Роман Андрiяшик. Люди зi страху
страница №7
...лiво й направо пригощати малечу. Ненаїснiжевжики збiгалися мов на сполох.
-Ой, наївся! - гладив живота Байдишин Федько.- Ото наївся! - зiтхав,
потiючи.- Алем наївся. Га, Дмитре? Ох, i смачнi пампушки з маком.- I з
завидками поглипував на Дмитра Лободу, який поквапливо, трясучись, уминав
рум'янi балабухи.
Слухала, слухала Левадиха, та й вiдтануло старече серце.
- Може, капустоньки смаженої добавити? Поїжте, дiтоньки, кашi, вона з
медочком...
- Завтра, бабусю, ми вам за це скопаємо город,- хвалився окастий Гринь
Молотковський. Левадиха схлипнула, потiм сплеснула:
- Завтра недiленька свята, шибенику, лукавий чорногузе. На понедiлок не
обiцяєшся!
- То в понедiлок,- по-iндичому надимаючись i поводячи головою,
поправлявсь Гринь.
- Так би й зразу.
- А то правда, бабусю,- осмiлiв Загатин, що од рук вiдбився, Омелько,-
нiби мiж лiсами коло замка забили сто полякiв?
- Хтось вигадав.- Стара кинулась мов ошпарена i закусила запалi губи.
- Не знаєте, не балакайте,- схопився на ноги малий Стiнковий,- я видiв
своїми очима: побитi конi й люди.
- Видiв, видiв! - перекривила його Левадиха.- Ось не видиш, куди ложку
несеш, заївся по самi вуха.
За столами, весело метляючи долом ногами, жирувала молода республiка,
прокурор iсторiї.
Поночiло. У пiддашшi хмар мигнула перша весняна блискавка. Через мить
небо почали без угаву розтинати вогненнi коси, мов хтось за горою,
гострячи їх об скелю за каменоломнею, штрикав над долиною розпеченими
лезами У безлистому верховiттi понурих берестiв зашарудiв краплистий дощ.
Хлоп'ята порозбiгалися, покинувши Левадисi два довгi ряди замурзаних
варивом тарiлок. Узявшись за руки, ми з Мариною бiгцем пустилися до
бункера. Студенi, важкi, мов налитi оловом струменi падали на її розмаяну
за вiтром спiдницю, прибиваючи додолу.
- Ой,простогнала Марина, падаючи на снiпки сiна в бункерi.
Я поцiлував її в мокру щоку.
- Прокопе!
Схлипнув i розтрiскався над долиною високоголосий грiм.
- Чуєш, рiдний?
По-змовницьки поклавши на уста пальця, небо склепило повiки. Та з-пiд
опущених вiй капали, безнастанно текли сльози.
Шум. Спертий пружним низовим вiтром, Днiстер сердито хлюпав у
кам'янистi береги, нiби наблизившись, майже при входi до бункера.
Шелестливi хвилi рухались чатiвливо, мов дикi звiрi. I знову дзвiнко
стрiскував грiм.
Марина здивовано пiдвела голову.
- Як довго.
- Перестає.
Хвилi шаснули геть, злива вiдступила. Мить повагавшись оддалiк,
поминули вигiн i горобиним шурхотом пiшла схилом гори на лiс.
- Прокопику! Як ти жив, скажи ж менi? - мовила Марина стиха.
- Перебивався, Маринко.
- Я хочу знати;
- Розповiм завтра.
- Сьогоднi.
- Крутив свiтом, Маринко. Сердився на свiт, заплутувався,
виплутувався... Завтра.
- Прокопику...
- Ти можеш собi уявити, що означає втiкати од вiйни?.. Почекай до
завтра. Злива повертається знову.
Пiд цементною долiвкою в бункерi весело цюркотiла вол
- Послухай,сказав я.
- Потiчок?
- Я тут зроблю перегородку, i в нас буде лазня. Поставлю залiзну пiч,
балiю...
Грiм погуркував на буковинському боцi. До бункера хтось наближався.
Марина звелась, я став у дверях. Кроки стихли. Небо над ковшем долини
хутко очищалось, яснiло, за хмарами залишались зорянi слiди, наче за
отарою овець з золотими копитцями.
- Ти, Миколо? - гукнув я.
Захлюскало болото, до бункера повернули двi тiнi. Спалахом блискавки
освiтило Миколине обличчя.
- Я до тебе,- сказав Микола.- Там щось залишилося перекусити?
- Ходiмо,вийшла з бункера Марина.- Нас тут дощ застав.
Мельник усiвся за столом перший. Марина принесла м'ясо. Вони їли
мовчки, дивлячись у тарiлки.
- Чиновникiв спекався? - запитав Микола, обтерши цiлушкою губи.
- Сотник виручив. Здається, порядна людина. Каже: "Менi доведеться
перед селом свiтити лицем". Видко, отаборяться надовго.
- Надовго,озвався Мельник.
- Замок окупували? Микола зиркнув на Мельника:
- Якби застали, довелося б зараз задовольнитися льохом.
- Що ти?!
- Для тебе сотник - чоловiк порядний, а для мене...
- Менi пора, Миколо.- Мельник згорнув учетверо рушник, щось мiркуючи,
поклав проти себе.-Дозвольте дiтям сухарцiв узяти,- звернувся до Марини.
- Прошу, берiть.
- Звикли,нiяково сказав вiн.- Коли день мене нема дома, то мушу
повертатися з гостинцями. Це нiби вiдкупна.
- Берiть бiльше.
Провiвши Мельника, Марина постелила нам з Миколою -на лiжку, а сама
забралась у хатчину до Левадихи.
- Кепськi справи,- пробурмотiв Микола.- Криж має розпорядження провести
арешти.
- Гривастюк нашептав?
Микола закивав головою.
- Гривастюк до чогось готується, якийсь полiтичний капiтал збирає. I,
розумiєш, має в повiтi сильну пiдтримку. Де ще в селi розквартирований
гарнiзон? А сюди спровадив. Стрiльцi позакопували трупи, пустили поголос,
що це натворили комунiсти. Але чогось не ворушаться.
- Побачимо. Вийде на поверхню, як олива на водi.
- А голод вижене на холод, як вошей... Треба розкусити Крижа.
- Дивуюсь тобi,- сказав я.- Створюєте арсенал, а якогось вiйтика не
приборкаєте.
- Терор?
- Я колись дiйду до того, що проїдуся по його головi києм.
- Га-га-га! - закудкудахкав Микола.- Ха-ха-ха-ха! Ти? Повсюда напав на
Гривастюка! О-га-га-га!- Вiн подивився на мене довгим поглядом i мляво
промовив: - Не те, друже.
Вранцi, накинувши на плечi рушники, ми пiрнули в сад, продудонiли
босонiж по вологiй утоптанiй стежцi до рiки.
Пахло гiркувато-п'янким вранiшнiм димком, що прозоро вився над
коминами. Сонце мережило промiж вiттям срiблястi фiранки, спускаючи їх все
нижче додолу, вичiсувало з полинових меж загубленi свiтанням краплини
роси.
У хмiльному забуттi заливалась спiвами пташина, в оборогах воркували
голубинi пари. Лиш Днiстер байдуже виконував свiй одноманiтний обов'язок,
перекочуючи в залиту серпанком далину рознiжено лiнивi води, .якi злегка
опиралися i збирались зверху в полискливi гребенi, мов морщили лоба,
намагаючись запам'ятати вигляд оповитих смутком приднiстрянських гiр i юно
усмiхнених до сонця садiв.
Ми поплили за течiєю, скосили на бистрину, i вода швидко понесла нас
мимо пустинних берегiв.
- Го-го! Тут не менше трьох метрiв.- Микола зробив кiлька дужих змахiв
до мене.- Все ж мiлiє наш Днiстер. Дiд розповiдав, що колись вiн був
набагато глибший.
- Менi малому здавалося, що тут хтозна-яка широчiнь. Похибки вiку.
- Нi, рiка .пересихає. Винищують лiси, то щезають стави i озера,
струмки. Серет i Збруч почорнiли в намулi.
