим чолов'ягою,
зарослим по самi очi чорною бородою.
- Хто такi? - спитав чолов'яга. - В якiй справi? Я кмет Петков.
- Ми хочемо бачити воєводу Младена, - виступив наперед Драган. - У мене
важливi вiстi для нього. Дайте нам їсти i коней, щоб доїхати до Чернаводи!
- Чекай, чекай, їхати не треба. Воєвода у мене. Ви його зараз побачите.
Господар завiв їх до свiтлицi, великої похмурої кiмнати, посерединi
якої стояв незграбний смерековий стiл. Попiд стiнами - широкi лави,
покритi шкурами i килимами. На стiнах - зброя: шаблi, ятагани, луки з
сагайдаками, рушницi-яничарки та два боздугани з мiцними ремiнними
шлейками на рукiв'ях.
На столi, у високому мiдному пiдсвiчнику, горiла воскова свiчка. Тут же
стояли миски зi стравами, чарки i череп'яна сулiя з вином.
За столом сидiв тiльки один чоловiк. Драган шанобливо вклонився:
- Здравей, воєводої
Арсен прикипiв поглядом до цiєї незвичайної людини, про яку так багато
розповiдав Я куб. Так ось який воєвода! Скорiше середнiй на зрiст, обличчя
вродливе, блiде. Густе хвилясте волосся зачесане назад, по ньому iскриться
срiбляста паморозь.
Воєвода рвучко схопився з мiсця, пiдняв вгору пiдсвiчник.
- Ти, Драгане? Що трапилося? Чому ти тут?
- Бiда, воєводо. Сафар-бей спалив колибу Момчила, а самого господаря
забрав з собою. Боюсь...
Драган раптом замовк i сумно глянув на Марiйку. В дiвчини затремтiло
пiдборiддя. Воєвода поспiшив загладити промах хлопця.
- Будемо сподiватися на краще. Коли схопили Момчила?
- В суботу.
- Отже, Сафар-бей досi в Сливенi, якщо не робить iнших безчинств по
дорозi. Ну що ж, ми дiзнаємося про все i постараємося визволити Момчила.
- Спасибi, воєводо, - прошепотiла Марiйка i, знесилена, опустилася на
лаву.
- Господарю, - звернувся воєвода до кмета Петкова, - запрошуй другарiв
до вечерi.
Кмет пвдсунув лаву до стола. Всi посiдали, почали їсти.
- Ти не з балканджiїв, друже? - перегодя запитав воєвода Арсена. - Я
щось не пам'ятаю твого обличчя.
- Я козак, бай Младене... З України, - вiдповiв Арсен. - Ми тiкали з
турецької неволi разом з Якубом...
- Яким Якубом?
- Вашим другом по медресе Якубом Махмет-агою...
- Що-о? Ти знаєш Якуба Махмет-агу?
- Так, вiн мiй друг.
Воєвода рвучко пiдвiвся з-за столу. Його блiдi щоки порожевiли вiд
хвилювання.
- Подумати! Стiльки рокiв я не мав звiстки про Якуба - i ось на тобi!
Виявляється, вiн живий-здоровий i тiкає разом з козаком-руснаком з
турецької неволi!.. Дивина!.. Друже, ти мусиш негайно розповiсти менi все,
що знаєш про Якуба!
- Розповiм, бай Младене, - пiдвiвся Арсен, - але тiльки наодинцi. Я маю
для вас ще iншi важливi вiсти
Воєвода проникливе подивився на козака i раптом зблiд. Неймовiрна думка
вразила його в серце.
- Ти хочеш сказати, що... Стривай! Ми пiдемо зараз звiдси. Петков,
проведи нас у свою опочивальню.
Голос воєводи затремтiв. Кмет Петков пiдозрiло подивився на незнайомця,
обмацуючи поглядом кожну складку одягу, нiби хотiв пересвiдчитися, чи
немає там зброї.
- Бай Младене, але...
- Не думай нiчого поганого, Петков. Проведи нас. Кмет провiв їх до
невеликої кiмнати, що служила йому за спальню, засвiтив свiчку i,
пiдкоряючись твердому поглядовi воєводи, з великою неохотою вийшов i
причинив за собою дверi.
- Ти знаєш щось про мого сина, друже? - спитав воєвода, стискаючи
Арсеновi руку.
- Нi. Про Ненка ми з Якубом нiчого не знаємо.
- Тодi що ж ти маєш менi сказати?
- Златка жива. Ми прибули з нею в Болгарiю. Воєвода схопився рукою за
серце.
- Златка! Моє дитя! - прошепотiв задихаючись. - Де ви її З Якубом
залишили?
- I Якуба, i її захопив Сафар-бей.
- Що?
- Разом з Момчилом. Якуб видає її за свою доньку.
- Їй загрожує небезпека?
- Не думаю. Якуб - турок...
- Це правда. Однак мала втiха. Треба негайно щось робити, щоб вирвати
її з пазурiв Сафар-бея!
- Я теж такої думки, - сказав Арсен.
- Ми зараз їдемо в Чернаводу!
Воєвода Младен не приховував хвилювання. Вийшовши в свiтлицю, зразу ж
наказав кметовi готувати коней на всiх.
Опiвночi загiн вершникiв прибув у дику й малодоступну ущелину на
Чернаводi, де високо над прiрвою, на вузькому уступi, чимало рокiв тому
гайдуки збудували невеличку, але мiцну кам'яницю, обнесену дубовим
палiсадом i приховану вiд стороннього ока густим ялинником. Тiльки
довiренi люди знали про це таємне гайдуцьке гнiздо, де жив воєвода, де
зберiгалися казна загону, зброя i харчовi припаси i куди доставляли
поранених та хворих, щоб вилiкувались та вiдлежалися в теплi i затишку.
