Володимир Малик. Фiрман султана
страница №10
... Сафар-бей зi своїми людьми зупинився навпроти довгого вибiленогокуреня. Десь там, за виплетеними з лози й хворосту та обмазаними глеєм i
глиною товстими стiнами, спали, не пiдозрiваючи смертельної небезпеки,
козаки. Ага ледве стримував разом з переднiм рядом яничарiв темну живу
масу, що напирала ззаду.
Поряд з Сафар-беєм стояли його вiрнi охоронцi Кагамлик i велетень
Абдагул. Вони уперлися ногами в снiговий замет, сприймаючи тиск багатьох
тiл на себе i захищаючи агу.
Сафар-бей хвилювався. Прокляття! Коли ж буде наказ починати бiй?
2
У Лубенському куренi спали не всi. Кiлька козакiв, а серед них
Звенигора, Воїнов, Метелиця i Сiкач, накрившись ряднами, схилилися в
найдальшому кутку бiля свiчки i грали в карти. На ослiнчику блищало золото
й срiбло.
Дiда Шевчика з ними не було. йому ще звечора не поталанило, i вiн,
програвшись до цурки, з досади лiг спати. Не пофортунило йому i з мiсцем
для спання. Вiн любив умоститися бiля груби чи на лежанцi, щоб вигрiвати
старечi кiстки. Але сьогоднi в куренi яблуку нiде впасти;. з усiх усюд - i
з паланок, i з найдальших зимiвникiв, i навiть з Лiвобережжя та
Слобожанщини - понаїздили запорожцi, щоб переобрати кошового. На всiх
полах густо, мов оселедцi в бочцi, лежали козаки. З тiєї ж причини всi
були тверезi, хоча на кошт сiчової скарбницi було заготовлено чимало
горiлки, пива й меду, щоб повеселитися пiсля виборiв нового кошового.
Поштовхавшись бiля груби та лежанки i не знайшовши там анi найменшої
щiлинки, щоб вшитись мiж козакiв, що хропли на всi заставки. Шевчик
змушений був лягти бiля вiконця. Накрившись з головою старою кожушанкою,
вiн скрутився в бублик i заснув.
Десь ген-ген за пiвнiч дiд Шевчик раптом прокинувся. Йому приснився
страшний сон.
Буцiмто поплив вiн на каюковi трусити ятерi в Чортомлику. I заплив
далеко, аж за прогнiй, де риби до гибелi, але не кожен козак наважиться
ловити її там. Один кошовий отаман Сiрко насмiлюється запливати туди, бо й
самого чорта не боїться. Кажуть, коли ще був молодий i разом з товаришами
шукав мiсце для нової Сiчi, одного разу заплив з Днiпра в якусь невiдому
рiчку з темними глибочезними ямами, крутими берегами та густим лататтям.
Сподобалося йому те мiсце. Зiйшов з човна на берег, щоб краще роздивитися,
де фортецю будувати, аж раптом вилазить з очеретiв величезний рогатий чорт
i суне прямо на нього. Iклами клацає i роги наставляє - хоче розтоптати
козака або налякати, щоб тiкав. Та не на такого натрапив! Витягнув Сiрко
з-за пояса пiстоля та як бабахне - чорт так i мликнув у воду! Булькнув - i
пiшов на дно! Тiльки хвиля розляглася. А Сiрко привiв козакiв i там, де
впадає в Днiпро та безiменна рiчка, яку на пам'ять про перемогу над чортом
вiдтодi почали прозивати Чортомликом, побудував Сiч... I от подумав
Шевчик: "Сiрко не боявся чорта, коли тут жодної живої душi не було, то
чого ж менi боятися тепер? Попливу - заставлю ятерi там, де нiхто ще не
заставляв! Наберу вранцi риби повен човен!" Заплив вiн з чистого плеса в
тиху заводь, вибрав мiсце та тiльки опустив один ятiр у воду, - аж тут як
вирине з води якесь марище-страховище та як схопить козака за правого вуса
- i потягнуло донизу...
Обливаючись потом, Шевчик лупнув очима. За правого. вуса справдi хтось
його мiцно цупирив. Що за нечиста сила! Здається, вiн уже ж не спить! I не
пив звечора!
Лапнувши рукою за вуса, старий зрозумiв, що страх його марний. Довгий
сивий вус просто примерз до пiдвiконня i тримався мов на прив'язi.
Не без жалю Шевчик вiдрiзав шматочок вуса, перехрестився i сiв,
спираючись рукою на зледенiле пiдвiконня. В куренi було темно. Тiльки в
кутку блимала пiд рядном свiчка: картярi ще не лягали спати. А надворi
свiтив мiсяць. Крiзь верхнi незамерзлi шибки пробивалось голубувате сяйво.
"Мабуть, уже й до ранку недалеко, - подумав дiд Шевчик. -Мiсяць,
здається, заходить за сторожову вежу". I щоб переконатися, що незабаром
ранок i йому недовго в безсоннi перевертатися з боку на бiк на твердих
дошках, виглянув крiзь вiконце надвiр.
Спершу старий козак подумав, що вiн або спить, або збожеволiв. Просто
перед вiкном, за якихось три-чотири кроки вiд куреня, стояла суцiльна
стiна яничарiв. За свiй довгий вiк перебачив вiн їх достобiса!
Уперше в життi по-справжньому злякався козак Шевчик! Перехрестившись i
ще раз смикнувши себе за вуса, щоб пересвiдчитись, що справдi не спить,
старий припав знову до шибки. Яничари! Стоять, проклятi, сумирно, -
мабуть, до бою готуються. Ще й очиськами лупають.
Шевчик притьмом скочив з полу, пiдбiг до картярiв - i потушив свiчку.
- Яничари в Сiчi! - видихнув перелякано.
Метелиця вiд несподiванки випустив з рук карти.
- Ти часом не збожеволiв. Шевчику? - гримнув вiн.
- Хай мене грiм поб'є i свята богородиця, коли брешу! Погляньте у
вiкна!
Звенигора кинувся до вiкна й похолов: Шевчик не збрехав. У Сiчi було
повно яничарiв.
- Друзi, будiть товариство! Але тихо!.. Батьку Корнiю, пiдопрiть дверi,
щоб нiякий собака не вскочив!.. Готуйте мушкети й порох!