Назад ми бiгли один за одним. Тiло пiсля плавання стало пружним.
- Сотник учора непогане казання мав,кинув я вслiд Миколi.
Вiн пiшов повiльнiше.
- Вояччина стинається з бюрократiєю. Мiж iншим, вiйськовi завжди
недолюблювали чиновникiв, але владолюби. зрештою, загнуздували їх i робили
слухняними.
- А не вiзьмуть вояки верх?
- Взагалi вони цього прагнуть, але з них нiкудишнi полiтики.
- Так чи iнакше, їм завжди буде забезпечена дарова кухня.
- Ти забрав Марину до себе?
- Так.
- Справиш весiлля?
- Як закiнчу з хатою.
- Дивися, аби не шкилювали над жiнкою.
- Вона менi вiрить.
- Не легковаж: люди!
- Собацi вiльно й на владику брехати. Ми обмили землю з нiг i почали
одягатися. Трусячи штаниною, Микола нiяк не потрапляв у неї ногою.
- Ади, яке нещастя! Прийди, Криже, вiзьмеш голiруч.
- Думаю, вiн тебе не буде вистежувати. Вiн тут з примусу, i здається,
що використає нагоду пережити тихо лиху годину.
- Ну, я пiду до сестри. Конi в неї. Надвечiр пильнуй, щоб я не скочив у
пастку. Вийди назустрiч.
- Тiльки сирим не запоможи.
- Ялина добра. Витримає до четвертого поколiння.
IX_
Тодор Мельник, маленький полисiлий чоловiчок з сивiючими вусами,
закiнчив вимiри, i ми сiдаємо перекурити.
- Можна смiло замовляти Прокiпчуковi вiкна й дверi,- каже вiн.- Лiпшого
столяра в Колобродах нема: i сумлiнний, i зайвого не вiзьме. Правда, трохи
млявий.
Вiн розмовляє спокiйним грудним баском; часто приплющуючи очi. Чоло
порiзане борозенками, як тютюновий капшук, сiть морщин навколо очей.
Муляр Михайло Хрущ кладе кельню i, спираючись на палицю, яка йому
замiняє коротшу вiд народження ногу, зiгнуту в колiнi, шкутильгає до нас.
Хрущ працює зi стiльчиком, пiдкладаючи його пiд хвору ногу. Спершись на
палицю, вiн скручує самокрутку.
- Трохи негарно,- каже вiн.- Не подобаються менi тi зрiзанi кути.
- Сапери не передбачали, що на бункерi буде хата, - смiється Мельник.-
У Грушiвцi таких аж чотири. Ото буде комусь вигода, як здогадаються.
- Тепер не дуже, щоб будуватись,- бубонить Хрущ.- Люди навченi. Як десь
лiт через десять буде показувати на спокiй, то й почнуть старатись. Мiй
знайомий з хутора спалив новiсiньку стодолу, порубав сад, вулики, цямриння
з криницi, паркан. Каже: "Треба буде - надбаю всього. А так менi нiщо не
миле, нiчого не хочу". А воно й голод починається. Я от...- Вiн обiрвав
Себе на пiвсловi. Видко, хотiв сказати, що нiколи в свiтi не пiшов би
класти менi стiни, якби не заставила скрута.- Туди далi в Галичинi люди
пухнуть...
- Понад Днiстром трохи легше. Правда, не в усiх. Є такi, що в чоботях
ходять, а босi слiди знати. Он Байдиха: галушка та лемiшка. I то
випрошене, вспомiжне.
- Лихе життя.- Хрущ став вiдкашлюватись, довго пiдбирав якiсь слова,
дивлячись похмуро на Мельника,- Казав якийсь: бiльше разу не вмреш. Пiшли
до роботи, хлопцi.
- Вiд дурного життя i люди дурiють,- сказав Мельник, пересiвши
навпочiпки i погойдуючись на ногах.- Хтось-то менi розповiдав, що старий
Ковальчук купив у Залiссi труну i спить у нiй. Щоб тiло, мовляв, звикло до
вiчного спокою. Нiбито нiде так не висиплявся, як у трунi.
- Я хотiв у цього вiдьмака позичити брусiв на одвiрки,- сказав я -
Бруси дубовi, обструганi. Ще подумає, що зичу йому скорої смертi.
- Лiпше не майте з ним нiяких сходин,- порадив Мельник.- То чоловiк
недобрий.
Спроквола шелестiв вiтерець у високiй травi, що мало не в очевидь
пiднялась над землею, майже сягаючи колiн. Побачивши на стежцi двi
маленькi постатi в довгих на випуск сорочках, я пiшов назустрiч.
- Тату, мама наповiдала, що обiд за годину.
У мене щось замлiло вiд того "тату".
Швидко, по-осiнньому поквапливо насувалась нiч передвоєнного
тринадцятого року. Заповнила душу тривогою, котрiй нiяк не хотiлося
вiрити. Усе мовчало, причаївшись i дожидаючи. Я торкнувся рукою холодної
Марининої коси i вона, мов по вiстрi, сповзла їй на груди. Марина нагнула
голову i притулилась до зап'ястя пересохлими устами. Крiзь довгу гiрку i
солодку знемогу, крiзь бiль i сум, безконечну задуму i вагання - тихий,
проймаючий серце шелест губ:
- Ти будеш моїм.
Це прозвучало, немов велiння землi i неба, велiння чогось вiчно живого.
- Нас нiщо не розлучить...
Засiрiв туманом свiтанок.
- Маринко,сказав я.- Я чекаю, що ти приїдеш.
Вона запевнила, що прилетить голубкою, бо... бо одне ми цiле, як яблуня
i цвiт, як небо i сонце... Якби не вiйна, випробування, не гiднi не те що
людини, а допотопної нiмини, яким вiйна пiддала людей, вимiрюючи їх
вигаданi, вiдноснi чесноти, то в нас усе було б щиро i чесно. Од замолоду
закопаний сатрапами росiйський хлопець обурювався тим, що гiднiсть людини
вимiрюють труднощам пiдносячи до iдеалу те, що є просто наслiдком поганих
суспiльних умов. Але, боже! Досить! Кому це скажеш? Нема кому.
На фронтi я з неспокоєм згадував наш останнiй вечiр. Марина з'являлась
менi у коротких i кошмарних окопний снах мiж артилерiйськими атаками, в
хвилини непритомностi - в госпiталях, бо потiм, прийшовши до пам'ятi, я
надзвичайно гостро вiдчував полегкiсть вiд того, що вона була зi мною.
Вона приходила до мене тiнню. Так, тiнню. Тому що образ її витiснили з
моєї уяви понiвеченi трупи - без лиць, без голiв, без рук i нiг. Голос її
заглушили канонади i хропiння конаючих. Усмiшку погасили спалахи вибухiв.
I вона навiдувалась до мене духом небес, водила квiтучими лугами, поїла
холодною водою, годувала, як дитину, iз рук, прикладала до спалених мiсць
стулений, змочений рушник. Та щезала з першим пострiлом, з першою
командою. А потiм продовжувала перервану турботу, i сон накладався на сон,
утворюючи шматок неподатливої, глибоко потайсвiту захованої в душi
дiйсностi.
Вiдтодi, як я побачив Марину з санчатами на дорозi, що пересiкає
Буштинський тракт, вона стала для мене iншою. Вiдтодi передi мною у мряцi
застряли її очi, а далi - сповитi туманом - iдуть якiсь руїни, розрита
земля, настовбурченi скелi, вирванi з корiнням дерева. I з того часу я
почав задумуватись, i вагатись: ми стали людьми, якi ваг вчились зосiбно,
по-своєму терпiти, i цим двом силам терпеливостi буде важко разом, мiж
ними не можна перекинути мiсток.