Ця кам'яниця не була фортецею, але iiри погребi могла захистити вiд
несподiваного нападу. I гайдуки упродовж рокiв берегли її вiд хижого ока
султанських вивiдачiв.
Нiч була тепла, мiсячна. Безмовнi Балкани спокiйно спали, оповитi
голубими туманами. Тiльки десь глибоко внизу, на днi ущелини, глухо
вуркотiв гомiнкий невсипущий потiк.
На воєводу чекали. Брама безшумно розчинилася - гайдуки взяли коней i,
освiтлюючи дорогу ялиновими смолоскипами, пiдвели до дверей невеликого
кам'яного будинку. Коли всi спiшились, воєвода сказав:
- Другарi мої, всi ми стомились, а тому справи вiдкладемо на ранок.
Зараз вас одведуть на нiчлiг... Але я хочу попередити про заведений тут
порядок. Як би хто пiзно не лiг, зi сходом сонця мусить бути на ногах.
Спiть спокiйно, вас розбудять... На добранiч, другарiї
Вранцi до Арсена пiдiйшов гайдук.
- Друже, воєвода чекає на тебе. Iди за мною! У невеликому покої, куди
вiн завiв козака, було прохолодно i напiвтемне, але воєвода сидiв бiля
столу i щось швидко писав. Привiтавшись, Арсен зупинився. Воєвода присипав
написане пiском, вiдклав аркуша набiк.
- Тепер ми можемо спокiйно поговорити про справи, - сказав неголосно,
жестом запрошуючи Арсена сiдати. - Так трапилося, друже, що ти опинився в
самiй гущi подiй, якi хвилюють мене вже кiлька мiсяцiв. Небезпечних подiй.
- Ви маєте щось нове про Златку?
- Про Златку - нi. А про iншi справи маю.
Воєвода пильно глянув на козака, нiби хотiв проникнути в його
найпотаємнiшi думки.
Тепер, при ранковому освiтленнi, Арсен помiтив i втому, що просвiчувала
в чорних очах воєводи, i сiтку дрiбних зморщок попiд очима, i сивi скронi.
На вигляд йому рокiв п'ятдесят. Одягнутий невибагливе, але зi смаком.
Чорний сукняний чепкен ' щiльно облягає мiцнi плечi. За широким шкiряним
поясом два пiстолi, а при боцi - багато оздоблена шабля.
- Дорогий мiй друже, - пiдвiвся воєвода, - дозволь познайомити тебе з
моєю дружиною Анкою. Вона хоче сама розпитати тебе про нашу доньку. Але
прошу: будь небагатослiвний. Нас чекають iншi важливi справи...
Воєвода вiдчинив важкi дубовi дверi, що вели до внутрiшнiх кiмнат,
гукнув:
- Анко!
Зразу ж на порозi з'явилася ставна красива жiнка у темному одязi.
Побачивши її. Арсен мало не скрикнув: так вона була схожа на Лдiке. Тепер
немає нiякого сумнiву, що Адiке i є дочка воєводи Златка.
- Я не могла дочекатися ранку: хотiла бачити вас, - сказала жiнка,
простягаючи замiсть привiтання Арсеновi руку. - Ви найбажанiший наш гiсть,
бо приносите нам щастя, на яке я вже давно не сподiвалася. Прошу, сiдайте,
дорогий дружеi
- Я теж радий, бо, побачивши вас, переконався, що Златка справдi ваша
донька...
- Ви впевненi, що вона так схожа на мене?
- Безперечно. Тi ж очi - такi темно-синi, що здаються чорними, нiс,
рот, навiть голос - усе ваше, панi Анко... Поки я не бачив вас, у серцi в
мене iнколи зринав сумнiв... Тепер вiн зник,-i я радiю разом з вами.
- Радiти рано... Златки нема, i ми не знаємо, що з нею.
- Гадаю, вона жива. I до того часу, поки Сафар-бей не знає, чия вона
дочка, їй не загрожує небезпека. Для життя, в усякiм разi. А ми тим часом
зробимо все, щоб визволити ЇЇ
Воєвода переглянувся з дружиною.
- Ми всю нiч думали про це, - сказав вiн. - Я вже послав вiрних людей у
Сливен - завтра чи пiслязавтра ми матимемо докладнi вiстi про Златку, якщо
вона там. Ми вдячнi тобi, друже, за щиру готовнiсть допомогти нам у
визволеннi нашої дочки, але, думаю, ми не повиннi вимагати вiд тебе участi
в цiй справi. У тебе своя дорога.
- Так, у мене своя дорога... Але вона так тiсно переплелася з дорогою
Златки, що тепер їх розведе хiба що сам господь бог! Ось чому я хочу i
мушу зустрiтися з Сафар-беєм!
Воєвода знову переглянувся з дружиною. Сказано досить прозоро. Без
сумнiву, козак закоханий у їхню доньку i не приховує цього. Ба, навiть дає
зрозумiти, що вiн має на неї не меншi права, нiж батьки. Це не сподобалось
Анцi. Вона мiцно стулила губи, розмiрковуючи, як повестися з чужинцем, щоб
i не образити i не дати приводу сподiватися на схвалення його почуттiв.
Змiна в настрої Анки вiдразу кинулась у вiчi i Арсеновi, i воєводi.
Козак не надав цьому значення, а воєвода, який, мабуть, був iншої думки,
нiж дружина, постарався згладити натягнутiсть, що раптом виникла мiж
спiврозмовниками.
- Якщо так, справа вирiшена: тобi, друже Арсен, доведеться їхати в
Сливен.
