Володимир Малик. Посол Урус-Шайтана
страница №2
...немося додому - нi за що буде й горло промочити.- То що ти радиш? - запитав спроквола Митрофан. - Порiшити запорожця
тут i не сурганитися до озера?.. Про мене, i так можна! Чорнобаєвi
хотiлося помучити його, а нам це нi до чого! Хай помирає легкою смертю!
- Який ти недоумкуватий, Митрофане, - пробурчав Тхiр, пiдводячись на
стременах, щоб хоч трохи зрiвнятися з високим, мов жердина, товаришем. -
Тобi розжуй i в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дiвчат не
дасть i злотого. А нам би непогано мати з цiєї тяганини хоч який-небудь
зиск...
- Зиск? - вирячився пахолок.
- Давай повернемося зараз до Алi, - швидко зашепотiв Тхiр, - i
запропонуємо йому цього козака! Ти ж чув - вiн хотiв його купити. Як ти
думаєш, скiльки дасть за нього?
- Ти що - здурiв? - аж вiдсахнувся Митрофан. - Чорнобай дiзнається -
голову знiме! У нього мова - коротка!
- А звiдки вiн дiзнається? Хiба самi розляпаємо?.. Скажемо, що посадили
на палю, а потiм почепили камiнь на шию i кинули в воду. Хай пiрне в озеро
- пошукає... Алi ж попросимо, щоб теж мовчав, а цього хлопця продав кудись
за моря.
Митрофан завагався, щось обмiрковуючи неповоротким своїм розумом.
- Ну, чого тут довго думати? - не вгавав Тхiр. - Татарин дасть за нього
бiдно сто цехiнiв. Покладемо до кишень по пiвсотнi. Чи їх у тебе забагато
є?
- Кий чорт! Навiть нi за що пива випити. Заборгував шинкаревi
пiвдуката...'
- А то зразу розбагатiєш! Алi заплатить - не перший раз маємо з ним
справу, їдьмо, поки не свiтає. Бо татари знiмуться - шукай тодi вiтра в
полi!
Митрофан пошкрiб рукою потилицю:
- Страшнувато, правда...
Це означало згоду. Хистку, непевну. Але Тхоревi бiльшого й не треба.
Вiн швидко повернув коней i погнав назад.
...Алi довго не торгувався. Помацавши м'язи, зрозумiв, що перед ним
якнайкращий товар, i зразу ж заплатив грошi. Закляклого Арсена зняли з
коня i прив'язали до гурту невiльникiв.
Потяглися довгi днi важкого переходу. Ногайцi ' найчастiше нападали i
брали ясир пiзньої осенi i взимку, коли позамерзають рiки. За багато
десятирiч шлях до Криму був усiяний кiстками нещасних, скошених простудою
i виснаженням, гострою шаблею i голодом.
Алi був досвiдчений людолов. Вiн знав потаємнi стежки, на яких рiдко
чатували козацькi дозори, i завжди щасливо виводив з України переобтяжений
здобиччю чамбул. Але й вiн боявся раптового козацького наскоку, тому, не
жалiючи невiльникiв, батогом i шаблею гнав їх без вiдпочинку по
п'ятнадцять годин на добу. Тим, хто захворiв чи до кровi пiдбив або
вiдморозив ноги, без жалю зносив голову.
Бранцiв гнали пiшки. Лише молодих красивих дiвчат, призначених для
гаремiв, везли на конях; то був коштовний товар. Лiтнiх жiнок i дiтей не
зв'язували. Зате за чоловiками наглядали суворо: десятками приторочували
до сiдел i тягли, мов худобу.
Арсен у своєму десятку йшов перший; за спиною сирицею скручено руки,
довгий мiцний аркан навколо стану невблаганно тягнув усе вперед i вперед -
у Крим, у неволю, на смерть.
На другий день, коли чамбул поспiшно, щоб здалеку не помiтила козацька
сторожа, перевалював через високий пагорб, попереду стривожено загули
голоси.
У Звенигори радiсно тьохнуло серце. Невже запорожцi?
Вiн гарячкове занишпорив поглядом навкруги, сподiваючись побачити
розсипаний стрiй вершникiв. Але всюди тiльки безлюдна, безмежна далина.
Чого ж заметушилися татари? Що стривожило їх?
Ось вiд чамбула вiдiрвалося п'ятеро вершникiв i чвалом понеслися в
долину. Сполохано спурхнула з бур'яну важка зграя ситих дрохв.
Арсен глянув у той бiк, куди помчали вершники, i в нього стиснулося
серце. На протилежному схилi долини йшло двоє подорожнiх. Щось дуже
знайоме було в неясних обрисах тих постатей. Хто вони? Де вiн їх бачив?
Тим часом вершники зникли в долинi. Подорожнi зупинились," мабуть,
помiтили татар. Потiм швидко подерлися на гору. Даремнi потуги! Хiба
втечеш вiд прудконогих татарських коней? Хiба заховаєшся вiд гострого ока
людолова в цьому голому безлiсому степу?
Ось один оглянувся, кинув свого товариша i прудко помчав уперед. Заднiй
зупинився. Деякий час стояв нерухомо, мов прислухався до чогось, а потiм,
широко розкинувши руки, почав i собi тiкати. Але робив це дуже невпевнено,
незграбно, спотикався, падав i весь час забирав лiворуч.
"Слiпийiжахнувся Арсен, i враз упiзнав кобзаря Сома i його поводиря
Яцька. - I занесло ж нещасних! У самiсiнькi лапи до степових хижакiвi"
Їх привели, коли чамбул спустився в долину.
Яцько плакав i злякано озирався, мов зацькований звiрок. Сом тримався
спокiйно. Його поставили перед Алi._ Старий пiдвiв сиву голову - шапку вiн
десь загубив - i втупився в татарина страшними дiрами, в яких колись були
очi.
Алi презирливо посмiхався.
- Хлопця прив'яжiть! Та мiцнiше! Щеня прудке - ще втече по дорозi!.. А
старого... старого вiдпустiть! Не вести ж нам його в Крим!.. Гей, старий,
iди собi геть! Чуєш?
- Спасибi тобi, - глухо промовив Сом i ступив непевно вперед. Але тут,
вириваючись з цупких рук татарина, загукав Яцько:
- Дiду! Дiду! Куди ж ви? А я?
Почувши Яцькiв голос, кобзар зупинився i намацав рукою полу мурзи його
кожуха.
- Вiдпусти хлопця, чоловiче добрий, i аллах не обмине тебе своєю
милiстю. Вiн малий... Сирота. Ти небагато заробиш на ньому. Не бери грiха
на душу! - благав вiн.
- Iди! Iди геть, гяуре! - заверещав Алi й оперезав старого нагайкою по
головi.
Сом схопився за скривавленого лоба i шарпнувся вбiк. Його довгi тонкi
ноги плутались у бур'янi, мов диби. Торба вiдлiтала, била по спинi. Глухо
стогнала кобза.
Алi схопив лук. Наклав стрiлу.
- Дiду, вони хочуть убити тебе! Тiкай швидше! - загукав Яцько.
Алi вiдтягнув тятиву. Почувся рiзкий короткий посвист чорної стрiли.
Кобзар спiткнувся, змахнув руками - i впав лицем у бур'ян.
Татари зареготали. Котоийсь вийняв шаблю - кинувся до старого, щоб
прикiнчити, але мурза зупинив:
- Здохне й такi Я добре влучив!
Вiн пiд'їхав, нагнувся i висмикнув стрiлу зi спини.
