Володимир Дрозд. Катастрофа
страница №2
...ч випадково обмовився, що колись мрiяв створитивласний свiт i склав план тридцяти двох романiв. У моїх старих блокнотах я
вiдкопав уривок фрази: "... я б теж мiг вигадати королiвство i стати
королем... Загатний". Не пригадую, але, здається, це натяк саме на той
перiод, про який iдеться.
Пiдiймаючись ще на одну сходинку в унiверситетськiм життi Iвана
Кириловича, я дозволю собi скористатися свiдченням Люди, хоч це й не
зовсiм етично. Нещодавно у нас було декiлька одвертих розмов, i всi вони
обертались навколо її стосункiв з моїм героєм (до речi, Загатний справив
на Люду дуже глибоке враження). Ось_ що вона принагiдно сказала:
- Хiба я можу пам'ятати всi його сповiдi? Вiн промовляв щовечора, це
був суцiльний монолог, я ж тiльки була терпеливою слухачкою. Звiсно, нi з
ким у Терехiвцi не був вiн такий одвертий, як зi мною.- Тут я дозволив
собi посмiхнутись.- Щось казав про романи, котрi збирався писати, але
згадував їх завжди неохоче. Багато розповiдав про своє життя на цiлинi.
Вiн поїхав туди пiсля невдачi з романами. Нi, не так. Вiн поїхав на
цiлину, бо хотiв глибше вивчити життя. I там з ним сталася прикрiсть, що
мало не скiнчилась трагiчно. Не пам'ятаю деталей, але, здається, вiн
заблукав у степу, поранився, прожив без води та їжi багато днiв i вже
зiбрався помирати, коли на нього випадково натрапила машина якихось
геологiв. Лiкарi навiть не сподiвались, що оклигає. Божився, що i сам не
хотiв оклигувати. Мабуть, позував. Бо як людина може прагнути смертi?
Бiологiчно неможливо. Там, у степу, вiн випробував долю: якщо до такого
часу не знайдуть, отже, цей свiт може спокiйно проiснувати без нього i
його творчий порив нiкому не потрiбний. Iван розумiв це ширше, у
фiлософському планi. Ну, знайшли набагато пiзнiше. I вiдтодi Загатному не
давала спокою думка, що його життя випадковiсть i нiчого не змiниться в
свiтi, напише свої романи чи нi, тобто вони не мають для свiту
абсолютного, позачасового, позалюдського значення. Якось так вiн
висловлювався. В ньому щось зрушилось. Виписавшись iз лiкарнi, повернувся
до Києва i спалив усi свої начерки, рукописи. Казав, що смiявся над
вогнищем. Уявляю це театральне видовище. Пам'ятаєте його смiх?..
Карбованого поступу вистачило тiльки до машинного цеху. Тут, мiж
друкарською машиною та рiзальним верстатом, було самотньо й тихо. Зi щiлин
у дверях стримiли жовтi леза свiтла. Загатний ступив на одне з них, i воно
луснуло, зламане, знiчене, а може, йому хотiлось почути жалiсний хруст -
там, у цеху, смiшнi, безглуздi iсторiї, врештi, вiн їм не нянька, але
якось тужно, нiби чимось завинив перед ними. Кинути б усе, взяти валiзу та
їхати, їхати свiт за очi... За стiною, в редакцiї, реготали, лементували,
гуркотiли, ярмарок, кагал, невже вони не розумiють, що зараз дорога кожна
хвилина, яка несерйознiсть, без нього вони не випустять жодного номера, як
тiльки вiн поїде звiдси, а йому колись терпець таки увiрветься. Iван
Кирилович почав думати, скiльки важливих справ лежить зараз на його плечах
та як йому нiколи, i поволi мiнився на обличчi - серйознiшав, глибшав.
Тодi заклопотано, докiрливо сiпнув дверi. В секретарськiй було
справжнiсiньке стовковище: коректори, редактор, дружина редактора, Василь
Молохва, Вiталька Дзядзько. На Iвановiм столi незворушно сидiв гладкий
вухатий песик. У його наївненьких очах гусла нудьга. Дзядзько зiгнувся,
долонями рук-у колiна, шию витяг. Тепер редакторiв песик дивився тiльки на
нього, голови обох були поруч, нiби ось-ось буцнуться.
- Якщо ти, Вiталько, навчиш Джульбарса гавкати, я тобi випишу за
вчорашню статтю пiдвищений гонорар!-запально гукнув Гуляйвiтер i вмовк.
Усi причаїлись, чекали, тiльки миша хрумкотiла за книжковою шафою. I
раптом Дзядзько голосисте, смачно гавкнув:
- Га-в-в-в!..
З несподiванки песик з усiх чотирьох, нiби гумовий, стрибнув убiк. Але
Вiтальчине обличчя знову наблизилось:
- Га-в-в! Гав-в-в-в!
У круглих Джульбарсових очах замерехтiв переляк. Столи стояли тiсно, i
песик кинувся навтiкача по зведеннях, чернетках, гранках. Дзядзько, не
вiдриваючи рук вiд колiн, стрибав слiдом i заливався молодим, пристрасним
гавкотом:
- Гав! Гав! Гав!
Песик, пiдсмикнувши куцого п'ятачкового хвоста, наполохано скавучав та
щодуху метлявся по столах. Нарештi, загнаний безжальним переслiдуванням у
куток, вiн опустився на заднi лапи, задер голову i, щойно наблизилось
ротасте Дзядзькове обличчя, жалiбно пискнув.
- Га-а-а-в-в-в...
- Товаришi, iсторична хвилина, - Гуляйвiтер метнувся до Дзядзька,
тиснув руку, обiймав за плечi.- Будьте свiдками. Деякi терехiвськi
органiзми знахабнiли i твердять, що мiй Джульбарс - не гончий пес.
Сьогоднi всi чули його прекрасний дзвiнкий голос! А тобi, Вiталько, од
усього пролетарiату... Могорич з мене. Ну й талантище, скажу я, в тебе.
Iван усмiхнувся - самими устами. Дзядзько й справдi гавкав майстерно -
здiбностi анiмалiста. Цього примiтива Гуляйвiтра з його ситим псом так i
кортить подражнити. Вiн стис руку, аби вiдчути холодний бiль, i строго
ступив до столу. В кiмнатi повiяло тверезiстю.
- Товаришi, друкарня чекає на передову, - вiдкрив теку з гранками.-
Платитимемо наднормовi.
Кiмната спорожнiла. Коректори поспiшили до друкарнi, мабуть, новиною
дiляться: редакторiв пес, якого той купив у голови терехiвського сiльпо за
сотню карбованцiв, нарештi загавкав. Молохва з Дзядзьком вийшли в
бухгалтерiю. Дружина редактора понесла песика додому: у нього режим, спати
час. Похмурий Гуляйвiтер грався канцелярським пресом i говорив, обминаючи
зневажливий Iванiв погляд:
- Незручно турбувати Дмитра Семеновича об цiй порi, добрi люди зараз
сплять. У мене там є пара фактiв кукурудзяних, з активу. Але ж так вiдразу
передову не створиш. I голова поболює, стомився...
"Стiльки енергiї було на людях, а за хвилину зiв'яв. Що ж, можливо, так
i треба: оптимiзм для мас. Але секретаревi боїться дзвонити не тому, що
пiзно. За своїми песиками та кроликами вiн забув його вказiвку i тепер
думає, як легше викрутитись. Знову все лягає на плечi сякого-такого
Загатного, цей вивезе, не вперше. Я можу його кривим шилом штрикнути, хай
пише передову, але ж ялозитиме до години ночi, а я збирався зайти до Люди,
обов'язково, слушнiшого випадку не трапиться, вiн хоче, щоб я сам набився,
яка ницiсть..."
