страница №1
Роман Андрiяшик. Люди зi страху
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
В ОБЛОЗI. Книга перша
Чи я в батька не дитина була?
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене замiж дали
I свiт менi зав'язали...
З народної пiснi
1
- Як спалося? - запитала Левадиха.
Вона й очей не звела. Та можна не сумнiватися - в якусь мить якимось
хитромудрим способом встигла на мене зиркнути i навiть збагнути, в якому я
настрої. З чемнiстю квартиранта я вiдповiв, що добре, i, одразу забувши
все, усмiхнувся... Менi було так легко, нiби з плечей звалилася Говерла
[гора в Карпатах].
- Гм-м...збиралася з гадками Левадиха. Перекинула снiпок квасолиння,
поправила макiтру мiж колiньми.- Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона
було: я забудуся пiд куделею, аж гульк - гейби нема чоловiка в хатi. А вiн
у кутику над цеберкою.
"У життя тисячi нагод витравити з людини впевненiсть,- подумав я.-
Тодi, як утiкач, боїшся власної тiнi".
- ...Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. "Цить,- прошу не раз,-
не репетуй, не в кузнi". На хвильку прикусить язика, вiдтак своєї... А ти
кудись збираєшся? Господи, що менi дiяти з цим парубком! То зодягни що
теплiше на себе, який нагрiток у тiй шинелинцi? Студено ж. Зима не на
жарт.
- Зима,повторив я. Тьох! - щось колькою вперлося в серце.- Зима.- Я
штовхнув набучавiлi дверi.
Снiгу випало до колiн. Небо вiщувало близьку заметiль, хрипло й
насторожено шурхотiв жужелицею повноводий з осенi Днiстер. Скелi над селом
заокругленi, наче голi дiвочi колiна на передсвiтанковому березi, коли
пустунки знiмають до купання снiжно-бiлi сорочки. I все нинi мов на
замовлення. Наче й природа повернулась на десять лiт назад, щоб рушити
заново вже iншою, лiпшою дорогою.
Я зiперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду.
Я нiби знав, що Вiн сьогоднi спроможеться на слово.
...Досвiта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану iнеєм
шибку, на язики снiгу, надутого за нiч на пiдвiконня помiж трухлявi рами,
i накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою.
Мене причавила бездонна, аж моторошна пiтьма. Зупинився час, щезли
думки, i мною заволодiло вiдчуття недалекої його присутностi.
Я ворухнувся, аби вийти з-пiд неприємної влади темряви. Почав
наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стiною, з пошкрябування
лопати - видко, Левадиха розчищала замети - щось немовби нашiптувало: "Вiн
уже близько, от-от появиться".
Вiн вихопився перед очi несподiвано, на весь зрiст, i схрестив на
грудях руки. На Ньому була срiбляста смушева шапка, коричнева куртка,
вовнянi про свято штани i високi чоботи з попротираними халявами; з-пiд
лiктя визирав рожевий обрубок пальця, лiва повiка, як завжди, коли Вiн на
щось напружено дивився, була опущена нижче за праву.
Таким Вiн запам'ятався менi за життя. Востаннє Вiн був трохи
напiдпитку, винувато-сумно всмiхався, та iз зiниць поволi й м'яко
спливала, як завсiди, дочасна туга, бо таким Вiн уже вдався, що думка його
вiчно забiгала поперед подiй i ятрила душу загодя до лиха.
Але з того дня, вiдколи Вiн ходить за мною привидом, Його чоло оповите
тiнню таїни. I тепер ця тiнь дрiбно мерехтiла, мов полум'я згасаючої
свiчки. Чим довше я придивлявся до Його обличчя, тим бiльше здавалося, що
Вiн душиться вiд якогось невисловленого болю, проте не може заговорити.
Мене вдарив дрож: а що, коли Вiн пiде, нiчого не сказавши? Водночас я
побоювався того, що Вiн мав на гадцi.
На тiлi виступив холодний пiт. Я знемiгся, чекаючи, бо Вiн уже вiчнiсть
стояв надi мною. Надiя покинула мене, майже вiдчутно забравши зi скронь
свої теплi долонi. Я повернувся на бiк, тихо зiтхнув. Тягар спав iз серця
Вiдкинувши рядно, я потягнувся до слiпучо-бiлої повiстi шиби, провiв по
нiй нiгтем. I в цю мить - можу дати голову на стин, що правда,- глухий,
мов з iншого свiту, Його i не Його голос сказав: "Iди, сину..."
Гай-гай! Легко сказати - iди. А при яких здобутках? Якою дорогою? Що ж,
помiркую. Лишень не вибiгати на торг ранiше за коня!
Повз мене заклопотано прочовгав Молотковський, прокашляв Герасимчук,
мелькнула Крочакова Ревека. На кутi, окрiм Левадишиної, ще шiсть хатин. Я
перечекав, поки й решта вирядить посланцiв до Шехтманової крамнички. Петро
Стiнковий i Федiр Загата повискакували з оборв в одну мить, але Петро
завовтузився iз защiпкою i пропустив недруга (вiдтодi, як Загата
посварився з нацiоналiстами, сусiди не в ласцi). Загата, порiвнявшись зi
мною, кинув: "Як зима, Повсюдо? На той рiк можна сподiватися врожаю"? А
Петро, проходячи, на зло Федоровi, зосереджено дивився пiд ноги.
Нарештi, в село з кошиками подався Богдан Онук. Я рушив завалами в
протилежному напрямку. Пiдгартований морозом, снiг пересипався за халяви.
Я зачерпнув пригорщу, покуштував на смак. "Теж, мабуть, цiлющий". Про це
доводилося чути щозими. "Як?! Не вiрите, що снiгова вода цiлющя? - наш
сусiд Северин Шутько вимовляв замiсть "ща" - "щя".- А диви! Жили б тодi в
горах по сто рокiв!.."
Я мотав на вус i кривився. Чому батько не перевезе нас у Карпати? Там
дожили б ми щонайменше до двохсот. От надивилися б усячини!.. Та батько
мовчки похитував головою, потiм, дратуючи Северина, стиха бурмотiв:
"Скажи, добродiю, iнше: нема ось багатшого краю за наш, а люд споконвiкiв
у злидотi". Пiсля цього вони заглиблювалися в полiтику, затiваючи не
перший i не останнiй "бiг до моря"2, а я, понудившись, поки не
показувалося сонце, нишком задкував до сiней - i до хлопцiв, лiпити
снiгову бабу.
2
Вимушена тактика боїв мiж нiмецькою i французькою армiями пiд час
першої свiтової вiйни: боячись бути обiйденою з флангу, i та i та армiя
змушенi були розгортати фронт, поки вiн вперся в море. (Прим. автора).
Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала
мене в стару "амунiцiю", i я вибiгав пробивати слiди. З хатнього сутiнку
з-поза вiкон за мною стежили усмiхненi очi, i йшла напрочуд лагiдна
розмова про те, наскiльки я вирiс, як змiнився. Розчервонiвшись на морозi,
ховаючи в старезне дрантя закляклi пальцi, я волочив замети якомога довше,
бо лиш цього дня батько з матiр'ю бесiдували так, нiби щойно побралися.
Правда, вони в мене не їлись поїдом, як iншi. Ото пiднiме їх досвiток, i
починається: того нема, i того нема, i те здалося б, i без того не
обiйтися. А тодi мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву,
сiдала до вiкна плакати. Батько й собi раз по раз поглипував на вiкно,
нiби вулицею повинен був пiдкотитися зi скарбами возище, що випадково десь
забарився, нервово барабанив по скринi обрубком пальця (пам'ятаю з
гуральнi дiдича Повча) i хмурився. Але, врештi-решт, нестаткам хоч трохи
можна було зарадити роботою, i вона гнала їх iз хати. Мама зiтхала, мов
важко їй було покидати свiй закуток скорботи, батько коротко лаявся:
"Паршивий свiт! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити!"
Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цiлував надщерблену
татарську шаблю, видобуту з Днiстра ще маминим дiдом, i з розгону
встромляв у стрiху на страх ворогам...
Батько розмовляв зi мною мало. Та все, що. вiн при менi казав, чогось
глибоко западала в пам'ять. Довго, примiром, мучили слова: "В українцiв
гiрка доля, як у негрiв". Скiльки я не мiзкував, що те може означати, так
i не дiйшов смислу. Проте, можливо, за цi дивнi реплiки я дуже любив
батька. Я їх згадував i в гiмназiї (особливо пiсля того, як почув, що
Атлантиду поглинула земля, а друїдiв - цивiлiзатори 3), i пiсля того, як
мене вигнали, i я вчився майстерки у Львовi, i в окопах.
3
Уряд Австро-Угорської iмперiї вiв полiтику на асимiляцiю населення
Захiдної України. "Цивiлiзатори" проголошували "Цезар пiдкорив друїдiв,
спаливши Алезiю" (малися на увазi iсторичнi i культурнi здобутки друїдiв).
У передвоєннi роки батько несподiвано замкнувся. Мовчить, немов
полудень, нагнiчений спекою Я боявся за нього. бо, здавалося, вiн ось-ось
вчинить щось непоправне. Нiби вiдчуваючи мою тривогу, вiн, бувало,
запитливо зиркне на мене, примружить очi i... наче щось важливе згадавши,
iде геть. У мене серце було не на мiсцi: чого криється, з чим? А тепер я
знаю: коли в мряцi гине надiя, людина починає жити самотужки. Жахливий
тодi двобiй з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини
(може, й мене таке чекає...). Але на думку спадає болючiше: а що, коли з
якоїсь причини батько не хотiв дiлитися своєю присмерковою тугою i
смутком?
Нема. I привид, мабуть, бiльше не прийде.
Од усього зостався куций пружечок споминiв, щоб не забувати. Десь я
чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нiкому. До
минулого звертаються, коли несила жити сучасним i коли мусиш починати з
того, на чому тебе вихопило iз колiї. А шанси?.. Побачимо.
Зима. Як колись, село димить кiзяками. Вiтально похитують гiллям ялицi,
небо - мов нерозоране поле, поле - як зачарована, сповита в саван красуня,
яка от-от схопиться i усмiхнеться людям. Ба нi! Не скоро. Тiльки-но
листопад. До речi, я охрестив би цей мiсяць тронопадом, якби справа лише в
тронах. Насправдi до весни далеко...
А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нинi вже грiх, якщо минеться без
чарки.
У наших Колобродах звичайнi люди, i живуть вони звичайним життям. А як
взяти загальнiше, то що свiт, те й вони. Я тричi обiйшов Гривастюкову
канцелярiю i тричi опинявся перед дверима крамницi. Там iшла дискусiя на
близькi менi теми. Хмiльний гамiр заманив мене.
У тютюновому чаду на широких ослонах сидiли розважливi газди i цiдили
вино.
- Нiмець хитрий, як лис: буцiм здався, а насправдi...
- А ви знаєте, що Льєж бомбардували з чотиристамiлiметрових гармат?
- Якби Жофр4 докумекав, що намислив Шлiффен5, то дав би фрiцам
припарки.
- А якби Мольтке6 не зазнався, то примусив би французьких генералiв
переодягатися в спiдницi. Треба ж було йому гнатися за недобитками.
[4 Головнокоиандуючий французьких армiй у 1914-1916 рр.
5 Нiмецький вiйськовий стратег.
6 Фельдмаршал, представник старшого поколiння нiмецької вояччини]
- Перед вiйною Нiмеччина мала золотий запас у сто двадцять мiльйонiв
марок.
- А шанцевий iнструмент забороняли видавати...
- Посуньтеся,- штовхнув я .Молотковського.
- Майте на увазi,- казав у цю мить коваль,- що Вiльгельм 7 - то був
.сучий син.
[7 Нiмецький iмператор Пiд час листопадової революцiї в Нiмеччинi втiк
до Нiдерландiв, у 1933 роцi висловив свою солiдарнiсть фашистам.
- Але на телеграмi Лiхновського,- втрутився я,-цими самими словами
обiзвано Георга V 8. У владик кожне слово на пiдхватi.
8 Англiйський король
- О, моє шануваннячко, пане Повсюдо.- Молотковський зробив для мене
мiсце на ослонi.- Ми ось... За ваше здоров'я, пане Повсюдо! - Вiн
перехилив кварту i, скривившись та скрипнувши зубами, додав:- Вiйна,
знаєте, це таке дiло... для кого старатися?
- Але ж вiйна закiнчилась?
- Нiколи не закiнчиться.- Молотковський люто вирячився на Головацького.
Маєте рацiю,- зiтхнув я.- За все добре!
- Повсюдо! - вигукнув з кута Iлля Гордiй, невгомонний анекдотист,
старий парубок (до цього вiн мене не бачив).- Хлопцi! Приймаю Повсюду в
заступники на дiвочому фронтi. Слово честi, вiн проп'є з нами всю валюту,
яку заробив австрiйським штиком, i нiколи не ожениться. Увага, панове?
Коли господь прийме нашi душi, прошу вiд громади пам'ятника: ми з Повсюдою
на бочцi вина. Освятiть пам'ятник поруч з цiсарем.
Менi раптом пересохло в ротi од його пророцтва, i я почав пити одну за
одною. Подумки я протестував: "Iлля - божевiльний. Не слухай. Прокопе. Ти
сам знаєш, що треба робити. Це баламути. На словах вони - одне, а в душi
теж хотiли б почати заново, та не мають вiдваги i котяться за iнерцiєю. На
себе будуть колись нарiкати. А ти йди своєю дорогою..."
Пиятика дiйшла такого розмаху, що стала нiби роботою. Пили сквапно,
мовчки, ненаситно, як самозреченi.
- Аборигени 9,- пробурмотiв я.
9 Тут вжито в значеннi-люди з закостенiлими традицiями. Австралiйськi
аборигени, наприклад, вiрять у тотемiчнi символи. Безглуздi традицiї -
непорушний закон для аборигенiв. Вiн прив'язує їх до легендарного
минулого, прирiкаючи на первiсну дикiсть. Австралiйськi аборигени загнанi
в резервацiї, негласно присудженi на винищення.
- Що ти сказав? - затермосив мене Iлля, звiсившись надi мною.- Що ти
верзеш?
- А-бо-ри-ге-ни... - Я сп'янiв.- Череда, орда, латифундiя, рента,
розтоптане сумлiння.
- На,- Iлля подав менi чиюсь наповнену кварту.
Серце вистукувало ковальським молотом. Я ледве сидiв, обтяжений вином.
Я ще бачив, як звалився пiд стiл Молотковський, вiдтак Головацький, i
зрадiв: я ляжу останнiй i нiчого їм не виляпаю.
Бiля вуха хропiв Iлля. Не хропiв, а декламував:
То я на Чорному морi, то на суходолi,
Пiд припiчком долi,
На припiчку духи душу,
На каменi рибу трушу,
Пiд лавлю човном плавлю,
А коло порога пристань знiмаю.
Де то взялася на Чорному морi та на суходолi бистрая хвиля
Та куцому собацi
При самiй с-цi
Хвiст одкусила...
- Мовчи! - закричав я, але тут же зрозумiв, що це я , плету казна-що.
Зцiпив зуби, затулив долонею рот, але звiдтiль булькало-воркотiло:-Як-то
на свiтi поживати, яке собi занятiє мати?..