- Я теж так думаю, - сказав спокiйно козак. - Крiм мене, нiхто з ваших
людей не знає нi Златки, нi Якуба.
- Безперечно... Я радий, що ми дiйшли згоди. Треба подумати, як це
зробити. Анко, розпорядись, будь ласка, щоб нам подали сюди снiданок!
Дружина воєводи вийшла. Незабаром гайдук унiс на дерев'янiй тацi хлiб,
холодну телятину, мед i глек виноградної ракiї.
Воєвода наповнив ракiєю чари i сказав:
- Багато рокiв не було в цiй кiмнатi дорожчого гостя, нiж ти, друже.
Звiстка про Златку влила в нашi серця новi сили, повернула нас до життя...
За твоє здоров'я, дружеi За наш успiх!
- За ваш успiх, воєводо! - з почуттям сказав Арсен. - За гостинну
Болгарiю!
- Ти маєш уявлення про наш гайдуцький рух? - оживився воєвода Младен. -
Ти знаєш про його цiлi? Тобi вiдомо, що ти опинився серед тих, хто
поклявся не складати зброї доти, доки болгарська земля стогне пiд чоботом
турецького султана i його сатрапiв?
- Так, я знаю про це, - вiдповiв Арсен. - Я кiлька разiв бував у
Болгарiї, багато чув про вашу боротьбу i вiд Якуба... Зараз бачу сам на
власнi очi.
- Ти спiвчуваєш нам?
- Ще б пак! Нашi народи - брати. У нас спiльний ворог. Я не тiльки
спiвчуваю вам, я ладен сам пристати до цiєї боротьби. До того ж у мене є
завдання, не виконавши якого, я не маю права повертатися на Україну...
- Яке? Ми не могли б допомогти тобi? Арсен розповiв. Воєвода розвiв
руками.
- Тiльки щасливий випадок допоможе. Туреччина велика, i знайти в нiй
людину, особливо невiльника,так само тяжко, як макове зернятко на пiщаному
морському березi. Що ж до iншого... то i я чув, що султан готує вiйну
проти Москви i України... Власне, це ще треба перевiрити. Завтра чи
пiслязавтра ти пiдеш у Сливен з моїми людьми, щоб визволити Златку, i там
тобi обов'язково доведеться зiткнутися близько з Сафар-беєм i його
оточенням. Спробуй перевiрити цi вiдомостi. Чому я зупинив свiй вибiр на
тобi, а не на комусь iншому? Тебе нiхто не знає, ти не болгарин, яким
турки не довiряють. Ти можеш видати себе за заїжджого купця...
- Якщо турки дiзнаються, що я з України, мене схоплять...
- Видаси себе за польського купця. Зараз султан заграє з польським
королем, щоб вiдвернути його вiд спiлкування з Руссю... До того ж ти
вiльно володiєш турецькою мовою. Це сподобається твоїм новим знайомим у
Сливенi. Вдавай iз себе прихильника iсламу або справжнього потурнака - i
ти дуже швидко завоюєш їхнє довiр'я. Якщо виявиться, що турки готують
вiйськовий похiд, мч знайдемо можливiсть попередити Запорожжя i ставку
князя Ромодановського. Таким чином ти зможеш якнайкраще прислужитися своїй
батькiвщинi.
Арсен був вражений обiзнанiстю воєводи Младена в подiях, що
вiдбуваються далеко вiд його рiдних Балкан.
А воєвода, нiби вгадуючи козаковi думки, говорив далi:
- Болгарiя - маленька країна. Наших власних сил для боротьби з Портою
мало. Занадто мало. До того ж ворог посiяв розбрат серед нашого народу:
багато болгар стали помахами, потурнаками, по-вашому. Але, на щастя, ми не
самотнiї З нами i серби, i волохи, i молдавани, по той бiк Чорного моря -
вiрмени, грузини... Греки теж з нами! Араби! Вони тiльки чекають слушного
часу... Та наша найбiльша надiя на вас, другарi! На Русь!.. Хай-но засуне
пихатий султан голову в пащу пiвнiчному ведмедевi! То буде початок його
кiнця i нашого визволення!... Тепер ти розумiєш, друже, чому й мене так
цiкавлять тi чутки.
Воєвода замовк i запитливо глянув в очi козака.
- Розумiю, - сказав Арсен. - I згоден усе зробити, що треба!
- Але ти не уявляєш небезпеки, з якою зустрiнешся •мм. Я хочу
попередити про це...
- Я нiколи не уникав небезпеки.
- То було зовсiм iнше: в бою, коли поряд друзi, небезпека не здається
такою страшною. А тут ти зустрiнешся з Сафар-беєм.
- Ну й що?
- Це наш найзапеклiший ворог! Фанатичний прихильник iсламу i мужнiй
воїн. Усього два роки вiн очолює великий загiн, а лиха тут накоїв бiльше,
нiж багато хто з турецьких воєвод за двадцять рокiв. Палить села... вбиває
всiх, на кого падає пiдозра у зв'язках з нами, нещадно розправляється з
захопленими у полон гайдуками. Ми давно полюємо на нього, але безуспiшно.
Це хитрий i пiдступний ворогi Добре володiючи болгарською мовою, вiн часто
сам переодягається в якого-небудь селюка, ходить по базарах, пiдслуховує,
вислiджує необачних балканджiїв, а потiм зненацька налiтає зi своїми
головорiзами на оселi i все пускає з димом. Я впевнений, що i про Момчила
вiн щось пронюхав. Мом-чил - мiй давнiй другар, моє око на побережжi, моя
надiйна рука там... Я завжди знав, скiльки i якого вiйська турки
перекинули морем. Через Момчила ми одержували вiд дубровницьких купцiв
порох, олово i фузеї.. Тепер старого схоплено. Його смерть запишеться теж
на рахунок Сафар-бея!.. Цьому негiднику треба... - Воєвода зробив рiзкий
помах рукою, що мав означати одне - зняти голову з плеч.