- Я продиктую передову. Хай Уля сяде за машинку. Це було сказано таким
голосом, що Гуляйвiтер збеленiв, але стримався, бо що йому лишалося
робити. "Шкода, я б йому все виказав, однаково за мою передову двадцять
карбованцiв випише, а за свою - тридцять". Загатний стукнув кулаком по
стiнi, за якою друкарня. Помовчали, глибоко незадоволенi одне одним.
Дiверi прочинила коректор.
- Сiдайте за машинку, - сказав Iван.- Я диктуватиму передову.
(Оце буде вистава, побачите!..)
- Сигарету! - скомандував Iван. До нього потяглися руки Гуляйвiтра та
Дзядзька. Пригостився в Дзядзька. Улинi пальцi лежали на клавiшах
друкарської машинки. Руки Молохви нiжили трiснуте настiльне скло - папери
склав до сейфа, але не прощався, можливо, й собi чекав вистави, що
передбачалась. Iван прийняв з проходу стiльця: зайвi речi заважають
думати. Гуляйвiтер з Дзядзьком стовбичили в дверях секретарської. Середина
кiмнати - сцена. Затягся i несподiвано сильним, виразним голосом почав:
"На полях достигло золото. Крапка. Тисячi гектарiв прославленої королеви
чекають невтомних хлiборобських рук. Серце господаря не може битися
спокiйно, доки кукурудза знаходиться поза колгоспними засiками..."
Друкарська машинка улесливо задихалася в погонi за Iвановою думкою. З
темних шибок звисали електролампи. На обличчях глядачiв чекання й подив.
Вiн штовхнув вiкно - електролампочки стрибнули в безвiсть, гiлля шовковиць
попливло до кiмнати. Дихнув глибоко, тричi, за системою йогiв, аби
посвiжiшало в головi. Рiзко обернувся: "Руки господаря не дадуть загинути
жоднiй стеблинi, жодному зернятковi. Абзац. Ми стоїмо на порозi великої
битви за врожай. Ще день-два - i на золотистi поля вирушать сотнi машин,
тисячi й тисячi трударiв. Перемога залежить вiд того, як ми пiдготувалися
до вирiшальної хвилини..."
Руки в кишенi, пiшов мiж столiв, з кутка в куток. Очi замислено
вiдсутнi, весь у собi, в думках, у словах, що легко шелестiли,
випереджаючи перестук друкарської машинки. I водночас нiби на кiноплiвку
себе знiмав. Загальний план: кiмната, глядачi, ставний мужчина, високе
чоло, нервово ходить; середнiй план: друкарська машинка, залитий чорнилом
стiл, iнтелiгентна людина iде на камеру; крупний план: замислене, розумне
обличчя людини, чiткi рухи губ; крупний план: на бiлому паперi лiтери
похапцем в'яжуться у слова; крупний план: глибокi, стомленi очi людини...
Справжнi нездари, хоч лiквiдовуй газету, коли вiн поїде з Терехiвки.
"Товаришi колгоспники! Докладемо всiх зусиль - нi, закреслити, сухувато, -
хай спокiй нiкому й не сниться у цi гарячi днi! Хай кожен живе думкою: чи
все я зробив i роблю, аби якнайшвидше зiбрати багатий урожай кукурудзи?
Вище прапор соцiалiстичного змагання на других жнивах". З останнiми
словами Iван закрив обличчя долонями, нiби стомився до краю, потiм поволi
опустив руки i видихнув: "Знак оклику, все... Редактору на пiдпис..."
Прiся стояла на порозi, аплодувала. Василь Молохва хитав головою:
- Талантище...
Метнувся з кiмнати, нiби розчулений актор зi сцени.
Гуляйвiтер мовчки розписався на першiм аркушi передової.
Передову вiддали в друкарню. За каси стали складачi. Гуляйвiтер з
Дзядзьком теревенили про Джульбарса. Гуляйвiтер, як завжди, пристрасно,
Дзядзько - бавлячись, але не без потаємної думки. Iван Кирилович
нашорошився за столом, нiби горобець на морозi; вiн уже нiкуди не спiшив,
нi в що не грався. Недавня вистава посеред кiмнати для трьох
посередностей, його свiдоме лицедiйство, принизлива погоня за власним
образом в очах ближнього, штучний пафос передової - усе зробилось палючою
раною десь глибоко в грудях. А може, вiн просто перекурився - смалив
сигарету за сигаретою. Для глядачiв. Трагiчна ситуацiя. Актор зневажає
залу, натовп i весь вiддається грi. Аби довести їм, що вiн кращий,
талановитiший, нiж вони гадають. Вiн завжди ненавидiв похмiлля. Боже,
послухати себе - то я такий чистий, святий, збудуйте для мене храм.
Збожеволiти можна. Просто бiсить цей примiтивний ентузiазм Гуляйвiтра. Що
б ми робили на Робiнзоновiм островi? Жували самих себе? Щасливий дарунок
цивiлiзацiї: їж ближнього, хоч не терпиться ковтнути власну персону.
- Навiщо стiльки пристрастей? Песик ваш все одно не породистий. Я не
спецiалiст, але й простому смертному видно. Вiд вуличної сучечки
байстрюган. Аж менi ваших грошей шкода...
- Не ослiть, Загатний, - металево прозвучав по хвилi голос Гуляйвiтра.-
Зовсiм не смiшно.
- То я ж не для смiху.- Iвановi згадалася його клятва не говорити
жодного зайвого слова, але згадка тiльки майнула i безслiдно розтанула.- Я
задля iстини. Мусить же хтось сказати вам правду. Сто карбованцiв з вас
виманили, а песик щербатої копiйки не вартий...
Вiн знiчев'я штирхав редактора отруйними голками, i чим дошкульнiше
було Гуляйвiтру, тим глибшу насолоду вiдчував. I вiд кожного влучного
дотепу в душi танула крига. Натомiсть знову полонила якась хвороблива,
безконтрольна бадьорiсть, аж курити закортiло, але не просити ж саме тепер
у Гуляйвiтра - розлючений Iвановими дотепами, редактор сховався до
кабiнетика, ще й дверима грюкнув щосили. Але за хвилину вибiг, промчав
повз Загатного та повз розгубленого вiд сутички двох начальникiв Дзядзька.
Уже з порога повернув до Iвана сiре обличчя (мовляв, я зовсiм не бажаю з
вами розмовляти, я поспiшаю, але, мiж iншим...):
- Мiж iншим, товаришу Загатний, найавторитетнiшi люди району не раз
свiдчили, що мiй Джульбарс вiд чистокровного гончака...
- Не мав щастя чути такого запевнення.
- Борисе Павловичу, - засолодив Дзядзько, - Борисе Павловичу, хай
товариш Хаблак авторитетно вирiшить вашу суперечку. Вiн у вiйську три роки
сторожових псiв доглядав i теоретично пiдковувався. Чесне пiонерське, сам
хвалився...
- Товариш Хаблак не такий наївний, щоб проти редакторового пса
свiдчити, - невинно зауважив Iван.- йому квартира потрiбна.
Гуляйвiтер ступив до Iвана:
- Що ви хочете цим сказати?
Дверi прочинилися. З порога вибачливо-радiсно всмiхався Хаблак.
