Доктор Серафiкус

страница №2

...рбують, Комаха поклав ручку, одсунув каламаря й книжку, помацав рукою по столу, щоб знайти окуляри, пошарпав ногами пiд столом, шукаючи пантофель, пiдвiвся i, держачи рукою комiр сорочки, — вiн не встиг знайти шпоньки, що десь закотилась, — одчинив дверi.
Перед ним стояла Тася.
Комаха мовчки дивився на ïï бiляве волосся, бiлу маркiзетову блузку, ажурнi панчохи та лакованi черевики. Вiн не сподiвався побачити ïï i не мiг уявити собi, нащо вiн мiг ïй здатися.
Не чекаючи на запрошення, вона ввiйшла в кiмнату Комахи.
— Ви дозволите? Даруйте, що я вас турбую!
Ïй було весело й цiкаво. Весело зi своєï несподiваноï витiвки й цiкаво подивитись на обстановку, в якiй мешкають професори, — загадковi люди, що читають лекцiï, володiють таємницями знання, провадять iспити, пiдписують курсисткам матрикули, пробiгають по коридорах, не люди, а символи всезнання.
Кабiнет. Велика шкуратяна канапа, пiанiно, письмовий стiл, завалений паперами й книжками, що навколо нього на стiльцях i на пiдлозi лежали купи книжок i аж до стелi заповнювали полицi.
Кожен учений — труп. Оцей трупний сморiд, затхле повiтря, курява, безладдя в кiмнатi вразили Тасю. Вражена духотою в кiмнатi, вона подивилась на вiкно. Дарма що надворi було ясно й тепло, вiкно було зачинене.
— Чому ви не вiдчините вiкна? У вас нема чим дихати. Сьогоднi ж чудесна погода.
Комаха промурмотiв невиразно, що йому незручно працювати при вiдчиненому вiкнi, що вiтер може розвiяти папiрцi i на вулицi галасують дiти, ïздять вiзники та вигукують рiзнi перекупки. Усе це йому заважає.
— Та все ж таки я вiдчиню. Тут же можна задихнутися.
Йдучи до вiкна й одчиняючи вiкно, Тася встигла подивитись на малюнок, що висiв на стiнцi, поглянути на полицi з книжками.
Речi є доконечна приналежнiсть життя. Жити — це вважати на речi i зживатися з речами. Людина повинна опанувати речi, перемогти кожну нерухомiсть речей, втiлити в речi частину свого життя. Кiнець — кiнцем це дрiбницi: поставити на пiанiно квiти, придбати каламар, переставити меблi, подбати, щоб вимили вiкна, повiсити лямбрикони, витерти порох з книжок, стiльцiв, пiанiно, прибрати зi столика в кутку кiмнати синього Греца, брудний посуд, пляшку з гасом, шматки хлiба, не витертий почорнiлий нiж, масло в пергаменi, чайник, цукор у паперi, пообмiтати павутиння з нiжок фотеля, викинути розбитий i притрушений курявою абажур. Це все дрiбницi, але цi дрiбницi роблять кiмнату й життя невлаштованим, безладним i чужим.
Кiмната Комахи справляла враження нежилоï, а речi й меблi — стороннiх i випадкових, нiби випадкова людина оселилася в порожнiй засмiченiй кiмнатi, номерi третьосортного готелю. Речi з тандити, кiмната тандитника.
— Навiщо у вас так розкиданi книжки? Чому ви ïх не приберете? Чому у вас нема квiтiв? У вас багато меблiв, а кiмната здається якоюсь порожньою.
Комаха стояв коло дверей, похмуро i з подивом стежачи за дiвчиною, що рухалась по кiмнатi. Йому не до вподоби було й те, що його турбували, i те, що вона розглядає картини, бере книжки i не кладе ïх на мiсце, i взагалi те, що ця абсолютно йому непотрiбна особа прийшла до нього.
Тримаючи лiвою рукою незастебнутий комiр сорочки, вiн присунув дiвчинi стiльця.
— Прошу, сiдайте!
Це не була з його боку будь-яка чемнiсть. Вiн, певне, зовсiм забув би запросити сiсти. Просто вiн хотiв, щоб вона сiла i бiльше не рухалась. Безглузда метушня дратувала його. Вiн не виносив метушливих осiб.
Не дочекавшись вiдповiдi, Таïсiя Павлiвна взяла якусь iз книжок:
— Ви все чужомовнi книжки читаєте? Ви, справдi, професор?
Комаха повторив:
— Прошу, сiдайте!
Та вона ще не вiдразу сiла. Вона ще торкнулась клавiшiв пiанiно i прислухалась до рiзноголосих звукiв.
— Я iнодi чую, як ви граєте. Скiльки у вас нот! Майже стiльки, скiльки й книжок. Ви, може, не професор, а музика?
Тасинi слова сприйняв Комаха як докiр. Комасi здалось, що дiвчина нарiкає на його музичнi вправи. Нiяковiючи, розгублюючись, втрачаючи пiд собою Ґрунт, захлинаючись у прикрiй для нього самого своïй неуважнiй нечемностi, вiн просив пробачення, — Я не знав!.. Прошу, я не знав! Я граю, коли вас немає. Я не хотiв би вас турбувати. Коли ви вдома, я грав пiд сурдинку .Я не хочу, щоб моя музика вам заважала, я бiльше не гратиму.
Тася спалахнула. Вона нiяк не сподiвалася, що ïхня розмова обернеться на нiяковi загостренi ущипливi пробачення. Похмура нелюб'язнiсть першого прийняття оберталася на протилежнiсть, i церемонна делiкатнiсть Комахи дратувала, як образа. Головне те, що делiкатна попередливiсть Комахи була безглузда.
— Що ви? Хiба я скаржилась чи нарiкала! Ви й так навдивовижу лагiдний i спокiйний сусiда. Кращого й не бажати. Ви ввесь час працюєте. Я дуже рада, коли ви граєте. Ви так чудесно граєте. Я люблю музику.
Комаха сидiв проти Тасi в напруженiй, дерев'янiй позi, тримаючи комiр сорочки лiвою рукою. Рука замлiла. Його турбувало те, що в нього незастебнута сорочка, i те, що сандалi на босу ногу, i що вiн без пiджака й волосся в нього розкуйовджене, i що розмова йде якось недоречно й сумбурно.
Вiн усе не мiг уявити собi, з якою метою зайшла до нього ця дiвчина. Попроси ти зачинити за нею дверi, бо всi в квартирi пiшли? З скаргою, що його музика ïй заважає? Позичити грошей? Вiн ладен був дати ïй, скiльки вона попросить, усi грошi, скiльки в нього єсть, тiльки щоб вона пiшла геть, не заважала йому безглуздими запитаннями що його дратують. Вiн почував себе стомленим.
Для Тасi було ясно: розмова набуває такого сумбурного характеру, що ïï треба кiнчати, iнакше вона ризикує заплутатись остаточно в хаотичнiй плутанинi.