- Розумiю, - кивнув головою Арсен.
- Але основне твоє завдання, Арсене, друже мiй дорогий, - визволити
Златку... Про це мусиш думати передусiм...
- Чекайте!.. У мене е ще одне прохання! - На порозi стояла Анка. Вона
ввiйшла тихо i, очевидно, чула кiнець розмови. - Багато рокiв минуло з
того часу, як було викрадено наших дiтей. Тепер ми натрапили на слiд
Златки. А Ненко?.. У мене ще й досi жеврiє в серцi надiя, що я зустрiну
коли-небудь нашого Ненка... Вiн живий! Материнське серце чує... Може, вам
доведеться, друже, зустрiнути кого-небудь, хто пам'ятає негiдника Гамiда,
розпитайте обережно про ту давню iсторiю. Чого доброго, це наведе нас на
слiд сина...
Воєвода нахмурився й одiйшов до вiкна. Анка зупинилась перед Арсеном.
- Я постараюся дiзнатися, - тихо сказав козак. - Але минуло стiльки
рокiв...
- Не думайте, що ми не шукали його! - жiнка зблiдла. Очi її
затуманились. - Младен не жалiв нi зусиль, нi грошей... Однак нiчого
певного ми не дiзнались. Гамiд нiби у воду впав. А з ним зникли i дiти...
Одна-єдина звiстка дiйшла до нас вiд старої ахчийки з Ямболя. Вона
розповiла, що одного разу в харчевнi зупинився молодий чорбаджiя з почтом.
З ним було двоє дiтей, яких чорбаджiя наказав ахчийцi викупати... Дiвчинка
сидiла тихо в кутку i злякано, мов зацьковане звiрятко, дивилась на чужих
людей, а хлопчик плакав, вiдбивався, вiдмовлявся вiд їжi i був дуже
брудний. Стара вмовила малого роздягнутись i посадила в ночви, почала
купати. Коли турок на хвилину вийшов, вона запитала, як хлопчика звати.
"Ненко", - вiдповiв вiн. Та чорбаджiя в цей час повернувся знадвору i
наказав замовкнути. Так ахчийка не встигла розпитати малого, хто вiн i
звiдки. Однак добре запам'ятала: у хлопчика на правiй руцi, нижче лiктя,
три бiлi шрами... Такi шрами були у нашого Ненка...
Голос жiнки затремтiв, вона замовкла. Воєвода обняв її за плечi,
втiшаючи, i непомiтно дав знак Арсеновi, щоб залишив їх.
На другий день на перевал Вратник виїхала чимала купецька валка.
Змиленi конi з натугою тягли важкi критi вози. Вiзники то пiдбадьорювали
стомлених тварин вйоканням, то перiщили батогами.
Попереду валки, вiдiрвавшись крокiв на сто, їхало двоє верхiвцiв. То
були Арсен i Драган. Але їх годi було впiзнати: Арсен переодягнувся в одяг
заможного купця-турка, при боцi в нього - кинджал i два пiстолi, що
виграють проти сонця перламутровими рукiв'ями. Драган одягнутий скромнiше,
широкi криси капелюха затiняють худе засмагле обличчя; в руцi - важкий
дубовий кийок.
Кам'яниста дорога круто здiймалася вгору. Обабiч похмурою темною стiною
стояли сосновi й смерековi лiси. Зелена тиша, напоєна густими пахощами
трав i смоли, дихала тривожним спокоєм, примушувала подорожнiх уважнiше
вдивлятися в густi заростi.
- Скоро вже? - спитав Арсен.
- Зараз i перевал, - вiдповiв Драган. - За цим поворотом нас
чекатимуть. А залога стражникiв - трохи далi... Почують стрiльбу -
прибiжать.
Через кiлька хвилин валка досягла вершини перевалу. Тут було просторо.
В одному мiсцi дорога розширилась настiльки, що утворився чималий майдан,
порослий вереском i захаращений дрiбним камiнням. Лiворуч майдан
закiнчувався стрiмким урвищем, праворуч стояв непролазний ялинник.
- Тут, - сказав Драган i, пiдвiвшись, свиснув. У ту ж мить у лiсi
затрiщали пострiли з пiстолiв i яничарок. Вiзники зупинили коней, почали
квапливо завертати вози назад. Пострiли загримiли знову. Над головами
просвистiли кулi. Кинувши напризволяще валку, Арсен i Драган ударили пiд
боки коней, погнали вперед, волаючи:
- На допомогу! На допомогу! Розбiй! Здалеку долинуло бемкання дзвонiв.
Драган зарепетував ще дужче:
- Сюди! На допомогуi Грабують!
Стрiлянина вщухла. Вози розвернулись, i вiзники погнали коней униз. На
дорозi лишилося десяткiв два озброєних нападникiв, що вискочили з лiсу.
Кiлька з них були погналися за Арсеном i Драганом, але, побачивши кiнний
загiн стражникiв, якi зi свистом i криками, зi списами напереваги
зненацька виринули з-за червонястої скелi, повернули назад i приєдналися
до своїх товаришiв.
- Що тут скоїлося, гнiв аллаха на вашi голови! - гаркнув, зупиняючись
перед утiкачами, огрядний пiдстаркуватий хала-вуз ' з окладистою сивою
бородою.