У щомiсячнику "На допомогу редакторовi" часто критикують районнi газети
за газетнi штампи. Я досi його передплачую, уважно читаю поради, нотую
слова, за якi лають, i намагаюсь уже не вживати їх. Але, визнаю, не завжди
це вдається. Деякi слова так приговтались у менi за роки газетярської
дiяльностi, що їх i за вуха не вiдтягнеш, образно кажучи. Тому зараз
вибачаюсь, коли зустрiнете тої полови забагато. В генiї я не пнусь, як
дехто, часу теж маю обмаль, а пишу вiльної хвилини, бо пишеться, та й,
повторюю, нема куди вечорами дiтися - периферiя, а футбольнi баталiї
вiдгримiли.
Це такий собi вступ до роздiлу. А тепер про серйознi справи. Хочу ще
раз вiдмежуватись од Iвана, аби й мене не звинуватили в його
нетолерантностi (слово яке!) до людей, особливо до тих, що й зараз
посiдають значнi посади. Скажiмо, товариш Гуляйвiтер пiшов по
адмiнiстративнiй лiнiї (тiльки мiж нами - давно було б так, журналiст з
нього нiкудишненький, але т-с-с-с...) i тепер в областi. Дзядзько теж в
областi, в секретарiатi "Колгоспної правди". Брати Молохви бухгалтерують в
обласних органiзацiях. Отож бiльшiсть моїх героїв - люди помiтнi, i я
пiдкреслюю, що в своїх замальовках дивлюся на всiх очима Iвана Кириловича,
а не власними.
Загатний з першої зустрiчi вловлював одну, найпомiтнiшу рису в
людському характерi й вiдтодi вже не змiнював своєї думки. Це й спричиняло
деяку його необ'єктивнiсть... Iванiв свiт майже не мав пiвтiнi, все чiтко
розмежовувалось на чорне та бiле. I хай вiн менi вибачить, але якось так
виходило, що бiльшiсть людей в його очах були одягнутi далеко не в бiлi
шати, скорiше навпаки. Загатний мав справжнiй талант вiдкривати в ближнiх
їхнi дошкульнi мiсця. Ще й грати на них, нiби на струнах. Згадайте, хоча б
того ж Дзядзька.
Винен, що досi не розповiв про Дзядзька детальнiше. Смiшний чолов'яга,
не без дивацтва, як i кожен з нас. Наступного дня по своєму приїздi в
Терехiвку попросив мене вийти з ним у двiр, пiд шовковицю:
- Побалакати треба, як з другом.
Голос серйозний, навiть трохи врочистий. Повторюю, двох дiб не минуло,
вiдколи познайомились, який там друг? Ну, всiлися на лавi пiд шовковицею,
почав вiн дiлитися своїм горем. Яких тiльки подробиць про своє сiмейне
життя не розказував! А все зводилось до одного:
- Не розумiє дружина моїх високих помислiв...
Я червонiв, бо тодi ще не знався на сiмейнiм життi, бурмотiв якiсь
спiвчутливi дурницi й пишався в душi, що доросла людина так звiряє на
мене. А за кiлька день дiзнався: не лишилось у колективi працiвника, на
котрого б Вiталька не сповiрив, як на друга, своїх сiмейних таємниць...
Що ж, накажете ненавидiти таку химерну людину? Тодi ми всi вiдцуралися
б одне одного, бо в кожного знайдеться якийсь грiшок, коли прискiпливо
шукати. Недовго й цивiлiзацiї розсипатись. Врештi, хiба не той же
Сковорода, якого з таким апломбом цитує Iван Кирилович на своє
виправдання, писав: "Помилки друзiв ми повиннi вмiти виправляти або
терпiти, якщо вони несерйознi"?
Переглянув останнiй роздiлок свiй i подумав: кого ставлю перед свiтлi
читацькi очi - бусурмана, вовкулаку, виродка? Такий уже темний, негативний
вимальовується мiй Загатний, аж не вiриться, що подiбна людина може
iснувати в нашiм суспiльствi. Визнаю, грiшний: вiдколи пописую, став
критичнi статтi в товстих журналах переглядати. Цiкаво ж знати, за що
лiтераторiв лають, аби й собi не збитися на хибний шлях. Так ось, щодо
вiдсоткiв позитивного й негативного в герої. Точно я й не усвiдомив,
скiльки чого треба, - один за ту цифру стає, iнший - за ту, третiй пише й
озирається, наче бухгалтер перед ревiзiєю, а конкретної вказiвки немає.
Ранiше легше лiтераторам писалось: якщо вже негативний тип - то
негативний, позитивний - то позитивний. А зараз химерять, химерять i нiяк
не домовляться. Звичайно, я розумiю - у нас демократiя, але ж совiсть
майте, товаришi писаки!
Пам'ятаю, рокiв кiлька тому дискусiя про широкi й вузькi холошi
набагато органiзованiше проходила, хоч пристрастi теж буйнi палали. Але
досить швидко зiйшлися на золотiй серединi - 24 сантиметри, i вже не чути,
щоб про штани сперечались. Ну, зроблю я, примiром, п'ятдесят на п'ятдесят
вiдсоткiв, тобто половину героя в позитивнi тони розмалюю, половину - в
негативнi, здається, це наймоднiше зараз. А раптом завтра мода змiниться,
повiє новий вiтер? Правду мiй дiд казав: сокирою легше, нiж пером. I
безпечнiше, додам _я. Важкенько житиметься менi серед лiтераторiв з моєю
закоханiстю у сталiсть та порядок. Але кинувся у бiйку - зуби не жалiй,
мудро радить народ. Хай теорiєю вченi критики займаються, а я ледве
домучив заочно той остогидлий унiверситет.
Були в Iвана Кириловича й позитивнi риси, i було їх чимало. Та лихо в
тiм, що виявлялись вони не так, як негативнi. Воно й справдi: не все те
золото, що блищить. Найцiннiше - його професiйна майстернiсть. Що й
казати, вiн журналiст. Не було таких у нашiй районнiй ланцi i не буде.
Люди з такими талантами набагато вище Терехiвки лiтають. Не пам'ятаю, щоб
Iван Кирилович сидiв над рукописом, - вiн лише диктував. Вiн мiг за ранок
продиктувати передову, нарис, фейлетон, а iнформацiї лускав, наче горiхи.
Iнодi вiн диктував до тисячi рядкiв у день i випускав газету сам, маючи в
помiч лише коректорiв: той у вiдпустцi, той на сесiї, а редактор, як
завжди, уповноважений. Врахуйте до того ж, що на село Загатний виїздив
рiдко. Йому вистачало кiлькох цифр, одної риси, одної бiографiчної деталi,
аби написати цiлу газетну епопею. Покладе на стола сiрникову коробку i
чеше, чеше нариса, аж друкарка не встигає за ним, та все до ладу, гарно -
заслухаєшся. Тут тобi i конфлiкт, i любов, i мрiї - диявол у ньому сидiв
за цих хвилин, слово честi.
Весь рiк газета на Загатному трималась-не перебiльшую. I напише, i
матерiали iнших вичитає, i макет накреслить-деякi номери редактор
пiдписував до друку, самi заголовки переглянувши. Далеко було Гуляйвiтру
до Загатного. Зовсiм iнша конструкцiя. Борис Павлович посiв редакторське
крiсло одразу пiсля унiверситету, бо редагував унiверситеську
багатотиражку. I взагалi активний товариш. Активнiсть так i била з нього
джерелом. Я радiв: нарештi справжнього редактора дочекалися. Спершу ми з
ним близько зiйшлись - я вчив Гуляйвiтра мотоциклом кермувати i в добрi
хвилини слухав його далекосяжнi намiри зробити нашу районну газету
найкращою в областi. Менi це дуже iмпонувало, всi ми замолоду шанолюбнi.