— Я прийшла вам запропонувати... Сьогоднi недiля, надворi чудесна погода. Хiба ж можна сидiти в хатi? Я бачу, що ви ввесь час без перерви працюєте. Оце я задумала зайти до вас i запросити поïхати вдвох десь за мiсто. Гаразд?
Комаха мовчав. I Тасi здалось, що вiн ладен згодитись.
— Куди захочете, туди й подамось. До Пущi — Водицi, Святошина, пароплавом на Слобiдку. Вибирайте ви. Я згодна заздалегiдь. Я взагалi без примх. Зi мною легко. Мене, коли ви цього ще не знаєте, звуть Тася. Справдi, скiльки часу живемо з вами бiк-о-бiк, а й слова досi один одному не сказали. Так згода?
Комаха почервонiв. Безпомiчно й злякано вiн почав вiдмовлятись.
— О, нi, нi, я не можу, нi! Я зайнятий. У мене праця. Ви пробачте, але я не можу.
Слова Комахи не справили на Тасю жадного враження. Вона й слухати не хотiла про вiдмовлення.
— Праця! Що таке праця! У кого ïï нема! Так через працю й спочити, виходить, не можна? Дурницi! Киньте! Ïдьмо! Берiть пiджак. Де вiн у вас? У шафi?
Тася пiдвелася зi стiльця i обернулась до шафи. Комаха подивився на неï з жахом. Вiн розгубився перед цiєю дiвчиною, що вперше завiтала до його кiмнати, але поводилась так, нiби вони були давнi й близькi приятелi. До всього iншого не вистачало тiльки того, щоб вона одкрила шафу й побачила все безладдя, що там панує: бруднi рушники, киненi сорочки, зiм'ятi комiрцi, черевики, штани, все перемiшане в одну неохайну купу й притрушене нафталiном.
Вiн став мiж жiнкою й шафою. Тримаючи лiвою рукою комiр сорочки, вiн праву простяг до Тасi. Вiн благав:
— Не треба, ïй-богу не треба. У мене нема пiджака, тобто єсть, тiльки вiн не в шафi, а там, взагалi, у пралi, в шевця, я вiддав, позичив. Та вам байдуже це, де мiй пiджак, бо я все одно з вами не поïду, i взагалi не поïду, i не збираюсь ïхати.
Iстерично вигукнув:
— Я не хочу!
Тася була в одчаï. Вона аж нiяк не сподiвалася, що справа так обернеться,
— Тобто, як же це так? Це, виходить, сидiти менi самiй цiлий день у мiстi? Оце гаразд! Ви ж зрозумiйте, Василю Хрисанфовичу, що вже пiзно i всi моï знайомi роз'ïхалися. Тепер уже нiкого й не знайдеш.
Вона ладна була плакати. У неï був такий хороший настрiй iз самого ранку. Бо що може бути приємнiше, як зробити приємнiсть iншiй людинi? Вона уявляла собi, як зрадiє Комаха, як йому приємно буде, що йому хочуть зробити приємнiсть, що за нього турбуються. А тим часом вiн зустрiв ïï пропозицiю насумрено, як злу прикрiсть.
— Василю Хрисанфовичу! Голубчику ! Поïдьмо! Не самiй же менi ïхати?
Комаха заперечував.
— Я не можу! Менi ж нiколи! Вона тягла його за рукав.
— Дурницi! ïдьмо!
Нi, даремно! Вiн не поïде. Не хоче й не може. ïхати десь удвох за мiсто з дiвчиною?! Одна думка про можливiсть подiбноï подорожi у свiдомостi Комахи набувала вигляду життєвоï катастрофи.
Серце билося у нього гарячково.
З жахом вiн подивився на Тасю.
Тася насумрилася. Пiдiбрала губи. Напiвобережно, напiвпрезирливоï кинула:
— Це з вашого боку нечемно! Так, нечемно! — ïй здалося, що вона знайшла нарештi потрiбне слово. Це трохи ïï заспокоïло й примирило; що взяти з нечемноï людини? I, все ще хвилюючись i намагаючись стриматись, щоб цей iдiотичний Комаха не помiтив слiз на очах, вона закидала Комасi його моральну зiпсованiсть:
— Коли я пропонувала вам ïхати, то я гадала, що ви вихована людина, що вам нудно сидiти щодня цiлi днi на самотi i що ви тiльки не наважуєтесь перший зайти до мене i сказати... Ну, i...
Тася спинилась, ïй бракувало повiтря, вона почувала, що горло перехвачує спазма, i ще хвилина й вона розплачеться.
Ковтаючи сльози й кидаючись до дверей, вигукнула:
— А ви егоïст!..
I вона вибiгла з кiмнати Комахи, щоб упасти в себе на лiжко i плакати, утнувшись у подушку, плакати вiд образи, вiд нудьги й самоти, вiд думки, що всi знайомi роз'ïхалися, i нiхто не зайде за нею, i вона нудьгуватиме цiлiсiнький довгий лiтнiй день. Вона плакала з того, що є люди, якi не вартi того, щоб ïх шкодували, побивалися за ними чи дбали.
Роздiл IV
Розмова з Тасею мала для Комахи несподiванi наслiдки. Його рiвновагу порушене й спокiй знищено. Його днi, ночi, думки, мрiï, бажання, години працi й години спочинку були з того часу отруєнi.
Досi Комаха аж нiяк не цiкавився своєю сусiдкою. Вiн iгнорував ïï. Не звертав на не жадноï уваги. Досi вiн не помiчав ïï. Коли одного разу Корвин спитав його, що це заново; сусiдка, — курсистка, чи що? — вiн не вiдповiв на запитання.
Досi вiн не знав, чи стара вона, чи молода, вродлива чи потворна, струнка чи горба та. Зустрiчаючись на вулицi, вiн не пiзнавав ïï, бо взагалi не знав ïï.
Одного разу вiн був страшенно здивований, коли якась дiвчина спинила його нi вулицi й спитала:
— Ви йдете додому?
Вражений несподiваним запитанням, Комаха вiдповiв:
— Додому!
— Так, будьте ласкавi, вiзьмiть цього пакунка i занесiть його додому.
Комаха взяв i вдома, передаючи пакунка покоïвцi, сказав:
— Це менi дали оце, щоб я однiс, так ви вiзьмiть. Я не знаю!
А коли за кiлька годин Дуня постукала до нього, щоб спитати, хто йому дав пакунки й кому той пакунок треба передати. Комаха на всi Дунинi запитання вiдповiв негативно. Вiн не може сказати анi хто, анi що, анi до чого. Вiн нiчого не може сказати, бо вiн нiчого не знає.