Та я все частiше здогадувався, що цей малий характерник - не Панька
Середи син. I цей хлопчина дивний, з пригладженою русявою чуприною, з
неспокiйними карими очима примусив .мене згадати батька. Батько привидом
пiднявся передi мною з хмiльного чаду, зупинився в образi докору. Я
знайшов себе у п'яних снах малим хлопчиною, який хотiв жити не так, як
усi, кого вiн знав. I, взявши те хлопчатко за руку, я пiшов назустрiч
оцьому. Якийсь час мене зупиняли посеред дороги засмученi Марининi очi.
Вони нiби промовляли:
- Правда. Була вiйна. Але можна було їй не скоритись. Можна було
зберегти себе.
Тодi собаку, що бiжить манiвцями,- випадок,- я не вiдгонив од себе i ще
ненадовго пускався за течiєю. I дивно: завжди мої ноги нащупували мiлину,
я виходив на берег. Знову дорога стелилась сюди...
- Чого мамка наварила?
- Вареникiв,- поспiшив чоловiчок з синiми очима, Панькiв син.
- I гречаної кашi,- додав Василько, не образившись на брата.
- I болсцу,-пiдказав Iвась. У сiнях я шепчу Маринi:
- Ти оковирна.
Щоки її розпашiлися коло печi, чистим вологим блиском вiдсвiчують
терново-чорнi очi, на устах усмiшка.
"Усе буде добре,- думаю я.- Прийшов таки туди, де мене чекали".
Нас за столом четверо: Мельник, Хрущ, Iлля i я. Поки Iлля лащиться
зором до пляшки, я спiшу повiдомити, що беру Марину за жiнку, але весiлля
справимо пiзнiше, коли заберуться лiсничiвськi наїзники. Новина справляє
на Iллю сильне враження. Коли Марина виходила до другої воловини, вiн
пильно зиркнув їй услiд, коли повернулась, видивився, наче вперше побачив,
i знову провiв до дверей вже закiнченим заздрiсно-захопленим поглядом.
- Диви, яка молодиця губилась у Колобродах! А я, дурень, i не примiтив.
Вогонь!.. Станом колише, що й порядна дiвка може сховатися... Став,
слухай, ще пiвлiтру. Вiдкупного. Я ж мiг перешкодити... Нi, подумайте! Де
я був? Пробач, слухай. Ти забагато загарбав. Добувай ще пляшку, бо кину
будувати .хату. Нi, по пляшцi на брата, тодi ми в розрахунку. Це ж
готовеньке багатство. Що нинi маєтки? Пусте А добра вродливиця - це ж
квiтуче життя. Де я був?.. Усе моя проклята пам'ять. Пень пнем. Читаю
програму, лиш починаю доглупуватись, зирк у вiкно - забув. Якось я цiлий
мiсяць ночував над москвофiльською програмою, Головацький муштрував, i
чорта лисого - не запам'ятав нi словах Приймали, то Головацький говорив
поперед мене, як пiп, а я повторював. Лобода мене мучив два мiсяцi. Коли
зi брався їхнiй молебень, я все переплутав i виказав москвофiльську
програму замiсть радикальської. До мене запiзно доходить. Виказав,
значить, москвофiльську, а мiж радикалами шепiт, мовляв, можна його i у
верховоди брати. А коли я крикнув: "Боже помагай москвофiльському
братству!" - пiднявся переполох, i мене виперли за дверi Нещасний чоловiк
з такою пам'яттю. Малим мене мама послала до Савчихи вставити клинцята в
штанцi. Наказувала: "Iльку, клинцi! Не забудь: кли-ин-цi". Ми повторили з
нею кiлька разiв: "Кли-н-цi!"- i я чкурнув городами. "Клинцi, клинцi,
клинцi..." Повторюю, слухай, аби не забути. Раптом з кукурудзи - псисько.
Я закам'янiв, а язик меле: "Рубцi, рубцi..." Кажу до кравчинi: "Мама
просили аби-сьте позашивали рубцi". Та розгорнула штани, стиснула плечима
i взялась за голку. Погаптувала, слухай, усi вшитки на моїх старих
штанцях. Забрала десятеро яєць за роботу- i з богом, хлопче. Ох, i набрав
я гаманiв вiд мами! "Це,- каже,- я до штанiв, якi треба викинути, десять
яєць доклала! Марш менi з хати, абим тя не видiла".
Ми слухали i бралися за животи, а Iлля, розповiдаючи, ухитрився
висьорбати миску борщу. Мельник витирав очi й бурмотiв:
- Най тобi добро буде, Гордiю! Най тобi добро буде!.. Пообiдавши,
хлопцi пiшли до бункера. Я тим часом замовив Молотковському завiси,
клямри, защiпки, цвяхи, стояки пiд ринви, косинцi до вiкон.
- У Задвiрних плачi,- повiдомив Молотковський - Семен умер вiд
черевного тифу. Десь наче за Пiдволочиськом. Про iнших нема чуток, пропали
без слiду.
- Вони самi цього шукали.
- I шукають,- прогудiв Молотковський.- Хто таке видiв, щоб з кулеметiв
косити непопереджених людей? Що це за вояцтво таке? Це те саме, що
пiдпалити село. Кортить вам зрiзатися, майте гонор: викличiть на бiй.
- Вiдтак на комунiстiв тикають,- сказав я, не спускаючи очей з
Молотковського.
- Тикають,промимрив вiн.
- Викликають стрiльцiв...
- Ат! - Сердито махнув вiн рукою.- Щось незрозумiле твориться.
- I я такої гадки.
- В Шевченка ото сказано; "Той будує, той руйнує..."
- Iсторiя - це комедiя.
- На кровi i на костi.
- Так-так,сказав я.- Видко, без кровi нема чого сподiватися на
полiпшення в цьому життi.
- А я завжди буду думати, що можна полiпшити без кровi. Просто люди
темнi, й з ними нiчого не доб'єшся. Треба вчити.
Заспiвав Молотковський! Замiсть вiдуклiнного я зазирнув в йому у вiчi.
Там був крайнiй вiдчай.
За тиждень бiля бункера виросли штабелi дерева, i Микола кудись зник.
Мабуть, трапилось щось настiльки нагле, що вiн не встиг нiчого сказати.
Щовечора з Мариною iдемо ночувати до бункера, бо хтось було внадився
красти ялицi. Маринi подобається мiсцевiсть. Каже: весела. Весела буде
тодi, сказав я, коли ми її заселимо. Дiм без ужитку - пустка, а пустка
виплоджує щось вороже людинi.
Накрапає дощ. Вiн падає ночами. Я такi дощi хвалю: вдень муляри
вивершують стiни, заздалегiдь накривають соломою, а вночi iде собi дощ.
Позначенi цифрами, пiд бункером лежать крокви, лати, одвiрки, бруси для
вiконних рам, вже є штабель дощок на веранду, я нарiзав з вiдходiв штахет,
натесав кiлля.
Бункер тепер зачиняється мiцними на штабах дверима, бiйницi заскленi й
загратованi; справжнiй льох. У куточку, де сапери пропустили струмок пiд
днищем, я розколупав цемент. Крижана вода. Але до хати вона не
пiднiметься, потрiбен водотяг. Зроблю. Менi залишиться тесаного каменю на
простiнок - буде кузня i лазня. Зашмиряєшся за день, тодi нагрiй води,
розпечи на горнилi каменюку, скропи - маєш пару. Тут же балiя з теплою
водою. Аж свербить шкiра... Яка держава дасть менi все це безплатно, з
поваги до мене як до людини, iз справедливостi - адже я, навiть працюючи
по три години на день, буду їй виплачувати.
- Прокопе, вечеряй, пiдемо.
- Малi вже позасинали?
- Левадиха ледве повкладала. Вони пустують, а ти їм потакаєш
- Знаєш, батько колись менi розповiдав про одного цадика...
- Я ще була дiвчиною, як ти менi це розказував.
- Хiба?
- Забув? А я пам'ятаю все, про що ми балакали.
- Я теж.
- Що ти казав тодi, як Охiтва побив Кухарчукову 0рисю, коли вона
медiвки трусила в його саду?
- Що вiн свиня.
- Нi.
- Бугай?
- Е, нi!
- Словом, дикун?