Пам'ятаю, ще до Гуляйвiтра, десь на другому тижнi моєї трудової бiографiї,
обласне радiо передало огляд районних газет. Там i наш листок згадувався з
поганого боку. Мовляв, мало зважають на розвиток громадського
тваринництва. Мене це так схвилювало, що я того ж дня написав до
радiоредакцiї гнiвного листа, де перерахував усi матерiали останнiх
мiсяцiв, присвяченi тваринництву. А редакцiя передала мiй бурхливий
протест обкомiвському iнструктору, авторовi статтi. А той у Терехiвку
дзвонить. А редактор мене викликає. А я гарячкую, мовляв, явний наклеп,
треба протестувати. Ну й гвалт був...
Так ось, мiсяцiв на два вистачило ентузiазму Бориса Павловича, а далi
вiдчув, що в газетярськiй дiяльностi на "ура" не вiзьмеш, а треба брати
щогодинно, щоденно, роками, i носа похнюпив. Бувало, тижневу планiвку
провести - по всьому району редактора шукають: дуже любив уповноваженим,
штовхачем бути, шуму-гаму в колгоспi наробити. Якщо не уповноважений, то
качок чи зайцiв полює. А коли до кролiв, до мисливського пса дiйшло -
горенько наше, дивуємось, бувало, забачивши Гуляйвiтра в редакцiї. I так
уже звикли без редактора працювати, що й не уявляли, як воно з редактором.
Вiд цього усi потерпали - два мотоцикли в редакцiї, а одного з них дуже
надiйно осiдлав Гуляйвiтер, мало до туалету на ньому не їздив. Правда,
грiх ремствувати, шмат району над рiчкою, то вiн часто, їдучи на
риболовлю, завозив кореспондентiв у села, а по дорозi назад пiдбирав.
Примчить у редакцiйний двiр, круто розвернеться навколо шовковицi, аж в
очах пасажирiв потьмарiє, забiжить до редакцiї, гасає по кiмнатах з трьома
карасиками, мов ошпарений, а ми всi дивуємося, розхвалюємо його рибальськi
здiбностi. Дитя нерозумне, хоч уже й пiд тридцять.
Але не його вина. Це спадкове. Я зрозумiв, коли про гени в журналi
вичитав. Заїдьте до обласного центру - анекдотiв про Павла Павловича
Гуляйвiтра наслухаєтесь пiд саму зав'язку. А Павло Павлович - рiдний
батько Бориса Павловича. Багато людей присягалися менi, слово честi
давали, що все це не вигадки, не анекдоти, а щира правда.
Якого тiльки хлiба не скуштував Павло Павлович на своїм довгiм вiку -
майже у всiх обласних крiслах величався. Номенклатурна одиниця давньої
випiчки. Але собою не те що непоказний син. Навпаки, високий, повний, сива
голова вiдкинута назад, довгi вуса, гучний голос. На всiх святах, що їх
знiмала в областi республiканська кiнохронiка, до кадру потрапляв.
Колоритна постать.
Послухайте перший анекдот-бувальщину. Це з останнiх його дiянь,, коли
завiдував мiським комунальним господарством. Будують мiкрорайон. Перших
мешканцiв вселили. Але ж пустир - жодного деревця. Раптом комiсiя з Києва.
Заметушились. Тут Павло Павлович i вирiшує похизуватися перед київським
начальством та й мiсцевому свою оперативнiсть явити. За нiч усю дорогу до
мiкрорайону ялинками засадив, а в самiм районi, навколо дитячих ясел,
справжнiсiнькi парки зазеленiли. Комiсiя задоволена - турбота про людину
на високому рiвнi, саме в моду це входило. Усе б зiйшло з рук, якби по
ситiм обiдi в новiй їдальнi якомусь членовi комiсiї не прикортiло ялицею в
зубах поколупати. Сiпнув - ялинка нахилилась, вiн за гiлочку - ялинка iз
землi виштрихнулась. У членiв комiсiї обличчя затiпались. Оточили бiдну
ялинку, а вона пiд корiнь зрубана. Але Павло Павлович не розгубився.
Набрав у жменю чорнозему:
- Ви звернiть увагу, яка, земелька. Золота. Чистiсiнькi селiтри й
амiаки. Та у нас дерево корiння не пускає, бо то марнування енергiї, без
коренiв усяку живнiсть смокче...
Здається, опiсля жодних посад уже не займав, бо випадок наробив галасу
у верхах. Зараз старий Гуляйвiтер на пенсiї. Виступає в школах, на
пiдприємствах зi спогадами - iнформацiї в обласнiй газетi були.
Хочете ще одну бувальщину? Полюбляю такi оказiї. Але досить. Не про
Павла Павловича ж мiй роман. Анекдочу, як Борис Павлович. Почав во
здравiє, кiнчив за упокiй. Нема в мене зiбраностi, логiчностi. Писатиму
про Загатного. Нi, вже лiпше про Гуляйвiтра закiнчу.
I в Бориса Павловича траплялися спалахи. На те були двi причини.
Заходжувався Гуляйвiтер, отримавши доброго прочухана вiд начальства. Що
тодi дiялося в редакцiї! Ми не працювали - реорганiзовувались. Iдеї
сипалися з Бориса Павловича, нiби горох з мiшка. Вiн поспiшав усе змiнити,
усе полiпшити, буцiмто вiд того, в якiй кiмнатi чий стiл стояв,
розумнiшала наша газета. За таких моментiв Iван Кирилович любив
декламувати вiдому байку про оркестрантiв, котрi "в музики не годилися".
Гуляйвiтра, звiсно, неприхований скепсис бiсив. А Загатний тiльки того й
домагався, i що за приємнiсть людинi ближнього свого злостити? Досi не
розумiю. Переполох тривав кiлька днiв, i потроху все влягалося,
заспокоювалось. Ми вертали на обжитi мiсця, а Борис Павлович їхав
рибалити. Єдиною пам'яткою гарячих днiв лишалась несподiвана ряснота на
сторiнках газети енергiйних звернень, закликiв та гасел, набраних жирним
шрифтом i в розрядку.
Ще яскравiше вибухало, коли Бориса Гуляйвiтра наздоганяло натхнення i
вiн з мотоцикла пересiдав на Пегаса. Траплялося це рiдше, анiж шприц вiд
начальства, зате ж незрiвнянно свiтлiшало в редакцiї. Починалося так.
Негадано серед робочого дня в редакцiйний двiр вкочувався на шаленiй
швидкостi мотоцикл. Гуляйвiтер на бiгу стягував рукавицi, захиснi окуляри,
гукав стрiчним колегам: "Привiт!" - i замикався на ключ у своєму кабiнетi.
За годину з друкарської машинки знiмались усi термiновi матерiали,
друкарка курсувала мiж редакторським кабiнетом та своєю кiмнатою i
поспiхом цокотiла.
Пiд вечiр млявий, вдоволений, щасливий Гуляйвiтер з'являвся на люди. А
для нас тiльки починалося. Дзвонили в села - скликали на завтра
лiтературне об'єднання. Порпались у старих листах-шукали вiршi, поеми,
новели. Газета ставала лiтературним альманахом. Височезнi пiдвали трьох
останнiх сторiнок заповнювалися уривками з чергового роману чи повiстi
Бориса Гуляйвiтра. Заголовки романiв, повiстей були гучнi, красивi,
багатозначнi, закiнчувалися трьома крапками i дуже подобались редакцiйним
жiнкам. Пам'ятаю три: "Я зiрву для тебе едельвейс...", "Пролiски цвiтуть
повеснi..." i "Веснянi приморозки..." Жодного разу Борис Павлович не
повторився, не написав двох уривкiв з одного твору. Iдеї майбутнiх епопей
народжувались у нiм з дивовижною швидкiстю i напрочуд хутко забувались.