- Смердючий пес! Розбiйник! Навiщо убив дiдуся? Що вiн тобi завинив?
А-а-а!.. - закричав Яцько.
Алi оскалив зуби. В його вузьких очах чорним полум'ям блиснув гнiв.
Широке вилицювате обличчя спотворилося недоброю посмiшкою. Вiн рвонув
коня, люто шмагонув Яцька по спинi. Хлопець перестав кричати, втягнув
голову в плечi.
- Тiкай сюди! - гукнув Арсен.
Яцько прудко шмигнув у гурт невiльникiв. Тi зiмкнули ряд.
Алi притримав коня, брудно вилаявся.
- Гяур! Собака! - прошипiв вiд'їжджаючи i дав знак переднiм рушати.
Засвистiли нагаї, пролунали рiзкi гортаннi крики. Пiсля вимушеної
зупинки ординцi ще швидше погнали бранцiв.
Яцько, тремтячи всiм тiлом, притулився до Арсена. Ясно-голубi очi
злякано визирали з-пiд бiлявого волосся, що нависло на лоба.
- Куди вас несло, нещаснi? - з жалем спитав козак. - Сидiли б собi у
Сiчi!
- Дiд Сом хотiв родичiв провiдати, - схлипнув хлопчина. - Десь тут
недалеко жиють... От i доходилисьмо! Дiд вiддав боговi душу, а мене, мов
курiпку, злапали татарове... У-у-у!
Хлопець знову заплакав. Арсен намагався втiшити, розрадити його. Де
там! У самого до горла пiдкочувався гiркий клубок, а на серце налiг важкий
камiнь.
...Перекоп проходили пiд вечiр. Велике холодне сонце котилося над
рiвниною i кривавим свiтлом заливало вузький перешийок.
Крим! По-татарськи - Кирим.
Арсеновi вже доводилося тут бути пiд час походу Сiрка, i вiн знав, що
це мiсце називалося Дорогою слiз, або Ворiтьми слiз, бо де б людолови не
взяли ясир - на Правобережжi чи Лiвобережжi, на Слобожанщинi чи в
Галичинi, на Дону чи пiд Москвою, - вони обов'язково проводили його через
Перекоп. Ханська залога i мубашири-урядовцi, якi постiйно перебували в
перекопськiй фортецi, брали за кожного бранця ясак - податок для казни.
Звiдси чамбули роздiлялися на невеликi загони, що розтiкалися по всьому
Криму. Тут дiлили ясир, розлучаючи чоловiкiв з жiнками, дiтей з батьками,
братiв iз сестрами.
Поки бранцi йшли рiдною землею, вони ще не усвiдомлювали повнiстю всiєї
глибини нещастя, що спiткало їх, сподiвалися то на втечу в дорозi, то на
раптовий напад козакiв, то хтозна на що, а тут втрачали останню надiю:
попереду лежала чужа страшна земля, що, мов чудовисько, поглинала щороку
десятки тисяч людей i майже нiкого не повертала назад.
З уст в уста передавалось одне коротке страшне слово: Крим! Здригнулися
навiть твердi чоловiчi серця. Бранцi оглянулися назад, де в сiрiй iмлистiй
далинi зникали рiднi степи, i на очi їм набiгли сльози. Заголосили жiнки,
заверещали дiти. Чоловiки плакали мовчки. Сльози падали на суху, стоптану
безлiччю нiг землю, що за багато столiть стала безплiдним солонцем. Тiльки
гiрка ропа виступала на нiй та рiс ядучо-духмяний полин.
Нiколи не думав Арсен, що i йому доведеться йти в неволю цiєю проклятою
дорогою. А довелося! Зв'язаним, брудним, змученим рабом!
Пiсля Перекопу ще цiлий день iшли перешийком, i тiльки надвечiр Алi
зупинив загiн на березi великого непривiтного озера з важкою мертвою
водою. Тут вiн дав знак дiлити ясир.
Зчинився страшенний лемент. Здобичники позiскакували з коней i почали
шикувати окремо чоловiкiв, жiнок, дiтей. В кошлатих коротких кожухах
вовною назовнi, в баранячих та лисячих шапках-малахаях, у незграбних
чариках з телячої та лошачої шкури, ногаї були схожi на диких звiрiв, що
раптом ошаленiли i накинулися на свою беззахисну здобич.
Коли всiх вишикували, Алi спершу вiдiбрав свою частку. Вiн ще в дорозi
придивився до бранцiв, а тому взяв собi наймiцнiших чоловiкiв i
найкрасивiших жiнок. Два воїни невiдступно стерегли трьох бранок-красунь
та Арсена. До полону Алi потрапив i Яцько.
Арсен пригорнув хлопця, що здригався вiд плачу. Хотiв сказати йому
втiшне слово i знову не мiг. Щось болючо-терпке здушило зашморгом горло.
Стримувався, щоб i собi не пустити сльозу. Яцько припав козаковi до
грудей, занiмiв.
На солонцюватiй рiвнинi хвилювалося, ревло, билося вiдчаєм i болем
людське горе. Жiнки чiплялися за чоловiкiв, виривали з рук нападникiв
своїх дiтей. Дiти тяглися до матерiв, благали взяти їх з собою,
лементували. Чоловiки намагалися порвати мотузки й сирицю, напирали на
татар, але зразу ж вiдкочувались назад, бо на їхнi голови падали десятки
замашних батогiв, вiд яких репалася шкiра. Плач, зойк, стогiн, прокляття
змiшалися з лайкою i погрозами. Тривожно iржали наляканi конi.
Але найгiрше було попереду.
Коли мурза Алi вiдокремив свiй ясир, воїни один з-поперед одного почали
видирати з рядiв найсильнiших бранцiв i наймолодших бранок. Зчинилася така
веремiя, що Алi вихопив шаблю i з криком кинувся втихомирювати озвiрiлих
одноплемiнникiв.
- Зупинiться, шайтановi дiтиi Заткни рота, Шарiфе, а то я заткну тобi
шаблею. Всiм вистачить, лихий би вас побрав! - кричав вiн, бiгаючи вiд
гурту до iурту.
Його очi дикувато виблискували. З-пiд рудого малахая гнiвом пашiло
сите, в чорних вiспинках обличчя.
До голосiння невiльникiв добавився розгардiяш серед здобичникiв, якi
ладнi були перегризти один одному горлянки.
- Вiдiйди, мурзо. Ти вже своє забрав - i не втручайся до нас! -
викрикнув велетень Шарiф, несучи на оберемку молоденьке русокосе дiвча, що
верещало i брикалося ногами. - Вiдiйди по-доброму!
Вiн кинув дiвчину на землю, наступив на неї ногою i витяг довгу криву
шаблюку, всiм своїм войовничим виглядом показуючи мурзi, що домагатиметься
свого силою зброї.
Алi зупинився, опустив шаблю.
- Тьфу, проклятi собаки! Хай вас забере шайтан! Дiлiться - хоч
показiться!
Вiн повернувся i пiшов до свого гурту, не звертаючи уваги на гвалт i
дикий вереск, що лунали позаду.
А там саме зчинилася суперечка мiж двома здобичниками з-за пiдлiтка,
власне, хлопчака рокiв дванадцяти. Вони мало не розiрвали його, тягнучи в
рiзнi боки. Хлопець кричав, пручався, але не мiг вирватися й уп'явся
зубами в руку татариновi. Той завив од болю, затупцяв ногами, вирвав руку,
а потiм схопив шаблю i одним махом зняв хлопчинi голову.