- Ось бачиш! Ти казав, що страшнi тi люди, якi вiрять глупо, i страшнi
тi, якi не вiрять нi в що. Пригадав! Ай-я| Прокопе! Ми зустрiчалися всього
дев'ять днiв, i ти все перезабув. А що я казала, коли ми йшли попри
цвинтар до вертепу? Тодi свiтив мiсяць, i на буковинському березi горiло
багаття рибакiв навпроти Грушiвки?
- Що ти мене без пам'ятi кохаєш.
- Невже я говорила б це, йдучи мимо цвинтаря?
- Що велику рибу спiймають.
- Ти нинi вередiй... Граєш якогось недотепу.
- Я граю маленького чоловiчка, якому раптом стало добре. Виходить, вiн
виглядає недотепою?
- Господи, застигло! Я ж думала, що ти їси.
- Нехай маленький чоловiчок наковтається холодного, тодi його скрутить
вчетверо вiд болю в шлунку, i чоловiче стане серйозним.
- Хтось iде попiд хатою.
- Микола.
- Звiдки знаєш?
- Я звик до його крокiв.
- Чи ти й жiнку свою так знатимеш?
- Я її ще не повнiстю оглянув.
- Ой, ти сьогоднi...
- Добрий вечiр! - Микола зняв на порозi шматок глини з чобота, пiдняв
ногу, дивлячись у ваганнi на темний вивiдець болота.- Молода газдиня буде
незадоволена, що наношу бруду. Скинути чоботи?
- Заходь, Миколо.- Марина зиркнула на мене.- I цей не в гуморi. Дати
вечеряти, Миколо?
- Не бiльше, як наливаєш Васильковi.
- Вiн у мене їсть, як старий.
- Лий, як йому.
Коли Марина вийшла, Микола мовив стурбовано:
- Прокопе, тиф. Нема нiякої ради. Косить напропалу. На дорогах
карантиннi iнспектори й стрiльцi. Не впускають у села i не випускають. Хто
без документiв - того хапають i до в'язницi. А в мене нiякого посвiдчення
немає.
- Я тобi випишу,- сказав я. Дiстав з валiзи два аркушi гербового
паперу.- Та нi, пиши сам. Пиши, що душа жадає. Колись я мав щастя
потримати в руках Гривастюкову папку. Один аркуш використав у Тернополi.
- Гай-гай, Прокопе!
- Гай-гай, Миколо!
- За них Гривастюковi дадуть рiк тюрми.
- Але ж не дали?
- I вiн не здогадується?
- Це сталося в Залiссi на банкетi. Гривастюк вiддав папку Гафiйцi, а
коли почали стрiляти, я подивився, що в папцi. Я тодi потерпав, що мене
можуть заголити на фронт. Придалося.
- Пробач, я розiгрiвала,- сказала Марина, подаючи картопляний суп.- Я
ще молока принесу.
- Дякую, Марино. Не треба.
Раптом у хату вдарила блискавка. Нi, це був револьверний пострiл. Куля
свиснула над Миколиною головою - вiн сiдав за скриню вечеряти, вiдбилась
рикошетом вiд стелi i врiзалась в одвiрок. Чимала скалка, що одлетiла при
цьому, застряла в Марининiй руцi.
Микола вистрелив у лампу i вилетiв надвiр. Пролунало ще два пострiли.
На другiй половинi запищали дiти. Я вивiв Марину до кухнi, Левадиха
свiтила каганця.
- Цитьте! - гримнув я на дiтиськ, i вони, здивовано заклiпавши,
сховалися за Левадиху.
Маринина рука розпухала, нiби її надувало. Я висмикнув скалку, залив
рану гасом.
Криж iз рулеткою ходив по оборi, щось без кiнця вимiрював, малював у
записнiй книжцi, розпитував i знову вимiрював. Менi увiрвався терпець.
- Шановний сотнику! Кинь займатися кримiналiстикою, бо не вмiєш. Не
муляй марно очей.
Вiн дивиться на мене з подивом, та менi плювати, як вiн на мене
дивиться, адже вiн тупий у таких справах.
- Чого тодi сусiди кажуть, що чули чотири пострiли? Не один, як ви
заявили?
- Якби промахнулися в мене, а я мав при собi зброю, то я гнався б за
тим невдахою, поки не поклав би його пiд боже благословення. Микола
нагрiтий тим самим духом.
- Ви трiшечки необережно розмовляєте.
- З сьогоднiшнього дня я буду носити з собою зброї Тодi понюхайте мою
обережнiсть. Якщо ви приїхали замети слiди за пострiляними з Гривастюкової
научки поляками, то не займайтеся тим, що вам не хочеться робити i не має
на це певних вказiвок.
- Пане Повсюдо!..
- Що, пане? Вас Гривастюк прислав, сотнику?
Криж упритул пiдступив до мене i, бризкаючи слиною, крiзь зуби
процiдив:
- Але ж люди слухають, пане Повсюдо. Заспокойтеся. Ходiмо до хати.
Ми сiли пiд затканим подушкою вiкном.
- Слухаю, сотнику.
- Ви не знаєте, де дiвся Павлюк?
- Знаю: шукайте вiтра в полi.
- Не сердьтеся,- сказав вiн тремтячими губами.- Павлюка не поранили?
- Нi.
- Я розумiю,- сказав вiн, помовчавши.- Скалiчили вашу дружину, i ви
маєте причину озлобитись. Але я боюся думати, що ви з Павлюком в усьому
сходитесь, того його захищаєте.
- Схожуся я чи нi - це моя особиста справа. Мене чорти беруть, що ярлик
комунiста припiкають до кожної тверезої i одвертої людини.
- Ви, очевидно, не все збагнули в теперiшньому життi.
- А коли ти збагнув i совiсть твоя не кричить проти безчинств, прошу
геть з цiєї хати! Тут нiхто нiколи нiкого не обдурював. Нiкому не
замилювали тут очей, не кривдили. Це свята хата. Прошу. Прийдеш вночi i
вб'єш мене.
- Що ж?Криж втомлено, звiвся.- Я вiрю, що це, як ви кажете, свята хата.
Може, я справдi не гiдний того, щоб переступати її порiг.
Плечi його затряслися вiд якогось внутрiшнього корча, ламав його
надвоє.
Микола як нi в чому не бувало сидiв на дошках пiд бункером i розмовляв
з Мельником.
- Ох i всипав я Крижевi,- сказав я, думаючи: якщо я зiрвався - бути
бiдi зi мною, тепер я зсунувся зi свого укрiпления, як пес з полови.-
Свята, кажу, прошу геть, не сiй блуду...
- Хто свята? - засмiявся Микола i перезирнувся з Мельником.- Я люблю,
коли ти злостишся, Прокопику.
- Хата свята.
- Ти його вигнав?
- Витеребив, як зогниле зерня. Кажу - прийдеш вночi i пiдстрелиш мене.
Я звалив на нього всю вину за вчорашнє.
- Ти недалеко вiд правди. На Лiсничiвцi народилося. В нашому замку.
- Та це ж...- Менi раптом це стало повiтря.
- Те саме, те,- засмiявся Микола, подумавши, що я не знайшов потрiбної
лайки.
- Чого ти бродиш? Хочеш, щоб заарештував?
- Не боюся я твого Крижа. Коли починається зуб за зуб - мене живим не
вiзьмуть. Уб'ю десять, поки мене накриють. Нехай iде зi своєю сотнею.
Республiка дригає в конвульсiях ногами. Побачимо, куди вiн кинеться через
кiлька днiв. Баби закоцюблять.
Я зайшов до бункера за обценьками. Коли повернувся, Микола вже доходив
до виярку, куди недавно повернув, побачивши толоку, поранений поляк.
- Пане Повсюдо,- звернувся Мельник.- Хлопцi ось, iдуть, i Миколi лiпше
пiти з очей, щоб нi на кого не кидати пiдозрiння. Вiн просив вас
допомогти. У мене є його книжки. Я їх принесу сюди нiби полуденок, а ви
вже постарайтеся доставити їх до вертепу. Там бiля кринички є плитка, пiд
неї i покладiть. Я сам би це зробив, але й за мною пiдглядають. Не
завадить вам при тому бути обережним, дивiться, чи не йде хтось назирцi.