Оповiдань наш редактор не писав.
I перший конфлiкт мiж Гуляйвiтром та Iваном Кириловичем стався на
творчiй основi. Ще до приїзду Загатного стало традицiєю уривки з
редакторових романiв вивiшувати на дошку кращих матерiалiв. Самi тямите,
не кожна районна газета може похвалитися такою рубрикою - уривок з роману
чи повiстi мiсцевого автора. На однiй з планiвок пiсля чергового творчого
приступу Дзядзько запропонував усi три пiдвали повiсити на червону дошку
i, як годиться, сплатити пiдвищений гонорар. Я сидiв просто Iвана
Кириловича i помiтив, як глибоко штирхає його кожне Дзядзькове слово. Але
реплiка Загатного була на диво спокiйна:
- Названий товаришем Дзядзьком матерiал не є художньою прозою. До
лiтератури йому так само далеко, як нашому листковi до справжньої газети.
I яку б посаду не обiймав автор пiдвалiв, що про них йдеться, ми
зобов'язанi сказати йому святу правду. Я пропоную цей матерiал вивiсити на
дошку браку.
Ми всi занiмiли. Жiнки п'ринишкли, чекаючи на бурю. Чоловiки дiставали
цигарки й задивлялись у вiкна, аби не стрiчатися поглядами, Гуляйвiтер,
блiдий вiд природи, зовсiм побiлiв. Пробачте за штамповане порiвняння, але
вiн побiлiв, як стiна: сидiв на тлi неї. Одначе витримку неабияку мав. Не
захищався, буцiмто не про нього. Тiльки в холодних очах стрибали мстивi
вогники. Нiкому з пiдлеглих не прощав вiн найменшої образи. I зараз,
певно, мрiяв про слушний випадок, який рано чи пiзно трапиться. Але як
тепер захиститися вiд дошкульних Iванових жал? У душi ми всi знали, що
редакторовi уривки навiть за поганi замальовки не зiйдуть. А мова -
суцiльнi штампи, нiби людина пiввiку промови завiдуючому обласним
комунальним господарством писала Думаю, що тут теж спадкове, наукою досi
не розкопане. Врештi, ми ще так мало знаємо про гени.
- Ставимо на голосування, - з пiдкресленою офiцiйнiстю мовив
Гуляйвiтер.- Є двi пропозицiї. Хто за те, щоб уривок з роману Бориса
Полтавського (його лiтературний псевдонiм) "Пролiски цвiтуть повеснi..."
вивiсити на дошку кращих матерiалiв i вiдзначити пiдвищеним гонораром,
прошу пiдвести руки.
Всi звели руки, окрiм Iвана Кириловича та Гуляйвiтра. Можливо, моя
позицiя в згаданiй iсторiї не зовсiм принципова, але менi ще зарано були
принциповiсть свою виявляти - пiвтори п'ятницi у редакцiї, освiти немає,
ледве на другий унiверситетський курс перелiз. За iнших не розписуюсь. Але
таки треба розумiти людей: у кожного сiм'я, садиба, роботу в Терехiвцi
майже неможливо знайти, куди дiнешся? I питання, врештi ж, зовсiм не
принципове, хай людина втiшиться, хiба не однаково людству, де та халтура
висiтиме?
- Хто за те, щоб вивiсити згаданий твiр на дошку браку, прошу
голосувати
Повiльно, стомлено пiдняв руку Загатний. Вiдчувалося, що пiсля першого
голосування йому справдi усе збайдужiло. Порожнiми очима дивився вiн у
вiкно, i вiдтодi на усiх планiвках це стало його улюбленою позою
-механiчно креслити макет, записувати пропозицiї i тоскно позирати у
вiкно, нiби все, що робиться тут, його не стосується. У.моєму альбомi є
фотографiя нашого колективу. Ми стоїмо на редакцiйному ганку, очi всiх - в
об'єктив, як серед людей ведеться. Тiльки Iван Кирилович дивиться вбiк,
одвернувшись вiд колективу. I погляд холодний, гордий.
Ну, пiдняв руку Загатний, а слiдом - хто б ви думали? - сам Борис
Павлович голосує проти власного творiння. Ми й роти пороззявляли. А вiн:
- Хто утримався? Нiхто. Я вважаю, що уривок можна полiпшити. Лев
Миколайович по дванадцять разiв не лiнувався переписувати, а що вже нам,
грiшним. Але скоряюсь перед волею бiльшостi. Отже, постановили: уривок
повiсити на дошку кращих матерiалiв i сплатити пiдвищений гонорар...
Розщедривсь я на авторськi слова, довго моя iмпровiзована сцена
порожня. Але закiнчу вже розповiдь про позитивнi риси Iвана Кириловича.
Пам'ятаю сонячний першоквiтневий день. Як завжди, Загатний з'являється
точно о дев'ятiй, секунда в секунду. В руцi пакуночок. На планiвку
збираються працiвники редакцiї й друкарнi - час вiд часу у нас
практикувались спiльнi балаканини. Планiвка призначена на десяту годину, а
за три хвилини до десятої урочисто пiдводиться Iван Кирилович:
- Дозвольте привiтати наших жiнок з весною. Не купленi, власноруч
назбиранi...
I кожнiй пiдносить по два прозоро-нiжних пролiсочки. В кiмнатi запахло
весною. Мiж нас тiльки Iван Кирилович був здатний на такий ексцентричний
вчинок. Чоловiки опiсля навiть кпили - за десятком пролiскiв Загатний весь
вихiдний пролазив по навколишнiх гаях. А жiнкам дуже до серця припало
Iванове вiтання. Кiлька днiв - до чергової сутички з секретарем - вони
були ним зачарованi.
Чомусь пригадалося слово "обожнював". Я хотiв написати: "Загатний
обожнював природу". Але це було б не зовсiм точно. Лiпше так: "Загатний
олюднював природу". Вiн вiддавав їй усю нiжнiсть та доброту, якi так скупо
витрачав на людей. Вiн поклонявся кожнiй билиночцi, кожнiй живiй iстотi.
Вiн бачив таємницю там, де ми її вiдвикли бачити. Весь вибухав, помiтивши,
що людина знiчев'я обсмикує листя. Здається, дозволь йому четвертувати
винуватця, той за хвилину лежатиме на пласi. Комарiв, наприклад, нiколи не
бив, а легенько здмухував. Джмелiв, що залiтали до кiмнати, ловив у жменi
i виносив надвiр. Дивно, але вони чомусь нiколи його не жалили. Якось я
наважився запитати:
- Iване Кириловичу, часом менi здається, що тварин та рослин ви жалiєте
бiльше, анiж людей...
- Вiн знiтився й довго мовчав. Я вже шкодував, що бовкнув це дурне
припущення. Але згодом Загатний невесело посмiхнувся:
198
- Тварини й рослини не виннi, бо нездатнi аналiзувати самих себе.
Зовсiм нiби дiти. А людина добре знає, що робить...
Бiльше ми. про це не розмовляли.
Зовсiм наче в поганих п'єсах: ефектна поява героя, нiчна сцена...
Радiючи з нової жертви, Загатний посмiхнувся назустрiч Андрiю Сидоровичу,
що звично нiяковiв:
- Ну, як вдома, товаришу Хаблак?..