За хвилину весь курiнь був на ногах. Страшнi слова;
"Яничари в Сiчi!" - враз розiгнали сон. Поскiльки курiнний ночував у
кошового перед радою, то всi мимоволi почали прислухатися до слiв Арсена.
- Ставте порохiвницi i ящики з кулями на столи! - наказував вiн. -
Заряджаючi, до столiв! Стрiльцi, до вiкон! Вогонь вести безперервно! Нумо,
швидше, браттяi Козаки стали на свої мiсця. Однi заряджали мушкети, iншi
передавали стрiльцям, а тi, вже напоготовi, чекали наказу стрiляти.
- Вогонь! - крикнув Звенигора.
Гримнув залп. Потiм - другий, третiй. Курiнь заволокло димом. У
вiдповiдь знадвору пролунало страшне нелюдське виття. Яничари подалися
назад, залишивши на снiгу кiлька десяткiв убитих i поранених. Але тiкати
їм нiкуди.
Ззаду колихалася суцiльна жива стiна.
Цiлитися козакам не доводилося: яничари стояли так густо, що одна куля
пронизувала зразу двох, а то й трьох.
Пiсля перших залпiв уся Сiч схопилася на ноги. Кожен курiнь ощетинився
дулами мушкетiв. Безперервно гримiли залпи. З веж ударили гакiвницi й
гармати. Рясний дощ куль i ядер лився на сiчовий майдан, де зiбралося
найбiльше ворогiв, i косив їх десятками й сотнями.
Збожеволiлi вiд жаху яничари заметушилися, заметалися по Сiчi, як звiрi
у ловчiй ямi. Тi, що були ближче до ворiт, намагалися вiдчинити їх.
Даремнi зусилля! Нiхто з них не знав потайних пiдойм, з допомогою яких
вiдчинялися ворота. А коли з надбрамної вежi ударили гармати, натовп
вiдхлинув назад.
Вже нiхто не слухав нiчиїх наказiв. Кожен думав тiльки про порятунок.
Бачачи, що звiдусiль гримлять пострiли, ошалiлi яничари i спагiї згадали
про хвiртку, якою входили до Сiчi. Туди! До неї! Втекти з цього пекла, де
кожен курiнь, старшинська хата i вiйськова скарбниця, ба навiть церква -
хоч насправдi то рiзнокольоровi вiкна миготiли в нiй вiд вогню, що вилiтав
з дул мушкетiв, - сiють смерть!
Тисячний натовп ринув до хвiртки. Але прохiд там дуже вузький. В нього
може протиснутися за раз лише один утiкач. I кожен намагається бути тим
щасливцем. Дехто прокладав собi дорогу шаблею, стинаючи голови своїм
єдиновiрцям.
Заднi напирали на переднiх. Кожен кричав, лаявся, погрожував,
проклинав. Хрипи вмираючих, стогiн поранених, вигуки поодиноких старшин,
що намагалися навести хоч який-небудь лад, безперервний гул пострiлiв -
усе злилося в дикий нелюдський рев
Широкий майдан, усi сiчовi вулички й провулки помiж куренями були вже
заваленi трупами й пораненими. Помiж ними причаїлося, рятуючись вiд куль,
багато яничарiв. Снiг почорнiв од кровi.
Зненацька в неймовiрний шум i гвалт ввiрвався тривожний рокiт
тулумбасiв, а потiм - зазивний клич бойових козацьких рогiв, що кликали до
атаки.
Звуки лунали з старшинського куреня.
Стрiлянина почала вщухати.
I тодi почувся сильний голос кошового Сiрка.
- До шабель, браття-молодцi! До шабель! Припинiть стрiлянину! Виходьте
з куренiв! Бийте клятих! Смерть бусурменам!
Стрiлянина враз припинилася. Крiзь розбитi вiкна, крiзь розчиненi
навстiж дверi з куренiв повалили запорожцi з шаблями, з ятаганами, з
келепами в руках. З криком, з бойовими кличами ринули вони на ворогiв, що,
ошалiлi вiд жаху, металися в передсвiтанковiй морознiй iмлi.
3
Коли з куреня ударив залп i десятки яничарiв упалi. в снiг, Сафар-бей
вiдчув, як щось гаряче бризнуло йому на обличчя i руки. "Поранений!" -
промайнуло в головi. Iнстинкт самозбереження примусив його кинутись
додолу. Розпластавшись на снiгу i переконавшись, що вiн цiлий i
неушкоджений i що кулi перелiтають поверх нього, ага оглянувся навколо.
Поруч з ним, захлинаючись власною кров'ю, хрипiв Кагамлик. Його темнi,
широко посадженi очi, що так часто прислужувалися загоновi Сафар-бея,
тепер склянiли, затягувалися туманом. Звернутi до яскравого мiсяця на
небi, вони, здавалося, прохали допомоги. Та Холодний мiсяць байдуже
дивився на тих, хто все життя боготворив його, молився на нього i малював
на своїх знаменах.
З другого боку лежав нерухомий велетень Абдагул. З його розiрваних
грудей цебенiла кров.
Сафар-бей зрозумiв, що його обличчя й руки заляпанi кров'ю вiрних
охоронцiв, i з огидою витерся шапкою. Трохи прийшовши до тями, почав
думати, що робити далi. Тiкати? Але куди? Не встигнеш пiдвестися, як тебе
пронижуть козацькi кулi... Гукати воякiв, щоб, попри вбивчий вогонь, iшли
приступом на куренi? Даремно! Нiхто тебе не почує в цьому пеклi! Та й хто
зважиться лiзти у вiкна i в дверi, з яких так густо гримлять пострiли,
нiби в куренях не по двадцять-тридцять козакiв, як передбачалося, а
щонайменше по триста!.. Шукати Мурас-пашу i запитати, якi будуть
розпорядження? Смiшно про це й думати. Хiба знайдеш його в цьому
гармидерi? Може, вiн убитий або накивав п'ятами...
