Володимир Малик. Фiрман султана
страница №3
... його ледь теплого i кинули в двiр, як собаку...Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в свiтлицю i вiдпоїти
молодим вином, як вiн зразу ж наказав покликати мене...
Бай Димитр провiв рукою по обличчю, витираючи з заснiжених брiв i
вусiв, що розмерзалися в теплi, холоднi краплини води.
- Щось важливе? - спитав воєвода Младен.
- Дуже важливi новини сповiстив менi бай Станко... Гамiд обмовився про
султанський фiрман, в якому йдеться про новий похiд на руснакiв. Гадаю,
вам було б цiкаво знати його докладний змiст, бай Младене, га?.. Ось чому
я поспiшав до вас...
- Спасибi тобi, другарю Димитре, - з почуттям сказав воєвода. - Спасибi
тобi вiд усiєї Болгарiї за вiрну їй службу... Ти принiс дуже важливу
звiстку, i ми тепер спiльно подумаємо не тiльки над тим, як захопити
Гамiда, а й над тим, як оволодiти султанським фiрманом.
- А що це воно таке, фiрман? - спитав спроквола поважний Грива.
- Фiрман, другарi, - то султанський указ, - пояснив воєвода. - Коли б
нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дiзнатися про дуже
вагомi i небезпечнi подiї. Якщо в ньому справдi йдеться про новий похiд
туркiв на Україну, то ми б дiзналися про час виступу, кiлькiсть вiйськ та
кому з пашiв доручено очолювати його. Так я гадаю...
- Гм, то було б справдi лепсько роздобути ту штукенцiю, панство! -
вигукнув Спихальський.
- Безперечно, - пiдтримав його Звенигора. - Чого б це нам не коштувало!
Ми повиннi вирушити негайно до Слiвена...
Вiн запитально глянув на воєводу, шукаючи його пiдтримки.
Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть у думцi зважуючись на щось. Потiм
сказав:
- Ясно, ми повиннi зробити це негайно. Але як? I хто пiде на це?
- Гамiд мешкає в ханi[11] Абдi-аги, - вставив Димитр. - Його
охороняють.
- Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому ханi, - промовив
Звенигора. - Гадаю, нам i зараз випадає йти туди. Двох нас буде досить.
- Нi, краще втрьох, мабуть, - засумнiвався Драган.
- Тодi я третiй! - схопився Спихальський.
- Нi, нi, пане Мартине, - Звенигора поспiшив вiдмовитись вiд допомоги
свого шумливого, запального друга. - Ми на тебе й одягу яничарського не
пiдберемо...
- Тодi я пiду, - промовив Якуб. - Менi...
Але Златка несподiвано перебила його.
- Нi, нi, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з-помiж вас усiх,
знаю Гамiда, його звички. По скрипу пiдлоги пiд його ногами я можу
безпомилково визначити, що то вiн i навiть в якому вiн настрої...
- Ну, що ти, Златко, - почав Звенигора. - Там потрiбен вояка, який би
умiв...
Дiвчина не дала козаковi закiнчити думку:
- Який би умiв стрiляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! -
звернулась вона до воєводи.
Младен розвiв руками. Несподiване бажання дочки сповнило його серце
гордiстю: вiн раптом побачив у її характерi те, чого бажав своїм дiтям,
коли вони народжувалися, - смiливiсть, рiшучiсть, вiрнiсть батькiвщинi i
готовнiсть покласти своє життя за неї. Але вiдпустити її на таку
ризиковану справу?
Вiн завагався.
- Так, Златка навчилася добре стрiляти, - промовив перегодя. - I на
конях їздити... Але ж чи зможеш ти, - звернувся до неї, - проявити
витримку i силу духу в тiй небезпечнiй обстановцi, яка може скластися в
ханi Абдi-аги?
- Витримку i силу духу якраз i можна проявити в складнiй обстановцi.
Тут втрутився Драган:
- Я гадаю, - сказав вiн, - Златка якраз може нам бути корисна бiльше,
нiж будь-хто iнший. Вона прекрасно знає турецьку мову, - вже одно це
багато важить. Крiм того, може скластися так, що нам доведеться
використати її як приманку для Гамiда.
Дiвчина з вдячнiстю глянула на молодого гайдутина. Але Звенигора був
незадоволений словами свого друга i хотiв рiзко заперечити йому. Однак
воєвода припинив їхню суперечку.
- Я згоден, - промовив вiн. - Дочка воєводи має право i повинна
наражати себе на небезпеку нарiвнi з iншими... Тепер, другарi, обмiркуємо
все якнайкраще - i в путь!..
3
Iз-за Родопiв подув теплий вiтер, i снiг враз посiрiв, узявся водою. По
вулицях Слiвена задзюрчали гомiнкi струмки.
Бiля хану Абдi-аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були
два спагiївськi аги i молоденький аскер-джура. Прив'язавши коней до
конов'язi, вони попростували до дверей.
У ханi було напiвтемне i пусто, якщо не рахувати чотирьох спагiїв, якi
пiсля ситого обiду дрiмали в кутках за своїм столом, та самого кафеджi[12]
Абдi-агу. Побачивши нових, незнайомих вiдвiдувачiв, кафеджi склав перед
довгою сивою бородою руки на знак привiту i досить прудко кинувся
назустрiч гостям.
- Салям, правовiрнi! Мiй дiм до ваших послуг.
Незважаючи на те, що в мiстi стояло багато вiйська, прибутки хану були
мiзернi, й Абдi-ага був радий кожнiй новiй людинi, яка переступала його
порiг з курушем у кишенi.
- Нiчлiг i обiд на трьох, - промовив один з новоприбулих, кинувши на
стiл золоту монету.
Абдi-ага низько вклонився високому красивому спахiї, який з такою
легкiстю розкидається золотими динарами, нiби вiн був iспанський iнфант.
- Все буде до ваших послуг, високошановний ага.
Вiн провiв прибулих на другий поверх свого чималого будинку, вiдчинив
побитi шашелем дверi й завiв до просторої кiмнати. Кольоровi шибки вiкон
пропускали мало свiтла, i тут було напiвтемно, як i внизу. Вiйнуло
застояним повiтрям помешкання, в якому рiдко живуть люди.
- Розташовуйтесь, вельмишановнi. Незабаром служник принесе вам обiд, -
сказав Абдi-ага i, глянувши на високого спахiю, спитав: - Насмiлюся
дiзнатися, ага, як довго ви маєте намiр пробувати в нашому мiстi?
- Це буде залежати вiд багатьох обставин, кафеджi-ага.
- Ви вперше в нашому мiстi? Менi здається, я вже мав честь зустрiчатися
з вами...
- Помиляєтесь, кафеджi-ага. Я вперше в Слiвенi i не мав приємностi вас
знати, - вiдповiв спахiя, стаючи спиною до вiкна, щоб свiтло не падало
йому на обличчя.
- Можливо, я помилився. До мене заходить багато рiзного люду, та й зiр
став слабнути з лiтами. Тож хай пробачить менi високоповажний ага, -
промимрив господар, задкуючи до дверей.
- Арсене, як ти думаєш, упiзнав вiн тебе чи йому справдi привидiлося в
твоєму обличчi щось знайоме? - спитав стривожено молоденький аскер, коли
кроки кафеджi затихли вдалинi.
- Не хвилюйся, Златко. В цьому одязi мене й рiдна мати не впiзнала б, а
не то що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, - вiдповiв
Звенигора, скидаючи спахiївську бекешу з дорогого сукна. - Гадаю, все буде
гаразд. Тим бiльше, що ми не затримаємося тут.
