Олесь Гончар. Крапля кровi
страница №6
... На машинцi папiрцiвистукує. Якби вiн захотiв, давно б озолотився. Але ж жодної копiєчки... I
то даремне прокуратура до нього сiкається. Викликають, пiдсилають своїх з
пляшечками... А це ж, либонь, i вiн, - прислухався до далеких крокiв.
Справдi, клацнув замок, грюкнули дверi. Євген ще довго стукотiв,
шарудiв у коридорi - роздягався. Вiдтак вступив до вiтальнi. Мокрий,
стрижений, - подарунок собi на день iменин, - зiм'ятий, стомлений. На
носi, на випнутих вперед вилицях - крапельки дощу. Видно, вiн не почував
їх. Пiд вузькими, зжмуреними очима - нервознi тiнi. Здавалося, Мазур щойно
вибрався з вуличної аварiї.
- Євгене, - не приховав свого спостереження Холод, - менi видається,
вас винiс шторм. Човен розбився на рифах, а ви вистрибнули на сходи ось
цього будинку.
Євген облизав смажнi вуста, стер рукавом з смаглявого обличчя дощовi
краплi.
- Не шторм - прорубали днище.
- Воно ж, мабуть, броньоване. Хто зважився?
- Хто? Ваш... - Мазур кинув хмурого косяка, проковтнув слово. Яке -
неважко було здогадатися. - Мене звiльнено з роботи.
Тепер вже Холод розкрив очi в подивi.
- За вiщо ж?
- Привiд можна знайти завжди, коли його пошукати. Запiзнення на
роботу... Невиконання планової теми... Не досить низький уклiн, зрештою, -
в очах його жахтiла злiсть. - Вам лiпше знати...
Мазур не вельми цiнував свою службову посаду. Але вона йому давала
грошi на прожиття, давала мiсце для роботи, посуд i хiмiкати для дослiдiв.
Тепер же на нього, оярiч тавра шахрая, ще налiпили й тавро лiнтюха,
невдатного працiвника. Злiсть i образа клекотiли йому в грудях, готовi
пролитися будь на кого. Вiя це почував i тому хотiв сховатися до
комiрчини.
Проте його зупинив Шах. В сторожових очах поблискували затаєнi вогники.
Холод їх ловив, Євген - не помiчав.
- Чого втiкаєш? Сядь, посидь. Я люблю розмовляти з тими, кого звiльнили
з роботи. Вельми душевнi, правдивi люди.
- Я не душевний, я - лютий, - осiдлав стiльця Євген. - Але я можу
вдарити лише по ньому, - i справдi грюкнув кулаком по спинцi стiльця, аж
луна стрибнула пiд стелю.
- Ну, не з дiдька лиха, знайдеться iнша робота, - спробував розважити
Шах.
- А чого ж. Пiду препаратом, санiтаром... До них, зрештою, - вказав вiн
на вiкно. - Бiльше - куди ж.
Професор i сторож мимоволi перевели погляди за його рукою. За вiкном
вiтряно. Сумно розгойдувались дерева, хльоскали голим вiттям по небу. Над
дахами, над димарями важко клубочили осiннi хмари. Вони видавалися схожими
на хижих птахiв. Наскакували одна на одну, перекидалися, били крильми,
струшуючи з них скiснi струменi.
Тi струменi загнали в пiд'їзд зграйку одягнених по-сiльському дiвчат з
лопатами в руках.
- Ви зараз скажете, що копати канави - теж корисна й потрiбна робота, -
правив своє Мазур, - i я наперед пристаю на вашi слова. Хоч менi здається,
скоро нiкому буде садовити огiрки i качати з города гарбузи... Та вони й
непотрiбнi, хлопцiв на селi мало, пiдносити їх нема кому. Коли б на мене,
я заборонив би виїздити з села, не давав би паспортiв.
- Тодi це був би феодалiзм, - заперечив Холод, пильно приглядаючись до
Євгена великими, але водночас гострими, темно-сiрими очима.
Його не дивувало, що Мазур стрибає думкою, говорить з такою злiстю. Вiн
розглядав його зараз, мов пацiєнта, вивiряв, чи далеко зайшла хвороба,
розмiрковував, до яких вдатися лiкiв. А може, пацiєнт сам вже лiкує себе?
Таке теж трапляється. А може?.. Часто людинi взагалi треба понести
напочатку невдачу. Вана вигартує душу, викує її для борнi. Вхопивши лиха,
поборовши бурю, людина по-справжньому складає цiну тишi.
Однак не кожен здатен пережити бурю. Допiру Євген прийняв на себе один
шквал. I в човнi його плеска вода.
Прокiп Гордiйович вже давно уклав свою думку про Євгена. Мазур -
породження вiку, його стрiмкого невпинного бiгу. Вiн дивиться примруженими
очима на свiт не тому, що знає про нього мало, а тому, що знає багато. Нi,
це не одiж нiгiлiста, "механiка", покроєна примiтивним кравцем - модою.
Євген вiддав своє жарке, плазматичної температури серце формулi i
математичному розрахунку. Євгенова душа нiби стулена з двох половинок. З
старої, прикопченої димом вiйни, i нової, викуваної механiчним молотом i
презирством до тої тiнi. Ця, друга, кувалася в прокляттi першої, але вона
не переплавила її в собi. Євген переконав себе, що iржа роз'їдає душу
швидше, нiж механiзм. Нi, у його власнiй душi струни не поржавiли. I сум,
i радiсть торкаються їх, але вiн затискає їх, щоб утихли. Людина не має
права давати вiльно лунати їхнiм акордам. Вона може помилитись. Тi струни,
на яких найчастiше грає пристрасть, вже й так привели її, людину, до
фатальної межi, за котрою - морок, порожнеча, небуття. Яка ж вона велика,
коли могла прийти до такого? Свiтом мусить володiти розум, розрахований
точно, майже математично. Вiн, а не настрої.
Професор знає - так мислить не один Євген. Цi люди - шукачi, котрi
збилися з дороги.
Так, життя й треба прожити в горiннi. I щоб не пережити себе, не
побоятися заперечити того, що зроблено в молодостi, страхатися попсувати
те хороше, що знайдено iншими, - не переорати чужi рiвнi борозни, прилягти
своєю до них. Тiльки гуртом можна виорати велике поле.
Євген же намiрився орати його сам. Не бачить вiн i женцiв, якi мають
прийти на його лан. Отак орати навчив його Бiлан. I їм двом стало тiсно на
безкрайому полi.
- Ну, ще ж не все... Подай на профспiлку, - порадив Шах.
- Ет, - махнув рукою Євген.
- А може... Згарячу це Олександр Кiндратович, - вщипнув коротко
пiдстриженого рудого вуса сторож. - Переходить, одiйде серцем...
- Цей чоловiк пiде по живих людських серцях. I ступатиме по них не
просто так, а в iм'я чогось. Громадських iнтересiв насамперед. Громадським
чоботом легко розтоптати особисте.
- Ви так про громадське й особисте...
- А як же, - не дав договорити Холодовi до кiнця Мазур. - В свiтi все
особисте. Навiть лихо. Все, що ми називаємо громадським, доступне людинi
тiльки тодi, коли стає часточкою її душi.
- Але ж людина сама будує життя.
- Не вона його, а воно її. Сучасна жива iстота - складний механiзм, але
таким його зробила природа. Вiд нас залежить небагато. Ми просто дуримо
самi себе, возвеличуємо, прагнучи в такий спосiб увiнчати науку про себе
ж. Сучасна жива iстота...
