Прометей

Категории

1.   1 Андрiй Малишко

Оригинал

(Поема)
З-за рiки видно двi кручi — одна зелена, чорна друга. На чорнiй кручi чорний дуб, як добрий воïн — вiтролюб, весь посмаглiлий, обгорiлий, стоïть на кручi потемнiлий. Кому б сказати все? Кому б?
Оживає тиха пристань. В артiлях виспiли жнива: вантажать кавуни й динi. Пахне молодим житом, рибою, смолою та тютюном.

I

Поснули вантажники з артiлi, тiльки п'ятеро сивих плотарiв варили кашу на вечерю й тихо говорили. Пiдсiв до них i автор.
Молодий плотар розповiдав, що пiд час вiйни хлопчик з ïхнього села знайшов тут трьох наших бiйцiв. Двоє старiших були вже мертвими, а третiй, юнак, — тяжко поранений.
Селяни сховали його на горищi, немов за братом, за ним дивились. Незабаром юнак вже зводивсь насторожi, вiдчув живу, гарячу кров. Був вiн iз Смоленщини, де такi ж привiтнi люди, такi ж жита, а в матерiв такi ж смуглявi, чеснi руки, а в довгi днi боïв i муки i ïхнiй край, як наш, горiв...
Отож, бiйця поклали у стодолi на скошену траву, перебинтували груди. Сорочка в пилу — аж руда. А юнак говорить: Нiчого,... оживу. Смертям двом... не бувати, одну ж обдурим, не бiда. Сусiд запропонував свою одежину, бо скоро можуть бути нiмцi, але солдат вiдмовився, так i лежав у своïй пiлоточцi, у гiмнастьорцi польовiй.

II

Бiйцю полегшало, вiн мiг уже пiдвестися. ïв картоплю в мундирах i згадував свiй полк. Там думають, мабуть, що вiн убитий. А вiн живе! Ще трохи одужає — i сам перепливе Днiпро! Але це поки що у мрiях. Заходить хлопчик, його рятiвник. Юнак розпитує, яка там обстановка. Хлопчина говорить, що нiмцям, мабуть, капут, бо вони не сплять, наставили сторожi i щось там шепчуть, ҐелҐочуть. Йому б оце до школи, та ïï замкнуто.
В лiску багряною габою кленове листя лежить, чорногузи клекочуть на мiстку. I згадав юнак своєï Смоленщини поля, калину в пурпурi, дуби, на отчiй хатi голуби, гармошку, яка так грає, що серце крає.
Попросив хлопчину принести хоч якусь книжку. Але книг нема, бо навiть за листiвку — тюрма.
Раптом хлопчик згадав про Кобзар. Швидко принiс. Стали читати, i ось уже бреде слiпий кобзар, i Гонта кличе на пожар, Кавказькi гори, в млу повитi, рясною кровiю политi, чолом пiдводяться до хмар. I Катерина пiвжива дитя в хуртечi сповива, снiги колишуться над нею, орел жадiбний Прометею криваве серце розбива. Хто ж той Проме-тей? То був юнак, що в бога вкрав вогонь i знак того вогню принiс людинi. — I богубив його? — Нi, нi, скарав довiчно, в єдинi прикув до скелi, мов к порогу. — То й що? — Вiн не скорився богу. — Ото людина!
Так говорили мiж собою до пiвночi хлопчик i солдат.

III

По дворах, як та чума, ходила облава нiмцiв. Жах, нiмий, холодний, до свiтанку гримiв прикладами на Ґанку, стрiляв, свистiв, палив у прах.
Ось уже мигає лiхтарень у стодолi, де спить боєць. Схопили його, як сiрi круки. Коли виводили за двiр, погляд юнака впав на двi обiрванi ворiтнi. Здавалось, вони шептали:
Нам повiр.
Ми цю обiйдемо бiду,
Ми ще скрипiтимем в ладу,
До нас хазяïн хлiб везтиме,
Весiлля бубнами густими
Стрiчати буде молоду.
А ти приходь, як будеш жив,
До нас у гостi пiсля жнив,
I щоб твоє зрадiло око,
Ми так вiдчинимось широко,
Щоб ти й сучечка не вчепив!..

