страница №1
Володимир Дрозд. Катастрофа
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
НIЧ
Про що б там не плiткували, менi приємно: я знав про Iвана Кириловича
бiльше, нiж уся Терехiвка. Нiскiльки тим не пишаюся, не одурюю себе - воля
випадку. Загатний потребував слухачiв i надибав мене.
Свого часу серед терехiвської iнтелiгенцiї було модно теревенити про
вроджене акторство Iвана. Але хто з нас не полюбляє милуватися своєю тiнню
в очах ближнього? Час од часу ця самотня душа щиро тяглась до людей, а
люди сахались, не витримавши його характеру. Iван Кирилович вимагав людини
всiєї, до останку.
Якось вiддалились, втратили тiлеснiсть химернi Iвановi сповiдi, нiби я
геть постарiв i згадую власну молодiсть. Насправдi ж шiсть рокiв минуло,
сьомий спливає. Запах влежаних газетних пiдшивок, вдавнений тютюновий дух,
жовта бульбашка електролампочки пiд стелею... Загатний востаннє, - щодня
кидає курити, - просить сигарету: "Осiннi вечори в Терехiвцi такi
тоскнi... Але це таки остання. Присягаюсь небом!.." Припадає до
темно-синього вiкна, буцiмто до кухля з хмiльним напоєм, руки в кишенях
штанiв, тривожний вiдблиск сигарети в шибцi. I голос, стривожений,
глибокий, заново переживає прожите.
Правда, iнколи в мене вкрадається сумнiв: чи можна беззастережно
звiрятися на його сповiдi? А що як вiн вигадував себе? Може таке статися?
Цiлком. В усякому разi, деякi свої почуття, думки, спогади Загатний
свiдомо гiперболiзував до абсурду, до вибуху. Тому й не наполягаю на
цiлковитiй достеменностi своїх начеркiв. Як кажуть, по чiм купив, по тiм
продаю.
Од Києва по трасi вiн їхав комфортабельним автобусом. Романтика
почалась у Кнутах. Вiсiм кiлометрiв довелося трястись по вибоїстiй
брукiвцi в кузовi полуторки, мiж бочок з тюлькою. Довго ще з саркастичною
радiстю пригадував Загатний солону затхлiсть тюльки i низенькi борти
автомашини, через якi вiн спльовував од пилюки. В центрi Терехiвки,
минувши дощану альтанку, машина загальмувала й звернула до складiв
райспоживспiлки. Iван затарабанив по черепу кабiни. На ганку голярнi
дрiмав лисий перукар iз замацаним "Перцем" на колiнах. Казеннолицi будинки
районних установ, сховавшись од яскравої сiростi запилюженого сонця пiд
фiранки з вицвiлих плакатiв та лозунгiв, строго дрiмали. Над побiленими до
Першотравня штахетами задихалися вiд спеки акацiї (хай редактори пробачать
менi такий песимiстичний пейзаж - подаю його через сприймання свого героя,
я десь читав, що пейзаж треба психологiзувати).
Загатний розплатився з шофером i пiрнув у звабливу тiнь районного
парку. Лавочок не було - за кiлька днiв до того в районi почався декадник
по вихованню у молодi високих моральних якостей, i один з терехiвських
керiвникiв наказав забрати з парку лави, бо вечорами несвiдомi закоханi
переносили їх з-пiд лiхтарiв у темнi закутки. Вздовж центральної алеї
височiли сiрi гiпсовi фiзкультурники та фiзкультурницi з патетично
пiднесеними руками. З-за кущiв визирав фарбований пiд бронзу бюст Максима
Горького. Парк вiдлого скочувався до заочеретеної рiчки. Крiзь сизi
стовбури молодих ясенiв просвiчувався майдан з масивною цегляною трибуною.
Неподалiк берега ясени розступались, в очi впадав зелений пагорб. Пагорб
скидався на широченький постамент. Iван Кирилович усiвся на валiзу спиною
до стовбура. Хто шукає, той завжди знайде.
Тут височiтиме пам'ятник йому, Iвану Загатному. Золотистi лiтери на
гранiтi: "Пiд цим небом з (сьогоднiшнє число, мiсяць, рiк) по (десь на рiк
далi) жив i творив..." Вiн не рiзьбяр, не архiтектор, але спорудив би собi
пам'ятник оригiнальнiший, анiж усi скульптури майбутнього. Вигадають щось
патетичне, зовнiшнє. А вiн не зносить патетики. Не треба пишних
iконостасiв, Загатний не трибун. Погруддя рветься з безформеного гранiту,
пальцi стискають чоло, а на обличчi мука. Глибока духовна мука, вiчний
пошук. Осокори розростуться. Рiчку очистять, наводнять, береги вмурують.
По рiчцi пливтимуть бiлi теплоходи, i кожен вiтатиме творця протяжним
гудком. А вiн мудро зорiтиме у водянi плеса - i печать генiя на суворiм
кам'янiм чолi...
Так з'явився у Терехiвцi Iван Загатний. Я нiчого не вигадую, не додаю
од себе, але з його уст це звучало якось реальнiше i сумнiше. Iван
Кирилович умiв доходити тої межi смiху, за якою бринiли сльози. Я ж,
здається, трохи легковажно розповiдаю.
...Одгорнув рукою хмари (так обгортають траву чи жовте листя, коли
хочуть напитися з джерела), i перед ним замрiла земля в жабуриннi хат i
лискучоголових будинкiв, помiж того жабуриння жовтiв клапоть майдану, вiд
нього текли вузенькi потiчки вулиць, вулицями сновигали з майдану i до
майдану людцi, що звiдси видавалися чорними крапками, iдучи, вони бачили
тiльки самих себе, а вiн бачив згори усе людське стовписько, що
заклопотано метушилося, та метушня здавалася йому смiшною й безглуздою, бо
вiн: _"Сперечаємось? На американку. Бери олiвця! Рахуємо по мiнiмуму..." -
бо вiн не розумiв їхнiх дрiбних, ницих пристрастей, що не пiднiмалися вище
стрiх, у його очах ще свiтилися дивнi кольори безконечного космосу, а
внизу стелилася сама сiрiсть, злегка пiдфарбована сонячними променями, в
ньому ще:_ "Весною писали в газетах - рибалки дельфiна порятували, так вiн
їм рибнi мiсця вказував, доки...- в ньому ще дивною музикою звучали
шерхоти планет i бринiння зiр, горда посмiшка торкнулась його холодного
обличчя, вiн пiдвiв голову й закохано подивився в синє небо, що
розкривалося назустрiч його погляду, чорт, багатослiвна й пишно, треба
якось не так, якось точнiше, треба писати так, щоб у його, Загатного,
малюнку кожен терехiвець пiзнав свою Терехiвку, хай потiм хоч сказяться,
коли новела буде видрукувана, вiн не пiдводив голови до неба, нi, цi людцi
на кривулястих вуличках, цей безглуздий рух зацiкавив його своєю
безглуздiстю, вiн погасив свою горду посмiшку i:_ "Кролиця щомiсяця
приводить щонайменше шестеро, множимо на десять - шiстдесят, по два
кiлограми, сто двадцять кiлограмiв дiєтичного м'яса, плюсуй..." - Не дуже
я вiрю у цi байки. Рибалка як не брехне, то й не дихне. По собi знаю..." -
погасив свою горду посмiшку i подумав, невже в свiтi, який я так натхненно
творив, можлива ця безглузда метушня, це примiтивне iснування натовпу,
який не знає, чого хоче, а радше не хоче нiчого, окрiм ситостi в черевi,
досi вони там, мiж жабуринням хат, бiгли iз своїх канцелярiй, захаращених
нiкому не потрiбними паперами, в домiвки, що пропахли борщами й смаженим
м'ясом, тепер вони вертаються тими самими вулицями назад, але вже ситi, аж
обличчя вдоволено лисняться та блищать пiд сонячним промiнням, зараз вони
сядуть за свої столи, паскудитимуть папiр, що був колись прекрасними
стрункими деревами, якi я творив з таким захопленням, деревами, що вiльно
й гордо розмовляли з небом, як рiвнi з рiвним, якщо це так, якщо_ цi
комашки справдi такi, якими бачаться йому згори, тодi вiн даремно трудився
натхненно шiсть днiв або йому треба було не вiдпочивати на сьомий день, а
весь цей мурашник:_ "плюсуй по два карбованцi за шкiрку, сто двадцять
карбованцiв" - а весь цей мурашник слiд було на сьомий день творiння
розкидати, спопелити, аби не лишилося й згадки_ "то мавпи, а тепер
дельфiни..."