Нi до чого не додумавшись, Сафар-бей вирiшив передусiм рятуватися
самому. Поволi вiдплазувавши з-перед вiкон, рвучко пiдвiвся i кинувся в
суточки мiж куренями. Сюди кулi не залiтали. Перечекавши деякий час,
визирнув з-за рогу. Весь широкий майдан перед церквою був усiяний тiлами
яничарiв. Сафар-бей аж застогнав од болю й розпачу. Все пропало! Вiйсько,
честь, майбутнє, навiть саме життя!.. Аллах екбер, чому ти допомагаєш
гяурам? Навiщо знищуєш славних синiв падишаха, вiрних захисникiв iсламу?
Врятуй їх, о аллах!.. Чи, може, твоя велич i твоя могутнiсть - то тiльки
пуста вигадка, нiкчемний обман?..
Сафар-бей швидко перебiг коротку вiдстань, що вiдокремлювала його вiд
фортечної стiни. Тут було просторо i не дзижчали кулi. Вузький мертвий
простiр, яким, крiм нього, скористалося ще кiлька десяткiв яничарiв,
надiйно захищав його вiд смертi. От тiльки - чи надовго?
Зорiєнтувавшись, де хвiртка, Сафар-бей почав обережно пробиратися до
неї попiд стiною.
Раптом стрiлянина стихла, i з куренiв висипали козаки. Вони були - хто
в чому: в кожухах, у жупанах, свитках, а бiльшiсть - просто в бiлих
сорочках. Видно, як спали, так i кинулися до зброї.
Сафар-бей зупинився. Нi, до хвiрточки добiгти вiн не встигне. Та,
здається, там i не проб'єшся крiзь тисняву. До того ж майже всi козаки
ринули туди, сiючи смерть серед яничарiв, якi майже не чинили вже опору...
Розпач охопив агу. Нiколи ще перед ним так явно, так зримо не стояв привид
смертi, як тепер. I якої безглуздої смертi! По сутi, доводиться гинути не
в бою, не лицем до супротивника, а показуючи йому спину. Ганьба!
Вiн стояв за рогом зовсiм один. Усi яничари, з якими щойно ховався вiд
козацьких куль, десь зникли, розбiглися, можливо, помчали, як i тисячi
iнших, до рятiвної хвiрточки. Прихилився спiтнiлим лобом до крижаної стiни
i позирав на завалений трупами майдан, на зблиски проти мiсяця козацьких
щабель, на змiшаний з кров'ю снiг i юрбу яничарiв, що на очах танула, як
вiск на вогнi.
Раптом перед ним промайнула знайома бекеша Гамiда.. З шаблею в однiй
руцi i пiстолем у другiй спахiя прудко перебiг вiд одного куреня до
сусiднього, видно, маючи намiр непомiченим пробратися до хвiртки i крiзь
неї утекти з Сiчi. Сафар-бей, забувши про своє становище, iронiчно
посмiхнувся. Цiкаво, чи далеко зумiє втекти Гамiд? Дуже вже помiтна у
нього постать.
Гамiд не бачив Сафар-бея, хоча був вiд нього всього за якихось пiвтора
десятка крокiв. А Сафар-бей вважав за доцiльне не нагадувати Гамiдовi про
себе, бажаючи прослiдкувати, що ж робитиме спахiя. Невже вiн ризикне
вискочити з своєї засiдки i перебiгти на очах у сотень козакiв широкий
майдан? А тiльки так вiн мiг добратися до хвiрточки.
Однак Гамiд явно не поспiшав. Притиснувся до стiни, перекинувши шаблю в
лiву руку, а пiстоль - у праву. На когось вичiкував... Ось вiн весь
напружився, завмер, пiдвiвши вгору дуло пiстоля. Нагадував собою
вiдгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В
кого ж цiлиться спахiя?
3 пiстоля блиснув вогонь - гримнув пострiл. В ту ж мить Гамiд рвонувся
навкiс через майдан, перестрибуючи через убитих i поранених. З-за рогу
куреня вискочили два козаки i щодуху помчали за ним. А слiдом вийшло ще
двоє.
Зупинилися.
- Ах, ти, чортяка! - вигукнув дебелий старий козарлюга. - Горохове
опудало! Це ж вiн у тебе мiтив, батьку кошовий!
- Не сумнiваюся, - вiдповiв сивовусий мiцний козак. - Куля цьвохнула
над самим вухом... На пiввершка вбiк - i не було б раба божого Iвана! - I
раптом закричав: - Хлопцi, вiзьмiть-но його живцем. Не рубайте!.. От
так!.. Ходiмо, брате Метелиця!
- Схопили! Ведуть! - вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустрiч.
З-за рогу вийшло троє: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамiд, за
ним - два запорожцi. Сафар-бей мало не скрикнув: один з них - Арсен
Звенигораї
Гамiд зупинився перед Сiрком. Кошовий довго роздивлявся його, потiм
спитав:
- Ти мене знаєш, турчине?
Звенигора переклав запитання.
- Урус-шайтан... Я зразу впiзнав тебе, - глухо вiдповiв Гамiд.
- Впiзнав? Хiба ти знав мене ранiш?
- Знав. Я був на Сiчi з посольством... I добре роздивився на тебе.
- Гм... I вирiшив прикiнчити?
Гамiд мовчав. Зиркав на козакiв, мов зацькований хортами вовк.
- Сiкачу, вiдведи його в холодну, - сказав Сiрко. - Це неабияке цабе!
За нього ми вимiняємо чимало наших людей!
- Батьку! - кинувся до кошового Звенигора. - Не можна вiдпускати цього
собаку живого! Коли б ти знав, хто вiн такий, то негайно сам зiтнув би
йому башку!
- Хто ж це?
- Гамiд. Мiй колишнiй господар. Я розповiдав тобi про нього... Люта
бестiя!.. Дозволь порахуватися з ним!
Гамiд тiльки тепер впiзнав Звенигору. Безвихiдь, лють, вiдчай забринiли
в його звiриному риковi, що вирвався у нього з грудей. Вiн метнувся до
козака i вп'явся йому руками в горло. Але Звенигора рiзким ударом вiдкинув
його назад. Гамiд упав на снiг.
- I справдi лютий, - промовив Сiрко. - Але ж якось гидко рубати
беззбройного...
Звенигора простягнув спахiї вiдiбрану у нього шаблю.
- Бери - захищайся!