Остання крихiтка свiдомостi забила на сполох; зараз. я почну
сповiдатися. Зараз викажу себе з головою. Та раптом вдруге цього дня
явився батько. "Встань",- звелiв вiн. "Встаю..." Я пiдняв голову, але на
ноги менi звалилась цiсарева статуя.
- Пусти,заблагав я .
Вiн мов оглух. Тодi я запитав цiсаря:
- Ваша свiтлосте, коли скасоване рабство?
Цiсар блаженно засмiявся:
- З часу заснування моєї iмперiї.
-А що таке полiтика?
Цiсар зiрвався з долiвки i крiзь вiдхилене вiкно майнув на постамент.
"Почекай же,думав я собi,- ти од мене не втечеш! Я тобi нiчого не можу
вдiяти за ту мiстику, котру ти розплодив у Колобродах, та я з тебе душу
висотаю". Я рушив до нього. Тепер на ньому була маска (снiгова чалма, два
носи i двi пари брiв. Вiн, здавалося, був наляканий моїм наближенням, та
намагався не подати знаку i посмiхався.
- Кажи! - гукнув до нього.
- Це надзвичайно велемудра забава,- пробурмотiв вiн.
- А вiйна?
Цiсар насупився.
- Брехня! - закричав я щосили. Небiжчик Клаузевiц проповiдував iнше: що
вiйна i полiтика..., що вiйна i полiтика - двi повiї, обидвi голi, але
одна носить намисто на шиї, а друга без нього. Весело? Нiкчема ти! Пiсля
цього не хочу тебе бачити, здохляку! Чув?
Цiсар оскаженiв. З його обличчя звалився один нiс. Мене лихоманило, але
я не замовк.
- Слухай ти! А чи не скажеш менi, що цiннiше - скарб чи влада? - Я ще
не мiг вiдмовитися вiд спокуси що-небудь вивiдати для себе.
- З деякого часу - влада, бо це золотий процент, - просичав цiсар.
- Процент!.. Процент?!-Я отямився, з моїх очей текли сльози. За два
кроки вiд мене перед статуєю скульбачився Iлля.
- Гордiю!
- Що-о-о?
- Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Iлля цокотiв зубами,
попiд очима в нього засинiли пiдкови.
- Крiпися,мимрив я.- Богу душу оддаси. Я... Я гартований.
Ми з бiдою добрели до його домiвки i впали на лiжко.
Прокинувся я годин через три. Вiд болю розлiталася голова. Було прикро
i шкода себе: я ж так добре почав!
Пiд важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрiмоту хилився ще
один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати...
Сьогоднi я вийшов з дому пiзнiше. Ревека вже, повертається з крамницi.
Iде весела, розмiтаючи кришталевi бризки снiгу. Шехтман - неймовiрний
єврей: пiдходить настрiй з кимось посмiятися - смiється, треба поплакати -
то плаче за компанiю. Видко, поборгував Ревецi чи щось приємне шепнув. А
вона малим тiшиться. Лише раз ще перед вiйною,- було це серед лiта, i я
стрiв її пiзно вночi,- щось змусило її спалахнути, як зiрницю в глибинi
небес. Стрiв я її з мiшком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей.
Свiтив мiсяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежцi, та в мiшку, наче
на зло, пискнула курка.
- Звiдки, Ревеко?- спитав я.- Бродиш понад Днiстром, як русалка.
- Бо я - русалка - тихо мовила вона.
- Оце новина!
Ревека поправила мiшок:
- I для багатьох.
I мов мiж iншим розповiла, як з мiста нагодилась їй пiдвода до
Грушiвки, а давно запрошувала тiтка, то Ревека провiдала родичiв, їй
понавiшували гостинцiв.
- А ти з читальнi?
- Еге.
- Ой, стомилась,- поклавши мiшок, сiла на травi на сугiрку i, спершись
на руку, випростала ноги.- Як свiчечка маячиш? Та побалакай з дiвчиною.
Дивися: так тихо вночi, аж маркiтно. Як у байраку...
Вона вмостилася калачиком, пiдперла кулаком пiдборiддя i заглядiлася на
золотi леза на рiцi, що купками громадилися до протилежного берега.
Обличчя її обрамлювала домоткана опаска, на устах блукала лукава посмiшка,
i вони ворушилися, мов вели з навколишнiм супокоєм якусь потаємну розмову.
На щоках тiнями вигравали маленькi ямочки. У кожному її русi були натяк i
обiцянка, i володiла вона цими секретами по-жiночому вправно, недарма
плiткували в селi, що вона приймає чужих чоловiкiв.
Уже не пригадую, як зав'язалася бесiда про життя, про щастя, одначе
вечiрня, яку вiдправила Ревека, залишилася для мене чимось особливим.
Подiбної iмпровiзацiї менi не доводилося чути нi до того, нi пiсля того. Я
слухав її в повнiй розгубленостi, пiдсвiдоме порiвнюючи Ревеку з
вродливими, осяяними розумом царицями, яких у дитинствi бачив на срiбних
монетах.
- Щастя...сказала Ревека. Потiм, зiтхнувши, повторила це слово i
повела, повела як циганка ворожбу.- Це, Прокопе, коли... i ще коли, i ще,
i ще... Коли надворi весна, все росте, дарує душу i тiло...
Я приголомшено дивився на неї, не смiючи пропустити жодного слова.
- ...А ти йдеш полем з опалкою пшеницi i сiєш у пухку рiллю, а до тебе
виходить твоя жiнка з дiточками, i ви усмiхаєтеся полю i людям...
Зi щирою слов'янською розчуленiстю я шкодував, чому Ревека не моя
Марина. Тодi поклав би їй на колiна голову, втупився зором у Чумацький
Шлях i мiркував би, що таке добро, а що таке зло...
- ...I всi ви, хто вийшов на роботу i хто принiс на поле доброзичливе
серце,- всi дивитеся на небо i кажете: "Ну, тепер пошли, господи, дощу!"
Менi од вдячностi хотiлося розцiлувати Ревеку, i я ледве стримувався,
щоб цього не зробити, бо тодi я ще не соромився своїх почуттiв i не
привчився чекати за них розплати вiд життя як за непогашену позичку. А
також думав, що подiбне багатство може вживатися iз таким убозтвом лишень
у наших краях; хоч воно початок чогось великого i неосяжного, його
поглинуть скелi, береги, земля.
- ...Хмара обiймав небо, починає блискати, i, коли ти розсипаєш останню
жменю, падає перша крапля. Ти береш на плечi одну дитину, за руку - другу,
жiнка складає до кошика миски, та навколо гримить, i вас перiщить дощ. Ви
потюпали розмоклою дорогою, i дома на вас уже не лишилося сухого рубчика.
Але ви смiєтеся, роздягаєтеся, вишиваними рушниками розтираєте тiло i
кладетеся в лiжко, i вам вiдрадно вiд того, що котяться трiскучi iз
дзвоном громи, слухаєте, як за вiкном цiвкотить вода i цiлуєтеся до впаду,
i вам завихторюється поцiлувати навiть огненний язик блискавицi. А досвiта
виходиш у поле. Видиш бiлий корiнець. Помiчаєш тих людей, котрi вчора
сiяли поруч. Гукаєш: "Дай вам, боже, щасливо!" - "I вам того зичимо!" -
одвiчають тобi...
Молитва закiнчилася. Ревека секунду-другу мовчала в задумi, потiм
встромила в подiл лице i, ридаючи, тихо заскiмлила.
У моїй головi завихрилися тяжкi гадки, а Ревека заспокоїлася так само
несподiвано, як почала плакати. То була свята iскра. Я її захищав би на
всi лади, а люди не бережуть. Ревека пустилася берега, може, й соромиться
згадувати ту хвилину...