Проклята промiжна кiмната! Iван грюкнув дверима редакторового кабiнету,
прищемивши арифметику Гуляй-вiтра. "Дельфiнiв тепер вподобали. Твар є
твар..." Переступив порiг бухгалтерської, гойднувсь над Василем Молохвою,
руки в кишенях:
- Мозок цiєї тварi, як ви щойно висловились, у пiвтора раза бiльший за
людський, i звивин на ньому густiше, нiж у нас з вами.
- Може, й так, я не рахував тих звивин. Але загальновiдомо, що тiльки
людство створило розумну цивiлiзацiю.
- Ваше самозакохане людство котиться до загибелi. Воно стоїть на порозi
атомної вiйни. Ми розвивались, мудрували i домудрувалися до самознищення.
Може, хоч ви вкажете менi у всiй цiй ганебнiй iсторiї розумне зерно?
Рвонувсь у машинне, причавив плечима дверi, смикнув з кишенi сигарету,
пальцi тремтiли. "Iдiот, знову не стримавсь, - шепотiв до себе, давлячись
тютюновим димом. - Щодня стiльки присягань, обiцянок, рiшень, а що з того?
Хисткий чоловiчок. З тобою можна тiльки варварськими методами. Каратиму за
перше слово, сказане без кончої потреби. Десять, нi, п'ятнадцять
секунд..." Заголив руку по лiкоть, затягся сигаретою i притис червону
жарину до тiла поруч трьох червоних п'ятачкiв - раз, два, не сперечайся з
посередностями, три - власного розуму не позичиш, чотири, п'ять, шiсть -
натовп не перевиховаєш, сiм, вiсiм, дев'ять - будь вище їх, десять,
одинадцять - перекошене болем обличчя, червонi кола в очах, запахло
паленим, п'ятнадцять...
З пiдвiконня сочилась голубувата жовтавiсть путинок. Друкарський цех
хрумкотiв яблуками. Снiп свiтла падав з розчиненого вiкна в город -
Iванова тiнь маятником.
- Пригощайтеся, товаришу секретар, - сказала Прiська.
- Не люблю путинок.
Насправдi ж йому дуже хотiлось яблук. У городi татакав мотор
редакцiйної станцiї. Духовна смерть починається з дрiбниць. "Звiрившись на
море, ти перестаєш належати собi", - Григорiй Сковорода.
"М-м-м-м-гу-гу-гу..." Пiсня без слiв, зi стиснутими устами. Його
постiйний, випробуваний репертуар, коли в серцi зимно. Сусiди по
гуртожитку тiкали з кiмнати, скаржачись на головний бiль. "М-м-м-м..."
- На завiрюху? - єхидно пiдкусила Прiська ("Язиката, пора б
приструнчити...").
Iван замовк. Смердiло гасом - друкар промивав четверту сторiнку. Важко
гупав по свинцю дерев'яний молоток. "Невже вона досi гуляє з ним?" -
"Ну..." - "А Галя з iнспекцiї божилась, що давно горшки потовкли". -
"Нiколи б не повiрив". - "Я на тiм тижнi очевидячки бачила, пам'ятаєте, з
газетою рано впорались. Подайте верстатку. Вiн вийшов з редакцiї, вона
стояла на розi, вiн..." / вiн вперше пошкодував, що сотворив свiт, бо в
цьому свiтi iснує Терехiвка, це лише думка, її треба замаскувати, щоб
жоден редактор не докопався, а кожен терехiвець зрозумiв, навiть не
зрозумiв, а вiдчув, як вони зараз вiдчувають його неприязнь до цього
комашиного рою, а може, й не треба цього погляду зверху, одразу викличе
пiдозру редактора, навiть неприскiпливого, а терехiвцi зрозумiють, що вiн,
Загатний, змалював себе в образi бога, дуже ясно, але було б чудесно
опiсля дати картини Терехiвки спечного недiльного дня, всю цю сiрiсть,
ординарнiсть i задуху, а потiм бог не витримує (не забути спочатку: бог -
теж самотнiй, бога зацiкавлює ця метушня, це мурашине бабрання, i вiн на
якiсь години стає схожим на смертного, iде закуреними вулицями Терехiвки,
а вони всi думають, що вiн такий же, як вони, що вiн теж смертний), а
потiм бог не витримує їхньої примiтивностi i шугає в повiтря, вiльний, як
вiтер, i недосяжний для них, головне - недосяжний, це можна було б гарно
подати, вiльний полiт над сплюндрованою людьми землею, останнiй
презирливий погляд бога на Терехiвку, врештi, це його, Загатного, мрiя,
але таки не пройде, вiн заранi знає, що в жоднiй редакцiї не пройде, зараз
усi атеїсти, ще _припишуть казна-що, а новелу треба обов'язково
надрукувати, iнакше вiн нiчого не доведе терехiвцям, їх треба поставити
перед фактом, у цих посередностей ще iснує повага до друкованого слова,
навiть не повага - бездумне схиляння перед чимось вищим од них, доведеться
без образу бога, з них було б досить цих колоритних, вражаючих бiльше, нiж
Дантове пекло, сцен, бо там, у пеклi, хоч якесь життя, а тут порожнеча,
пустка, пiдкреслити це, i самотня Людина, вона задихається без свiжого
повiтря, постiйне вiдчуття задухи крiзь увесь твiр, не забути...
- Два рядки з передової, товаришу секретар...
- Передова редактора, - через плече.
- Через два рядки чекати на редактора?
- Вiн у себе.
- Товаришу секретар...
- Я не скорочую редакторових матерiалiв, ви що, перший день на роботi?
- закричав Iван в обличчя жiнцi.- Пробачте...
- На хворих не ображаються, - грюкнула дверима Прiська.
