Риторика Платона

Теоретичнi розробки Платона (ок. 427 — ок. 347 р. до н. е.) були,
безсумнiвно, кроком уперед. Можна вже говорити про бiльше системну
теорiю ораторського мистецтва, що вплинула на ораторiв — практикiв
i теоретикiв того часу, що виразилося як у практичному переломленнi його
теорiï, так i надалi ïï розвитку. Великий вплив його
теорiя зробила й на Цицерона, що неодноразово у своïх теоретичних
дослiдженнях посилається на Платона. Як зауважує А. Ф.
Лосєв у передмовi до творiв цього фiлософа, iм'я Платона є
не просто вiдомим, значним або великим
Тонкими й мiцними нитками фiлософiя Платона пронизує не тiльки
свiтову фiлософiю, але й свiтову культуру. У європейськiй
iсторiï пiсля Платона ще не було нi одного сторiччя, коли не
сперечалися б про Платона, те непомiрно його вихваляючи, те всiляко його
принижуючи в якому-небудь вiдношеннi -релiгiйний^-релiгiйному-релiгiйнiм-iсторико-
релiгiйному, лiтературний^-лiтературному-лiтературнiм-iсторико-
лiтературному, iсторичному або социалогическом.
Особливостi фiлософських поглядiв Платона вiдбилися й у його теорiï
красномовства. Вiн розрiзняє рiч i iдею речi, тiло й душу. Душу,
iдея, знання, взагалi все людське поводження iнтерпретуються в його
фiлософських роботах, зокрема в дiалозi Федр (у ньому вiн також
викладає теорiю красномовства), у виглядi iдеального прообразу на
небi
Iдеï (вища серед них — iдея блага) — вiчнi й незмiннi
умопостигаемие прообрази речей, усього минущого й мiнливого буття
Речi — це лише подоба й вiдбиття iдей. Душа ж укладена в темницю
нашого тiла, пiсля смертi якого вона переходить у космос. Разом з тим
вiн говорить тут про дiалектика, що визначається не тiльки як
мистецтво спiвбесiди, тобто мистецтво задавати питання й вiдповiдати на
них, але i як умiння зводити все одиничне й частка до загальноï
iдеï й, навпаки, зводити ïï планомiрно до одиничного до
одержання неподiльних i одиничних елементiв. При цьому загальна iдея,
складена iз частковостей, мислиться як цiлiснiсть, тобто нова якiсть, що
тiльки що виникла й не втримувалася в його окремих елементах. Навчання
Платона про iдеï є передумовою його естетики
До красномовства Платон пiдходить крiзь призму своïх фiлософських
поглядiв: Усяке мовлення повинна бути складена, немов жива iстота,
— у неï повинне бути тiло з головою й ногами, причому тулуб i
кiнцiвки повиннi пiдходити друг до друга й вiдповiдати цiлому.
Виходить, потрiбно насамперед ясний подiл мовлення на частинi так, щоб
чiтко був видно, де загальний принцип, де частковостi, як цей загальний
принцип, або принцип загальноï iдеï, визначає все
частковiсть, щоб можна рацiональним шляхом переходити вiд загального до
частки й вiд частки кобщему.
Як уважає Платон (дiалог Федр), оратор повинен не ганятися за
чужими думками, а сам осягати й осягти iстину того, про що вiн
збирається говорити; правильне, щире, точне мовлення повинна
виходити зi справдi об визначення свого об'єкта, предмета
мовлення. Той, хто має намiр зайнятися ораторським мистецтвом,
повинен насамперед визначити свiй шлях у ньому й уловити, у чому ознака
кожного його рiзновиду.
На думку Платона, мистецтво оратора багато в чому залежить вiд
здатностi, умiння, охоплюючи всi загальним поглядом, зводити до
єдиноï загальноï iдеï розрiзненi об'єкти
мовлення й роздiляти все на види, на природнi складовi частини, а також
умiння зводити частка до загального й iз загального одержувати частку
У дiалозi Федр Платон пропонує композицiю мовлення: вступ, виклад
i свiдчення, докази, правдоподiбнi висновки Деякi практики, за словами
Платона, видiляють ще пiдтвердження й додаткове пiдтвердження, може бути
спростування й додаткове спростування (Феодора також побiчне пояснення й
непряма похвала (перший запропонував Эвен).
Вiн уважає, що викладач ораторського мистецтва повинен добре знати
природу кожноï речi i ïï iдеï, а через це знання
прагнути до пiзнання душi, знати ïï види й те, яка мовлення i
як впливає на душу. Вiн повинен спiввiднести види мовлень i види
душi i ïхнiх станiв, установити вiдповiднiсть кожного виду мовлення
кожному виду душi. Знати, яку душу якими мовленнями й з якоï
причини неодмiнно вдасться переконати, а яку — немає.
Висуваючи на перший план емоцiйну переконливiсть мовлення (вплив на
душу), Платон не вважає важливими логiчнi докази, якi вiдходили в
нього на другий план. Тому вiн переконаний, що в судах рiшуче нiкому
немає нiякоï справи до iстини, необхiдна тiльки
переконливiсть.
Оратор повинен, на думку Платона, распрощаться з iстиною, але побудувати
своє мовлення так, щоб вона здавалася для слухачiв
правдоподiбноï
А. Ф. Лосєв пiдкреслює: Теорiю ораторського мистецтва
(Платона.) ми повиннi сприймати на тлi всiєï платоновской
естетики, узятоï в цiлому. А платоновская естетика, узята в цiлому,
учить про збiг iдеï й матерiï в одну нероздiльну й
нерозрiзнену цiлiснiсть. Для цього досить матерiалiв перебуває вже
й у самому Федре. Отже, той збiг загального й одиничного, про яке ми
читаємо в Федре, потрiбно розумiти аж нiяк не абстрактно, але саме
платонiчно, а тодi й той художнiй аналiз ораторського мовлення, що
формально вiдсутнiй у риторичнiй частинi дiалогу, заповнює сам
собою й навiть грає першу роль. Тому вчення про iдеï й у
концепцiï ораторського мистецтва в Платона залишається,
власне кажучи, на першому планi, незважаючи на висування тут морально
— полiтичних, педагогiчних м логiчних цiлей на перше мiсце.