Це Миколине прохання.
- Добре. Дома я спитав:
- Маринко, що в нас нинi за влада?
- Якась зурна, Прокопику. Чого питаєш?
- Просто так. Я подумав, що ти спиш. Болить?
- Шпигає. Гарячка менша. Ти не бiйся, я швидко видужаю. У мене тiло
швидко гоїться. Та й зiлля... Ти даремно не вiриш,- сказала вона трохи
ображено, попереджуючи мою посмiшку.- Зiллям лiкують здавна-прадавна. Усi
способи перевiренi. А скiльки їх загубилось!.. Що з Миколою?.
- Приходив.
- На що вже вiйна - i то такого не було.
- Ось тобi нова влада... Бандитство. Спочатку, посвiтять в очi, аби
вивiдати, хто чим дише, а тодi насилають бандитiв на розправу. Проклятий
шпигунський вiк! Iудiвська демократiя!..
Вкривши Марину шорсткою веретою, я сiв на ослiн, глянув по хатi. Передi
мною стало велике "треба". Треба дiтям сороченят, бо мають по однiй, треба
нам сорочок, маємо по однiй. Треба одягу, взуття, простирал, подушок,
посуду, iнструментiв. Мушу зiбратися, поки зi мною i нiчого не скоїлося,
до Залiсся.
Онук перед тижнем поховав жiнку. З весни животом кандiла. Оплакує i
лютує: нечепурна була, всi закутки позахаращувала дрантивими кошиками iз
гнилою квасолею, лушпинням i зацвiлими ганчiрками.
- Прокопику, лягай, чого задумався?
Залiз на кривобоку, затовчену лежанку, поклав голову на тверду, як
плита, подушку, натягнув тяжку, як бляха, верету. Ну от, змiнилась влада.
Ще будуть мiнятися. А яка не лементує, що старається полегшити людям
життя? Кожна кричить, розперiзується, прагне замерзити очi надiями, а душу
- вiрою. А спробуй упiмнутися за цих нечепурних Онучок; затурканих
Головацьких, схожих на опудала; за тих, що таскають вози бур'янiв,
повертаючись з поля, котре, як казала Татаринова Параска, перетворили в
тяжку могилу для людей; за Марину, яка крадеться з санчатами дров поза
Лiсничiвку... Та що тут балакати...
- Не зiтхай, Прокопику.
- Не буду.
Х _
Ковальчук задушився у своїй трунi. Лягаючи, вiн пiдкладав пiд вiко
скручений рушник. Очевидно, рушник висунувся, старий твердо спав i
закоценiв.
Голосять. На оборi повно. Покiйник, здається, спить. Накликана смерть
не спотворила обличчя - воно синювато-чорне i зливається з погано
поголеною щетиною.
Побачивши мене, Ковальчучка заходиться жорстоким ревом, та через мить
вмовкає, вибирається з-помiж свiчок i бабусь до мене.
- Прокопику, дитинко,- шепче гарячити вiддихом,- слаба Марина? Ти
прости йому, грiшному. Бусурмен вiн був, i най бог не противиться,
зоставив нас без нiчого, без нiчогiсiнько...- Губи її розтягнулись вiд
вуха до вуха тонким бiлим рубцем, пiдборiддя затремтiло, чорно
заплямившись зморшкуватою ямочкою.- Ади, записав усе добро на церкву!
Ойо-йой... залишилась я сама! Сама...-Повiвши навколо сухими запаленими
очима, Ковальчучка вчепилась руками у вилоги чорного кафтана.Сама,
Прокопику. Пiди, прошу тебе, до грабарiв, най викопають яму. I виторгуй,
Проколику, аби не взяли багато. Все бусурмен записав на церкву-у-у-у...
Мiсце вибери, Прокопику, щоб видко було рiку i село. Най спочинуть очi
бiдолашного на тому, де вiн вiк свiй змарнува-а-а-ав...
Обминаючи кущi свербивуса, я переступав запалi могили i пощербленi
хрести в травi. На хрестах ластiвки злiпили гнiзда. Перекладинами моталась
повитиця.
- Агов, пане Повсюдо! Де велите копати? - Герасим Спiлка - потомствений
грабар у Колобродах.
Я невизначено махнув рукою, i кмiтливий могильник, спираючись на
лопату, почвалав униз. За ним побiг його пiдручний Андрусь Журавель.
Весело перекинувшись кiлькома словами, вони почали копати. Я сiв на
постаментi з-пiд хреста.
Спiлка набив тютюновою потерухою люльку, сiв на держак лопати,
перекинувши її через яму.
- Колись мiй дiд наказували перед тим, як копати, цiлувати землю.
Признака в тому така: якщо поцiлуєш, то можеш викопати скарб. I якось уже
на старостi лiт бог їх винагородив, видобули казан з золотом. Але що
дурний - свят-свят, про небiжчикiв так не годиться казати,- що дурний може
вчинити з. золотом? Пропити. Спився дiд на нiнащо. I вмер у ямi, яку копав
iншому. То я оце напучую Андруся, аби цiлував землицю, а вiн нi в яку
силу. Даремно впираєшся, хлопче.
- На мiсцi вашого дiда я б золото пустив у дiло,- вищирився Андрусь.
- У яке? - питаю я.
- Го-го! Я б скупив усi поля в Колобродах i став паном.
- А далi?
- Ну, що далi? - мовив Андрусь трохи розгублено.- Далi їв би три рази
на день холодцi, душеники, пив би ром з медом, мав на щовечiр файну
дiвку...
- Ого!..Спiлка ще хотiв щось сказати, коли лопата його об щось
заскреготала, i з глини надважився присадкуватий десятилiтровий казан,
закоркований облитим смолою дерев'яним чопом.
Не встиг Спiлка отямитися вiд здивування, як Андрусь, зробивши круглi
очi, опукою скотився в яму, схопив обома руками казан i, висадивши його з
протилежного боку, чкурнув зi знахiдкою в глиб цвинтаря.
Спiлка в нестямi зарепетував:
- Стiй, сучий сину! Стiй! То я вiдкопав...
Андрусь бiг униз до села. Спiлка, важко телiпаючись, подався за ним. I
тут казан випав з Андрусевих рук. Прокотившись кiлька метрiв, ударився об
чорний оскал каменюки i розбився. Уцiлiв лиш людський череп величиною з
пiвлiтрове горнятко.
Андрусь i Спiлка стали над черепом як укопанi. Потiм Спiлка для бiльшої
певностi оглянув осколки казана i надщемлений камiнь.
- Чого на свiтi не буває! - сказав вiн i, проткнувши затичкою люльку,
набив її знову потерухою.
- А ця голова одрубана,- сказав Андрусь.- Чого б її iнакше захоронювали
в казанi? Може, її вiдсiкли в татарське нашестя? Тiло пiшло з Днiстром або
згорiло, а череп поховали.
- Цiлком може бути,- спокiйно погодився Спiлка, потягуючи люльку.-
Скiльки тих голiв пiшло за Татарщиною!.. А ти - моторний,- мовив вiн трохи
згодом, звертаючись до Андруся.- Шпаркий, бестiя.
- Хи-хи! - засмiявся Андрусь.- Ви наклали б на себе руки, якби я втiк з
золотом.
- Чогось довго не несуть мерця.- Спiлка з-пiд долонi зиркнув на село.
- Принесуть, нiкуди вiн не дiнеться,- запевнив Андрусь. Нарештi з
вулицi виповз затиканий корогвами язик процесiї. Всупереч звичаєвi, труну
везли пiдводою, бо Ковальчук вмер не природною смертю i не заслужив такої
пошани, щоб тiло несли до могили. У першому рядi процесiї, вся в чорному,
йшла Марина.