- А все ж я пiду розвiдаю, чи не донесе на нас старий лис, - сказав
третiй спахiя. - Мене тут нiхто не знає.
- Iди, Драгане, але не гайся, - погодився Звенигора. - Гамiд от-от має
прибути...
Драган вийшов.
В кiмнатi настала та тривожно-радiсна тиша, яка буває тiльки тодi, коли
залишаються наодинцi двоє закоханих, мiж якими ще не встановилась така
близькiсть, що дозволяє тримати себе невимушено. Златка пiдiйшла до вiкна,
намагаючись крiзь давно не митi, запорошенi шибки виглянути на майдан або
ж удаючи таке намагання. Арсен милувався її невеликою стрункою постаттю,
нiжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з-пiд
аскерської шапки.
- Златко!
Дiвчина враз повернулась до козака, нiби чекала того поклику. В її очах
заблискотiли зорi. Арсен рвучко пiдiйшов, узяв дiвчину за руки.
- Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пiзно, залиш нас з Драганом удвох!
Це дуже небезпечна затiя...
- Арсене, я сама наполягла на цьому, батько менi дозволив...
- А я не дозволяю, - вiн пригорнув її. - Чуєш? Не дозволяю! Ти
наражаєшся на страшну небезпеку!
- З тобою менi нiчого не страшно, мiй юнаку. Я вiрю, що все скiнчиться
щасливо...
Вона спробувала випручатися з обiймiв, але робила це скорiше
iнстинктивно, бо насправдi душа її поривалась до нього, мов квiтка до
сонця. Трояндою рожевiли її уста, в очах миготiли зорi. Раптом дiвчина
вiдчула на обличчi палкий поцiлунок. Арсеновi губи знайшли її уста й
опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце...
- Ой!
- Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокiйний, коли знатиму, що ти
в безпецi, - шепотiв Звенигора. - Що тобi нiщо не загрожує... Чому ти не
послухала мене ранiш, там, ще в станi?
— Тепер я тим бiльше нiкуди вiд тебе не пiду, - вiдповiла Златка. - Я
не хочу пережити тебе...
Звенигора зачудовано дивився на це прекрасне створiння, яке все глибше
й глибше входило в його життя, ставало таким рiдним i дорогим, що вiн
ладен був вiддати за нього все, що було найдорожчого.
За дверима пролунав стукiт крокiв. Улетiв збуджений Драган.
- Вiн таки впiзнав тебе, Арсене! - скрикнув приглушено.
Звенигора i Златка кинулись до гайдутина. Але Драган заспокоїв їх:
- Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абдi-ага нестав нам на перешкодi!
- Не тягни, Драгане! Розповiдай докладно! Що ж трапилось?
- Я спустився вниз дуже вчасно. Абдi-ага саме пiдiйшов до спагiїв i
хотiв їм щось сказати. В цю мить я його гукнув. Кафеджi, як я помiтив,
здригнувся, та все ж пiдiйшов до мене. "Що високошановний ага бажає?" -
запитав. Я пояснив, що хотiв би поставити до стайнi коней. Вiн вийшов зi
мною надвiр. В стайнях, як я сподiвався, нiкого, крiм нас двох, не було.
Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом i замкнув у
комiрчинi. Хай померзне, зрадливий пес!
- Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох.
- Поки це станеться, ми вже будемо далеко. Гамiд прибув щойно до
хану...
- Справдi? Ти прослiдкував, де вiн зупинився?
- Так. На другiй половинi. Його охороняє лише один аскер - куняє на
отоманцi бiля вiкна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от тi чотири, що
внизу...
- Ну, що ж, доведеться Гамiда прикiнчити тут! - сказав Звенигора.
- Нi, наказ воєводи ясний: ми повиннi доставити його живого!
Звенигора на це не сказав нiчого, але з виразу його обличчя було видно,
що вiн не схвалює наказу воєводи. Була б його воля - не возився б вiн зi
спахiєю!
Перевiривши пiстолi, вони вийшли в довгий напiвтемний коридор. У кiнцi
його, бiля вiкна, стояв аскер. Побачивши трьох незнайомцiв, вiн поволi
посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися.
- Салям! - привiтався Звенигора. - А що, шановний, Гамiд-ага вже
повернувся додому?
Аскер не сподiвався, що до нього заговорять про його господаря, i
пiдозрiло глянув на незнайомого спахiю.
- Ви знаєте Гамiда-агу?
- Ще б пак! Давнi друзi! Я привiз йому привiт вiд його зятя Фархада i
дочки Хатче, а також вiд свата Iсхака-ефендi...
- О, ага знає моїх добрих господарiв! - зрадiв аскер. - Що нового в
наших краях? Ага давно звiдти?
- Не так давно. - Звенигора по-приятельському поплескав аскера по
спинi, взяв пiд руку. Вони поволi йшли вздовж коридора. - Всього мiсяць...
Аскер раптом затiпався: мiцна Драганова рука затиснула йому рота, а
Звенигора вхопив в обiйми, як у залiзнi лещата. Златка хутко вiдчинила
дверi найближчої кiмнати, i гайдутини в одну мить увiпхнули аскера туди.
Переляканий вояка тiльки з жахом поводив очима, слiдкуючи, як вправнi руки
меншого спахiї зв'язують йому руки й ноги.
- Хочеш жити - лежи спокiйно! - промовив Звенигора. - Увечерi тебе
знайдуть твої друзi...
Щоб аскер не пiдкотився до дверей, його прив'язали до лiжка.
- На всяк випадок, - пробурчав Драган, затягуючи тугiше вузол.
Гайдутини вийшли в коридор. Златка зробила знак, що все спокiйно. Можна
було братися за Гамiда.
- Передостаннi дверi праворуч, - прошепотiв Драган, залишаючись на
чатах.
Звенигора i Златка пiдiйшли до дверей. Прислухалися. Тихо. Отже, Гамiд
у кiмнатi сам... Звенигора витягнув з-за пояса пiстоль, звiв курок, лiвим
плечем рвучко вiдчинив дверi.
Гамiд сидiв спиною до входу. Не пiдозрiваючи небезпеки, спокiйно, не
повертаючи голови, спитав: .
- Що трапилось, Енвер?
- Салям, Гамiде! - промовив Звенигора, направляючи дуло пiстоля в спину
спахiї.
Гамiд рвучко повернувся. Уздрiвши блискуче дуло пiстоля, прикипiв
поглядом до нього. Його обличчя враз посiрiло, а нижня щелепа
затремтiла... Нарештi вiн глянув на незнайомцiв, якi насмiлилися так
нахабно, вдень, коли в мiстi повно вiйська, вдертися сюди. Впiзнав козака.
- Звенигора? О аллах!
- Не тiльки, - виступила наперед Златка, знiмаючи шапку. - Салям, ага!
- Адiке! - простогнав Гамiд, блiднучи. - Що ви вiд мене хочете?
- Султанський фiрман! - Звенигора пiдступив ближче.
- Фiрман? - Гамiд був вражений i здивований: вiн сподiвався гiршого. -
У мене його немає...
- Де ж вiн?
- Я вiддав Сафар-беєвi.
- Жаль... Тодi доведеться без зайвих розмов застрiлити тебе!
Гамiд отетерiло мовчав.
- Златко, подивись гарненько: може, фiрман тут, а Гамiд просто морочить
нам голови?
Златка кинулась на пошуки...
- Чекайте! -скрикнув спахiя. - Ви все одно не знайдете! Давайте
домовимось по-доброму: я вам - фiрман, а ви менi - життя. Згода?