- Прокопе, куди? - виспiвує Ревека. У кожусi грiм-дiвчина, а застав її
кiлька днiв тому в Левадихи в киптарику до стану - гiнка тополина.
- Гратулювати цiсаревi, Ревеко.
- Ха-ха-ха-ха!
- Велено являтися на мальдунок.
- Ой матiнко небесна!..
- Ось запитав недавно, що таке любов. Набурмосився, присклепив око та
як зарегоче... Точнiсiнько, як ти оце. Химерний мiй цiсар.
- А ще про що розпитуєш?
- Чи змiниться такса на патрiотизм. Вiн гримнув: "Ти прийшов менi
поклонитися?"
- А ще?
- Радився, де роздобути дахiвку на хату. Нi мур-мур.
- Хочеш будуватися?
- Батько наказав.
Ревека прикрила вiями великi чорнi зiницi, помовчала, здається вражена,
згодом мовила:
- В добрий час, Прокопику!
- У який-який?
- Та примовка така,- нiяково усмiхнулася вона, i вiд цiєї усмiшки в
мене кров захолола в жилах.- Справдi, будуйся.
- Для цього дихаю.
- Треба якось жити.
- Нiби з моїх думок вичитано. Пора псовi буду мати.
- А не так?
- Так, Ревеко. Покладу хату, розведу дiток i щодень буду товкмачити:
"Не суньтесь, бiсенята, в полiтику, бо в'язи поскручую".
- Який ти злий! Хутчiше поправляйся, лiпший станеш.
--Худого мене кулi минали.
Ревека тугiше стягнула кiнцi хустки i пiвголосом спитала:
- З Мариною в гнiвi?
- Що з воза впало - пропало.
- Так-так... Ну, то щасливо, Прокопе.
- I тобi, Ревеко.
Вона недбало махнула рукою.
- Щастя залiзне, Прокопику. Не вгризеш, не пiднiмеш, бо важке. До того,
як лихо, то є бодай якесь передчуття, а трапляється щастя - нам невтямки,
воно й процiдиться промiж розставленi долонi.
Я збентежено дивився їй услiд. Приблизно те саме говорив мiй
однополчанин Альберт Хертерiг, правда, по-європейськи - з присмаком
скептичностi. Взагалi там завжди намагаються показати: стоїмо, мовляв, над
бiдою. Пiшли вони далi вiд нас чи ще позаду?..
Погруддя Франца-йосифа поставили в Колобродах у дванадцятому роцi.
Прислужився до цього Захар Гривастюк, батько нинiшнього вiйта, колишнiй
вiйт. Опудало не викликало фурору, бо на той час кожне поганеньке село
спромоглося на божка. Сюди, на край Галичини, вiн доплiвся з необхiдностi,
а ця обставина - перша ластiвка банкротства моди та iдей.
Однак цiсар став на кам'яну брилу, i не обiйдеш, хоч не йди. Його
першої .ж ночi облили гноївкою, а другого дня в селi зашумiло вiд вигадок
i приповiдок. Священик Охiтва з Омеляном Гривастюком, який саме прийняв од
батечка вiйтiвство, тричi попереджували громаду бiля церкви i вивiсили на
читальнi папiр з категоричним розпорядженням не плюгавити величну особу.
Але що напери! Бiблiя - I та не має того впливу, якого слiд було б чекати.
Як казав Северин Шутько, найкращий писаний закон - правда в хатi, а пiд
правдою вiн у будь-якому разi розумiв не скруту.
Отож досi нiхто не може втриматися вiд того, щоб не пустити шпильку в
цiсаря. У мене з ним стосунки приятельськi. Росiйськi солдати обiйшлися з
цiсарем неввiчливо, зламавши йому ребро. Ми зблизилися, бо це ж саме менi
заподiяв якийсь швидкоокий мурин пiд Трентiно.
Нас кинули в атаку пiсля довгої, ретельної муштри. I нас розстрiляли до
того, як ми зрозумiли, хто звiдки б'є. З другої i третьої роти пiр'я
посипалося за кiлометр злiва пiд час спроби прорвати фронт на стику
ворожих батальйонiв. Словом, дiяли ми за принципом вельмишановного пана
Мольтке -"окремо йти, разом битися", за що йому шануваннячко вiд родичiв
погиблих i калiк.
Не можу сказати, чи багато вцiлiло з двох сусiднiх рот, але з нашої
залишилося двоє без нiг i я з переламаним ребром. Мабуть, не слiд у наш
час обурюватися i нарiкати, впадаючи в жалюгiдне становище людей, якi
жебрають спiвчуття, однак ту досконалу механiку бою я не забуду до кiнця
своїх днiв.
Я бiг грязьким полем, а поле було встелене, як тiк зерном, шрапнеллю i
понiвеченими трупами. Стогнало, лящало, гуркотiло, а я верещав, глухий i
божевiльний. Роздратоване вибухами повiтря перекидало мене з горба на
горб, через траншеї, сiтi колючого дроту, потоки кровi. Усе мигтiло,
палахкотiло, щезало i воскресало; я прозрiвав i слiпнув, i якби не той
самий Мольтке, за яким вiйна - "необхiдний момент в iснуваннi людського
роду", я наклав би на себе руки в одну з митей притомностi, аби покинути
те чистилище, не дочекавшись раю.
Раптом я помiтив, що лечу на блискучий, гостро заточений багнет, а мiй
штик, теж на совiсть заклинений, нацiлився в груди скривленого, смертельно
блiдого чоловiчка з чорним метеликом вусикiв.
Нас швидше шпурнуло одним в одного. Коли я якоюсь далекою i чужою
гадкою подумав, що все, кiнець, щось мене люто вдарило. Я стрiмголов
покотився крутосхилом i отямився в доверху наповненiй каламутною водою
ямi. Я з риком припав до води позбавленими вiдчуття губами, машинально
вiдгорнув рукою плями кровi i пив, поки бiль у шлунку не скрутив мене
вчетверо. Зачепившись руками за шкарп, я занiмiв. У мозку сколихнулися
якiсь тiнi, трохи згодом вони вишикувалися колонами лiтер, i я прочитав!
...Земля пливе, немов хистка вода.
На руйнування власного труда
Поглянув досвiд, нинi не потрiбний.
Потiм погляд ковзнув по нiжно-голубому пружечку неба, i тут же на ньому
вималювалось:
Хто смiлим серцем благородний,
Той свiй оголює кинджал
За бога, короля i честь.
Поволi поверталася свiдомiсть. Я почав пригадувати, де й коли читав цi
вiршi. Та новi рядки застрибали перед очима, як зграя навiжених у
нестямному танку:
...Яка-бо слiпота
На це зухвальство вас штовхає!
Дратуєте ж народ,
Пробуджуючи в нiм жагу до помсти.
Я перекинувся горiлиць, упершись ногами в дно ковдобини. На все небо
прослалося:
...При глуздi ти? Поглянь на руки:
Вони в кайданах,
Тодi я лiг на живiт, погляд згубився в зморшках вибалка, над яким
стелилася золотиста курява диму. Але що сталося: тихо, аж боляче? В
здивуваннi праворуч застиг зелений гайок, насторожилось небо, якась
пташина сидiла поруч, перехиливши голiвку iз заплющеним проти сонця оком.
Я руками затулив вуха, потiм вiдняв. Нi. Двигтiло й скреготало далi, немов
з надр планети видобувалися орди людожерiв. Менi здалося, що спокiйно, бо
бiльше не вiдчував у собi звiра, який прокидається, коли зойк атаки
виносить тебе з окопу. Звiр той лютує до першого дотику тiла до землi
(либонь, це вже iнстинкт, здатний передаватися з поколiння в поколiння) i
щезає враз, як електричний заряд. Тодi робиться тихо, наче в годину
найбiльшої спеки серед залитих сонцем лугiв, коли все живе ховається i
нiмiє.