- На бога. Арсене! -вигукнув Метелиця. -Вiн може тебе поранити!
- Зате не скаже, що з ним повелися безчесно! Гамiд не розумiв, що вiд
нього хочуть. Жах скаламутив йому розум. Врештi, побачивши простягнуту до
нього рукiв'ям шаблю, прийшов до тями, схопив її i скочив на ноги. В одну
мить розв'язав башлик, скинув бекешу. Поспiшав, нiби боявся, що козаки
передумають.
Блиснули i схрестилися шаблi. Заскреготала мiцна холодна криця. Гамiд
зразу ж ринувся у наступ i трохи потiснив Звенигору. Вiдчай додав йому
сили. Вiн розумiв, що втрачати нiчого, - чи так чи iнакше - кiнець! Тож
єдиним його помислом було прихопити на той свiт iз собою i свого лютого
ворога - запорожця, якого не без пiдстав вважав винуватцем усiх своїх
теперiшнiх незгод i нещасть.
Сiрко, Метелиця i Сiкач стояли збоку, спокiйно стежачи за поєдинком.
Нiхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов'язана долею i з
Гамiдом, i з Звенигорою, слiдкує не менш пильно, хоч i не так спокiйно за
тим двобоєм. Сафар-бей затаїв подих. Вiн розумiв, що Гамiд приречений, але
жалю до нього не вiдчував. Скорiше навпаки, боявся, що вiдчайдушним ударом
вiн нанесе смертельну рану Звенигорi, i Златка залишиться на чужинi
вдовою. З якогось часу вiн звик до думки, що в нього є сестра i навiть
почав вiдчувати братерську любов.
Двобiй проходив з перемiнним успiхом. Звенигора був молодий, дужий,
спритний та й пройшов добрий вишкiл у старого Метелицi, зате Гамiд
накидався на нього з люттю загнаного в глухий кут звiра i тому був дуже
небезпечний. Однак було видно, що козак б'ється не на повну силу, а
грається з ожирiлим i неповоротким спахiєю.
Врештi, Сiрковi набридло мерзнути в самiй сорочцi на морозi, i вiн
гукнув:
- Кiнчай, Арсене!
Звенигора пiшов у наступ. Його шабля завертiлася з блискавичною
швидкiстю. Гамiд ледве встигав вiдбивати небезпечнi випади козака i
вiдступав усе далi й далi на середину майдану, захаращеного трупами
яничарiв. Це створювало новi труднощi для обох бiйцiв. Потрiбно було
слiдкувати за тим, щоб не перечепитися, бо найменша помилка, слiпа
випадковiсть могла стати фатальною.
- Гяур! Собака! - цiдив Гамiд, стримуючи навальний натиск свого
колишнього раба. - Рабе! Ти зараз станеш вiч-на-вiч iз аллахом! . i
- А може, ти, Гамiде? -посмiхнувся Арсен, перестрибуючи через трупи
двох яничарiв, що лежали хрест-навхрест один на одному. - У тебе бiльше
пiдстав зустрiтися з ним сьогоднi!
Вiн зробив глибокий випад i вiдчув, як шабля тупо ввiйшла в груди
спахiї. Гамiд охнув i поточився назад. Але, видно, рана була не глибока,
бо вiн раптом зiбрав усi свої сили i сторчма, як списа, кинув свою шаблю в
Звенигору. В якусь коротку мить Арсен помiтив той небезпечний рух ворога i
встиг трохи вiдхилитися. Шабля про-свистiла побiля вуха, зачепивши тiльки
ефесом, i шурхонула в снiг.
Наступний удар запорожця був невiдворотний: Гамiд закинув назад голову
i важко впав на стоптаний закривавлений снiг.
- Ну, браття, гайда! Будемо кiнчати супостатiв! - Сiрко з Метелицею i
Сiкачем побiгли до схiдної стiни, де ще вирував бiй.
Звенигора витер шаблю i заглянув у непорушне обличчя свого мертвого
ворога. З Гамiдом було покiнчено. Вiн лежав горiлиць, великий, важкий i
зовсiм не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке вiн
хотiв зробити своїм.
Позаду почувся скрип снiгу. Арсен швидко оглянувся: до нього поволi
наближався турок. Тiнь вiд куреня закривала його обличчя. Арсен знову
пiдняв шаблю, але турок раптом простягнув уперед обидвi руки i тихо
промовив:
- Салям, Арсене! Не впiзнаєш?..
- Ненко!
- Так, я Сафар-бей... Нещасний Сафар-бей, якому аллах присудив померти
сьогоднi вiд твоєї руки, як помер щойно Гамiд... Арсене, убий мене! Бо в
самого рука не здiймається завдати собi смертельного удару.
- Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке iм'я - Сафар-бей! Тiльки
через цю потвору, - Звенигора показав на труп Гамiда, - ти став
яничаром...
- Менi вiд цього не легше. Я мушу сьогоднi померти...
- Нещасний! Навiщо доля занесла тебе сюди! - вигукнув Арсен. -Хiба,
може, для того, щоб ти прозрiв!..
Ходiмо зi мною!
- Куди?
- Ходiмо, я врятую тебе. Виходу з Сiчi зараз немає.
Але я посаджу тебе в холодну, i ти будеш там у безпецi.
А завтра - побачимо.
Вiн схопив агу за рукав i потягнув з майдану.
4
Роман Воїнов помiтив якiсь двi пiдозрiлi темнi постатi, що,
вiдокремившись вiд гурту яничарiв, навзгинцi перебiгли сiчову вуличку i
вскочили у вiдчиненi дверi першого ж куреня. "Хто б це мiг бути? Турки? Не
схоже. А своїм- чого б тiкати i ховатися", - подумав вiн i повернув слiдом
за ними. У сiнцях причаївся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився
з куреня.
- Ось чийсь жупан - переодягайтеся швидше! - почувся перший голос. -
Пiд виглядом козакiв здеремося на вал, а звiдти плигнемо вниз, на той бiк,
- i шукай вiтра в полi!
- Нi, у мене iнша думка, Тхоре, - вiдповiв другий голос. - Ми повиннi
вiдчинити браму. Хан з вiйськом увiрветься в Сiч i затопить її ординцями!