Знову зiрвався. Коли гнiваєшся, нервуєшся, мимоволi скочуєшся до одного
рiвня з ними. Запам'ятати - i висновки. Холоднувата ввiчливiсть тримає на
вiдстанi, яка неминуча при спiльнiй роботi, цього досить. Навчитися,
зумiти. Щохвилинний контроль- над собою... Недiля, спечний день, вiн
ходить по редакцiйних кiмнатах, якi страшенно ненавидить, але бiльше нема
куди подiтися, тiльки тут цього дня вiн може бути самотнiй, навiть не
спека, а задушний лiтнiй день, коли сонце нiби в сухому жовтому туманi,
знiмає краватку, але прохолоднiше не стає, невтолима спрага, а з кожною
хвилиною стає жаркiше, спека душить, саме душить, коли й затiнок не рятує,
давнiй запах тютюнового диму, зжовклих паперiв у кiмнатах, запах газетних
пiдшивок, сiренька мла в шибках, жовто-сiренька, вiн лягає головою на
стiл, на пустий лакований стiл, але й стiл гарячий, вiд розпуки вiн
б'ється чолом об дерево — глухий звук, що гасне в газетних пiдшивках, вiн
наливає води з карафки, що в редакторовiм кабiнетi, але вода тепла й
гнила, вода теж пахне старими газетними пiдшивками..._ За спиною шум,
гомiн, бамкали дверi, гула пiдлога - квапливi кроки редактора, його
енергiйна хода, безлiч марної енергiї, природа нерацiональна, акумулятор
безплiдної енергiї - Гуляйвiтер, досить точне визначення, головне -
пiдкреслити в новелi, що вiн, його герой, на голову вище за оточення цих
посередностей, звiдси iнша проблема, але в пiдтекстi: або бути генiєм, або
взагалi не бути, не iснувати, Гамлет, вирiшення вiчного питання, тобто не
жити, якось iнакше, не так прямолiнiйно...
- Кириловичу, будь ласка, пiдкороти, я сходжу повечеряю, зранку не
заряджався, клянусь...
"Навiщо вiн бреше? Хоч би користь яку мав з того, - тоскно подумав
Iван, i йому знову захотiлося спiвати.- Навiщо грається в заклопотанiсть,
коли насправдi всенькi днi блукає по райкомiвських кабiнетах або
анекдотить у редакцiї? Iнерцiя... Людина в основному живе за iнерцiєю,
автоматично, не аналiзуючи себе. Не людина, а посереднiсть...
пiдкреслити..."
Кивнув, узяв з Прiсьчиних рук гранки. Надворi пирхнув мотоцикл.
Проторохкотiло вулицею, обминуло книгарню, банк i трiпнуло жовтим пасмом
об рiг комунгоспiвського будинку, що в кiнцi городу.
- А щоб тебе пранцi з'їли. Лiньки сто метрiв через городи пройти.
- Начальство.
Загатний, не читаючи, перекреслив останнiй абзац передової, замилувався
багряним хрестом на ряботиннi лiтер.
Мабуть, завважили, що в двох попередiх роздiлках я спробував глянути на
свiт Iвановими очима? Якщо це хоч трохи менi вдалося, дякувати доводиться
не моєму скромному талантовi, а деякiй схожостi наших натур. Можливо, це
вiдчував i Загатний. Правда, я не був уродженим терехiвцем, i вже саме це
мусило iмпонувати йому. Але схожiсть - одразу застерiгаю - була в окремих,
бiльше зовнiшнiх рисах характеру. Сподiваюсь, не думаєте, що по приїздi до
Терехiвки я теж шукав мiсце для пам'ятника самому собi? Я навiть не
мiркував, чи потурбуються про це нащадки. Ми простi смертнi, не генiї.
Часто пригадую себе тодiшнього. На задньому сидiннi старенького
автобуса принишк насторожений хлопчик з валiзою. Кожна вибоїна стрiляє ним
до стелi. А пасажир хапається за кишеню, де грошi на розживку та атестат.
Все ж навiть за такої наївнуватої ситуацiї щось нашiптувало серцю:
поспiшаю назустрiч долi. Пам'ятаю ту iсторичну, як полюбляв казати Iван
Кирилович, мить: автобус виторохкотiв на мiсток, i перед мої очi лiг
зелений видолок iз срiбним намистом пересохлої рiчечки. Видолинок
перекреслював Терехiвку ледь не посерединi, городи барвистими хустками
пливли до звабно зеленiючих левад. Я замружився i побачив лискучий дах
чепурного будиночка, завиту диким виноградом альтанку, вулики в молодiм
садку, у дворi - водогiнну колонку... Не звик хвалитись, але ще й восьми
рокiв вiдтодi не спливло, як усе стало реальнiстю: i будиночок, i
альтанка, i водогiн... Я не люблю правдешнього сiльського життя, далека
вiд романтики людина. Та й метушливого мiста не зумiв полюбити, хоч батьки
з села до обласного центру перебрались, коли я в шостий ходив. Давно зрiла
в менi рiшучiсть оселитись у тихому, iдилiйному мiстечку, щось на зразок
Терехiвки: i не мiсто, i не село, а водночас приваби i того, й iншого.
Переглянув щойно написанi рядки i гiркувато посмiхнувся: яка пожива для
критикiв - ось вона, пика мiщанина, обивателя. Модне словечко. Не
поспiшайте, я все це писав, аби довести, що не слiд ототожнювати мене з
iнтелiгентиком Загатним. У моїм життi, на вiдмiну од Iванового, завжди
iснувала звичайна, земна основа. Менi далекi i його патетика, i душевнi
муки, якими вiн так милується. Живу, як живе народ, маса, i поки що не
скаржусь.
Все ж я починав про схожiсть. Найперший доказ, що в тканину наших
характерiв вплетено жменьку однобарвних ниток, оцi сторiнки. Поспитали б
хоч ви мене, навiщо пишу їх. Дружина свариться: в будень з бiблiотеки не
витягнеш, як-не-як завiдувач, вiдпбвiдальнiсть, а вихiдного вечора над
зошитом сиджу замiсть того, щоб на майдан чи до парку, мiж люди, в парi
пройтися, як водиться. Справдi, за безсмертям, як той Загатний, я не
женусь, платнi теж вистачає. Але, признаюсь, i ранiше траплялося зi мною
таке, що потiм жоден здоровий глузд не вибiлить.
Я, здається, ще не вiдзначив велику пристрасть Iвана Кириловича до
символiв. Наприклад, плащ символiзував для нього "свiтову скорботу" плюс
мефiстофельську зневагу до буденностi свiту сього. Навiть у спеку не
розлучався Загатний з пильовиком, а щойно зосенiє - загортався в чорний. I
таки було в його високiй строгiй постатi щось небуденне. Незабаром по
Iвановiм приїздi i в моїй тверезiй головi почало наморочитись - закортiло
люльку курити. Мабуть, заразився. Уявляю себе з люлькою за письмовим
столом - тану вiд замилування. Коротко розповiм, чим усе скiнчилось.
Заранi вибачаюсь, вийде не вельми соковито, гидко згадувати, який дурний
був.
Так ось повеснi майнув я до Києва на розвiдини: яка надiя на факультет
журналiстики втрапити. Тут, на знаменитiм Хрещатику, моя мрiя здiйснилась.
У вiтринi красувалась справжнiсiнька люлька вишневого кольору, чубук
елегантно вигнутий, а на вершку довгоносе обличчя Мефiстофеля. Хоч i
коштувала вона тридцять п'ять карбованцiв (на старi грошi), усi мої
фiнансовi дiєти вивiтрились тої ж хвилини. Тремтячими пальцями лiз до
гаманця, побоюючись, аби нiхто не випередив мене на порозi щастя.