Нiяковiючи перед Дунею, Комаха намагався згадати. Що це була якась жiнка, то це було так. Цього вiн був бiльш-менш певний, але чи назвала вона iм'я особи, кому вiн має передати пакунка, цього вiн не мiг пригадати. В пам'ятi в нього бували несподiванi прогалини, бiлявi плями, невиразнi, нiчим не заповненi розпливчастостi. Вiн хотiв викликати в пам'ятi постать зустрiненоï жiнки, але йому не щастило. Кожен образ, що його вiн створював, невiдхильно розпадався ранiш, як набути в його уявi певноï окресленостi. Вiн iшов по вулицi, думаючи про щось зовсiм iнше, про своє, i запитання зустрiненоï жiнки: Ви йдете додому? i слова Вiзьмiть цього пакунка — вiн сприйняв поза свiдомiстю, як щось цiлком стороннє.
Найменшоï згадки про вигляд жiнки, що пiдiйшла до нього!
Вiн примушував себе згадати обставини зустрiчi i не мiг. У нього заболiла голова.
З лагiдною м'якiстю вiн попросив Дуню не турбувати його зайвими розпитуваннями, бо все одно вiн нiчого не може згадати.
Вiн спинявся в коридорi, щоб дати пройти Тасi, але не дивився на неï. Коли вона дзвонила i в помешканнi не було нiкого, щоб одчинити дверi, Комаха, вiдчинивши, запитував:
— Вам кого?
Вона була для нього хисткою туманнiстю, коливанням тiнi, як тiнь од людини, що не iснувала.
Господиня помешкання iснувала, ïй Комаха платив за кiмнату й обiд. Дуня теж iснувала, бо одчиняла дверi й замiтала iнодi його кiмнату. Шпiц Альма iснував теж, бо на дзвiнок вибiгав до вiтальнi й голосно гавкав. Тася не iснувала. ïхнi взаємини обмежувались на коротких при випадкових зустрiчах добриднях.
Але й цi добриднi були для Комахи за джерело важких сумнiвiв i вагань. Вони лягали на нього, як прикрий тягар, бо протягом мiсяцiв Комаха не мiг вирiшити складного питання, чи мусить вiн, як спiвмешканець, вiтатися з Тасею, чи, може, якраз навпаки, йому не слiд iз нею вiтатись. Нез'ясованiсть питання обертала цi добриднi на тяжкий обов'язок. Чи не будуть розтлумаченi його добриднi як настирливiсть, безглузда й небажана?
Вiн спитав поради у Корвина, але цей легковажний приятель вiдповiв непристойно:
— З Тасею? Гарненька дiвчина! Вашi кiмнати поруч. Мешкати у двох метрах один од одного... У чому, власне, справа?
Слова Корвина були порожнi слова. Вони не мали жадного сенсу. Поруч? Що з того? Саме тому, що поруч, i не ясно, вiтатись чи нi?
Отже, при зустрiчi Комаха мурмотiв щось невиразне i дивився вбiк, одвертаючись од дiвчини.
Вiн уникав ïï. Свiдомiсть ïхньоï вiдокремленосте була мiцна й непохитна. ïх вiдокремлювала стiна, дверi, порожнеча вiтальнi, просторiнь коридору. Для Комахи ця вiдокремленiсть була абсолютна. Мiж ними лежала пустеля, iзольованiсть порожнечi, замкненiсть пiтьми, безмежнiсть простороней.
Комаха навiть i думки найменшоï не припускав, щоб вiн мiг перейти цi два метри по коридору й завiтати до Тасi.
Людськi уявлення далекого й близького умовнi й вiдноснi. Два метри — це близько чи далеко? Може, близько, а може, й надто далеко! Рiзниця мiж далеким i близьким, досягненим i недосягненим, можливим i неможливим найменше залежить вiд усталених понять часу й простору. Легше здiйснити мандрiвку на Таïтi, нiж переступити два метри мiж двома кiмнатами. Пiтьма екваторiальних ночей прозорiша вiд пiтьми коридору в мiськiй квартирi. Пустелi джунглiв зрозумiлiшi й простiшi вiд чотирикутноï пустелi мiського передпокою.
Екзотику мандрiвки на Таïтi механiзовано, налагоджено, обставлено комфортом останнiх досягнень технiки. Мандрiвник, придбавши в агентствi Кука книжечку з рiзнокольоровими квитками, згiдно з розкладом поïздiв i пароплавiв, за якийсь мiсяць, у заздалегiдь розрахований день, годину й навiть хвилину прибуває в призначене мiсце. Все наперед передбачено, влаштовано. Екзотику математизовано. Екзотику незнаних краïн обернено на фiкцiю рахункiв, вiз, паспортiв, митниць, автоматiв з шоколядою, джазбандного вереску, реклам Гала-Петер, цигарок, кокаïну й вiдповiдноï кiлькосте патентованих, гарантованих i гiгiєнiчних розваг. Сомалiйцi й таïтяни, сидячи ввечерi на порозi своïх хиж, мають вигляд готельних швайцарiв, джазбандних музик та придвiрцевих чистильникiв чобiт, що використовують тут свою професiйну вiдпустку.
Але з того часу, як Тася оселилась в одному помешканнi з Комахою, минули днi, тижнi, мiсяцi, а два метри, що вiдокремлювали дверi ïх кiмнат, лишалися вiддаленiшi вiд усiх вiддаленостей. Ще давнi греки знали достотно, що не наздогнати швидконогому Ахiлловi повiльноï черепахи.
Так було досi! Тепер усе змiнилося! Тасин прихiд порушив звичнi уявлення Комахи: недосяжне вагiтнiло можливiстю близького. Два кроки справдi стали двома лише кроками. Мандрiвцi в космiчну просторiнь, що тяглася тижнями й мiсяцями i загрожувала затягнутися на роки, повернено справжнiй ïï сенс.
Роздiл V
Корвин останнiй час приятелював з Вер. Вони познайомилися на пляжi.
Вер любила пляж, рiчку, смугу бiло-жовтого пiску, берег, верболiз, натовп. Вона любила, скинувши верхнє вбрання, стояти напiвроздягнена й роздивлятись натовп, як натовп роздивлявся ïï. Засмалених юнакiв у синiх i червоних штанцях вона дразнила своïми духовитими десу, червоними пiдв'язками — Вер була брюнетка — i прозорiстю довгих чорних панчiх. ïй подобалось лишатися не зворушеною, коли юнаки одверто виявляли схвильовану змисловiсть i молоде збудження. Вони або ж проходили повз неï, роблячи спроби розпочати розмову, або ж спинялись недалеко вiд неï i починали змагатися у стрибках, боротьбi та будуючи пiрамiди, щоб показати стрункiсть тiл та мiцну напруженiсть м'язiв. Було приємно бачити крiпкi й дужi ноги, вузькi стегна, плаский живiт, м'язистi руки, тверду шию, засмаленi жовто-бронзовi тiла й не сховане бажання, але Вер нехтувала ïх.
Байдужим поглядом вона пробiгала по юнаках i одверталася. Вона волiла вибирати сама.