Вiн усвiдомлював безвихiднiсть свого становища - це сповнювало його
серце люттю i вiдчаєм. О аллах, що трапилося з ним! Хвилину тому вiн
почував себе в повнiй безпецi, мав у руках владу i вважався третьою, пiсля
околiйного пашi i Сафар-бея, особою в мiстi й околiї. А зараз... смерть
заглядала йому в вiчi, i вiн не знав, як вiдкараскатись вiд неї. Тому
хапався за найменшу можливiсть врятуватися. Фiрман, звичайно, дуже
важливий, i за його втрату беглер-бей по головi не погладить, та думати
про це перед лицем наглої смертi було нерозумно i смiшно. Розмова з
беглер-беєм буде потiм... потiм... А може й зовсiм не буде! Врештi,
головне - врятувати життя! Невже доведеться накласти головою? О аллах
екбер[13] .
- Ми не торгашi, - суворо сказав Звенигора. - Де фiрман? Я не вiрю, що
вiн у Сафар-бея!
- Вiн ось! - скрикнула Златка, виймаючи iз темної шкатулки, що стояла,
прикрита мiндером, цупкий сувiй пергаменту.
Гамiд зiрвався з мiсця.
- Адiке, не смiй! То таємний наказ! За нього всiм нам знiмуть голови!
- Тим бiльше цiкаво дiзнатися, про що ж пише султан у такому важливому
фiрманi, - сказав Звенигора. - Златко, прочитай!
Златка пробiгла очима напис на пергаментi.
- О! Це справдi важливий наказ! - вигукнула вона. - Султан оповiщає
воєначальникiв i вiйсько, що за ганебний вiдступ з-пiд Чигирина в минулому
роцi великий вiзир Iбрагiм-паша i хан Криму Селiм-Гiрей позбавленi всiх
чинiв i висланi на острiв Родос у Бiлому морi. Великим вiзиром
назначається паша Асан Мустафа. Падишах наказує йому стерти з лиця землi
прокляте мiсто Чигирин, захопити Київ i Лiвобережну Україну, а Запорозьку
Сiч зруйнувати. Всiх запорожцiв на арканах притягнути в Порту i продати на
галери! З цього року вся Україна повинна стати вiлайєтом[14] Османської
iмперiї!
- Адiке! - прошипiв Гамiд. - Ти розумiєш, нещасна, що ти робиш? Ти
розголосила державну таємницю! Вiдтепер ти поставила себе поза законом i
не можеш розраховувати нi на чиє заступництво... О вай-вай, аллах покарав
мене за те, що я вважав тебе майже своєю дочкою i дав таке ж виховання, як
i Хатче, - навчив читати й писати, що суперечить духовi корану, о вай-вай!
- Даремно Гамiд-ага побивається за якимось фiрманом. Це
всього-на-всього шмат вичиненої телячої шкiри, - сказав Звенигора. -
Подумав би про себе... Ми прийшли не тiльки по фiрман.
Бридкий страх знову засвiтився в Гамiдових очах. Щойно зараз вiн
збагнув остаточно, що його чекає, коли вiн потрапить до рук Младена i
Якуба. Вiн раптом сповз з стiльця i впав перед Златкою на колiна. Охопив
її ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних вiд талого
снiгу чобiток дiвчини. З його грудей вирвався стогiн.
- Адiке! Люба! Я ж був тобi батьком... Ти не знала в Аксу горя... Невже
ти дозволиш, щоб мене було пiддано тортурам?.. Згадай Хатче... Вона була
тобi за сестру... Ви були нерозлучнi... Невже ти хочеш осиротити її?..
Адiке... Я знаю: я негiдник... Я завдав горя твоїм батькам... Але ж нi ти,
нi твiй брат не маєте причини мстити менi особисто за себе, бо я дав вам
усе, що мiг дати своїм дiтям... Якщо ти не порятуєш мене, аллах прокляне
тебе, i ти будеш тинятися неприкаяною по свiту до самого воскресiння
мертвих! Адiке...
Златка стояла в нерiшучостi. Вся злiсть i ненависть, що пройняли її,
коли вона дiзналася, хто такий Гамiд, раптом випарувалися, як ранкова роса
пiд промiнням сонця. Бiля її нiг лежав чоловiк, якого вона знала протягом
багатьох рокiв i який справдi не робив їй нiчого злого i завжди надiляв
подарунками й ласощами нарiвнi з Хатче, своєю пестункою.
В її очах блиснули сльози. Вона благальне глянула на Арсена, просячи
поради й пiдтримки.
- Досить говорити, Гамiде! - сказав Звенигора. - Вставай! Не намагайся
розжалобити жалiсливими словами серце дiвчини! Не поможе! Ти зараз пiдеш з
нами... I не подумай що-небудь сказати своїм людям або подати їм знак,
якщо не хочеш умерти передчасно!
- Я не з тобою говорю, гяуре! - ошкiрився Гамiд i знову припав щокою до
ноги Златки, здригаючись вiд плачу й страху.
- Арсене, залишмо його... - Голос Златки тремтiв. - Врештi, минуло
багато рокiв... Скажемо батьковi i Якубовi...
Вона не договорила. Широко розчинилися дверi - i в кiмнату зайшов
Сафар-бей, а за ним - розгублений Драган.
4
Побачивши Звенигору з пiстолем у руцi, Златку й Гамiда, який повзав у
ногах дiвчини, Сафар-бей зупинився мов укопаний. Вiн оглянувся на Драгана,
якого прийняв за Гамiдового вартового, але, замiсть доброзичливостi,
уздрiв у його очах ворожiсть, а в руцi - зведений пiстоль.
- Аллах екбер! Що це все означає? - вигукнув ошелешено. - Златко, як ти
опинилася тут?
Златка не встигла вiдповiсти. Драган випередив її i вихопив у Сафар-бея
з-за пояса пiстоль, а з пiхов - шаблю. Потiм поспiшно вiдскочив до дверей
i став там на чатах, визираючи крiзь вузьку щiлину в коридор.
Становище суттєво змiнилося. Звенигора перезирнувся з Драганом: що вони
мали робити? Вивести з собою, крiм Гамiда, ще й Сафар-бея? Замало сил.
Взяти тiльки Гамiда, а Сафар-бея, зв'язавши, залишити в кiмнатi? Чи ж
дасть Сафар-бей себе зв'язати? Напевне, вiн учинить опiр, пiд час якого
наражатиметься на небезпеку i сам ага, i Златка. Що тодi скаже воєвода
Младен? А крiм усього цього, не виключена можливiсть, що Сафар-бей прибув
сюди з вартою, яка може нагрянути i схопити їх усiх.
Поки Звенигора i Драган обмiнювались поглядами, роздумуючи, що робити,
Сафар-бей миттю зорiєнтувався, що тут вiдбулося перед його приходом. Вiн
помiтив i фiрман у Златчинiй руцi, i знiченого Гамiда, що все ще
продовжував стояти на колiнах, i розгубленiсть на обличчi дiвчини. Помiтив
- i все зрозумiв. В одну мить вiн збагнув, у яке складне становище вiн
потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була не на його боцi. I тим
бiльше - не на боцi Гамiда. За своє життя не боявся: пам'ятав, як
гайдутини, в тiм числi i Звенигора, i Драган, давали його матерi клятву не
пiднiмати руки на її сина. За життя ж Гамiда вiн зараз не дав би й
пiвкуруша: досить Звенигорi чи Драгановi натиснути собачку пiстоля, i вiн
опиниться в райських садах аллаха! Але вiн, Сафар-бей, не мiг, не мав
права допустити, щоб на його очах гайдутини убили мусульманина, вiрного
охоронця падишаха. Такого йому не простило б нi вiйсько, нi беглер-бей.