- Сучасна жива iстота... - цього разу перепинив Холод. - Я не хочу
вдаватись до конструктивних схем. Я просто знаю, вона неодмiнно повинна
зупинитися на спiв соловейка, заплакати вiд нез'ясненої, не пiдрахованої
нiякою кiбернетичною машиною туги, побити пику iншiй iстотi, якщо та
повела третю iстоту в театр. Ви, мабуть, i самi могли б навести якийсь
свiженький приклад, - примружив хитре око.
Євген почервонiв, опустив погляд. "Звiдки вiн?.. - подумав. - Мабуть,
був у театрi, бачив нас з Лiлею".
На мить це iм'я витiснило з Євгенової голови все. Євген пригадав, що в
театрi вони розсварилися з Лiлею. Тепер вже остаточно. Вона пiшла, не
досидiвши третьої дiї. її повiв до виходу якийсь знайомий офiцер.
Всi цi днi Євген ходив, немов у отруйнiм диму. Мабуть, тому й наразився
на сварку з Лiлиним батьком.
Євген ледве подавив зiтхання, однак сказав уперто:
- От тому вона й iстота. Машина не помиляється. Вона не сумнiвається.
Шах ще якийсь час слухав їхню розмову, та потiм пiдвiвся, почовгав до
старенького, поточеного шашелем буфета. Пiдняв проти свiтла одну пляшку,
другу - порожнi. I вийшов за дверi.
Нi Холод, нi Мазур не помiтили того.
- Ви не дали менi викiнчити думки, - заперечив Прокiп Гордiйович. -
Людина не може мислити кiбернетичне, коли в неї щось трапляється в життi.
Ви зрозумiли? А цим вона й велика, цим i красива. Велика в сумнiвах, у
ваганнях. У добротi й гнiвi. Людина не може пiдкорити собi любов,
ненависть. Не може пiзнати жагу життя. Бо тодi б не було її. Не було б
життя. Ми знаємо, як збудована машина. За допомогою її ми вiдгадуємо
таємницi неживої матерiї. Але чому мислить людина? Це - невiдомо. I що
бiльше вiдмикає людина дверей, то бiльше бачить замкiв попереду. Вона
велика не польотом у космос i не вченням Енштейна. I те й те - просто
схiдцi на шляху людства. А дерзанням, прагненням.
- В цьому я трiшки згоден з вами. Вчення Енштейна - найвище на рiвнi
наших знань i наших уявлень. Але воно, мабуть, безглузде з точки зору
iншої, третьої площини. Воно теж умовне. Наука мусить складатися не з
думок, а з фактiв. За думкою завжди стоїть авторитет. Ми раби своїх
винаходiв.
- А може, нас веде щось бiльше? Наш свiт весь час розвивається. А в
ньому й ми.
- Розвивається вiчно. I куди ж? До того. Оце "до" - вже дурниця. А ми
яка форма? Ви говорите про людську досконалiсть i красу, про гармонiю
свiту. Але ми взагалi не можемо судити про це, бо не знаємо iнших свiтiв.
- Нi, я так не казав, - заперечив Холод. - Я казав про призначення. Ми
прагнемо пiзнати свiт. I пiзнаємо по частинах. От тут нам i стають на
службу машини, нами ж винайденi. Супутники, ракети...
- Так. Але...
Холод видивився пильним, довгим поглядом у Євгеновi очi, мовив тихо:
- А я, коли б мiг, босий побiг би по зiрках.
- Щасливої дороги. Тiльки не попечiть пiдошви. В цiй iронiї була своя
логiка. Але вiн не може пристати на неї. Професор нiби вiдчував - це не
остання їхня розмова. Йому ще доведеться розбивати немало Євгенових
переконань. А сперечатися з ним не легко. Його слова - тi ж цвяхи, їх не
вхопити голими руками. Мазур сприймає правду, та не до кiнця виважує її.
Пiд оцим, пiд яким щойно зштовхнулися вони словами, кутом зiйшлися зараз
два найбiльшi полюси свiту. I коли Холод вчора побачив, як у сусiднiм
родильнiм корпусi приймали на латане простирадло немовля, вiн у ту хвилину
подумав так, як зараз Мазур. Майбутнє свiту на полотнянiй латцi. Крiзь
дiрку в пелюшцi дитя бачить i небо, i зорi. А може, саме воно пiде взутими
в металевi черевики ногами по зiрках. Може, саме це й є вищою людською
метою. Ступити на планети. Може... Йому, Холодовi, цi питання теж крають
душу. Людство, мабуть, навмисне втiкає вiд них, не дає вiдповiдi. Воно
згорнуло їх у звичайний, мiцний фiлософський клубок i не хоче перемотувати
його. Навiщо? Щоб потiм перемотати ще раз? Прокiп Гордiйович розумiє це i
не поспiшає вхопитися за випадковi кiнчики. Хоч кiнчикiв тих щодень
виглядає бiльше. Ми їх просто зв'язуємо, зсукуємо, запихаємо досередини.
Знав вiн i те, що йому нiчого сказати Євгеновi. Дивився на Євгена, i
думка його двоїлась. Бачив не будеяну людину, напхану знаннями, але видючу
й слiпу водночас, її шматують сумнiви. I сумнiви лячнi. Це вже не вагання
творення. Не тривога за будучину. Коли людина сумнiвається в своїй працi,
тодi вона кожного разу починає з новим поривом. Але в Євгена iншi вагання.
Певнiше, вiдсутнiсть будь-якої вiри. Професоровi дивно це. "А може, ти й
справдi обманюєш себе? Все твоє життя - в невдачах, в борнi. З чимось, за
щось. Ти мав у ньому кривди i радощi. Радiсть творiння, радiсть працi.
Може, це й не найвища радiсть, але висока. Вона наповнила всi твої днi
змiстом, а душу - певнiстю й силою".
Ох, яку почуває в собi силу! Вiн прикро пiдiйшов до того, до чого
боявся колись доторкнутися мрiєю. Що, вважав, призначено iншим. I ось
тепер осягнув - не лише iншим. Йому теж. Вони такi ж, як i вiн. Холод
усвiдомлював - вiн не звершив своєї мрiї. А чи можна звершити її? Адже чи
не найбiльше це розчарування - звершена мрiя. Здiйснена мрiя - вiдiбрана
мрiя. Щастя людини в тому, що мрiя росте разом з нею, що попереду завше
зорiє нова, незвершена мрiя.
Прокiп Гордiйович окида мисленим зором свiй путь i бачить - весь вiн у
вибалках, байраках, колючiм тернi. А поруч iншi шляхи. Немов у тiй казцi:
"Пiдеш лiворуч... Пiдеш праворуч..." I все-таки, коли б знову спинився на
роздорiжжi, пiшов би цим самим. Тяжким, нерiвним. Вiн виходив його без
нарiкань, без каяття, без заздростi. Пройшов, мабуть, i тому, що нiс з
собою вiру. М'яту, топтану, але нiс. Вiру в людей, в їхнi новi, великi
iдеали. Скiльки переступив на своєму шляху порад, - мудрих, звабливих на
перший погляд, але за ними стояли виготованi каркаси, в котрi заганялися
людськi душi. Каркаси - мiцнi i красивi, але людським душам в них тiсно i
холодно.
Євген побачив цi каркаси. Але, вжахнувшись їх, несвiдомо будує свiй,
одмiнний, сталевий.
- Що ж веде, що кличе Євгена? Куди простелилася його путь? Чи ж далеко
сягає своїм зором наперед?