У Корвина були всi данi, щоб Вер звернула на нього увагу.
Струнка постава, смугляве обличчя й довга темна рука, — все те, що жiнкам здається бажаним у чоловiку.
Йому не бракувало церемонносте, може трохи напруженоï й навмисноï, що примушує припустити або ж холодний гонор, або ж нахил до буфонадних пародiй. Деяка врочиста коректнiсть стриманого жесту завжди iмпонує жiнкам, коли жест пiдкреслює тактовнiсть звичайного поводження.
Вер сподобалися скупi й чiткi рухи цього сухорлявого чоловiка з кiстлявим носом i темними руками, що розташувався коло неï, — уважно простелив простирадло, поклав валiзку, обв'язав голову рушником i простягнув на пiску своє довге, до чорноти засмалене тiло. Вiн лежав не рухаючись. Його сухорляве витягнене тiло i обличчя з довгим гострим носом були бездоганнi й нагадували iталiйця доби кватроченто, — не Данте, нi, швидше Бенвенуто Челлiнi.
Ще не взнавши, хто вiн i що вiн, Вер зважила все, що єсть, може бути й буде. Так, зважила все, що буде.
Трапляються iнодi випадковi знайомства, якi наперед визначають вчора, сьогоднi й завтра глибокоï дружби й щироï приязнi, дарма що цього вчора, власне, i не iснувало. Вчора не iснувало, але чи значить, що його не було зовсiм? Кожне сьогоднi визначає не тiльки прийдешнє, але й минуле.
Корвин був вихованою людиною, щоб не заговорити з Вер анi про спеку, анi про температуру води. Жiнка, — ïï стрункi ноги, опуклi груди, вигин трохи широкого рота, тонкий чiтко окреслений нiс, побудований з блиском холоду, якому нiщо не чуже, а все пiдвладне, — варта була того, щоб з нею поводитись несподiвано й коректно, щоб говорити з нею не про спеку, а про м'язи ïï нiг i ступнi. Ступню Тальонi порiвнювати з ступнею Ганни Павловоï.
— Ви, — сказав Корвин, — повиннi були помiтити, що я уважно розглядав вас, ваше тiло, форму рук, нiг, вашу ступню, литки й стегна. Я мiг здатись вам людиною настирливою, коли б у мене не було до того пробачень. Претендуючи на iм'я знавця i досить знаючи анатомiю, я змiг оцiнити форми вашоï ступнi i м'язи ваших литок. У вас м'язи танцюристки. Ви танцюєте або ж танцювали.
З глибоким знанням дiла, пересипаючи свою розмову технiчними термiнами з анатомiï й балетного мистецтва, Корвин говорив про окремi м'язи, про форму ступнi, вiдмiннiсть нiг у танцюристок.
Вер розсмiялася.
— З вашою обiзнанiстю фахiвця вам нiхто не закине настирливостi. Фахiвцевi завжди дозволено те, що заборонено ляковi. Однак, не зважаючи на ваше знання анатомiï, я не зроблю висновку, що ви лiкар, прозектор, хiрург, ординатор клiнiки, хоча б тому, що ви надто сухорлявi — не худий, бо чому ординаторовi й не бути худим? — а саме сухорлявi. У вас струнка сухорлявiсть поета або ж музики. Ви знаєте тiло — можливо, що знання жiночого тiла — це ваша побiчна професiя, але менi здається, анатомiю ви знаєте тому, що ви художник.
Вони знали один одного, ще не назвавши себе.
Вiн лежав, Вер сидiла. На тлi блакитного неба чiтко й ясно викреслювалася голова Вер.
Корвин перервав паузу, щоб, дивлячись на жiнку, сказати:
— Майстри iнколи зважали на значення одноманiтного блиску тла, щоб змалювати вроду жiнки. Теоретики мистецтва золоте тло iкон ладнi тлумачити як висновок метафiзичних тенденцiй iконописного мистецтва. Я гадаю, що тут грала роль зовсiм не метафiзика, а натуралiстичне спостереження: на тлi золота або ж емалi врода жiнки здається довершеною. Вер трохи нагнулася до Корвина, доброзичливо змахнула пiсок йому з плеча i сказала:
— Ви розглядаєте обличчя жiнки як матерiал для картини замiсть дивитися на нього задля нього самого. Це безтактно. Жiнка обертається на модель од Пакена, на якiй вiшають убрання. Невже ж жадна жiнка нiчого не варта супроти картини мистця?
Корвин повернувся на бiк i сперся на лiкоть.
— Навпаки. Про мене жiноча врода є така ж культурна й естетична цiннiсть, як i мистецький твiр будь-якого майстра. До речi, менi здається, що я знаю вас. Iз самого початку менi здалось, нiбито я вас десь бачив. Тепер я згадав. Ви — Вер Ельснер! Минулого року в Die Kunst була надрукована стаття про еволюцiю мистецьких стилiв. Критик мав на увазi два вашi портрети — один мальований в експресiонiстичнiй манерi та iнший, писаний Яковлєвим, в якому кубiзм був поєднаний з чiтким i монументальним академiзмом. З вашого тону я вiдчуваю, що ви незадоволенi, що критик писав про вашi портрети, а не про вас.
Вер не заперечувала. Вона цiлком згодилася з Корвиним, коли той зауважив:
— Стаття в мистецькому часописi, що трактує з докладною обiзнанiстю про вроду сучасноï жiнки, вигин стегна, лiнiю потилицi, форму спини — варта була б такоï уваги, як i стаття про стиль сучасних майстрiв. Чому годиться писати про портрети жiнок i присвячувати навiть окремi часописи спецiально жiночому вбранню, черевикам, зачiскам, килимам, меблям, i не можна присвячувати статей i часописiв самiй жiнцi?
Вер i Корвин знаходили спiльнi думки й спiльний Ґрунт.
В теорiï новоï культури вони вводили апологiю людини, ïï бажань та ïï активностi. На прапорi свого ентузiазму вони написали: активнiсть людини.
Людськi почуття злиденнi й недосконалi, бо людство волiло вдосконалювати технiку мистецтва i нехтувало з того, щоб удосконалити бажання. Людство призвичаïлося цiнити культурнi цiнностi, що виростали з нездiйснених бажань, замiсть того, щоб культивувати бажання як культурнi цiнностi. Цивiлiзоване людство культурне у своïх мистецтвах, але воно лишилося варварським у своïх почуттях i бажаннях.
Вайле, нiмецький етнолог, свою книжку про дикунiв назвав Die Kultur der Kulturlosen, тим часом книжку про сучасне цивiлiзоване людство годилось би назвати Die Kulturlosigkeit der Kulturellen.