Той радiсно з усiма поручкався, звiсив наперед руки з паперовим жмутком
i так стояв, нiби голяка перед медичною комiсiєю, - високий, глистуватий,
з довгим носом i маленькими, запалими очима. Усмiхався ввiчливо, трошки на
догоду Загатному, але щирiше та добрiше вiд нього.
- Гаразд усе, тiльки от нещастя - братовi хлопчаки рукописом мого
роману обклеїли хату, до слiз шкода.
- Свята наївнiсть, - озирнувся Iван на Гуляйвiтра та Дзядзька.- Звiсно,
українська лiтература в жалобi...
- Що? - не зрозумiв Хаблак, напружено думаючи про своє.
- Українське письменство, кажу, одягло траурнi шати.
- А... - промимрив Андрiй Сидорович, зрозумiвши нарештi, що з нього
жартують, i винувато, зиркнув на Загатного, нiби вибачався за його ж злий
жарт. (Даруйте, що перериваю сцену, але за таких ситуацiй я майже
ненавидiв Хаблака. Вiд його ласкавого всепрощення мене нудило. Та плюнь
йому в обличчя, плюнь i йди геть, до учнiвських зошитiв у клiтинку, до
тихих сiмейних вечорiв...) - Та я нарисочка принiс, вибачайте, що пiзно,
але поки з дороги вговтались...- Це вже до Гуляйвiтра.
- Якого нариса? - стрельнув Борис Павлович бровами.
- Про ланкову ж, з Пiщаного.
- Хiба ми планували? - кинув у повiтря, аби не звертатись до Загатного.
Але вiдповiдi не одержав.- Та це вже ми завтра подивимося, здайте
секретаревi. Тут запитання буде до вас, товаришу Хаблак, як до визнаного
спецiалiста.- (Ну й типище - Загатного ненавидить, а щодо бiдолахи Андрiя
Сидоровича - пiд секретареву дудку скаче. Перепрошую...)
- Слухаю, - Хаблак опустився на стiлець, зробивши уважне й серйозне
обличчя. Як хотiлося йому стати редакторовi в пригодi! Нарис муляв руки, i
неприємно щемiло в грудях: завжди вiн турбує людей недоречно, люди
стомились, саме їм до Хаблакового нариса, а вiн примчав, мов дурний...
- Ви бачили мого Джульбарса?
- Звичайно.
- Тут виникає принципова суперечка. Дехто, не називатимемо прiзвищ, не
визнає його високої породистостi. Будьте останньою iнстанцiєю.
Андрiй Сидорович розгублювався завжди, коли вiд нього вимагали
негайного рiшення. Спершу вiн мусив добре помiркувати. Ще цi рубанi,
настирливi фрази редактора - голова наморочиться. Хаблак недовiрливо
провiв очима по напружених обличчях присутнiх - може, знову колючий жарт
Iвана Кириловича? Звiсно, його талантовi тiсно в районних масштабах, тому
й жартує.
- Я з мисливськими мало справ мав. Але в мене є вiдповiдна лiтература.
Ще з вiйська. Я вранцi обов'язково перегляну, в пам'ятi поновлю. У вiйську
я два роки порався бiля вiвчарок i так звик до них, а вони до мене, що
командири мене хотiли залишити при частинi, та я на вчителя зiбрався
йти...
Головне, вiн вiдчував, що плете дурницi, але говорив i говорив, нiби
найнявся смiшити їх, - редактор чекає вiд нього iнших слiв, а боляче
знати, що не виправдав чиїхось сподiвань. Доки лилися слова, усе нiби в
невагомостi зависало, й було затишно. Смоктали сигарети та дивилися на
Хаблака: Iван Кирилович байдуже й буцiмто крiзь нього, Борис Павлович -
розчаровано
Дзядзько, як завжди, з великою приязню всмiхався до всiх.
Неждано Iван Кирилович пiдвiвся й поспiшив до секретарської кiмнати -
буденнiсть стомила, хотiлося великого та iстинного. На чому вiн спинився?
Самотня людина в порожнiх кiмнатах районної установи, глибокий вiдчай
генiального одинака, що почувається межи посередностей наче в пустелi, i
раптом, як спалах, вчорашнi слова Гужви: "Iване Кириловичу (придумати iнше
ймення та- по батьковi), Iване Кириловичу, а в раймазi новенька з'явилася.
Така гарненька, чепуруха. Довга коса i очi широкi-широкi, трошки
здивованi". Це прекрасно, коли людина не стомилась дивуватися свiтовi.
трошки здивованi - це чудесно, у цiй Терехiвцi всi давно розучилися
дивуватися, сюди так рiдко приїздить нова людина, особливо дiвчина,
дiвчина, з якою можна перекинутись живим словом, дiвчина, якiй можна
вiдкрити свою душу, i вона тебе зрозумiє, скорiше_ -_ вiдчує, а вiдчути,
можливо, часом важче, нiж зрозумiти, на це мало хто здатний, справдi,
прекрасно, що вона вмiє глибоко й тонко вiдчувати, вiн давно мрiяв про
таку дiвчину, все своє життя мрiяв, до того ж вiн любить дiвчат з довгими
косами i великими очима, часом не знаєш, що доля пошле тобi за хвилину,
хоч у нього було навiть якесь передчуття, пiдсвiдоме, звичайно; коли Гужва
мимохiдь сказав про новеньку з раймагу, на нього, Загатного, як жаром
сипнуло, це щось глибоко духовне, але ближче до сюжету новели, не
вiдволiкатися, врештi вiн же не пише автобiографiю, хоч кожен терехiвець
мусить вiдчути себе в цьому узагальненому болотi; отже, цей одинак_ (часом
навiть ця прохiдна кiмната, його кабiнет, стає затишною. Ноїв ковчег в
океанi дрiб'язковостей, ще б коректорiв виселити, - йому остогидло бачити
просто себе цю розповнiлу кралю, зосередитись, зосередитись), отже, цей
одинак, у якому живе болiсна потреба бачити якiсь новi обличчя, дихнути
свiжим повiтрям людського єднання i взаєморозумiння, а в Терехiвцi_
(телефонний дзвiнок, обов'язково, коли зосередишся, дзвонить - вона,
iнтуїцiя, в кiмнатi парко, Уля помiтить, що в нього змiнився голос, завтра
знатиме вся Терехiвка: вони балакали по телефону, їй-бо, майже опiвночi,
вони умовлялись про зустрiч, - ага, вона ж чергувала у райвиконкомi, всю
нiч, здогадуєтесь? А його голос одразу змiнився, соловейком, їй-бо...).
- Уля, вiзьмiть трубку.
- А-а-лло, редакцiя слухає, трудова вахта, Людочко, може, й до ранку
вистачить, хiба нам звикати, весело, та нi, десь за годину, а ти хiба
їздила, невже, та в нас лише сатин, менi б щось осiннє, тут зiпсують...
Чи не подався додому, обминувши райвиконком, - цiкавиться. Вона
сподiвається, що я не прийду: злякаюсь або передумаю. Говорити мужньо й
твердо. Великi почуття вимагають великих слiв. Тiльки б не здрiбнiти серед
навколишньої дрiбноти. До всього - Хаблака принесло. Це оказiя, пiсля якої
не знаєш, смiятися чи плакати з жалю до людства, адже Хаблак, виявляється,
теж людина, тут мимоволi знак рiвностi, Хаблак - людина, силогiзм, убозтво
внутрiшнє, убозтво зовнiшнє. Я навiть жалiти його не можу. Чому я
зобов'язаний його жалiти? Можна жалiти людей, котрi бажають менше, анiж
здатнi мати. А Хаблак пише романи, теж прагне безсмертя, гумор: маси i
безсмертя, - а може, трагiчно?