- Ха-ха-ха! Забирай його тепер собi! - крикнув убивця суперниковi, що
вiдскочив убiк.
Але той не розсердився, а теж вищирив зуби, задоволений, що хлопець
нiкому не дiстався.
Не бажаючи сваритися зi своїми людьми, мурза скочив на коня i наказав
рушати. Кiлька найближчих його родичiв, одержавши свою частку здобичi,
приєдналися до нього. Зменшений бiльше нiж наполовину, чамбул швидко
залишив берег озера i покотив сухим степом на пiвденний схiд, до Кафи. Вiн
тут почував себе в безпецi, i бранцiв розв'язали. Куди втечеш? Навколо -
чужина, море!
Iшли швидко. Зупинялися тiльки на нiчлiг та на обiд. Кочовики їли сиру
конину, порiзану тонкими пластiвцями i спарену пiд повстяним чепраком на
спинi коня. Таку ж їжу кидали й полоненим. Арсен спочатку вiдвертався од
неї, та голод допiкав, мусив їсти. Заплющивши очi, гриз сире, в червонiй
пiнi м'ясо, запивав з рiвчакiв, що вряди-годи зустрiчалися на путi,
гiркуватою каламутною водою.
Тiльки на сьомий день з гори вiдкрилося море i показалося велике мiсто
з високими стрiмкими вежами мiнаретiв. Алi зупинив загiн, зняв з шиї
пештимал, розiслав на землi, став на колiна - довго молився, дякуючи
аллаховi за щасливий похiд на невiрних.
Кафа зустрiла їх галасом приморського ринку, запахом риби i смаженої
баранини.
Алi погнав свiй живий товар до караван-сарая. На другий день меткi
горластi цирульники-греки постригли i поголили чоловiкiв, а наймити
принесли на дерев'яних тацях варену баранину, густо приправлену перцем.
Тепер Алi не скупився: ситий, неви-снажений раб iшов на базарi по дорожчiй
цiнi. Жiнок вiн приберiгав надалi, їх ще треба добре пiдгодувати,
причепурити, а може, й краще зодягнути, особливо Чорнобаєвих бранок. Перед
виводом на базар цирульники натруть їх олiєю i пахучими травами,
пiдрiвняють брови, покладуть пiд очима легку голубувату тiнь.
Алi знає, як продавати товар для гаремiв, i сподiвається мати добрий
бариш. Сьогоднi ж вивiв тiльки чоловiкiв i пiдлiткiв.
Широкий базарний майдан на березi затоки весь запруджений народом.
Галаслива юрба, що ввiбрала в себе прибережних i степових татар, грекiв,
туркiв, венецiйцiв, караїмiв, абхазцiв, вирувала, гелготала, кудись
поспiшала, щось купувала i продавала.
Гiрський кряж захищав мiсто вiд холодних пiвнiчних вiтрiв, i опiвднi
проти сонця навiть у груднi тут було тепло й затишно.
Весь лiвий край базару - невiльничий. Вiд мiста його вiддiляла висока
кам'яна стiна, викладена з нiздрюватого бiдастого вапняку. Попiд стiною -
забитi в землю палi. До них прив'язують невiльникiв.
Живого товару було небагато, i задоволений Алi спостерiг, як за його
валкою ринула цiла юрба покупцiв.
Меткi наймити швидко поприв'язували чоловiкiв до паль. Вони старалися,
бо мурза пообiцяв кожному добрий бакшиш - винагороду.
Арсен стояв крайнiй. Його сусiдом лiворуч виявився якийсь мiцний
бородатий чолов'яга. Незважаючи на зимову пору, вiн був до пояса голий i
мерзлякувато кутався в накинуту наопашки сiрячину. З-пiд копицi
скуйовдженого пшеничного чуба визирали великi голубi очi.
- Грiємося, батьку? - невесело спитав Арсен.
- Грiємося, синашу, - усмiхнувся бородань, блиснувши бiлими мiцними
зубами. - А чому ти звеш мене батьком? Хiба я старший за тебе?
- А хто тебе розбере, - вiдповiв козак. - У нас на Запорожжi навiть
дiди голять бороди. А ти, я бачу, русак?.. Звiдки, брате?
- Донський козак я. У нас борода - звичайна рiч.
- О, то ми й справдi брати. Вiд Дону до Запорожжя - рукою подати.
- Давно з України?
- Два тижнi. Весь час були в дорозi.
- Я теж. Тiльки вчора пригнали в Кафу. А куди далi поженуть - хто
знає... Бачиш, який вiдгодований турок суне сюди? Чого доброго, купить i
зажене в Туреччину! А звiдти не те що втекти - навiть думати про домiвку
нiчого... Нi, краще б зразу загинути, нiж конати на каторзi чи подихати
рабом десь у копальнях Єгипту!
- Не каркай, друже, не наврочуй бiди, - вона сама нас знайде. Дончак
похмуро посмiхнувся.
- Е-е, мабуть, хтось ранiш накаркав. Якої ще бiльшої бiди треба? - Вiн
показав на свої зв'язанi руки. - Нема гiрше, як басурменська неволяї
- Всяка неволя лиха, бодай її вiк не бачитиi- сказав Арсен i додав: -
Дивись, той купець сюди простує... Запримiтив, старий коршун, де поживою
пахне!
До них пiдходив ошатно вдягнутий товстий турок у тюрбанi. За ним
повагом iшли два дужi охоронцi.
Хазяїн донського козака i мурза Алi ще здалеку вклонилися багатому
покупцевi, почали навперебiй закликати до себе.
- Ага, прошу сюди! - вигукнув Алi. - У мене всi невiльники, як дуби!
Кожен працюватиме за двох! Вiддам поцiнної Ось помацай м'язи цього
запорожця - вони мов з крицi! Не оминай мого товару, високошановний ага, -
такого бiльше нi в кого в Кафi не знайдеш!
- Подивися, ефендi, на цього козака! - гукав сусiд Алi, показуючи на
напiвголого дончака. - Це дикий степовий тур! Сила його незмiрна! Вмiє
доглядати коней i домашню худобу! На каторзi гребтиме за трьох! Будеш
жалкувати, якщо не купиш такого батира!
Покупець пiдiйшов до Алi, почав обмацувати м'язи невiльникiв, заглядав
у рота, нiби коням. Охоронцi вiдводили вбiк тих, кого вподобав покупець.
Яцька забрали теж.
Турок зупинився перед Арсеном, витер розкiшною шовковою хустиною товсту
голену потилицю. Йому було рокiв сорок, але надмiрна повнота старила його.
Вiн примружив припухле повiко i поклав важку руку на плече козака.
Арсен мимовiльним нетерпеливим порухом скинув її, як щось бридке.
Турок спалахнув од гнiву. Каламутнi очi вирячились, наче мали вискочити
з орбiт. Вiн зцiпив кулак i щосили ударив невiльника в лице.
Лють затуманила Арсеновi розум. Мов несамовитий, рвонувся вiн уперед,
аж затрiщало мотуззя. Покупець вiдсахнувся, скрикнув, та було пiзно.
Могутнiй удар у лiву щоку звалив його на землю. Тюрбан злетiв i впав у
пилюку.
Все це трапилось так несподiвано - навiть для самого Арсена, - що всi
на якусь мить остовпiли. Алi зблiд i судорожно шарив бiля боку, шукаючи
рукiв'я нагая. Охоронцi кинулись пiднiмати хазяїна. Невiльники притихли, з
жахом дивлячись на перекошене вiд злоби обличчя турка i на невiльника, що,
важко дихаючи, вiдiйшов пiд стiну.