Їх тут- сорок тисяч!
- Ви збожеволiли, пане Чорнобаю! - обурився Тхiр. - Нас запорожцi
схоплять ранiше, нiж ми вiдчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку -
i гайда на вал!
- На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу
скотишся - поламаєш ноги та й будеш якраз .у руках запорожцiв!.. Нi,
єдиний вихiд - руками татар знищити Сiч! Вона для нас - як бiльмо на
оцi!.. Поки ще яничари обороняються, треба впустити татар!.. Ходiмо!
Роман вихопив з-за пояса пiстоль, звiв курок. Вiдступив од дверей...
Так от якi птахи залетiли сюди! Сам Чорнобай iз своїм пахолком!
Дверi широко розчинились - i на порозi вималювалась темна постать.
Прогримiв пострiл. Переднiй - то був Тхiр - упав навзнак, на руки свого
супутника. Той кинувся назад i проходом, помiж довгим столом i полом,
побiг у глиб куреня.
- Стiй! Стiй, недолюдку -прокричав Роман i побiг слiдом.
Чорнобай скочив на пiл, пригнувся i раптом шуснув у вибите вiкно.
- Не втечеш, собако! - кинув дончак, перестрибуючи через подушки, рядна
i кожухи, безладно розкиданi запорожцями пiд час тривоги.
Вiн добiг до вiкна i прожогом вискочив крiзь нього надвiр. В ту ж мить
позаду хтось хекнув, нiби забивав довбешкою палю. Свиснула шабля. Роман
кумельгом покотився по снiгу. Це його врятувало. Чорнобай цiлився в голову
- i шабля, розiтнувши повiтря, до самого пруга ввiгналася у липову лутку.
Поки Чорнобай висмикнув її, Роман схопився на ноги. їхнi шаблi кресонули
iскри.
Бiй мiж ними був короткий, але лютий. Поранення в Чигиринi ще давалося
взнаки, i Роман, вiдчуваючи, як хитнулася пiд ногами земля, почав поволi
вiдступати назад. Пiдбадьорений успiхом, Чорнобай ще бiльше посилив
натиск, щоб якнайшвидше покiнчити з козаком.
Одного не врахував Чорнобай - Романового вмiння битися на шаблях.
Знаючи, що довгого напруження вiн не витримає, Роман раптово крутнув убiк
i спiднизу пругом мiцно ударив по шаблi супротивника. Вона бренькнула i
переломилась. Ошелешений Чорнобай остовпiв. Роман мiг пронизати його
наскрiзь, але занадто було спокусливо узяти таку птаху живцем. Тому
приставив йому до горла вiстря шаблi i поволi почав тиснути до куреня, аж
поки Чорнобай не вперся спиною у стiну.
Так i стояв, боячись i на крок вiдпустити вiд себе ворога, бо коли б
той кинувся тiкати, наздогнати б не змiг.
- Романе, що ти тут робиш? - почувся позаду здивований голос Звенигори.
- Сюди, Арсене, сюди! - гукнув Роман. - Глянь, кого я спiймав!
Вiн краєм ока бачив, як Арсен з якимось турком наблизились до нього.
Чорнобай намагався опустити голову, щоб на лице не падало мiсячне
свiтло, але Роман кольнув його у пiдборiддя, примушуючи закинути голову
назад.
- Чорнобай! - вигукнув Звенигора. -На Сiчi! .Яким побитом?
Той мовчав.
- З турками й татарами прибув, - пояснив Роман. - Хотiв орду впустити в
Сiч. -Що нам з ним робити? Прикiнчити пса?
Звенигора задумався.
-Нi, нi, хай судить товариствої Зачинимо до ранку в холоднiй!
- Арсене, ти маєш право сам його судити! То й суди!
Я тiльки заради тебе зберiг йому життя...
- Спасибi, брате. Однак мiй суд-то самосуд. А ця людина завинила перед
усiм народом. Тож хай i судить його товариство... Ходiмо, Чорнобаю! Завтра
поговоримо з тобою!
Чорнобай похилив голову, поволi поколивав уздовж куреня. За ним iшло
троє: Роман, Звенигора i Сафар-бей.
5
До ранку побоїще в Сiчi закiнчилось. Лише пiвтори тисячi яничарiв i
спагiїв вислизнули з пастки, в яку самi залiзли, i принесли хановi звiстку
про жахливу загибель своїх товаришiв. Забувши про високий сан i тисячi
простих воїнiв, що темною масою стояли кiнним строєм навколо, хан простер
до неба руки i страшно, розпачливо завив, вискалюючи проти мiсяця гострi
бiлi зуби.
- У-У-у! Шайтан!.. Горе нам!.. У-у-у!
Вiн ударив коня пiд боки i помчав у степ, геть вiд Днiпра. За ханом,
збиваючи мерзлу землю ударами кiнських копит, двинула орда.
Посланий Сiрком у погоню кiнний загiн запорожцiв не зумiв наздогнати
ворога. Перемахнувши через Днiпро i промчавши до сторожової застави, загiн
зупинився на горбi. Сходило сонце. Внизу розстилався голий безлюдний степ.
По ньому в напрямi Перекопу сiрiв широкий - на цiлу версту-слiд вiд
десяткiв тисяч копит. Вдалинi котилася по бiлiй снiговiй пустелi темна
широка пляма. То тiкала заслiплена смертельним жахом кримська орда.
Звенигора пiд'їхав до козацької застави. До його слуху долинув iз
землянки ледве чутний стогiн.
- Товариство, сюди! Наших побили! - гукнув Арсен. У землянцi тхнуло
димом i кров'ю. Переступаючи через трупи, Звенигора пройшов до лежанки.
Там сидiв на долiвцi Товкач. З його грудей вилiтав глухий натужний стогiн.
Арсен схопив товариша за голову - заглянув у напiвзаплющенi склянiючi очi.
- Брате!
Товкач здригнувся, поволi розплющив повiки, довго вдивлявся в обличчя,
що схилилося над ним.
- Ти, Арсене?
Звенигора потиснув холонучi руки козака.
- Так, це я.
Напружуючи всi сили, Товкач прошепотiв:
- Як... там...
Його ледве було чути, але Звенигора зрозумiв, що вiн хоче спитати.
