IЗ ПIСНI ПРО САМОГО СЕБЕ
1
Славлю себе!
I те, що приймаю я, приймаєш i ти,
Бо кожен атом, належний менi, так само тобi належить.
Я байдикую i тiшу душу свою,
Блукаю i байдикую собi на вдоволення… оглядаючи списи тра нок лiтнiх.
Мiй язик, кожен атом моєï кровi створено з цього ґрунту, з цьог повiтря.
Народжений тут вiд батькiв, якi народилися тут вiд своïх батьк! а ïхнi також вiд своïх,
Я, тридцятисемирiчний, починаю у добрiм здоровï I сподiваюся не скiнчити до самоï смертi.
Вiри та школи в занепадi,
Хоч ïх не забули,
Вони йдуть назад, бо ïм досить того, що мають.
Я припускаю добро i зло, я дозволяю говорити навмання, Природа не знає цензури, вона повна первiсних сил.
6
Послухай-но, що це трава? повнi жменi простягши, дитин спитала.
Що вiдповiм я дитинi? Я ж бо не бiльше вiд неï знаю про це. Може, це прапор зелений вдачi моєï, зiтканий iз рiзнотравя надiï Може, це хусточка бога,
Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий,
З iменем власника десь у куточку, щоб ми спостерiгали, i мiркувI ли, i говорили: Чиє?
Може, трава й сама дитина, новонароджене малятко рослинне Може, це iєроглiф тотожностi,
Що про Зростання, рiвне повсюди, твердить,
Славне буяння на землях чорних народiв i бiлих,
Канакiв, тукагоïв, кафiв i конгресменiв, однакове ïм пропоную однакове й у них беру.
А нинi трава менi видається волоссям, нестятим з могил.
Нiжним буду до тебе, травице зелена,
Може, ти проросла iз трупiв юначих,ВОЛТ ВIТМЕН. Iз Пiснi про самого себе
Може, я навiть знав i любив би тих юнакiв,
Може, ти з трупiв лiтнiх людей i жiнок, iз ненароджених, вирваних з матернiх лон, нинi сира земля для них матернє лоно.
Темна занадто трава для сивини старих матерiв,
Темнiша вiд безбарвних борiд старих чоловiкiв,
Темна занадто, щоб виростати iз пiднебiнь блiдо-червоних.
О, я вiдчуваю нарештi, що це язики, i вони щось нам кажуть,
I я вiдчуваю: вони проросли з пiднебiнь недаремно.
Вiдчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнакiв помер- пих i юнок, натяки про лiтнiх мужiв, i жiнок, i ненароджених, випiтних з матернiх лон.
Де вони дiлися, лiтнi i юнi мужi?
Де вони дiлися, жони i дiти?
Вони бадьорi, повнi життя де-небудь,
Найменший паросток твердить, що смертi немає,
I якщо коли-небудь, до життя, вона й iснувала, то вже не чекає попереду, щоб життя зупинити,
Кожна зникла хвилинка зявляється знову.
Все прямує тiльки вперед i вгору, занепаду не iснує,
Померти це зовсiм не те, шо ми уявляємо, це багато приємнiше.
Переклад С. Хмiля