Спецiальний тютюн не продавався, i я купив коробку "Казбеку". Розiрвав три
цигарки, набив люльку. Ступав по Хрещатику, затиснувши зубами чубука, i
пiдстерiгав своє елегантно-замислене обличчя в кожнiй вiтринi. Цигарковий
тютюн ледве тлiв. Я часто й глибоко затягувався, недбало вицвiркуючи
куточками уст важкий, жовтий дим. Вечорiло, спалахнули лiхтарi. Ще стало
сили вибратися на Володимирський пагорб. Тут, у закутку пiд каштанами,
мене знудило i нещадно шматувало з годину. До пiвночi, безсилий, порожнiй,
лежав на лавi, проклинаючи всi тютюни, всi люльки, а найбiльше самого
себе, зеленого. Але зважте, що менi на той час ледве вiсiмнадцять набiгло
проти тридцяти Iванових...
Багато чого з ранньої юностi забулося, припорошилось i тепер мерехтить
перед очима короткими спалахами, нiби сцени модернющої вистави в
телевiзорi. Я люблю театр, сам колись брав участь у шкiльнiм драматичнiм
гуртку. Мабуть, завважили, два попереднi роздiлки скорiше на п'єску
скидаються, анiж на серйозну, газетного рiвня прозу. Це мiй стиль, коли
хочете. Напиши я колись таким манером зарисовку чи кореспонденцiю,
Гуляйвiтер догану б менi влiпив. А на цих сторiнках я сам собi пан.
Не збираюся розтiкатись мислiю по древу, за влучним виразом древнього
автора. Бiльше року довелося менi працювати поруч Iвана Кириловича, але
найяскравiше постає з минувшини одна доба, сяючий острiвець у морi буднiв,
її i вирiшив описати, як зумiю. Що забулось - вибачайте. Звiсно, доба ця є
вже логiчний пiдсумок багатьох мiсяцiв, i треба було б висвiтлити давнiшнi
подiї. Але боюсь набриднути i собi, i читачам, якщо вони з'являться. Хоча,
повторюю, я зовсiм не мрiю друкуватись. Ставки завiдувача бiблiотеки
вистачає цiлком, дружина працює в амбулаторiї. Та й городик маємо,
цибулька, картопелька, садовина-усе своє, не куплене.
Надалi прагнутиму власну особу рiдше згадувати. Суттєвої ролi в
редакцiї, а тим бiльше в стосунках мiж Загатним та Хаблаком, я тодi не
грав. Нарештi згадав це прiзвище, хай йому грець! Правда, смiшне?
Народжуються ж люди: усе одне до одного - i постать типового невдахи, i
прiзвище - знахiдка для гумориста. Є диваки, котрих хочеш не хочеш жалiти
доводиться. Згадую появу Хаблака в редакцiї. До того вiн пробував
учителювати в дальнiм районi. Почув, що наша газета в обсязi збiльшилась,
кадри потрiбнi, написав сльозливого листа редакторовi. Мовляв, усе життя
мрiю про журналiстську роботу. Послали виклик. Приїхав з авоською в руках.
Кожному подав липкувату долоню:
- Хаблак Андрiй Сидорович...
- Перепрошую, - одразу вiдчув здобич Iван.
- Хаб-лак...
- А, товариш Хаб-лак... Вельми приємно познайомитися, товаришу
Хаб-лак...
Таки дуже злою людиною був iнодi Загатний. З його легкої руки
насмiшкувате "товариш Хаб-лак" надовго прописалось у редакцiї.
Вiдколи до кiмнати ввiйшла Марта з дитиною на руках i трохи вляглась
подорожня метушня, речi, простiр, навiть сам час помiтно скрадали свої
гострi кути, ласкаво всмiхаючись. Хаблаковi губи теж свавiльно
розтягувались у безглузду для стороннього ока усмiшку. Соромлячись
дружини, вiн кидався до валiз, кошикiв, клункiв, що громадились у кутку.
Але за хвилину знову непорушне сидiв поруч дитячого лiжечка i голубив
сторопiлими вiд нових, не знаних досi почуттiв очима крихiтне личко
Оксани. Дiвчинка закрутила крiзь сон головою. Андрiй вирiшив, що їй
заважає спати свiтло. Зiп'явся на стiлець, затулив лампочку аркушем паперу
- на доччиному обличчi вирiзнились рiвненькi вiї.
- Дивись, вiї... якi...- шепнув Хаблак, незграбно повернувся до дружини
i ледве не впав.
- Перекинеш, обережнiше! - шарпнулась Марта. Вiн ще нiколи не бачив її
такою стривоженою. Винувато ступив на пiдлогу. Справдi, калiка нещасний,
якiсь дерев'янi ноги, мiг же дитяче лiжко перекинути. Тепер вiн боявся
дихати, аби не зашкодити доньцi.
- Вона знову ворушиться...
Йому нетерпеливилось: швидше б прокидалася. За останнi два мiсяцi
тиждень жив iз сiм'єю, не надивився, та й зовсiм крихiткою була тодi
Оксанка, черв'ячок рожевий.
Вiн метнувся до лантухiв, зубами смикав вузли. Донька захлипала.
- Таки розбудив.- Марта випередила його, взяла дитинча на руки.- Але
вже хай, бо вночi не спатиме.
- Дай менi...- несмiливо проказав Андрiй.
- Татко хоче нам шийку звернути, татко ще не вмiє на ручках нас
тримати, а ми зовсiм мокрi, подай нам, татку, сухенькi пелюшечки, -
наспiвувала Марта.
Вiн подав пелюшки i стовбичив поруч лiжка, задихаючись вiд п'янкої,
телячої радостi. Дивно, але все, що досi турбувало, мучило, - все без
вороття знецiнювалось. Легко пропливла згадка про нарис, якого дописав
уранцi, чекаючи автомашини. Нариса ждуть у редакцiї, його треба сьогоднi ж
вiднести, Борис Павлович чекає, це ж у наступний номер, розворот про другi
жнива. Редакцiя, нарис, розворот-наче паморозь на шибцi: похукаєш - усе
розтануло. Марта подала бiлу лялечку з рожевим личком. Потягся назустрiч,
руки його тремтiли.
- Обережно голiвку... Не впусти нас, татку. А мама купiль приготує.
На Андрiєвi долонi опустився клубочок живого тепла. Зовсiм поруч цвiли
темнi оченята. Рипнули дверi, дружина пiшла до баби Христини, їхньої
господарки, по теплу воду. Прислухався до Мартиних крокiв, що загубились у
сiнях, - суворо заборонила цiлувати дитину: боялась iнфекцiї. Тодi,
скоряючись непереборному солодкому бажанню, торкнувся краєчком уст теплої
доньчиної щоки. I стiлькома щасливими почуттями засвiтилося цiєї хвилини
його кiстляве, довгоносе лице, що навiть байдужому оку здалося б воно
чудовим.
Марта мовчки стояла на порозi, ледве стримуючи радiснi сльози.