I все ж таки в своïх спостереженнях щодо Вер Корвин трохи помилився: Вер не була танцюристка. Це було випадкове й не довге захоплення. Вона не обминула студiï при кузбасiвському Молодому театрi у 1918 роцi, але це вона зробила в добу захоплення Далькрозом, Дункан, фiзкультурою, бiомеханiкою, ритмiчними вправами, цирковою акробатикою, принесеною в театр, — отже, коли традицiï класичного танцю почали пiдупадати, а захоплення ритмiкою тiла стало загальним.
Немає жiнки, яка б не припускала, що в неï схованi таланти актриси. Вер була жiнка, — отже, вона уявляла себе — принаймнi деякий час — акторкою.
Вайлд розповiв iсторiю однiєï дiвчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала. Вона загубила в собi акторку, коли вiдчула в собi жiнку. Бiдне дiвча! — воно не вмiло пiдносити своï почуття на ступiнь театральноï гри i своє кохання перетворювати на тонке й вишукане мереживо мистецтва. Сiбiлла Вен була надто щира й наïвна.
Вер — навпаки! Вер тiльки тому й вступила до студiï, що була жiнкою. Жiночий iнстинкт досягав у неï того ступеня природноï витонченостi, коли вiн може замiнити талант i висунути з натовпу. Бути жiнкою — мистецтво, як грати в пiнг-понг, диригувати оркестром й брати призи на шахових турнiрах. Манерну iндивiдуальнiсть Вер приймали за прикмету справжньоï талановитостi. Вона користувалась успiхом. ïй бракувало технiки, ïï пуанти не завжди були бездоганнi, але в особистiй вдачi Вер було так багато умовноï декоративностi й штучноï орнаментальностi, що ïй належало лише бути собою, за нею визнали першоряднi здiбностi.
Приятелi ïй плескали. Знавцi, з властивою ïм педантичнiстю в своïх уподобаннях i присудах, вiдрiзняли не на користь Вер умiння бути жiнкою вiд умiння класичного танцю.
В життi Вер була одночасно акторкою й собою. Вона грала себе... ïй хотiлося плескати, коли у вiтальнi або ж кавернi з особливо химерним мрiйним жестом вона запалювала цигарку або ж куштувала хрумку меренгу й змiтала крихти з бiлого свого убрання. Пити каву й запалювати цигарки — наука не легка й вiдповiдальна, як i останнє напруження тiла у змаганнях на 100 метрiв.
Корвин помилився — Вер не була танцюристкою. Розвиненi м'язи Вер були розвиненi м'язи спортсменки. Вер зробила зi спорту професiю.
З пляжу поïхали вдвох. Увечерi сидiли в саду, ïли морозиво, дивились на феєрверк. Слухали музику. Вечеряли в Континенталi. Вер пила горiлку й пиво. Вер казала, що на нинiшнiй день вона дивиться як на початок ïхнього товаришування, компаньйонату. Вона досить недвозначно виявляла свою прихильнiсть до Корвина. Але, давши йому всi аванси, коли той почав умовляти перейти в нумер, вона не виконала жадного з цих авансiв.
Пiзнiше десь пили каву, блукали по якихось глухих вуличках, завулках, де нiколи ранiше не доводилось бувати, сидiли на кручi над Днiпром, знов блукали по вулицях i тiльки вже на свiтанку, о п'ятiй годинi ранку повернулися додому.
Корвин не мiг достотно пригадати ïх нiчних розмов. Вiн не мiг зв'язати уривки розмов, що збереглися в його пам'ятi. Вiн пригадував дещо, але не був певен, чи вони говорили саме те, що вiн пригадував. Вiн пам'ятав нiби крiзь сон. Може, цi розмови й справдi лише привидiлося йому потiм у п'янiй пiвсоннiй маячнi, а може, це були невисловленi думки Вер, що вiн ïх сам пiдказав ïй.
Ця жiнка була чарiвна й приваблива. У сп'янiлих нiчних блуканнях вона не тратила ясностi. Утримуючись вiд будь-чого, вона шалiла в приборканих своïх бажаннях i спокушала найвибагливiшi дивацтва.
Десь, у якомусь глухому завулку, вони сидiли на лавочцi коло довгого паркану, Корвин цiлував Вер у пiдголену потилицю.
В легкому теплому повiтрi пахло нiчними квiтами.
Десь кумкали жаби.
В маненькому завулку, порослому травою, було порожньо й тихо.
Вер звiльнилась од нетерплячих, збуджених рук Корвина й прошепотiла:
— Я кохаю вас, Корвин!
Вона наблизила своє обличчя до нього. Од неï пахло вином. Очi ïï були широко розкритi, нiби в стражданнях породiллi.
— Отже, чи не все одно для вас, з ким ви задовольните своє бажання, а для мене — з ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а, може, ще й сьогоднi перед тим, як зустрiтись.
Вер була дуже п'яна, коли вона говорила так. Чи, може, вона нiчого не говорила цього, i в п'янiй безглуздiй плутанинi думок, почуттiв, це сам Корвин висловлював невисловлене нею?!
Але вiн твердо пам'ятав, що вона призналась у коханнi. Щоправда, коли це й було освiдчення, то дуже дивне.
Вiн пам'ятав цi фрази. Вер казала йому:
— Коли я сьогоднi побачила вас, я вже знала, що кохатиму вас. Навiщо поспiшати, коли все вирiшено наперед? Кiнець роману може бути небайдужим лише тодi, коли його обернути на початок кохання.
Вони блукали. Вони пережили нiчнi кошмари химерного кохання, нiби нотрдамiвськi химери ожили в них.
У своïх нiчних блуканнях вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям. У фiалкових присмерках на густiй синявi неба чорно-сiрi гiгантичнi потвори розкинули своï крила. Вiд збудження, що ще тремтiло в них обох, нiчнi потвори прокинулися, щоб справити вiдьомський шабаш.
Вниз од цього будинку Корвин повiв Вер кривими стежками. Вони падали, пiдiймалися, губилися, йшли вперед i верталися назад. Вони плуталися в пiтьмi на переплутаних стежках провалля.
Чи, може, це лише привидiлося ввi снi?
А в срiблястому ранковому тремтячому свiтлi, коли Вер прощалася з Корвиним i вiн цiлував у неï руку, вона повторила:
— Кiнець кохання буде лише тодi небайдужим, коли його обернути на початок!
Роздiл VI
Вер була донькою помiщика, присяжного повiреного. Свого часу, за студентських рокiв, ïï батько побував на засланнi, i культ давнiх народовольських традицiй надавав влаштованому й врiвноваженому побуту в родинi Ельснерiв деякого вiдтiнку колись перенесеноï офiри й виконаного громадського обов'язку. З роками прийшли байдужiсть i спокiй, i батько Вер, не без матерiальноï для себе користi i не без апломбу, дещо, правда, метушливого й безладного, використовував цi згадки про свою революцiйну дiяльнiсть юнацьких рокiв, щоб оточити себе тепер авреолею поваги й авторитету.