На фронтi менi самому доводилося закопувати вбитих. Та це робилося в
мовчазнiй, запеченiй болем скорботi за тих, хто на черзi. А Ковальчука
ховали поспiхом, машинально, перешiптуючись. Лунко загримав молоток по
трунi. Гримiт пройшовся по юрбi схлипуваннями. В цьому останньому гримотi
є щось таке ж таємниче i маркiтне, як у крику новонародженого.
- Не його жаль,- зiтхнула Марина.- Жаль того, що вiн мiг бути добрим.
Зверху хляпає змiшана з вапном глина. Я дивлюсь на павутину балок i
кроков, на сiтку лат, за якою чисте блакитне небо. Якби сьогоднi вийшов
Мельник, з боку Днiстра вже можна було б бити драницi.
Звечора Мельник просив мене зачинити до льоху начиння, аби не нестися з
ним уранцi, а наступив ранок - прибiгла його жiнка:
- Не ночував дома, не повернувся.
Ми обiйшли бункер, оглянули каменоломню, перепитали всю вулицю - нiхто
нiчого не знає.
Непевно стало. Швидше б укрити хату, вимастити хоч один куток i
переселитись. Тодi нiкого на слово не пiдпущу. Гордiй ходить похмурий,
Хрущ насвистує одну й ту саму мелодiю i вдає, що його не обходить нiщо на
свiтi. Гордiй невиспане хмуриться, витягується, спльовує. Мельник пропав,
i це всiх пригнiчує. Теж сплюнувши, я iду на Лiсничiвку до Крижа за
перепусткою до Залiсся. Збираюся дещо купити, поки не розiйшлись грошi.
Пiд замком, вiдмахуючись вiд мух, стояли осiдланi конi, навколо лiниво
бродили роздягненi до пояса, брунатнi вiд загару стрiльцi. Одного з них я
запитав, чи можу побачити Крижа.
- Поцiкавтеся у чергового. Ось вiн на ганку. Вродливий юнак рокiв
двадцяти недбало кинув на мене синiми очима, поправив поясний ремiнь з
кобурою i загородив вхiд.
- Чого треба? - вавкнув вiн, не поворушивши губами.
- Криж нiкуди не поїхав?
- Сотниковi нiколи. Не приймає.
- Я протиснувся мимо чергового. Вiн бiг за мною i щось голосно шепотiв,
та я вже вiдхилив дверi до колишньої панської стравницi, де тепер висiв
напис: "Карантинний iнспектор А. Криж".
- Слава Українi! - привiтався я за новими правилами.
- Пане Повсюдо? Слава, слава. Заходьте.
Черговий нi в сих нi в тих постояв на порозi i тихо причинив дверi.
- Пане Повсюдо! - звернувся сотник весело.- Ви не мали будь-яких
пiдстав ображатися. Я дуже хотiв би, щоб ви змiнили свою думку про мене,
але, признаюсь, не насмiлювався зайти до вас. Я зовсiм вiдрiзаний од
свiту. Може, брат вам писав цим часом?
- Скаржиться,- почав я брехати,- що в Галичинi нерозбериха, плутанина.
Криж зiтхнув:
- Цього в нас не бракує.
Вiн вийшов до сумiжної кiмнати i повернувся з пляшкою горiлки i
чарками.
- Посидьте в мене, пане Повсюдо. Бодай десять хвилин. Ви не уявляєте
собi, що зi мною твориться мiж цими чотирма стiнами. Сидиш йолоп йолопом
мiж закiнченими йолопами i переконуєш їх i себе, що безглуздя - це
полiтична неминучiсть. Я, правда, змушений був зодягти мундир. Потiм
втягнувся... За ваше здоров'я... Потiм втягнувся i повiрив, що так треба.
Просидiв тут тиждень i думаю- чим так нидiти, лiпше ходити красти. Я вам
по-доброму заздрю. Ви знаєте, чого хочете. А я?.. Не приймiть за зле, але
ви - хитрий, дiдько забери, чоловiк. Ви бiльше державна людина, нiж
Петрушевич. Прошу ще по однiй.
Криж розрiзав кишеньковим ножиком скибку хлiба i половинку подав менi.
- Вибачте, без закуски. Ми живемо на пташиних правах. Менi в Залiссi
сказали не церемонитися з Гривастюком i присилувати його збирати з села
продукти для сотнi. I от ми живемо на пташиних правах. Сотня моя
об'їдається ще зеленими черешнями i потиху нарiкає на Крижа...
- Де ваша вiтчизна, пане Криж? - спитав я.
- На Золочiвшинi. I дiдизна, i вiтчизна. Я з села, пане Повсюдо. I
розумiю, менi здається, село. Може, вам здається, що я побоююсь i тому
запобiгаю, то помиляєтесь. Оце менi, може, єдиний раз довiрили силу, дали
великi повноваження, i я хотiв би як не зробити щось добре, то не
пошкодити. Та допивайте. Повторимо... Якщо менi...- Вiн тихо пiдiйшов до
дверей i ривком вiдчинив їх, але за ними не було нiкого.- Якщо менi
звелять кривдити, я кину все i поїду до жiнки й до дiтей.
- Давно пора.
- Ще по однiй, i все. Ви мене тодi несправедливо огрiли. Менi приблизно
вiдомо, до якого розряду належить рушничник, який стрiляв у Павлюка. Я
одне хотiв знати - чи Павлюка не поранили. Потiм хотiлося передати через
вас, щоб Павлюк кинув витребеньки. А ви мене випросили з хати... З святої
хати. В мене було таке почуття, що я найогиднiший сволотник. Та пробачте
менi... Якось я був присутнiй на допитi справжнього комунiста.
Переконаного, освiченого. Коли його запитали, чому на Українi комунiзм не
настiльки впливовий, як, наприклад, у Росiї, вiн, не криючись, сказав:
"По-перше, немає полiтичного загартування. По-друге, прочитавши одну
брошуру, комунiстом не станеш. Такi люди лиш заважають. I, по-третє,
продажнiсть, викликана тим, що цей народ нiколи не покладався на свої
власнi сили". Павлюк звiркуватий, бiльше на себе надiється, того його ще
не пiдбили. Але тут у замку запертий один його однодумець. Просидiв одну
нiч i все чистенько розповiв про їх дiяльнiсть. Тут навiть органiзацiї
немає. Просто збираються читати заборонену лiтературу. Подумайте: весь
захiд i схiд горять революцiєю, а тут обговорюють брошуру якогось Баха
"Соцiалiстичне господарство". Якщо говорити тверезо i щиро, то пора
братися до зброї, а вони никають попiд тинами iз в'язанками часописiв.
Далебi, розумнiше класти собi хату, як ви робите, чи сидiти бiля бочки з
вином у Шехтмана. Мене перекидали з карними загонами з мiсця на мiсце. Я
цим. скористувався, щоб придивитися до життя i вибрати собi якусь стежку.
Може, ви чули про справу Коцка i Михаця? Там не грали комедiї, зворохобили
все Пiдкадпаття. Але знову ж через донощикiв завалились Ви знаєте: я
чогось шкодую цих людей. Може, вони справдi потрiбнi будучинi, та з
дурного розуму занапастяться, i перестрiляють їх ще бiльшi полiтичнi
комедiанти, якi взагалi не мають нiякої шани в народi. Ви здогадуєтесь,
кого я маю на увазi?
- Люди мали нагоду на своїй шкурi все випробувати.
- Прошу вас, пане Повсюдо: передайте мої слова Павлюковi. Дивiться, нi
в одному селi немає вчителя. А хлопець майже закiнчив гiмназiю. Та вiн
стократ бiльше користi принiс би, збираючи до себе в замок дiтей та
навчаючи їх грамоти. Я навiть погоджуюсь, щоб вiн, коли вже на те пiшло,
нагрiвав їх, як ви казали, своїм духом. Я загалом стою на роздорiжжi й
готовий хилитися i туди i сюди, лиш би марно не гинули люди. Галичина вже
й так спустошена. Туди на пiвнiч - тiльки згарища. Якщо Росiя, така велика
країна, повернула проти старого ладу, то якщо вона досягне добра, тi люди,
що гинуть, i ми, i всi пiдемо за нею. Нам багато не треба - лишень
показати трохи тої волi. До цього й треба збирати сили. Я вам ще раз
повторюю: в селi навiть органiзацiї немає. Нехай Павлюк не пiдписує собi
вироку.