...вiн ковтнув теплої гнилої води, i виплюнув її на пiдлогу
редакторового кабiнету, i пiшов порожнiми кiмнатами, як сновида,
висмоктаний Терехiвкою, вплив порожнечi на духовний органiзм, що
вирiзняється з маси, почвалав порожнiми кiмнатами, перечеплюючись об
пороги, тицяючись у столи, не вiдчуваючи нiчого, окрiм спраги, якої нема
чим втамувати, i спеки, яка нiколи не скiнчиться, не забути - вiн
найбiльше з усiх днiв не любив днiв недiльних i святкових, у будень робота
п'янила його, в свято вiн лишався наодинцi з Терехiвкою... _"Так ти кажеш
- вочевидячки?" - "Ну..." - "Вицiловувались?.." - "Тихiше ви. Таке
скажете. Хiба великi люди цiлуються?.." А в свята вiн лишався наодинцi з
собою, не забути: образ гарячого млистого неба - символ його самотностi, а
земля не дає затишку, земля не приймає його, бо вiн трохи неземний, вiн не
належить лише їй, вiн належить i небу, вiн бiльше належить небу, анiж
землi, - вони розмовляють про мене i Люду, яка гидота, вони все знають,
вони знають бiльше, анiж знає вiн сам про себе, - вiн чвалає порожнiми
кiмнатами, штурхаючи ногою дверi, i коли його вiдчай сягає межi, за якою
немає нiчого, крiм одвiчної тишi та спокою, коли вiдчай переростає його
потяг до iснування, точнiше iнстинкт життя, що закладено в нього, коли,
здається, вiн зараз назавжди втече вiд гарячої мли за вiкном i вiд
самотностi, у глибинi душi починає бринiти ледь чутно струна надiї, струна
сподiвання на зустрiч з Людиною, що теж випадково опинилася в цьому
мурашнику. у стовпиську посередностей (пiдкреслити: генiй самотнiй, але в
душi кожної посередностi - страх перед генiєм, це плата за його
самотнiсть), одвiчна мрiя генiя зустрiти в табунi Людину, вiн згадує
вчорашню розмову з Гужвою. Дивлячись кудись убiк, Гужва повiдомив його, що
в раймазi з'явилась новенька дiвчина, гарненька собою, довга-довга коса,
великi очi, засинаючи, вiн думав про неї, вiн навiть уночi думав про неї,
в Терехiвцi, де кожну людину знаєш в обличчя, в Терехiвцi, де людськi
обличчя такi ж знайомi, як перша сторiнка газети, знайомi й одноманiтнi,
свiже обличчя - наче ковток студеної води в пустелi, можливо, це вона, та,
про яку вiн мрiяв усе життя, та єдина, що зрозумiє його, вiн повiльно
виходить з редакцiї i сiдає на мурованiм ганку, тут затiнок, од кам'яницi
вiє прохолодною вогкiстю, вiн кладе голову на руки й думає про неї...
Прiська дражниться, по менi видко, що я все чую. "Довго ходили вулицею, i
вiн все руками розмахував..."_
- Iшла вечеряти, Люду-агрономшу стрiла, - голосно мовила Прiська.-
Куди, питаю. В райвиконком, каже, нiчне чергування. Диви, кажу, аби нiхто
не вкрав уночi. А вона як зарегоче, як зарегоче...
Iван тихо вийшов iз складального цеху, навiть дверима не грюкнув.
Тiльки руки за спину i пальцями крiзь сорочку в рани. Смакував бiль, нiби
терпке вино. Все ж не опустився до них. Великi перемоги виростають з
малих. Часом починаєш поважати себе. Виховати у собi фiзiологiчну вiдразу
до слiв. Але звiдки вони все знають? Тоскним поглядом по сiрих стiнах
цеху. Вiн почувається у Терехiвцi, нiби в камерi, - недремне око
наглядача, вiчне свiтло, даруйте хвилину темряви. Мiж в'язнiв, пiд
недремним оком, не може бути вiльної любовi. Сказати про це Людi. Любов
пiддослiдних кроликiв. Сказати їй усе. Годi вiдкладати з вечора на вечiр.
Брак мужностї. Сьогоднiшнє Людине чергування - дарунок долi. Поштовх.
Єдиний вихiд для мене - розумний. Прорватися крiзь себе до мети. Велике
потребує жертв. Умiти жертвувати. Втеча вiд юрби i мирських справ, зневага
до багатства, пiст i аскетичнiсть, одне слово - зневажання плотi, щоб
здобути дух. Сковорода. Посередностi нездатнi до жертв. А тепер працювати,
працювати. До скону. Доки перо не випаде з рук.
Вiн проминув секретарську - коректори, що жваво перемовлялись, зiв'яли
пiд його холодним поглядом i ткнулись у свiжi шпальти. Смикнув фiранку на
єдинiм вiкнi редакторського кабiнету. Пахло цигарками. "Казбек", - на
столi Гуляйвiтра завжди лежав "Казбек" для сановитих гостей з керiвних
районних установ, на самотi вiн курив дешевi сигарети. Крiсло, пряме, з
високою спинкою, схоже на трон якоїсь злиденної марiонеточної держави. Вiн
повiльно пiдняв трубку, двома пальцями крутнув ручку дзвiнка i майже
прошепотiв, зачувши голос телефонiстки: "Райвиконком..." Того, першого
вечора вона теж чергувала в райвиконкомi, вони сидiли на ганку й
розмовляли, з того вечора усе й почалося, аби скiнчитися сьогоднi. Навчись
бути сильним...
- Райвиконком слухає, алло, райвиконком слухає...
Вiн ледве стримався, щоб не вiдповiсти: "Добрий вечiр, Людо", а вона
нiби вiдчуває щось: "Алло, алло..." Натис пальцем на штирик телефону,
прагнучи глибокого внутрiшнього болю, що мусив якось виправдати його.
Навчись бути сильним. Сковорода. Але болю не було. I робилося незатишно.
Загатний обiйняв голову долонями, силуючи себе до роботи.
Спершу треба глибоко усвiдомити, що хочеш писати. Переказати своїми
словами змiст новели, сюжетну лiнiю. В процесi творення вона сама обросте
деталями.
Якесь забюрокрачене селище, хоч би районний центр._ Придумати назву,
звичайно, не Терехiвка, бо потiм причепляться; недiля - анiякогiсiнького
життя, навiть метушнi. Рухи поодиноких перехожих лiнивi, повiльнi,
терехiвцi дрiмають, навiть iдучи вулицею, таке враження живої людини в
цьому дрiмотному царствi, спека, задуха, сонце в iмлi, iмла гаряча, наче
присок, якась адмiнiстративна установа, скорiше редакцiя, краще не
називати, порожнi кiмнати з густим одвiчним запахом паперiв, газетних
пiдшивок, тепла гнила вода у карафцi, присмак гнилої води, яка стоїть у
карафцi хтозна-вiдколи, скляна мухоловка, по стiнах якої повзають очамрiлi
мухи, - настрiй, присмак гнилої води i мухоловка, i одинак на цьому тлi,
одинак, незрiвнянно вищий од загалу, але не пророк, хоч з таких людей i
народжуються пророки; та вiн уже не вiрить у жоднi iдеї i тому не пророкує
царства небесного, вiн вищий за будь-якi iлюзiї й не дарує масi солодких
снiв, вiн переконаний, що натовп завжди лишиться натовпом, навiть у
царствi божому. _За Сковородою: нечестива чернь може торкнутися тiла
Христового, але почерпнути смислу божого дурна чернь не може; одинак, що
самотнiй завжди, i в будень, i в свято, i в кожну хвилину, та особливо в
свято, будень п'янить безглуздою метушнею, так робочий кiнь забуває в
голоблях про свою долю, думає лише про тягар, який треба невпинно
волочити, i про батiг, що посвистує вгорi, в свята ж немає навiть цього
оп'янiння посередностей, одинак блукає порожнiми кiмнатами установи (так
безнадiйний п'яниця приходить у шинок без копiйки в кишенi i стоїть бiля
порога, лише б дихати запахами шинку), вiдчуття жахливої спраги - духовної
i фiзичної, спраги, яку нема чим вгамувати в Терехiвцi, знову присмак
гнилої води. вiн випльовує воду на долiвку i плентається порожнiми
кiмнатами редакцiї, вiдчиняючи дверi носками черевикiв, його темний,
глибокий вiдчай, вiдчай самотньої людини в пустелi чи в глухому лiсi, i
раптом..._
Дзвiнок. Iдiоти, навiть увечерi заважають... Гучний, настирливий. Сама
телефонiстка дзвонить. Мiжмiська або начальство на телефонi.