Вступивши пiсля закiнчення гiмназiï на курси, Вер змiнила свою гiмназiальну брунатну сукню з чорним фартушком на суворий синiй з високим англiйським комiрцем tailleur. Купила товстий лiнований зошит у чорнiй цератовiй обгортцi. На стiл у своïй кiмнатi поставила гiпсового Толстого, а на стiнцi повiсила довгобородого iнтелектуального Драгоманова в застебнутому сурдутi, з його виглядом протестантського пастора. Це все далеко менше говорило про ïï власнi уподобання, як про невиразний вiдгук розпливчастих уяв про студентiв i курсисток. Деякий час пiсля вступу вона навiть носила пенсне в оправi i з чорним шнурком. I не тому знов таки, що вона потребувала носити його, але головним чином з почуття стилю, як деяку алегорiю або символ. Вона хотiла мати вигляд дiвчини серйозноï, заглибленоï в себе й незалежноï.
Вона вступила на курси з думками, що склалися в неï про студентiв з оповiдань батька. Курси й унiверситет в ïï уявi малювались величезною конспiративною органiзацiєю змовникiв. Вона мрiяла про долю Софiï Перовськоï та Вiри Фiгнер. Вона бачила себе на розi вулицi в схвильованому чеканнi губернаторськоï карети: так промайнуть на митi, пара коней, широка борода кучера, чорний лак каретного передка, в дзеркальному склi червоний лацкан сiроï генеральськоï шинелi, i в короткому змаху руки розметене, роз трощене, знищене все.
Але на курсах Вер досить швидко впевнилась, що все це аж нiяк не вiдповiдало анi атмосферi, анi оточенню. Ïï уява про унiверситет i курси показалася хибною. В цi роки мiж двох революцiй у студентськiй масi панували асоцiальнi настроï, що знаходили в собi вияв для переважноï бiльшосте в цiлковитiй вiдсутностi будь-яких духових iнтересiв: пасивна вiдсутнiсть будь-яких переконань, психологiчна астенiя.
Студентська маса в своєму складi була аморфна, дезорiєнтована, малокультурна. Курсистки читали графа Аморi, Вербiцьку й Брешко-Брешковського, у кращому разi — Винниченка, Андреева й Купрiна. Iнтелектуальний рiвень був дуже низький. Кiно, театр мiнiатюр, для студентiв — карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток — флiрт, недотепнi дотепи, пiснi, пiкнiки, кава й тiстечка у Франсуа або Семаденi. Державi потрiбнi були урядовцi. Студенти готувалися стати урядовцями. Згодом, в роки вiйни, чимала частина ïх потрапила за мобiлiзацiєю до вiйська: вони обороняли державу й своє право бути урядовцями в нiй, Вер не раз приходила скаржитись батьковi:
— Ти був щасливiший!
А батько, посмiхаючись викришеними за юнацьких рокiв од цинги зубами, казав:
— Можливо, доню!
Для обдарованiшоï, iнтелектуально розвиненiшоï й духово-активнiшоï меншосте прапором став фiлологiзм, рафiноване культурництво, олександринiзм. Гасло культури заступило гасло революцiï. Книжка Барбе д'Оревiльï про Джорджа Браммеля й дендизм зробилась євангелiєю молодi, й пушкiнiянство — модою для всiх.
Вер швидко закинула геть своє пенсне в оправi й чорний шнурок до нього й виклала волосся в манерi 30-х рокiв, в стилi онєгiнськоï Тетяни, як на жiночих портретах Карла Брюллова та малюнках Т. Шевченка, з буклями, що, як рамка, оточували витягнений овал ïï обличчя.
Саме в цi роки Павло Филинович працював над своєю книгою про Баратинського, Єгор Нарбут, з коротенькими бакенбардами на рожевих щоках, прогулювався в зеленому онєгiнському фраку по вулицях Петербургу, а Миша Алексеев читав Максиму Рильському кавказькi оповiдання Марлiнського. Вер перекладала з французькоï Верлена, стежила за Аполлоном, i Грабарiвська Iсторiя мистецтва, особливо том, присвячений архiтектурi, став ïï настiльною книгою.
Захоплення бароко входило як обов'язковий складовий елемент у свiтогляд Вер та ïï приятелiв. Весняна прогулянка в теплий березневий день оберталась в паломницьку мандрiвку до барокових пам'яток Києва XVII-XVIII вiкiв. Блакитне небо, голi дерева, мереживо барокових вигинiв, бiлi хмарки i втома вiд прогулянки пiшки з Печерського через Подiл до Кирилiвськоï церкви.
Вер була знайома з Хр. Кроном, Павлом Ковжуном та Марком Басаргом. Адже з киïвськоï вистави Кольцо 1915 року Марко Басарг починав свою берлiнсько-паризько-ньюйоркську кар'єру експресiонiста.
Вер ненавидiла iнтелiгенцiю, парламентаризм, лiбералiзм, слова про поступ, прогрес, еволюцiонiзм, iдеали добра й гуманiстичноï добросте.
Падiння Перемишля ïï не схвилювало. Пiд 9 вересня 1916 року в щоденнику Вер (Вер записувала в щоденнику не почуття, а лише думки з приводу прочитаних книжок) занотовано:
Лiбералiзм у Росiï зi своєю боязкою iнтелiгентською громадськiстю знав лише малих богiв, мiсцево-шанованих, хатнiх богiв, богiв пенатного значення. Лiбералiзмовi бракувало стилю. Злиденнiсть, сiрiсть, зубожiлiсть, розпливчастiсть, — чи вважаємо це за стиль? Бєлiнського, Михайловського, Добролюбова й Писарєва ми ж ушановуємо iм'ям героïв?
Лев Толстой засудив Наполеона як актора, що грав всесвiтню комедiю, i ствердив Кутузова, що пiд час бородiнського бою — ïв курку. В Росiï завжди ïли курку пiд час бородiнських боïв. Цiєю самою кутузовською куркою вигодовано росiйську вiдсталiсть.
Росiйськi вояки пiд час вiйни воювали проти гармат багнетами. Хiба не Толстой заповiв як вищу мудрiсть вiйни ïсти курку пiд час боïв? А хiба не ïли? Як провести межу, що вiдокремлює нездарнiсть i зраду росiйського бюрократизму вiд так званого росiйського генiя?
Коли Толстой пише: Я живу добре! Три роки не читав i тепер не читаю жадноï газети, чи не мусимо ми радiти: вiн — ми, ми — вiн?!..
Аполлоновi Григор'єву вона вiддавала перевагу перед Бєлiнським i протопоповi Авакумовi перед Михайлiвським.
17-ий рiк Вер стрiла лiвою з лiвих. В революцiï ïй подобався максималiзм i з усiх гасел найбiльше — гасло заперечення, що було б абсолютним. В революцiю вона входила через Скитiв. Вона головувала на сходках курсисток, виступала з промовами. На вирваних iз зошита сторiнках квапливо накидувала великими лiтерами проекти резолюцiй. Щоправда, цього ïï ентузiазму вистачило тiльки на дуже короткий час, не бiльш, як на кiлька мiсяцiв.