Тому, нехтуючи небезпекою, кинувся до Гамiда, пiдвiв його i, ставши
попереду, рiзко промовив:
- Арсен-ага, ти тут найстарший, тож маєш розумiти, що я не дозволю
безкарно розправитися з Гамiдом-агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви
насмiлитеся стрiляти в нього, то стрiляйте i в мене!.. Але мушу попередити
- внизу, крiм воїнiв Гамiда-аги, сидить п'ятеро моїх аскерiв. Якщо вони
почують пострiли...
- Я зрозумiв тебе, Сафар-бею, - сказав Звенигора, вiдбираючи вiд Златки
фiрман i ховаючи його собi за пазуху. - Що ж ти пропонуєш?
- Я пропоную вам найкращий вихiд: тiкайте, поки не пiзно! З хвилини на
хвилину сюди можуть прийти нашi люди, i вам доведеться скрутно...
Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя - три життя!
- Хай поверне той гяур султанський фiрман, - пробелькотав, приходячи до
пам'ятi, Гамiд.
Звенигора глузливо посмiхнувся. Сафар-бей удав, що не почув слiв
Гамiда.
- Не гайте часу, Арсен-ага!
Звенигора глянув на Драгана: той ствердно кивнув головою, але вголос
додав:
- Сафар-бею, нам доведеться вас з Гамiдом зв'язати, щоб ви не
перешкодили нам безборонне вибратися з мiста.
- Я даю вам слово честi. З вами моя сестра. - Сафар-бей гiрко
усмiхнувся. - Хiба я дозволю поглумитися з неї?
- Гаразд. Ми згоднi, - сказав Звенигора. - Златко, Драгане, ходiмо!
Справдi, не будемо гаяти часу!
Вони швидко вийшли з кiмнати. Драган пiдпер дверi отоманкою.
- Знаємо слово честi яничара, - пробубонiв вiн при цьому. - Ех, чорт!
Самi випустили Гамiда з рук!
- Маємо щось важливiше, - поплескав себе по грудях, де був захований
фiрман, Звенигора. - Ну, гайда! Швидше!
Вони спокiйно спустилися вниз, минули спагiїв Гамiда i яничарiв
Сафар-бея. Конi стояли сiдланi. В дворi i на майданi - анi душi. Звенигора
допомiг Златцi сiсти в сiдло - i за мить три вершники виїхали з ворiт.
I тут з хану долинув рiзкий Гамiдiв голос.
- Аскери! Пильнуйте! Гайдутини виїжджають iз мiста!
Вiн висунувся з вiкна i волав на весь Слiвен. Звенигора схопився за
рукiв'я пiстоля, але Гамiд враз замовк: мiцна Сафар-беєва рука затиснула
йому рота i швиргонула в глибину кiмнати. Крiзь прочинене вiкно доносилася
Гамiдова лайка. Вiн намагався вирватися з рук Сафар-бея, i йому, мабуть,
пощастило зробити це, бо шум у ханi раптом затих.
- Вперед, другарi! - вигукнув Драган i погнав коня чвалом по вузьких
слiвенських вуличках.
За ним мчала Златка на гнiдому огирi. Звенигора трохи вiдстав.
Завертаючи за рiг, вiн оглянувся: з ворiт хану виринули чотири вершники i
понеслися слiдом за ними. Отже, погоня! Спагiї Гамiда тепер не вiдстануть
вiд них, будуть переслiдувати, аж поки витримають конi. А до гайдутинської
засiдки - майже два фарсахи...[15] I дорога йде весь час угору.
Вулицями втiкачi промчали без перешкод. З-пiд кiпрських копит летiли
важкi бризки бурої води i грудки талого снiгу. Свистiв у вухах напоєний
запахами весни теплий вiтер. Удалинi синiли гори i перелiски.
Та розглядатися було нiколи. Вперед! Швидше вперед! З високого горба
Звенигора оглянувся ще раз. Переслiдувачi виринули з мiста i розтяглися по
дорозi довгим цепом, їх уже було не четверо, а десяткiв два. Видно, крик
Гамiда пiдняв на ноги спагiїв, i їхнi застоянi ситi конi поволi, але
вперто наздоганяли втiкачiв. А з мiста вилiтали все новi й новi верхiвцi.
"Гм, занадто, - подумав Звенигора. - Увесь Гамiдiв загiн проти нас трьох!
I, здається, спагiї мають намiр переслiдувати нас до того часу, аж поки не
заженуть у глухий кут. Буде жаль, якщо я не зумiю знайти спосiб передати
султанський фiрман на Україну, щоб попередити вiйсько i народ про грiзну
небезпеку, яка ось-ось посуне з пiвдня".
Вiн лiвою рукою помацав тугий сувiй за пазухою, почув характерний
хрускiт свiжовичиненого пергаменту i продовжував гарячкове думати над тим,
як вiдiрватись од переслiдувачiв або ошукати їх. Коли б не Златка, все
було б простiше. Вони з Драганом кинули б в якiй-небудь ущелинi коней i
спробували б у малодоступних для кiнноти мiсцях пiшки заплутати свої
слiди. Але з Златкою... Чи витримає вона цiлоденний перехiд по нетрях,
бескидах та урвищах? Не для дiвочих нiг такi дороги!
Спагiї прискорили бiг. Наперед вирвалося кiлька вершникiв на бистрих
арабських конях. Серед них видiлялася огрядна постать Гамiда. Звенигорi
здалося, що вiн навiть виразно бачить потемнiле вiд напруги Гамiдове
обличчя i лютi брунатнi очi. З далини донiсся хрипкий поклик:
- Урус, здавайся!
Арсен ударив коня, хоча вiн i так мчав щосили. Витривалий у гiрських
переходах, призвичаєний до крутих i небезпечних стежок, невеликий
товстоногий огир не мiг змагатися в швидкостi бiгу iз спагiївськими
прудконогими рисаками. Козаковi вже виразно чути за спиною тупiт копит i
лайку аскерiв. Ось-ось вони наздоженуть його.
Вдалинi замаячiли гори, порослi чагарником. Швидше б туди! Хоч Златка й
стомилася вiд скаженого чвалу, та доведеться спiшуватись i тiкати
навпростець через гiрський кряж i колючi безлистi чагарi. Звенигора
пригнувся до самої луки сiдла. Мiцно ударив спiтнiлого коня ногами пiд
боки. Та хiба цим примусиш його бiгти прудкiше?
Ось i ущелина! Ще пiвверсти!
Раптом Арсен здригнувся: кiнь пiд Златкою спiткнувся i впав. Златка
кумельгом покотилась по рихлому снiгу. Драган натягнув поводи, але
Звенигора крикнув щосили:
- Драгане, тiкай! Мчи до своїх!
Драган знову рвонувся вперед. Златка тим часом звелася на ноги, i
Арсен, нахилившись, ривком пiдняв її угору i посадив поперед себе.
Ну, коню-конику, виручай!
Позаду закричали, заулюлюкали переслiдувачi. Лише якихось сто крокiв
вiддiляло їх тепер вiд утiкачiв, i спагiї були впевненi, що здобич не
вислизне з їхнiх рук.
- Златко, дорога моя, - прошепотiв Звенигора, - вiзьми фiрман! Заховай!
Вези в загiн - а там воєвода знайде спосiб передати на Україну...
- Арсене, що ти надумав?