- Редакцiя. Так. Гуляйвiтер вечеряє. Загатний. Добрий вечiр, Дмитре
Семеновичу. Останню сторiнку верстають. Ну, для нас це ще не
катастрофiчно, буває пiзнiше. Так, полiграфiя накульгує. Передова? "Вчасно
готувати грунт пiд озимину". Про кукурудзу в дальший номер заплановано.
Нi, я ж вiдповiдаю за свої слова, передi мною план на тиждень. "Королеву
полiв - у дбайливi руки" i розворот, так, наступний, сьомого, не знаю,
редактор нiчого не передавав, планує редколегiя, зрозумiло, але ж десята
година, я розумiю, нiхто не писав, я розумiю, зробимо все можливе, на
добранiч, Дмитре Семеновичу.
Iван поклав трубку, якусь мить сидiв нерушно. Хотiлося мiцно вилаятись.
Не мав злостi нi на кого особисто, навiть на Гуляйвiтра. Ненавидiв усю
Терехiвку. Тепер давай, секретарю, сварися зi складачами, дзвони на пошту,
вмовляй друкаря, пиши, верстай - викручуйсь. Усе на секретарськi плечi.
Вивези. Що ж, вiн справдi вивезе. Ще раз. Не перша критична ситуацiя. Вiн
уже звик. Навiть приємно iнодi. Вiдчуваєш свою справжню силу й вартiсть.
Хай нарештi переконаються, на кому все тримається. Рiзко пiдвiвся. Хода
молода, пружна, голос рiзкуватий, таким голосом вiддаються команди перед
боєм:
- Улю, бiжiть по редактора, тривога. Першої не правте, буде
переверстка...
I поспiшив назустрiч складальному цеховi, весь напружившись, наче мав
стрибати в студену воду.
- Хто першу верстав? Ви, товаришко Скляр? Будемо переверстувати.
Дзвонив секретар райкому. Я вже послав по редактора. Приготуйтесь.
Вiн проказав це спокiйно й холодно, перекреслюючи лемент Прiськи, що
вже пошпурила на касу верстатку з набором:
- Хай хоч стрiляють у мене - пальцем не ворухну.
- Треба зранку, чоловiче, думати, а не опiвночi на райком списувати.
Всенькими днями в шахи рiжетесь та зуби скалите. Я завтра сама в райком
пiду...
- З темна до темна серед свинцю, наче каторжний, - бубнiв з кутка
старий друкар. - Я напишу, доки це...
- Вам платять понаднормовi, i можете завтра писати хоч тисячу скарг,
мене це не обходить, а сьогоднi закiнчите газету, iнакше... - Лють
пiднялась у Загатному, вiн вхопився за спечену руку, щоб опам'ятатись, але
було вже пiзно. - Iнакше на себе ображайтеся...
- Ти що, нас лякаєш? - завiвся друкар. - Ти ще пiд стiл пiшки ходив...
Цех замерехтiв перед Iвановими очима. Непокора завжди бiсила його, а
тут iшлося про бiльше.
- Попрошу не тикати. Ми з вами свиней не пасли i, сподiваюсь, не будемо
пасти.
- Подавiться ви тими копiйками, коли дорiкаєте, - це Прiська.
- Я б i за великi грошi не став з тобою свиней пасти, - друкар.
- Що за шум, що за гам учинився? Товаришочки, прошу слова. Прiсьчин
голос я вчув бiля книгарнi, подумав - горимо, - до цеху вбiгав Гуляйвiтер.
- Що сталося, Кириловичу?
- Секретар райкому наказав передову про кукурудзу в номер, - якомога
сухiше вiдповiв Загатний.
- Я зараз подзвоню, спробую викрутитись. А коли вже судилося - гуртом
навалимось, гуртом легко й батька бити, а передову скласти - раз плюнути,
я сам до каси стану, унiверситетську молодiсть згадаю, а Йосипiвна вмить
заверстає, золотi руки...
- Та воно все можна, - на очах добрiшала Прiська. - Коли
по-людському...
- Таке вже ярмо наше, газетярське, - гасив Гуляйвiтер полум'я сварки,
густо сiючи слова.
- Коли б дехто менше командував... - прозвучало з кутка. - Хiба ми не
розумiємо?
"Якось вiн умiє з ними, цей нездара, - заздро й болiсно думав Iван,
вiдступивши до вiкна. - Плете казна-що, а вони слухають i не зляться.
Певно, чують у ньому свого, а я чужий. Маса полюбляє посередностей i
демагогiв..."
- Хто хоче в недiлю по гриби, звертайтесь до нашого профспiлкового
бога, я за машину домовився, бiжу дзвонити, - уже з порога гукнув
Гуляйвiтер.
"Але я теж телепень, зiрвався, не приведи всевишнiй командувати людьми;
хтось писав, що великi гуманiсти - потенцiальнi тирани, але ж нiхто не
може згубити в собi злiсть, доки не дiзнається, що в нiм зло i що добро.
Сковорода. Треба б вибачитись". - Вiн боявся втратити затишне почуття
поваги до себе.
- Ми всi... занадто нервовi... Начитаєшся макулатури, набiгаєшся...
Цех мовчав.
"Ти чекав, що вони з радощiв упадуть до нiг, але чомусь нiхто не падає.
Може, чекають, що я стану навколiшки? Змилуйтесь, пробачте... Забагато
честi". Iван подався до дверей, визивно карбуючи кожен крок.
Останнi мiсяцi Хаблак жив окремо вiд сiм'ї i батькiвство своє сприймав
трохи абстрактно. Шалено стрибав, аж похрускувала стара редакцiйна
пiдлога, коли отримав вiтальну телеграму - все сталося трохи зарано,
несподiвано, Марту одвiз до пологового будинку Андрiїв брат. Щасливо
скалився в кожне обличчя, ручкався, пив з редакцiйними хлопцями i, звiсно,
перебрав на радощах, така вже терехiвська традицiя (та й не тiльки
терехiвська, скажу я вам). Потiм домував з тиждень, їздив до мiста по
лiжко, пелюшки, повзунки, ванночку, справ було досить на всi шiсть днiв
вiдпустки, а в бiлих матер'яних заметах щось кувiкало - червоне, крихiтне,
але роздивлятись його Андрiєвi довго не дозволялось, не те що на руки
брати. Хапливi дружининi рядки скупо оповiдали, що вона вже крутить
головою, усмiхається, любить дивитися на лампу та на сонячне вiкно. Андрiй
Сидорович, не ймучи вiри, усмiхався на кожну звiстку - нiяк не мiг уявити,
що десь там, за сотню кiлометрiв, живе людина, народжена вiд нього.
Звичайнi слова: "У мене є дочка, моя дочка",-здiймали в грудях солодку
бурю. Але минав час, i чiпка буденнiсть терехiвського життя, невдачi на
газетярськiй нивi непомiтно розвiяли святковiсть.
Сьогоднi не iснувало нiчого, окрiм його дочки. Навiть нарис, найкращий
Андрiїв нарис лежав на столi серед пляшок та сосок, не викликаючи в нього
жодних емоцiй. З-пiд мереживного чепчика на Хаблака зиркали до всього
цiкавi оченятка маленької людини, що вже бачила, вiдчувала i, певно, якось
по-своєму аналiзувала свiт.