Прокiп Гордiйович розмовляє з Мазуром, а його натоптана спогадами
пам'ять видобуває з товстого стосу iншу стрiчу, iншi суперечки. Доля
привела до нього ту людину, вже покалiчену душею i тiлом. Хоч зi всього
було видно, що ще недавно то був мiцний чоловiк. Звали його Жоржi. Негр
Жоржi - один з революцiйних вождiв чорного континенту. Вiн захворiв у
поїздi, його зняли в Києвi i поклали до Прокопа Гордiйовича. Цей
африканець був першим, хто видобув вогонь для революцiйного багаття. На
тому кострищi згорiли чужi фальшивi iдеї i гасла, а вiдтак, в невмiло
роздмуханiм полум'ї, i iдеї тих, хто його розпалював. На цьому ж вогнищi
вигорiла душа Жоржi. В порожнє дупло вселилися зневiра, прокляття i
зненависть.
Прокiп Гордiйович навiдував свого пацiєнта щодня. Бо тут доводилося
лiкувати не лише хвору нирку, а й покалiчену душу. Душа ж у негра велика,
й зневiра в нiй вмiстилася теж величезна. Зневiра до всього свiту. Вiн
ненавидiв усiх. Слова кидав з пристрастю, рвав їх з самого серця. Прокiп
Гордiйович i зараз пам'ятає його, схожi на промови, розповiдi.
"Люди безсилi. Вони нiбито зробили страшенно багато, але насправдi -
мiзерно мало. Вони все ще не можуть змiркувати, як подiлити порiвну шматок
хлiба на всiх. Вони не можуть спiльно користати безмежний зелений простiр.
Не можуть i не зможуть, бо дiлити треба доброту i пiдлоту, хитрiсть i
щирiсть, а це неможливо. Не хочуть навiть зрозумiти - чим живе людина, з
чого треба будувати життя. Розумнi, але наївнi люди-утопiсти гадали -
будiвництво нового життя треба розпочинати з театру. Колонiзатори були
переконанi: основа добробуту й порядку - тюрма. Тюрма i мiсiонерська
школа. Остання мусить прищепити зколонiзованим людям чужi звички i мову.
Вони добре знають, що чужа мова на рiднiй землi - це весiльна музика на
похоронi. Насправдi ж у свiтi все значно простiше. Людям потрiбне житло.
Хата, в яку нiхто не має права зайти без стуку. Ви, мабуть, не згоднi?"
Холод не згоджувався, хоч i розумiв, що йому нi в чому не вдасться
переконати африканця. Професор у суперечках просто ставив iншу мету:
вивести хворого з тяжкої, гнiтючої рiвноваги. Щоб кипiв злiстю, щоб
повернувся до боротьби, а значить, i до життя.
Жоржi приїхав до нас, вiн побачить нашi небуденнi в буденностi днi, i
вони одволожать його душу. Вiн знає багато, але далеко не все. Пiд кiнець
лiкування негр вже не тiльки охоче вступав до розмови з професором, а
навiть намагався жартувати. А нещодавно надiслав розважливого листа.
Холод ставить в думцi поруч африканця i Євгена, ловить у них велику
спiльнiсть. "Мабуть, i лiки їм потрiбнi тi ж самi", - подумав. Йому й
шкода Євгена i трiшки гiрко за нього. Євген фарбує чорно вiд власного
невдоволення. Вiн ладен звинуватити в своїх невдачах весь свiт. Отак воно
часто трапляється в життi... Ми бачимо плями в душах iнших, але дуже мало
клопочемось власною досконалiстю.
I все ж у Євгеновi є щось таке, що йому подобається. Пружина, якої, як
йому видається, не вистачає в Олега. Такий, як Мазур, прийде до мети.
Йтиме до неї i в хурiю, i в дощ, i в спеку. Прийде, знайшовши людину.
Людей.
їхню суперечку обiрвало веселе побрязкування чарок. Шах покраяв
ковбасу, розкоркував пляшку.
- Ну ж бо - по першiй.
Холод охоче взяв чарку. Вiльно йому i просто почувається в Шаха. I вiн
знає - чому. Тимофiй не сковував його принизливою шанобою, запобiгливою
гостиннiстю:
"Не погребуйте... Ми люди простi", як декотрi, вже не так-то й простi
знайомi.
- За ваше здоров'я, - перехилив чарку Шах.
- За моє здоров'я вже випито стiльки горiлки, - перехилив за ним i
Холод. - Як воно й тримається?
- Слухав я вас, i такi ви розумнi, аж менi страшно, - мовив далi без
усякого зв'язку Шах. - I весь люд зараз чи то порозумнiшав, чи то
налякався. Куди не пiдеш, скрiзь про ракети, супутники, якiсь розумнi
машини.
- Роботи, - пiдказав Євген.
- Еге ж, роботи. А скажiть менi, а тi роботи п'ють горiлку чи нi?
- Поки що нi, - посмiхнувся Євген. - Хiба не вистачає?
- Нi. А тiльки чого горiлка погiршала?
- Рецептура не та, або вхiдний продукт...
- Хiба... Забули що?
- А чого, як ви гадаєте? - запитав Холод. Вiн знав, що за Шаховими
словами щось ховається, але поки що не мiг вiдгадати що.
- Ну... На горiлцi важче... Я на чомусь iншому. От, скажiмо, на кожусi.
Шив менi колись на селi кравець. Пiсля того вiн щодня зустрiчався з ним, з
моїм кожухом. Здоровкався, випитував мовчки: "Ну, як, не розшиваєшся? Не
жмеш пiд руками? Не рiжеш? Добре. А ковнiр чого ззаду вiдстовбурчився?
Рахуба! Треба хоч цього, що зараз, ушити до ладу".
Холод весело смiявся на ту розповiдь. Своїм прикладом Шах обiйняв усю
стандартизацiю життя. В Шаховiй головi заховано в десять разiв бiльше, нiж
написано на простакуватiм обличчi.
В легкiй жартiвливiй бесiдi непомiтно сплинув час. Старенький годинник
на стiнi прохрипiв десяту годину, коли Холод став збиратись додому. Євген
ще ранiше пiшов до своєї комiрчини. Попрощавшись з Шахом, Холод постукав у
дверi.
- Мазур, - покликав вiн. I коли той прочинив дверi: - Переступiть
порiг, а то посваримось. Я ось що хотiв вам сказати. Завтра виходьте на
роботу. В наше, друге вiддiлення. З директором лiкарнi я поговорю сам.
- Може, ви думаєте, що я облишу свої дослiди?
- Тодi б я помилився в вас.
Прохолодна осiння нiч наслала студений ранок. Холод iшов, сховавши руки
глибоко до кишень плаща, мерзлякувато зсутуливши плечi. Довкола Прокопа
Гордiйовича - живий вир. З кошиками, клунками, сiтками поспiшали на базар
люди. Але вони не заважали йому думати. I мiдний передзвiн прибитого
морозом листя над головою, i гудiння перемерзлих за нiч стовпiв теж не
вiдлякували його думок. Гамiр будив у ньому думку, мов водопад луну в
горах. Йому взагалi найлiпше думалось у ходi, а працювалося в свята, в
недiлi. Коли на вулицi - гомiн, коли за стiною-музика. Може, це був
виклик? Мабуть, так. Виклик собi.
Десь ойкнула сирена, страх струснув вулицю. Той звук пробудив i його,
повернув думки до сьогоднiшнього дня, до роботи. Вiн саме порiвнявся з
ворiтьми базару. I тут зупинився. Так, ще сьогоднi ранком нагадував собi -
не забути зайти сюди. Вчора ввечерi востаннє оглянув Iгорь-ка. Сьогоднi
хлопчик має виписатись. "Прижилося паця. До кабiнету, як у власну
кiмнату". Але професоровi чомусь сумно.
Вiн ходив по базару, шукав мiцних, червонобоких яблук. Таких, щоб
хрумтiли, щоб бризкали соком, щоб пахли п'янко-п'янко. Щоб...