- Усе гаразд. Яничарiв побили. Хан утiк. Наших загинуло тридцять
козакiв, вiсiмдесят поранено.
- Слава богу... тепер я... можу спокiйно... померти. Вiн заплющив очi.
Та враз стрепенувся, нiби якась думка пронизала його згасаючий мозок.
- Арсене... Тхiр... Тхiр... зрадник... бережiться! Ця звiстка не
вразила Звенигору: вiн уже знав про зраду Тхора. Його вразило iнше: ця
звiстка тримала Товкача при життi, додавала йому сили дожити до ранку. Вiн
не мiг, не мав права померти, не застерiгши товаришiв. Пронизаний ятаганом
наскрiзь, вiн спереду затулив рану рукою, а спиною притиснувся до лежанки
- i так сидiв усю нiч, щоб не стекти кров'ю, щоб товариство дiзналося про
те, хто провiв ворогiв у Сiч. Тепер, звiльнившись вiд своєї таємницi,
випростався, розкинув важкi, могутнi руки - i навiки замовк.
Запорожцi зняли шапки. Вони оцiнили вагу козацької самовiдданостi.
6
Поховавши з почестями загиблих товаришiв, запорожцi зiбралися перед
вiйськовою канцелярiєю, щоб судити Чорнобая.
Три козаки вивели його з холодної i поставили на ганку перед
товариством. Вiн мерзлякувато ховав руки в рукави, втягував гостре
пiдборiддя в комiр кожуха, дивився тьмяним поглядом униз. Тiльки раз
позирнув поверх козацьких голiв i, побачивши замерзлi, скоцюрбленi трупи
яничарiв, що лежали на почорнiлому вiд кровi снiгу, здригнувся i затулив
обличчя руками.
- Вiд правди, Чорнобаю, не втечеш i не заховаєшся! - сказав Сiрко. -
Настав час оглянутися на своє мерзенне життя i дати вiдповiдь перед
народом за все! Народ, наш добросердий i часто прощає провини синiв своїх,
наставляє на путь iстини тих, хто схибив, оступився в горi чи скрутi. Та
тому, хто пролив кров людей наших, хто заради жалюгiдної наживи, заради
ласощiв заморських i срiбла-золота агарянського торгував дiтьми нашими,
завдаючи їх в неволю бусурменську, тому, хто разом з турками й татарами
хотiв знищити славну Сiч Запорозьку, яка споконвiку захищала землю
українську вiд нападiв ворогiв наших, -тому прощення немає!... А втiм -
хай судить тебе товариство! Ти значний козак: батько твiй був полковником,
сам ти був сотником, тож хай нiхто не скаже, що осудив тебе один Сiрко! Як
скаже товариство, так i буде!.. Звенигоро, розкажи все, що знаєш, про цю
людину!
Звенигора пiднявся на приступець. Розпочав зi своєї першої зустрiчi з
Чорнобаєм у старому вiтряку, коли хотiв визволити дiвчат, викрадених для
продажу в татарськi й турецькi гареми. I чим далi розповiдав, тим нижче
хилив голову Чорнобай. Дарма що лютий мороз, над ним стовпом здiймалася
пара, а на лобi виступав холодний пiт. Коли ж Звенигора розповiв про те,
що Чорнобай зi своїм пахолком увiв яничарiв у Сiч i хотiв вiдчинити
татарам ворота, сотник уклякнув на колiна. На майданi зчинився галас.
- Що там довго судити-рядити - забити собаку! Киями до смертi! -
закричали запорожцi. - Причепити коневi до хвоста i пустити в степ!
- Повiсити на сухiй вербi!
- На кiл його! Вiн же хотiв посадити Арсена!
- Четвертувати!
I жодного голосу на захист пiдсудного. Натовп клекотiв од гнiву.
Найбiльш гарячi вихопили шаблi, готовi на мiсцi розправитися iз зрадником.
Тодi Сiрко пiдняв пернача. Настала тиша.
Кошовий ступив крок наперед, зняв перед товариством шапку. Голос його
прозвучав суворо, - кожне слово дзвенiло, мов мiдь. ^
- Браття, отамани, молодцi, славне низове товариство! Знаменний
сьогоднi у нас день: завдяки пильностi козака Шевчика i вашiй мужностi ми
здобули велику вiкторiю i врятували матiр нашу - Сiч! Ми показали i
туркам, i татарам, що сила наша нездоланна, що вiрнi сини України - козаки
запорозькi i на цей раз, як i багато разiв у минулому, не жалiючи живота
свого, вiдстояли вiтчизну i честь свою, а нападникiв покрили одвiчною
ганьбою! I кожен з вас не ховався у запiчку в час смертельної небезпеки, а
хоробро бився з ворогами нашими. Честь i слава на вiки вiчнi вам, лицарi
непоборнi!
- Честь i слава нашому батьковi кошовому!
- Слава Сiрковi! Хочемо i надалi бачити його кошовим!
- Сiрка! Сiрка! Слава Ганнiбаловi українському! Знову довелося кошовому
пiдняти вгору пернач, щоб установити на майданi тишу.
- Спасибi за честь, товариство! Але рада старшин вибори нового кошового
призначила на пiслязавтра. Ось тодi ви i виберете достойного... А зараз я
не про те хотiв сказати. Я хотiв сказати, що важко нам у такий переможний
щасливий день усвiдомлювати, що трапляються серед люду нашого такi
виродки, як Чорнобай. Не хотiлося б цей свiтлий день затьмарювати судом
над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вiвця всi отари не псувала... Бачу
- у всiх у нас одна думка: смерть мерзенному псовi, вiчна ганьба
зрадниковi!
Запорожцi знову не втримались, закричали:
- Смерть!
- Ганьба!
Декотрi вихопили шаблi, i вони мов блискавки замиготiли на iскристому
морозному сонцi. Сiрко пiдвищив голос:
- Нi, браття, не так! Найкраще придумав Шевчик, - ось вiн шепче
позаду... Йому ми сьогоднi завдячуємо честю i життям, тож хай буде так, як
вiн скаже!.. Iди сюди, Шевчику, герою наш, - скажи товариству свою думку!