"Не зачепило",- було першою моєю гадкою. Я спробував звестися i
знепритомнiв. У лазаретi згадав, що пив свою кров. Мене вирвало. Потiм я
стiльки пiднiмався з окопiв, що втратив лiк. Але нiякий мудрець не
переконає мене, що так поводяться на полi бою лиш необстрiлянi
жовтодзьоби.
Цiкаво, що менi Загата скаже? Та вiн п'яний.
Гей, хто в лi-i-сi, озовися!..
Шапка на вусi, кожух розстебнений, баламкається кiнець ременя.
- Повсюдо-Повсюдо, ти єдиний, братику, кому виложити можу про муки свої
та й про недоленьку!
А я бiдний, безталанний,
Степ широкий - то мiй сват,
Шапка, люлька - вся родина,
Сивий коник - то мiй брат...
- Отже, я твiй коник, Федоре?
- Дай поцiлую тебе, Повсюдо-Повсюдонько.
- 3 якої оказiї?
- Бо я тебе, i-i-i, люблю.
- Нарештi, один знайшовся!
- Так, один, Повсюдо. Бiльше тебе нiхто не любить.- Загата перейшов на
трагiчнi нотки.-Ти нетутешнiй.
- Ось тобi маєш.
- I химерний.
"Нi одна проблема духовного розвою людини не може бути вирiшена, поки
народ невiльний..." Звiдки це?
- А ти гаразд випив.
- А що, Повсюдо? Не маю права? Маю! А Степан...Степан нехай їде. Я
залишаюся тут. Буду їсти, буду пити, буду гуляти, буду спiвати. Степан
нехай їде.
Сам п'ю, сам гуляю,
Сам стелюся, сам лягаю...
- Федоре, а жiнка ж де?
- Ой Повсюдо! - Загата скривився i захитався з боку на бiк.- Жiнка... А
що тобi потрiбно? Ти знаєш приказку, що... Зась, Повсюдо! Зась, от що я
тобi пораджу.
I заспiвав.
Загата колись був дяком. Батько говорив, що другого такого голосу немає
на всiй Галичинi. Одного разу з порога загорланив "За Сибiром сонце
сходить", i на скринi погасла лампа. Вiдтодi щовечора над кутком зчинявся
рев - то Загата, розкинувшись на лежанцi, гасив свiтло.
Вiн завсiди охочий похвалитися, що завдяки його голосовi iсторiя змогла
повторити легендарну пригоду старокозацької доби. У вiйну багатьох з
Колобродiв росiяни мобiлiзували пiдвозити боєприпаси. Дорогами Федiр
розважав солдатiв, що голiруч брели на фронт, був свiдком сiчi пiд
Буштинським лiсом, де полягло до тридцяти тисяч росiян. Розповiдають, що
Загата пiсля цього принишк-приголомшила його приречена впертiсть
"москалiв", що майже беззбройнi лiзли на австрiйськi позицiї i сотнями
падали, пiдкошенi кулеметними чергами.
Загата чув, що кожний день вiйни коштує Росiї близько шiстдесяти
мiльйонiв карбованцiв i присипляє до вiчного сну шiстсот двадцять шiсть
солдатiв.. Першу цифру вiн не мiг собi уявити, а другiй не мiг повiрити -
вiн бачив височенну могилу над тридцятьма тисячами трупiв, i в нього
вироблялося внутрiшнє переконання, що такi могили виростають перед заходом
сонця кожного божого дня.
Пiвтора мiсяця Загата десь пропадав. Нарештi прибився, i на кожному
волосся стало дибки: вiз його був вивершений новiсiнькими манлiхерами i
набоями. Те, що вiн iз цим скарбом пересiк лiнiю фронту, межувало з чудом.
Незабаром росiйська армiя розвинула наступ. Вiдстань до бази
збiльшилась, зв'язок був поганий, i валка закотилася в лiсок, який
патрулювався австрiйцями. Обоз захопили, спорядження пiдiрвали на очах
полонених, а самих їх погнали рити траншеї. Тут Загату впiзнали. Якийсь
збiсiлий полковник велiв розстрiляти продажного галичанина.
"Прищавий унтер випровадив мене за виселок. Я в душi попрощався з
жiнкою, з сусiдами, вiдлiчив десять крокiв. "Бий",- кажу. Та доки нiмак
заладував карабiн, доки цiлився, я бозна-скiльки передумав. Згадалась
церква, я на криласi виводжу тропарi, молодицi втирають сльози. Тут менi
раптом так завихторилося заспiвати, просто смертним хотiнням. Ага! Усе
перезабув. Ну, мало не плачу. Тим часом унтер цiлиться, я тiльки шрам бачу
в нього над правою бровою. З вiдчаю роззявив пащу - само пiшло. Витрiщаюся
на нiмака, а видiти вже не виджу. Коли вiн нi з сього нi з того запускає в
мене грудомахою. Я стою нiби прикутий. Грудка пролетiла мимо вуха. Унтер
другою - я ледве спромiгся нагнути голову. Тодi я до нього задком i
ходу..."
По справедливостi оцiнив Федорiв голос священик Охiтва. Це настiльки
нудний чоловiк, що немає йому пiд сонцем рiвнi. Вiн наче пройшов катарсис
од усiх людських гiдностей: нi характеру, нi поважностi, ще й гикавий. То
ж заздрив малограмотному дячковi, який правив з п'ятого через десяте,
однак доводив паству до слiз. Iз досади Охiтва причепився до Загати, що
той зумисне перекручує слова в святому письмi. Федiр поїхав до знайомого
дяка i завчив усю службу. Пописько ще бiльше став його запiдозрювати,
тепер йому безнастанно причувалося, що Загата пересипає кондаки лайливими
словами. За новим нагадуванням Федора прорвало, i вiн намолов Охiтвi три
мiшки гречаної вовни. Священик сполотнiв, далi посинiв, потiм знову
сполотнiв i наказав "братчикам" та "сестрицям" висловитися з приводу
титаревої поведiнки (випробувана тактика для здирання шкури чужими руками,
надто в пiслясоборну епоху). Тi плутано побубонiли, i .Федiр вилетiв з
церковного персоналу. Того ж вечора з тими ж таки "братчиками" вперше до
безтями напився.
З того часу вiддаленим хуторам стало зручнiше поклонятися господовi в
Грушiвськiй i Буштинськiй церквах, а дехто з колобродiвчан, побачивши
перед носом тацю для пожертвувань, кулею падав ниць i починав самозабутньо
хреститися.
"Ой мiся-а-а-цю, мiсяче-е-ньку..."- схлипував Федiр на найнедосяжнiших
нотах. На його цилiндричному, мов пiдрiзаний глечик, чолi басарунком
виступила синя жила. Губи закопилилися фiгурними дужками. Не мiняючи тону,
Федiр рикнув:
- Степан поїхав. Нехай їде...
- Котрий Степан?- запитав я.
- Брат стрiєшний. Подався до кадри10 воювати.- його золотистi очi
горiли тьмяно, як двi згасаючi вуглинки - А ти до Шехтмана?
10 Великий Жовтень мав могутнiй вплив i на народи Австро-Угорськоi
iмперiї, зокрема на населення захiдноукраїнських земель. Трудящi рiшуче
пiднялися на боротьбу проти влади Габсбургiв, за соцiальне i нацiональне
визволення. Хвиля революцiйних заворушень прокотилася па Станiславщинi,
Львiвщинi, Дрогобиччинi, Тернопiльщинi. Проте на шляху до визволення
народних мас стали буржуазнi нацiоналiсти, якi в жовтнi 1918 р. створили у
Львовi "Українську нацiональну раду" i пiшли на змову з iноземними
iмперiалiстами. Проголошена ними незабаром Захiдноукраїнська народна
республiка (ЗУНР) в гнобленнi трудящих була гiдною спадкоємицею iмперiї
Габсбургiв. Уряд ЗУНР створив блок iз петлюрiвською директорiєю проти
Радянської влади на Українi. На захiдноукраїнських землях була проведена
загальна мобiлiзацiя чоловiчого населення вiком вiд 18 до 25 рокiв.