...в_ Терехiвцi, де тi ж самi люди, здається, живуть од сотворiння
свiту, i обличчя стереотипнi, обличчя посередностей, обличчя з мертвими,
порожнiми очима, обличчя, як заголовки в районнiй газетi, обличчя, як
некрологи чи телепрограми, обличчя, як вiтрини терехiвських крамниць,
порожнi й засидженi мухами, обличчя, як районнi парки й гiпсовi постатi в
районних парках, обличчя, як меню чайних i ресторанiв, обличчя, як назви
вулиць та майданiв, обличчя, що рiзняться лише порядковими номерами. Серед
цих штампованих на конвейєрi облич кожнi живi очi здадуться казкою,
легендою, пiдкреслити це в новелi, основна трагедiя Терехiвки -
вiдсутнiсть iндивiдуальностей, сформулювати це iнакше; вiдтепер усi думки
одинака навколо нової дiвчини, що з'явилася в раймазi, певно, продавщиця,
а може, на практицi. Гужва так i не сказав, Загатному нiяково було
допитуватися, аби не подумали, що вiн цiкавиться дiвчатами, хоч у новелi,
звiсно, Загатний нi до чого, в новелi є герой, iндивiдуальнiсть, вищий од
загалу на десять голiв i тому самотнiй, самотнiй, як повелитель,
повелитель завжди самотнiй; вiн виходить з редакцiї i ступає по гарячiй
брукiвцi центральної вулицi, п'янiючи од передчуття ЛЮДИНИ. Але вiн не
поспiшає заходити в раймаг, вiн вiдстрочує радiсть, живе самою думкою про
дiвчину, що вмiє дивуватися, вiн уявляє її, i цього поки що досить, вiн
уявляє не лише її - вiн уявляє їхню зустрiч, зустрiч закоханих вiд
народження, щось мiстичне ("Я тебе знаю", - скаже вiн. "I я тебе знаю", -
скаже вона, i обоє зовсiм не здивуються, це єдине, з чого вони не
дивуватимуться, бо так мусило бути), а потiм довге спiльне життя, що
завершиться далекими, як обрiй, словами: i померли вони в один день.
Хвилинами йому навiть плакати хотiлося од передчуття щастя, його полишила
звична стриманiсть, вiн розмахував руками i всмiхався сам до себе, але це
не заважало бачити Терехiвку такою, яка вона є насправдi: сухим, задушним
болотом, ямою з купинами приземкуватих будинкiв, дахи яких дiставали йому
лише до колiн, вiн прошкував терехiвським майданом, як Гуллiвер у країнi
лiлiпутiв; немилосердно пряжило сонце, розжарене небо лягало на плечi i
давило, давило, вiн побачив ларьок, де продавали ситро мiсцевого
терехiвського виробництва, i згадав, що вмирав вiд спраги, вiн сунув у
вiконце грошi, йому подали пляшку, закорковану чорним гумовим чiпком,
пляшка була липка, а ситро тепле, занадто пiдсолоджене й теж вiдгонило
гниллю, його занудило вiд_ одного ковтка, ледве спромiгся сунути пляшку у
вiконце i виплюнути, але присмак теплої гнилої води i якихось металевих
солодощiв, нiби ситро настоювали на металевому брухтi, лишився. Вiн
поплуганився в парк, - раймаг працює до семи, вiн пiде о пiв на сьому, -
обминув гiпсовi постатi з патетично задертими руками, забився в гущавину,
до заболоченої рiчечки, тут було прохолоднiше, i знову думав про свою
дiвчину. Вiн уже називав її своєю, вiн її любив, майже любив, йому було
легко й спокiйно, бо вона живе, iснує десь зовсiм поруч, за якихось двiстi
метрiв..._
Вiдчуття, що вiн не сам у своєму добровiльному засланнi, що їх уже двоє
в натовпi, додає йому сили, йому хочеться побути в людському стовповиську,
на очах загалу, аби ще раз виявити себе (заналiзувати це детальнiше, не
забути: доки вiн сидить над рiчкою, думає про неї, в парку починаються
звичнi недiльнi "мiроприємства" для трудящих, культурнi розваги, i до
нього весь час долинають вибухи смiху, вигуки, описати гучнi, дешевi
пристрастi натовпу i всi подальшi вчинки його на тлi цього кагалу, на тлi
вируючого натовпу; i ще: вiн не поспiшає до раймагу, боячись розчарування,
десь глибоко в душi його живе страх перед розчаруванням, але це теж радше
пiдсвiдома), вiн пiдводиться i йде на гомiн, ще тiльки п'ять годин, можна
подратувати цих посередностей з їхнiми дикунськими грищами, тепер вiн
зовсiм не пасує перед ними, в нього є вона; вiн бачить галявину,
повнiсiньку терехiвцiв, мiж двох дерев нап'ято вiрьовку, з вiрьовки
звисають на довгих нитках призи, загорнутi в папiр, а терехiвцi по черзi
випробовують талан, наближаючись iз зав'язаними хусткою очима i ножицями в
руках до вiрьовки, ножицi клацають марно за кiлька метрiв од ниток,
посередностi навiть у тiй банальнiй лотереї ницi, буцiмто дуже складно
ступити по прямiй вiсiм крокiв i зрiзати весь дрiб'язок пiдряд, цiкаво б,
як реагував натовп, маса, яку одурив одинак, iндивiдуальнiсть, маса, вiд
якої забрано втiху й надiю, маса, залишена нi з чим, варто
продемонструвати, вони божеволiтимуть, вони конатимуть од жалю за
виграшами, якi дiсталися не їм, тодi вiн посмiхнеться i кине цi бляшанки,
цi одеколони, цi гребiнцi, люстерка їм пiд ноги, вiн доведе..._
Iван пiдхопився, шарпонув дверi:
- Пропоную сеанс на трьох дошках! Згода?
- Одну програєте - усiм пиво, - це Дзядзько.
- На американку! - Гуляйвiтер.
- Приймаю будь-якi умови.- Зараз йому усе байдуже, тiльки б грати,
тiльки б вiдчути силу свого розуму, iнтелекту, свою перевагу над
посередностями. Жадiбно вхопився за шахiвницю.
- Менi б додому вже, - несмiливо озвався Андрiй Сидорович, знову
почуваючись винним. - I я лише переставлятиму...
- Що то за журналiст, котрий не грає в шахи, - обiрвав Хаблака Iван
Кирилович, загороджуючи собою дверi. - Вас засмiють у першiй-лiпшiй
редакцiї. Великi газетярi спершу вчились у шахи, а вже потiм бралися за
перо...
Загатний спiтнiв од думки, що Хаблак може не послухати, пiти з
редакцiї, i все розвалиться, i вiн знову лишиться наодинцi зi своєю
новелою, так нiкому нiчого й не довiвши.
- Пiдтримайте колектив, товаришу Хаблак, вiдмежовуватись неетично, -
авторитетно проказав Гуляйвiтер. У його пристраснiй мисливськiй натурi теж
починало бродити.
Хаблак опустився на стiлець.
- Попереджаю, граю тiльки бiлими.- Iван Кирилович вимкнув приймач: хай
буде урочиста тиша.- Зирнiть на годинники - за десять хвилин усе
скiнчиться.
Гуляйвiтер зосереджено спохмурнiв. Тепер нарештi вiн не повторить своїх
минулих помилок i не програє цьому самовпевненому нахабi. Дзядзько
меланхолiйно вирiвнював стрiй шахових фiгур. На Хаблакове обличчя лягла
тiнь вiдповiдальностi - вiн i до гри ставився, як до завдання редактора.