Дiд Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латанiй свитинi i
великiй, укритiй памороззю овечiй шапцi, зi зморщеним обличчям, вiн в
iнший час здався б смiшним, та зараз нiхто з козакiв i не подумав
посмiхнутись. Вiдкашлявшись, Шевчик сказав:
- Браття, а що я надумав своєю дурною головою, - послухайте!.. Ми
нiколи не терпiли i не прощали зрадникiв. Але такого, як Чорнобай, ще не
було на нашiй землi! Вiн продавав бусурменам наш цвiт весняний - доньок
наших! Вiн хотiв убити нашого лицаря славного - Арсена Звенигору! А тепер
мав злий намiр знищити разом з турками й татарами Сiч Запорозьку, тобто
всiх нас!.. Тож хай iде в пекло разом з друзями своїми, отими, що лежать
порiзанi на снiгу!.. Ми зараз будемо спускати їх у Днiпро пiд лiд... Хай
же i вiн пливе попiд льодом аж до моря, а там - як захоче - i до самого
султана в гостi! Прив'яжiмо його до якого-небудь яничара - та й шубовснiмо
в ополонку!
- Молодець Шевчик! Добре надумав! |
- От так старий! От так голова! |
Шевчик не звик за своє довге, але нужденне життя до похвали i,
знiяковiвши, шмигнув у натовп.
Чорнобай люто блискав очима з-пiд рудих брiв. Руки його тремтiли, губи
закушенi до кровi. Вiн поривався щось сказати, але не мiг розцiпити
судорожне стиснутi зуби, i крiзь них вилiтало глухе ричання. Вiн поволi
вiдступав назад, аж поки не ударився спиною об стiну. Його схопили i
потягли на майдан.
Звенигора показав на задубiлий труп Гамiда.
- До цього в'яжiть! Вони один одного вартi! Чорнобай вирячив очi,
уперся ногами в шорсткий снiг. Метелиця швиргонув його додолу, колiном
притис до задубiлого тiла спахiї. Козаки миттю скрутили живого з мертвим
мiцним мотузком. Молодий запорожець пiдскочив на конi, запряженому в шлею.
Сiкач ухопив барок, накинув на гак петлю мотузка - гукнув:
- Вйо!
Кiнь смикнув - з трiском вiдiрвав примерзлий до землi труп Гамiда,
поволiк до ворiт. Чорнобай випручав з-пiд мотузка закляклу руку, хапався
за кострубатий снiг. здираючи до кровi шкiру, закричав дико:
- А-а-а!..
Метелиця перехрестився, плюнув:
- Собацi - собача смерть!
Минуло три днi. Сходило холодне зимове сонце. Пiслi сiчової ради, на
якiй знову було обрано кошовим Iвана Сiрка, запорожцi довго, до пiвночi,
веселилися, пили - i тепер спали по куренях як убитi. В ранковiй тишi
лунко скрипнули завiси фортечної брами. Ворота вiдчинилися - i з них
виїхали три вершники: Звенигора, Роман i Ненко. Так, Ненко!.. Вiн тепер
назавжди розпрощався з iм'ям Сафар-бей i їхав починати нове життя. Вiн
погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до старого
нема, як нема повороту вчорашньому дню.
Вершники поминули сiчову слобiдку, що починала куритися ранковими
димами, поминули широкий слобiдський майдан, на якому височiв гарний
посольський дiм, i крутим берегом Чортомлику поскакали в безмежний бiлий
степ.
ЕПIЛОГ
Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволi здiймалося вгору
по голубому небу. Линув радiсний журавлиний крик - кру, кру... Гай попiд
горою зеленiв молодим м'яким листям, пнувся увись тугим спiвучим гiллям.
Весело дзвенiв над полями невтомний жайворонок.
Спихальський пiднiмався вгору по крутiй стежцi, ведучи за повiд
осiдланого коня. Бiля боку в пана Мартина - шабля, до сiдла притороченi
великi дорожнi сакви. Позаду-здиралися на гору Арсен зi Златкою та Роман
зi Стехою. їх наздоганяв Яцько. Хлопець трохи вiдстав: на ходу мережив
ножиком гарну лiщинову палицю.
На високому шпилi, звiдки вiдкривався широкий вид на красуню Сулу i
далекi засульськi простори, Спихальський зупинився, наставив у блакитне
небо гострi шпичаки вусiв.
- Гай-гай, най його мамi, як тутай хороше! Так гарно, що, прошу
панство, розкинув би руки, схопив би всеньку землю в обiйми та й умер би
вiд вєлкєго щенстя!
- Не вмирай, пане Мартине! Ми ж iще не раз сподiваємося бачити тебе в
Дубовiй Балцi в гостях! - сказав, пiдходячи, Звенигора i обняв поляка за
плечi. - Знай, що тут завжди будуть радi тобi.
- Дзенькую бардзо, брате Арсене, за твоє добре серце! Коб не туга за
Польською... за ойчизною укоханою... то б лишився я тутай з вами, друзi
мої солодкi... Як бога кохам, лишився б!.. Але мушу їхати, бо та земля
польська - теж прекрасна, рiдна... Кличе мене... Та ще хочу увидiти панi
Вандзю, - ввiйти до покою i гукнути нагло:
"Гей, малжонка, як жила-розкошувала тутай без мужа!" Ех!.. А вона
скаже: "Падам до нiг тобi, пане Мартине, бiй мене, лай мене, але дозволь
залишитися з тобою... Буду вiрна тобi до скону". Х-ха! - Вiн невесело
усмiхнувся, а потiм почав прощатися. В його голубих очах зблиснула сльоза.
- Прощайте, друзi мої дорогi! Хай вам щасливо живеться-ведеться!.. Кохам
вас, як рiдних. Не забувайте пана Мартина, а вiн вас до остатнього дня
свого не забуде!.. А доведеться бувати в наших краях - пам'ятайте, же там
єст сiльце Закопане, а в ньому жиє ваш незрадливий друг i пшияцель Мартин
Спихальський!.. До вiдзенья, панство!
Останнi обiйми, останнi поцiлунки - i вже пан Мартин на конi. Вдарив
огира ногами пiд боки - i той затупцяв нетерпляче, стримуваний ремiнними
поводами, забасував, а потiм зiрвався - i з мiсця пiшов чвалом.