Стотисячна галицька армiя стала жертвою кривавої авантюри нацiоналiстiв.
(Прим. автора).
- До Гривастюка. Контрактую камiнь на хату.
Загата недовiрливо змiряв мене поглядом, здригнувся.
- Здурiв, Повсюдо. Здурiв! Та ти знаєш, що ще може заваритися?
- Легковiрнi вiрили в Седан. Та справа така: десять мiльйонiв убили,
двадцять скалiчили, кого далi нищити? Дiтей?
- Шiстнадцять рокiв уже багатьом сповнилось.
- Радуйся, ручко всезлотая...
Однак Загата перестав мене слухати. "Я мав їх за мудрiших,- бурмотiв
вiн, дивлячись пiд ноги.- Гадають, що збiдали лиха. Готовi свiт поставити
перед божим судом..." Далi перейшов на шепiт. Я пустився йти, та вiн
рвонувся за мною.
- Повсюдо!
- Чого?
- А Степан поїхав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтiв
збiгаються дезертири,- вiн пильно глянув на мене i, помовчавши, додав: -
Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув.
- Як ти думаєш, яке горе найстрашнiше?- запитав я, вiдчуваючи в горлi
давкий клубок.
- Смертельне,- заiнтриговано, випалив Загата i вишкiрився.
- Те, Федоре, котре нiчого не вчить.
Загата постояв у п'янiй задумi, сплюнув i, прямуючи пiд паркан, кричав:
- Тебе однаково заберуть, Повсюдо. Ти спецiалiст... теєi убивати.- Вiн
вирiвняним пальцем стукнув себе в скроню.-Тебе знайдуть, у-у-у! Знайдуть,-
зареготав вiн.Тебе ж не демобiлiзували...
- Гляди менi,- визвiрився я,- бо так тебе мобiлiзую, що й на цвинтар не
буде що нести. Короста! Самогонна. пика!
Загата справив малу потребу I впритул пiдступив до мене:
- Бити п'яного, Повсюдо? А може, я пожартував? Я ж тебе люблю, Повсюдо!
Навiть якщо ти втiк з фронту, люблю. Ще й бiльше. Ой, не розумiєш мене,
Повсюдо. Якби в моїх силах, я дав би тобi такий папiр, що тебе нiколи вже
не взяли б на фронт. Та хто знає, може, я ще постараюся роздобути тобi
такий папiр?..
- Iди спати,- попросив я його.- Я теж пожартував.
- Так, Прокопе,- сухо мовив Загата, i в його очах на одну мить
проглянув презирливий жаль до мене.- Iду спати. Перед сном пiдставлю жiнцi
лице, щоб злiсть зiгнала, а тодi засну. На мене нiхто не чигає...
У канцелярiї було добре натоплено. Гривастюк писав при свiтлi гасової
лампи, захистившись од прямих променiв поставленою на ребро книжкою.
- Радий вас бачити,- буркнув вiн, на мить вiдiрвавшись од роботи.-
Сiдайте, пане Повсюдо, я зараз.
Я взяв зi столу часопис. Рядки гнулися перед очима, як вужi: череп
давив пудовою гирею.
"А що ти викинеш, пане вiйте?.."
Гривастюк од своїх попередникiв рiзниться бездоганним знанням польської
i нiмецької мов, пiдтримує нацiоналiстiв i передплачує газети. Балакає
Гривастюк мало i вагомо, смiється зрiдка, але як уже вибухне, то на весь
рот, по-справжньому цiдить горiлку, проте напоїти його неможливо. Це
середнього зросту ставний чолов'яга з круглим приємним обличчям, увiнчаним
довгими запорозькими вусами. Вiд сили йому рокiв сорок. Вiн любить вдати з
себе простодушного бiльш-менш обтесаного селянина, але нехай тiльки
хто-небудь покладе пальця в зуби!..
- Фу!Гривастюк почухав за вухом.- Удень по господарству клопотався, то
надолужую увечерi.
Вiн одкинувся на спинку крiсла, втомленi примружився. На скронях
посiялася сивизна, та, кажуть, узрить вродливу молодичку- очi спалахують,
як лемешi на сонцi.
Я розповiв, що мене привело, перекинувся з Гривастюком кiлькома
загальними фразами. Вiн насуплено про щось розмiрковував, неуважно
слухаючи мої вiдповiдi, i, здавалося, тiльки для того й розкривав рота з
новим запитанням, аби додумати справу. Потiм раптом довiрливо поклав менi
на колiно долоню i негадане схвалив мої намiри. Я злегка посмiхнувся:
бiдна моя надiя вбралась у пищики, а пiр'ячко неодмiнно виросте. Тепер я
Гривастюка слухав абияк. Проте вiн помiтив це i весело, по-змовницьки
помахав олiвцем, який тримав у руцi, вклавши в свою посмiшку дивне
натхнення: воно зближувало i пiдстьобувало до одвертостi.
Я вмовк. Тодi почав Гривастюк. Вiн заговорив масно-рясно, в п'яти
реченнях охарактеризував сучасний момент, двiчi . торкався усiх сторiн
свiту й закiнчив тим, що варто почекати з контрактами.
- Ми оце отримали циркуляр,- сказав вiн.- Рекомендують чисто геть
переписати всi документи на вiдповiдних аркушах. На цьому тижнi маю їх
привезти. Признатися, перше довiр'я - менi; в iнших селах не тiльки не
будуть поки що приступати до переоформлення, але коли воно почнеться, то в
присутностi вiдповiдальних працiвникiв з повiту. Декому з вiйтiв
доведеться покоптiти в повiтових канцелярiях, а тодi за розпискою здадуть
папери до сейфiв... Аркушi привабливо виглядають: з тризубцем (наше дерево
життя кiнець кiнцем дочекалося змiни клiмату), лiнiї проведенi блакитною
фарбою, поле пшеничного вiдтiнку, словом, усе як годиться. Можу, до речi,
показати.- Гривастюк вийняв з шухляди аркуш, у задумi потримав його, немов
вагаючись, тодi подав менi.
Я з цiкавiстю повертав аркуш сюди-туди, а коли Гривастюк визирнув у
вiкно - дорогою проїжджала пiдвода,- швидко пробiг очима написане.
"Свiдчення. Видане сього числа гр. Богдановi Онуковi, який за
пiдтвердженням повiтового лiкаря п. Каюка не може бути використаний для
вiйськової служби через хворобу серця". Пiдписи. Я згорнув аркуш удвоє i
поклав на стiл. Чи не таке свiдчення хвалиться дiстати менi Загата,
подумав я, добуваючи пушку з тютюном.
- Аркушi на суворому облiку,- пояснив Гривастюк.- Значить, дiло
облагодимо через кiлька днiв, з солiднiстю. На пiдпис поїдемо... Можна i в
недiлю. Пiдходить? Чудово, бо ми при тiй нагодi побудемо на фестинi в
честь проголошення української державностi. Оказiя обiцяє бути
захоплюючою.- Гривастюк зигзагами опустив погляд на стiл, заховав папiр до
шухляди.- Що стосується монети, пане Повсюдо, то, на мiй погляд,
прибережiть фронтовi грошi. Вам же платили золотом? Роздобудьте паперової
валюти.
- Даруйте, пане Гривастюк,- слушно втрутився я,- як тепер з грунтами?
- Так,- вiн злегка покосився на мене.- I за цим справи не стануть.