Першим опам'ятався покупець. Його важкий нагай обвився навколо
Арсенової голови: за вухом репнула вiд удару шкiра, по шиї потекла кров.
Потiм пiдскочили охоронцi. Звалили козака з нiг. Вiн закрив обличчя
руками, щоб не вибили очей. Хтось здер жупан. Кожуха, в якому був зашитий
лист Сiрка, ще в караван-сараї забраи Алi. Удари сипалися безперервно.
Батоги рвали сорочку i тiло. Арсен пiдкотився пiд стiну, щоб хоч трохи
зменшити силу ударiв. Але охоронцi стали бiля нiг i коло голови, як
молотники на току - один проти одного. Тепер стiна не заважала їм. Вiд
виду кровi, що виступила на спинi козака, вони осатанiли ще дужче й били
смертним боєм.
Арсен звивався, як вуж. Зцiпив зуби, щоб не крикнути, тiльки глухо
стогнав.
Алi хапав купця за руки, кричав:
- Ага, хто менi заплатить за невiльника? Ви ж заб'єте його на смерть!
Раптом дончак вiдштовхнув Алi i впав на закривавленого запорожця,
закриваючи його собою. Сiряк сповз iз його плечей. Кiлька ударiв зразу
збасамужили бiлу спину. Господар кинувся до нього, щоб вiдтягти. Може нi
за що загинути такий мiцний рабi Але тут втрутився турок. Вiн уже трохи
заспокоївся i похмуро дивився, як катують невiльника.
- Осман! Кемаль! Досить! Ви заб'єте його до смертi. Залиште трохи i для
мене. Я куплю його... I цього теж, - показав вiн на дончака. - Скiльки
вони коштують?
Охоронцi кинули батоги, вiдiйшли, вiдсапуючись.
Алi враз став улесливий i хитро примружив очi. Здається, аллах
скаламутив розум купця: можна погрiти руки. I вiн загилив таку цiну, що
сусiда тiльки охнув, ай-вай! Але сам за дончака запросив стiльки ж.
Турок не торгувався, одразу вiдлiчив за обох невiльникiв грошi.
Дончак допомiг товаришевi по нещастю пiдвестись.
- Спасибi, друже, - тихо промовив запорожець. - Як тебе?
- Роман... Роман Воїнов. Туляк я, а став донським козаком... Утiк вiд
нiмця-барона на волю, а потрапив у бусурменську неволю... Ехма!.. Дай я
обiтру тобi кров, - бач, як вiдшмагали, проклятiї Шкiра висить клаптями...
Роман, як умiв, перев'язав сорочкою спину Арсеновi, накинув на плечi
жупан.
У той же день їх загнали на великий сандал - швидкохiдний вiтрильник -
i замкнули в тiсному смердючому трюмi. Тут було темно, сиро, тхнуло цвiллю
й овечими шкурами.
НА БЕРЕГАХ КИЗИЛ-IРМАКУ
За кiлька днiв, поки корабель плив до Туреччини, Арсен вичуняв, спина
вкрилася шорстким струпом i почала свербiти. Це була вiрна ознака того, що
рани загоюються.
Пiдпливали до маленького турецького мiстечка, i невiльникiв вивели на
палубу.
З моря дув холодний вiтер, жбурляв у обличчя людей колючою мжичкою i
солоною морською пiною. Чомусь довго не подавали трапа.
З корми долiтали збудженi голоси капудан-аги i господаря рабiв.
Спочатку Звенигора не надавав тiй розмовi значення, але потiм почав
прислухатися.
- Не потрiбен менi невiльник! - кричав роздратовано капудан-ага. - Ми
домовлялися, Гамiд-бею, що ти заплатиш менi дзвiнкою монетою!
Гамiд випинав товстий живiт, наполягав на своєму:
- Не розрахував я, капудан-ага. Витратився в Кафi. А ще далека дорога -
потрiбнi грошi. А ти нiчого не втрачаєш. Ось частина плати грiшми, а за
решту вибирай собi якого хочеш раба. Продаси - матимеш грошi. Ще й з
баришем будеш...
- Не потрiбен менi баришi Раб здохне або втече - i я залишуся в дурнях.
Заплати менi моє - i звiльняй корабель! Коли б я знав, ага, що ти таке
стерво, то не зв'язувався б з тобою!
- Прив'яжи свiй язик, капудан-ага, бо загубиш! - пiдвищив голос Гамiд.
- I от що: бери раба! Бо iнакше не дам нiчого!
- Це на тебе схоже! Давай! Шайтан не брат - з ним добром не домовишся!
Тiльки я сам виберу...
- Я давно це тобi кажу, а ти уперся, як старий iшак! Пiсля обмiну
такими "люб'язностями" капудан-ага i Гамiд зiйшли з кормового мiстка. Не
говорячи один до одного, зупинилися бiля невiльникiв.
- Оцього, - капудан-ага ткнув пальцем Романовi у груди. - I забирайся
до всiх чортiв з моєї посудини!
Охоронцi Осман i Кемаль повели Романа знову в трюм.
- Прощай, Арсене! - гукнув дончак. - Не згадуй лихом! Пощастить
повернутись додому - передай у станицю Бобровську. Товаришам, бо сiм'ї не
маю...
За ним з гуркотом зачинилася ляда.
По хистких дошках невiльникiв звели на берег. Тут же, в невеликiй
закопченiй кузнi, всiм на руки надiли кайдани. А Звенигорi - й на ноги.
Тiльки Яцько лишився незакований.
Вирушили опiвднi. Гамiд їхав на конi попереду каравану, що складався з
десятка вiслюкiв, навантажених покупками. За невiльниками наглядали Кемаль
та Осман. Дивно було дивитися на цих довгоногих здорованiв, що горбилися
на маленьких осликах. Але вухатi сухоребрi тварини нiби не вiдчували
їхньої ваги i поволi тюпали, повiсивши голови.
На путi караван час вiд часу зустрiчав мовчазних перехожих з темними,
нiби кам'яними, обличчями i бистрими поглядами чорних очей, загони
озброєних спагiїв на конях i пiших яничарiв, поважних волiв, що тягли
незграбнi гарби на велетенських дощаних колесах, обiдраних жебракiв...
Невеличкi села дивували невiльникiв своїм незвичайним виглядом. Круглi
низенькi хатки iз цегли-сирцю лiпилися в ущелинах, попiд скелями або на
крем'янистих берегах каламутних струмкiв. Обмитi дощами, випаленi сонцем,
з мазаними глиняними покрiвлями, вони були схожi на сiрi черепи, що
чорнiли порожнiми орбiтами. То дивилися на перехожих вузькi отвори дверей
i незаскле-них вiконець.
Багата приморська вiчнозелена рослиннiсть скоро зникла. Почалися
плоскогiр'я, гори з дикими урвищами, колючими чагарниками i зграями
шакалiв та гiєн, що вечорами виходили на пошуки здобичi.
Арсен важко ступав по нерiвнiй розбитiй дорозi, пiдтримуючи руками
холодне залiзо кайданiв. Яцько йшов поряд, стомлений, змарнiлий. Руки
засунув у. рукава. Комiр свитини настовбурчив - з нього виглядав
загострений посинiлий носик.
Позаду горбився високий незграбний селянин з-пiд Черкас на прiзвище
Квочка. Зiтхнувши, вiн пробубонiв:
- Пропадемо ми тут, як рудi мишi. Здохнеш - викинуть шакалам на поживу.