- Ти їй розкажи що-небудь, - сказала Марта, вносячи паруючу каструлю.-
Оксана любить, коли до неї говорять.
Вiн став думати, що б його сказати доньцi, але нiчого не вигадав. Не
мiг у таку хвилину сюсюкати i дитинно лицедiяти. А те, що глибоко в серцi,
голосно не скажеш, та й узагалi не скажеш, людськi слова видаються надто
вже знебарвленими, обжитими. Андрiй мовчав, гойдаючи на руках дитину, але
в тiм мовчаннi було стiльки почуття, що йому навiть очi щемiли.
Марта долила у ванночку холодної води, у воду постелила бiлу лахманину,
розповила Оксанку, помастила голiвку олiєю i понесла дочку до ванночки.
Андрiй тiльки метушився навколо, не знаючи, за що вхопитись. Оксанка i в
купелi крутила голiвкою, махала рученятами, смiялась до свiтла.
- Ми любимо купатись, ой, як ми любимо купатись, тримай нам, татку,
голiвку, - промовляла Марта i плескала водою на дитячий животик.- Нижче,
татку, голiвку, ми не любимо, коли високо, ми одразу сердимося...
Андрiй обережно тримав край пелюшки, аби Океанчина голiвка не
занурювалась у воду, - вже давно не вiдчував вiн так глибоко, що комусь
потрiбен на цiм свiтi. Тут, бiля доньки, нарештi прийшло те, чого йому так
не вистачало, - впевненiсть у собi. Баба Христина, що прийняла їх у
комiрне, подала Мартi горщечок:
- Я тут аїрку заварила. Своїх виростила, знаю - дуже кiсточкам у помiч,
щоб мiцнiли...
Марта подякувала й долила в купелю з горщечка - запахло рiчкою, лугом.
Потiм дружина знову сповивала Оксану, Оксана зчинила крик, бо дуже не
любила, коли її повивали. Андрiй спробував втрутитись, але Марта сказала,
що дочцi час спати, хай тато займається своїми справами, i стала
наспiвувати щось нiжне, дрiмотне. В хатi все ще пахло аїром, i двiр запах
аїром, бо Хаблак вилив з купелi воду.
Коли Андрiй Сидорович, пообiцявши дружинi за пiвгодини повернутися, бiг
з нарисом до редакцiї, вся вулиця i весь свiт святково пахли аїром. Це був
рiдний з дитинства запах зеленої недiлi, запах весни.
Дуже сентиментально, засюсюкано написав про Хаблака, правда? Така собi
сiмейна iдилiйка. Власне, я й мав на увазi щось таке, аби протиставити цей
сiмейний та душевний затишок космiчному холоду Загатного. Можливо, не
зумiв як слiд, таланту не вистачило. Та й помиляєтесь, коли гадаєте, що
менi простiше виводити на сцену Хаблака, анiж Загатного. Мовляв, перший
ближчий, зрозумiлiший його натурi, як усi простi люди. Звiсно, Iван
Кирилович дивак, з химерами й трохи не в моїм амплуа, як кажуть актори.
Хоч характер теж активний.
Але, по-науковому висловлюючись, вiн - iдеалiст, я ж - рядовий
матерiалiст. Не в фiлософському, а в звичайному, земному смислi. Тобто вiн
бiльше про свiй дух дбає, а я - про своє тiло, керуючись мудрiстю
Сковороди: "Набуваючи духовне, стережись, як би не згубити плотське, коли
це плотське може тебе привести до кращого". (Про Сковороду i як його
штудiював ваш слуга покiрний пiсля знайомства з Загатним - дивись нижче).
Але знову ж таки це дуже загально. Хотiлося б конкретнiше. Бо потраплять
цi сторiнки до рук меткого на слова критика, терехiвським обивателем
прозве й у пресi вiдзначить, тодi не обберешся бiди, особливо по службовiй
лiнiї. Коли обiймаєш таку посаду, як моя, та ще в маленькому мiстечку, де
кожен на очах у всiх, доводиться дбати про моральну чистоту.
Хочете конкретнiше щодо рiзницi мiж мною та Iваном? Будь ласка. Iван
Кирилович завжди намагався стрибнути вище за себе. А я з дитинства
переконаний: вище за себе не стрибнеш. I тому вдовольняюся малим. Ще
розжувати? Я вдовольняюсь малим, як бiльшiсть людей, а вiн не хоче бути
серед бiльшостi, вiн iндивiдуальнiсть, особистiсть, iнтелектуал i т. д.,.
йому треба глибше, вище, анiж посередностi, масi (з його слiв).
До Загатного ми ще повернемось. Я ж про Хаблака починав. В Андрiєвi з
першої зустрiчi мене дратувала якась патологiчна непристосованiсть до
життя. Його легко було жалiти. I тому редакцiйнi жiнки симпатизували
Хаблаковi. Але я не вмiю жалiти, жалiсть у мене непомiтно переходить у
зневагу. Справдi, якщо ти не калiка, не хворий, як мiг допустити, щоб тебе
жалiли? Ми всi дорослi й знаємо, що серед людей час вiд часу доводиться
зуби показувати, iнакше тобi покажуть. Ну, хай зовнiшнiсть од тебе не
залежить. Хай захворiв у дитинствi, пiзно школу скiнчив, пiзно до вiйська
прикликали, пiзно до iнституту вступив, усе запiзно. Але хто ж тебе,
лайдака, примушував сiм'ю заводити на третьому курсi iнституту? Я мав уже
певне становище i то мiсяцями мудрував, пiдраховував, чи настачишся
друкованих на Монетнiм дворi папiрцiв, перш нiж руку i серце, як писали
колись, запропонувати. А хто примушував Хаблака лишати педагогiчну роботу,
не вкоренившись, квартири не отримавши, i легковажно кидатись у вир
газетярства, про яке мав вельми розпливчасте уявлення? Це я завтра уявлю
себе космонавтом, залишу посаду i бiгцем на поїзд. Що з того вийде? Яким,
урештi, треба бути нестелепою, щоб забирати дружину з дитиною од матерi в
найняту халупу, покладаючись лише на свою мiзерну платню та
безвiдповiдальнi обiцянки Гуляйвiтра? А що вже до iсторiї з редакторовим
псом, про яку нижче, то я краще промовчу.
Нарештi, скажете, вiн показав своє справжнє обличчя мiщанина, ату,
ловiть його, хапайте! А я й не тiкаю. Ми матерiалiсти. Дяка богу, теж
вчений, хоч i заочно унiверситет скiнчив. Людинi треба їсти, пити, мати
дах над головою. Навiть найдосконалiше суспiльство не може бути нянькою
для кожного свого члена. Звичайно, це чудово, що в нас усi пiклуються про
одного, а один - про всiх, але не завадить, коли цей один i про себе
подбає. До речi, Iвана Кириловича теж бiсила оця непiдпорядкованiсть
Хаблакових вчинкiв строгому розуму. А iсторiя з переїздом дружини та
редакторовим псом просто вивели його з рiвноваги. Отож iнодi ми з ним
солiдаризувались.