запам'яталися. Здається, оце вони.
- Що коштують вашi яблука?
Недоказане питання вмерло на губах. Прокiп Гордiйович дивився на
продавця, i в його очах загорiвся неспокiй. Дядько стояв, обiпершись
животом на базарняний стiл, важким поглядом дивився поперед себе. Обличчя
його - немов розрiзане яблуко, на цiй неприроднiй блiдостi, неначе
причепленi, - вуса. Лiвою рукою тримався за груди.
Холод перегнувся, взяв продавця за руку. Той клiпнув повiками, в його
очах ледь засвiтилось здивування.
- Ви... що це? Я зараз... на ваги...
- Сiм, вiсiм, дев'ять... - рахував у думцi Прокiп Гордiйович.
-Чоловiче, чому це ви виїхали на базар?
- Жiнка казала - не їдь, - видавив дядько винувату посмiшку. - А я
думав - пройде. Завсiгди минало. Коли б сiсти... Може б, i ниньки...
- Вам треба до лiкарнi. I - не гаючись.
Прокiп Гордiйович, вже не запитуючи згоди, зсипав у мiшок яблука,
покликавши покупця, котрий саме пiдiйшов до сусiднього столика.
- Допоможiть занести в камеру схорони яблука i здати ваги. Людина
захворiла.
Дядько ледве заперечував, - було видно, що йому байдуже все.
За хвилину Прокiп Гордiйович вiв його пiд руку до зупинки таксi.
- Маєте клопiт... Даремно ви, - шелестiв хворий. - Вже менi не
бришкати... Я це знав. Жiнцi не казав... Щоб не лякати. Минулого лiта я в
себе в районi лежав. Три мiсяцi. Кажуть, один тiльки у Києвi прохвесор
вмiє такi операцiї... Та й то коли як випаде.
- А я вас i веду до того професора, - сказав Прокiп Гордiйович.
Приїхавши в лiкарню, вiн припоручив хворого лiкарям з прийомного
вiддiлення, а сам пiшов нагору. Хотiв тiльки роздягтися, вiддати необхiднi
розпорядження i вернутися назад.
Але повернутися довелось не скоро.
Бiля дверей кабiнету його зустрiв помiчник завiдуючого, найстарiший у
вiддiленнi, глухуватий лiкар, прошепотiв на саме вухо, але так, що чули й
на сходах:
- У нас комiсiя. Вас чекають.
Завiдуюча вiддiленням Варвара Iванiвна сидiла перед головою комiсiї, на
всю свою силу вдавала байдужiсть. Але тiльки вдавала. Вiдчувала, як всю її
пронизують невидимi струми, печуть, висотують сили. Подумала, що, мабуть,
отак почувають себе люди на отiм страшнiм електричнiм стiльцi. Ой, лiпше
вже, коли б пiд нею був отой стiлець. Вона б сама ввiмкнула струм. Одна
мить - i кiнець мукам.
- Хочемо знати вашу думку про професора Холода. Який вiн?..
Вона вже не чула, що допитували далi.
"Який вiн?.. Який вiн?.."
Коли б ви знали, який вiн... Коли б ви знали, як шалено, гаряче кохає
його. Кохає багато лiт. Ох, як це тяжко - любити в безнадiї. Коли б хоч
раз глянув на неї так, як просить її серце. Один-єдиний раз... Нехай би
стиснув, щоб вона криком ввiйшла в його душу. Жила в ньому смутком, журною
мелодiєю, спогадом, бiллю.
А вiн...
Нi, вiн лихий. Жорстокий. Адже знає, що тримає в руках чуже серце.
Ласкавий зi всiма i холодний з нею. Вiн для всiх, тiльки не для неї.
То нехай же... Нехай i йому вiд неї мука. Нехай спiзнає хоч краплю
того, що спiзнала вона.
- Так, я мушу розказати правду.
Говорила, обпiкалася власними словами. Жаль звивався на серцi, страх
рвав душу. Розумiла, що топить дорогу людину, що вже втрачає її до кiнця,
їй було гидко себе, було страшно.
- ...Нещодавно покрив самострiла. Так, так, не дивуйте - самострiла. Чи
саморуба. До нас приходять i такi. Вiн не встиг за вiдпустку перебудувати
хату, а щоб виписатись на бюлетень - вiдрубав собi пальця. Кiнчика,
останню фалангу... Почалося нагноєння... Холод три днi тримав його в
лiкарнi, а тодi вiдправив на завод, на роботу. Але нiчого не написав туди.
I в iсторiї хвороби записав - випадкове поранення. Перевiрте самi.
Професор взагалi самоуправствує. Приймає людей, якi йому до вподоби.
Приводить їх навiть з вулицi. Он i сьогоднi привiв якогось дядька.
Земляка, мабуть, або родича. Без документiв, без довiдок... Вiн нi з ким
не рахується... Вiн... Камiнна, егоїстична людина, здатна... здатна...
Варвара Iванiвна заплакала. Члени комiсiї похитували головами,
переглядалися. Отак стероризувати людину, досвiдченого, спокiйного лiкаря!
Довести, щоб виплакувала правду, мов безпомiчне дiвча!
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Тяжко проростає дерево на новiм грунтi. Та ще коли має мiлке корiння,
незвичне пробивати камiннi товщi, та ще коли вiтри розхитують стовбур.
Гаразд, якщо стає для корiння простору, а поруч цього дерева брунькуються
iншi, напинають вiтри в свої крони.
Люди - не дерева, мусять самi зчiплюватись кронами.
У бригадi в Кузьми Сидоровича двадцять вiсiм чоловiк. Працюють вони в
чотири змiни. Весь заробiток приносять в одному кашкетi, дiлять на
двадцять вiсiм часток. Нiхто тут нi за ким не наглядає, не вiдмiрює
шнурками i тоннами чужої роботи. Тi метри i тонни на всiх. Але хiба
зважиться хтось сiсти сам на перепочинок - перекласти частку своєї ваги на
iншi плечi? Хiба пiде, не пiдготувавши мiсце до працi своєму товаришевi,
котрий завтра чи позавтра готуватиме мiсце йому? Май душу черствiшу за
кварцовий пласт, i її пробуравить совiсть. Колись незрозумiлий, казенний,
як видавалось Олеговi, лозунг колективної працi вiдчутно постукав йому в
серце. Може, то з прохання Кузьми Сидоровича, а може, й самi, але в першi
днi хлопцi намагалися вiдтиснути Олега до легшої роботи. Його i Андрiя. Та
обоє волiли б за лiпше розсипатись порохом, нiж погодитись на таке.
В Олеговiй головi нiби переплуталось все. Дивився на товаришiв i
дивувався, як красиво, як просто переплiталися вони в один ланцюг працею,
мрiями, дружбою. Вiн був певен, що це добрий випадок зiбрав докупи оцих
людей, злютував у один пласт. Навiть уявою не мiг змалювати цей пласт
помережаним розколинами, пощерблений лизунами, - цих людей - сердитими,
знервованими. Вiн би не повiрив, коли б хтось йому сказав, що колись вони
брали один одного за барки, що бригада недовиконувала норм, що єднало їх
одне - чарка. Але коли б так, то стримати їх мiг тiльки мiцний ретязь, а
натягати його - мiцна рука. Їхнiй бригадир, Кузьма Сидорович, руку мав
маленьку, теплу, - здоровкаючись, вiн ледве потискував Олеговi пальцi, - i
сам був комплекцiї непоказної. Хоч, переповiдали, в молодостi славився
борцiвською силою: по двi години без вiддиху буравив електросвердлом
породу, тримаючи в зубах акумулятора в три кiлограми вагою. Та то -
колись. Бо потiм вирвався на волю лютий вибуховий пломiнь, пiдiм'яв його
пiд себе, кинув i нанизав на потрощеного стояка. Кузьма Сидорович на тiм
стояковi залишив свою силу. Вибух пожер її. Бiльше року пролежав у палатi
хiрургiчного вiддiлення i вже не спромiгся зiбрати докупи й половини її.