- Кiнь довго не витримає... За мене не турбуйся... Тiкай! - Мiцно
поцiлував дiвчину i, випручавши ноги iз стремен, легко вiдштовхнувся вiд
луки сiдла i покотився в придорожнiй ярок. Зразу ж схопився - подерся на
гору.
Частина спагiїв спiшилась - кинулася за ним. Звенигора почув голос
Гамiда:
- Живого чи мертвого - дiстаньте менi його!
Бiльша частина загону помчала за Златкою.
5
Яцько здерся вище за всiх: осiдлав стрiмку скелю, з якої вiдкривався
широкий вид на Слiвен i примiськi околицi. Яскраво сяяло весняне сонце, i
хлопець, приклавши руку козирком до лоба, пильно вдивлявся вдалину.
Внизу, недалеко вiд дороги, у затишнiй улоговинi, зупинився
гайдутинський загiн. Усi мовчали. Воєвода Младен схвильовано ходив по
сухому пагорбу, час вiд часу кидаючи тривожнi погляди на далеку дорогу.
Кожному було ясно, що воєвода переживає за дочку.
А в нього болiло серце. Вперше в життi. I той бiль був такий гострий,
що воєвода зцiпив зуби, щоб не застогнати. Вiн зв'язував це з хвилюванням
за Златку i подумки картав себе за те, що дав їй згоду взяти участь у цiй
дуже ризикованiй поїздцi до Слiвена.
Вiн пригадав, що тодi, коли вирiшувалось, кому їхати, все здавалося
простiше. Драган мав їхати, але вiн нiколи не бачив Гамiда i не знав його
в лице. Звенигора теж мав їхати i знав Гамiда добре, зате i його в Слiвенi
багато хто знав, тому козаковi, гадали, важко буде невпiзнаним проникнути
в хан Абдi-аги. Коли Младен висловив думку, що, може, поїде вiн сам, всi
рiшуче виступили проти: воєвода не мав права так ризикувати собою, а
вiдтак i всiєю справою, за яку боролися повстанцi. Викликало гостре
заперечення i намагання Якуба взяти участь у викраденнi Гамiда i
султанського фiрману, - не тi сили були в старого, i знав його Гамiд
занадто добре... Звичайно, рядовi гайдутини, якi погано знали турецьку
мову або зовсiм її не знали, теж не могли бути корисними Звенигорi й
Драгановi пiд час їхнього наскоку на мiсто... Тож коли Златка сказала, що
найкраще пiдходить для поїздки вона, всi якось задумалися. Один Звенигора
рiшуче заперечив, та коли дiвчина зауважила, що вона ж весь час буде поряд
з ним, козак теж замовк. Пропозицiя була настiльки несподiвана i
незвичайна, що пiдкупила всiх. Спокушало те, що переодягнена аскером
Златка, яка досконало володiла турецькою мовою i прекрасно знала Гамiда,
його оточення i звички, могла легко ввести в оману спагiїв i вiльно
проникнути в кiмнату спахiї. У Младена, крiм цього, ворухнулася в серцi
гордiсть: дочка ставала гiдною спадкоємницею духовних iдеалiв своїх
батькiв. Як би порадувалася тепер Анка, споглядаючи на свою доньку!.. I
вiн... погодився.
А тепер малював одну картину страшнiшою за iншу. I картав себе, кленучи
свiй хвилинний порив, що, може, призвiв дiвчину до загибелi.
- Їдуть! - раптом загукав зi скелi Яцько. - Мчать щодуху!.. Троє!
Гайдутини подерлися на скелi. Младен застиг на своєму горбi, зiрко
вдивляючись у голубий простiр, але нiчого не бачив там.
Тим часом Яцько не спускав очей з далеких верхiвцiв. Коли з мiста
вискочила погоня, вiн спочатку навiть не зрозумiв, хто то, яке вiдношення
вона має до Звенигори i його друзiв. Тiльки згодом, коли неймовiрний
здогад пронизав його свiдомiсть, вiн дико закричав:
Погоня! Погоня! Нашi в небезпецi!
Гайдутини вже й самi побачили, що Драган, Звенигора i Златка тiкають
вiд погонi i що вiддаль мiж ними i переслiдувачами поволi зменшується.
Воєвода Младен зблiд.
- Набийте пiстолi i яничарки! Приготуйтесь до бою, другарi! - скрикнув
вiн. - Займайте свої мiсця!
Гайдутини залягли обабiч дороги за скелями. Спихальський, Роман i
Грива, вистромивши голови з-за каменiв, прикипiли поглядами до втiкачiв.
- Прудкiше! Прудкiше, най його мамi! - шепотiв зблiдлими вустами пан
Мартин. - О пан Єзус, захисти їх!
Коли пiд Златкою упав кiнь, гайдутини ойкнули. Воєвода схопився за
голову. Глухий болiсний стогiн заклекотiв у його грудях.
Лицарський вчинок Звенигори вселив у серця його друзiв i всiх
гайдутинiв нову вiру в порятунок. I навiть тодi, коли козак сплигнув з
коня, щоб дати Златцi змогу втекти, нiхто не сумнiвався в тому, що йому
пощастить уникнути рук спагiїв.
Тим часом Драган i Златка швидко наближалися до гайдутинської засiдки.
За ними по п'ятах гналися спагiї.
Гайдутини лежали за скелями, мiцно стискаючи в руках зброю. Жодного
поруху, жодного звуку! Тiльки дзвiнкий цокiт копит на кам'янистiй дорозi
та шелест вiтерця над головами порушували мертву тишу.
Воєвода Младен причаївся за скелею поряд зi Спихальським та Романом.
Йому здавалося, що серце вискочить у нього з грудей. Руки до болю в
суглобах стискали яничарку, але вiн не помiчав цього. Поглядом прикипiв до
двох переднiх вершникiв, що хутко наближалися, виважуючи ту мить, коли
вони проскочать засiдку i можна буде вогнем вiдсiкти переслiдувачiв.
У Спихальського чоло всiялося рясним потом, тремтiв гострий кiнчик
їжакуватого вуса. Голубi булькатi очi пойнялися крицевою синявою.
Майже не дихав Роман. Лiве око примружив, а праве тримав на мушцi,
цiлячись у переднього переслiдувача, кожної митi готовий натиснути на
собачку.
Нарештi, Драган i Златка вихором промчали повз гайдутинiв. Наростав
гулкий тупiт спагiївських коней.
- Вогонь! - скрикнув воєвода.
Гримнув залп. Луною вiддався в горах. Дико заiржали, падаючи через
голови, пораненi конi. Полетiли додолу верхiвцi. Крики жаху, болю залунали
в ущелинi. Уцiлiлi спагiї повертали назад.
Драган i Златка швидко спiшилися i незабаром, блiдi, схвильованi,
пiдбiгли до гайдутинiв. Хтось повiв їхнiх мокрих, змилених огирiв у
безпечне мiсце.
- Тате, врятуй Арсена! - скрикнула Златка, падаючи в обiйми воєводи.
Младен пригорнув дочку. Плечi його здригалися вiд щойно пережитого
хвилювання.
Спагiї вiдступили на недосяжну для куль вiдстань i збилися в гурт. До
них примчав Гамiд. Пiдтягувалися поволi тi, що вiдстали. Незабаром воєвода
нарахував близько пiвсотнi ворожих аскерiв, якi, очевидячки, готувалися до
бою.
- Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, - сказав воєвода. - Арсен -
смiливий юнак i не дасться в руки ворогам. Iди спочинь. А ми повиннi
зустрiти як слiд гостей...