Минулої зими я був тиждень на семiнарi завiдувачiв бiблiотек у Києвi,
стрiвся з Загатним. Вiн посолiднiшав, з гарним модерним портфелем ходить,
скронi засiянi приємною сивиною, ранувато, правда, але iмпозантно -
пробачте за химерне слово. Працює в солiдному журналi, здається,
вибивається у верхи, постать його зараз досить помiтна в критицi. Ну, сiли
за ресторанний столик. Загатний пригощав. Пом'янули минуле, по Хаблаковi
пройшлися, i чомусь дуже яскраво пригадався один випадок з горезвiсної
журналiстської дiяльностi Андрiя Сидоровича. Вже тепер я подумав, що цей
випадок сповна демонструє всю наївну ймовiрнiсть Хаблака, коли не сказати
бiльше.
Десь на перших днях газетярської роботи вирiшив вiн освоїти фотографiю,
бо що ж ти за журналiст, коли фотоапарата в руках не тримав. Придбав
"Любителя" за сiмдесят карбованцiв (на старi грошi) в крамницi дешевих
товарiв. I ось вперше Андрiй Сидорович їхав у вiдрядження з фотоапаратом
через плече - уявляєте цю чорну незграбну коробку на довготелесiй
Хаблаковiй постатi? Смiхота... Причепився до Гуляйвiтра, чи не треба чого
сфотографувати для газети. Гуляйвiтер, аби вiдчiпного дати, бовкнув:
- Не завадило б фотоетюда в "Куточок вихiдного дня", берiзки
якi-небудь...
За хвилину редактор забув уже про тi берiзки. Для Хаблака ж завдання -
закон. Мав повернутися наступного ранку, але тiльки пiд вечiр з'явився.
Виснажений, ледве волочить свої довгi ноги через редакцiйний двiр, i чорна
коробка фотоапарата на боцi телiпається - ми всi у вiкна. Весело. "Де
затрималися, товаришу Хаблак?" - допитуємось. А вiн так важко зiтхнув та й
каже редакторовi: "Не зумiв виконати вашого завдання, Борисе Павловичу.
Всенький день по лiсу пробiгав, берiзок шукаючи, а лiси ж геть сосновi,
хоч сядь та плач, жодної берiзки не надибав. I як тепер з "Куточком
вихiдного дня" буде?" Ми всi так i полягали, а особливо Iван Кирилович.
Зараз частенько то по телевiзору, то в газетi сперечаються, як
формується характер людини: що вiд народження, а що в процесi виховання.
Гени рiзнi знайшли тепер. Звичайно, природа мурує основу, недаремно ж
кажуть у народi: батькiв характер, материн характер. Трапляється, що й вiд
дiда чи баби характер передається - в мене, наприклад. Знову ж таки не
думаю, що пiдмурiвок той лишається без змiн протягом життя. Дiалектика що
каже? Все розвивається. Характер теж розвивається. Вiд природи лише криця,
котру життя розiгрiває в своїм горнi, лупить молотом, i так до скону. Не
згоден, що все це повiльно, рiвномiрно. Якщо вже прирiвнювати до кузнi, то
кожен удар молота дорiвнює критичнiй життєвiй ситуацiї. Так i росте в
нашiй душi чорт а чи ангел - вiд зламу до зламу.
Вибачте за цi терехiвськi мудрування. Пишу, звiсно, давно вiдомi речi,
але на периферiї важко за всiм устежити, особливо сiмейнiй людинi. Та й не
для того пишу, щоб нерозумних просвiщати. Хочу заздалегiдь викласти
теорiю, що нею користуючись, намiрююсь дослiдити характери моїх героїв.
Самовпевнено? Можливо. Вчора прочитав власною рукою намережане й подумав:
"Мо, й справдi напишу роман? Ото буде номер! У декого з наших терехiвських
обивателiв жовч розiллється, слово честi". А що - напишу. Не святi горщики
лiплять. Осiнь надворi, дощ у шиби перiщить, з господарством менше клопоту
- картоплю викопали, брикет i дрова я ще влiтку завiз. I футбол скiнчився,
врiзали нашi, га? - по телевiзору нуднi передачi пiшли. Треба ж до чогось
узятися.
Тож як жив Iван Кирилович до свого терехiвського сидiння? Важко сповна
висвiтлити це питання, маючи лише тi скупенькi данi, що в мене на руках. А
вигадувати нiчого не хочу. Принципово. Трохи детальнiше, порiвняно з
iншими перiодами, знаю його унiверситетськi роки, бо доводилося стрiчати
на сесiях Iванових знайомих, та й у самого Загатного спогади були ще
досить свiжi, не всi пристрастi вляглися й iнодi вибухали пiд настрiй. Але
теж дуже мало. Одне напевне - i в унiверситетi вiн був самотнiй.
З першого до останнього курсу майже кожної перерви Загатний ходив по
коридору з руками на грудях i замислено схиленою головою. Це так
запам'яталось, що навiть люди з iнших факультетiв через п'ять рокiв,
згадуючи Iвана, казали: "Не той, що в Наполеона грався?" Вони глузували, а
даремно. В цьому є щось велике, хай i безглузде.
В унiверситетi Iван Кирилович з головою пiрнув у фiлософiю. Я не
перебiльшую - саме пiрнув. Вiн усьому вiддавався сповна. Буду
документально точний. Пiсля однiєї з Iванових сповiдей у редакцiйнiй
кiмнатi я занотував його слова, ачей згодяться. Справдi згодилися. Ось
вони:
- Спершу я був дуже довiрливий i мудрiсть кожного пив, як iстину. Але
iстин виявилось занадто багато. I я упився. Тодi фiлософи здалися менi
спритними крамарями, що величаються бiля своїх рундучкiв i кожен має свiй
товар за найкращий. Захеканий, змучений безплiдними ночами, я бiгав од
рундука до рундука, доки не зрозумiв, що я надто розбiрливий i тому нiчого
не куплю на вiру i нiхто не навчить мене, як на цiм свiтi жити... Це була
перша велика поразка, втрата найманливiшої iлюзiї. До унiверситету я
наївно вiрив, що десь за коленкоровими палiтурками на мене чекає не
дочекається iстина, i варто лише розгорнути книгу...
З цими словами Iван замовк, а допитуватись було марно - за першої ж
моєї спроби копнути глибше вiн надовго ховався в себе. Але мене
iнформували iншi. Обпiкшись на фiлософiї, Загатний поклав собi пiзнати
смак "солодкого життя". Це не була покiрна данина пристрастям своєї душi -
ще можна б зрозумiти, виправдати, всi ми люди, "подлинно всякий рад пищи и
питiя полезен и добр есть", - Сковорода. Нi, це було активне, войовниче
заперечення будь-якої фiлософiї. I я особисто не схвалюю таке нiгiлiстичне
сахання з боку в бiк. Але, звiсно, вiн не питав мого дозволу модно
вдягатись (грошi в Загатного водились, вже тодi пiдзаробляв у газетах,
маючи хист до того), розгулювати по Хрещатику з дiвчатами, пропускаючи
лекцiї, i не в мiру пити. Його мало не вигнали з унiверситету. Ще б трошки
- i хлопець став би справжнiсiньким стилягою.
На жаль, зовсiм не маю даних, як з того душевного гармидеру зародився
новий Iван Загатний. Знаю тiльки, що вiн раптом узяв на гадку написати
довгу низку романiв, у яких би вiдбилась уся наша епоха. Щось на зразок
"Людської комедiї". Було залишене, забуте "солодке життя" - Iван працював
титанiчне. Хлопцi з гуртожитку боялись, що вiн захворiє,-спав три години
на добу, це зовсiм ненормально для здорової людини. Минулої зустрiчi, в
ресторанi, Iван Кирилови...