Нiхто й не поховає...
- А ти гадав - зроблять тобi труну з клен-дерева?озвався iнший
голос.Рабовi одна шана - роби, поки здохнеш. А потiм - на смiтник тебе...
А ти ж як думав?.. Така рабська доля!
"Така рабська доля,повторив у думцi Арсен.- Але чому? Чому я мушу бути
рабом? Чому повинен день i нiч, лiто й зиму, рiк у рiк працювати, як вiл,
на того клятого товстуна-багатiя, якого до цього часу не знав i знати б не
хотiв?.. Хто в цьому винен? Чорнобай? Степовi розбiйники-людолови? Я сам?
А може. Сiрко, що випровадив у дорогу? I що таке доля?.."
Скрипiли, погойдуючись, зустрiчнi гарби, ревли зголоднiлi вiслюки,
дзвенiли бруднi заржавiлi кайдани. А думки снувались i снувались,
безконечнi, як ця ненависна чужа дорога.
"I нiякої надiї на втечу! Правда, є золото,- вiн непомiтно мацав
шкiряний пояс i дивувався, що, попри всi пригоди i злигоднi останнiх
тижнiв, нiхто не обшукав його i не вiдiбрав грошей.- Але чи допоможе воно
тут? Чужий далекий край, чужi звичаї i жорстокi люди... А мiж чужиною i
вiтчизною - широке бурхливе море... Коли б ще був десь на березi моря, то
мав би надiю на козакiв, якi iнодi нападають на прибережнi мiста. А так
далеко в глиб країни вони нiколи не заходять. Та й хто знає, куди веде нас
цей мовчазний Гамiд?"
Вiд думок ставало сумно на серцi. У майбутнє заглядав, як у власну
домовину. _I чим далi йшли вони кам'янистим шляхом на пiвдень, тим
холоднiшим i темнiшим здавалося сонце. Тим бiльше гасла надiя на
повернення коли-небудь додому... А Гамiд? Чи забуде вiн сутичку в Кафi?
Звичайно, нi. Недаремно ж тiльки йому наклав на руки й ноги такi важкi
кайдани. Веде додому, затамувавши злобу, щоб там уволю познущатися... Та й
чому вiн узяв у голову, що неодмiнно коли-небудь повернеться на Україну?
Хiба не так само сподiвались i сподiваються на повернення тисячi iнших
невiльникiв? I хiба ж вони не такi дужi й смiливi, як вiн? I не такi
спритнi? А пригадай - багато їх повернулося? Одиницi! Дехто втiк, декого
виручили козаки, iншого викупили родичi або товаришi... Повертались iнодi
старi, немiчнi, слiпi... Турки жорстоко розправляються з втiкачами - їм
випiкають очi i вiдпускають на всi сторони. Йди куди хочеш! Хай тебе
бачать iншi невiльники i жахаються необдуманих вчинкiв... Iнодi добрi люди
спроваджували їх через Болгарiю i Волощину на Україну, як дiда Сома, i там
вони розтiкалися по селах i хуторах, ставали спiвцями-лiрниками,
кобзарями, жебраками, лякаючи слухачiв розповiдями про страхiття
агарянської каторги...
Невже й тебе чекає така доля?
Якось надвечiр караван Гамiда спустився з плоскогiр'я в широку долину i
звернув до похмурої, викладеної з дикого необтесаного каменю фортецi, що
стояла на горбi, недалеко вiд широкої i бурхливої рiки.
Гримкочучи кайданами, невiльники в супроводi наглядачiв пройшли через
вузьку браму в двiр фортецi i зупинилися пiд розложистим горiхом, що
самотньо стояв посеред кам'яного громаддя. Стомленi довгою виснажливою
дорогою, вони зразу ж попадали на холоднi кам'янi плити, _якими було
вимощене все подвiр'я.
Мовчазна фортеця враз наповнилася шумом i гамором. Заметушилися на
внутрiшнiх галереях будинку жiнки в темному одязi, заверещали вiд радостi,
сподiваючись на подарунки, дiтваки, що, мов зграя горобцiв, висипали
назустрiч Гамiдовi. Повиходили слуги.
Арсен без цiкавостi дивився на чуже життя. Нили натертi залiзом ноги,
хотiлося пити. Почувши, що десь дзюрчить вода, вiн пiдвiвся i заглянув
через колючий живоплiт, яким було вiдгороджено вiд решти двору невеличку
дiлянку за горiхом. Там у великiй камiннiй чашi вирувало прозоре джерело.
Козак вийшов з гурту, став над ним навколiшки i зачерпнув у пригорщ
холодної, мов лiд, води. Вона була трохи гiркувата, нiби настояна на
звiробої, i тоненькими голочками поколювала в ротi.
Витерши рукою темне заросле обличчя, стомлено пiдвiвся. Зненацька
пролунав крик:
- Стережись, Арсене!
Оглянутись не встиг: важкий нагай шмагонув його по головi. Вiд
несподiванки i болю мало не впав, але хтось ззаду схопив за брижi жупана i
вiдкинув убiк. Нагай знову кiлька разiв зi свистом прорiзав повiтря.
- Поганий гяуре! - прошипiв над бранцем Гамiд.- Ти осквернив джерело, з
якого п'ють правовiрнi!.. Але, крiм того, ти ще й замахнувся на моє життя!
Я добре запам'ятав тебе! - Вiя мимоволi торкнувся щоки. - Запам'ятав так,
що ти довiку шкодуватимеш, що не здох ранiше! Тебе варто повiсити за цi
двi провини, але смерть - не найбiльша кара. От коли твоє життя стане
нестерпним i ти сам захочеш вiдiйти в кращий свiт, тодi ти зрозумiєш, про
що я зараз говорю, собако! А тепер - геть з-перед моїх очей!
Гамiд знову вдарив козака нагаєм, i той кинувся в гурт невiльникiв, якi
прикрили його собою.
Наглядачi загнали їх у глибокий похмурий погрiб пiд будинком. Крiзь
маленьке загратоване вiконце пiд самою стелею пробивався жмут сiрого
свiтла. Десь шарудiли щури. З кам'яної стелi i стiн текли патьоки iржавої
води.
Невiльники зупинилися посеред погреба.
- Отут нам, хлопцi, й могила, - глухо промовив Квочка. - Гарненьку хату
приготував для нас проклятущий турок, хай би був щезнув! Навiть солiмки
пiдiслав, щоб не муляло в боки. I солома не свiжа?.. Авжеж нi! Перед нами
тут теж жили невiльники. Вiд них i лишилася... - I вiн люто штурхнув ногою
купу ячної соломи.
На превеликий подив невiльникiв, звiдти почувся слабкий голос, нiби
зарохкало немiчне порося:
- Яка там зараза штовхається? Чи тобi повилазило, чи так заслiпило
баньки? Хiба не бачиш, що тут люди сплять?
- Тю на тебе! - вигукнув вражений селянин. - Звiдки ти тут узявся,
лихий би тебе взяв? I хто ти такий, що по-нашому балакаєш?
Купа соломи заворушилася, i з неї вилiзла якась бридка iстота.
Невiльники з острахом розглядали незнайомця. Вiн обтрусив з себе солому, i
всi побачили худющого виснаженого чоловiка. Його очi горiли хворобливим
блиском. Крiзь дрантя просвiчувало жовте кiстляве тiло. Вiд холоду клацали
зуби.