Арсен скочив з коня, вклонився, ударив руками об поли каптана:
- Розбiйники! О аллах! Доганяйте негiдникiв! Вони забрали всi мої вози
з товарами! О вай, вайї Що я тепер робитиму, нещасний?.. Прошу вас -
доганяйте! Я щедро заплачуi..
Однак стражники не рушили з мiсця. Халавуз приклав руку козирком до
лоба i поглянув на дорогу, де вдалинi виднiлись гайдуки.
- Їх багато?
- А Хто зна, - втрутився в розмову Драган. - Може, двадцять, а може, й
п'ятдесят... Як стрельнули, як крикнули, то я мало не вмер з переляку!
Налетiли з лiсу, мов шайтани, завернули коней - погнали назад... Нам
пощастило втекти, а трьох наших супутникiв кинули вниз, у прiрву... Ви не
чули крику?
- Йок, йок, - похитав головою халавуз. - Нi, нi! Стражники похмуро
слухали, з острахом поглядаючи на глибочезну долину, а Драган усе згущував
фарби.
- Як же це ви могли не чути? Менi той крик i досi у вухах стоїтьi Я-як
схоплять бiдного, я-як кинуть!.. Летить i кричитьi.. Драган почав
перегравати, i Арсен рiзко обiрвав його мову.
- Замовкни, зевзеку!- гримнув вiн i звернувся до стражникiв. - Чого ж
ви стоїте? Доганяйте волоцюг! Завернiть мої вози! Покарайте вбивць!.. О
вай, вай!
Вiдчай його був такий щирий i глибокий, що халавуз заходився втiшати,
однак не виявляв намiру доганяти гайдукiв.
- Заспокойся, ефендi. Я спiвчуваю твоєму горю, хай аллах усемилостивий
допоможе тобi!.. Але ж не треба втрачати глузду! Тримайся мужньо! Адже
сказано: грошi втратив - нiчого не втратив...
- Не говорiть так багато - доганяйте! - вигукнув мнимий "купець".
- Хiба тепер доженеш? - заперечив халавуз, розгладжуючи пишну бороду. -
А хоч би й наздогнали, то що ми вдесятьох зробимо проти такої зграї? I нас
переб'ють, i вам перепаде! Краще ми проведемо тебе до Сливена... Подалi
вiд лиха.
- Бiльшого лиха не буде, як трапилось! Все моє майно загинуло! А мiй
добрий старий батько потрапив у полон.
- Нiхто не просив тебе їхати через Вратник, добродiю, - огризнувся
халавуз. - Є iншi перевали через Планину - Шипкинський. Троянський... А
тебе понесло сюди, прямо в пащу гайдукам!.. Чи гадаєш, ми заради твоїх
возiв полiземо пiд кулi?
- То для чого ж ви тут поставленi, шайтан би вас побрав? Стражники
обурено загомонiли.
- Це не твоя справа, гяуре! Дякуй аллаху, що живий зостався! - Я не
гяур! Я правовiрний!
- Тим краще. Аллах допоможе тобi набути нове багатство.
"Купець" похилив голову, а потiм безнадiйно махнув рукою, вдаючи, нiби
тепер йому все одно.
- Гаразд. Проведiть мене до Сливена. Звiдти я вже якось доберуся до
Загори...
Надвечiр "купець" у супроводi двох стражникiв прибув у Сливен, невелике
мiстечко в пiвденних передгiр'ях Серединної Планини. Одержавши бакшиш,
стражники повернули назад, а Арсен i Драган кривими вуличками пройшли до
базарного майдану, поминули конак i завернули в хан, заїжджий двiр, де
можна було попоїсти i переночувати. Господар хану, старий, але рухливий
Абдi-ага, добре розбирався в людях i вiдразу, по одягу, оцiнив нового
постояльця:
- Весь мiй дiм до твоїх послуг, ага...
- Асан, - пiдказав Арсен, переiнакшивши своє iм'я на турецький лад.
- Прекрасно... Отже, я до твоїх послуг, Асан-ага, - вклонився господар.
- Чого зволиш?
- Кiмнату для мене i мого провiдника. Вечерю на двох. I спокiй. Хочу
вiдпочити пiсля всього, що я пережив на Вратнику...
- Ти хочеш сказати, що на перевалi на тебе напали розбiйники?
- Так. Вони захопили мого батька i забрали все майно, яке я вiз iз
самого Каменiче.
- Аллах екбер, яка втрата!
- I що найгiрше - я мiг би повернути мої вози, коли б не боягузтво
стражникiв, якi побоялись погнатися за гайдуками. Полохливi iшаки! Я
пожалiюсь бейлер-бею на них, будьте певнiї
- О-о, ага - смiлива людина, якщо справдi зважиться на таке!
- Ти думаєш, це небезпечно?
- Для нас - так. Але ж ти чужоземець. До речi, я хотiв би дати раду,
якщо менi буде дозволено...
- Будь ласка.
- Тобi не треба їхати до бейлер-бея. Як менi вiдомо, сливенський
каймакам Каладжi-бей i бюлюк-баша Сафар-бей мають надзвичайнi повноваження
вершити всi дiла в окрузi. Звернися до них!
- Це порада варта уваги. Дякую, Абдi-ага.
- Нема за що. I вибачай, я мушу йти: хочу розповiсти сусiдовi про таку
важливу новину. Вiн споряджає караван у Сучаву, тож має знати, що Вратник
небезпечний... А ви вiдпочивайте. Все буде до ваших послуг.
Коли Арсен i Драган залишились нарештi в кiмнатi самi, козак з усмiшкою
сказав:
- На завтра ми будемо найвiдомiшими людьми в Сливенi: про це подбає наш
господар. Новина облетить мiстечко мов блискавка. I не я буду, якщо це не
допоможе нам зустрiтися з Сафар-беєм.