IV

Вранцi бiйця вивели з комiрки пiсля допиту на майдан. Як важко йти першi кроки! Про що вiн, цей юнак, думає в ту мить? Про те, що його день одшумить, що не дочекається вiн першоï любовi? Чи, може, проклинає й сонце, й трави, вечiрнiх зiр м'якi заграви? Нi, цього не можна проклясти, бо вiн повинен жити для мсти, для воскресiння.
Тривожить його iнше: чи скаже хто друзям, матерi, що не зневiрився вiн, не похилився вiд ран, а чесно вмер? I що iнша мати доглянула його, як рiдного...
Ну от i все. Б'є барабан. На майданi завмерли жiнки, дiти, згорбленi дiди. Юнак — у пiлоточцi своïй, у гiмнастьорцi польовiй. В очах нi крику, нi скорботи, таким ходив, мабуть, i в бiй.
Людей фашисти питають: Це ваш? I всi вiд малого дiвчати до старого дiда дружно вiдповiдають: Це наш! I ковалi, теслi, дивлячись на мозолястi руки юнака, пiдтверджують, що вiн — ïхнiй.
I вже земля, пiднявши цвiт, Вiд круч, вiд поля, вiд ворiт, Уставши камнем i травою, Вiтрами й нiччю грозовою, Кричить: — Це наш! Iду на звiт.,.
Як вiн мить оцю зустрiв! Вiн жив i житиме однинi, треба сховати муку на лицi.
Тодi нiмцi заперечили:
— Це ваш? Ви брешете. Не ваш! Чому ж у нього патронташ I п'ять гранат знайшли в соломi? Вiн ночував в чужому домi, Вiн двiчi ранений. Вiн — наш! Ми з ним по — своєму. А вам Я все сторицею вiддам: В теплушки всiх, гайда в дорогу. Хати ж — з порогу до порогу Спалю, стопчу — вiддам чортам.
Люди хитнулися, як лан колючоï трави. Тiльки очi горiли дiдiвськi та дiвочi, i сльоза блищала в матерi — вдови.
Боєць пiдвiвся, поглянув на майдан, уявив цих людей у сiрих теплушках, ступив уперед два кроки i сказав: Стрiляй! Розвiдник я. Солдат.

V

Чотири днi й чотири ночi тримали воïна в холоднiй комiрцi. Йому знову пригадувався рiдний полк, клекiт бою, зорянi свiтанки.
Аж ось у дверi стукають. Все. Надiï край. Такий короткий день i такий короткий вiк. А кому це розкладений вогонь на кручi? Унизу гомонить людський потiк. Б'ють барабани. Лiтає вороння.
Юнака повели на шпиль. А людськi очi просили: говори, скажи що-небудь! Його скрутили ремiнням, пiдняли високо на дубi.
1 стало видно йому бiлий парус з — за рiки, усе Лiвобережжя, рiднi армiï й полки. Як товаришi — бiйцi зайняли новi рубежi, а кошовар зварив обiд, i листи доставили в траншею. Що ж, колись
Земля повернеться, й над нею Умитий день зiйде без бiд.
А в юнака — нiч бiля нiг. Огонь, звиваючись, побiг до рук.
...Юнацькi руки молодi. Вам добре б тiшитись в трудi. Тесать, копать, залiзо б гнути, Садити сад, зеленi рути, Плоти гонити по водi.
Кохання б в серце полилось, — Вам гладить золото волось, Своє тепло — коханiй дати. Ви ще не вмiли обнiмати, А воювати — довелось...
Огонь сягає до очей юнака. Дуб палає в мiльйони свiч. I сушить груди мука люта. Ремiння перегорiло i боєць, як та птиця, пiд зойк людей летить униз.
Трiпоче серце: Я люблю У спразi, в радостi, в жалю, Огнем напоєне до краю, Горю, м'ятежне, не згоряю! I не прошу, i не молю... — Дивiться, люди, по менi Устануть iншi в пломенi, Ставайте й ви в труднi походи. Не вип'ють проклятi заброди Живущу кров мою. О нi!
Димить димовище пiд хмару, трiщить дуб оджару i тлiє з серцем до кiнця.
Ущухло вогнище. Людей погнали в село. Лише хлопчак засмучений залишився на попелищi. Довго дивився, тодi не витримав i впав на землю у плачi. Потiм зiбрав жаркi вуглини — серця стлiлого останки — i заховав на грудях:
Живiть мене теплом своïм,
Я понесу вас в кожен дiм,
Щоб знов життя людське розквiтло,
Чи ж ваше горде, яре свiтло
Не вмре, як одинокий грiм?
Ой хлопчику, хороший мiй,
Чому ти плачеш? Зрозумiй,
У добре лiто, в гожу весну
Я знову встану, я воскресну
Цвiтком людських ясних надiй...
Свiтало. Хлопцi-плотарi пiдтягали якорi. Дуб стояв, як чорний меч, i торкався бiлоï зорi.
I здалося авторовi, що це вiн стоïть, горить i не згоряє. Що вже спалений стоïть в тривожнiм вiцi на краю i людям серце простягає. А спогад лине з далини:
О мiй русявий Прометею, Загублений в ночах вiйни!..
1946 р.

Метки

ЛIТЕРАТУРА XX СТОЛIТТЯ, ПРОМЕТЕЙ, АНДРIЙ МАЛИШКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