Вiн зараз харчувався тiльки дiєтичними стравами, часто кволився. Але,
мабуть, мав Кузьма Сидорович iншу силу. Силу налитого добротою серця.
Хлопцi в його бригадi - молодi, майже кожен переступив якусь невдачу.
Називав їх синочками, а лаяв горобцями. Вiн нiколи не сварив за недоладно
виконану роботу. Сам брав у руки сокиру, лопату, свердло, - iнструмент
промовляв за нього. Вiн вчив хлопцiв iншої науки: як вiдрiзнити несправжню
покрiвлю вiд справжньої, як розпiзнати загрозливий кумпол, як визначити
без газомiра концентрацiю газу, як швидше вибрати вугiлля. Хлопцi зважали
на всi поради бригадира. Опрiч одної - поради щодо безпеки. А може, то час
пiдтискував їх так прикро до неї. Вiн добувся й сюди, пiд землю, лунко бив
у вуха втраченими хвилинами, манячив перед очима нормами, котрi втiкали
вiд них, мов марева в пустелi. Ледве пiдривник скiнчував обвалення, вони
вже кидалися в розжаренi газовi вихри, в порох, в спеку. Та все те,
либонь, знав i Кузьма Сидорович. Вiн i сам не чекав, коли до кiнця
вляжеться пiд водяним струменем вихор.
В оцих вихрах, в робочому гуркотi й гартувалась Олегова душа. Поволi
звикав до рiзночасового сну, до гуртожитку, до товариства. I вже йому
колишнє життя здавалося примарним i нiби аж несправжнiм. Справжнi в ньому
тiльки Лiля, батько. Кiлька разiв сiдав писати Лiлi листа i шматував,
шматував папiр, шматував свої чуття. Вiн все частiше бачив, як вертається
в мiсто, як пройде повз Бiланiв палiсадник, повз неї, пройде незалежним,
дужим шахтарем, ще й, може, заслуженим, з значком або й орденом, i його
праця набувала свого змiсту й мети. Так, тепер йому було задля чого жити.
I все ж щось потьмарилось у його спогадах про Лiлю. Отут, далеко-далеко
вiд Лiлi, йому нiби вiдкрилося щось у нiй. Пересiвав сказанi нею слова i
бачив, якi вони легкi. Лiля гралася його любов'ю, мов кицька паперовим
жмутиком. Вона навiть тут, в споминi, втiкала вiд нього. А вiн... Вiн не
мiг забути її. Як не можуть забути коштовної, хоч i небезпечної iграшки.
Якось Олег пригадав, що в нього вдома, в столику, залишилась фiнка. її
привiз з Iталiї Олеговi в подарунок один батькiв знайомий. Красива, з
рiзьбленою, слонової костi колодочкою, блискуча, гостра.
Нею приємно бавитись, хоч i небезпечно. Легко можна порiзатись.
Але до чого тут фiнка? Вiн аж посмiхнувся такому спiв-ставленню.
Вiд споминiв про батька думка його втiкала сама. I тiльки втомлена,
збагнувши марнiсть втечi, побитим псом верталась до батькового порога i
влягалася там.
Закрайками душi Олег ловив якусь невизначенiсть, якусь провину перед
батьком i ховався вiд неї. Вiн знав, що Андрiй - єдино кому признався про
батька - написав у Київ листа, але вдав, нiби не знає нiчого.
А в його життя йшли iншi люди, iншi турботи.
Якось Олег повертався з шахти з Кузьмою Сидоровичем. Хлопець наздогнав
бригадира на бульварi. Кузьма Сидорович iшов неквапливо, далеко вбiк
вiдставивши руку з великим, перев'язаним кольоровою стрiчкою пакунком.
- О, ти! - радо потеребив вiн вуса, побачивши Олега. - Додому? Завези
оцього пакунка. - Вiн знову скубнув вуса, але тепер нiби нiяково. -
Припоручила менi дочка. Щось їй тут перешивали... А менi ще в клуб, на
збори... Мiй дiм за гуртожитком, на Привiтнiй, сьомий номер...
Коли б це був не пакунок, а ковадло, то й тодi Олег радо завдав би його
собi на плечi. Його вiн внiс до трамвая на долонi, над людськi голови, щоб
не зiм'яли. За всю дорогу навiть не вiдважився помацати за рiжок. Хоч
кортiло. Трамвай весело мчав повз осiннi садки на околицю. Там, за двома
рядами гуртожиткiв, - старий шахтарський виселок, оснований ще в часи Юза.
Привiтна - нова вулиця, вибудувана вже пiсля вiйни. Стандартнi будиночки,
маленькi хлiвцi, високi огорожi. Майже в кожнiм дворi на ланцюзi пес.
Гавкiт супроводжує перехожого вздовж всiєї вулицi, сигналiзує про чужинця.
В цьому дворi пса не було. Та був iнший сторож. Великий бiлий гусак низько
пригнув голову, потупотiв з шипiнням навперейми хлопцевi. Олег бокаса, щоб
таки не вчепився в холошу, вiдступив до сiней i, обкрутившись, шарпнув
дверi. I враз... Далi вiн ледве що й пам'ятав з переляку. Просто на нього
падало щось бiле, велике, разiв у десять бiльше за гусака. Воно боляче
дзьобнуло його по лобi, накрило з головою, повалило на колiна. Олег
борсався на землi, задкував до ворiт, волочачи на собi якусь потвору.
Врештi, те бiле спало йому з очей, Олеговi провиднiлось. Вiн побачив, що
волочить драбину, що ногами топче простирадло i що пiд призьбою стрибає на
однiй нозi, вхопившись руками за другу, дiвчина. Олег дивився на неї, -
йому минав перший переляк i напливав другий. Бiльший за перший. Ця дiвчина
була Люба. Люба з збагачувальної, Люба Хулiганка. В наступну мить вона,
все ще покусуючи нижню губу, опустила другу ногу, пiдсмикнула спiдничку i
кинулась пiдбирати розкидану на порозi бiлизну. Олег все ще стояв,
розставивши руки, з драбиною на шиї.
- Я... От їй-богу ж... Пробачте.
Мабуть, драбина робила його таким кумедним. Дiвчина пирхала в руку, та
враз зареготала, аж гуси зняли сполоханий гелгiт.
- Скинь це ярмо. Не ти, я винувата. Поставила драбину i забула
прищепнути дверi.
- Я не за це... Отодi... Я нiчого не знав... На Любине обличчя набiгла
хмарка. Але погляд її упав на пакунок, чоло вияснилося знову.
- Що це у тебе? - хоч вже майже здогадалася.
- Кузьма Сидорович прохав передати.
- Ти-в батьковiй бригадi?-повiсила на перечку драбини бiлизну,
прочинила дверi. - Заходь.
Будиночок - невеличкий, всього лиш на двi кiмнати. Люба завела його до
свiтлицi, просторої, гарно прибраної.
З лежанки стрибнув кiт, замурликав, потерся дiвчинi об ногу. їй,
мабуть, стало лоскiтно, вона вiдштовхнула кота, потерла ногу долонею.
- Йди геть... такий балуваний, - поскаржилась. - Але розумний, мов
людина. Захворiє хто з наших, сяде бiля лiжка й сидить. Навiть не Їсть
нiчого. А ви любите котiв.
- Я?.. Не знаю. У нас у Києвi... - i похлипнувся на словi.