Загiн займав вигiдне для оборони мiсце. Невисокi скелi i нагромадження
камiнних брил, що лежали понад дорогою, надiйно прикривали гайдутинiв вiд
куль. Праворуч i лiворуч вiд дороги здiймались обривистi горби, теж
зайнятi гайдутинами. Позаду, в напрямку Старої Планини, тяглися двi
долини, порослi чагарником i лiсом, - вони були зручнi для вiдступу.
Не маючи уявлення про кiлькiсть гайдутинiв, спагiї не поспiшали з
наступом. Вони чекали пiдкрiплення. Зi Слiвена мчали поодинокi аскери.
Невдовзi прибув невеликий яничарський загiн Сафар-бея. Надвечiр Гамiд мав
близько сотнi воїнiв i лише тодi вiддав наказ про наступ.
Частина спагiїв пiшла понад дорогою, ховаючись у ярках, чагарниках та
мiжгiр'ях. Друга частина - бiльша - лишилась на мiсцi. Десяткiв два воїнiв
подерлися на горби, щоб обiйти гайдутинiв з бокiв.
- Спокiйно, другарi! Пiдпустiть ворогiв ближче - i тодi цiльтесь
влучно! Щоб жодна куля не пролетiла мимо! - поучав своїх соколiв воєвода.
- Нас менше, але за нами - правда! Да жиє Болгарiя!
Затрiщали з обох бокiв пострiли. Закучерявилися в долинi сизi димки.
Важко просвистiли в повiтрi олов'янi кулi.
Гайдутини берегли порох, а тому, виконуючи наказ воєводи, стрiляли
рiдко. Але гостре око балканджiя, мiцна його рука! То в одному, то в
iншому мiсцi скрикували пораненi спагiї або й падали мертвi на холодне
камiння.
В першому ж приступi Гамiд недорахувався бiльше десятка своїх воїнiв.
Стiльки ж було поранено i вiдправлено до Слiвена.
Як тiльки наступило затишшя, Яцько вiдклав убiк торбинку з порохом (вiн
заряджав яничарки для Романа i Гриви), запхнув за пояс два ятагани - i
непомiтно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не сколихнулася жодна гiлка,
пробрався ущелиною на протилежний бiк горба i швидко почимчикував у тил
спагiям. Його весь час непокоїла думка про Звенигору. Де вiн? Чи пощастило
йому втекти вiд переслiдувачiв? Чи, може, був схоплений або забитий? Коли
б був живий i на волi, то досi б прибув у розташування гайдутинiв. Отже...
Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на сопцi,
звiдки було видно як на долонi весь табiр Гамiда. Хлопець прилiг у кущах,
за каменем, i почав стежити за ворогами, що, як вiн скоро зрозумiв,
готувалися провести тут нiч. Але нiчого, що б прояснило долю Звенигори, не
побачив.
6
Тим часом Арсен лежав зв'язаний у ямi пiд скелею, яка i закривала його
вiд Яцька. Насупроти нього сидiв довгов'язий аскер i пантрував за в'язнем,
як вовк. Арсен не мiг поворухнути нi рукою, нi ногою. Йому лишалось одно:
думати. I вiн пригадував подiї останньої години.
Сплигнувши з коня, вiн прудко подерся на гору. Краєм ока запримiтив, що
Златка мiцно тримається в сiдлi i щодуху мчить за Драганом. Це наддало
йому сили. Вiн продерся крiзь густi заростi дроку i раптом опинився перед
високою кам'яною стiною. Як вiн не звернув на неї уваги? Адже мiг
стрибнути на протилежний бiк! Знизу до нього вже перли спагiї з
наставленими сторчма ятаганами.
- Здавайся, гяур! - кричали.
Арсен побiг попiд стiною вперед, назираючи, чи нема де мiсцини, якою
вiн вихопився б нагору. Але такої мiсцини не було. Зате з чагарiв
вискочило ще кiлька спагiїв i кинулися йому навперейми. Вiн зупинився,
важко дихаючи. Стиснув у руцi пiстоль. Однак i вистрiлити не пощастило: з
полка здуло порох, i спалаху не вийшло.
Його схопили зразу троє. Потiм надбiгло ще двоє. Вiн намагався
випручатися, вирватися, з їхнiх рук, та нападники виявилися спритними й
мiцними людьми - звалили його додолу, зв'язали.
Побачивши полоненого козака, Гамiд аж засичав вiд радощiв. Пiдскочив -
запустив руку за пазуху бекешi...
Звенигора iронiчно усмiхнувся.
- Даремно шукаєш, ага!
- Мовчи! Нi слова! - вереснув Гамiд, не бажаючи, щоб воїни знали про
пропажу султанського фiрману, i вивернув Арсеновi кишенi.
Але i там фiрману не було.
Гамiд вiдiслав аскерiв наперед.
- Де фiрман, урус?
- Я його заховав, ага. Бачиш же - при менi немає...
- Де заховав? Чи передав кому?
- Нi, не передавав. Пошукай отам, пiд горою. Може, пощастить знайти. -
Козак насмiшкувато повiв оком.
- Що ти менi голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити!
Звенигора прекрасно розумiв, що жити йому тiльки до того часу, коли
Гамiд втратить вiру, що випитає у нього що-небудь корисне для себе про
фiрман. Тому з самого початку повiв себе так, щоб у Гамiда жеврiла надiя
добитися свого.
- Я й кажу правду. Фiрман я заховав. Давай, Гамiд-ага, домовимося: я
тобi - фiрман повертаю, ти менi - життя!
Незважаючи на трагiчнiсть становища, вiн не змiг стримати гiркої
посмiшки, пригадавши, що повторив слова Гамiда, якi той говорив якусь
годину тому в ханi Абдi-аги... Все-таки хитромудра штука - життя! Не
встигнеш клiпнути оком, як воно враз повернеться до тебе iншим боком,
пiднесе таку заковику, якої нiяк не сподiвався...
Гамiд зразу повеселiшав.
- Я тобi обiцяю це. Давай фiрман!
- Е-е, знайди, ага, дурнiшого! Не так це робиться!
Тут гримнув гайдутинський залп. Погоня за Драганом i Златкою
припинилася. Спагiї вiдкотилися назад. I Гамiд, наказавши одному iз
аскерiв, що саме пiд'їхав, берегти полоненого, як зiницю ока, помчав до
своїх воїнiв.
I ось лежить вiн, кiлька хвилин тому вiльний козак, а тепер - нерухома
колода, в холоднiй i мокрiй вiд розталого снiгу ямi й дивиться на рябе,
побите вiспою обличчя свого вартового.
- Гей, ага-джан, - звертається Звенигора до нього, - ти бачиш - я
пiдпливаю водою... Витягни мене на сухе!
- Не втопишся!
- Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звiльнять, i я тодi пригадаю
тобi цi слова.
Вартовий заклiпав очима. Вiн не знав, хто перед ним. Дорогий
спагiївський одяг свiдчив, що стереже вiн незвичайну птицю. Врештi, якщо
витягнути його з ями на сухе, яка в тому провина? I аскер виволiк
полоненого наверх, поклав проти сонця пiд брилою нiздрюватого вапняку.
Звiдси було видно дорогу, гурт спагiїв на нiй i вершникiв, що все
прибували зi Слiвена. Серед загону яничарiв Звенигора впiзнав Сафар-бея.
Ага був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Звенигору, вiн осадив
коня.
- Ти? - Вiн був здивований i вражений.
- Так, Сафар-бею. Це я. Завдяки твоїй ласцi...
Сафар-бей мовчки вiдвернувся, ударив коня. Помчав услiд за своїми
воїнами.
