ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ
Категории
Оригинал
(Автобiографiчна дилогiя, роздiли I, II)I
Над хатою Стельмахiв часто пролiтали лебедi, i вiд ïх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонiв. Дiд говорив, що так спiвають лебединi крила. Вiд споглядання перельоту лебедiв хлопчику ставало на серцi i радiсно, i сумно. Хотiлося, щоб вони нiколи не вiдлiтали. Вiн сидiв i мрiяв, що якщо би був чародiєм, то зробив би так, щоб лебедi завжди були тут.I сталося диво: нiби читаючи думки малого мрiйника, лебедi знову з'явилися в пiднебессi. Довго хлопчик дивиться ïм услiд, а дiд каже:
Отi принесли нам лебедi на крилах життя. Хлопчику дивно, а дiд продовжує далi:
Еге ж: i весну, i життя. Вiн розповiдає малому, що навеснi сонце вiдiмкне своïми ключами землю, а ключi тi золотi. Дитинi стає страшно — а що як сонце загубить своï ключi?
Все це викликає у дiда смiх.
Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли немає якоïсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i.ох, рятуйте мою душу, з одежi осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них
Потiм дiд заспокоюється й пояснює хлопчиковi, що лебедi полетiли
на тихi води, на яснi зорi. I знову хлопчик задумується, але вже про тi краï, де тихi води i прихиленi до них зорi.
Та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босонiж, i називати махометом, вариводою, лоботрясом. Вже ж було таке, коли по першому лiдку вискочив на ковзанку з материними ночовками.
Нiхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тiльки тут не каталися: однi на санчатах, другi на грамаках, третi на шматковi жерстi, четвертi умудрилися замiсть ковзанiв осiдлати притертi худоб'ячi кiстки.
II
Ще одним, як на думку iнших, дивацтвом було в хлопця бажання читати. Вiн перечитував все, що тiльки попадало пiд руку. В однiй з книжок описувалося здичавiння чоловiка, який покинув мiсто. Вiн оселився в степу, орав землю i навiть чоботи став мастити дьогтем. Тодi ще не всi знали, чим ще, крiм дьогтю, можна мазати чоботи. Та для бiльшостi людей взуття було розкiшшю. В пору розрухи багато землi треба було виорати, щоб заробити на чоботи.А оранка, особливо весняна, вважалась святим дiлом. Батько говорив про цю працю, як про щось героïчне:
Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та й оремо поле.
Навiть в зимових щедрiвках виспiвували про те, як сам Бог ходив за плугом, а Богоматiр носила ïсти орачам. З того часу в хлопцевiй душi поселилась вiдраза до пихи та любов до книги, бо
в книжцi злелiяне слово має бути справжнiм святом душi i мислi.
Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може вiдiрватися, мов заворожений, вiд книжки, i грозилась викинути ïх у пiч, та все ж читання не припинялось.
Навеснi мати починала дiставати з комори, скринi, сипанки, з — пiд сволока i навiть з — за божницi своï вузлики з насiнням. Вона радiсно перебирала своє добро i в мрiях вже бачила себе посеред лiта помiж зеленого зiлля. Насiння для неï було святим.
Мати вiрила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловiк, що вона може гнiватись i бути доброю, i на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи своï радощi, болi й просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого. Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвiт i калину,
вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i яку розквiтлому соняшнику ночує оп'янiлий джмiль.
В роки розрухи через село проходили рiзнi люди. Однi тiкали вiд голоду, iншi шукали кращоï долi, третi — заробiтку. Одного разу через село йшла жiнка з хлопчиком.
ïхнi страднi, виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Назавжди запам'ятався хлопцевi той,
хто пожалiв ïï материнству, ïï дитинi скибку насущного хлiба. Малому хлопчику було дивно й боляче спостерiгати байдужiсть дорослого, i вiн простягнув голоднiй дитинi жменю гарбузового насiння, що витяг зi своєï кишенi.