- Що? Гарний? - хрипко засмiявся вiн. - Аж страшно дивитись? Не
лякайтеся - самi скоро станете такими... Пробудете рокiв кiлька у цьому
людьми i богом проклятому мiсцi, як я, то хто-зна, чи й виживете. А був же
я колись такий, як ви, молодий, дужий... А тепер - сама шкiра та кiстки.
Як перевертаюсь у соломi, то торохтять, мов сухарi у мiшку.
- Як же тебе звати, чоловiче? - спитав Арсен.
- Звали колись Свиридом Многогрiшним... Не знаю, хто з моїх предкiв так
много нагрiшив, що й прiзвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не
нагрiшив, а розплачуватися доводиться менi.
- Скiльки ж вам рокiв, дiду?
- Рокiв? Хе-хе! - скривився у посмiшцi блiдий рот. - А рокiв менi
всього сорок...
- Не може бути!
Звенигорi пригадалося, що Метелицi було пiд шiстдесят, а вiн мiг
кулаком оглушити вола. А цей од вiтру похилиться.
- Побачимо, що з тебе буде, коли Гамiд вижме всi соки, всю силу, коли
руки твої повиснуть, як вiрьовки, i зуби вигниють у ротi, i суглоби
розпухнуть на ногах, i нужа тебе заїсть, як паршиве порося... Отодi ти
згадаєш Многогрiшного - правду, мовляв, казав старий...
- Ми й так тобi вiримо. Адже видно, що спиш ти не м'яко, та, мабуть, i
їси не солодко...
- Тут тебе нагодують! Доженуть - та й ще раз дадуть! - Многогрiшний
засмiявся.
Вiн трусився вiд смiху, вiд кашлю i вiд холоду разом. У кошлатiй бородi
стирчали колючi остюки. Гострi колiна пiдгиналися, - здавалося, що от-от
вони переламаються i оцей мiшок з кiстками з гуркотом полетить додолу.
Всi стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив своє майбутнє.
Квочка важко зiтхнув, почав приказувати:
- Ох, боже мiй, боже, пропала моя голiвонька! Арсен оглянувся на
плаксiя, суворо крикнув:
- Ну, нiчого тут нюнi розпускати! I без того кисло. А коли ще кожен
почне рюмсати, то ми й справдi дуже скоро врiжемо дуба у цiй смердючiй
ямi.
- Та я ж нiчого, - почав оправдуватися Квочка. - Просто - стало важко
на душi...
- Всiм нелегко... Але ж козак не без долi. Дивися - i вивернеться
коли-небудь!
- Слова... Я теж колись так думав, - прошамкотiв Многогрiшний. - Все
надiявся - утечу... А дзуськи! Куди, до бiса, втечеш? Куди пiдеш, коли до
моря два тижнi ходу i на кожному кроцi тебе можуть пiймати! А якщо й до
моря доберешся, то що? Хiба перепiрнеш або по водi перейдеш?
Арсена розiбрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою стоїть у
могилi, хоче посiяти в їхнiх серцях зневiру, потягти усiх за собою... Нi,
не вийде! Вони ще молодi, дужi i не повиннi втрачати надiї. Недарма
кажуть: грошi втратив - нiчого не втратив, друга втратив - половину
втратив, надiю втратив - усе втратив.
Стримуючи роздратування, вiн узяв старого за плечi i лагiдно сказав:
- Ти ось що, дядьку Многогрiшний, лягай собi у своє кубло i не базiкай
зайвого. Не роз'ятрюй нашi серця. Нам i так нелегко.
Вiдчувши, що Многогрiшний намагається опиратися, пiдштовхнув його
ззаду, i той покiрно полiз у свiй куток. Хтось притрусив його злежаною
соломою.
Стомленi багатоденною дорогою, невiльники i собi почали вмощуватися на
нiчлiг. Лягали покотом, один побiля одного, щоб було теплiше. Незабаром
свiтло в вiконцi померкло зовсiм, стало темно. Вiд багатьох тiл, вiд
важкого дихання в погребi зробилося тепло, навiть задушно. На всiх налiг
сон.
Але заснути не пощастило. Знову, розчинилися дверi - i на сходах
забрязкотiли кайдани. В погрiб спустилося кiлька чоловiкiв.
Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогiн.
- О холера ясна, - вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань
польською мовою, - тутай повно непроханих гостейi Грицьку, викреши вогню -
запалимо свiчку!
Пiд кресалом заблискотiли iскри. Спалахнув жовтий вогник i освiтив
похмурi темнi постатi. Попереду стояв високий чолов'яга з гострими, мов
списи, вусами i великим гачкуватим носом. На вигляд йому було рокiв
тридцять.
- Побий мене перун! - знову загримiв чолов'яга, на цей раз перейшовши
на лемкiвську говiрку, приправлену полонiзмами. - Адже цi новаки, цi хлопи
вляглися в моє лiжко! Але ж то є свинство - припхатися в чужу хату i
зайняти найлiпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, - штовхнув вiн ногою
Квочку, що скоцюрбився в кутку, - звiльняй мiсце!
Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув:
- А ти що за птиця?
- О, стонайцять дзяблiв! Вiн ще й питає! Тутай кожен знає пана
Спихальського... Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за
вiйськового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп смiє називати мене птицею!
Га?
- Ну й що з того, що ти - вiйськовий товариш гетьмана Яблоновського?
Невелика цяця! А я - Гервасiй Квочка... Чув?
- Не доводилося, - збентежився пан Спихальський.
- Отож-то i є! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не знаєш, що за
людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане!
- А що ж ти за єден?
- Колишнiй хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його
грiм побив! А пiзнiше - вiльний селянин, хлiбороб, бо втiк iз його маєтку
в селi Заволаному на незайманi землi... А тепер i ти, i я - раби турка
Гамiда. Виходить, ми одного поля ягоди... Тож не бундючся, пане, а лягай
рядом у цей барлiг та спи, якщо хочеш спати. А нi - лягай там, де стоїш, i
не заважай вiдпочивати.
- О матка боска! - пiдскочив пан Спихальський. - То пан єсть земляк? Iз
Заволаного? А я з Круглика... Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана
Квочку - що нового в наших краях?
- А коли пан звiдтам?
- Уже чотири роки.
- А я - п'ять... Отже, пан мало що вiд мене дiзнається про свого
гетьмана... Хiба що пановi цiкаво буде послухати, як я колись iз
товаришами вiддубасив пана гетьмана рiзками...
- О! Як?
- А так. Надумав я з друзями втекти в степ. Та жаль було розлучатися з
паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна
дружба: вiн частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав
iнодi на його стоги та ожереди червоного пiвня... Якраз трапилося так, що
боржок залишався за мною. Як же йти вiд пана, не розрахувавшись iз ним?
Ото я й намовив хлопцiв - пiдстерегти пана. Здибали ми його у Матвiєвiй
пасiцi. Пан Спихальський пам'ятає той лiсок у долинi, що по дорозi iз
Заволаного до хутора Круглика?
- О так! Хiба можна забути те райське мiсце? На всьому Прикарпаттi,
мабуть, не знайдеться красивiшого. Самою натурою, прошу пана, воно
створене для укохання...
- Ото ж бо й воно, що так само думав i пан гетьман. I не тiльки думав,
а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й
пiдстерегли його, коли вiн їхав верхи. Один схопив коня - притримав, а я з
товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав
голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової
кашi...
- Сто дзяблiв! Лайдак! - вигукнув ображено пан Спихальський. - Як же ти
смiв так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за
це тебе, блазня, мало було повiсити! Порубати на шматки! Подумати тiльки -
не як-небудь, а на мурашник... Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось
хлопа...