Неслухняною рукою Криж налив горiлки.
- Чи той, запертий, часом не Мельник? - запитав я. Криж зажурено
похилив голову, потiм узяв мене за руку i, нерiвне ступаючи, поволiк за
собою. Ударом чобота вибив затичку на дверях до льоху.
- Ось ваш Мельник.
Зарослий, засумований, з плямою засохлої кровi на щоцi, Мельник сидiв
недалеко бiля входу на лавi. Вiн рiзко примружив очi вiд свiтла i знову
опустив голову.
Описавши рукою широке коло, сотник боком сiв на порiг.
- Ось ваш Мельник,- повторив вiн.- Вашi ж сiльськi побили його вчора
вночi i привели сюди.
Я пiдсiв до Мельника, i по-змовницьки потис йому руку, мовляв, не
звертай на вояка уваги. Мельник напружено подивився на мене.
- Марiю мою бачили?
- Приходила, питала.
- Передайте, що зi мною нiчого страшного не трапилось.
- Прошу, пане Мельнику,- сказав сотник.- Пожалiйтесь Повсюдi на мене.
- Пан Криж твердить,- почав якось дуже поволi Мельник,- що мене могли б
закатрупити. Але вони досi не розумiють, як вiн розцiнює стрiлянину на
толоцi, й прийшли примаститись. Тобто привели йому мене. Але це бабська
самовтiха, пане сотнику,промовив Мельник з занепокоєнням на лицi.- Це
бабська самовтiха. Вони почули вашу пiдтримку i розперезались. Ви у селi,
i цього доволi. Вони думають, що чинять щось потрiбне вам.
- Пане Мельнику,- з докором сказав Криж, i з нього злетiв увесь хмiль.
- Бiда.Мельник розвiв руками.- Завжди знаходяться апостоли добра, що
присвiчують головорiзам. Тi намагаються нас знищити, а цей намагається
переробити на свiй лад.
- На свiй лад я нiкого не збираюся переробляти.- Сотник схопився на
ноги i заходив по коридорчику за входом.- Я тiльки радив вам поберегтись.
- Ось я i побережусь отут у льоху. Лиш дозвольте моїй Марiї приносити
їсти.
- I такi люди думають щось змiнити в життi,- сказав Криж сиплим, глухим
голосом.
- Не просто думаємо. Ми, якщо вже пiшло на одвертiсть,- Мельник гiрко
посмiхнувся,- ми щось робимо для цього.
- Книжки читаєте!
- Читаємо.Мельник знову посмiхнувся.- Купуємо зброю в Чехах. Показуємо
людям, де правда.Помовчавши, вiн попросив у мене прикурити i продовжував:
- Ви скористувалися тим, що в селах пошестi, i хочете нас подушити, як
блiх. Не вийде. Я вчора вже сказав вам, що в селi нема органiзацiї, але не
тiштесь. Я не в органiзацiї, та я вам заявляю: не знищите! Ось...
- Пане Мельнику! На силу вiдповiдають силою. Але ви для мене не сила, i
менi вас по-людськи шкода. Ось чому я намагався попередити кровопролиття.
В iнших селах, знаєте, що дiється? Щоночi рiзанина. Все вже опутала
кривава помста, i на полiтику тiльки звалюють.
- Знаю,похмуро вiдповiв Мельник.
- То якого дiдька впираєтесь? - крикнув Криж.- Напишiть, що пориваєте з
комунiстами, i волос з вашої голови не впаде. Поки я тут...
- Моя голова облiзла до того, як я зiйшовся з комунiстами.- Мельник
засмiявся.- Кому ви служите, сотнику?
- Я прагнув би служити людяностi.
- Ви прикладом рубайте.
- Ну, республiцi,- з викликом обiзвався Криж.
- Республiцi холуїв i товстосумiв? Здирникiв?
- Їм, коли хочете. I це краще поки що, нiж служити тому боговi, який
розрiзнює народ, щоб кинути його розiрване тiло пiд ноги гiєнам. Однак
я...
- Чув.Мельник замахав руками.- Чув, пане сотнику. Що ви, їй-богу,
доказуєте менi, що ви нi в чому не виннi. Я вас почасти виправдовую. Та не
жадайте вiд мене неможливого. Присилуйте Повсюду,- вiн нахилив голову в
мiй бiк,- вплутатися в полiтику, коли вiн їй не довiряє. Чого ж ви мене
примушуєте вiдректися переконань? До речi, примушуєте своїми
переконаннями. Це якась несусвiтня нiсенiтниця.
- Пане Повсюдо,- звернувся до мене Криж.- Розкажiть же пановi
Мельниковi, яких я дотримуюсь думок про все це.
- Слухати вас прикро,- сказав я.- Бачити гiрко. Кепськi у вас справи.
Коли вже довелося зiйтися пiд одним дахом, поживiть мовчки. Будьте
по-сучасному ввiчливi, потримайте свої переконання про себе. Я сумнiваюсь,
чи вони можуть що-небудь вирiшити у цьому содомi.
Вони, мабуть, стомилися, сперечаючись, бо жоден не вiдповiв на мої
слова.
- Що переказати дружинi? - спитав я Мельника;
- Щоб принесла їсти. Правда ж, сотнику?
Криж не вiдповiв.
- Диво на дивi,- посмiхнувся я.- Щасливо, пане Мельнику.
- Усього найкращого!
Вiн, не чекаючи, поки ми вийдемо, перекинув на лаву ноги й лiг.
- Здається, я заїхав дишлом у чужий тин,- зiтхнув Криж нагорi.- Навiщо
це менi? Та нехай собi. Був на свiтi божому колосок без зернини, чого за
ним тужити? Не так, пане Повсюдо?
- Ми обидва чимало пережили,- сказав я.- Нам лiпше не наводити один
одного на розум. Радитися - одна рiч, повчати.- iнша... Та менi пора. Я
хотiв у вас просити перепустки до Залiсся.
- Ви збираєтесь до Залiсся? Може, разом поїдемо?
- Тодi я завтра вранцi прийду.
Повертаючись додому, я думав, що справдi нема чого носом землю рити.
Тут такого добра накували, що десять поколiнь нащадкiв будуть уже
готовеньке сортувати, i то правду важко буде визначити.
Перед свiтанком був проливний дощ. Не розхмарювалось, похолоднiшало. На
дорозi матово свiтились калюжi. Глина розмокла i розповзалась пiд
чобiтьми. Сiре каламутне небо низько висiло над горами, засмоктуючи з
долiв пасма бродячих туманiв.
Криж жадiбно курив, висунувшись з вiкна i струшуючи мiзинцем попiл з
цигарки.
- Як настрiй, пане Повсюдо? - гукнув вiн, дивлячись, як я витираю
чоботи. А в кiмнатi спитав: - Похмелитися не бажаєте?
- Щось не кортить.
- А я вас очiкую, щоб за компанiю. Я уступив.
- За добрий настрiй, пане Повсюдо! Це нинi найважливiше.- Закусивши
шматком хлiба, вiн пильно подивився на мене.- Я не мiг заснути. Усi
нутрощi перевернув менi Мельник.
- Не берiть до серця.
- Ви - нейтральна смуга.- Криж похитав головою.- Та хай йому сто
чортiв, поїхали.
"Нейтральна смуга!.. Чи були колись зойки сильнiшi вiд терпiння?"
Баскi конi, розбризкуючи болото, шарпнули двоколку. Одкинувшись в глиб
сидiння, я примружив очi i, як у дитинствi, дивився на спливаючi колом
луги.
- Курiть,Криж подав пушку з тютюном.
- Отут збiгли мої дитячi роки,- сказав я.
- Я, знаєте, що робив у дитинствi? Фантазував на рiзнi лади одну й ту
саму iсторiю: стаю невидимим i добираюсь до ласощiв у помiщицi
Золотницької (i прiзвища в них як на пiдбiр). Мала також помiщиця доньку.