Роздивiться поки, що.Вiйт на мить замислився i спитав: - Пробачте, пане
Повсюдо, чому саме ви обрали Колоброди? Адже село селом залишиться.
- Не люблю мiста.
- Ага-ага...- Вiн посмiхнувся, ворухнув бровами.- Зрештою, свiдомi
хлопцi й тут потрiбнi.- Вiн знову машинально виглянув, у вiкно.- А що
зараз поробляєте?
Я навмисне довго не вiдповiдав, заставляючи його почекати. Гривастюк
спочатку допитливо дивився на мене, тодi нервово переплiв пальцi, одвiв
очi й знову вперся ними в моє чоло. .
- Два тижнi провалявся в лiжку. Допiру приходжу до себе.
- Г-га!..засмiявся Гривастюк.- На фронтi... там не до сну було! Правда
ж?.. Дивно, що вас вiдпустили. Я маю на увазi,- поправився вiн,- зi Львова
вiдпустили. Як менi вiдомо, галицьких хлопцiв з iталiйського фронту
направляють у сiчове стрiлецьке вiйсько. Та, словом, я вам спiвчуваю, пане
Повсюдо. На фронтi нелегко... I... ви справили б менi приємнiсть,
завiтавши як-небудь у суботу чи в недiлю, погуторимо за тютюнцем...
- Щиро вдячний за запрошення,- я знемагав вiд задухи i болю в головi.-
Лиш нудний я в компанiї.
- Що ви, що ви!- Гривастюк замахав руками.- Ви в батенька свого
вдалися, а то був чоловiк тямущий: вiдкривав уста нехотя, але срiбнi слова
казав. Цiкава була натура.
- Спасибi за добру пам'ять про батька.- Я звiвся.
Гривастюк теж встав, подав руку:
- То чекаю вас, пане Повсюдо.
- Дякую.
II_
Надворi падав снiжок. Важке сiре рядно неба стелилося низько над
головою. Днiстер душився в шумi крижаного лепу, замерзав. Я навгад ступав
глибоким снiгом, пiдставивши вiтровi розхристанi груди.
Левадиха пiшла кудись на посиденьки. Я лiг i тут же заснув. А
наступного ранку довго вiдлежувався. Читав колись, що флегматики й увi снi
хочуть спати. Отак i я раптом, пiсля першої удачi, вiдчував утому в усьому
тiлi i не мiг до норми вiдпочити.
Левадиха вже не раз iз грюкотом переставляла в сiнях кочергу, нарештi
моторно переступила порiг, злими очима повела по хатi. Все ж запитала,
лагiдно:
- Снiданок принести до лiжка?
- Зараз пiдведусь.
Одначе в сiнях старенька не стрималась:
- Носить пияцюгу ночами!
Я тихо одягся i подався за село. Кинувши в рiку гiлляку, йшов поволi за
нею, поки не дочвалав до австрiйського декунка, що метрiв за триста вiд
крайньої хати.
Бункер замело. Всерединi стояв холодний присмерк i ходили шелести:
вiдлунював кригохiд iз рiки. Я обмацав стiни. їх вилили першокласним
бетоном на сталi. Сiвши на гарматне колесо, що примерзло в кутi, я зробив
першi пiдсумки моїх сiльських буднiв. Утiшного було мало. Ми здебiльшого
пиячили. Але вчора вдалинi непевно заблискотiла непорушна зiрочка
просвiтку, до якої хотiлося наблизитися.
Чого я й сподiвався, в Колобродах розмовляють зi мною стримано, поки.
що не посягаючи на мою душу. Лиш Iванчук якось почав порпатися в моїй
бiографiї, мов на власному городi. "Я трохи гордий,сказав вiн.Для цього є
пiдстави, бо маю три роки гiмназiї, диплом слюсаря i два хрести за рани,
та все ж бути "легшим" не завадить". Iванчук був п'яний. Торочив про
новiтню добу вiдродження, про те, що нас "не перевiшають - не
перестрiляють", i брудними закостенiлими пальцями розминав грудку смоли -
вiн швець. Я йому вiдповiв, що люди середнього вiку часто несамохiть
впадають у дитинство або в старiсть. Iванчук заклiпав. Тодi я пояснив, що
в душi вiдбувається змiщення, i речi сприймаються в таємничому освiтленнi.
"I в серцi починає витати бог,-поквапливо пiдхопив Iванчук.- Почуваєш
себе, як у церквi великодної п'ятницi". "Це, це,погодився я.- Виходить, i
з вами таке буває?". Вiн трохи здивувався, потiм насупився i попередив, що
ми ще побалакаємо на делiкатнi теми. Хоч я "вчений", вiн заткне мене за
пояс. Коли я додав, що навiть господня моральна хартiя для пригнiченої
людини - один з видiв ярма, вiн накинувся на мене з кулаками. "Ти на
го-о-спода намiрявся! - заверещав вiн.- Бо-о-га плюгавити?!" Iлля Гордiй
(ми сидiли в Шехтмана) дав йому стусана, i вiн пiдiбгав хвоста.
Каменю натешу сам. I цегли наформуй для внутрiшнiх стiн. Майстрiв
покличу хiба що до даху. Викапає моє золотко. Те саме, яким платили за
рани цiсарським воякам. А було так: пiсля присяги нас вишикували фронтом
до Трентiно й урочисто проголосили: "Його екселенцiя Франц-Йосиф щедро
винагородить нас за подвиги. На вiйнi не пропаде жоден день вашого життя".
Ми пiдписали з його екселенцiєю угоду, що "заробiток" вiн пересилатиме
нашим родинам. Але менi вчасно порадили переадресувати грошi на будь-який
приватний банк, бо переобтяжений клопотами його екселенцiя має звичай
забувати про фiнансовi зобов'язання перед своїми смертниками. Пiсля
розпаду Австро-Угрощини я негадано для себе став багачем: до моєї кишенi
таки втрапило трохи золотих монет з цiсарської скарбiвнi.
О моє золотце!
Вимовляючи так, я бачу дорогого цiсаря, який так невчасно вiд нас пiшов
на небо, i менi навiть соромно, що при сприяннi банку я обiбрав
габсбурську домiвку.
- О моє золото!
Я офiрував його на майстерню, та де нинi дiстати устаткування? У галузi
технiки революцiю роблять матерiали, з допомогою яких людина оновлює
знаряддя. Та новi матерiали нинi працюють на смерть. Якщо основну роботу
виконаю сам, то, може, трохи грошей залишиться. Найцiннiший скарб наш -
зугарнi до всякого дiла руки. До смертi буду вдячний Покутському за науку.
Як вiн перебивається, бiдолаха? Пошестi, нестатки. Я мало не мiсяць
нишпорив по Львову, надiючись влаштуватися. Один знайомий порадив: "Маєте
гаманець - рушайте пiд секретарiат, там вештаються фраєри, якi настрiнуть
роботу на залiзницi, бо фабрики не в русi. Правда,- знайомий пошкрябав
потилицю,- може статися, що й залiзницю закриють - немає вугiлля".
Я пiшов на вокзал. Тупики захаращенi вагонами, в них поселилися
бездомнi, поїзд раз на добу вiдходив до Дрогобича. Досидiвши до ночi, я
прокрався на вiйськовий ешелон до Вигнанки, звiдти добирався уздовж колiї
пiшки. Прийшов над село, став на горбi - i причулося, що корито долини
зойкнуло дивними голосами.
Сусiди розповiли, що батько за тиждень до початку вiйни розбився на
гуральнi (менi писали, але мене на той час мобiлiзували на роботи в
Австрiю, i лист згубився), мама вмерла в шiстнадцятому вiд тифу, хата
згорiла пiд час перестрiлок, а навеснi, в зливу, хлинули з гори потоки i
згребли рештки в Днiстер. Залишився чорторий. Клапоть поля мама продала в
голодовий рiк. Марину вiддали замiж за Панька Середу.