Горохвяний хлiб, хмурi буднi, свист гарматнiв, що проносилися над дахом будинку, нiчна стрiлянина, коли мiсто опинялось у владi пiтьми i кожен будинок ставав самотнiм островом, одрiзаним од цiлого свiту, вартування в парадному коло дверей, забитих дошками, — усе це гнiтило, вселяло почуття непевносте й утоми. Iмперiя агонiзувала. На вулицях мiста валялись трупи коней. То тут, то там виникали самосуди. Здичавiлi пси зграями бiгали по порожнiх пiшоходах.
До унiверситету почали приймати жiнок. Восени 17-ого року Вер з курсiв перейшла в унiверситет.
Серце стигло в попелi зимових присмеркових днiв. Горохвяний хлiб був крихкий i мав солодкий присмак.
Революцiя переставала бути забавкою для естетiв. Дзвiнким i широким, як крок караулу, словом Kommandantur, написаним чорними лiтерами на рiвно виструганiй дошцi, яку повiсили проти Мiськоï Думи над входом до Дворянського зiбрання, 1918 рiк ствердив для революцiï перепочинок. Лiто 18 року принесло бiлий хлiб, яснiсть i спокiй, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасiв Молодий театр з Кляйстом i Шекспiром, Бiба-бо з Агнiвцевим, роздягнену Леду Анатоля Каменського, вiденську оперетку. Втiкачi з Петербургу й Москви переповнили Хрещатик, каварнi Франсуа й Семаденi, алеï Купецького саду. Киïв став галасливий, людний, безтурботний. Чорна бiржа простяглася од Iнститутськоï до цирку на Миколаïвськiй. Двiр, сенат, синод, мiнiстри, титули й ордени вiдновлювали iлюзiï реставрованого Петербургу на берегах Днiпра.
Восени 18-ого року Вер була однiєю з тих, що натовпом молодi вийшли з унiверситету: повстати й розбiгтися. Знов спалахнула раптом на мить колишня мрiя про Вiру Фiгнер. Спалахнула й згасла, щоб бiльше нiколи не прокидатись.
Тодi прийшли голоднi роки. Мiсто вмирало. Брук вулиць зарiс травою, трамваï перестали ходити, крамницi стояли з вибитим склом вiкон, з вiтринами, забитими дошка ми. Бiльшiсть знайомих роз'ïхалося з мiста: тiкали вчителювати на село, доти нiколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях i лiсових розробках бухгалтерами, доти нiколи не бачивши, що таке рахiвниця й гросбух. Меншiсть лишалась у голодному тихому мiстi i вивчала тонку науку пайкологii, вагаючись мiж соцзабезiвськими дитбудинками, Днiпросоюзом та воєнкоматiвськими закладами.
Вер пов'язала голову хусточкою й пiшла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстату й перекладала Верлена. Працюючи коло верстату, вона не вiдчула себе робiтницею. Свою роботу на фабрицi вона усвiдомлювала як службу. Блок у свiй скитський перiод навчав слухати революцiю, але не навчав робити ïï.
Вер скористувалася з першоï нагоди, щоб од верстату повернутися знов до письмового стола. Життя Вер, ïï революцiйнiсть, ïï праця, ïï ентузiазм, кохання й навiть шлюб, — усе це було лише силуетною iншого, щiльного, живого життя. Плаский обрис iз чорного паперу на бiлому паспарту. Життя проходило повз неï.
Року 1922 Вер вийшла замiж за лiкаря. Навiщо вона вийшла замiж? З кохання? Можливо, що деякою мiрою це було й так. ïй iмпонував цей лiтнiй, грузький, великий чоловiк з важкими темними повiками у зморшках i зiркими очима степового хижака. Певнiше, однак, вона вийшла за нього тiльки з почуття втоми й байдужосте, тому, що це створювало для неï якийсь вихiд. За два роки згодом вони розiйшлися. Знов таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 вiн дiстав запрошення в Харкiв до Iнституту дослiдження мозку. Вiн не дуже настоював, щоб дружина переïздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далi вкупi.
Це був один iз сучасних шлюбiв, коли жiнка жила в одному мiстi, а чоловiк в iншому. Наявнiсть помешкання в Києвi i брак помешкання в Харковi були достатнiм аргументом, щоб жити нарiзно. Вер iнодi приïздила до чоловiка в Харкiв, а вiн iнодi на кiлька днiв у Киïв. Вiн стрiчав ïï на дверцi з квiтами, водив у театр i, проводжаючи, клав на столику купе м'якого вагона велику коробку шоколади. Залiзничний квиток, коробка шоколади, щомiсячний грошовий переказ поштою й лист од Вер з повiдомленням про одержання грошей зi стандартним приписом: Цiлую. Твоя!, — доводили Вер, що вона замiжня. Вони не приятелювали з чоловiком, але й не ворогували; були одночасно одруженi, байдужi й чужi.
Життя складалося з уривкiв, з початкiв чогось, що нiколи не ставало завершеним, з планiв, досвiдiв i проектiв, що ïх вона нiколи не намагалася здiйснити.
...Вер сидiла з Корвиним у Фокiна, чекаючи на початок сеансу.
Вер казала Корвиновi:
— Колись я працювала коло верстату — це було давно, дуже давно! Я вчилася деякий час у балетнiй студiï! Навiщо? Може лише на те, щоб кинути? Я вийшла замiж! Замiж я вийшла за чоловiка млявого й коректного. Вiн мешкає в iншому мiстi й приïздить разiв два протягом року на кiлька днiв. Я знаю англiйську мову, перекладаю Джека Лондона й Джозефа Конрада на украïнську — коли б на мiй смак, я не перекладала б анi того, анi того, бо анi той, анi той менi аж нiяк не подобаються. Те, що я роблю переклади, це дає менi можливiсть жити на власнi кошти. Чого варте це все?
Пiсля паузи Вер додала:
— Я ходжу в кiно, я роблю це, щоб бачити потiм сни. Ви, Корвине, певно, не вмiєте настроювати себе на сни. Нi? А я вмiю! У мене є цiкавий задум для повiсти: описати не сам роман, перипетiï кохання, а лише тi сни, що ïх бачать закоханi. Сни повторюються. Вони лейтмотивнi, й мотиви снiв заступають змiни й подробицi любовних пригод. Це був би надзвичайно цiкавий роман.
Корвин не зрозумiв Вер: вiн не знав нiяких повторених снiв, а тi сни, що повторювались, не мали жадного сенсу.
На вiдповiдь Корвин зробив невиразний жест.
Проти них коло протилежноï стiнки фойє за столом сидiв горбань у чорному сурдутi, з бiлим високим комiрцем i чорною пишною, пов'язаною бантом з крепу краваткою. У нього було блiде, гостре обличчя рахiтика й довгi вчепливi руки мавпи. З чорного паперу, наклеюючи на бiле паспарту, вiн вирiзав силуети.