- Ви з Києва?
- Народився там... А тодi в селi жив... А ви, мабуть, з села недавно? -
вказав на стiну. Там, на дешевiм килимку, висiла рушниця.
Дiвчина похитала головою. I не то посмутнiла, не то посерйознiшала.
- Батько колись, за молодостi, лiсникував. Увесь вiк мрiяв виїхати.
Кудись на хутiр, у лiс. I - як бачиш. А може, там йому було б краще...
Олег трохи призвичаївся i вже смiливiше дивився на Любу. Вона не була
вельми гарною. Дiвчина не лишалась весь час однаковою. Очi, брови, обличчя
- все мiнилося в нiй. Щось буряне, шалене вихлюпувало з її душi, манило й
застерiгало. В очах - така глибочiнь, що, далебi, можна втопитися. Вiн i
потопав у них. Потопав залюбки, хоч мав ще сили вирватись, виборсатись на
берег. Вiн не мiг вiдгадати, що сховано в тiй глибинi. Тiльки вiдчував, -
щось таке, що рве наймiцнiшi заклепки на серцi. I водночас почував себе
просто, невимушене, - ще нiколи ранiше не було йому так. Дiвчина хвилювала
хлопця, хвилювала його уяву. I йому вiд цього ставало солодко й соромно.
Олег теж подобався Любi. А чим - не знала й сама. Соромливiстю,
вразливiстю, несхожiстю з висiлковими хлопцями. Ой, цi хлопцi. Скiльки їх
вже познайомилось з її мiцним кулачком. Залишившись з дiвчиною наодинцi,
вони намагаються розпочати розмову руками. А цей ось сам, мов дiвчина... I
щось у ньому... Вiн щось ховає вiд неї i вiд усiх. їй дуже хотiлося знати
що.
- Ти завтра їдеш на озеро? - запитала вже зовсiм приязно.
Олег пригадав, що хлопцi з бригади говорили, - в недiлю всi їдуть за
мiсто. Запрошували й його. Але вiн страшенно натомився за минулий тиждень
i збирався залишитись у гуртожитку. Тепер же...
- А там весело? - запитав, хоч думав про iнше.
- Веселим - весело, - засмiялась, пiдсунула до себе пакунка. - Ну, йди,
я намiрятиму, - нецеремонно пiдштовхнула хлопця до дверей.
...Вiдтодi, як Олег вибiг з затишної київської квартири, це був перший
день, що лився на нього радiстю. День i справдi ясний, погожий,
золотаво-жовтий. Один з прощальних теплих осiннiх днiв. Вони виїхали всi
разом в одному, заздалегiдь замовленому автобусi. З дiтьми, з зятями,
тещами. На низькорослiм, але мiцнiм, ще зеленiм в'язi над озером
загойдалися три майстрованi бригадними теслями колиски. Стiл, чи, певнiше,
скатертина - одна на всiх, спiльна. Олеговi було нiчого на неї викласти з
кишень, але коли б вiн хоч натякнув на це, не сiв, хлопцi просто вкинули б
його в озеро. Сьогоднi, бiля оцiєї скатертини, Олег вiдчув, що його
введено до нової сiм'ї. Йому хороше серед цих людей. Тут весело, тут немає
примусу. Тi, кому не подобалось, просто йшли, їх не тримали. Мабуть, це
теж не мало - вмiти не заважати iншим.
Жарти i дотепи за обiдом, може, не дуже гострi, зате безпретензiйнi i
зрозумiлi всiм. Критерiї i оцiнки нескладнi, але й не стандартнi. I точнi.
Бо примiрянi до робочого дня i до кiлограма хлiба.
Звичайно, всього оцього Олег не оббiгав думкою. Але ловив те серцем,
втiшався душею. Вiн уже осягнув, яка мозолиста праця шахтаря, яке кучеряве
його життя. Зiжмакана в долонi пачка грошей, прудконога норма, гострослова
дiвчина... Все круте, прудке, мiцне. I добре, коли вiн iтиме крiзь нього
не сам.
По обiдi ганялися човнами по озеру. Озеро не таке розкiшне, як
приднiпрянськi. Воно тiльки марило очеретами та кучерявими лозами, а
хлюпало в затоптаних, сухих берегах. I вже холодне. Але їм не було на
ньому холодно. Олег не зважився запросити до човна Любу. Та вона стрибнула
сама. Стрибнула, коли човен уже вiдпливав.
Олеговi не зрiвнятися силою з шахтарськими хлопцями. Зате їм забракло
його хисту. Олег, коли б скласти всi вiддалi, пройденi на човнi по Днiпру,
либонь, доплив би до Гiбралтару.
Вiв вiн човна легко, рiвно. I вiтер мчав над ним пiсню про бригантини,
котрi полинуть на гребенях пiн, i про чорняву дiвчину, яку доведеться
покинути моряковi.
Мабуть, дiвчина й заслуговувала на те... Бо була свавiльна й примхлива.
Вона наказала причалити їхню бригантину до протилежного берега, звiдки їй
махало руками двоє хлопцiв. I не просто хлопцiв, а хлопцiв на "Москвичi",
одягнутих вишукано, по модi. Вони, мабуть, умовляли Любу поїхати з ними.
Бо один знову сiв до руля, а другий прочинив дверцi, показував кудись
рукою. Коли Олег пiдiйшов до машини, той, що за рулем, спробував налякати
його: рiзко засигналив, рвонув машину вперед. Олег чи не встиг злякатись,
чи просто думками був бiля iншого, бо навiть не схитнувся. I цим
сподобався сам собi. Вперше за останнi мiсяцi. Вiн неквапно повернувся i
пiшов до човна.
А Люба покепкувала не над ним, а над хлопцями. Вона сiла в машину i
вискочила, тiльки-но "Москвич" зрушив з мiсця.
Потiм човна в них забрали iншi, а вони стояли пiд в'язом, розмовляли.
Чи думав Олег над тим, чому прагне залишитись наодинцi з Любою? Мабуть,
нi. Просто йому було приємно розмовляти з нею, ховатися по словесних
схованках, шукати самому. Хоч доводилось i остерiгатись: мiг натрапити в
схованцi на присипану пiском шпильку. Але й тут вiн уже вiдчув: тi шпильки
не дуже твердi. Вони нiби молоденькi колючечкк на каштана Нерозлуїценого
каштана треба брати смiливо, тодi не поколеш руку. А висаджений в грунт,
вiн неодмiнно розiв'ється в пагiнець.
Вони, мабуть, ще гралися б довго, та їхню гру розладнав низенький
кучерявий шахтар Климко.
- Ви що, приглядаєтесь, чи е вiльна гiлка, - пiдiйшов вiн од гурту, де
грали в м'яча, i погойднув колиску. - Не клопочiться, вистачить.
Олег i Люба почервонiли, розiйшлися в рiзнi боки.
Климко весело смiявся власному дотеповi.
Цей день розбився об наступний. Немов кришталева ча-ра об вкинуту в неї
льодову скалку. Цей i багато, багато днiв.
Все починається з дрiбницi. Але одна бiда завжди чiпляється за iншу.
На сусiднiй дiлянцi завалило штрек. Вони допомагали розбирати завал.
Поспiшали, адже їхня робота не рахувалася в план виробiтку, їх нiхто не
неволив до цiєї роботи, нiхто не запрошував. Навпаки, з шахткому дзвонили,
щоб продовжували проходку, їхня бригада тримала першiсть в змаганнi по
тресту. Два загаянi днi нависали над нею загрозою. Олег знав це. I йому
теж не все зрозумiло. "А може, тут якась хитрiсть", - заспокоював себе.