- Яз нетерпiнням чекаю цiєї хвилини. Коли б не запiзнитись... Як ти
думаєш. - де зараз Момчил, Златка i Якуб?
- Не будемо гадати, а сядемо краще до тушкованої баранини, з якою, чую
нюхом, слуга стоїть у нас пiд дверима.
САФАР-БЕЙ
Пiсля снiданку Арсен поголився перед невеличким тьмяним дзеркалом i
почав одягатися. Дорогий одяг, роздобутий людьми воєводи Младена, був
тiснуватий на нього, зате добре пiдкреслював стрункiсть постатi i тугi
м'язи плечей.
- Ну й "купець"! - усмiхнувся Драган. - Справжнiй тобi Самсон! Не звик
я бачити торгашiв з поставою воїна.
- Tc-c-clпiдморгнув Арсен, пiдкидаючи на долонi туго набитий грiшми
гаманець. - Ось доказ того, що я купець. Спасибi воєводi, не поскупивсяi..
Ну, а на випадок чого треба мати при собi i шмат гострого залiза.
Признатись, я до нього звик бiльше, нiж до золота. - Вiн пристебнув до
потайного пояса невеличкий кривий ятаган у м'якому сап'яновому чохлi, що
заховався у широких брижах шароварiв.
Почувся скрип схiдцiв, i до кiмнати зайшов господар хану, вклонився:
- Мир вам, правовiрнiї Я радий бачити вас у доброму здоров'ї.
- Спасибi, ага, - вiдповiв Арсен. - Менi доводилося бувати в багатьох
ханах, але такої гостинностi, як у тебе, не зустрiчав нiде. Вiдтепер усi
мої друзi i я будемо зупинятися тiльки тут!
- Ти будеш ще вищої думки про твого покiрного слугу, ефендi, коли
дiзнаєшся, що я принiс радiсну звiстку, - розплився в усмiшцi старий турок
i вклонився знову.
- Що? Схопили тих розбiйникiв? Повернули мої багатства?
- На жаль, нi. Але тебе запросив до себе каймакам Каладжi-бей. Вiн
бажає з перших уст почути про напад гайдукiв на купецьку валку.
- I всього? - Арсен зобразив на лицi розчарування, хоча був дуже радий
такому повороту подiй.
- Хiба цього мало? - здивувався турок. - Не кожного чужоземного купця,
хай навiть правовiрного, наш каймакам удостоює такої високої честi!.. Але
скажу тобi, не в цьому сила. Менi стало вiдомо, що там буде i Сафар-бей,
гроза гяурiв, славний захисник iсламу!..
- Вiн може допомогти менi в моїй бiдi?
- Ну, безперечно! Зараз уся вiйськова влада в околiї в його руках.
Досить одного його слова, щоб на пошуки твоєї валки вирушила сотня
аскерiв... А це що-небудь важить!
- Тодi я й справдi дуже тобi вдячний, Абдi-ага, за таку звiстку. Я
постараюся скористатися з твоєї поради.
- Бажаю успiху. Не забудь, що то я доклав зусиль, аби Калад-жi-бей
якнайскорiше дiзнався про твоє нещастя i зацiкавився ним.
- Я не забуду цього, Абдi-ага. Якщо тiльки менi повернуть мою валку, ти
дiстанеш штуку найлiпшого гданського сукна на жупан i шаровари...
- Наперед дякую за ласку. I прошу, поспiшай: паша чекає.
Абдi-ага вийшов.
Арсен уважно поглянув на Драгана:
- Здається, усе складається якнайкраще. Треба йти. На майданi, перед
конаком, товпилися, стиха перемовляючись, вiйськовi та цивiльнi урядовцi.
А далi стояли похмурi, чимось стривоженi мiщани, їх було так багато, що,
здавалося, сюди висипали всi мешканцi мiста.
Коли Арсен i Драган пiдiйшли до дверей конака, дорогу їм перегородили
аскери:
- Пускати не велено!
- Але ж мене запросив паша Каладжi-бей, - здивувався Звенигора. - Як же
так?
- Ваше iм'я?
- Купець Асан-ага.
- Зараз, - i аскер зник за дверима.
Дуже скоро вiн повернувся зi слугою, який запросив "купця" йти за ним.
Драган зостався на майданi.
Дерев'яними рипучими сходами Арсен пiднявся на другий поверх i слiдом
за слугою зайшов у чималу залу, де невеличкими групками стояло десяткiв
два ошатно вбраних людей.
Слуга низько вклонився i голосно проказав:
- Купець iз Ляхистану! '
Арсен ступив кiлька крокiв наперед i теж вклонився:
- Хай буде мир домовi цьому! Я вiтаю тебе, найяснiший господарю
Каладжi-бей! Спасибi, що дозволив ступити перед твої очi й усолодити свiй
слух твоїми мудрими словами!
Всi присутнi одразу замовкли i втупились у злощасного купця, про якого
вчора й сьогоднi тiльки й говорилося в мiстi.
Паша Каладжi-бей, каймакам сливенської округи, невисокий носатий
товстун, попри свою огряднiсть, швидко пройшов на середину зали i
зупинився перед Звенигорою. На вiдмiну вiд гостей, вiн був одягнутий
по-домашньому: в чорний шовковий халат, пiдперезаний тонким шовковим
поясом з барвистими китицями на кiнцях. Його сивi кострубатi брови вiд
подиву поповзли вгору: вiн не сподiвався, що якийсь там купчик з далекої,
варварської країни зумiє так тонко улестити йому. А лестощi у вищих колах
Османської iмперiї вважалися ознакою хорошого тону i нi в кого не
викликали осуду й огиди. Вiд задоволення булькатi брунатнi очi пашi
заблищали. Вiн сказав:
- Я радий вiтати в своему домi купця з дружнього нам Ляхистану! Ми
чули, що нашого друга спiткало нещастя: все його майно захопили
розбiйники. Я i мої друзi щиро спiвчуваємо тобi... е-е-е...