Ну, прищепилась, може, ще з маминим молоком настороженiсть проти багачiв.
Так я ту панянку лупцював, поки вона не просила в мене пощади i не
закохувалась. Я ставав господарем фiльварку i роздавав усе майно людям.
Правда, й собi трохи лишав.
- У недолiткiв одне на умi. Я примушував бути добрими.
- А ви боялися? Мене рокiв до сiмнадцяти переслiдували страхи. Спершу
боявся темряви i мерцiв, потiм - духiв. Але спав завсiди сам, на горищi.
Зцiплював зуби i одбивався вiд видiнь. Потiм ледве зведешся, та побiгаєш -
забудеться втома. Так само в мене було з голодом. Брати опухали, а я кину
до рота, кiлька черешень - i все гаразд. Черешнi їв з кiсточками. Я не
стiльки виносливий, як терпеливий. Я терпiв з жорстокiстю де себе. I
одного просив у господа: щоб нещастя, якi менi вiдпущенi на все життя,
спiткали мене до двадцяти п'яти рокiв. Я боявся стати жебраком на
старiсть. I ось менi минуло двадцять дев'ять...
- У мене було iнакше,- сказав я, побачивши, що вiн не збирається
продовжувати.- Я все хотiв сам зрозумiти, соромився питати в старших.
Почую уривок якоїсь розмови - i домислюю, що далi. Незабаром я всiх вражав
здогадливiстю. I треба так статися, якась дурна тiтка прохопилась при
менi: "У Грушiвцi вмер п'ятирiчний хлопчик. Такий уже розумник був!..
Чогось бог забирає до себе розумних дiтей". Пiсля цього й почалось. Я не
хотiв до бога. Мати похвалить: "Ти в мене розумник, синку",- я чекаю
смертi. Днями i ночами чекаю. Згодом я став пустувати, аби мене не
хвалили. В селi захоплювались моїм батьком: "Боже! Як вам не страшно
вилазити на тi височеннi комини в гуральнях?" Батько посмiхався: "Я не
боюсь смертi". Вiдтодi я придумував собi небезпечнi випробування. Ходив по
кризi, стрибав зi скель, забирався далеко в лiс. Словом, я кинув смертi
виклик, i вона вiдступила... За чотири роки на фронтi я бачив тисячi
смертей, та я не тремтiв: "Уб'ють чи не вб'ють?" Так-так, дитячий вiк - це
велика смуга в життi. Мої ось скритнi. Чого?..
- Не знають, чому старшi так дивно живуть,- сказав Криж, дивлячись
кудись у порожнечу. Раптом вiн запропонував: - Називай мене. Прокопе,
Ардатiєм.- I журно додав: - Сумно ми, мабуть, виглядаємо. I всi, хто
намагається зберегти в собi людину.
- Що ваша iнформацiя сповiщає про Павлюка? - запитав я, думаючи про
Миколу, у якого на всi випадки життя вистачає мiрила.
Ардатiй здивовано окинув мене очима:
- Ховається.- Помовчавши, сказав якось наче замрiяно:- Павлюк - це не
Мельник. Якби всi комунiсти... Давай побалакаємо про щось iнше.
Та до самого Залiсся ми не перекинулися жодним словом. На вулицях було
безлюдне, крамницi тупилися жовтими бiльмами вiконниць. Пiд мурами сидiли
з протягнутими руками iнвалiди - ще одне повоєнне нещастя. Ардатiй сiпнув
вiжки, i конi пiшли пiдтюпцем.
Бiля костьолу ми повернули на торговицю. Пiд дзвiнницею стояв, нерухомо
дивлячись перед себе, згорблений бородатий чоловiк з набряклим обличчям i
опухлими, вiдкритими до лiктiв руками. Коли ми поминули його, вiн раптом
кричав пронизливим, скрипучим голосом:
- Повсю-ууу-до! Гей!..
Ардатiй нерiшуче зупинив коней, я сплигнув з двоколки i пiдступив до
жебрака. Вiн дивився на мене блискучий нерухомими очима.
- Iван Крутiй, Прокопе. З Мокирця. Ми разом училися в Покутського.
Львiв...
Я закивав головою, не впiзнаючи його, i доторкнувся до його м'якої,
гарячої руки. Видно, вiн по-своєму розцiнив моє замiшання i зiтхнув:
- Що ж! Iди. Тебе ждуть.
- Почекає,сказав я.
- А я - бачиш?..- у Крутiєвих очах виступили сльози.- Доживаю пiд
мурами... Сухоти. Пенсiї не дали... Став непотребом.
- Давно так?
- Заразний уже...- Голос його затремтiв i обiрвався.
- Родина де?
- Ат!..-скривився вiн.
- Ну, не вiдчаюйся,- сказав я.- Ти кудись у село переберись. Що ж
тут?.. Мiсто голодує.
- Та я вже скоро помру. Чую смерть...
- Ну, нi. Дивлячись на тебе, цього не скажеш. Поправишся. Ось почнуться
жнива, на новому хлiбi одiйдеш за тиждень.
Крутiй насуплено глядiв пiд ноги, опустивши червонi, закислi повiки.
Дихав вiн з перебоями, схлипуючи, через рот. Опухлi губи безвладно звисли
у якiйсь насмiшкуватiй мiнi.
- Iди, Прокопе,- сказав вiн тихо.- Дожидають...
На мить у його очах блимнула здорова, ясна iскорка, та вона не довго
могла втриматися в палаючих зiницях i розповзлась, мов її спопелило.
- Хто такий?- спитав Ардатiй.
Я коротко розповiв про Крутiя, закiнчивши:
- Першокласний фахiвець. I що ти скажеш! Коли держава розкидається
такими людьми, то що це означає?
- Залиш ти її, Прокопе,- невдоволено мовив Криж.
- Дай йому хлiба,- не здавався я,- i вiн...
- Усiм неба не прихилиш,- пробурчав Криж, опускаючи ноги з двоколки.-
Словами цей вузол не розв'яжеш,- додав вiн скоромовкою, з якимось
винуватим виглядом.
Ми пройшли вздовж лавок. Незважаючи на розруху, тут дещо можна було
придбати. Я купив Маринi гаптований лейбичок з гранатового оксамиту,
вовняну шалю, шевровi черевики-румунки, собi й дiтям - матерiї на костюми,
взяв три пушковi шапки, на мене знайшлися юхтовi чоботи. На Левадишине
щастя, трапилися запаска i хустина. Виторгував ще сувiй льняного полотна.
Пiд парканом дiдок розклав на землi вкритi голубою окалиною молотки,
зубила, щипцi, барди, долота. Все було зроблено на совiсть, i я купив собi
трохи iнструментiв на заробок.
Назад ми рушили надвечiр. Крутiя вже не було пiд дзвiницею. Небо
очистилося вiд хмар, i сонце ласкавило теплом поля. Дорога хутко збiгла до
круч над Днiстром i запетляла мiж чагарниками - ми їхали понад рiкою, бо в
лiсi дорога ще не встигла просохнути. Навпроти Грушiвки наздогнали Iвана
Крутiя. Вiн стомлено волочив босi ноги, звiсивши велику голову на груди i
тримаючи через плече порожнiй мiшок. Криж допомiг йому вилiзти на
двоколку.
- Пiду десь на села,- сказав Крутiй, вiддихавшись. Чого тiльки не
витворяє з нами надiя!..
- Ти правильно вирiшив,- сказав я.
Ардатiй мовчки озирнувся на Крутiя i дав коням по батогу.
Грушiвка лишилась позаду. Проскочивши краєм лiсу, ми пiд'їхали до
замка. Криж передав коней вартовому, а ординарцевi звелiв нагрiти води. На
хвилину покинувши нас, вiн повернувся з парою натiльної бiлизни i iз
зв'язаними шнурiвкою черевиками. Поклавши це перед Iваном, вiн подав йому
бритву i дзеркало.
- Поки пригот...