Увечерi, пiсля невдалого наступу на гайдутинiв, Гамiд дав наказ розбити
табiр i поставити посиленi дозори. Спагiї i яничари запалили вогнища. Вони
не зважали на близькiсть гайдутинiв: перевага була на їхньому боцi. Зi
Слiвена прибули пiдводи з припасами - i зголоднiлi люди накинулися на
вечерю.
Гамiд i Сафар-бей пiдiйшли до Звенигори. Вiдблиск вiд вогнища падав на
їхнi обличчя. Гамiд дав знак вартовому, що той може йти.
- Ти мав час, гяуре, подумати над своєю долею, - промовив Гамiд. -
Скажи, де фiрман, i я вiдпущу тебе!
- Я дуже добре тебе знаю, Гамiде, щоб повiрити твоїм словам.
- Тодi зараз же зателiпаєшся на гiлляцi! Гей, люди!
- Чекай, Гамiд-ага, - втрутився Сафар-бей. - Повiсити нiколи не
пiзно... Козак i справдi має пiдстави не вiрити твоїм обiцянкам. I ми
повиннi зрозумiти його: вiн хоче виторгувати собi життя за фiрман.
- Але ж його при ньому нема! Я впевнений, що вiн устиг передати фiрман
гайдутинам...
- То ми можемо запропонувати їм обмiн... Гадаю, що гра варта свiчок.
Якщо ми не хочемо мати вiд беглер-бея неприємностей, вiрнiш, якщо ти не
хочеш мати неприємностей, бо я тут нi при чому, то ми повиннi роздобути
той фiрман, чого б це нам не коштувало! Гайдутини не мають причини не пiти
на такий обмiн. Козака вони цiнять, як це менi вiдомо, досить високо, а
змiст фiрману досi для них не становить таємницi.
Гамiд мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою вiн пiддав би
його тортурам, а потiм накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх за власну
шкуру примушував його стримуватись, бути помiркованим. Думка Сафар-бея про
обмiн, якщо фiрман i справдi уже в гайдутинiв, сподобалась йому.
- Ну, що ж, гаразд, - буркнув похмуро. - Я згоден... Як же це зробити?
Я боюсь, що до ранку вiд гайдутинiв i слiд прохолоне. Чуєш, гяуре?
- Нiкуди вони звiдси не пiдуть, - сказав Сафар-бей. - Вони знають, що
Звенигора у нас у полонi, i постараються вiдбити його. Зi сходом сонця
пошлемо кого-небудь на переговори.
- Гаразд, - погодився Гамiд i гукнув вартового.
Нiч була холодна. Спагiї i яничари напнули намети, та про Звенигору
нiхто не потурбувався, i вiн, зв'язаний, мокрий, тремтiв вiд нiчного
холоду. Вартовий теж мерз. До пiвночi, поки горiли вогнища, вiн ходив, а,
стомившись, закутався в опанчину i сiв пiд скелею, поставивши яничарку мiж
ногами.
Небо було зоряне, але безмiсячне. Пофоркували в темрявi конi,
перегукувалися дозорцi.
Перед свiтом Звенигорi здалося, що вартовий заснув. Чулося його рiвне
дихання. Та що з того, коли ти зв'язаний? Лежиш, мов камiнь! I козак важко
зiтхає.
Десь позаду, за шатром, що стояло недалеко вiд дороги, почулися
скрадливi кроки. Звенигора насторожився. Хтось прямує до нього. Хто б це
мiг бути? Може, Драган? Нiчого не видно.
Хтось постояв, нiби прислухався. Потiм Звенигора вiдчув, як чиїсь руки
намацали мотузки, якими вiн був зв'язаний, в темрявi блиснуло лезо ятагана
- i вiн вiдчув себе вiльним. Затаїв дихання, розминаючи затерплi руки й
ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятiвника, але побачив тiльки
темну постать, що хутко зникала в нiчнiй iмлi.
Обережно, щоб не наробити шуму, Звенигора порачкував вiд скелi, пiд
якою куняв вартовий, i шаснув у кущi.
Раптом перед ним хтось пiдхопився на ноги, скрикнув:
- Ой, хто це?
Звенигора впiзнав голос Яцька. Миттю затулив хлопцю рукою рота. Так от
хто його рятiвник!
- Це я, Арсен. Тiкаймо мерщiй!
Вони поплазували в темряву. Арсен у думцi дякував хлопцевi за щасливий
порятунок. Смiливий росте воїн!
Яцько упевнено повз уперед. В'юнким вужем розсовував заростi, гнучкою
куницею обминав перешкоди, що виникали на їхнiй путi. Коли вiдiйшли вiд
спагiївського табору досить далеко, зупинився, щоб перевести дух.
Звенигора стиснув його в обiймах.
- Спасибi, тобi, Яцьку, що вдруге визволив мене, - прошепотiв на вухо.
- Не побоявся пробратися у саме лiгво ворогiв! Що б же ти робив, коли б
прокинувся вартовий?
- Вартовий? Я щось його не бачив. Та й далеко я був вiд нього.
- Як! Вiн був поряд з тобою, коли ти розрiзував на менi мотузки...
- Мотузки? - ще бiльше здивувався Яцько. - Я не розрiзував нiяких
мотузкiв...
- То хто ж мене визволив?
- Як хто? Я гадав, ти сам...
- Гм, - задумався Звенигора. - Дивно... Невже...
Вiн не договорив. Неймовiрний здогад пронизав йому ї мозок - невже то
був Сафар-бей? Але нi, це неможливо.
Тодi хто ж?
7
Гайдутини намагалися втекти вiд спагiїв Гамiда i пiвдня петляли по
мiжгiр'ях i, таємних звiриних стежках Старої Планини. Але втекти не
пощастило. Гамiд проявив виняткову наполегливiсть. Без вiдпочинку вiн
переслiдував загiн Младена аж до гори Хладної.
Тут розгорiвся бiй. Гайдутини засiли у вузькiй ущелинi. Дали два залпи
по наступаючих спагiях, але не спинили їх. Розлютований втечею Звенигори,
Гамiд будь-що хотiв розгромити повстанцiв, схопити їхнiх ватажкiв i
вiдiбрати фiрман, а тому гнав своїх аскерiв у наступ, незважаючи на
втрати.
Спагiї рвалися в рукопашний бiй. Скориставшись тим, що гайдутини
набивали яничарки, вони з криком i вереском ринули у вузький прохiд.
- Алла! Алла! - ревiли страхiтливо роззявленi роти.
- До шабель, другарi! - пролунав голос воєводи Младена. - Не осоромимо
землi болгарської! До шабель!
Вiн перший кинувся з високо пiднятою шаблею на ворогiв. Поряд з ним
iшли Драган i Звенигора. Всi гайдутини, за винятком Златки, Якуба i Яцька,
якi ходили бiля поранених i стерегли коней, ринули в атаку.
Двi лавини зустрiлися в похмурiй кам'янистiй ущелинi. Заскреготала
криця - впали першi вбитi. Крики стихли. Чулися лише поодинокi вигуки
бiйцiв та стогiн поранених. Рубалися люто, не вiдступаючи нi кроку назад.
Сiре камiння почервонiло вiд кровi, - з нього здiймалася нiби рожева пара.
У гайдутинiв видiлялися два клини, що глибоко ввiгналися у стрiй
спагiїв, - перший мав вiстрям Младена, Звенигору i Драгана, другий -
Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душi жалiючи, що
не може дотягнутися до Гамiда, який стояв далеко позаду, в тилу своїх
воїнiв. Зате Спихальський, люто настовбурчивши вуса, без угаву сипав
лайками та приповiдками, без яких не мiг обiйтися навiть у вирi лютої
сiчi.