Вiн вельми вболiвав за першiсть. Вона в його думках зливалася з тим, з
омрiяним: з почесним шахтарем, вiдзнакою, портретом в газетi. Ой, як йому
хотiлося, щоб Лiля, щоб батько довiдались про нього саме так.
Вiн-таки не стримався, запитав бригадира. Звичайно, не про хитрiсть, а
тiльки про змагання.
Кузьма Сидорович, мабуть, вiдчував, що стояло за тим запитанням.
- Кажеш, втрачаємо першiсть у змаганнi? Може... Так, так. Змагання... А
чи знаєш, хлопче, що таке змагання? - Бригадир говорив задумливо i навiть
трiшки сумовито. - Змагання - прекрасно. Але змагаються обов'язково з
кимось. Хтось перемiг, а хтось лишився переможеним. На виду завжди той,
хто перемiг. Йому все: премiя, пошана, нагороди, тобто отi, як їх - лаври.
Ми приймаємо те. I iнодi забуваємо про того, хто переможений. I тим
топчемо його пiд ноги. А це ж - друга половина люду. Та де половина!
Скiльки разiв був я й переможеним, i переможцем. Коли б уболiвав, як
декотрi... - Вiн посмоктав бичка, сплюнув пiд ноги. В маленькiй,
спецiально нашитiй кишеньцi завжди носив кiлька недокуркiв. Вже навiть
нагорi iнодi вдовольнявся тим. - Одинадцять лiт з Iвановичем разом дiрки
вертiли. Ото вiн з хлопцями з того боку йде нам назустрiч... Якби сточити
в одне, навiрчене разом, виглянули б на той бiк землi, в Америку. З ним я
змагаюся. Зрозумiв тепер?..
- Зрозумiв... Тобто...
- Ну, тодi пiди пiдтягни стояка. Вставайте, синки. Щось цвiркун над
нами поселився.
Олег тягнув стояка, за думками ледве пам'ятаючи, що робить. Вiн не чув
цвiрчання, не почув, як раптом увiрвалося воно.
- Тiкай!
Хто зна, що швидше пробудило його: крик чи голосний, грiзний трiск. Вiн
заметався, не знаючи, куди втiкати. I тої ж митi дужий штурхан вижбурнув
його з дiрки. Олег спiткнувся, впав на купу колод, боляче вдарившись
колiном. Все це сталося так швидко, що вiн навiть не встиг злякатись.
Навiть не знав, вiд чого рятувався, тiльки пам'ятав, що його виштовхнули
чиїсь руки.
- Кузьма Сидорович... Вiн там.
Це гукнув Андрiй. Але Олега той крик пiдвiв на ноги. Хлопець рвонувся,
в темрявi, яка облягла їх, наштовхнувся на чиюсь спину, заточився.
- З дороги... Присвiчуйте попереду.
По стiнi побiг сполоханий промiнь. Ще хтось посвiтив збоку.
Троє хлопцiв тримали на руках Кузьму Сидоровича.
Вони так i несли його на руках до клiтi. Бригадир не стогнав, не
скаржився. Рясний пiт збiгав йому з чола, заливав глибоко запалi очi. Бiль
видавали й руки - вiн мiцно притискував їх до живота.
Олеговi не привелося нести бригадира. Вiн бiг позаду, схлипував тихо,
щоб не почув Кузьма Сидорович. Навiть забув про те, що мiг i сам
залишитись пiд коржем. Власний страх розтанув у страховi за iншу людину.
За людину, котра стiльки зробила.для нього! Все добре, що зустрiлося йому
на останнiм вiдтинку шляху, пов'язане з Кузьмою Сидоровичем. I Олеговi
здавалося - зiйде з нього Кузьма Сидорович, розтане i все те.
I що йому робити тепер?
А може... Може, майстер лише затявся? Може, це ненадовго?
Але ж, мабуть, нi. Он як йому тяжко. Мабуть, порушились всерединi старi
рубцi. Що буде, що буде?
Кузьму Сидоровича забрали до травматологiчної лiкарнi.
Другого дня три змiни бригади зiбралися на лiкарняному подвiр'ї. Олег
прийшов одним з перших, разом з Андрiєм. Ще тiльки поминув хвiрточку,
побачив Любу. Вона сидiла на кам'янiй приступцi ганку, пiдiбгавши колiна,
маленька, сiренька, мов покалiчена пташка. Жаль гострими кiгтями увiп'явся
Олеговi в серце. Йому хотiлося пiдiйти, заспокоїти Любу, але не зважився.
Та й що вiн скаже, чим розрадить?
До Кузьми Сидоровича не пустили нiкого, не взяли й передачi.
Розходились шахтарi в скорботнiм мовчаннi. Несли в серцях тривогу,
вiдчуття власного безсилля. Олеговi воно ще й нiби якимсь докором. Яким,
сказати не мiг, але думка бiгла туди, до колишнього життя, до батька, до
його працi. Батько - вiн не вiдчуває безсилля. Нiколи й нi в чому. От коли
б батько був тут. Вiн би, напевно, щось порадив.
Безсилля гнiтило найбiльше. Вони знали, що нiчим допомогти Кузьмi
Сидоровичу не можуть... Нiчим...
Хоч...
Ця думка проклюнулась Олеговi зненацька. Спочатку неясно. Йому просто
хотiлося щось зробити для Кузьми Сидоровича... Нехай навiть крапля
спокою... Вона теж щось значить. Бо хiба вони не знають свого бригадира?
Вiн i там думатиме про бригаду. Про них усiх.
...Другого дня бригада перевиконала норму проходки в пiвтора разу. А
третього, четвертого, i в усi наступнi в наряднiм листi начальник дiльницi
попереду стандартних, тиснених фарбою процентiв виписував цифру "200".
Лист наряду вони прикладали до записки, яку передавала Кузьмi Сидоровичу
сестра, i вже по тому несли до бухгалтерiї. Кузьма Сидорович пiдкреслював
цифри олiвцем, щоб хлопцi знали, що вiн прочитав їх.
Перехiдний прапор i далi залишився в них.
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Рана загоїться, а зле слово - нiколи. Хiба не злi слова вкинув йому в
душу Холод? Розбив спокiй, вбив мрiю. А сам, либонь, вилежується на диванi
з шпигунським ро-манчиком у руках або клепає оту свою потвору-машину.
йому, Олександровi, робота падає з рук. Вiн лише вдає, буцiм працює.
Зачинився в кабiнетi i другу годину пускає по паперу пiвнiв i коршакiв.
Пiвнi втiкають вiд коршакiв. Пiдiйшов до вiкна, але на вулицi брудна
темiнь, однотонне, присипляюче шелестiння дощу. Нудьга i холод. Давно вже
горобцi склювали сонце, склювали всi сонця - веселi сонця - соняшники пiд
балконом, i тепер йому чути, як шелестять вони - шорстко й моторошно.
Нудьга. Вiн не звик колисати її сам. Вiн взагалi не любить самотностi.
Ранiше, коли траплялося, надходив отакий вечiр, iшов до Прокопа
Гордiйовича. Новину, думки про прочитану книжку, просто смуток - пiд його
веселу стелю. Можна пiти кудись деiнде. Хiба мало людей прийняли б з
радiстю його вiдвiдини?
За свiй вiк Олександр Кiндратович пiдводив до свого серця багато людей.
Пiдводив i вiдводив. Вiн завше вiдчував нещирiсть, лукавство, нездатнiсть
пiдтримати плечем в круту хвилину. Обмилки душ. Ну кого можна вибрати в
подорожнi в далеку дорогу? I серце його тужить по людськiй цiлостi,
незрадливостi. Може, тому, що самому не стачає Їх? Адже найчастiше ми
поважаємо людину за тi якостi, яких не маємо самi. Колись, коли вiн ще
вибирав собi друга, часто плелася йому химера: от трапилось з ним лихо.