Корвин запропонував Вер замовити горбаневi вирiзати ïï силуету. Вирiзуючи з паперу силуетний портрет Вер, оперуючи ножицями, папером i швидкими, довгими пальцями, горбань говорив:
— Ножицi слухнянi, як олiвець. Вони досконалiшi вiд олiвця й пензля. Я волiю користуватись краще з ножицi, як з олiвця. Ножицi психологiчнiшi, вони як продовження пальцiв: це скульптура, поєднана з малюнком. Вирiзати з паперу силуетний профiль жiночого обличчя — це вiдчувати насолоду. В профiлях деяких жiнок є дивовижна гармонiйнiсть. Я здобуваю фiзичну втiху, коли моï пальцi повторюють з м'якою й лагiдною рiвнiстю вигiн пiдборiддя, губ, носа, чола й голови. Мистецтво силуети, мистецтво єдиноï цiльноï лiнiï — умовне й обмежене. Воно легке й разом з тим важке. Але, перемагаючи його умовну обмеженiсть, iнодi вiдчуваєш радiсну сподiванку, що створено шедевр.
Горбань наклеïв на бiле паспарту темну силуету Вер i, пiдвiвшись, з глибоким уклоном, в який були вкладенi нинi вже забутi форми поваги, вiн з особливо вишуканою чемнiстю простяг Вер зроблений портрет. Од грошей мистець вiдмовився.
— Я мав приємнiсть вирiзати ваш профiль. Я вiдчув од того втiху. Я вдячний вам. Дозвольте ж менi, як мистцевi, цю маленьку примху та приймiть вiд мене невеличкий подарунок.
Корвин говорив Вер про доктора Серафiкуса, що в крамницi забував узяти свого пакунка або ж брав чужий, не брав решти, що мiг вирушити в одне мiсце, тим часом поïхати в iнше i в дорозi забути, куди вiн ïде, а приïхавши, не знати, куди приïхав, — що все своє життя забував про найголовнiше в життi — кохати жiнок.
Вер сказала художниковi, щоб той обов'язково познайомив ïï з Комахою.
У доктора Серафiкуса була одна вада, яка пригнiчувала його i вiд якоï вiн не мiг звiльнитися. Вiн був упертою й працьовитою людиною. Якщо писав наукову роботу, статтю, то опрацьовував безлiч лiтератури, вводив силу цитат iз примiтками. Комаха як учений iснував у примiтках. Щодо цього, то Комаха не вiдрiзнявся вiд своïх колег, бо ïх наукова дiяльнiсть була так само не бiльше, як тiльки примiткою до науки. Список його друкованих праць i довiдка про те, що вiн виконував вiдповiднi громадськi навантаження, двома додатковими примiтками стверджували, що Комаха є Комаха, професор 2-го розряду в Киïвському IHO (iнститутi народноï освiти).
Вiн був бiльший i цiкавiший од своïх примiткових студiй i свого примiткового iснування, але традицiйнi сумлiннiсть та працьовитiсть були бiльшi за нього.
Як i бiльшiсть його сучасникiв, вiн не розумiв свого часу. Був упевнений, що кожен наступний день є автоматичним вiдтворенням попереднього. Колишнє товарне виробництво виходило з предмет невидимого: робiтник виробляв конкретну рiч — чоботи, пальто, стiлець, вiз, склянку, годинник — i милувався нею.
Сучасна людина не знає любовi до речей, бо виробляє ïх. Система конвеєра розкладає роботу на низку часткових примiтивних вправ. Доктор Серафiкус теж бук таким: безпредметний, людина запереченого бiологiзму, примiткового, замкненого, схематичного iснування.
У кафе, куди Корвин усе ж таки витяг Комаху, доктор почуває себе незручно, був незграбним, дратувався вiд уваги Бер, ïï питань, чому вiн неодружений. Наступного дня, зустрiвши жiнку на вулицi, ганебно втiк. Тодi Бер сама постукала до квартири Василя Хрисанфовича, бо не звикла вiдступати.
Серафiкус грав на пiанiно й не помiчав нiчого навколо себе. Вер слухала. Потiм вони говорили про кохання. Доктор усе хвилювався, чи не здаватиметься тепер його ставлення до жiнки нечемним або безсоромним.
Вер була незадоволена його поведiнкою, вважаючи себе такою, перед чарами якоï не встоïть жоден чоловiк. Навiть поцiлувала його перша, прощаючись на сходах, що пахли кiшками.
Комаха мучився, що про нього подумає Вер? Вiн називав людськi пристрастi низькими, плотськi бажання — нечистими. Хiба ж є не лицемiрство з його боку? Наступного дня вiн вибачився перед Вер за своï думки, а ту розбирав смiх.
Комаха почав приходити до Вер, а та — до нього. Доктор був незграбний, важкий i марудний, не знав, як себе поводити. Дозволяв лише гладити кiнчики ïï пальцiв. Кожного разу хвилювався, чи прийде. Потiм чекав, що скаже на питання: Коли побачимося знов? — Нiколи.
Врештi Вер якось сказала Серафiкусовi, що йому добре було б одружитися зi скромною та хорошою дiвчиною, яка б не була такою вередливою й примхливою, як вона.
Корвин був ображений. Вiн пiдозрював, що Вер зустрiчається Комахою, що вона вiддала перевагу не йому, а тому серафiчному циклоповi.
Одного разу Вер пiшла на концерт iз Комахою. Там був i Корвин. Жiнка сказала доктору, щоб вiн ïхав додому салi, а ïï проведе художник. Комаха iнодi говорив: Коли б ви знали, Бер, як тяжко вас кохати. Вона вiдповiдала: Коли вам тяжко, то йдiть. Але вiн знав, що не пiде, що його життя без Бер — пустеля.
Серафiкус писав листи до Бер, але не одсилав ïх. Вiн писав про те, що з жiнок для нього iснує одна вона, що в коханнi йому багато треба, що вiн звик до самоти, i в цю самоту включив i ïï, як частину себе. Вiн не жив своïм життям, вiн жив уявленим життям, i це уявлене життя, яким вiн жив, було життям Вер.
Роман В. Домонтовича Доктор Серафiкус розкриває проблеми особистостi та суспiльства, рацiонального та чуттєвого, чоловiчого та жiночого начал. У романi вiдчутний i сатирично-iронiчний струмiнь, вiн вiдзначається новизною i динамiзмом сюжету, вiртуознiстю та простотою оповiдi. В образi доктора Серафiкуса втiлюється новiтня людина у футлярi, рацiональна, зi своєю фiлософiєю любовi.

Метки

Доктор Серафiкус, ВIКТОР ДОМОНТОВИЧ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко

Страницы

• #
• 1
• 2