Всi прокинулися i слухали, як зi смаком лаявся розгнiваний i ображений
за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав смiх:
Пан Спихальський явно забував, що зараз вiн не "уродзоний шляхтич", а
раб.
Гервасiй Квочка теж усмiхнувся в бороду. Видно, його тiшила ця розмова.
- Але ж я тiльки сплачував борг, ласкавий пане, - сказав вiн спокiйно.
- Сам господь бог заповiдав не залишати неоплачени-ми боргiв наших... А ще
вiн заповiдав вiдплачувати око за око, а зуб за зуб...
- Занадто ти мудрий, пане Квочка! - вигукнув сердито Спи-хальський. -
Пана гетьмана - i раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобi в
печiнку, розбишако паскудний! На кiл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як
потiшатися над ясноос-вєцоним паном!
Вiн сипав прокляттями, лайкою i мало не кинувся з кулаками на селянина.
Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за
настовбурченого рудого вуса.
Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:
- Ну, й чим же скiнчилася та сумна iсторiя?
- А чим, - розважно вiдповiв Квочка, - вiддубасили ми пана як слiд,
натягли штани i посадили на коня...
- Як же вiн сiв?
- А вiн не сiв - лiг животом на сiдло й так поїхав, прошу пана.
- Холера ясна! Варто було б побачити таку картину... Ну, а та малжонка,
пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не панi Зо-ся, дружина пана
Ястржембського, з Залiсся?
- Нi, пане Мартине...
- Ти знаєш, як мене звати? - здивувався Спихальський. - Сконд? Звiдки?
- Аякжеi Я й досi пам'ятаю все кодло пана гетьмана...
- Но, но, не забувай, з ким говориш! - знову набундючився пан
Спихальський. - Вiдповiдай на питання!
- Я й вiдповiдаю: нi, пане Мартине! До панi Зосi - це всiм було вiдомо
- вчащали ви.
- Кгм... кгм... - закашлявся пан Мартин.
- А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина...
- Цо?
Пан Спихальський пiдскочив, нiби його вбрикнув кiнь. Навiть при
тьмяному свiтлi свiчки було видно, як побуряковiло його обличчя, а очi
мало не вилiзли на лоба. Очманiлим поглядом вiн обвiв пiдземелля.
Незважаючи на страшний, майже трагiчний його вигляд, невiльники не могли
утриматися вiд гучного реготу.
- Що ти сказав? - розгублено перепитав пан Спихальський. - Невже панi
Вандзя...
- Про це теж усi знали, крiм пана. Пан Спихальський стиснув кулаки.
- Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти
можеш поклястись, що то є правда?
- Як перед богом!
- Прокляття! - вигукнув нещасний пан Спихальський i вдарив закованими
руками в кам'яну стiну. - Прокляття! На кого ж вона мене промiняла? Мене!
Самсона! Геркулеса! На оту зманiже-ну здохлятину! На холодного бридкого
змiя!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який вiн добрий i ласкавий завжди був до
мене! Тепер менi зрозумiло - чому. О Єзус, допоможи менi вирватися з цiєї
землi агарянської, i ти здригнешся вiд помсти, яку придумає пан Мартин!..
Вiн раптом замовк i сiв на пiдлогу. Безтямним поглядом втупився в
куток, не звертаючи уваги на гармидер i смiх, що лунали навколо.
- Досить вам зуби скалити! - гримнув на смiхунiв Арсен. - Гаси свiчкуi
Спати пора. I ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощiв...
Спихальський глянув на козака, але не вiдповiв нiчого. Сидiв мовчки,
мов закам'янiв. Поволi в пiдземеллi стих гамiр. Новоприбулi невiльники
трохи потiснилися, щоб дати мiсце старожилам, якi з оханням i лайкою
вмощували свої стомленi цiлоденною працею тiла на тухлу смердючу солому.
Хтось дмухнув на свiчку, i враз настала непроглядна темрява.
Вранцi наглядачi вигнали всiх надвiр. Було холодно й туманно.
Невiльники вiдкочували комiри, куталися в своє дрантя, а новачки - в ще не
виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.
Їх вишикували в один ряд пiд стiною. Навпроти стояв сам хазяїн - Гамiд.
Позад нього - кiлька туркiв-наглядачiв. "Поженуть на роботу", - подумав
Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.
Коли наглядачi Осман i Кемаль зачинили дверi льоху i стали один з
одного кiнця строю, а другий - з другого, Гамiд пiдiйшов ближче, оглянув
невiльникiв i сказав:
- За втечу - смертьi За непослух - канчуки! За лiнощi - теж канчуки.
Зрозумiли?
Стрiй мовчав.
Гамiд презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув
по нахмурених рабах.
- Ось ти i ти, - Гамiд ткнув пальцем в напрямi Яцька i Многогрiшного, -
вийдiть сюди. Станьте окремо отам пiд деревом. Яцько i Многогрiшний
вiдiйшли вбiк.
- А ти, запорозька собако, вийди теж, - звернувся вiн до Арсена. - З
тобою у мене окрема розмова.
Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.
- Той, хто навiть помислить зробити замах на господаря чи наглядача,
вмре лютою смертю. Так, як оцей козак... Але перш нiж умерти, вiн вип'є
гiрку чашу... Османе, кинь його вниз, у в'язницю!
Осман штурхонув козака пiхвою шаблi.
- Йди, гяуреї
Арсен оглянувся на товаришiв, на Я'цька, що злякано, мов звiрок,
щулився пiд горiхом, з острахом чекаючи вирiшення своєї долi Чи побачить
вiн ще коли-небудь їх, цих товаришiв по нещастю? Чи, може, у Гамiдовiй
домашнiй в'язницi знайде свою смерть?
Осман перевiв його через двiр i попереду спустився по крутих сходах у
глибоке пiдземелля. Важким ключем вiдiмкнув обкованi залiзом дверi.
- Заходь! - i штовхнув у спину.
Арсен опинився у вузькiй похмурiй печерi. Важка задуха вiд нечистот i
спертого повiтря вдарила в нiс i перехопила вiддих. Поки Осман не зачинив
дверей, встиг побачити прикованого до стiни чоловiка. Важко було визначити
його вiк: скуйовдженi сивi патли закривали обличчя. Мабуть, не один
мiсяць, а може, й рiк провiв цей нещасний тут, куди не проникав жодний
промiнь свiтла, жодний людський голос, крiм голосу наглядачiв.
По спинi поповзли холоднi мурашки: ось яку кару вигадав для нього
ГамiдI
Дверi зачинилися. Могильний морок i могильна тиша окутали оторопiлого
козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потiм брязнули ланцюги, почувся
тихий хрипкуватий голос:
- Ти хто, друже? - Питання було вимовлене по-турецькому.
- Невiльник.
- Болгарин? Чи, може, козак? Урус? - раптом запитав той по-болгарськи.
- Козак, - вiдповiв Арсен. Вiн зрадiв, що почув болгарську мову, яку
знав i яка нагадувала йому рiдну. - А ти хто, чоловiче добрий? За вiщо
тебе прикували в цiй могилi?
- Пiдiйди ближче - я хочу вiдчути, що поряд зi мною є жива людина... Я
хочу слухати твiй голос, голос людський... Бо караюся вже тут багато
рокiв... Ти не уявляєш, як це страшно бути самотнiм, не бачити сонця i
неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гiрських потокiв, спiву
весняного вiтру?.. Дай менi твою руку. О, яка вона мiцна i гарячаї Це рука
воїна, тверда i чесна... Слава аллаху, що почув мої благання i послав менi
супутника мого тернистого шляху. Ми подiлимо наше горе на двох - i воно
здаватиметься нам наполовину легшим... Що це скоїлося, що Гамiд вирiшив
тебе посадити до мене?