вельмишановний... е-е-е...
- Асан-ага, - пiдказав "купець".
Паша кивнув головою i заговорив знову:
- Я докладу всiх зусиль, щоб покарати розбiйникiв...
- I повернути менi моє майно, - вставив Арсен. Але паша вдав, що
недочув цих слiв.
- Я запросив тебе, ага, щоб дiзнатися про обставини нападу... Може, це
наведе нащих славних захисникiв падишаха, непереможних воїнiв володаря
трьох суходолiв, на слiд мерзенних грабiжникiв.
Арсен став почувати себе невимушене. Все йде добре. Легкий дрож, що
пройняв його перед вступом до зали, зник. Появилась упевненiсть, що все
закiнчиться успiшно.
- Дякую за спiвчуття, ефендi. Справдi, я був дуже зажурений тим, що
трапилося. Але, на щастя, бiльша частина мого багатства була при менi у
виглядi коштовностей, i я змiг урятувати його.
- О! - вихопилось у Каладжi-бея.
- А тому дозволь, мiй найсолодший господарю, засвiдчити тобi свою
повагу скромним подарунком... - i "купець" вийняв iз кишенi золотий
перстень з коштовним камiнцем.
По залi прокотився стриманий гомiн. Присутнi витягували шиї, щоб
роздивитися i на подарунок, i на незвичайного купця.
Вiд пильного Арсенового погляду не приховалось, як пожадливо блиснули
очi пашi. Вiн iз задоволенням прийняв перстень, насунув його на палець,
деякий час милувався самоцвiтом, пiдставляючи його пiд сонячнi променi, а
потiм узяв "купця" пiд руку.
- Дякую, мiй друже! Дозволь познайомити тебе з моїми гiстьми. Це
найкращi люди нашого мiста, а також вiдважнi воїни сонцеликого падишаха,
хай продовжить аллах його лiта!
Вiн iшов уздовж ряду гостей i називав їхнi прiзвища. Нарештi Арсен
почув iм'я, що не виходило у нього з голови:
- Сафар-бейi Бюлюк-баша сливенської залоги! Перед ним стояв молодий,
красивий ага. Вiн був середнiй на зрiст, худорлявий, але широкий у плечах.
Видно, мав неабияку силу i спритнiсть. На блiдому обличчi, що скорiше
пасувало б ченцевi, а не воїновi, чорнiли допитливi очi.
- Ти знаєш мене? - спитав Сафар-бей, завваживши, як оживився, почувши
його iм'я, цей чужоземний купець.
- Ще б пак! - Арсен внутрiшньо зiбрався, вiдчуваючи небезпеку. - Хто ж
не чув про подвиги доблесного воїна Сафар-бея! Ще на тому боцi Балкан менi
розповiдали про твої перемоги над гайдуками, що, мов сарана, вкрили цей
край. Чув я i про клятву Сафар-бея винищити до ноги повстанцiв воєводи
Младена.
- Собаки Младена!- вигукнув Сафар-бей, i очi його зловiсно блиснули.
- I всiх, хто пiдтримуватиме їх, - пiдхопив Арсен. - Тож можеш уявити,
як я зрадiв, почувши таке славетне iм'я!
- Дякую, - стримано сказав бюлюк-баша, бiльше нiчим не проявляючи своїх
почуттiв i нiяк не реагуючи на лестощi.
- Коли я почув твоє iм'я, то подумав: сам аллах посилає менi цього
вiдважного воїна! Якщо вiн захоче, то зумiє знайти i покарати злочинцiв,
якi пограбували мене.
- Можеш бути певен, Асан-ага, - встряв у розмову Каладжi-бей, - що вони
не вислизнуть iз рук Сафар-бея!
- Тодi я наперед дякую йому за майбутнє визволення мого батька, якого
гайдуки поранили i взяли в полон.
- Твiй батько потрапив до рук тих злочинцiв?
- Так. I тому я вирiшив бути тут доти, поки не визволю його або не
дiзнаюся про його долю. А тобi, високошановний Сафар-бею, дозволь на знак
моєї щирої приязнi i поваги подарувати одну дрiбничку... Золотий
медальйон... У Ляхистанi польськi лицарi, коли йдуть у похiд, зберiгають у
таких медальйонах пасма волосся своїх коханок...
Арсен пiдняв тонкий золотий ланцюжок, i медальйончик захитався, мов
маятник, виблискуючи коштовними самоцвiтами.
У Сафар-бея блиснули зуби, обличчя ледь зарожевiлось. Видно, золото
подiяло i на цього суворого воїна. Однак вiн стримано промовив:
- Дякую. Подарунок зобов'язує вiдплатити дарителевi добром. У мене
немає нiчого, крiм зброї та рук, якi її тримають. Клянусь аллахом, -
найкращий подарунок для нас усiх - це винищення гайдукiв. Отож я не складу
зброї до того часу, поки хоч один болгарський розбiйник дихатиме цiлющим
повiтрям Балканських гiр! Я вiдплачу їм сповна за твої втрати i за твого
батька, чужинцю! Ти задоволений?
"Одержимий! - подумав Арсен. - Недаремно воєвода Младен бажає його
смертi. Це й справдi небезпечний ворог".
