Цвiт щастя
Богдан Лепкий ()
Дитиною малою вiн не раз чув, як люди говорили:
щастя
.
— Що таке щастя? — питався матерi, цiкаво вдивляючись своïми оченятами в ïï заклопотане обличчя.
— Щастя, дитинко, то доля, — повторяла мати i не знала, як пояснити малiй дитинячiй голiвцi те дивне слово
доля
.
— А що таке доля?
— Доля, дитино, то такий цвiт, що його тяжке дiстати.
— А гарний вiн, той цвiт?
— Чи гарний питаєш? Авжеж, що гарний, навiть дуже гарний. Як дивитися на його, то очi радуються, а на серцi робиться весело й мило.
— Мамо, я хочу того гарного цвiту. Скажiть, де вiн росте, я пiду за ним. Я пiду за ним i принесу його для вас i для себе.
— Тепер тобi годi, дитино, — казала мати, цiлуючи сина в русяву головку, — ти ще такий слабонький, а то гень за водою. Тепер тобi i без нього добре, а як виростеш i сил наберешся, тодi й пiдеш.
— Нi, я не хочу, аж виросту. Я хочу тепер. Скажiть менi, де вiн?
I
скажiть
, i
скажiть
лепетала дитина, а мати, щоб утихомирити ïï, пiдiйшла до вiкна i показала на став. (ïх хата стояла на горбочку, а перед хатою у долинi був став).
— Ось там, за ставом, чи бачиш?
— Бачу, мамочко, бачу! ïх там цiла левада. А якi гарнi, якi дуже гарнi! Чи це далеко?
— О, далеко, дуже далеко, дитино, — гень за водою!
— Аж за водою...
I задумався хлопчина. Пильно-пильно вдивлявся вiн великими, синiми очима в далеку далечiнь, аж там, де виднокруг зливався з голубими хвилями води. Був вечiр. На овидi блиснула вузенька, ясна смуга, а за хвилину виплив мiсяць, немов човен круглий i срiбний. Вiн звiльна пiдпливав на небо i здавалося, що сунеться не по вечiрньому, тихому блакитi, лиш по дрiмливiй водi.
— Мамо! — радiсно закричав хлопчина, зриваючися нагло з довгоï задуми. — Знаєш, мамо, що?
— Що, дитино?
— Я вже знаю, лиш тобi не скажу.
— Та чому не скажеш?
— Бо не скажу. Ти гнiвалася би на мене.
— Ой ти, ти мiй пустiю, а чи ти знаєш, що мамi всьо треба казати?
— Знаю, але цього не скажу, цього одного, — вiдповiв хлопець i сховав свою кучеряву головку на материних грудях.
Незабаром лежав у своïм маленькiм лiжку. Мати провела йому молитву, казала попросити Бога, щоб татовi, сестричкам i братчикам дав здоровлячка, накрила його, перехрестила i сказала:
Спи!
. I справдi. Вiн замкнув своï оченята i вдавав, що спить. Навiть хропiв. Але не спав. Бо як лиш мати на пальцях вiдiйшла вiд його лiжка i зачинила за собою дверi, пiднiс повiки.
Хлопець не спав до свiтанку — думав про райську квiтку щастя. Хлопчина тихо встав i пiдiйшов до вiкна.
Вiкно вiдчинив легенько. Вiд вiкна до землi не було високо. Перелiз i здригнувся цiлий. Зимна роса облила його теплi ноги i пораннiй холод перейняв його. Вiн бiг. Ставало теплiше. Дрiбнi нiжки занесли його на греблю. Став. Тепер вiн зовсiм виразно чує, як вода просить його, щоби кинувся в ïï зимнi обiйми.
— Ходи, — каже, — я занесу тебе на другий бiк, там, де цвiте розкiшна квiтка щастя. Така пахуча, така промениста, якоï ти не бачив ще нiколи. Ходи! Не бiйся!
I вiн простягає руку i кидається у воду. На виднокрузi свiтає. На золотiм рубцi виринає якась велика i ясна точка. Вiд неï вода горить у ставi, палає. Хвиля за хвилею стає ясна, промiнна, мов луска на великанськiй потворi рибi. Хлопчина йде по тiй лусцi, по хвилi, йде все дальше i дальше. Тiло у нього дрижить, серце трiпонеться, уста палають. Витягнув руки наперед себе, очима вдивився там, де сонце аж горить, — i йде. Аж тут на зустрiч йому пливе велика бiла птиця. Пливе повiльно, мов човен на морi, крилапускає як вiтрила, ногами по водi кермує — то лебiдь. Один, далi другий, великий, бiлий, з гнучкою лебединою шиєю.
— Возьми мене, лебедю бiлий, i перевези за воду! Я тобi не заважу, глянь, який и маленький!
Так каже хлопець; а лебiдь немов слухає його, пiдпливає до нього ближче i стає. Приглядається йому, киває головою, тручає крилом свою подругу — лебiдку, щось до неï говорить, а вiдтак навертає на мiсцi i пiдпливає.
— Зажди! — просить хлопчина. — Не тiкай вiд мене, возьми мене з собою, перевези!
Але лебiдь не слухає його. Все скорше i скорше, i скорше лине по блискучих хвилях.
— Зажди! — просить хлопець крiзь сльози i кидається за ним у погоню.
Дрiбонькi хвилi горять; легенький вiтер перебiгає по них, вiд лiса несе пахощами живицi. Тихо, хоч мак сiй. Лише вiд берега чути хлюпiт хвилi. Вона раз у раз б'є, вiдбивається й дальше несе i заносить малого хлопчину. Вже вiн по груди пiрнув у глибоку воду, вже лиш головку видно, лиш руки, лиш волосся сплило...
Бiля постелi недужоï дитини сидить лiкар. Слухає, надслухує, удари серця вухом ловить i брови хмарить. Бiдна мати дивиться в нього, мов у лице пророка.
Що буде?
— Що буде? — думає лiкар.
Те, що бог дасть. Коли сильна природа, так при божiй помочi преможе. А як нi, то нiде за щастям, за вiчним щастям.
А хвора дитина блудними очима вдивляєтся в стелю, пiднiмається на недужих крижах, витягає руки i шепче спаленими устами:
— Я хочу квiтки — щастя... Пустiть мене, хай iду за нею...
З тоï пори багато лiт минуло. Маленького кучерявого хлопця нiхто не пiзнав би нинi. Вирiс i вiдмiнився. Змужнiв i пiзнав життя.
Завдяки старому вчителевi ботанiки пiзнав усi цвiти на свiтi i знає, що там, далеко, за водою, не росте жадна квiтка щастя. Вiн це знає. А все ж таки, все ж таки кидається у воду i йде за нею, за тою квiткою щастя. Та чи дiстане ïï? Хто знає?
Цвiт щастя, БОГДАН ЛЕПКИЙ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