Iван рiзко крутнувся, пiдстрибнув, вгвинтився в повiтря, сягнувши рукою
лампочки. По стiнах залопотiли перистi крила. Так вiн здавна виявляв
радiсть буття, коли сила й надiя переповнювали душу. Дарма що сьогоднi уже
нiчого не напише. Проте завтрашнiй день стане його великим днем. Досi була
сама гра в лiтературу. Справжня творчiсть лише починається!
- Прошу хiд! - войовничо кинув центрального пiшака назустрiч мовчазним
шерегам чорних. Дзядзько та Гуляйвiтер одразу вiдповiли. Хаблак облiг
грудьми край столу, замислився.
- Великi шахiсти найдовше думають над першим ходом, - зимно розсмiявся
Iван. Хаблак не ворухнувся, буцiмто й не чув тих слiв. На перших двох
дошках уже кривавилась битва, а вiн усе ще готував рокiровку. "Дивно,
навiть у дрiбницях, навiть у шаховiй грi виявляється посереднiсть,
полохлива, ница посереднiсть", - думав Iван, жертвуючи офiцера за пiшака i
позбаївляючи чорних рокiровки:
- Шах!
Одну руку Загатний тримав у кишенi, другою, вхопивши фiгуру, креслив
над дошками плавнi кола - милувався. Зробивши ходи, легко ступав уздовж
столiв, бавився сiрниковою коробкою, гортав газетну пiдшивку. Пошкодував,
що не має пiд руками книги, - хай би Гуляйвiтер казився, а Дзядзько з
Хаблаком дивувались блискавичностi його думок. Вiн любить шахи. У
ремiсничiм, а пiзнiше у вiйську це був єдиний спосiб самовираження
наперекiр натовпу та всiляким статутам.
- Шах! - у партiї з Хаблаком Iван знову пожертвував коня, тiльки б
оголити чорного короля, вiдкрити шлях для наступу, ламати, чикрижити,
батувати, кришити...
- Шах!
Партiї з Дзядзьком та Гуляйвiтром щасливо наближались до кiнця. Чорнi
видихалися. Першим пiдняв руки Дзядзько. Гуляйвiтер ще метушився, але то
були останнi конвульсiї. Нарештi й вiн злiсно буркнув: "Здавсь!" - та
побiг до свого кабiнету. Хаблак одвiв короля за спини пiшакiв - вiдтепер
Загатний не мав чим шахувати. Вiн почав поспiхом розгортати лiвий фланг.
Хаблак знову замислився, обiйнявши долонями вузьку, клинцювату голову.
- Нiби маєток програєте, - нервово кинув Загатний.- Все одно партiя
програна вами ще пiсля третього ходу. Великi шахiсти таких партiй не
дограють, вони вчасно здаються...
I пiдморгнув Дзядзьковi, мовляв, психiчна атака на ворога. Взагалi Iван
багато говорив, говорив без угаву, безсило спостерiгаючи, як чорнi
обережно, але нестримно затягують тугий вузол на хисткiй позицiї бiлих.
Тепер Загатний майже ненавидiв худi, ревматичнi руки Хаблака i, коли вони
повисали над дошкою, аби пересунути вперед ще одну фiгуру, одвертався.
- Та-а-ак, Кириловичу...- з колючим спiвчуттям протягнув Гуляйвiтер, що
вже вiдтанув пiсля невдалої партiї й повернувся до кiмнати. На смерть усе
вороння злiтається. Бiлi тицялися з кутка в куток, але чорний король був
надiйно схований. Бiлi панiкували. А Хаблаковi нерви мiцнiшi, нiж йому
здавалося. В його, Iвановiй, грi завжди є елемент ризику польоту,
характерного для творчих натур. Вiн пожертвував двi фiгури, аби одним
ударом розколошкати (о солодке вiдчуття iнтелектуальної переваги, але
удару не сталося, тепер ця посереднiсть дочавить його, через два ходи -
мат бiлим, хоча б не вподоблятися жертвi, що безтямно вислизує з-пiд ножа
та все одно потрапляє на жертовник, не смикатись, в тiм є щось принизливе.
Iван змахнув шаховi фiгури:
- Здався. Випадковiсть.
- Звичайно, - поспiхом згодився Хаблак. - Я... Загатний буцнув ногою
дверi. "Ви по пиво?" - спитав Дзядзько. Жадiбно вдихнув густу свiжiсть
повiтря. Зараз дадуть зверстаний розворот. Чо-о-рт... Вiн програв так
ганебно лише один раз - у вiйську. Довелося лягти на пiдлогу, проповзти
пiд лiжками через усю казарму i повернутися назад. Лiжка були низькi, вiн
пригинай голову до самої пiдлоги, дихаючи пилюкою, а вони гомiнко, радiсно
стежили за ним з проходiв, вони пiдстьобували глузливими словами...
найдовша дорога його життя... Йому i тодi, як тепер, хотiлося вмерти...
Я зважився вiдступити на один крок вiд документальної точностi й зараз
картаю себе. Мовлю про останнiй спогад Загатного - з вiйськового життя.
Щодо самого епiзоду сумнiвiв немає. Рокiв п'ять тому його повiдав менi
студент юридичного факультету, що деякий час служив в однiй частинi з
Iваном.
Але я не певен, чи згадалася Загатному ця сумна сторiнка його життя,
коли вiн програв Хаблаковi шахову партiю i вибiг на ганок. Хоч мiркував я
логiчно. Досi Iван знав у своєму життi три жорстокi поразки. Одна з них -
на шахiвницi. Найчастiше пiсля нової поразки згадується попередня. Хiба не
так? Ми любимо себе жалiти. Вже потiм втiшаємося колишнiми перемогами.
Цiлком можливо, що Iвану Кириловичу пригадалася сцена в казармi. Якщо не
помиляюсь, попереднiй роздiл фальшивий, бо не вiдповiдає дiйсностi. А
зараз стiльки пишуть про мiцний зв'язок лiтератури з життям, що соромно
припуститися такої неточностi.
Спробую ширше подати випадок у вiйську, скориставшись розповiддю
юриста. В Iвановiм пiдроздiлi служив гонористий хлопчина, за
нацiональнiстю вiрменин. Мав розряд з шахiв i мав себе ледь не за чемпiона
Збройних Сил. Уявляю, як це дратувало Загатного, - уже тодi вiн хворобливо
реагував на кожну спробу ближнього випнутися з "сiрої маси посередностей"
(слова Iвана Кириловича). Вiн пропонує вiрмениновi поєдинок з трьох
партiй. Зрозумiло, пiвденний темперамент - по руках. I ще одна Iванова
iнiцiатива: слабший повзе через усю казарму попiд лiжками i в такий же
спосiб вертає назад. Врахуйте природний гонор хлопчини - i вiдчуєте
єзуїтську дошкульнiсть пропозицiї.
На турнiр зiбралася вся рота. Загатний програв двi першi партiї.
Третьої грати не стали. Бiдний Iван Кирилович опустився на колiна й поповз
крiзь колючi дотепи солдатiв, що радiли з несподiваної розваги. Ще юрист
казав про довжелезний коридор, що ним Загатний пiсля екзекуцiї подався з
казарми. Чомусь йому запам'ятався цей коридор i самотня Iванова постать. А
солдати реготали навздогiнцi. Ясна рiч, i я б смiявся: сплести для
ближнього тенета - i самому в них втрапити...
У своїх вечiрнiх сповiдях Загатний не зг...