З-пiд Трентiно я привiз деякi думки про уряди i полiтику. На цьому
горбi я ще раз пересiяв-перевiяв їх i став на тому, що вцiлiв, аби дiтям,
коли вони в. мене будуть, розповiсти про все до ладу. Може, зрозумiють
мене мої дiти.
Я зручнiше вмостився на колесi, закурив. Декунок як декунок. Бiйницi -
мов тупi свинячi очi. Тиша, сум. Якого бiса в них так тужно? Одного разу
вiд нашого батальйону зосталося п'ятеро очманiлих унтерiв. Накрапав дощ.
Ми куняли в окоцi, кожен зi своєю гадкою, а лiпше сказати - нiхто нi про
що не думав; душа сама по собi щось деренчала, мов дiряве вiдро на вiтрi,
а ми, як стороннi, слухали й тулили очi куди попало.
На захiд гоготiла канонада. На висотку видряпувався туман. Противник
мiг скористатися цим, та, видко, й там спорожнiло в траншеях. За цю
нiкчемну висотку поклали голови тисячi людей; у стратегiчному вiдношеннi
вона собою нiчого не являла, та генерали були впертi й заявляли, що вiд
цiєї дурної висотки залежить моральний дух армiй. I армiї стiкали кров'ю
на її пустинних схилах...
Чехи Вацлав Матгаузер i Яшик Бенко сидiли на днi окопу, австрiєць Франц
Брехт лежав бiля кулемета, ми з поляком Станiславом Муравським чипiли на
брустверi. Не давав про себе знати жоден м'яз. У Станiслава тiльки очi то
розплющувались, вiдкриваючи вилинялi зiницi на пожовклих бiлках, то
завiшувалися жилавими, як дубове листя, повiками. I так без угаву.
Смеркало. Стало холодно. "Пiдемо в бункер?"-Франц хотiв було скотити
кулемет, але справа i злiва їх було достобiса, i вiн махнув рукою. Неохоче
ми входили туди. Я сiв бiля дверей, iншi полягали на нари. Потекла нiч.
Шемрав дощ, обвалювалися окопи, i на днi схлипувала вода. Несподiвано
зринула клейка предковiчна мелодiя. Вона поволокла мене за собою,
перенiсши на кiлька рокiв назад. У пiтьмi вистелився Днiстер iз частими
закрутнями i схожими на байдаки островами, просiкся силует рибака, по
колу, немовби для показу, попливли гори. Я вп'явся пальцями в обличчя,
готовий з очима вирвати те видiння, i ледве одiгнав його вiд себе. Спiвав
Станiслав. Я встав, аби його зупинити, бо нудьга - це смерть, та мене
випередив Франц. У пiтьмi люто хляснуло. Станiслав, гойдаючись, вийшов,
сперся на мур i заплакав.
Десь збоку зав'язався бiй. Над лiском, який ми бачили за дня, небо
черкали ракети. До свiтанку нiхто iз нас не задрiмав. Франц щез. Коли
почало сiрiти, я побачив його крокiв за двiстi в траншеї: вiн пiдсипав
бруствер i перекинув через траншею висадженi вибухом з недалекого бункера
залiзнi дверi. Ударили корпуснi. Спершу рознесло Станiслава, потiм
вогненний стовп накрив те мiсце, де заховався Франц. Обидва чехи кинулися
до ворожих позицiй, здається, Вацлав махав перед собою клубком бiлизни.
Я зiпхнув з бруствера кулемет i всiвся зверху, бо в окопi було по
колiна води. Мене теж мусило настигнути, та десь барилось, мов дозволяючи
попрощатися зi Свiтом. Коли з-за лiсу гаркнуло, я мимоволi пригнувся. Та
шрапнельнi пачки вже розсипалися з трiском позад мене. Я застогнав. Коли
приблукала "моя", щось злегка клацнуло - як запалена скалка у вечоровiй
тишi. З'явився Станiслав. "Моя Гелька драпонула до Берлiна з нiмецьким
офiцером,- сказав вiн.- Але то марниця. В сусiда пiдростає гарне
дiвчатко".
Пiсля артилерiйського обстрiлу нашi вислали на позицiю новий батальйон.
Хтось мене припер до виритого фугаскою каменя; я в цю хвилину був при
свiдомостi, але тiло менi не належало - я не мiг навiть губами поворушити.
"Одвоювався?" - мов з-за стiни по-польському запитав писклявий тенор. "Вiн
не буде жити. Дивись, як пошматувало плечi",- сказали по-українському. У
лазаретi, коли виймали осколки, я кричав. Лiкар i сестри чомусь одвертали
голови.
...Я давно вже чую дзюрчання. У протилежному кутку. Певне, сапери
пропустили пiд долiвкою струмок.
Днiстром, ще широким, вiльним од льоду коридором, плили крижини i купи
коричнюватої пiни. Кружляли чайки:
Я довго стояв, дивлячись на зашумовану масу, яка гоготала i текла, наче
хто тягнув її волоком у спертих викрутом водах. Десь за займищем тривожно
заiржало лоша.
- Учора в Гривастюка був,- повiдомив я Левадисi, повернувшись вiд
бункера.
- Що вiн каже?
- Аби за камiнь платити папером, бо золото шкода циндрити.
- Слава тобi боже,- блискавично збагнувши наслiдки моєї розмови з
вiйтом, мовила Левадиха i пiшла своїми думками.- Потерпаю за тебе,
синочку. Не рiдня ти менi, але, гадаю, за цапову душу гине парубок. Ти не
пам'ятаєш, що вибалакуєш п'яний. Аж вуха в'януть. "Жити не хочу, кров з
мене виссали, народ знищили, то й мене не треба..."
Якби хтось, здогадався намалювати богоматiр в похилому вiцi, то це була
б моя Левадиха. Вона прекрасна навiть у зморшкуватiй старостi. Пройдеться
по хатi в широкiй, дрiбно фалдованiй, до п'ят довгiй спiдницi - гордо, з
гiднiстю - i замилуєшся. Вона народилась i вмре господинею, знаючи собi
цiну, не здешевивши нiде нi на шага. Та стороннiм вона iнодi може з
душевної доброти нараяти таке, що втiкай i не озирайся. Проте нерозумно
було б ображатися на неї. Доброзичливiсть часто помиляється, та кому
вистачить глузду запiдозрювати її в лихому? Це те саме, що ревнувати
кохану до вiнка над її чолом.
- ...Не водися з Молотковським, Загатами, Iванчуками. Їм туди дорога -
згорять у горiлцi. А ти покiнчав школи. Татко гiрко капарив свiтом, поки
ти вчився в гiмназiї. Випити можна, я не перечу, але ж ви не знаєте мiри,
ви себе пропиваєте, своє сумлiння, свою честь...
"Честь? Чесно служити людям за варварської влади - чи не означає це
боротися проти неї? Унiверсальне недовiр'я до всiх, хто при владi,-
безглуздя. Треба придивитися до людей, якi не задовольняють кар'єристiв i
демагогiв. Це повиннi бути чеснi люди. Треба шукати людей, яких цькують,
кого обривають на пiвсловi i на пiвкроцi. Їм не дають спокою, щоб вони не
мали вiдваги бути чесними. Це чеснi люди..."
- Лице в тебе нездорове.- Левадиха пiдняла вiд куделi сиву, як повiсмо,
голову, пошамкала беззубим ротом i висмикнула нитку. Нотацiя, слава богу,
закiнчилася. Коли менi читають молитву, я починаю таке думати, що хоч сам
накинь на себе зашморг, якщо не хочеш, щоб тебе повiсили законно.- Може,
зiл...