А вголос сказав:
- Задоволений, Сафар-бею! Розбiйники - найлютiшi вороги мирних купцiв,
що приносять країнi процвiтання i добробут.
В цей час через вiдчинене вiкно з майдану долинув якийсь тривожний гул.
Усi почали прислухатися. Каладжi-бей проникливе глянув на Сафар-бея i
сказав:
- Панове, наш добрий друг Сафар-бей хоче показати нам наслiдки свого
першого великого в цьому роцi походу на невiрних, тобто на
розбiйникiв-гайдукiв. Прошу вас усiх на майданi А тебе, Асан-ага, теж
ласкаво прошу з нами. Зараз ти матимеш змогу пересвiдчитися, що розбiй на
дорогах влада сонцеликого падишаха викорiнює так само успiшно, як i
завойовує довiр'я чужоземних купцiв своїм ласкавим до них ставленням.
Вийшовши з будинку, Арсен помiтив, що, поки вiн був на прийомi у пашi,
па майданi сталися змiни.
Замiсть поодиноких, розрiзнених куп аскерiв i мiщан стояв великий
чотирикутник, внутрiшнiй бiк якого становили аскери, а зовнiшнiй -
мешканцi мiста. Всерединi чотирикутника метушилося кiлька людей, щось
ладнаючи.
Паша Каладжi-бей iз знатними мiщанами й вiйськовими старшинами пiднявся
на дерев'яний помiст, оточений вартою, взяв Ар-сена пiд руку, довiрливо
шепнув:
- Зараз ми потiшимо тебе прекрасним видовищем!
Вiн кивнув головою чорбаджiї, що порядкував на майданi. Той помчав
виконувати розпорядження, вiдоме йому, напевне, заздалегiдь.
Серед натовпу зростала тривога, поволi спадав людський гул i гамiр,
перестали колихатись похмурi строкатi ряди аскерiв. Загримiли барабани.
Пролунав протяжний, надривний звук зурни. Воїни виструнчились. Почулась
уривчаста команда - i в прохiд у рядах вийшов велетень у чорному одязi i в
такому ж чорному ковпацi, що закривав обличчя. Крiзь прорiзи для очей
блищали очi. В правiй руцi велетень нiс, мов iграшку, важку широколезу
сокиру.
Кат!
Арсен здригнувся. Передчуття справдилися: тепер ясно, на яке видовище
запросив його паша.
Кат повагом пройшов у середину квадрата, утвореного рядами воїнiв,
вклонився пашi й старшинам i рвучко стягнув покривало iз свiжообтесаної
колоди. Ввiгнав у дерево сокиру, вiдступив на крок i застиг, мов статуя,
схрестивши на грудях жилавi волохатi руки.
В ту ж мить почувся тупiт кiнських копит, гуркiт колiс - i на майдан
в'їхала велика гарба, в якiй стояло п'ять зв'язаних простоволосих
чоловiкiв. Коли гарба наблизилася, Арсен мало не скрикнув з несподiванки:
серед приречених до страти вiн упiзнав Момчила. Старий стояв попереду.
Легенький вiтерець ворушив його довгу сиву чуприну. В поглядi не було
страху, лише вгадувалася прихована туга.
"Що робити? Що робити? - гарячкове запрацювала думка. - Як врятувати
старого? Просити пашу? Сафар-бея? Але чим пояснити таке прохання? Воно
може накликати важку пiдозру на нього. А де Златка? Що з нею? З Якубом?
Невже i вони тут, серед глядачiв цього жахливого видовища?"
Смертникiв стяглiї з гарби, поставили вряд, обличчям до помосту.
Наступила зловiсна тиша. З гiр вiйнуло вiтром. Залопотiли знамена.
Майдан завмер.
Каладжi-бей знову махнув рукою. З-посеред його почту на край помосту
вийшов високий худий казi-ясахчi ' у бiлiй чалмi з сувоєм паперу в руцi i
гучним голосом почав читати. Товмач зразу ж, слово в слово, перекладав на
болгарську мову.
"Указ околiйного каймакама високоповажного пашi Каладжi-бея. Iменем
нашого найяснiшого падишаха Магомета Четвертого я, сливенський управитель,
наказую всiм пiдданим падишаха вишукувати i винищувати зрадникiв i
розбiйникiв-гайдукiв, їхнi родини висилати у дальнi вiлайєти а майно i
землi передавати у власнiсть Османської держави.
Усiх, хто знає що-небудь про гайдукiв i не оповiстить мiсцеву владу,
заарештовувати, а їхнi будинки спалювати.
Тим же, хто пiдтримує зв'язок з розбiйниками, допомагає їжею, зброєю чи
просто спiвчуває їм, нещадно бити батогами, а найбiльш упертих i злiсних -
страчувати.
Загони яничарiв i спагiїв доблесного бюлюк-башi Сафар-бея, на якого
покладено обов'язок винищувати розбiйникiв i пiдтримувати мир i спокiй в
околiї, схопили кiлька десяткiв злочинцiв. Усiх б:!то батогами, а п'ятьох
з них, а саме: Момчила Крайчева, Iвана Ненкова, Герасима Букова, Райка
Драгоманова i Луку Дуба наказую стратити привселюдно як ворогiв падишаха.
Хай кожен бачить, яка доля чекає тих, хто пiднiме руку на освячену аллахом
владу Османiв!"
Останнi слова товмача потонули у гуркотi барабанiв, завиваннi зурн i
рiжкiв, до яких приєднались вигуки воїнiв: "Алла, алла!"
У Арсена по спинi пробiг дрож. Вiн боявся, що Драган з...
