НА ЗГАРИЩI
Категории
Оригинал
Йшов урок. Вчитель Федiр Несторович перевiряв знання учнiв з iсторiï. Одна дiвчинка навiть не змогла вiдповiсти, коли була вiйна, i це глибоко схвилювало вчителя. Пiсля уроку вiн,гримаючи залiзними замками на протезi, пошкандибав додому. На вулицi гралися дiти. Одне з них, бачачи, як невпевнено йде чоловiк, зробило своï дитячi висновки:
Дядя п'янi. Та старшеньке його швиденько поправило:
Цить! Удядi ножки немає.
Прийшовши додому, Федiр Несторович зняв протез, дiстав своï старi, ще госпiталiвськi милицi й пошкандибав за село. Йому вслiд з болем у душi дивилася Одарка, жiнка, у якоï вiн квартирував пiсля того, як повернувся з госпiталю.
А вiн iшов обнiжком, розгойдуючись мiж милицями, далеко вперед викидаючи ногу. Плащ на спинi напнувся халабудою, плечi гостро пiднялися вгору, рукава пiдсукалися по лiктi.
В степу пахло свiжою землею, лiтало гайвороння, паслися корови. За ярами вiн звернув на
своюстежку. Федiр Несторович прийшов на згарище.
Стояв i спомини густою павутиною оповили голову: ось тiк, де колись молотили, вибивали соняшники, лущили квасолю,
де не було жодноï грудочки землi, якоï б вiн не роздавив босою п'ятою, i жодноï шпички, якоï б не загнав у дитинствi, колодязь, з якого все життя пив воду. Йому здалося, що вiн бачить, як вони удвох з батьком складають сiно, а з хати виглядала дружина Катерина з сином Дмитриком...
Та ось хтось його покликав, обiрвавши павутину споминiв. Це був сусiд, старий дiд Макар. У нього колись була велика сiм'я, та
у сорок першому Макарових хлопцiв забрали на вiйну, дiвчат — у Германiю, а Макариху разом з наймолодшим, Сашком, розiрвало снарядом у грядках. Тiльки клаптик синових штанцiв знайшов Макар...I ось тепер живе сам на згарищi. Вiн вже вкотре розповiдав Федору Несторовичу, як у ïхню хату влучила бомба,
як у повiтрi довго вирувало пiр'я з подушок, а лiтак кружляв так низько, що навiть було видно ошкiренi льотчиковi зуби i блискучу стрiчку на комбiнезонi. I не було в його розповiдi трагiчних зiтхань, а було лише старече бажання
пригадати все таким, яким воно було насправдi.
Дощ закiнчився, i вчитель зiбрався додому. Сутенiло. На левадах розлiгся туман. З туману назустрiч Федору Несторовичу вийшла Одарка, яка,
хвилюючись, чекала його повернення:
Пiзно вже, не встигнете i до урокiв пiдготуватися.
Я вже приготувався, — сказав сам собi, зiтхнув i знову заквапився, загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу.
1966 р.