- Згинь до дзябла! - гримiв його голос. - Псякрев!
Свистiла шабля - i поляк просувався на один крок наперед.
- Го, го, лайдаку, а ти що за єден! - звертався вiн до нового ворога,
що напав на нього. - Звiдкiля узявся, скурвий сину? Хочеш помiрятись зi
мною силами? Прошу, прошу... Але не ремствуй, пане, якщо до скону
носитимеш на своєму писковi мiй гостинець! На! Маєш!..
Похмурий Грива рубався затято. Вiн був на цiлу голову вищий i вiд
своїх, i вiд туркiв, - i з висоти свого зросту скидав гострим поглядом все
поле бою, помiчав найбiльш завзятого ворога i поривав туди за собою своїх
друзiв.
Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмiшкою на напiврозтулених
вустах, фехтував з бородатим аскером легко i радiсно, нiби стояв не на
смертельному герцi, а на току з цiпом у руках над снопами запашного жита.
Пiвдесятка ворогiв уже скуштували їхнiх шабель i, обливаючись кров'ю,
корчилися пiд ногами у бiйцiв.
Звенигора i Драган пильно оберiгали Младена.
Хтось iз спагiїв упiзнав його i з криком: "Воєвода Младен!" - кинувся
на гайдутинського ватажка з високо занесеною шаблею. Драган вiдбив удар, а
Звенигора прикiнчив нападника. Та тепер усi аскери побачили воєводу, i
кожен намагався схрестити з ним зброю. Кожному хотiлося зажити слави
переможця воєводи й одержати обiцяну Гамiдом нагороду за його голову.
Бiй проходив з перемiнним успiхом. Жоднiй з сторiн не пощастило здобути
вiдчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдутинам доведеться вiдступати:
спагiї мали вдвiчi бiльше сил. До того ж загiн Сафар-бея, який до цього
часу не брав безпосередньої участi в збройних сутичках, мiг в першу-лiпшу
хвилину прийти їм на допомогу.
Потрiбно було протриматись до вечора, а потiм, користуючись темрявою,
вiдступити.
- Драгане, накажи винести поранених, - кинув через плече Младен, - у
безпечне мiсце! Хай Златка i Якуб супроводять їх!
Драган вийшов з бою.
Звенигора мусив бути ще уважнiшим, щоб у разi потреби вiдвести од
воєводи небезпеку. Вiн став з ним плече в плече i, пiдтримуваний iншими
гайдутинами, мовчки вiдбивався вiд розлютованих ворогiв, що почали
насiдати все настирливiше.
Один з аскерiв, якому, видно, дуже хотiлося зустрiтися вiч-на-вiч з
воєводою, але не щастило це зробити через штовханину, поклав собi
досягнути цього iншим шляхом. Вiн вихопив пiстоль i, скочивши на камiнь,
через голови товаришiв, вистрiлив у Младена. Старий воєвода здригнувся,
почав осiдати назад. Звенигора встиг пiдхопити його попiд руки, але в цю
мить ворожа шабля завдала воєводi ще одного удару. Гайдутини зразу ж
заступили його, а Арсен винiс воєводу в тил.
На крик Звенигори пiдбiг Драган.
- Яке нещастя! - скрикнув вiн, побачивши закривавленого, зблiдлого
воєводу. - Швидше до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут...
Рани Младена виявилися серйозними. Куля пронизала груди, а шабля
розпанахала передплiччя.
Якуб туго перев'язав воєводу, Златка зi слiзьми на очах пiдтримувала
батька за голову.
Младен крiпився, але поволi втрачав сили.
- Як там? - спитав кволо.
- Тримаються нашi, - вiдповiв Арсен.
- Жаль, мало нас, а то б спiймали сьогоднi Гамiда... Арсене, передай
Драгановi, щоб виводив загiн з бою! Досить ми поклали ворогiв! - Воєвода
змовк, зцiпивши зуби.
Звенигора з Якубом посадили його в сiдло. Златка стала поруч, готова
пiдтримати батька. Пiдвелися тi пораненi, хто мiг iти сам.
- Рушайте, - сказав Звенигора. - Ми наздоженемо вас.
Звiстка про поранення Младена незабаром поширилася мiж гайдутинами.
Кожен з них ще чинив опiр вороговi, але бойовий запал уже почав згасати,
як згасає вогонь пiд першими краплинами дощу. Звенигора помiтив це зразу,
як тiльки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вiчi i те, що крики
"алла" вже заглушували голоси гайдутинiв, i те, що крок за кроком
гайдутинська лава вiдкочувалась, i навiть те, що бiльше не сипав
приповiдками пан Мартин, а мовчки вiдбивався вiд двох аскерiв, що, видно,
заповзялися взяти його на шаблi.
- Драгане, виводь загiн з бою, - шепнув Арсен молодому болгариновi. -
Вiдступаємо на пiвнiч, у гори... Такий наказ воєводи!
Бiй ущухав. Гайдутини поволi вiдступали назад, пiдбираючи поранених.
Драган сподiвався, що спагiї, зазнавши вiдчутних втрат, не стануть
переслiдувати їх, одначе вiн помилився. Хоча вони й не кидалися
врукопашну, але й не вiдставали. Чутка про поранення Младена дiйшла до
Гамiда, i вiн вирiшив одним ударом покiнчити i з воєводою, i з його
загоном.
Так i йшли манiвцями, до темних ущелинах, захаращених буреломом та
камiнням. Попереду - гайдутини, позаду - спагiї, не вiдступаючи, але й не
насмiлюючись поки що нав'язати новий бiй. Гамiд мав свої розрахунки. Вiн
знав, що гайдутинам важче. Вони несли поранених, а вiн своїх залишив на
мiсцi бою пiд наглядом Сафар-бея, який вiдмовився брати участь у дальшому
походi. Тож ага сподiвався, що прийде час, коли стомлених, виснажених
гайдутинiв буде легко перемогти.
8
Два днi тривав цей важкий, виснажливий вiдступ. Голоднi люди мовчки
брели гiрськими стежками, щомитi оглядаючись назад. Коли спагiї дуже
насiдали, тодi найвитривалiшi робили засiдку i стрiляли в них з-за
каменiв. Це примушувало туркiв знову триматися на чималiй вiдстанi.
Звенигора iшов поряд з Драганом. Тепер на плечi молодого балканджiя
лягла вся вiдповiдальнiсть за долю загону.
- Так ми перейдемо всю Планину, - промовив гайдутин. - Треба рятувати
Младена i не дати Гамiдовi змоги повернути собi фiрман. Але як це зробити?
На мою думку, нам слiд роздiлити загiн. Ти, Арсене, разом зi своїми
друзями, Младеном, Златкою i Якубом вiдiрвешся i пiдеш на пiвнiчний схил
Планини. А я з загоном вiдверну Гамiда вiд вас...
Звенигора мовчав. Вiн розумiв, що тяжко поранений воєвода потребує
спочинку. Хоча б на два-три днi. Але роздiляти загiн... Чи ж погодиться на
це Младен? Вiн висловив свiй сумнiв Драгановi.
- Ми йому нiчого не скажемо, - вiдповiв Драган. - Врештi, йдеться про
його життя, i тут ми маємо право вирiшувати самi.
- Ну, що ж, я згоден.
Вони домовилися про мiсце майбутньої зустрiчi. Драган зразу повеселiв.
Вiн вiрив, що без тяжко пораненого воєводи загiн зумiє втекти вiд
переслiдувачiв, а с...
