ОРФЕЙ, ЕВРIДIКА, ГЕРМЕС

Була це душ копальня дивовижна, у нiй, як жили тихих срiбних руд,
тяглись вони крiзь тьму. Помiж корiнням струмiла кров, що до людей
пливла, тяжким порфiром в тьмi вона здавалась. Ото й увесь багрянець.
Там були
урвистi скелi, i лiси безлюднi, i зведенi над пусткою мости, i той
слiпий, великий, сiрий став, що над своïм глибоким дном повиснув,
як небо дощове над краєвидом.
I помiж пiль, полога i сумирна, виднiлася блiда стяга дороги,
простелена, мов довге полотно.
Дорогою цiєю йшли вони.
Попереду iшов стрункий мужчина в киреï голубiй; вiн нетерпляче i
мовчазливо в далечiнь вдивлявся, i крок його жадiбно жер дорогу великими
шматками; в нього руки звисали з-пiд киреï тяжко й хмуро, немов
забули вже про легкiсть лiри, яка отак була вросла в лiвицю, як вiть
троянди у гiлки оливи.
Чуття у ньому буцiмто двоïлись, бо мчався зiр, неначе пес, вперед,
вертався, i спинявся, i чекав на поворотi ближчому дороги, а нюх i слух
позаду залишались.
Йому здавалось iнодi, що вiн вчуває кроки кожного з двох iнших,
якi за ним узвозом вгору йшли.
Проте це тiльки крок його лунав i вiтер ззаду торгав за кирею.
Та вiн собi казав: Вони iдуть, казав це гучно й до луни вслухався. Вони
iдуть, але страшенно тихо обоє ходять. От якби посмiв вiн
обернутись (але обертатись було йому заказано при дiлi, яке вiн майже
довершив), тодi побачив би, що йдуть обидва тихi:
це бог мандрiвок i доручень дальнiх, дорожнiй шлик над свiтлими очима,
вперед простерта палиця струнка, маленькi крила, що об ступнi бють, i
звiрена його руцi вона.
Така кохана, то ïï ця лiра оплакала за плакальниць усiх, аж
свiт на шмг: суцiльний обернувся, де знову все було: i лiс, i дiл, i
шлях, i поле, i рiка, i звiр; але й в плачливому отому свiтi так само,
як над iншою землею, i сонце йшло, й зорiло тихо небо, плачливе небо в
скривлених зiрках, така Кохана.
Тепер вона ступає поруч бога, хоч довгий саван заважає йти,
невпевнена, i нiжна, i терпляча.
Вона неначе стала при надiï, не думала й про мужа, що простує
попереду, не думала й про шлях, що приведе ïï назад в життя.
Вона в. собi вся скупчилась, посмертям наповнена по вiнця.
Як плiд вбирає солодощi й тьму, вона ввiбрала в себе смерть
велику, таку нову, що й не збагнути ïй.
В дiвочостi новiтнiй, неторканнiй, вона вже iснувала; стать ïï
була, немов надвечiр юна квiтка, i так одвикли вiд звичаïв шлюбних
у неï руки, що й самого бога безкрайно лагiдний напутнiй дотик
ïï вражав, немов надмiрна близькiсть.
Вона уже не та бiлява жiнка, оспiвана колись в пiснях поета, вона уже не
пахощi й не острiв широкоï постелi, бо уже вона не власнiсть
жодного мужчини.
Ïï розвязано, мов довгi коси, i вiддано, мов пробуялу зливу, й
подiлено, немов запас стокротний.
Вона вже корiнь, i коли нараз
ïï спинив i з розпачем промовив до неï бог: А вiн таки
оглянувсь, безтямно й тихо запитала: Хто?
А там здаля, при виходi у свiтло, стояв хтось темний, що його обличчя не
розпiзнати. Вiн стояв i бачив, як на стязi дороги польовоï
печальнозорий бог i посланець безмовно обернувся, щоб iти за постаттю,
яка назад верталась, хоч довгий саван заважав iти, невпевнена, i нiжна,
i терпляча.