Питання було несподiване, i Арсен не знав, що вiдповiсти.
- Може, вiн кинув тебе на кiлька днiв, щоб потiм я ще з бiльшою силою
вiдчув самотнiсть? - роздумував в'язень. - Вiн здатний на таку вигадку...
- Може, й так, - погодився Арсен, згадавши погрози Гамiда. - Думаю, що
я тут довго не затримаюсь...
- Але вiн помиляється, якщо гадає мене ще бiльше вразити. Я вже до
всього звик. Ти от питаєш, хто я такий... Я мандрiвний дервiш-меддах...
По-вашому - кобзар. За багато рокiв я обходив усю Османську iмперiю - вiд
Євфрату до Дунаю i вiд Кримських гiр до могутньої i славної рiки Нiл.
Всюди мене радо зустрiчали, бо я приносив людям пiсню i веселий жарт або
розповiдав про давнiх героїв чи далекi країни, де менi пощастило побувати.
Тiльки ось потрапив до рук Гамiда...
- За що ж це вiн тебе?
- Це давня iсторiя. Я розповiм її тобi... Щоб вона не вмерла разом зi
мною... Та й легше буде на серцi, коли виллю комусь своє горе. Однак
попереду поснiдаємо. Я чую кроки наглядача.
Хтось вiдмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промiнь вранiшнього
свiтла i старий наглядач внiс два невеликi коржi i вiдро води. Мовчки
поставив посеред льоху i вийшов, щось белькочучи.
- Глухонiмий, бiдолаха, - пояснив меддах, кусаючи твердий корж i
запиваючи водою. - Оце єдина людина, крiм Гамiда, яку я бачу протягом цих
рокiв, але один одного ми не розумiємо. Ну, а з Гамiдом у нас були гарячi
розмови на перших порах... Та тепер i вiн не показується.
- Ти хотiв розповiсти менi про нього i про себе, - нагадав Арсен.
- Я не забув, козаче... Я обов'язково розповiм тобi ту давню iсторiю,
яка трапилася зi мною в болгарськiй Старiй Планинi, бо вона пече мене ось
уже багато-багато рокiв... Сiдай i слухай.
- Ми з Гамiдом служили разом в одному загонi спагiїв, що стояв у
серединнiй Болгарiї, - розпочав меддах. - Вiн був молодшим агою, мав
двадцять рокiв i обiймав посаду казнадара, яку одержав, дякуючи своєму
дядьковi, чаушевi бейлер-бея . Хоч я був старший, але трапилося так, що ми
з ним зiйшлися досить близько. Не дружили, нi. До цього не дiйшло, бо,
незважаючи на молодiсть, Гамiд був скритною людиною. Але часто проводили
час за пляшкою ракiї ' або за картами.
Наскiльки я знав, вiн не мав нiяких маєткiв, як i я, i жив скромно,
витрачаючи тiльки те, що мiг заробити. Ми з заздрiстю дивилися на тих
товаришiв, якi одержували з дому цiлi капшуки грошей i жили, як беї. На
щастя, таких було небагато, i вони не дуже муляли нам очi.
Життя наше текло вiльно, розмiрене. Служба була не важка i перемежалася
товариськими гульбищами в караван-сараях i ахчийницях та рiзними
витiвками, на якi я, признаюсь, був великий мастак.
Але ми були аскери, тобто воїни, i одного дня нам затрубили похiд.
Знову повстали - в який раз - болгари! Повстання спалахнуло в Старiй
Планинi, диких i малодоступних горах, що перетинають усю країну з заходу
на схiд. Наш загiн спiшно послали туди.
Я не розповiдатиму про те, як ми здиралися на неприступнi бескиддя,
переходили через глибокi ущелини й урвища, як вступили в бiй з повстанцями
i зазнали перших втрат. Скажу тiльки, що за три тижнi ми були ситi вiйною
по горло, хоч вона тiльки розгоралась i їй не видно було кiнця.
Нам явно не фортунило. Гайдуки добре знали свою рiдну країну i,
користуючись знанням мiсцевостi i допомогою балканджiїв-горцiв, нападали
зненацька. Вбивали кiльканадцять спагiїв або викрадали наших коней i
зникали в лiсових хащах чи тiкали по таких крутих i небезпечних гiрських
стежках, куди ми на своїх конях не могли й поткнутися.
А потiм трапилося найгiрше. Вони оточили нас в однiй ущелинi, закрили
проходи з неї - а було їх тiльки два - i почали потроху пострiлювати наших
аскерiв, що необачно висовувались iз сховища. Скоро наше становище стало
нестерпне. Кiлька штурмiв на виходи з долини закiнчилися поразкою. Ми
почали голодувати. Всi розумiли, що без допомоги ми не зможено вирватись.
I тодi паша зiбрав до своєї печери старшин i викликав охочих пробитися
через гайдуцькi заслони i доставити секретний пакет бейлер-бею з просьбою
про допомогу.
- Пiде два смiливцi, - говорив паша. - Якщо їх перестрiнуть гайдуки,
один з них повинен буде пожертвувати собою заради всiх нас i затримати
ворогiв, а другий тим часом вiдiрветься вiд них i з допомогою аллаха
добереться до Загори.
Не знаю, який мене шайтан пiдштовхнув, але я встав i сказав:
- Я готовий доставити пакет, шановний пашо!
- Похвально! - вигукнув паша. - Я завжди цiнував твою хоробрiсть i
вiдданiсть нашому найяснiшому султановi, Якуб-ага. Хто ж буде другим?
Вiн обвiв очима старшин.
I тут негадано для мене пiднiмається Гамiд i заявляє, що вiн теж згоден
взяти участь у цiй ризикованiй операцiї.
- Якщо Якуб-ага захоче мати мене своїм товаришем, я з радiстю пропоную
свої послуги, - сказав вiн i додав: - Я вiрю в свою долю, а в моїй
хоробростi, гадаю, нiхто з присутнiх не сумнiвається. Аллах нам допоможе,
i ми повернемось сюди з свiжими вiйськами бейлер-бея.
Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподiвався на таку
самопожертву своїх старшин, навiть пiдвiвся з м'якого мiндера i обняв
Гамiда.
- Нiколи не померкне сонце iсламу, бо воно має таких мужнiх i вiдданих
охоронцiв! - вигукнув вiн. - Я вiрю у вашу щасливу зорю, мої дорогi друзi.
I ми всi сподiваємося зустрiти вас живими й здоровими через три-чотири
днi, коли вiйська бейлер-бея пiдiйдуть сюди.
Вiн вiдпустив старшин, дав менi пакет, як старшому по чину, повiдомив
на всi днi тезкере, доки нас не буде, i побажав щасливої путi.
Незважаючи на те, що звечора i майже до самого ранку в ту пору свiтив
мiсяць, ми з Гамiдом, як тiльки стемнiло, вийшли з табору, перебралися
через гiрський кряж i поволi почали спускатись його протилежним схилом в
долину, порослу вiковiчним лiсом. Не знаю й досi, чи нам пощастило таємно
пробратися крiзь гайдуцькi застави, чи, може, вони нас запримiтили i
слiдкували за нами, вирiшивши схопити пiзнiше, далi вiд табору, щоб i нашi...