Деякi питання красномовства, його сутностi, його мети розглядаються в
Платона й у дiалозi Горгий. У бесiдi, що виникла мiж Сократом i Горгием
i ïхнiми учнями, дається ряд визначень риторики як процесу
— вiд широкого до вузького. Горгий — головна дiюча особа
дiалогу, що виражає iдеï Платона, уважає, що
красномовство становить найбiльше благо й дає людям як волю, так
дорiвнює й влада над iншими людьми. Вiн говорить, що риторика
— це здатнiсть переконувати словом i суддiв у судi, i радникiв у
Радi, i народ у Народних зборах, та й у всяких iнших зборах громадян.
Володiючи такою силою, ти й лiкаря будеш тримати в рабствi, i вчителi
гiмнастики, а що до нашого дiлка, виявиться, що вiн не для себе
наживає грошi, а для iншого — для тебе, що володiє
словом i вмiнням переконувати юрбу. Платон виразився у властивiй йому
манерi, щомiркує, однак цiлком ясно, щоб зрозумiти
конструктивнiсть думки
Красномовство повинне насамперед впливати, переконувати. Ця думка
пов'язана з його поглядами на пiзнання, що, на думку Платона, є
анамнезис (спогад) душi про iдеï. Адже душу до з'єднання
ïï з тiлом споглядала в космосi деякi (певнi) iдеï. Тому
про почуттєвi речi i явища можливо не знання, а тiльки досить i
досить iмовiрне думка.. Звiдси красномовство насамперед пов'язане з
переконанням, впливом на душу, на думку. I основний принцип
красномовства як мистецтва переконання, по Платоновi, полягає в
тому, щоб вселити, що справедливо й несправедливо, добре й погано. У
дiалозi, однак, видiляються два види переконання: один вид пов'язаний з
повiдомленням вiри без знання, iншоï — дающий знання. Горгий
i Сократ приходять у дiалозi до висновку, що красномовство повинне
користуватися першим типом переконання, тобто вселяти вiру, не даючи
знань, не користуючись об'єктивними доказами. Слухачi повиннi
приймати на вiру те, що висловить ïм в емоцiйному мовленнi оратор.
Виходить, оратор у судах i iнших збiговиськах не повчає, що
справедливо, а що нi, але лише вселяє вiру, i тiльки.
Красномовство — iнструмент досить тонкий, i користуватися ним, на
думку Платона, треба обережно, по справедливостi, не зловживаючи його
величезними можливостями. Красномовство — це майстер переконання,
що вселяє вiру в справедливе й несправедливе, а не повчаючого, що
справедливо, що нi. Таким Чином, не доказу є основою
красномовства, а емоцiйний вплив, емоцiйне переконання, емоцiйне
вселяння. I в цьому недолiк теорiï Платона. Прагнення до емоцiйного
вселяння приводило до вiльноï iнтерпретацiï факту як такого й
до його емоцiйноï оцiнки, що цiлком залежала вiд сприйняття цього
факту оратором i аудиторiєю
У зв'язку з емоцiйним впливом красномовство рiвняється з iншими
мистецтвами: музикою, поезiєю, театром. Звiдси робляться висновки,
що риторика, мабуть, не може бути просто вправнiстю й догiдництвом для
досягнення задоволень, а повинна бути свiдомо проведеним мистецтвом
насадження благих почуттiв. Риторика повинна створювати в душi лад i
порядок, приводячи ïï зi стану роздробленостi в стан
цiлiсностi, на якому ґрунтується ïï досконалiсть.
I тут, як бачимо, повторюється космiчна iдея переходу вiд
часткового до загального, вiд окремого кцелому.
Красномовство повинне мати благi намiри (згадаємо: вища iдея
— iдея блага), воно виганяє з душi прагнення до дурних
задоволень i несправедливостi, очищає душу. удосконалює
ïï.
Риторика, як i всяке справжнє мистецтво, по думцi Платона, є
творча дiяльнiсть, вона приводить емоцiï, страстi в системний,
упорядкований стан, втiлюючи тим самим вищу справедливiсть. Ця творча
дiяльнiсть, однак, вимагає ретельноï пiдготовки оратора. I
тут Платон пiдтримує iдею софiстiв, якi теж уважали, що гарний
оратор повинен багато працювати над самовдосконаленням i мовленнями.
Фiлософ неодноразово говорить про необхiднiсть для всякого оратора
проходити особливу школу ораторського мистецтва, що навчила б його
правильно, вiдповiдно до i ефективно складати мовлення Мiркування
Платона свiдчать про тiм; що вiн надавав величезного значення саме
технiчнiй сторонi мовлення, розумiючи доконану технiку мовлення в
тiсному зв'язку з урахуванням психологiï слухачiв, уважаючи науку
про красномовство важливим фiлолофсько-психологiчним навчанням
Пiдбиваючи пiдсумок аналiзу риторичних поглядiв Платона, можна
погодитися з А. Ф. Лосєвим, що писав: Ясно випливає висновок
про величезний iнтерес Платона до ораторського мистецтва, про його
постiйну схильнiсть будувати теорiю цього мистецтва, хоча теорiя ця в
нього досить несистематична.