На далекому горбi Спихальський зупинився, пiдвiвся на стременах,
помахав рукою - i за мить сховався за обрiєм...
- Ну, от i все, - нема пана Мартина. Нiби частку серця вiдiрвав i
забрав з собою, -сказав Звенигора глухо. - Нещодавно провели ми в путь
воєводу Младена i Ненка... Тепер - Спихальського... Хоч ти, Романе, не
надумай махнути на Дон, та ще й зi Стехою... Чуєш?
- За мене не турбуйся. Прирiс я до Дубової Балки, як щепа до
стовбура...
- I я теж, - вставив Яцько.
Арсен обняв їх, а потiм легенько вiдштовхнув од себе.
- Ну йдiть. А ми зi Златкою трохи постоїмо тут. Вони зосталися вдвох.
Стояли на високому шпилi i довго дивилися в той бiк, куди поїхав пан
Мартин. Потiм козак заглянув коханiй в очi, що синiли густо, як море... Як
вiн любить дивитися в їхню бездонну глибину! Як вiн рвався до них! Скiльки
дорiг пройшов, щоб, нарештi, мати змогу кожного дня милуватися ними! У
скiлькох смертей видерся з пазурiв, щоб не вицвiли вони вiд слiз i туги!..
Нiжно взяв її голiвку шкарубкими, змозоленими руками, осипав обличчя
поцiлунками.
- Златко!
- Арсене!
Тремтiло, наповнене весняними пахощами, повiтря.
I небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високостi й наче млiло вiд
розкошi й щастя.
Сiли. Арсен поклав голову Златцi на колiна i заплющив очi. В одну мить
промайнули перед ним страшнi картини минулого - неволя, втеча, бої,
походи... Для чого те все? Кому потрiбнi муки i кров, злигоднi й смерть
людська? Чиє сповнене чорної злоби серце бажає погромiв, пожарищ, руїн?
Хiба мало на свiтi простору, сонця, тепла? Хiба щастя не у вiдчуттi того,
що ти живеш, дихаєш запашним повiтрям рiдної землi, насолоджуєшся усмiшкою
милої i теплом її нiжних рук?
Арсенове серце млiло i завмирало вiд незнаної досi втiхи i пестощiв.
Златка цiлувала його очi, тонкими пальцями перебирала м'якого чуба. Довго
роздивлялася на твердi зарубцьованi шрами. Побачивши за вухом слiд вiд
кулi, нагнулась, припала до нього губами.
- Арсенчику, важко тобi доводилося? - прошепотiла.
- Важко.
- Ти бiльше не кинеш мене? Правда? Будемо тепер завжди разом?
- Будемо, Златко! Будемо, люба!
Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простiр, заколисана щастям i
радiсним весняним спiвом жайворонка. Звенигора щокою притулився до її
колiна, вслухався i в неповторну музику весни.
Раптом його вухо вловило ледь чутний тупiт копит. Вiн пiдвiвся - глянув
довкола. Ген-ген на виднокрузi мчить якась темна цятка! Що воно? Чи то
вiтер гонить перекотиполе безкраїм степом, чи вершник поспiшає з важливою
звiсткою?
Звенигора пильно вдивляється вдалину. Нi, то не перекотиполе! Швидко,
не спиняючись, не затримуючись у високих сухих торiшнiх бур'янах, жене та
чорна цятка, то зникаючи на хвилину в невидимiй звiдси балцi, то виринаючи
на зелених пагорбах.
Гонець!
Придивися - бачиш: жеврiє, мов головка будяка, малиновий верх його
шапки, iскряться проти сонця самоцвiти на пiхвах здобутої в боях дорогої
шаблi. Летить бистрокрилим птахом дужий кiнь.
Златка стривожено простежила за Арсеновим поглядом i теж побачила
вершника.
Хто то? Куди вiн мчить? Невже знову вiйна?
Звенигора мовчки пригорнув Златку до грудей, нiби хотiв назавжди
захистити її вiд усього лихого на свiтi. А серцем слухав далину, i йому
вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть .у похiд, iржання бойових
коней на коротких привалах, приглушенi голоси товаришiв i ледь чутний
брязкiт зброї в тривожнiй тишi ночi... I зрозумiв вiн, що його щастя
коротке. Недарма ж мчить гонець, не жалiючи коня! Недарма сповнюється
далеким гулом копит земля!.. От-от життя знову покличе його на тяжку
нескiнченну дорогу, назустрiч вiтрам i грозам... Бо й само ж воно -дорога
без кiнця!
[1] Капудан-паша - капiтан судна (тур.)
[2] Хондкар - султан (тур.)
[3] Куруш - срiбна монета (тур.)
[4] Ефендi - пан, добродiй (тур.)
[5] А б а - накидка, плащ (тур.)
[6] Балканджiй - горець.
[7] Спахiя - помiщик, воїн у вiдставцi (тур.)
[8] Ахчийниця - корчма.
[9] Какво правите? - Як справи? (болг.)
[10] Юнак - герой (болг.)
[11] Хан - заїзд, кав'ярня (тур.)
[12] Кафеджi - власник кав'ярнi (тур.)
[13] Аллах екбер - великий аллах (тур.)
[14] Вiлайєт - провiнцiя, область (тур.)
[15] Фарсах - мiра довжини, приблизно 4 км. (тур.)
[16] Гераус - виходьте (нiм.).
[17] Коммен - приходити (нiм ).
[18] Швайнерай - свинство (нiм.).
[19] Данке, майн лiбер - дякую, любий (нiм.).
[20] Майне гершафтен - панове (нiм.).
[21] Дiзер - цих (нiм.).
[22] Камераден - товаришi, приятелi (нiм.).
[23] Доннерветер - грiм i блискавка (нiм.).
[24] Ройбер - розбiйник, грабiжник (нiм.).
[25] Ферфлюхтер гунд - проклятий собака (нiм.).
[26] Нiхт вар? - Чи не так? Чи не правда? (нiм.).
[27] Вас - що (нiм.).
[28] Менш - чоловiк (нiм.).
[29] Ата - батько (тур.).
[30] Якшi - добре, гаразд (тат.).
[31] Гениш-ачерас - начальник яничарського корпусу (тур.)