Хто допоможе? I одразу ж з темряви випливала вiдповiдь: один, тiльки один
чоловiк.
Тепер ця думка Бiлановi наче зубний бiль. Бо той чоловiк... Болить зуб,
власний зуб, i ти ладен вирвати його, розтрощити, розтоптати.
Вiн розумiв, чого лютиться на Прокопа. I чого нудьгує по ньому. Холод
для нього нiби вiха, котру весь час переносять i ставлять попереду. Нiби
монумент, на який рiвняють свiй крок. I водночас - живий, веселий,
цiкавий. Не солоденький, як деякi iншi. Якi вмiють залiзти в душу, вивести
спiвбесiдника розмовою до пивницi, вкласти в постiль до чужої жiнки. Цiєю
темою вони тiльки легко кпи-нили один над одним.
За думками Олександр Кiндратович не почув, як зайшла до кабiнету
дружина. Вiн аж стенувся вiд її тихого голосу.
- Не стiй бiля кватирки, застудишся. Ти вже й так... Випий на нiч
калини.
Вона зупинилася бiля столу, по однiй ставила на полицю витягненi ним,
забутi на канапi книжки. Поралася тихо. Книжки мовби самi ставали одна
побiля одної. Антонi-на Михайлiвна робить отак все: швидко i непомiтно. Не
любить безпорядку, гомону i сварки. З нею тяжко посваритися. Навiть у
картах уникає виграшу, намагається авести на нiчию. "Вона все життя уникає
виграшу", - чомусь подумав вiн. Поставила останнiй томик, поглянула на
нього й пiшла. На мить Олександру Кiндратовичу здалося, нiби по її обличчю
майнула якась тiнь, хотiв навiть зупинити i не зупинив. "Мабуть,
здалося..."
Прихiд дружини викликав новi думки. Думки про неї, Тонго. Чи змогла б
вона бути лiкарем? Мабуть, не змогла б. Занадто сердобольна... Хоч вiн
напочатку теж потерпав вiд нервозностi. Власне, й його дитяча мрiя
зав'язалася на цвiтi спiвчуттям. Сашкова мати довго i тяжко хворiла. йому
страшенно було шкода матерi. Доглядав за нею, втiшав, як мiг: "Зачекайте,
матусю, виросту, вивчуся на лiкаря. Я вже вас безпремiнно вилiкую".
Химерний, присипаний порошею часу спомин... Гiркий i солодкий. Вiн
вивчився... Вивчився не на простого лiкаря... А тепер вже бачить, що й це
не вершина мети, що вiн зумiв би досягнути бiльшого.
Думка повертала на тяжку, вибоїсту колiю. Майже силомiць взяв книжку -
розповiдь про далекi острови. Перекинув сторiнку, другу, третю. Непомiтно
для себе зiйшов на пустельний берег, побрiв слiдом за шукачами старовини.
Похопився, коли старий зiнгерiвський годинник на стiнi продеренчав пiвнiч.
Вимкнув свiтло, навпомацки, ступаючи на пальцi, пiшов до спальнi.
...Вiн довго не мiг зрозумiти, що пробудило його. Якийсь спiв,
внутрiшнiй поштовх? Лежав у темрявi, намагаючись не поворушитись, не
скрипнути лiжком. От, знову... Тенькнуло щось пiд серцем, тонко, дзвiнко,
немов хруснула скалка молодого льоду. Воно вже вловило - що. Олександр
Кiндратович звiвся на лiктi. Внизу, за вiкном, цiдив мертвотне свiтло
люмiнесцентний лiхтар, мережив химерним вiзерунком тюлевої завiски сусiднє
лiжко. В тому плетивi, нiби в густiй сiтi, здригали плечi.
- Тоню!
Сiть затрiпотiла дрiбнiше, ридання стало глухiшим.
- Тонечко! Кицько! - переступив килимок, пiрнув у її тепло. Пестив
плечi, голову, втирав долонями сльози пiд очима. Вона клубочком притислася
до нього, сховала голову пiд його рукою.
- Що з тобою, Тоню?
- Нiчого. Наснилося погане. Але голос видав її.
- Неправда. Кажи, ну ж бо... мамко?
- Я... - вона не то схлипнула, не то ковтнула повiтря... - я була вдень
на лiкарськiй перевiрцi. В мене давно болiло...
- Ну? - Щось холодне поповзло йому за плечима.
- Написали... Вони гадають, що я не знаю...
- Що написали?
- Саnсеr...
Це було нiби удар молота по головi, нiби падiння ввi снi. Жах холодними
пучками впився в горло, здавив мiцно, щосили. Жах виповнив його всього.
Йому завше здавалося: це може бути тiльки в iнших... його фах, його
хiрургiчний нiж видавалися йому талiсманом, через котрий хвороба не
зважиться переступити в дiм. I ось... Так несподiвано, страшно i буденно.
Страшно...
- А може... Зараз так часто помиляються...
- Вони направили мене в онкологiчний диспансер... її голос неначе десь
здалеку-здалеку. I якийсь чужий, незнайомий. Вiн обiйняв її мiцно-мiцно,
пестив губами, руками. Тоня була тепла й тремтлива. Його завжди хвилювало
її тiло. Звичайно, з роками не так, як напочатку, проте вабливiсть почував
завжди. Але зараз... Серце двоїться. I чуття, i думка... Його самого
пройняв за плечi холодний дрож. I вiн заговорив. Перебирав у пам'ятi i
переповiдав усi, якi мiг пригадати, випадки, коли помилялися найвидатнiшi
хiрурги, iсторiї, коли пiсля подiбних операцiй люди жили довго, до
старостi. Олександр Кiндратович говорив, вiн боявся, що заговорить
дружина. Вiн не знав, слухає вона чи нi. Але плечi її вже бiльше не
тремтiли. А може, заснула? I чомусь не насмiлювався запитати, чи спить.
Скорiше прикинулась, що спить. Вона й зараз така... Не хоче нервувати
його.
Вiн вже бiльше заснути не мiг. Життя пливло повз нього холодною
весняною рiкою, боляче ранило йому крижинами душу. Тi крижини - його
власна холоднiсть. Скiльки дав вiн їй тепла? Ой, як мало! I вона не
вимагала бiльше. Дружина не вимагала нiчого. Навiть уваги. Вiн мав її за
м'яку, ласкаву домашню кицьку. Чи, певнiше, хотiв мати. Бо все ж розумiв:
Тоня не була кицькою. Вiн виливав перед нею невдачi. Вона ж - жодного
разу. Хоч, певно, мала їх теж. Пам'ятає, як здивувався, коли Тоня, над
чиєю "емансипацiєю" легенько кепкував у веселi хвилини, захистила
дисертацiю. А вiн ледве знав, що дружина пише її. I навiть учора...
Застерiгала, щоб не застудився. "Випий на нiч калини"... А чи вiн застерiг
її отак хоч раз. Чи намагався? Джмелиним роєм линуть лячнi спогади, жалять
серце. I вже воно, набухле, м'яке, сприймає тiльки болi. Звiдки вони, де
чатувати на нього? Чому прийшли сьогоднi, а не ранiше? Ота жiнка на
фронтi... Осмiяне То-нине плаття... Прогулянi в чужому товариствi вечори.
Нервово вiдсунена тарiлка з борщем... Все-все. Коли б вернути...
Олександр Кiндратович з жахом чекав дня. Знав: вiн прийде чорний як
нiч, поведе за собою новi страхи i муки. Згадалися всi знайомi, ураженi
цiєю страшно...
